З дитинства: спрага



Сторінка1/20
Дата конвертації26.04.2016
Розмір4.11 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20




ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

ЛЕТЮЧЕ ВІКОНЦЕ
Вибрані вірші


ЗЕЛЕН ДЕНЬ

1962-1963

З ДИТИНСТВА: СПРАГА

Комбайнери, хлопці засмаглі,

з веселим поглядом з-під колосся брів,

я ж знаю, як вам хочеться пити,

бо робота у ваших руках горить

та й у полі спека така,

що нива стоїть ніби розтоплена –

ніби із самих променів пшениця!..

Знаєте, хлопці,

я вам золотим ковшем сонця

зачерпну чистої води з неба

над вашими головами!..

Як не хочете пити небесної блакиті,

то я виліплю із сонця, із променів, із пшениці

не простого глечика, а золотого

і принесу води!..

Як не хочете з глечика непростого,

то подайте мені відерце –

побіжу я скоренько у Вільхи,

де б’ють джерельця

срібними молоточками у дно зеленої криниці,

що он видніється,

викладена вологою цямрою,

і принесу повне відро!


1962

ПІСЛЯ ДОЩУ

Дощ пройшов.

На телевежі

Сохнуть неба сині рядна.

В трави обпадають вишні,

Як червоні краплі граду.
По росі бредуть корови

Під зелено-синім гаєм.

Кінострічкою дорога

Пшеницями пробігає.


Пшениці, як ліс, на ниві.

Ми таких іще не знали!..

Йдуть машини вмиті в зливі,

Давлять шинами дзеркала.


1963

ПЕРЕДЖНИВ’Я

Сизими хвилями жито

Розходиться з краю в край,

Сонцем липневим облите

Б’ється в зелений гай.


Медом і липою пахне

В стиглім колоссі зерно.

Скоро, вже скоро в комбайни

Бризне рікою воно.


Жита вродило багато,

Тільки б зібрати учас,

І проспіваються хати

Наскрізь піснями у нас.


1963

* * *


Ходить листя по узліссю,

по стежині лісовій,

йде галявиною листя,

загляда в струмок ясний.


І струмок прадавню казку,

казку білу, наче день,

потихеньку-тихо каже,

листя слухає і йде.


Скрізь іде, проходить листя,

хоче ліс увесь пройти...

Я лежу такий безмовний.

Листя, ти мені прости.


1963

ЛИСТ БРАТОВІ


Хай тобі три роки будуть, як три дні!
Брате мій, хліборобе чорнявий,

ти далеко-далеко від нив,

ми не заграємо комбайном червоним,

святкуючи Празник жнив.


Пам’ятаєш, як з тобою ми сіяли,

ніби грали на струнах рядків!

І як падали коло криниць синіх,

і ловили губами жайворонків дзвінких.


Ти скидав на траву картуза

і сорочку вишивану свою,

ти дивився у криницю і казав:

"Чуєш підкови золоті врожаю?"


І я слухав, припавши до землі.

Нас кликали сівалки сіяти.

Курликали в пролісках журавлі

і казали, що ти не будеш косити.


1963

КВІТКА НА ВОДІ

Пішла молодиця на річку прати,

стала на білому камені –

долі лежать сорочки,

у руці праник качечкою

сірою скаче.

А на воді цвіте квітка:

одна пелюстка – очі милого,

друга пелюстка – губи милого,

третя пелюстка – чоло милого.

Цвіте на воді квіткою трипелюстковою

обличчя милого.

Кинула молодиця праник,

кинула сорочку білу

(сорочку, яку він ніколи не одягне,

хіба що вві сні)

і кинулася у воду зірвати квітку –

обличчя милого.

Та розійшлися блакитні кола,

та розійшлися тільки червоні кола,

розійшлися білі кола.

І раптом

затремтіла молодиця

від сумних акордів

плачу,


і впала на квітку роса,

і впала на сорочку милого роса...


На річці, на білому камені

молодиця прала.


1963

ТОЛОКА


Тіло Толоці виліпили із глини,

яку накопали у давньому глинищі за селом,

а потім привезли вантажівкою

(ходок десять, мабуть, зробили).

Замісили глину

посеред вулиці,

щоб усі люди бачили

та й сходилися ліпити Толоку.

Волосся Толоці заплели із соломи,

із русявої торішньої соломи.

На очі Толоці блакиті із річки

хлопчаки навозили

бочкою на співучих колесах.

На засмаглу шию Толоці

повісили веселе намисто із коней

з дітлахами на їхніх спинах.

А коли виліпили Толоку,

то вона сама

поставила столи попід вишнями,

застелила скатертями вишиваними

і наставляла на них

щедре частування.

Сама припрохувала усіх людей,

які виліпили Толоку,

і водія, який возив глину.

І сама заспівувала стародавніх пісень.


1963

РАЙДУГА НА СТІНІ

Ішов дощ.

Сліпий дощ.

Світилися краплі на сонці, як зелене листя.

На вулиці стояла гола стіна,

під якою ми, хлопчаки, притулилися

у подертому батьківському одязі й босі

і дивилися, як світяться краплі, мов зелене листя.

Падав дощ зеленим листям,

а ми ловили те листя у розкриті долоні,

аж поки самі не стали зеленими вівцями.

Ми укрилися вовною трави

і стали пастися одне в одного на спині,

як вівці на пагорбах укритих травою.

Ми сміялися і галасували

і раптом побачили на стіні райдугу,

що висіла, як коромисло,

і гойдалася, і розбризкувала навколо нас

усі бачені й небачені барви...

І ми упали на дорогу зеленими камінцями

перед воротами чудовими

у високій кам’яній стіні.
1963

ЯБЛУКО ДОБРИХ ВІСТЕЙ

Яблуко упало у траву –

гучно гупнуло

у дно серпневої тиші,

аж прокинувся я від луни,

і мені, пробудженому серед садка,

разом дійшло до свідомості –

яблуко впало!

Упало яблуко,

віщуючи про осінь.

Отак осінь постукала до людей

падінням яблука –

і вже заходить у гості

і приносить у подарунок добрі вісті:

про обжинки по багатому урожаї у колгоспному полі,

про весілля на усіх вулицях у нашому селі,

про проводи хлопців до війська по всій Україні.


І подумалося мені,

п’ятнадцятирічному,

що добре бути яблуком серпневого садка

із його здатністю будити людей.


"Яблуко, яблуко,

навчи і мне

падати отак щедро в серця людей

із добрими вістями!"


1963

ВЕСНА


Гай, здається, пісні солов’їв

зеленавим вогнем підпалили.

Величезною щіткою терників

весна-дівка бугри побілила.


Мед тягучий озимини

в прямокутниках тихих поля.

Журавлині ключі в вишині

відмикають широку волю.


"Гай одягсь", – батько очі поклав

заволожені

з возу старого.

Під колеса пахучі лягла,

ніби скатерть, широка дорога.
На тюльпанних із сонцем буграх,

де похнюпились білі клени,

чути, як в далину дітвора

шелестить, як листочки зелені.


1963

ЗЕЛЕН ДЕНЬ

Ой брате ти мій, Андрію –

сопілка засмучених слів –

ми здійснимо нашу мрію

у шумі зеленім гаїв:


під вільхою, чи під вербою,

в краю, де родився і зріс,

ми викопаємо з тобою

криницю прозорих сліз.


Над нею червону калину

посадимо навесні,

хай пісню гойда солов’їну,

хай квітами плаче пісні.


Хай прийде туди із відерцем

дівчина у зелен день:

і брязне об воду денце,

і сонце у відро упаде.


А з сонцем у відро поллється

волосся і очі її,

й сопілка смутна відгукнеться

в зеленому шумі гаїв.


1963

НИТЯНИЙ ЗАЄЦЬ

Вибіг із хмари

заєць,


довгий нитяний заєць.

Виплигує нитяний заєць

по вишитому літом колоссі,

по землі порепаній, як губа,

по дахах череп’яних.

Тарабанить нитяний заєць

у денця відер на тину.

Прибиває нитяний заєць

пиляку на стежці

срібними цвяхами.

Котить нитяний заєць

по дорозі сонця,

яких нікому не перелічити.

Приніс нитяний заєць

курям зеленим – пшона,

дахам череп’яним – райдугу,

дітям – червоних маків сміху.
1963

ПО ГРУШІ

Уставай, братику, уже сонце устало –

покотилося по спинах корів,

покотилося по димарях,

уставай, а я в матері торбу візьму –

підемо груші трусити.

У нас грушин ціла балка,

стане на весь район!

А груші! І що то за груші:

у рот покладеш – сама розтає,

ну, неначе з меду.

Мабуть, бджоли навесні

наносили меду у чашечки квітів!

А може, то сонце поналивало

у ті чашечки золота!

А пахнуть як! За сім кілометрів чутно!

І як виспіють – ледь труснеш –

долі ж – не видно листя,

суцільний мед,

розлитий на осінню ряднину.

А ми збираємо той мед,

а ми збираємо краплі пахучі сонця

повні картузи.


1963

ЧОЛОВІКИ П’ЮТЬ ВОДУ

Вони накидали в криницю груш,

медових, із колгоспного садка,

потім опустили дзвінке відро

і витягли, й поставили на зрубі.

Пили по черзі і лягали у траву,

на розстелені вільхами тіні.

Вечірньою м’ятою пахли вони,

перемішаною із мазутом.

І заговорила до них вода

гулом комбайнів, шумом колосся,

а вони розкладали сало і хліб

і розуміюче кивали головами.


1963

ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ ЛІТО

Починається літо

і наша хата сходить з підмурівку:

пов’язана золотою солом’яною хусткою,

з ясними очима

на білесенькому обличчі,

одягнена у зелену вишневу спідницю –

крокує дорогою у сонце,

що як велика музика

на достиглому колоссі у полі.
У хаті я і мої улюблені книжки,

що стоять на поличці

або лежать розгорнені, як птахи.

Мати біля вікна щось шиє,

повернувся брат із роботи із поля

і приніс пахощі солярки і зерна –

він комбайнер,

на лаві сидить батько,

голову схилив на руки –

думу думає якусь сумну.


По долівці ходить м’ята,

по долівці ходить проміння.


Хата іде,

а за нею, мов черідка гусей,

крокують дорогою через літо

інші хати – усе село –

не схожі між собою

і на нашу хату не схожі,

але всі із золотою солом’яною покрівлею,

всі з ясними вікнами

на побілених стінах,

всі поміж зелених вишневих садків.


1963

ЛИСТ ДО СТЕЖКИ

Я далеко, далеко від тебе,

моя вузенька,

у ясних споришах,

та я знаю, що ти ще жива –

не заросла травою:

ще ходять тобою матері доїти корів,

ще бігають хлопчаки купатися до ставка,

ще ідуть дівчатка збирати суниці в ліс,

ще проходять тобою на роботу чоловіки,

пихкаючи на ходу цигарками,

або ж під небом із пахучими зорями

ще гуляють тобою закохані.

Так, ти жива!

Ти жива!


Ти жива назавжди в мені

блакитною віссю у серці:

навколо тебе я обертаюся.

Навколо тебе обертається

по гіркій орбіті моє життя

із коханою і друзями,

із зустрічами і розлуками,

із усім тим, що називаються жити.

Та коли я умру,

стежечко моя, що тоді буде?

Невже і ти умреш?

Ні, ти не умреш.

Ти не умреш,

а станеш віссю у серці якогось хлопчика,

який бігає зараз босоніж тобою.

Спасибі ж тобі, стежечко,

за те, що ти була віссю у моєму серці.
1963

З ДИТИНСТВА: СКИРТУВАННЯ

Батько Семен стояв на гарбі

з головою

у сонці,

а ми – сини-соколи – подавали з копиці:

підхоплювали оберемки музики на вила

і підносили до сонця.

Кректала гарба,

колеса рипіли,

брязкали вуздечками коні...

Коли їхали до скирти,

шматки блакитної дороги

прилипали до дзвінких підків,

а над гарбою, повною музики,

висіли на дротах прозорі журавлі,

прозорі сумні журавлі...

Увечері повертались додому,

і поле, як підбитий журавель,

дивилося нам услід

чорними очима терників

і щось говорило тихо

на прощання до гарби,

на якій ми повезли музику літа.

Поле говорило

і ми антенами устромлених вил

ловили ті прощальні слова

і відверталися від чорних очей.


1963

З ДИТИНСТВА: ПІЧ

Сестричка обляпала клена

рудою глиною

– недавно примазували хати до свята –

і клен обкидає листям новим

піч на подвір’ї

з голови до ніг,

з голови до ніг.
А на печі намисто із перцю.

Стоїть у фартушку лебединім, як молодиця,

і коси із цибулі у вінок склала на голові,

а голова високо,

а голова аж у небі.
Сестричко Ганнусю, то ти так причепурила піч?

Ні – то осінь,

то – осінь.
Осінь із сестриччиними очима

випускає із рук журавлів,

укладає дівчаткам із зеленими обличчями

у шкільні торбинки

підручники, зошити і олівці.

А піч котить дівчаткам услід

по листі новому на стежці

зелений бублик сонця:

ідіть, дівчатка,

ідуть до школи.


1963

РАНОК
(на тему картини Катерини Білокур)


В глиняному глечику, як бджоли,

молоко уранішнє гуде,

пахощами сяє серед столу

паляниці сонечко руде.


На тарілці молода цибуля,

квашені із діжки огірки,

в гарно розмальованому кухлі

мед такий пахучий і липкий.


"Мамо, наготуйте на роботу –

я коситиму аж у Крутій..."

І плигає півнем на капоті

промінь із-за гаю золотий.


1963

ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ

Віднесли столи сусідкам,

випрали скатерті.

На твоїм обличчі сітка,

в непомітній сітці ти.


А твоє обличчя біле,

як тарілок білий ряд,

як тарілка, що розбилась,

випавши із білих рук.


Б’ються тарілки об землю.

На черепки – твоє життя.

Сльози на очах, як зерна,

з них утома пророста.


1963

ПРОБУДЖЕННЯ

Тебе ранками відра будять,

що бряжчать біля колодязів.

Тебе ранками півень будить

на подвір’ї на одній нозі.


Тебе ранками будять гарби,

що риплять, немов журавлі.

Ти виходиш прозора й гарна,

виростаєш травинкою з-під землі.


І співають, мов клавіші білі,

під ногами сходи в росі.

Чистим люстерком нерозбитим

сяєш ти у моїй душі.


1963

ЧИСТИЛА МАТИ КАРТОПЛЮ

Хлопчик на гармоньці грав,

грав на гармоньці хлопчик.

"А де мій тато?" – запитував хлопчик,

хлопчик запитував: "А де мій тато?"


Мати картоплю чистила,

чистила мати картоплю,

нахилилася, не знайде ніяк картоплину,

картоплину ніяк не знайде, нахилилася.


"Он Миколці тато купив велосипеда,

велосипеда купив тато Миколці,

а мій тато чомусь не купує,

не купує чомусь мій тато".


На гармоньці п’ять ґудзиків білих,

п’ять білих ґудзиків на гармоньці.

Мати ніяк не знайде картоплину,

картоплину ніяк не знайде мати.


1963

КУПАЛЬСЬКИЙ МОТИВ

Під вікном калина хитається,

під вікном дівчина усміхається.


Калина вся біла – цвіте,

дівчина вся біла – цвіте.


Ішли хлопці біля калини,

ішли хлопці біля дівчини.


Обламали хлопці калину.
1963

ЖІНКА З ГЛЕЧИКОМ МОЛОКА

Жінка з глечиком молока

зупинилася серед двору:

коси чорні і станом тонка,

у очах ніби синє море.


Стала й слухає, як воно

щось балакає в глечику глинянім,

і сп’янили слова, як вино,

тихим звуком забутого імені.


І прислухалася до тіла свого,

молоком ніби білим наповненого:

розгорялося молоко, як вогонь,

і палило кордони недозволеного.


Так стояла, а глечик легкий

на руках – як дитина маленька.

Так стояла, а чоловіки

були схожі на того, хто далеко.


1963

ГЛЕЧИК НА ДВОХ

Улітку-літечком

ми збирали з дівчиною суниці.

Глечик був один на двох,

дівчина тримала його у своїх тоненьких руках.

Я милувався,

коли вона нахилялася,

щоб розшукати ягоди у траві,

нахилялася квіткою,

як би от на неї сів метелик.

А потім дівчина зникла,

вона упала у траву

і пропала:

її тіло стало травою,

очі – росою,

і щоки стали ягодами.

Я все гукав її, я усе марно гукав,

бо чув лише, як вона усміхалася листочками,

як вона ворушила стебельцями,

та бачив лише, як вона дивилася у небо росою.

І я збирав на її щоках ягоди.

А про глечик ми з дівчиною забули.

Геть зовсім забули.


1963

ГОЛОВА


Котилася, як кавун, голова з гори,

як кавун, кривава людська голова.

Котилася голова.

Ще у очах тріпотіли

листя папірці зелені

і стежка намотувалася стрічкою під ноги.

Ще у вухах шелестіло колосся,

рипів біля колодязя журавель,

гули оси,

сміялася дитина.

Ще на губах висів поцілунок,

ще вони ворушилися

і складалися трубочкою, щоб засвистіти.

Ще зуби жадібно вгризалися у м’якість

грушок-лежанок.

Ще язик розповідав

про веселі пригоди друзям.

Ще щоки відчували тепло подушки

і жінчиного плеча.

Ще у ніс заходили пахощі осені,

прілого листя.

Ще під наморщеним чолом визрівали думки.

А голова уже котилася.

Як кавун, кривава людська голова.

І падали непритомні жінки,

падали непритомні матері та сестри

і простягали по землі довгі руки

і по руках,

як по білих рушниках,

ішли за головою люди

і шелестіли,

як чорні жалобні стрічки.


1963

ПОЛОТНЯНІ ПТАХИ

На подвір’ї випускала молодиця,

ой-да, із рук полотняних птахів,

а вони ж такі веселі,

крилами тріпотіли, ой-да.


Вулицею ішла вдова Степаниха:

як погляне, як погляне на подвір’я –

аж похолола молодиця,

аж птахи полотняні злякано затріпотіли.


"Ой ти, Степанихо, ой ти, вдово,

та хай тебе заздрість хоч із’їсть,

а мій чоловік мене вірно любить,

а мій чоловік мій буде".


Птахи полотняні

крилами радісно стрепенули,

попід вишні полетіли, ой-да.
1963

ПОСАДИЛА МАТИ ДОНЕЧКУ

Посадила мати донечку

під яблунею білою,

посадила, як ту квіточку,

і поливала сльозою.


Поливала і тихо казала:

"Доню, ріднесенька доню,

дала тобі мати долю,

щоб ти квіточкою процвітала".


Донечка квіточкою процвітала.

Донечку дощі купали.

Донечку вітри колисали.

Донечці пташки колискових співали.


(А мати її вийшла заміж).
1963

БАЛАДА


Ой гоп-гопака,

та умерла донечка мала,

а уже ж і сміялася,

і рученята простягала, як покличеш,

і казала "мамо",

а іще любила кицьку за хвоста тягати,

а от, ти скажи, умерла.
Батько плаче-побивається,

братик плаче-побивається,

сестра плаче-побивається,

а мати не плаче і не побивається,

каже:

– Старий, ну чого ти плачеш, побиваєшся –



іще ж будуть у нас діти...
Іди, мати,

із нашої хати –

раз ти така,

та ой гоп-гопака.


1963

З ДИТИНСТВА: ДОЩ

Я уплетений весь до нитки

у зелене волосся дощу,

уплетена дорога, що веде до батьківської хати,

уплетена хата, що видніється на горі, як зелений птах,

уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,

уплетена річка, наче блакитна стрічка в дівочу косу,

уплетена череда корів, що спочивають на тирлі.
А хмара плете і плете

зелене волосся дощу,

холодне волосся дощу.
Але усім тепло,

усі знають – дощ перестане,

і хто напасеться,

хто набігається,

хто нахитається,

хто насидиться на горі,

хто належиться,

а хто прийде додому

у хату, наповнену теплом, як гніздо.
1963

СОЛОВЕЙКО


(дівчинка гойдалася на воротах)
І.
Хлопчик біг,

хлопчик селом біг

і пронизливо, тонко щось кричав

(його називали у селі Соловейком через голос),

щось кричав, піднімаючи догори руки,

і люди лякались чомусь

його дзвінкого голосу.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка