Єрусалим на горах



Сторінка1/27
Дата конвертації01.05.2016
Розмір8.08 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
ЄРУСАЛИМ НА ГОРАХ

роман


 

Цей роман про кожного з нас, про наші страждання, про нашу землю, її минуле й сучасність;

це роман про воскресіння душ наших що прагнуть дійти до Єрусалиму

 

«Пастирю добрий, що кладеш душу за вівці! Не остав нас, хоч іще ми блукаємо; не остав нас, хоч іще грішимо перед Тобою...



Каємося, просимо, молимо: каємося із-за злих діл наших; просимо, щоб Ти страх свій послав у серця наші; молимо, щоб на Страшному суді Ти помилував нас…

І поки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, ані не передай нас у руки чужих, щоб не прозвався город Твій полоненим городом, і стадо Твоє — чужинцями на землі не своїй; щоб не сказали сусіди: де є Бог їхній?»

Митрополит Іларіон. «Слово о законі і благодаті». 1140 p.

 

ЧАСТИНА ПЕРША



ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

 

1



Сталося так, що в студентські часи, будучи у своїх Братишанах, десь перед Великоднем я забрів на церковну ограду; стара присадкувата наша церковця, що стоїть іще з сімнадцятого століття, була відчинена, кільканадцять немолодих жінок поралися всередині храму, наводячи перед святами порядок, а мій далекий родич Федір Стригач, вічно усміхнений у звислі козацькі вуса, повільний дядько, який паламарював у церкві «від створення світу», як казали в селі, розкладав у куті огради ватерку, щоб спалити речі, що службу відслужили і вже не один рік чекали свого вогню під сходами в дзвіниці серед потовчених на друзки різьблених ангелів, виноградних грон, хрестиків, купи побілілого лахміття, на якому то тут, то там, немов із того світу, виглядало облущене обличчя якогось святого. Я вибрав і за п'ять бідних студентських карбованчиків (щоб незадурно, такий звичай) купив у стрия Федора майже зовсім чорну невелику ікону, що в часи мого дитинства висіла внизу в дзвіниці на дощаній стінці біля дверей; хоч тоді я тільки-но розпочинав свою інститутську науку, дещо вже встиг прочитати про старовинний живопис, про ці дивовижні, повні краси, спокою, філософської заглибленості мистецькі твори, що дійшли до нас від предків і свідчать про глибину предківського світу; мав я також уявлення про «ковчеги» та про «шпони», що повинні свідчити про давність ікон; і якраз дошка, яку я вигріб із сміття, мала ці ознаки давності. Одначе ні «шпони», ні «ковчеги», ні навіть мода на ікони, яка поступово, розходячись колами, набирала сили, гандлю, ажіотажу й, звісно, злодійства, не були причиною моєї зацікавленості дошкою; я, побачивши її, чомусь пригадав дитинство, «Страстну» й «Голодну» п'ятницю, коли ми, ціла зграя сільських дітваків, обсідали, як горобці, високу дзвіницю й били клепалами — широкими та міцними дерев'яними молотками по її висхлих дощаних стінах: тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало з полудня й до самого вечора, охочих було багато, кожен шибеник хотів усістися біля прорізаного в дошках вікна й звістити світ клепалом: умер Ісус Христос. Так, принаймні, говорили в моєму селі, у це вірили, клепання обов'язково пов'язували із Страстною п'ятницею; я однак думаю, що клепання на Русі жило іще в дохристиянські часи, клепало, било служило людям замість дзвонів і призначалося, очевидно, для оповіщення, для новин, для розголосу про тривогу.

Із дитячих тих часів, від тривожного клепання я і запам'ятав чорну ікону, яка, закіптюжена, обсотана павутинням, висіла на дзвіничній стіні якраз там, де починалися стрімкі сходи, що вели до навдивовиж чутливих дзвонів, які побренькували собі, гуділи й співали навіть тоді, коли ніхто й не доторкувався до Їхніх шнурків; мені тоді здавалося, що святий образ, ледве видимі на ньому постаті трьох волхвів, які прийшли обдарувати Діву Марію і новонароджене дитя, Вифлеємська зірка, яка золотим цвяшком пробивалася з-під товщі звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах і навіть два осли біля ясел стерегли нас, малих, щоб у Страстну п'ятницю ніхто із нас, клепаючи, не зірвався з дзвіниці та не полетів на землю.

У цьому невеликому образі, в його чорноті, в нахмуреності забрудненій мовби таїлася наша осторога та оберега.

— Нащо тобі цього образа, Бережане? — спитав мене тоді паламар Федь Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь. — Нічого-бо на ньому тепер не видно... нема там ні святих, ні грішних, одна звізда лише й світиться. Хіба вона коштує п'ять рублів?

Але гроші поквапом сховав.

Що я мав йому відповісти? Та й чи треба було щось говорити, коли наді мною у вишині знову так само таємно і сумно, як колись, вишумлювали смереки навколо церкви, коли цілий світ хмелів молодими бруньками, весною, передчуттям свята, коли мені нестримно хотілося, як малому, одним духом вилетіти сходами на дзвіницю й вдарити лунко на ціле село дерев'яним клепалом.

 

2

Відкрилося мені...



Ні, я тоді не мав зеленого поняття про техніку реставрації стародавнього живопису, ще нічого до ладу про нього не знаючи, ще я був неофітом на цьому страдальницькому й водночас радісному полі, і тільки котроїсь неділі, заблукавши з кількома інститутськими колегами у підльвівські Брюховичі, я випадково потрапив у гості до знаного, мабуть, на цілу Україну реставратора Петра Степановича Грицая, який, змахнувши з носа дротяні окуляри, прив'язані до вух шнурочками і зовсім не дивуючись нашому нашестю на веранду, що служила йому замість майстерні й лабораторії, сказав:

— Що, молоді колеги, прийшли подивитися на чудо, на воскресіння? Що, висловлююся «високим штилем»? А що маю робити, коли тільки так... тільки так, як процес поставання із мертвих, як воскресіння з небуття, я особисто розумію наше реставраційне ремесло. Тільки так, — повторив і, знову осідлавши ніс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкільну лавку столом, на якому лежала освітлена з двох боків саморобними прожекторами, досить широка, на три п'яді, мабуть, й задовга в півметра, вгорі заокруглена дошка; дошка була схожа на «затулянку», якою мої мама, коли ще вдома випікали хліб, затуляли черінь печі, вся вона була по краях обсмалена, обтовчена, задимлена, й ми, неофіти інститутські, завмерли, дивлячись, як Грицай надто пильно, терпляче, мовби торкаючись чогось живого й болючого, орудував скальпелем і раз по раз змочував слиною те місце на дошці, звідки видобував з-під пласту ядучого сурику і сажі прекрасну маленьку кінську голівку, а трохи нижче оддалік сидів під деревом, уже розчищений від пізніших напластувань, ошатний, у червоному жупані козак Мамай.

Ми стояли доокіл згорбленого майстра цілу годину чи й дві, він до нас не обзивався, та він нас, мабуть, і не бачив, забув про наше гостювання, ми теж не помічали його знаменитої колекції стародавньої кераміки, задля якої власне і вибралися в Брюховичі, нас захопило дійство, повернення у верхні, в сьогоднішні наші світи традиційного козака Мамая, який був намальований народним майстром років, мабуть, сто п'ятдесят тому.

Це був чи не перший мій урок реставрації; увечері того дня я, оговтавшись, ніби й не повірив баченому вдень... увечері я був трохи розчарований примітивною технікою реставратора, його попльовуванням, його інструментом, отим примітивним хірургічним скальпелем; увечері я роздумував над побаченим удень. І як тоді я міг знати, що головне не в скальпелі, навіть не в найкращих хімікатах, сучасній апаратурі, спеціальному освітленні, — реставратор бо торкається дошки чи полотна не лише інструментом, він торкається серцем, кожним нервом і присвітлює собі в роботі душею, тим найсвітлішим світлом, що тільки й існує на світі.

Про це я дізнався того провесняного дня, коли приніс додому куплену у стрия Федя за п'ять карбованців дзвіничну іконку; власне, я один тільки й знав, що на ній щось є намальоване, навіть мої богомільні мама досить скептично на мою дошку поглядали й посміхалися з сина, який поклав дошку перед вікнами у хаті на стіл, озброївся лікарським ножем і почав тую дошку шкрябати, ледь торкаючись її поверхні і щомиті зволожуючи бруд слиною; у маминому розумінні, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але мама мали свої клопоти, хатні, тому дали мені спокій, і я продовжував розчищати малюсінький квадратик — віконце посередині дошки.

Даремно думати, що я тоді прагнув відкрити якийсь шедевр; я навіть спершу не був підвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою, тією великою реставраційною пошестю, я вмовляв себе, що тільки хочу знати, хочу бачити, як виглядала ікона в ті часи, коли я, будучи малим, вибігав на дзвіницю виклепувати тривогу; я начебто й не поспішав, мені навіть здавалося, що я спокійний, що стримую себе, однак поступово, зшкрібаючи віск, потемнілу й затверділу оливу, довголітній бруд, захопився роботою, віконце на дошці немовби западалося все глибше й глибше, давно проминувши моє повоєнне дитинство; віконце западалося, може, в давні віки, в світи, які давно згоріли, минулися, аж поки з-під леза, як промінь світла, не бризнула білизною біла старосвітська, цілком по-галицькому пов'язана намітка на голові Богородиці (мовби це була не Богородиця, не Діва Марія, а мої мама чи хтось інший з наших жінок); я торкався скальпелем того білого завою, жіночого усміхненого лиця, золотистого німбу, і брав мене страх, що я, невмілий, недовчений, зіпсую, знищу світ, який двісті чи триста років тому сотворив невідомий ізограф; у мені ляк боровся з нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не помітив, як заразився захопленням: я стояв перед віконцем -у минулі світи, перед порогом, то як же мені той поріг, Господи, не переступити? Я стовбичив, ціпенів перед красою, що, колись намальована, сотворена на левкасі, живе дотепер у чистоті, в усміхненості простого жіночого обличчя, осяяного радістю, — народилось-бо дитя, то як не радіти; мені уявлявся той стародавній митець, той творець, який сидів у кутику біля дерей на маминому стільчику, з яким вона ходила доїти корову... сидів і поглипував на мене з-під кошлатих брів, радуючись несподіваному воскресінню (згадався мені Грицай) свого творіння, і разом із тим відчувалося, що в ньому жила напруга, він, певно, боявся, що якийсь неофіт із верхніх білих світів, які нині панують над землею, необережним рухом блискучого ножа поранить лице Богородиці або припадком зішкребе золоту Вифлеємську звізду. Я розумів митця, я зримо, немов він справді жив і дихав обіч мене, бачив його і відчував, бо в маленькій іконі, в сюжеті Різдва Христового, тривало цілі століття його життя, бо відомо, що мистець живе не вмираючи доти, доки живуть його витвори.

А ще я уявляв безконечну вервечку моїх краян, які молилися до цієї ікони, випрошуючи собі в новонародженого Бога ласки й милосердя; а може, вони, мої краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для молитов, а лише для споглядання Різдва; мої краяни були свідками чуда, любувалися і розкошували, як вино пили, буянням кольорів, де зливалися червінь з блакиттю, золото з білизною; мої краяни, певно, черпали з малої липової дошки радість, яка вельми була їм знадібна в їхньому розпроклятому житті.

І, може, тоді вперше без підручників, без професорів, без чужої підказки я осягнув, як на небі прочитав, вічне призначення мистецтва: пасти людські душі.

 

3

Мама стояли за моїми плечима...



Мама стояли за моїми плечима і, затамувавши подих і закинувши в кут усі передвеликодні клопоти, теж вдивлялися у маленьке віконце, яке я розчищав на почорнілій дошці; я відчував стримане мамине хвилювання, мені здавалося, що вони теж перейнялися білим ясним світлом, котре струменіло з вифлеємської стаєнчини у наші серця; я чомусь був упевнений, що мамі, як і мені, теж конче потрібне оце дивнеє світло, котре не згасло під брудом і під століттями, що від цього світла ставало моїй мамі затишніше на душі. («Нова радість стала, яка не бувала» — хіба не так співається у коляді?) Я думав про нев'янучу силу мистецтва, його життєздатність, про приховані його тайни, що нас чарують, і тому був зненацька заскочений, коли, оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лиці посміх, мамину похвалу, оте невимовлене і для когось чужого невідоме, непомітне, а для мене чутне слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на її губах, побачив відчужену сувору жінку. Висока, в чорній хустині, пов'язаній по-старосвітському, вона не знала, де подіти свої руки, що не знаходили спокою й увесь час мучилися, перепліталися, аж потріскували пальці, обличчя її зблідло, а сухі губи ворушилися, дрібно вишіптуючи якісь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очі запалися у ями, в пропасті, й звідти поблимували сполохано.

Попервах я пояснив собі її тривогу з чимсь постороннім, з чимсь таким, що мене не стосувалося, бо звідки я міг знати, що вона, бідна, злякалася віконця, яке я прорубував у вифлеємську яскиню? Це так було несподівано, так незвично для неї.

— Нащо тобі цього, Василику? — спитала врешті мене зажурено, кивнувши на ікону (і в цьому жесті таїлася стримана незбагненна ворожість). — Нащо тобі того святого, божеського... того Вифлеему? От, якщо хочеш, малюй собі трактор у полі, стовп із радівом, що біля читальні. Нащо тобі старого? Лиши його, забудь.

Мама мої перехрестилися.

Ні, мої мама не належали до тих ґаздинь, які виставляли свою побожність напоказ, залюбки вистоюючи в церкві зі свічкою чи з патерицею і котрі наввипередки носили отцеві Григорію — горластому парохові нашого села, кошелі з набілом, яйцями та свіжообпатраними півниками. Одначе день святий, як вони казали, себто неділю, шанували, кілька разів, принаймні на Різдво й на Великдень, ходили до церкви й щодня перед сном довго молилися перед образами, вишіптуючи, як пшоно висіваючи, молитви. Хочу похвалитися, що ніколи не пробував провести з мамою «антирелігійну роботу», як це свого часу нас підмовляли в школі, й замахнутися на образи, яких у нашій хаті було з десяток; я боявся образити мамині молитви, не по-синівському це було б лізти з черевиками в мамину душу, я так колись й сказав шкільним своїм наставникам, а вони мене під'юджували, в одно підсміхаючись: «Хіба це відповідь комсомольця і відмінника? А якщо, товаришу наш Василю, душа, про яку ти говориш, темна, напоєна їддю релігійною, га? То чи гріх кинути туди, в душу, промінчик? Хоч би й з черевиками...»

Я не сперечався зі своїми наставниками, це було небезпечно, вони мене висміяли б, потоптали б гуртом — що залишилося б по мені? Я не міг їм сказати, що мамі, певно, було потрібно бодай зрідка скупати свою душу в урочистому церковному слові, а вечорами — в молитві, у безконечному шелестінні слів; у розмові з Богом, з іконами мої мама знаходили умиротворення і спокій; молитви, як чисті води, омивали жінку від денних прогрішень, очищали від суєти.

То чи дозволено було хоч би й рідному синові закрастися в мамину душу з своїм огарком?

І тому сьогодні я не міг зрозуміти маминої переміни, неприхильності, навіть ворожості до дзвіничної ікони. Це було дивно, а може, й страшно, бо, пам'ятаю, коли був малим, вони постійно навертали мене до образів, вчили розпізнавати на них лики того чи іншого святого й казали: в того святого проси здоров'я, в того — ласки й удачі, в того — любові, в того — мудрості, а у святого Николи проси, щоб благословив твою дорогу. Вони вірили, що в іконі дивним чином присутній святий дух, сам, може, Господь Бог, і маму мою немало турбували мої пояснення, що образи, мамо, друковані в друкарнях на машинах або ж мальовані людською, може, й нечестивою рукою.

— Ет, — відбивалися вони полохливо, — що ти, малий, знаєш про Бога та про святі образи? Десь ти чув... у школі, по радіо або в книжці вичитав про образи й одразу повірив. На галь-паль повірив?

Колись мама не на жарт журилися, що в школі «вчать не того, що треба», і сьогодні я мимоволі згадав їхню давню журбу й подумав, що їм було нелегко віднаджувати мене від Вифлеему, від того, що було для них святим, вони, мабуть, добре намотузилися самі з собою, поки промовили оте «нащо тобі того, божеського...»

Я узяв їх за руки (успокоїв, глаїв їхні руки у своїх долонях) і спитав:

— Та що ж бо такого... такого непевного сталося? Вони усміхнулися блідо, скупо, їм, певно, було незручно й боляче зраджувати саму себе, і цим усміхом хотіли применшити свою зраду.

— Свят-свят, — промовили. — Справді-но, ще нічого не сталося, але може статися. Хіба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось підстежить, підгляне твоє заняття й донесе, що Докіїн син відновлює церковні образи. Скажуть: радянська влада йому дорогу до інституту підмела, прошу, вчися, щоб не змарнувався твій талант. А він, невдячний, омані служить... А що? Не маю рації? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб він був простенький, як билень від ціпа. А кривеньких випрямляють, обтісують... Міх-мах виженуть тебе з інституту.

Як усе просто.

Тепер я зрозумів її страх; вона стояла посеред страху, немов посеред крижаної води, і я мусив вишукувати слова, щоб її страх розтопити; я шукав для неї розради, а до мене самого крижана вода підпливала, просочувалася в душу; мимоволі спадали на згадку події в університеті, звідки цілими тузінами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за іронічний погляд, за прогрішення котроїсь там бабці, виганяли на вулицю, рокували на армійську службу, а бунтівливих, непокірливих віддавали до суду.

А чи в нашому інституті не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що і в нашому інституті триває чистка, а Йвана Терпелюка навіть судили за намір нібито когось там із вождів карикатурно намалювати... наміру, певно, й не було, був донос, комусь хлопець не сподобався за те, що мав у собі направду Божу іскру, й відняли у нього пензель і різець, повезли в Сибір, у тайгу, дали сокиру й пилу; його повезли і повезли також сотого й тисячного, я колись випадково бачив у Бистри-чанах безконечну валку, яка котилася вулицею Чапаєва до вокзалу (і вулиця, і вокзал, і вагони худоб'ячі були осторожені багнетами та псами), а я стояв осторонь, стояв начебто в безпеці; відчислення, виселення, худоб'ячі вагони, люті матюки, прокляття, плачі мене не стосувалися, я був невинним, чистим, я жив навчанням, мистецтвом, що відкривалося мені, як квітка; так, я був невинний, був оборонений, заступлений від можливої вини батьком, що впав на фронті; я був щасливий, що ріс у матері одинаком й ніхто не міг мені закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерівській боївці й, мовляв, замислював убити письменника Галана, а сестра числилася у бандпосібниках, бо колись вночі нагодувала лісовиків, які постукали у вікно.

Я був безгрішний; я був чистий перед владою, перед людьми, перед світом, перед своєю совістю, перед мистецтвом, і страх, отже, цей вуж повзучий, не повинен був закрадатися мені в душу й червивити її, а проте я оглянувся... я таки мимоволі оглянувся, чи позаду не стоїть сексот, якого боялися мої мама.

Я думав одне, я шукав підсвідоме, інтуїтивно донощика, а матері говорив зовсім інше, я її переконував (а може, переконував самого себе?), що образ із Вифлеемом — річ насамперед мистецька. Хіба не видите, мамо, яка тут панує радість? Хіба й вам не легше на душі від цього білого, тихого світла? Може бути, що цей образ взагалі не призначався для молитов, колись приходили до нього люди не лише для того, щоб перехреститися, а й для того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як радується вона співом чи музикою.

Мама мене не слухали; мама присіли на лавицю, опершись ліктями в коліна, сухе продовгувате лице взяли в долоні — таким чином начебто відгородилися від моїх слів. У причілковому вікні криваво заходило сонце, там палало півнеба, й червоні бризки полуміні падали на схилену мамину голову.

— Ні, ти їх собі не легковаж, хло', — сказали мама чомусь пошепки, начебто остерігалися, що під вікном, присвічуючи собі огарком, поцупленим звідти, де заходить сонце, сидить конфідент і пильно стежить за нами.

Я хотів спитати, кого вони мають на увазі під словом «їх». Невідомих донощиків? Моїх викладачів? Людей, які правили землею від імені наляканого народу й котрі достеменно знали, як сіяти жито, як любити Україну, як треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим ворогом і як плекати душу?

Мушу признатися, що дотепер «таке» мені в голову не приходило, і не тому не приходило, що я когось боявся, просто мені було добре й затишно жити під крилом цих всезнаючих, всевмілих і всесильних людей, вони не були мені чужими, я шанував їх, вони воювали разом із моїм татом на фронті, я чув себе з ними покревненим... і не знаю тільки, і ще раз не знаю, чому наперекір цій покревненості, немов крізь діру в паркані, проліз студений слизький вуж, що зветься страхом.

— Коли я був малим, то ви мене лякали дідьком рогатим... дідько, чорт, зрадник, щезник був усюдисущим, він мав десятки імен, але люди його називали «той», називали безіменне. А тато, бувало, обороняли мене від страхів, кажучи: «Ти мені, жінко, дитину не пуджій». Пам'ятаєте? — відповів я мамі напівжартома. Треба було або ж виганяти змія, або ж звикати до нього.

— То було колись, — обізвалися мама. — Тепер тато тобі не допоможе. Ніби-с не чув, як уповноважений із Лисичан, із району нашого, сам товариш Ступа, так він писався, любив при нагоді гладити нас лагідними словами, що син за батька не відповідає. Але чи це не означає також, що й батько синові, якщо той потрапить в біду, не подасть руки? Такий час... І мені страшно, сину.

— «Такий прекрасний час, і прагну я обняти всю планету», — проспівав я рядок із банального вірша. Це, мабуть, була спроба змінити русло розмови; це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспокоїти, що ніякого змія в тобі нема.

— Обнімай, Василику, планету, чого ж... чи я бороню? — Мама метнули в мене осудливий погляд. — Лишень нагадай собі нашого директора школи... сільського професора Северина Гайдаша. По війні він і тебе вчив історію, природознавство, географію... і співи вів у шостому й сьомому класі, приграваючи собі на скрипойці. Пам'ятаєш? Хіба Гайдаш так само, як оце ти нині, не казав «їм» на зборах у читальні, яку вже називали клубом... «їм» казав, усім тим добрим і злим, мудрим і тим, яким бракувало клепки, організаторам «життя по-новому», фінагентам і просто агентам, збирачам позики, контигенту, «стрибкам» із батальйону самоохорони, просто солдатам у синіх кашкетах, уповноваженим різним, а найперше оперуповноваженому товаришеві Ступі, який вважався у Горопахах найстаршим, що різьблений із дерева розіп'ятий на хресті Ісус Христос не має нічого... так, не має нічого спільного з Христом релігійним, це, мовляв, люди добрі, витвір мистецтва. Невідомий майстре зобразив, може, на хресті самого себе, своє життя розіп'яв на хресті, а щоб його мука, його крик, щоб його вихуділе на тріску, розіп'яте проклятою роботою, голодом, війнами, морови-цями тіло збереглося як знак пережитого для пам'яті нащадкам, він розп'яття це подарував горопаській церкві... так тоді було прийнято, тоді не знали музеїв, і його витвір припадав пилюкою у захристії двіста чи триста років. Хіба не так, Василику, говорив тоді в клубі з трибуни професор наш Северин? Хіба помогло йому оте слово, яким і ти боронишся, оте «мистецтво»? Ти забув, чим усе це скінчилося для професора Северина?

Ні, я не забув...

Але було б фарисейством сказати, що постійно пам'ятав про трагедію мого сільського вчителя, люди у своїй масі забудькуваті, тим більше квапимося забути про лихо, і я від людей теж не відрізнявся, вчителева трагедія поросла мохом на рік або й на два, а на третій несподівано відкрилася свіжим болем... так болить рана, яку продірявили кулею учора.

 

4

Чи любили ми свого вчителя? Не знаю... Він сам чомусь боявся нашої школярської любові й нікого не допускав до себе близько; він мовби замикався на ключ, а ми не вміли постукати в його двері. Втім, це стосувалося також дорослих: професор Северин, як його називали в Горопахах, з усіма тримався підкреслено сухо, навіть суворо, ніхто не бачив, щоб він колись посміхнувся, пожартував, навпаки — закукурічені вгору, кошлаті брови постійно хмурилися, а руді, сторчкуваті, короткі на два пальці вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Він і справді з нами, воєнними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати нас «туманами вісімнадцятими», а часом не по-педагогічному смикнув за вухо або й свиснув лінійкою по плечах — давалися взнаки порядки у «повшехній» школі недавніх польських часів.



Ми йому, однак, усе вибачали.

Ми йому вибачали і... таємно кожен із нас очікував того дня, коли після уроків Северин Петрович візьме тебе за плече й поведе до себе додому. Будинок він мав гарний, вілію із крутосхилим дахом, яку купив у вдови довоєнного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гітлер напав на Польщу. Вдома він впускав тебе до своєї бібліотеки, до царства книжок на саморобних полицях, що ними були заставлені стіни покою: дозволялося будь-яку книжку брати в руки, гортати її, слинити, при бажанні можна було лягти на підлогу, на килим, обкластися книжками й вишукувати у них малюнки, уривками читати; навіть ті сільські урвитуси, які в школі не вельми бралися до науки, мріяли потрапити в його бібліотеку, надивитися на книжки, які «пишуть про цілий світ», набратися від них якогось чару, магії, пояснити яку ніхто не міг. Северин Петрович заохочував нас глибше поринати в книжку, охоче позичав додому (але, не дай Боже, котрусь не повернути або ж забруднити!), примовляючи при цьому: «Набирайся, тумане вісімнадцятий, охоти до книжки... навчишся з неї правди».

Правда лежала зверху, як хліб на капустяному листі? Надломи-но тільки й запричащайся, їж, вгамовуй голод?..

Був він наївний у своєму прагненні заворожити нас книжками, знаннями, заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж панувало післявоєнне жебрацтво: голод, цинічні й люті інваліди з кош-турами, сирітство, чорнило з бузини, писання шкільне на газетах ...а навколо «хлопці з лісу», смерті, пожежі, стрілянина, облави енкаведистів з псами й металевими щупами, які винюхували бандерівські схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках правди...



Часто ми заставали в його бібліотеці двоє-троє облавників, офіцерів, які теж порпалися в книжках, чогось у них вишукуючи. І тоді Гайдаш намагався чимдуж випровадити нас додому: «Іди-но, хлопче, не час нині. Бачиш: ревізія». Він зітхав і розводив руками. «Чого вони там шукають, у книжках? — якось спитав я, коли уже вкотре застав у його хаті облавників. — Ви ж кажете, Северине Петровичу: вчися з книжки пізнавати правду. А тим часом солдати з автоматами шукають, певно, у ваших книжках облуди. Чи як?» Гайдаш кинув на мене бистрий здивований погляд, потім, звично осідлавши хрящуватий ніс окулярами, довго й пильно приглядався до мене, немовби вперше побачив... а може, вперше побачив свого учня інакшим, таким, який уже дрібку чогось почерпнув із його книжок. «Це їх служба, — казав, щоправда, невпевнено, мовби не був переконаний, що солдатові конче треба шукати ворога в книжках. — Книжки є різні, — говорив далі, й мені здавалося, що він сам себе переконував. — Адже ж не пишуть їх ангели з крильцями, а таки земні грішні люди». «То як розпізнати книжку: де правда в ній, а де — брехня?» — допитувався я вперто. «Е, Васильку, то не так легко розпізнавати і ділити: отут правда, а отут лжа. Минулого разу... тиждень тому нишпорив у моїх книжках сам оперуповно-важений товариш Ступа... ми пили з ним гербату... а потім й по келішку міцнішого перехилили... і знаєш, розчервонівся наш Ступа, обличчя — хоч цигарку з нього припалюй, і піт градом. Ірина моя підливає... що нам, шкода сивого первака для рідного товариша Ступи? А він розм'як, як віск, хоч святого з нього ліпи, і, м'яким будучи, розкрився... так, розкрився, і було мені сумно, що він, чоловік мовби й не простий, не пеньок якийсь необтесаний, бо за небіжки Польщі не раз його арештовували за те, що ходив у комуністах і ждав із-за Збруча більшовиків, і війну, напевно, теж не просидів десь там у супокої і безпеці, має прецінь ордени, до капітанських погонів дослужився, а проте він бачить у людях тільки чорне або біле, пряме і криве, героїчне й нице. І нічого з ним не зробиш, не переконаєш, що людина, хлопчику, то цілий світ, у якому, трапляється, сонце світить, як смолою курить, а при місяці достигають пшениці... і парадоксальність ця, а також різноманітність, постійна перемінність роблять людину багатою. Я йому. Ступі тобто, так і сказав, що нецікаво, а то й страшно жити, де лише бараки і казарми, де тільки чорне і біле. Людина там обстругана і гола, порожня всередині, як... як наган. Одні бубни в такій людині тільки бубнять. А він, Ступа, добряче вже підхмелившись, киває на мене погрозливо пальцем: «Но-но, вчителю, я вже видів таких мудрагеликів. Усе це буржуазні бредні, проповідь індивідуалізму. Мені кажуть, що я гвинтик... і мені, повірте, добре й сьогодні бути в житті гвинтиком великої машини, яка чахкає на цілий світ». Ти щось второпав, Василику, з моєї бесіди? — спохопився Северин Петрович. — А може, й не треба, щоб уторопав... — І знову сідлав на ніс пенсне й дивився своїми двома скельцями мені в душу. — Ет, — врешті вирішив, — іди-но, дитино, якнайдалі від гріха». І майже силоміць випхав мене за двері. Потім уже за порогом, цілком розгубившись, тикнув мені як рівному на прощання руку.

Я відчув, що рука його тремтіла; я зрозумів, що він боїться Ступи, боїться за себе, за хвору свою пані Ірину, за свої книжки також боїться. Боже мій, боїться? Чого? Хіба у Горопахах є ще хтось такий заслужений... такий, що зрівнявся б із ним? Хіба при потребі село його не оборонить? Хіба не Северин Петрович майже тридцять років учив не лише дітлахів у школі, а й ціле село, бо ж організовував читальню, хор, аматорський гурток, закладав дитячий садочок, кооперативну крамницю, склеп, як тоді казали, заохочував газдів садити сади й робити компости, воював із горілкою, із корчмою старого Каца, «годив», тобто мирив сусіда з сусідою, які, бувало, через переорану межу хапалися за істики й не раз проливали кров. А за німців, в окупацію, хіба він не оборонив не одного парубка чи дівчину від каторги, від Німеччини? Сільський війт Іван Качурик упирався: «Ніц тут не вчините, пане професоре, маю людський контигент здати — і фертик, бо війна, бо мус, бо шваб потрібує робочих рук». Тоді вчитель запрягав у бричку свого буланого коника, Ґудзика, і їхав до Бистричан, до «німців високих» доводити, шо не можна, приміром, Гриня Королюка чи Ганю Сапільчишину брати від старих родичів, бо пропадуть, бо розсипеться господарка, бо треба мати милосердя.

«Вищі німці» з нього посмішковувалися, бо кого обходив якийсь там син сліпого Семка Королюка і його ґаздівство на п'яти моргах грунту, коли війна, як січкарня, тне й тне щодня тисячі.

А все ж Гайдашеві інколи таки вдавалося зм'якшити якогось там урядника, і той же Гринь Семка Королюка хапав учителя за руки й цілував... і плакав із радості.

І хіба село цього не бачило, хіба не посвідчить, хіба не оборонить?

 

Аж через копу літ, працюючи над портретом Гайдаша й роздумуючи про його життя, я зрозумів, що йому нелегко було називатися «народним учителем». У тридцятих роках у нашому краї метушилися десятки політичних партій, об'єднань, груп, і кожен із цих десятків вихвалявся своєю прогресивністю, викрикував про служіння народові й вищій меті, і кожний був готов хапати тебе за полу, щоб перетягнути на свій бік, бо тільки, мовляв, на цьому боці правда. А ще був облесливий сільський парох отець Чарот, який прагнув лідерувати в Горопахах одноособове й через те позирав на Гайдаша кривим оком; а ще влада шкільна в Бистричанах і комендант постерунку в Черневі підозрівали його в сепаратизмі, бо не цурався своєї українськості, а це вже пахло мало не «гайдамацтвом»; а ще конфідент тутешній Кифор Балей ловив кожне його слово і зважував вчинок: чи не приховано тут протидержавний замисел?



Гайдаш тюпав собі «серединою дороги», навмисно підкреслюючи, що «політикою не бавиться»; бо яка, до холєри ясної, може бути політика, коли в просвіченому двадцятому столітті посередині Європи, як посеред білого дня, люди, замість підписати своє ім'я, малюють хрестики, а замість хліба мають (та й то не завжди) вівсяні коржі. Чи це, може, прошу пана, теж протидержавні міркування? Теж «політика»? «Нема нічого вищого, нема ніякої ідеї, мети святішої... нема нічого дорожчого понад людину... нема нічого кращого, як служити людині». Так він колись мені написав на одному з двох томиків творів Марка Черемшини, що їх видало у Львові видавництво «Ізмаград» ...томики ці, подаровані вчителем, збереглися в мене донині, вони й тепер лежать на моєму столі, і вчителів надпис певною мірою є моїм дороговказом у житті.

Я довго мучився над його портретом; Гайдаш позирав на мене з полотна інколи суворо, інколи скептично, він немовби навмисне відштовхував від себе, боячись, що я зблизька підгляну його іншого, не такого завжди зібраного й неприступного, а м'якого, доброго, смутного, а часом і розпачливого, зовсім не такого, якого звикли його бачити люди.

Він немовби вихоплював із моїх рук пензлі... мої пензлі ламалися, бралися корою, я надовго покидав роботу, й деколи мені здавалося, що я вже ніколи не покладу підрамник з полотном на мольберт, але минав час, і я знову з пензлем, із сумнівами, з надією стояв перед своїм «Вчителем». Гайдаша давно нема на світі, похилився дубовий хрест на його могилі, а я дотепер шукаю стежок до нього.

А може, я шукаю самого себе?

 

5

Маю підозру, що Северин Петрович навмисне ходив «застібнутий на всі ґудзики», — він боявся, що одного дня Горопахи, підглянувши в щілину його душу, побачать її м'якою, щирою, а то й скуленою у безнадії; він, мабуть, хотів, оскільки брав на свої плечі багато обов'язків, щоб село знало: під ніякими каменями він не зігнеться, не викривиться його хребет і не стане горбатою його душа.



Одного разу за день чи за два перед Зеленими святами, коли ми з мамою маїнили хрест на дідовій могилі, на цвинтарі з оберемком липових віночків появився наш Северин Петрович; він прихилив свій велосипед до молодого явірця біля входу й, не оглядаючись, потюпав розшукувати посеред густого вишняку могилки своїх дітей, щоб їх теж, як велить звичай, замаїнити ... щоб, як казали мої мама, мертві бачили і тішилися: живі про них пам'ятають.

Діти в Гайдашів не водилися: я знав, що шість однакових надгробків можна було знайти на нашому цвинтарі, й на кожному надгробку на білому мармурі золотими літерами було написано, що тут спочиває улюблена донечка чи дорогий синочок вчителя Северина Гайдаша та його дружини Ірини; і з кожної мармурової таблички споглядали з вмурованої фотографії три-чотирирічне маля: довше вони не жили. І лише син Роман, який чудом уникнув смерті в малолітстві, закінчив у Бистричанах гімназію, вчився у Львівському університеті Яна-Казимира. Під час німецької окупації пристав до комуністичної підпільної «Народної Гвардії», яка потім прибрала ім'я Івана Франка, возив до навколишніх міст і містечок підпільну літературу, летючки, — робота була ризикована, бо скрізь чатували облави й обшуки. Котрогось дня його таки взяли в поїзді — і згинув слід львівського студента Романа Гайдаша в задимленому Майданеку.

Боже борони, Гайдаш ніколи не розповідав нам про синову загибель, не любив, коли хтось називав Романа героєм, «борцем за наш світлий день», він мовби остерігався, що хтось таки скаже вголос або ж тільки подумає, що, мовляв, дивіться, старий Гайдаш хоче щось мати від совітів, хоче схіснувати за те, що виховав сина на комуніста.

А того надвечір'я на цвинтарі ми з мамою не впізнали Гайдаша, коли він повернувся до свого велосипеда. Був згорблений, зіщулений, ішов важко, аж гейби западався по коліна в землю.

— Оце лишився вінок для Романа, Василихо — промовив до моєї мами. Я тоді побачив його обличчя... побачив губи, що тремтіли, і побачив дві сльози в глибоких зморшках. — Шукаю і шукаю синової могилки... і не можу знайти... а світ такий великий, — говорив він далі і плакав перед цілим світом, зовсім не зважаючи ні на мене, ні на маму, ні на багатьох людей, що маїнили могили своїх родичів. — І не знаєш, чуєте, на який хрест маю повісити оце маїння, щоб мій Зеник теж бачив: і я, і мама Ірина про нього не забули.

Учитель стояв з своїм віночком розплаканий, зовсім не схожий на «застібнутого» на всі ґудзики сільського професора; стояв перед нами старий осиротілий чоловік. Я, підлітком тоді будучи, бунтував у душі проти «такого» Гайдаша, я звик до нього спокійного, рівного і навіть суворого, я завжди гордився його витримкою і тепер осуджував, а то й ненавидів його за розслабленість. А мої мама його жаліли... а мої мама сказали:

— Дайте-но, вчителю, той віночок. Я за старим звичаєм повішу його на цвинтарні ворота... будуть люди йти... і будуть люди згадувати про вашого Романа. Вічна йому пам'ять.

Гайдаш узяв велосипед і вийшов на дорогу, і по дорозі за капличкою озирнувся на цвинтарні ворота, на яких зеленів вінок для його сина.

 

6

І знову повертаюся до історії з розп'яттям, до болю Северина Петровича Гайдаша, до того по-осінньому низького дня, що кволо, мов каганець на припічку посеред накуреної сизої хати, блимав за вікнами нашої школи; якраз того дня з осінньої мжички увійшов до класу Северин Петрович. Він обережно поклав на стіл щось дбайливо загорнуте у відрізану полу старої шинелі; скинув мокрий плащ і капелюх, поправив краватку й пригладив долонею коротке зачесане набік волосся; це було звичне приготування, і ми, школярі, звикли до цього ритуалу перед уроком, і навіть великий згорток у шинельному сукні нас особливо не інтригував: ми звикли, що Гайдаш чи не на кожний свій урок історії приносить предметне «унаочнення», яке повинно було, на його погляд, зблизити нас, сьогодні сущих, з минулими поколіннями... зблизити й пов'язати, дати нам відчути і зрозуміти, що ми, теперішні, походимо з кореня вчорашнього, і завдяки цьому, казав якось Гайдаш, ми вічні на цій землі й незнищимі. Пам'ятаю, котрогось дня унаочненням нам служила купка черепків із трипільського часу; другого дня він приніс цілісіньку, добре збережену плінфу — плоску й тонку цеглину, знайдену ним десь на підгалицьких полях, які пам'ятали церкви й тереми княжих здателів-будівничих; третього дня поклав перед нами «писану» миску, звичайну миску гуцульського гончаря, з таких мисок ми їли толочену бульбу з квасолею, кулешу з кислим молоком... ми до цих мисок ніколи не приглядалися, ми навіть їх, глиняних, трохи зневажали, бо в хатах наших татів почали появлятися білі й «мальовані» міські тарелі... і раптом (так, раптом!) наш учитель відкрив нам миску ніби наново, а то й уперше, і ми, трохи заскочені і трохи все ще скептичні та недовірливі, розглядали її і помічали, що на ній цвітуть небачені косиці, плавають зелені риби й кукурікають когути із червоними й жовтими довгими хвостами.



На цей раз, розгорнувши полу шинелі, Гайдаш показав нам невелике, десь з півметра висотою розп'яття Ісуса Христа. Гармидер у класі якби батогом ударив, стих, ми аж зіщулилися, полягали грудьми на довгі, на вісім школярів, ще австріяцькі лавки, й з цих покарбованих іменами давніх наших ровесників лавок злякано поглядали на посторцоване на столі розп'яття; кожен з нас ізмалку знав цю церковну річ, яку приносили до тієї хати, де був мрець, разом із «світлом» — грубими восковими свічками у масивних мосяжних підставках; ми, малі, бувало, сахалися на вулиці, нишкли за парканами, коли хтось із поважних газдів побожно й скорботно ніс обіруч річ, яка символізувала смерть. Щоправда, церковне розп'яття було набагато більше, вище і масивніше, пофарбоване на чорно, й, власне, тієї відштовхуючої чорноти ми боялися, вона гейби хапала за очі, вселялася в тобі й нагадувала, що й тобі колись примостять в ізголов'ї розіп'ятого Христа.

Хто сказав, що діти байдужі до смерті, що їх нібито обороняє од неї нерозуміння єдності початку і кінця?

Хіба ви не були дітьми? Хіба ви забули про вразливість дитячої душі... такої вразливої, як пелюстка на терновому цвіті?

Одначе сьогодні ми поступово звикали до Гайдашевого розп'яття; ми всі разом одночасно відкрили, що воно, на відміну від церковного, не закурене до чорноти, і було воно, певно, вирізьблене з білого дерева, з липи, але білизна з року в рік жовтіла, час обгалунив дерево теплою золотавістю, і це його золотаве тепло дивним чином манило до себе; до нього, до старого дерева, хотілося неодмінно доторкнутися... може, нам баглося пересвідчитися, що воно направду тепле? І вчитель, певно, знаючи притягальну силу золотавого тепла, таїну старого дерева, дав розп'яття роздивитися зблизька дівчаткам із першої лавки, попросивши завбачливо бути обережними, щоб ні крихти не відлущити, не зіпсувати мистецької речі, що неквапно попливла з рук у руки по цілому класу. І тоді при розгляданні зблизька, при обмацуванні, при пересвідченні, що золотаве дерево й справді таїть у собі тепло, хтось з-поміж нас шепнув... і шепіт поповз, як вогонь по стерні, що сухореброго прибитого до хреста чоловіка лице чимсь схоже... чимсь схоже на Ілька Данищукового, повішеного торік на сухій вербі біля млина на Уняві. Таке ж, чуєте, воно виснажене (бо Ілько з купою дітлахів завжди голодував), такі, дивіться-но, довгі плескаті ручища, такі гудзуваті коліна.

Пам'ятаєте?

Я направду пам'ятав той ранок, коли ми, дітлахи, разом із нашими мамами збіглися подивитися Ількову страшну смерть; і хоч наші мами або нас проганяли (бо ревли корівчини в стайнях, весняні трави пахли знадливо), або долонями затуляли нам обличчя, ми, однак, бачили Ілька, що гойдався голий на мотузку, й читали табличку, що висіла нa його грудях: «Зрадник, сексот енкаведе, тому й присудили йому смерть. Має він висіти на пострах, для науки іншим два дні, а якщо хтось наважиться дочасно зняти тіло, то і йому таке ж буде».

І тому горопаські люди стояли колом безпорадно, навіть Ількова родина не зважувалася підступити до нього, аж поки не приїхали з району солдати в синіх кашкетах...

Хтось, одначе, сьогодні в класі заперечив, що оце різьблення зовсім не схоже на Ількове, принаймні не схоже лице, бо Ількове обличчя маленьке, як яблучко, а тут довге, вузьке й сухе... ні, тут якийсь інший ґазда з Горопах висить на хресті... висить і викрикує щось люте.

І викрикує?

Я придивлявся до розіп'ятого й справді помічав, так мені принаймні здавалося, що той ґазда горопаський іще не вмер, іще він конає, іще на його обличчі карбувалася поздовжними рівчаками чорна мука, іще привідкритий запалий рот викрикує, може, прокляття, може, пересторогу для мене, може, молитву?

Неймовірно начебто, але я чув його крик, він таки лунав у нашому принишклому класі, бився у вікна, як птах, і ми підсвідоме озиралися, де, на чию голову, на чиє плече отой птах сяде.

Крик уявлявся мені круком...

А може, все це сьогодні, через тридцять майже років, я вигадую? Може, ми тоді були замалі, щоб на давній різьбі, на мертвому дереві могли побачити й відчути людське страждання і навіть почути крик... і навіть уявити крик в образі крука? До цього, певно, ще треба було дорости, й Северин Петрович для того й приніс у клас стародавнє різьблення, щоб ми бодай через десятиліття доросли до чужого терпіння.

Поки різьбу передавали з рук у руки, поки вона ходила по класу, вчитель розповідав нам про панщизнянську ніч у Галичині у XVIII й у першій половині XIX століття, адже за розкладом був урок історії, і Гайдашеві згідно з програмою належало втовкмачити у наші голови певні знання з цього відрізку часу. Попервах навіть здавалося, що золотаве розп'яття не має дотичності до гайдуцьких канчуків, до тупої волячої роботи на дідицьких ланах, до двох-трьох корчем у кожному галицькому селі, а у тих корчмах у засмальцьованих ярмулках сиділи пейсаті щезники й дияволи, чорти та арідники пекельні, які на панську вимогу та на свою потребу не тільки висмоктували з мого прадіда кров, не тільки відбирали за борги останнього вола чи сорочку, а й залюбки витолочували йому душу, заливали її оковитою, викрадали з його прадідової душі навіть молитву, бо ключі від церков висіли у них за шинквасом; і блукали душі прадідні спорожнілі й зганьблені, мов прокажені в пустелі. І ще спочатку здавалося, що розп'яття не має ніякої дотичності до кривавої, розлитої, мов повінь, гайдамацької розпуки і освячених ножів, до Довбушевого життя і його смерті, до його кісточок, порубаних катом у Коломиї й поприбиваних на роздоріжних хрестах рабам на пострах, щоб і не снили про хліб, про волю, про молитву, про боротьбу, про тонесенький промінчик світла серед ночі; а ще нам, школярам, здавалося, що золотаве розп'яття не має теж нічого дотичного до того, що мова народу була зневажена, залишена з панської ласки лише хіба що для плачу і проклять, і навіть священик у церкві, якщо лихвар дозволив її відчинити, голосив слово Боже не по-нашому.

А коли ми, школярі повоєнні, голодні, в маминим кабатах і в татових розношених чоботях, через війну передчасно постарілі, піддалися-таки магії вчителевого слова, його спокійної, мовби аж монотонної бесіди, він котроїсь хвилини увів нас... мене особисто завів у ту давню низьку ніч, і ця ніч, склепінчаста, повна смороду, проклять, тупої роботи, впала на мене, спускалася все нижче й нижче, гнула мене й давила, і я разом із усіма своїми цімбориками в класі був оглушений та осліплений... і в цій сліпоті глухій я побачив себе самого: немов хтось збоку стояв чужий і чужими очима дивився на мене, запряженого в ярмо; я уявляв себе волом, що тягне покірливо плуг; і б'ють мене люто батогами, і називають бидлом, і запльовують очі, і витягують жили. Коли ж стало нестерпно і душа моя була готова захлинутися у пітьмі, як у гноївці, вчитель узяв, здається, з рук Михаська Горобця, що сидів на задній парті, розп'яття після довгої мовчанки (немов він прислухався до нашого... до мого болю) сказав, що з того невільницького мороку дійшла до нас ця високомистецька різьба, яка свідчить, діти, що гнобителі були безсилі витоптати людську душу до останньої живої бадилини і засіяти безплідним піском, бо і в піску, поміж камінням, на бескедді тут і там, тут і там... і в нашому селі, в Горопахах, хтось на липових дошках світлою темперою малював святих угодників і цим доводив незнищенність нашого кореня і насіння, а хтось... якийсь майстре спершу сокирою, теслом, а далі долотом і різьцем різьбив розіп'ятого свого Бога і свою розп'яту на хресті душу. Бо я вас запитую, діти, яким би інакшим способом зумів би донести до нас, до нащадків, свій біль і свій крик? І при цьому, прошу запам'ятати, засвідчив нашу незнищимість: а таки не втопились ми в мороці, не звиродніли в рабів і не згибли з лиця землі, яко обри.

Вчитель ходив по класу поміж рядами лавок високий, прямий, задивлений кудись... задивлений понад наші голови, і нам, школярам, здавалося, що він зримо видить того митця, який із пензлем, пером чи різцем стоїть на сторожі, щоб ми, народ, не звиродніли. «Той майстро прадавній, — казав нам Гайдаш, — творінням своїм стверджує: ми були на цій землі, ми єсть, ми будемо...»

— А ви, один із другим... я знаю, що ви, один із другим, сидите собі й посмішковуєтеся з мене: що такого незвичного відкриває нам учитель? Ну, була ніч у вісімнадцятому столітті, ну, висить собі сухорлявий чолов'яга на хресті. То що з того? На що нам відкрилися очі?

І не знати було, чи бринів в його запитанні сумнів, докір самому собі, що нічого ми, школярі, з його уроку не второпали, а чи він таким способом придивлявся, де, в кого, на якій лавці засвітилися очі... засвітилися й світять собі ж таки в душу, придивляються до себе?

Я не знаю, чи ми того дня порадували Северина Петровича засвіченими вогниками, та й, може, на осінньому вітрі так одразу свічку не засвітиш, часом для засвічення треба віддати ціле життя. А Се-верин Петрович тим часом утомився; він сів за стіл, схиливши голову на руки, й, мовби забувши про нас, про розп'яття, думав про щось своє і довго мовчав; очі заплющив; довгобразе обличчя з двома повздовжними, якби долотом витесав, зморшками виглядало ще суворіше, ніж звичайно. Стрішкуваті руді брови ворушилися, як два волохаті джмелі, вверх і вниз, ніби сварячись між собою.

Клас, усі ми, оті тридцять три горопаські шибеники, переростки й недоростки воєнні, терпеливо й трохи злякано поглядали на вчителеве обличчя, і кожен із нас, певно, жалів його і думав про нього щось добре, ласкаве й вдячне. А може, ми всі разом раділи, що маємо вчителя, ворожбита, який викликав із минулих світів різьбяра й завів до нашого класу... завів, наблизив до нас, і ми раптом зблизька помітили, що обличчя розп'ятого на хресті чоловіка таки направду схоже на...

На вчителя?

Хто це сказав?

Хто подумав?

Зрештою, дзвінок «Франца-Йосипа», тобто шкільного сторожа старого Тимка Шинькаря з розкішними вусами й цісарськими бакенбардами, обов'язком якого було згідно з розкладом смикати шнурок дзвінка, завершив, здається, історію з розп'яттям; ми похапали свої торбини з книжками й тихо висоталися з класу. Може, як завше, страх як хотілося вибігти на ґанок з криком, з тупотом (а дехто, бувало, скручував на ходу самосадну цигарку й люто бухикав), але наш директор далі закаменіло сидів за столом, на якому золотилося розп'яття з XVIII століття, і ми мимоволі шанували його зажуру. Я лише оглянувся на порозі, й мені здалося, що вчитель розмовляє з майстром із минулих світів.

Через багато років, коли я заходився малювати Гайдаша, на першому-таки сеансі я згадав про давній осінній день, про осінній урок із розп'яттям і необережно сказав, що чи не саме тоді я доторкнувся до ворожбитства, до таїни мистецтва.

— Не бреши, — різко, навідмаш перебив мене Гайдаш. — Чому ти у мистецтві чародійському не помітив нашого терпіння... а якщо помітив, якщо заболіло воно тебе, то чому нема його на твоїх образах?

Він картини по-старому називав образами.

 

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка