Юрій Гаврилюк Нація, якої мало не бути, або Українські роздуми на підляській межі




Сторінка1/5
Дата конвертації18.04.2016
Розмір0.64 Mb.
  1   2   3   4   5
Юрій Гаврилюк
Нація, якої мало не бути, або

Українські роздуми на підляській межі

Просто собі живеш... Котрогось дня приходить момент, коли усвідомлюєш собі, що ти, твої родичі й сусіди належите до нації, якої мало не бути – як тут, на Підляшші, так і взагалі на політичній карті світу. Що ж – сідаєш на підляській межі, в тіні не відь ким посадженої тут дикої груші, та починаєш снувати роздуми...


* * *
Пiдляшшя, де українцi стали сусiдами полякiв i бiлорусiв, це – кажучи словами місцевої поетеси Євгенiї Жабинської – земля людей з добрим поглядом сумних очей; i водночас це земля людей з розколотою душею, з невизначеним нацiональним почуттям. Розколота i сама країна – на Пiвдень, розтрощений виселеннями у 1944-1946 та 1947 роках, i на Пiвнiч, про яку на довгий час майже всi забули, що там також, аж до пiвнiчних берегiв Нарви, проживають українцi. А помiж ними пливе Буг, на якого берегах живуть люди з ідентичними прізвищами – Іванюки, Степанюки, Левчуки чи Веремчуки, але дивляться на себе косо, адже ці з південного берега це назагал “польські” (римокатолики – Францішки, Збіґнєви...), а ці з північного і досі ще “руські” (православні – Василі, Дмитри...).

Саме цей, розташований на правому, північному березі Буга клаптик історичного Волинського князівства, з Більськом, Гайнівкою і Сім’ятичами, зараз повітовими (районними) центрами Підляського воєводства (до 1999 року – Білостоцького) займає особливе місце на карті “Закерзоння”. Регiон цей аж до останнiх десятирiч ХХ ст. майже нiчим не зазначав своєї приналежностi до українського нацiонального простору, але водночас зберіг свою традиційну етнічну структуру.

Сталося так тому, що цю територiю тiльки в невеликiй мiрi заторкнула “репатрiяцiя” до СРСР (1944-1946), а акцiя “Вiсла” (1947) обминула повністю, адже все православне населення на північ від Бугу тодiшня влада рахувала бiлорусами й “не помiтила”, що більшість з них це етнічні українці. Можна зрештою сказати, що вони й самi цього “не помiтили”, звикаючи помалу до окреслення “бiлоруси”, яке стало свого роду нацiональним псевдонiмом чи камуфляжем. Ситуація дещо змінилася у 1980-х роках, коли й на цiй далекій периферiї, звiдки ближче до Варшави, Вiльна чи Мiнська нiж до Києва, з’явилися в більшому числім люди, зокрема молоді, які започаткували процес, котрий набрав характеру українського національно-культурного відродження.

Саме тоді, у вiсiмдесятих роках, в колах польської антикомунiстичної опозицiї почали “вiдкривати” Україну й популярним стало гасло: “Без вiльної України не може бути вiльної Польщi!” Це “не може бути” треба віднести й до перспективи українства на Підляшші, адже вся наша незавидна ситуація була і надалі залишається наслiдком того факту, що самостiйної України столiттями не було, що завмирала пам’ять про Володимирову й Данилову Землю Руську та в мiсце призабутого минулого не приходило сучасне.

Хоч руське минуле не так то й швидко забувалося. Ось, коли переглядаємо найстарші види таких визначних міст колишньої Корони Польської, як Львів, Холм чи Перемишль, бачимо на них латиномовні написи, з яких виникає, що це міста розташовані в Русі (хоч би “Premislia Celebris Russiae Civitas” на гравюрі в атласі "Civitates orbis terrarum" з 1618 року). Цитуючи слова вірша найвизначнішого польського комедіописця, галичанина Олександра Фредра, можемо сказати, що в тамтому часі історична Русь та політична Польща “в одному стояли домі”. А польські історики й публіцисти, які пробують давати загальну характеристику ототожнюваної з Польщею Речі Посполитої Обох Націй, завжди пригадують, що панувала в цьому "домі" толеранція.

Все ж таки ця оспівана толеранція, яким би позитивним її образ не був на тлі Західної Європи, що на багато десятиріч загрузла в релігійних війнах католиків з протестантами, то не була вона настільки досконалою й довготривалою, щоб втримати лад і спокій внутрі самої Речі Посполитої, так гордої зі своєї "шляхетської демократії", отже, як вже сама назва підказує – демократії-не-для-всіх. У першій половині XVII сторіччя хиби державних інститутів та веденої ними суспільної й релігійної політики показалися особливо дошкульними на наддніпрянській Україні, де народ масово покозачився та став вимагати для себе природного права господаря, а не лише сублокатора в чужому – за панівною нацією і релігією – "домі". А коли права такого по-доброму не отримав, станув зі зброєю в руках, щоб його силою добиватися, аж від цього могутній доти будинок Речі Посполитої став тріскати та розвалюватися, кров нашу і вашу рясно розхлюпуючи. Започаткована завойовником Галичини королем Казимиром Великим експансивна польська східна політика, яка свого апогею досягла в добі “Польщі Ягайлонів” показалася туриком.

З другої сторони й для українців стало ясним, що в цей час небагато кращого вдієш, а може бути ще й гірше. Річ Посполита так довго в своє лоно Хмельницького з Військом Запорозьким наглим способом повернути намагалася, аж прийшлося йому, рад-неволя, в опіці царя московського порятунку шукати. Та ж Москва – в зручний момент в єдиновірні обійми козацьку Україну Малоросійськую, хоч і не цілу, схопивши – помалу захисну шкаралупу її прав та привілегій силою підступною трощила та кислотою підлості й марнолюбства роз’їдала. Вкінці всю іммунну систему нації козацької до повного розладу привела, а й назву Україна, неначе б і в самому слові могутня енергія волелюбства кипіла, взяла під заборону.

Здається, що найкращою метафорою, яка б відобразила минуле півтисячоліття нашої історії буде словосполучення "бенкет вампірів" – на українському тілі. Але показалося, що країна над Дніпром, Дністром і Бугом, навіть доведена сусідами до стану клінічної смерті – етнографічного животіння, окрашеного задушевними піснями (в яких однак незвичайна чудодійна струна бринить) – це все ж таки не шмат сала, а більше гідра, яка хоч постійно силу силенну крові втрачає, то, зручного часу дочекавши, завжди зі свого "малоросійського", "русинського" чи, не при вас кажучи, "хохляцького" народного тіла відрощує українську національну голову (а то вона "мазепинська", а то "петлюрівська", то "бандерівська", а навіть і "помаранчева").

На жаль, коли у ХІХ та в першій половині ХХ сторіччя народжувалася новітня українська нація Північне Підляшшя, із-за георгафічно-політичних обставин залишилося свого роду призабутою землею. Можна сказати, що наші діди-прадіди запізнилися на поїзд “українська нація” й, потупцювавши розгублено на пустому пероні, пробували їхати у майбутнє своїм скрипучим “етнографічним” возом-залізняком, а їхні духовно-культурні потреби залишалися на чисто “фізіологічному” рівні – по-свойому поговорити й поспівати та в церкві помолитися...

Але світ вже не стояв у місці, отже сталося це, про що недавно дуже влучно сказав соціолог з Білостоку Андрій Садовський (народжений в одному з українськомовних сіл у сьогоднішньому Гайнівському повіті): “Коли будуча меншістю група не вміє окреслити свого візерунку, буде накинутий їй візерунок створений більшістю”. На сформування цього візерунку, чи може краще маски, яку насаджено на лице підляшан, визначальний вплив мали як актуальні політичні інтереси націй, котрі в даний момент показувалися переможцями в боротьбі за цю землю, так й історичні межі, які в минулих сторіччях все більше відрізували Підляшшя і Берестейсько-Пинське Полісся від українського материка.

У ХІХ сторіччі в такій ситуації був весь український етнос, в своїй загальній масі позбавлений національного почуття та пошматований полiтичними i адмiнiстрацiйними межами. Тому одним з основних завдань, перед якими станули українськi вченi й мислителi, котрі наважилися на боротьбу з асиміляторською політикою Російської імперії, було визначення меж територiї заселеної українцями, отже й нацiональних меж України (адже “Україна, – як писав георгаф Степан Рудницький, – се земля, де живуть українцi”). Одним з перших, хто присвятив цьому питанню належну увагу, був Михайло Драгоманов, зокрема в “Передньому словi” до збiрника “Громада” (1878 р.), яке вважається першою новiтньою українською полiтичною програмою.

Вже в першому абзацi автор пiдкреслював, що iсторiя України дає багато доказiв, “що й на найдальших кiнцях її люди пам'ятали добре про других землякiв своїх”. Згодом, в полемiчнiй статтi “Что такое украинофильство?” (1881 р.) Драгоманов пiдкреслював, що єднiсть мови та iнших нацiональних ознак дозволяє представникам рiзних регiональних українських груп легко солiдризуватися помiж собою. На думку автора приклади цiєї солiдаризацiї можна побачити було в Кубанськiй i Терськiй областях, куди керувалися колонiсти iз лiвобережної та правобережної України, в Акерманi й Галацi, куди прибували так робiтники з-пiд Києва, як i з-пiд Карпат (гуцули), а також i у Варшавi, “куди спускаються на барках карпатськi лемки Сяном, як i пинськi полiщуки – Бугом i Нарвою”.

Але, пiдкреслюючи природне почуття єдностi українських селян, якi йдуть на заробiтки й виселки в тi країни, де живуть їхнi земляки, i мало вважають на те, як подiленi цi країни мiж “царствами” та “начальствами”, Драгоманов в “Передньому словi” признає, що немає вiдповiдного розумiння цiєї проблеми серед iнтелiгенцiї: “Тiльки мiж письменними людьми й на нашiй Українi заслабла чутка про громади наших людей, i бiльше вважаються казеннi межi й подiли її, бо тi письменнi люди тепер мало мають спiльного з мужиками, а бiльше з начальством, i вивченi по чужих школах, для служби чужим царствам i панствам, мiж котрими подiлена наша Україна.”

З-посеред лiнiй, якi роздiляли українську територiю мiж “царствами” та “начальствами” найосновнішою була межа мiж Росiєю i Австро-Угорщиною. Оскiльки в “пiдавстрiйськiй” Галичинi українцi мали набагато бiльшi нацiональнi i полiтичнi свободи анiж в Росiї, її iснування треба визнати позитивним для процесу становлення української нацiї. Натомiсть на територiї Росiйської iмперiї бачимо декiлька меж, якi, вiдрiзуючи окремi територiї вiд центральноукраїнського материка, негативно впливали на їхню iсторичну долю. Однiєю з таких територiй була частина Полiсся та Північне Підляшшя, які, хоч заселені українським етносом, перебували в межах т.зв. Пiвнiчно-Захiдного краю (в Гроденській і Мінській губерніях), що обiймав передусiм землi заселенi бiлорусами i литовцями. Отже, коли повторимо фразу про царську Росію як тюрму націй то треба зазначити, що предкам сучасних підляшан та берестейців прийшлося в ній сидіти в зовсім іншому корпусі, аніж волинянам чи киянам...

Обговорюючи історичну долю Північного Підляшшя треба пам’ятати, що в минулому було воно частиною ширшої території, яку в українській історіографії, при обговорювання подій періоду середньовіччя прийнялося називати Берестейською землею – від назви княжого города Берестя, який найраніше, бо вже при описі подій 1017 року, згадується в руських лiтописах (сьогоднішня офіційна назва Брест це російська калька з польської версії його назви, яка має форму Brześć – Бжесьць). З огляду на факт, що вже в другій половині ХІІ ст. відбувається підвищення політичної ролі Дорогичина, який в деякій мірі стає рівнорядним з Берестям, оправданим є використовування в науковій літературі також окреслення Берестейсько-Дорогичинської землі (для прикладу, польський археолог Ян Ясканіс, назвав цей регіон “Дорогичинсько-Берестейською Руссю”). Пізніше, наприкінці XV ст. виникла назва Підляшшя (“земля під ляхами” тобто у сусідстві поляків), а небагато пізніше створено Підляське воєводство, в якого межі деякий час входили також Берестя, Кобринь і Кам’янець. Однак ще у XVІ ст. назва Піляшшя закріпилася за західною частиною цієї території, яку у 1569 році приєднано до Корони Польської.

Iсторiя українського етносу сягає тут глибокого середньовiччя, адже поселення слов’янських племен зарубинецької культури в околиці сьогоднішнього Берестя і Більська з'явилися вже в перших столiттях нашої ери. Однак постiйна схiднослов'янська колонiзацiя з території сучасної України, передусім з Волині, почалася тут щойно в другiй половинi VI ст. та до IХ ст. зайняла побережжя середнього Бугу, по рiчки Ливець i Нурець на заходi та Ясельду на пiвнiчному сходi, чим окреслила межі Берестейської землi, як частини української етнічної території. Включення Берестейської землi до складу Землі Руської (у ХІХ ст. названої Київською Руссю), яке вiдбулося за володiння великого князя Володимира Святославича (978-1015), пожвавило колонiзацiйнi процеси й забезпечило дальшу iнтеграцiю цiєї, досi рiдко заселеної периферiї з українським етно-історичним масивом. Поруч старих племiнних градiв почали виникати новi осередки, якi були центрами державного управлiння, торгiвлi та оборонними точками русько-польського й русько-ятвязького пограниччя – Бересть, Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Сураж, Бранськ, Кам'янець, та якi згодом перетворилися в сучасні мiськi осередки (пiсля багатьох iнших залишилися лише городища).

Процес внутрiшнiх розподiлiв, а згодом i розпаду Київської держави, який почався пiсля смертi Ярослава Мудрого (1054 р.) позначився й на iсторiї Берестейської землi, яка була частиною удiльного Київського князiвства, щоб в другій половині ХІІ ст. перейти у володіння волинської гілки великокняжого роду, яка у ХІІІ та першій половині ХІV століття володіла також Галицьким князівством.

Протягом багатьох столiть, в iсторіографічних творах, якi торкаються минулого Берестейської землi в княжій добі, з'явилося декiлька фальшивих тверджень, якi з одної сторони спростованi вже iсториками, з другої однак сторони надалі використовуються в національній публіцистиці та в претендуючих на науковість творах писаних на свого роду пролітичнк замовлення. Ось їх перелiк:

– Берестейська земля заселена була в ранньому середньовiччi дреговичами, предками сучасних бiлорусiв, якi заснували Бересть i Дорогичин;

– Берестейська земля в VI-Х ст. заселена була захiдними слов'янами з Мазовша;

– Берестейська земля була частиною Туровської землi, заселеної в основному бiлоруським плем'ям дреговичiв;

– на територiї Берестейської землi до ХIII ст. проживало балтське плем'я ятвягiв, а Дорогичин був їх столицею;

– пiсля 1240 р. нiбито спустошену монгольським нашестям Берестейську землю зайняв литовський князь Ердивил i вiдбудувавши знищенi городи, приєднав до своїх володiнь.

Не вдаючися зараз в детальне пояснення перечислених питань, треба сказати, що цi iсторiографiчнi похибки та й прямi фальсифiкацiї з'являлися, або були спецiально наголошуванi в рiзному часi, коли слугували за “аргумент” не лише в iсторичних дискусiях, але i в полiтичнiй боротьбi. Для прикладу автором твердження про заселювання Берестейської землi ятвягами був пишучий в ХV ст. польський iсторiограф Ян Длугош, за яким повторювали це iншi польськi автори iсторичних творiв, зокрема Марцін Кромер. Пов'язане це було з полiтичною боротьбою помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським за захiдну частину Берестейської землi (сучасне Пiдляшшя), яка тривала аж до сейму в Люблинi в 1569 р. Польська сторона, прагнучи заволодіти Пiдляшшям, наголошувала на нiбито первiсному ятвязькому характерi цiєї територiї та завоюваннi її та охрещеннi польським князем Болеславом Cтиливим (все це вигадав Длугош). Вiдповiддю литовської сторони була легенда про князя Ердивила, якою в половинi ХVI ст. “доповнено”, списаний бiля 1430 р. “Лiтопис великих князiв литовських”.

Також в сучаснiй бiлоруськiй iсторiографiї, якої представники за своє завдання вважають “наукове обгрунтування” сталiнського рiшення про приєднання Берестейсько-Пинського Полісся до Бiлоруської РСР, часто повторюванi є давно вiдкиненi наукою твердження про заселення околиць Берестя й Пинська дреговичами (так само мiнськi мовознавцi вперто зараховують мiсцевi українськi говiрки до ареалу бiлоруської мови). Для справедливостi треба однак сказати, що на хронологiчнiй схемi в музеї “Берестье”, в якому експонуються залишки середньовiчного граду зазначено, що в Х ст. територiю Берестейщини заселювали не дреговичi а волиняни.

В межах Галицько-Волинської Русi Берестейська земля залишалася майже до кiнця її iснування. За дату завоювання Берестя і Дорогичина литовським князем Гедимiном загально вважалося 20-тi роки ХIV ст., однак є пiдстави пересунути цю подiю на 30-ті роки цього ж столiття. Смерть у 1340 році останнього з галицько-волинських володарiв, Болеслава-Юрiя, започаткувала перiод польсько-литовської боротьби за ці землі, закiнчену договором підписаним у 1366 р. Польська сторона визнавала в ньому Бересть, Кам'янець, Дорогичин, Мельник i Бiльськ городами, якi належать литовському князевi Кейстутовi Гедиминовичевi (1341-1382) та зобов'язалася “не вступати” до них.

Таким способом території навколо Берестя і Дорогичина, як єдина з галицько-волинських територій потрапили в руки Кейстута, княжою столицею якого були Троки. Саме тоді, через те, що Волинню володiв iнший син Гедимина, Любарт-Дмитро, а Холмщина була приєднана до Польщi, почався процес політично-адміністраційного вiдокремлювання сьогоднішного Берестейського Полісся та Підляшшя від інших українських територiй. Його завершенням став сталінський розподіл українсько-польсько-білоруського етнічного пограниччя, проведений у 1939-1944 роках.

Троцьке князiвство, в якому правив Кейстут, а згодом його син Витовт, було свого роду мiнiятюрою багатоетнiчної держави Гедиминовичiв. Пiвнiчну частину князівства, в якiй розташованi були столичнi Троки, заселювали литовцi, центральну, т.зв. Чорну Русь – бiлоруси, а пiвденну, тобто Берестейсько-Дорогичинську землю (без Кобриня, який належав великому князевi Ольгердовi Гедиминовичу, 1345-1377) – українці (русини). Найважливiшим мiстом на цiй територiї залишався надалi Бересть, про який Я. Длугош писав, що це “брама до Руських земель”. Його стратегiчне значення для стосункiв помiж Польщею i Великим князiвством Литовським пiдкреслює також сучасна польська дослiдниця Алiцiя Вавжиньчик: “Бересть, центральний город Пiдляшшя, розташований над Мухавцем бiля його гирла до Бугу, маючи звiдси вихiд на далекi країни заходу. Течiя середнього i горiшнього Бугу поєднувала його з родючою Волинню, на схiд, при невеликому вододiлi мiж Пиною та Мухавцем, вiдкривалася дорога Прип'яттю i Днiпром до серця старої Руси, Києва. Якщо взяти до уваги простягнені на схiд багнистi територiї Полiсся, якi утруднювали комунiкування пiвночi i пiвдня, зрозумiлим стає значення пiдляського моста i його городiв, Берестя а згодом Дорогичина, як в мирних так i ворожих вiдносинах сусiднiх народiв.”

Це висказання дуже влучно пiдкреслює вiдкритiсть територiї Берестейщини на український пiвдень i пiвденний схiд, чому сприяли природнi умови, які зумовили заселення її українським етносом. З другої сторони територiя ця була натуральним способом iзольована вiд пiвночi, отже етнiчно бiлоруських околиць Гродна, про що i згадує А. Вавжиньчик: “в минулому не зазначився зв'язок Берестейської землi з Чорною Руссю”. Також Я. Длугош говорив про велику незаселену територiю, яка в його епосі простягалася помiж Бiльськом та Гродном.

Ця природна вiдокремленiсть Берестейщини-Підляшшя вiд iнших земель Троцького князiвства спiвпадала з недавньою пiвнiчною межею Галицько-Волинської Руси. Виразно це бачимо в договорi про перемир'я, який у 1379 роцi Кейстут та його племiнник, великий князь Ягайло Ольгердович, уклали з тевтонським орденом хрестоносцiв. В документi, якого змiст подиктувала литовська сторона, бачимо виразне вiдокремлення “країв руських” – Волковиська (приєднаний до Галицько-Волинської Руси у 1289 р.), Суража, Дорогичина, Мельника, Бiльська, Берестя i Кам'янця, мешканцiв яких називається “русинами”, вiд “краю Гродна”, заселеного “гроднянами”.

Як вже сказано, назви Берестейська та Берестейсько-Дорогичинська були створені істориками. Також назва Пiдляшшя з'явилася пiзнiше, тому в документах ХIV-ХV столiть територiю цю окреслювали перечисляючи найважливiшi городи, яким підпорядковані були “округи” або “землі”, які мали ще етно-історичну кваліфікацію “руські”. Бачимо це не лише в згаданому документi з 1379 р. та iнших документах, якi вийшли з великокнязiвської литовської канцелярiї, але i в нiмецьких та польських джерелах ХIV-ХVI столiть. Протягом ХV ст. визрiв внутрiшнiй подiл цiєї руської територiї на окремi землi, яких виникло п'ять: Берестейська, Кам'янецька, Дорогичинська, Мельницька та Бiльська. Був це процес поетапний – примiром в документах з ХV столiття Бiльськ часто окреслювався ще як мiсцевiсть “в землi нашiй Руськiй в Дорогичинському округовi”. Iсторична й природна вiдокремленість надбужанської територiї вiд інших частин Троцького воєводства (виникло в 1413 р. внаслiдок перетворення Троцького князiвства з полiтичної в адмiнiстрацiйну одиницю), призвело в початках ХVI ст. до виділення її в Пiдляське воєводство.

Найстарiший документ, в якому для окреслення території розташованої в сусідстві ляхів-поляків зустрiчаємо назву “Пiдляшшя” (в тодiшнiй книжнiй мовi “Подляшье”) датований 1495 роком. В польських документах назва ця з'явилася перший раз у 1517 р. Тут треба нагадати, що в тодiшнiй польськiй мовi назва ця звучала, як i в книжній руськiй – “Podlasze” (по-латинськи “Podlachia”), а щойно пiзнiше, внаслiдок впливу мазовецьких дiалектiв прийняла форму “Podlasie” – “Подлясє” (подiбно як це сталося зi старопольським словом “wisznia” (“вiшня”), яке зараз звучить як “wiśnia” (“вiсьня”). Ця фонетична деформацiя назви регiону стала нагодою для деяких польських “патрiотiв”, якi пробують доказати, що походить вона нiбито вiд положення цiєї територiї “пiд лiсами”. Зрозумiло, що таке тлумачення є неправильне як з iсторичної, так i фiлологiчної точки зору – було б це тодi по-польськи “Podlesie”, аналогiчно до “Polesie” (“Полєсє” – Полiсся). З другої сторони польський історіограф Марцін Кромер (1512-1589) пробував переконати своїх читачів, що “Подляше” взялося не від територіяльного розташування “під ляхами”, а від мнимого перебування “під владою” ляхів. Насправдi ж назва “Пiдляшшя” виникла на означення територiї, яка перебувала під владою Великого князiвства Литовського та положена була “пiд ляхами”, тобто при кордонi з польським Мазовшем і Малопольщею. Саме таке, правильне з iсторичної i фiлологiчної точки зору, тлумачення назви Пiдляшшя знаходимо вже у польських iсторикiв ХIХ сторiччя – Йосипа Ярошевича, Олександра Яблоновського та Зигмунта Глогера, якi першими по-справньому дослiджували минуле цього регіону.

Першим документом пов'язаним з виникненням Пiдляського воєводства є грамота великого князя литовського Жигiмонта I вiд 29 серпня 1513 р., якою призначив вiн Iвана Сопiгу на пост воєводи. Територiя на яку поширювалась його компетенцiя була в цьому документi окреслена як “воєводство Пiдляське, Берестейське та iнше”. Окрiм воєводи з'явилися тодi iншi урядники iменованi пiдляськими – бобровник (1513 р.), лiсник (1516 р.) та ловчий (єгер). Після смерті I. Сопiги (1517 р.) пост воєводи залишався деякий час необсадженим і щойно 11 липня 1520 р. Жигiмонт I видав чергову грамоту, в якiй повiдомляв про створення нового воєводства, в якого склад входили слiдуючi “територiї” – Дорогичинська, Берестейська, Бiльська, Кам'янецька, Мельницька i Кобринська. В грамотi цiй назва воєводства не подана, але згодом прийнято називати його Пiдляським. У 1566 р., пiд час попереджуючої Люблинську унiю адмiнiстарцiйної реформи Великого князiвства Литовського, воєводство це було подiлене на двi частини. Дорогичинська, Мельницька i Бiльська землi залишилися при старiй назвi Пiдляського воєводства. Схiдну частину об'єднано з Пинщиною й утворено нове воєдство, яке отримало назву Берестейського.

Безсумнівно, однiєю з причин такого подiлу була вiдмiнна ситуацiя серед шляхетського прошарку в схiднiй i захiднiй частинi старого Пiдляського воєводства. Оскiльки в схiднiй частинi загал шляхти був руський, то в Дорогичинськiй та Бiльськiй землi переважала шляхта польського походження. Виникало це з факту, що у 90-х роках ХIV ст. територiя ця була передана Ягайлом у ленне володiння мазовецькому князю Янушовi, який почав поселювати тут дрiбну мазовецьку шляхту. Коли в початках ХV ст. князь Витовт вiдiбрав цю територiю, приєднав до неї також невеликi шматки земель, якi споконвiчно належали до Мазовша i були заселенi поляками. Таким способом руська шляхта стала тут меншiстю. Крiм цього шляхта Дорогичинської, Мельницької i Бiльської земель вже в половинi ХV столiття отримала привiлеї на користування польським правом, яке було для неї бiльш корисне як литовське. Наслiдком цього стала навiть формальна дискримiнацiя руського елементу, оскiльки земськi урядники, яких вибирав загал шляхти, мусили бути римокатолицького вiросповiдання, а позви до земського суду треба було писати латинською мовою.

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка