Язиката хвеська



Сторінка1/27
Дата конвертації02.05.2016
Розмір2.58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Андрій Кокотюха

ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА



Авантюрно-кримінальна комедія

Люди люблять дві речі: сенсацій та коли їх дурять. Київський журналіст-авантюрист Максим Бойко заради гарячої новини обдурить не лише весь Київ — усю країну. Бо найкраща сенсація — вигадана сенсація. Макс може підкинути міліції мертве тіло, якого нема. Він готовий видати темношкірого приятеля за родича американського президента. У нього в рукаві ще багато подібних тузів. Але має велику проблему: красуня-дружина не вміє тримати язика за зубами. Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки... Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити шоумена Сергія Притулу, здобути ІІІ премію на конкурсі «Коронація слова» і перетворитися з кіносценарію на роман. Який не змусить читача нудьгувати ані на хвилину.



Серія перша

Жіноче тіло




0.

На сутулих плечах худого лисого типчика теліпалася фірмова футболка з написом: «Паркувальний сервіс».

Опустивши скло, Немирович втупив у паркувальника погляд з категорії «як ви всі мене дістали». Якійсь час чоловіки мовчки їли один одного очима. Нарешті Немирович не витримав першим:

— Ну?


— Тут паркуватися не можна, — сутулий типчик навіть не нахилився до вікна. Говорив, дивлячись на порушника правил паркування згори вниз. Та відчуваючи від цього помітне задоволення.

— А ось же теж машини стоять, — Немирович спробував вирішити непотрібну їм зараз проблему шляхом мирних переговорів.

Ще раз змірявши презирливим поглядом спочатку старі «Жигулі», потім — одяг одного з мешканців цієї древньої машини, паркувальний типчик зітхнув. Усім своїм виглядом доводячи: ну не розуміють люди, куди заїхали, чиє місце зайняли і про що їм, лохам убогим, тут узагалі намагаються втовкти.

— Нехай стоять, — він вирішив обмежитися цим поясненням, і далі зробив рукою жест, яким зазвичай відганяють набридливих мух. Зітхнув і Немирович.

Йому не хотілося виходити з салону. Тим більше — не хотілося починати доводити цьому нікчемному типчику його, сутулого типчика, неправоту. Та він упізнав цього паркувальника. Та й взагалі — знав усю глибину натури подібних персонажів. Тому, так само зітхнувши, скосив винуватий погляд на колегу за кермом. Передав йому ноутбук, який тримав на колінах і динаміки якого вимкнув, щойно паркувальник наблизився на ту відстань, з котрої цей звук можна було почути. А тоді смикнув за ручку і вийшов із машини, відразу занурившись у липневу спеку.

Правда, в законопаченій зсередини машини сиділося ще гірше. Оперативна необхідність вимагала повної звукоізоляції, і напарники упрівали в салоні «Жигулів» уже другу годину — кондиціонер тут не передбачили. Тому спека за тридцять все ж таки переносилася на свіжому повітрі якось простіше, ніж у задушній машині. Авто перетворилося навіть не на міні-сауну, а на міні-пекарню. Всередині якої, до всього, оперативна необхідність вимагала обходитися без води: як припре сечовий міхур, доведеться або залишити пост, або терпіти, або, як часто роблять професійні снайпери в засідці, дзюрити під себе. Жоден із трьох варіантів не був можливим.

Але так само неможливо було допустити, аби просто поруч із об'єктом тебе викрили через якогось недоумка, який уявив себе головним збирачем податків за паркування у радіусі квадратного кілометра вулиці.

Випроставшись і розправивши плечі, Немирович тепер дивився типчику просто в очі.

— Значить, ми теж постоїмо, — промовив він, і перш, ніж паркувальник почав поволі розуміти, з ким має справу, Немирович навіть не заговорив, а доповів сутулому: — Так. Юрій Перегуда. Кличка — Скелет. Засуджений на п'ять років за співучасть у збройному пограбуванні. Ходка перша. Попервах видавав себе за крутого, бо пішов у складі організованої злочинної групи. Але коли всі дізналися, що Скелет лише стояв на шухері, та й то втік і сховався в дитячому будиночку на майданчику, всю крутизну з нього збили. Більше того, зловили Скелета, можна сказати, по запаху: у тому дитячому будиночку з ним із переляку одна вонюча біда трапилася. І Скелет погодився тут же здати всіх своїх подільників, тільки б ніхто не дізнався про цю дитячу несподіванку на дитячому майданчику. Через це отримав на суді по самому мінімуму. А звільнився Скелет достроково. Офіційно — за зразкову поведінку. Неофіційно — бо зразково стукав начальнику оперативної частини колонії. Суворого, до речі, режиму. Я знаю, кому належить ось ця територія, — Немирович обвів рукою вулицю. — Цікаво, Скелете, а він, ну, хазяїн усього цього шматка вулиці, знає, кого взяв на роботу в свою структуру? Чого вилупився, Скелет? Йому про твої відвідини колонії суворого, наголошую, режиму точно відомо. Такий факт бірграфії для нього — найкраща характеристика-рекомендація. Цікаво, чи знає він, як саме ти, Скелет, у ту колонію потрапив і чим там займався у вільний від виправних робіт час. Мені треба представлятися?

За час, поки Немирович викладав цю коротку повчальну людську історію, плечі паркувальника піднялися, опинившись на одному рівні з маківкою. Ось так у нього відбувався процес, визначений поняттям «втягнути голову в плечі».

— Ми можемо тут стояти, Скелет? — поцікавився Немирович.

Той кивнув.

— Я відповіді не почув.

— Можете...

— Я знав це від самого початку. Тому і припаркувався саме тут. Радий, що тепер і ти, Скелет, це знаєш. Іди, он ще машина під'їхала. Така, як треба. Побрязкай біля неї своїми кістками. Там тобі за паркування заплатять.

Скелет кивнув і, не піднімаючи голови, почовгав геть.

А Немирович повернувся в салон. Вмостившись на сидінні, знову підняв скло. Колега передав йому ноутбук, звук знову ввімкнули.

На моніторі увесь цей час бігала хвиляста лінія, яка сторонньому оку виглядала схожою на кардіограму серця. Тільки в машині сиділи не лікарі-кардіологи.

У задушному салоні знову почувся чоловічий голос:

— ... вже коли після всього приїхали до мене, вона каже: «Давай у песика і сучку пограємо». Прикинь — у песика і сучку? Я такого ще не бачив, скільки живу і кобил запрягаю...

— А я такого ще не чув, — прокоментував Данченко, напарник Немировича.

— Що там уже було? — поцікавився той.

— Хрін його зна... Контора ж, — Данченко легенько стукнув по ноутбуку пучками пальців, — пише. Потім прокрутимо наново, хлопці у відділі обіржуться. Я не про це: ще не чув ніколи, аби мужик мужику про свої сексуальні пригоди з бабою сорок шосту хвилину без перерви триндів. Наш об'єкт так що, слухає і того... лисого свого ганяє? Не перебив же ні разу.

— ... коротше, фантазія в неї, Сьомо, охріненна! Відразу видно — артисткою була...

— Я б, знаєш, ще трохи — і сам почав би цю артистку шукати, — зітхнув Данченко.

— Спочатку, каже, буде стриптиз. Такий, як Кім Бесінджер робила. Знаєш, Сьомо, хто така Кім Бесінджер? Я коли на п'ятому курсі вчився, як раз відеосалони в моду ввійшли. Це коли в тебе є відак, кінці в комітеті комсомолу, який здасть в оренду якусь «ленінську кімнату» в якійсь общазі, кінці на ринку, де заграничні фільми переписують, вже на російську мову гугнявим голосом дубльовані, і кінці в рекеті, який тебе не чіпає, за те, що ти в «ленінській кімнаті» гуртожитку, який на їхній території стоїть, крутиш студентам і солдатам з найближчої військової частини американські бойовики і кіна про секс за один радянський рубель із рила...

Напарники перезирнулися. Вони обоє пам'ятали ті часи, але так і не могли зрозуміти, чому один чоловік без перерви розповідає іншому про свої вчорашні сексуальні пригоди з молодою дружиною неназваної жодного разу третьої особи, перемежаючи докладний опис інтимних позицій різноманітними, абсолютно позбавленими логіки монологами. А інший, банкір Семен Котовський, той, чиї телефонні розмови оперативники управління по боротьбі з організованою злочинністю прослуховували, насилу вибивши для цього спеціальну техніку, жодного разу не перебив співбесідника, уважно слухаючи.

— Якщо це секс по телефону, то, їй-Богу, збочений, — прокоментував Данченко.

— Ага. Я не вірю, що двоє живих людей можуть один із одним таке робити, — в тон йому відповів Немирович.

— А я не вірю, що мужик мужику може скоро як годину триндіти про це по мобільному телефону.

— Якщо для нього такій яскравий сексуальний фестиваль уперше в житті — може, — авторитетно заявив Немирович, чия дружина не підозрювала навіть про третину згаданих у підслуханій і старанно записаній розповіді витинанок.

— ... фільм як раз такий був, дуже модний у салонах. «Дев'ять з половиною тижнів називається». Мікі Рурк там Кім Бесінджер спочатку червоним перцем годував, а потім, ги-ги, іншим перцем. Теж червоним, ги-ги... Ну, і там знаменита сцена була, коли вона роздягається під Джо Кокера. Знаєш Джо Кокера, Сьома?

— Я знаю, — буркнув Данченко. — У барі, знаєш, є там один бар, у центрі, за стійкою працює. Бармен, інформатор мій, на Джо Кокера відгукується. Музичне училище колись закінчив, по класу барабана.

— Чого саме барабана? — запитав Немирович, аби підтримати розмову.

— Батько в нього — професор консерваторії. Хотів, аби донька музичну освіту отримала. А народився син. Татові бажання не помінялися, ну син і став барабанщиком. Потім якось барабани вкрав, хотів продати, попався, ну і став професійним стукачем.

— В принципі, за освітою людина працює, — погодився Немирович. — Коли вже вони про песика і сучку почнуть? Бо про відеосалони і Джо Кокера дістало вже. Цікаво, самого Котовського це триндіння ще не задовбало?

Самого Котовського це триндіння ще не задовбало.

Може, банкірові справді набридла б уся ця телефонна сповідь. Може, навпаки, він би отримував від таких історій якесь незрозуміле пересічній людині задоволення, пускаючи слину. Тільки весь фокус був у тому, що банкір Семен Котовський її не слухав.

Як і домовлено з товаришем, котрий був у курсі всіх справ, той подзвонив на безлімітний телефон банкіра зі свого телефону, розмови з якого теж не обмежувалися в часі. Про те, що за ним віднедавна пильно стежать правоохоронці, Котовський навіть не підозрював, а знав напевне. Так само він не мав жодних сумнівів, що вони прослуховують його офісний, домашній та мобільний телефони.

Через те, відповівши на дзвінок товариша, банкір просто поклав телефон на шкіряний диван у своєму робочому кабінеті. А сам тим часом запнув жалюзі на вікнах. Узяв інший мобільник, зовсім дешевий, куплений секретаркою за його завданням сьогодні вранці. І поки працівники зовнішнього спостереження насолоджувалися позбавленим жодного змісту монологом, який, безперечно, чули і записували, Котовський відійшов у куток, набрав знайомий номер і привітався.

У відповідь так само почув привітання, сухе та ділове.

— Цей телефон випадковий. Коли ми поговоримо, я його викину.

— Аналогічно, — відповів співбесідник. — Але, Семене, давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті. Скільки лимонів треба?

— Для початку — один кілограм. Якщо все піде добре — поставку повторимо і подвоїмо. Коли готувати?

— Як усе буде добре — три тижні. Все буде погано — місяць. Хто привезе? Поставка серйозна.

— Без імен.

— Згоден. Але — той самий експедитор?

— Так.


— Де?

— А ось тут я пропоную всіх натягнути, — промовив співбесідник, задоволений своєю хитромудрістю. — У кіно показують і в книжках пишуть: подібні речі робляться на міських околицях, у лісах, на звалищах чи біля недобудованих будинків. Тим більше, що наші маленькі друзі підозрюють про вантаж і експедитора. Значить, пастимуть в першу чергу традиційні місця зустрічей. А ми зробимо навпаки: нахабно передамо вантаж у самому центрі міста. З місцем я саме визначаюся, часу в нас поки що досить.

Запала коротка мовчанка — Котовський переварював інформацію.

— Це справді буде нахабство, — промовив нарешті він.

— На цьому і виграємо. Все, до дзвінка.

— До дзвінка. За такою ж схемою.

Роз'єднавшись, банкір тут же набрав ще один номер.

— Ну? — запитав коротко.

— Все в порядку. Як і було задумано, — почулося у відповідь. — Скелет підійшов до «Жигуля», його звідти нагнали. Скелет не знав, що ми почепили йому мікрофона. Тому я тут особисто послухав його розмову з ментами. Ті перці в машині його впізнали і, до речі, я сам дізнався про Скелета багато цікавого. На основі почутого я б його звільнив, із «вовчим квитком».

— Твої проблеми.

— І звільню! Буду я ще тримати на роботі серунів, які ховаються для таких справ по дитячим будиночкам біля пісочниць!

— Звільняй, — кадрові питання співбесідника Котовського не обходили, він ще свої не всі до кінця вирішив. — Значить, мене таки пасуть сьогодні?

— І пасуть, і слухають. Думають, придурки, що їхні подерті «Жигулі» не кидаються в очі на стоянці поруч із вашим офісом.

— Ясно, вони ж стандартами мислять, — погодився Котовський, подумки похваливши свого партнера за далекоглядність: міліція справді йде по шаблону, тому переграти її — запросто. Добре, я поїхав.

Завершивши розмову і взагалі вимкнувши цей телефон, Котовський поклав його в кишеню піджака. Потім глянув на телефон, який далі лежав на шкірі дивану, в очах майнула зацікавленість. Обережно, ніби сапер — міну, банкір узяв трубку, приклав до вуха.

— …ну, а потім вона каже: правила такі. Ти песик, а я...

— Добре, песику, потім договориш, — перервав його банкір, хоча йому насправді було цікаво послухати, якими ж байками товариш розважав увесь цей час ментів у «Жигулях». — У мене зустріч зараз, звиняй, я виходжу.

— Він виходить, — коротко доповів Данченко по рації і з сумом подивися на монітор портативного комп'ютера, на якому завмерла крива зупиненої розмови. — На самому цікавому місці, бляха-муха!

— Нічого. Звідки дзвонили, зафіксували? — діловито запитав Немирович.

— Не просто зафіксували — вистачило часу навіть встановити абонента. Маркус Марк Йосипович, власник...

— Та всі знають, хто такий Маркус! — відмахнувся Немирович. — Ніколи б не подумав, що він оце таке виробляє з дружинами близьких друзів. Такий наче солідний дядько, донька в ізраїльській армії служить. Думаєш, це може бути компрою на шановного Марка Йосиповича?

Данченко похитав головою.

— Я тобі розкажу, як у молодості товк оту саму Кім Бесінджер, яка приїздила в Київ інкогніто. Й попалася мені п'яна, коли я ще патрульним ходив після школи міліції. За пару пістонів я її відпустив.

— Що, правда? — Немирович глянув на напарника з повагою.

— Сон мені такий снився, — клацнув язиком Данченко. — Ось і Маркус наш в разі чого скаже: сон Котовському розказував.

Раптом він напружився, ввімкнув рацію.

— Так, увага, приймайте вантаж, виїхав!

— Приймайте вантаж, виїхав! — почули в машині спостереження і відразу побачили, як джип Семена Котовського вирулив з двору, де знаходився службовий вхід до банку. Саме через ці непримітні з вулиці двері останнім часом любив приходити до свого офісу банкір.

Джип, не порушуючи правил дорожнього руху, вирулив з тихої вулиці, де розташувався банк, на центральну, далі посунув у бік дніпровської набережної. Міліцейська наружка рушила за об'єктом, тримаючись на передбаченій інструкціями відстані. Тим часом паралельним курсом рухалася ще одна оперативна машина — через деякий час вона прийме Котовського в колег поведе далі, поставивши до відома про свій маршрут третю машину.

Так, міняючи один одного, оперативники пасли Семене Котовського вже другий тиждень. Правда, без жодного результату. Але краще не говорити про це Шаленому Майору.

Якійсь час нічого не відбувалося.

— Він зупиняється на набережній, — доповів раптом оперативник, який вів машину. — Виходить.

Джип банкіра зупинився на набережній біля бровки тротуару.

Семен Котовський, як був, у піджаку, вийшов, прогулочним кроком наблизився до парапету, обперся об нього ліктями, дістав з кишені пачку цигарок, закурив. Сонце палило нещадно, та піджака банкір не знімав. У салоні джипу, а також всюди, де він бував по справах, постійно працювали кондиціонери. Йому навіть часом ставало прохолодно.

Провівши байдужим поглядом прогулочний теплохід і заодно згадавши, що через кризу доведеться відкласти покупку нової яхти, як він пообіцяв коханці, минулорічній Міс Чернігів, ще перед цим Новим роком, Котовський докурив до фільтра і жбурнув бичок під ноги.

— Добрий день, — почулося поруч за хвилину.

Здивовано повернувшись, банкір побачив поруч із собою чемного хлопчика років дванадцяти.

— Добрий день, — повторив він.

На жебрака хлопчисько зовсім не схожий. Навпаки — вдягнений акуратно, та й на вигляд — миле домашнє дитя. Сам Семен Котовський теж колись таким був, і лишався позитивним відмінником та переможцем шкільних і республіканських математичних олімпіад, аж поки не зайнявся продажем палених джинсів сільським ковбоям до заводського гуртожитку — страшно подумати! — тридцять п'ять років тому.

— Що?


— Добрий день, — утретє нагадав хлопчина.

— А… Мабуть, так, — погодився банкір.

— Мама казала, що не можна кидати сміття на землю, — хлопчик показав пальцем на недопалок біля черевика Котовського.

— Твоя мама — двірничка? — поцікавився той.

— Чому двірничка? — не зрозумів юний поборник чистих вулиць. — Вона вчителька.

— Тоді вибач, — картинно розвів руками банкір. — Ми колеги, виходить. У мене теж була вчителька. Колись, давно. Я її не слухав, замість уроків джинсами торгував.

— У вас був фірмовий магазин?

— Коли я вчився в школі, синку, ні в кого не було магазинів.

— А де ж ви продавали джинси?

— Запитай краще, де я їх брав, — на цю тему банкір Котовський навіть хотів писати мемуари, уже і писаку знайшов, котрий все це запише на диктофон з його слів і опрацює, а потім подумав — ну його, ще не час. — Чого вона вчителька, мама твоя?

— Математики.

— Ось замість математики я джинсами й торгував. Біжи, вітання мамі.

Проте йти геть хлопчина не поспішав. І банкір нахилився, демонстративно підняв двома пальцями бичок, елегантним щиглем послав його в дніпровську воду. Син математички, очевидно, задоволений своїми успіхами на ниві боротьби за збереження чистоти української столиці, повернувся і з почуттям виконаного обов'язку пішов геть, у бік «МакДональдсу».

Рука банкіра пірнула в кишеню піджака. Слідом за недопалком у Дніпро полетів непотрібний уже дешевий мобільник.

— Він щось витягнув із кишені і кинув у воду! — повідомив оперативник по рації з машини спостереження.

— Що саме? — протріскотіло з динаміка.

— Не знаю, — розгубився оперативник. — Предмет. Я місце запам'ятав, навіть сфотографували тут...

— І що, на те місце водолазів викликати? — роздратовано тріснув динамік. — Передавайте об'єкт другому номеру і дуйте на базу. На сьогодні, думаю, все.

На сьогодні — все.

Зазвичай по робочих справах Котовський їздив на джипі з водієм. Коля Бережний, банкірів водій, шефа прекрасно розумів: частенько зустрічі та переговори відбувалися під акомпанемент віскі, коньяку, джину та інших дорогих алкогольних напоїв. Сідати за кермо датим після недавно введених нових штрафів не ризикувала навіть персона зі статусом Котовського.

По-перше, як пояснив сам шеф, тепер, як і раніше, можна було заткнути даїшника купюрою і їхати далі, не затримуючись більше хвилини біля жодного з постів. Проте апетити патрульних зросли в кілька разів, і шеф, людина з вищою економічною освітою, на звичайному калькуляторі елементарно порахував: він може потроїти суму хабара без особливих фінансових втрат для себе. Тільки даїшникам це вийде занадто жирно: адже нічого більшого, ніж робили до ведення підвищених штрафів, вони далі не роблять. Банкір просто не хотів платити більше за ту саму послугу.

По-друге, водій Коля знав — шефа вже давненько пасуть. Тому прекрасно розумів його небажання давати міліції зайвий привід затримувати себе.

Через те шеф використовував транспорт під настрій. Міг викликати машину до себе під будинок. Міг приїхати до офісу на своїй, а там пересісти на джип, а потім, під кінець дня — навпаки. А якщо таки доведеться десь ковтнути чогось міцного, лишав своє авто на паркові і запрягав Колю на цілу ніч: якщо шеф протягом дня підпивав, його під вечір тягнуло кудись на гулі.

Цього спекотного дня Котовський обійшовся без алкоголю, тож пересів на свою машину, наказав Колі помити джип, хоча той виявився під вечір лише трошки запорошеним, і поїхав. Бережний же лишився драїти машину.

За цим зайняттям його і застав Шалений Майор.

Але спочатку з'явився не він.

З двох боків, наче тіні ворогів у американських коміксах, на Колю насунулися Немирович із Данченком, зі знанням справи взяли водія в «коробочку», легко скрутили йому руки і поклали обличчям униз на капот щойно помитого, вологого ще хазяйського джипу. Ані оперативники, ані сам Коля не випустили при цьому ані пари з вуст. Хіба Бережний зойкнув — надто сильно викрутив йому Немирович ліву руку.

А потім з-за машини, тримаючи руки в кишенях джинсів, із неквапністю фатуму виступив майор міліції Петро Швидкий, якого навіть ненароджені діти всіх кримінальних злочинців світу будуть знати як Шаленого Майора. Бо коли цей затятий і фанатичний борець зі світовим злом помре, як належить усім смертним, покоління злочинців передаватимуть одне одному легенду про того, хто народився для боротьби з безсмертною мафією і помер, так і не подолавши її. Проте шкоди за свого життя таки завдав багато, хоча й супергероєм не був — лише простим смертним міліцейським майором.

Свого начальника Немирович і Данченко зрозуміли з півслова: швиденько випростали полоненого і поставили його перед майором. Виплюнувши недокурену цигарку Колі під ноги, Швидкий витяг руки з кишень, схрестив їх на грудях, почав хитатися з п'ятки на носок. Палкий прихильник каналу «Animal Planet», Коля Бережний знав: так кобра готується до смертельної атаки.

— Ти як себе поводиш? — запитав майор тоном, який не віщував нічого хорошого.

— А як я себе поводжу? — Коля не придурювався — він справді не розумів, чим прогнівив Шаленого Майора.

— Ти себе неправильно ведеш, Коля, — пояснив той. — А з нас двох тільки я маю право поводитися неправильно. І я повівся неправильно, Миколо. Через мою неправильну поведінку ти поки гуляєш на волі. Не буває так, аби двоє дорослих людей могли безкарно поводити себе неправильно. Я правий, Миколо? Не чую тебе!

Швидкий гаркнув так, що мимоволі здригнулися Немирович із Данченком, хоча обоє прекрасно знали свого начальника та його манеру боротися зі світовою злочинністю.

— Я не..., — почав був Бережний.

— А я — так! — перебив його Шалений Майор. — Спочатку ти подаєш громадянину Китаю пістолет із пластмасовими кулями, якими він стріляє в око громадянину Камбоджі на базарі під мостом на Шулявці. Громадянин Камбоджі позбавився ока, але громадянин Китаю після цього має зуб на продавця зброї. Він думав, Миколо, що ти продаєш йому бойовий пістолет. З бойовими, Миколо, патронами. Бо жовтий чоловік хотів не поранити, а застрелити чорного чоловіка. Міліція закриває очі на твою незаконну торгівлю зброєю лише тому, що я з усіх сил переконую, кого треба: Микола Бережний, водій Семена Котовського — мій агент. І зливає про свого шефа потрібну інформацію. Бо Семен Котовський, у свою чергу, знаходиться в оперативній розробці управління боротьби з організованою злочинністю. І я, Миколо, довів усім, кому треба це доводити: мати особистого шофера Котовського своїм агентом — це круто, це дуже важливо. Хоча посадити тебе за незаконну торгівлю зброєю — теж круто. Але ми закриваємо на це очі. А ти?

— Що — я? — бовкнув Коля, аби зовсім не мовчати.

— Нічого ти! — Шалений Майор підійшов до нього впритул. — Реально — нічого! Ти возив сьогодні шефа до набережної, він виходив із машини, викинув щось у річку — і я не знаю, що саме! Ти за кого нас тут усіх маєш, Миколо? Може, тобі взагалі здається, що ти нас тут усіх маєш?

Замахнувшись, Швидкий не сильно, швидше для профілактики, буцнув водія міцним кулаком у живіт. Той заскавчав. Йому не було аж надто боляче, проте, маючи справу з Шаленим Майором досить тривалий час, Бережний уже знав: тому подобається, коли його бояться.

— Все зрозумів, Миколо?

Той мовчки кивнув.

— А я не все, — раптом зітхнув Швидкий. — Не розумію я, Миколо, на якого хріна ти зв'язався з китайцями і продав їм отой пістолет за двісті баксів? Тобі що, шеф мало платить? Сказав би йому, не посоромився б. А так маєш проблеми. До речі, ти ще можеш поговорити з ним про підвишку. Поки я його не посадив.

— Я його посаджу, — затято повторив майор Швидкий.

Аби показати всю невідворотність покарання, яке так чи інакше понесе світове зло в особі банкіра Котовського, він роздушив недопалок об дно попільнички з такою силою, що скло попільниці перетнула тоненька тріщина.

— Знаєш, скільки в мене ось таких попільничок, які ти, Петя, переміг у боротьбі з організованою злочинністю? — поцікавився Павло Шалига, теж майор, ровесник Швидкого і такий самий борець зі злочинністю.

Тільки, на відміну від свого колеги, боровся Шалига з нею пасивно, швидше виконуючи свою роботу, ніж рятуючи світ. Ні, він не збирався йти з карного розшуку, хотів дотягнути до законної пенсії, до якої лишилося не та уже багато, отримати грамоту і належний кожному офіцерові міліції, якого почесно проводжають на пенсію, наручний годинник, після чого поспати вдома якій-небудь тиждень, а потім… На «потім» Павло Шалига вже мав нормальну пропозицію від нормального бізнесмена, який чомусь не збирався розорятися в часи, коли всі тільки й говорять, що про фінансову скруту. І він, Павло Шалига, зі своїм на той час двадцятип'ятирічним досвідом роботи в карному розшуку, цілком зможе забезпечити бізнесменові належну охорону його бізнесу.

Петрові Швидкому він цього не казав. Все одно сам дізнається, вони разом нап'ються на його, Шалиги, першу зарплату, Швидкий назве колишнього колегу ланцюговим псом олігархічного криміналу, після чого… Краще не думати, як почне діяти затятий борець зі світовим злом після цього.

Тому Шалига налив ще по одній.

— А я його все одно дістану! — вів своє Швидкий, грюкнувши кулаком по столу.

На кухню зазирнула звикла до візитів Шаленого Майора дружина Шалиги — вона теж не могла дочекатися, коли її чоловік нарешті вийде у відставку і почне працювати на серйозного бізнесмена, а не на несерйозну державу.

— Знову бандитів ловиш, Петя? Тихіше лови, бо там «Ментівські війни», серіал такий. Три.

— Кого — три? — не зрозумів Швидкий.

— «Ментівські війни», кажу, три. Ну, три, три, дійшло? Як «Міцний горішок»: один, два, три, чотири. Ти телевізор взагалі не дивишся?

Тамара, перша і єдина дружина начальника відділу карного розшуку майора Павла Шалиги, пишалася тим, що по телевізору дивиться лише фільми та серіали про успіхи російських та американських правоохоронців. А також — правоохоронців інших країн, в яких знімають кіно про успіхи тамтешніх правоохоронців.

Поки Шалений Майор переварював отриману інформацію, жінка повернулася до свого серіалу, щільніше прикривши двері на кухню. Скориставшись тимчасовим спокоєм, Шалига налив ще по одній.

— Може хоч скажеш, як ти збираєшся закрутити йому хобот?

Коли треба було говорити про методи позбавленої будь-яких компромісів боротьби з організованою злочинністю, майор Швидкий ставав на диво спокійний. Навіть припиняв трощити попільниці, бити посуд та ламати меблі.

— Дістану. Є, Пашо, оперативна інформація: дуже скоро відбудеться спроба відмити через банк Котовського здоровенну суму, отриману наркоторгівцями від торгівлі, сам розумієш, наркотиками. Для цього один спеціальний кур'єр передасть іншому спеціальному кур'єру крупну суму готівкою. Може — мільйон. Баксів, сам розумієш. Може — два. Не суть, — Швидкий відсунув пальцем наповнену чарку. — Потім це бабло легалізують і розкидають по різним рахункам у певні банки. Схему пояснювати тобі довго, ти ж не маєш справу з сучасною злочинністю…

— Ага, — погодився Шалига. — Я більше по вбивцях-маніяках. Я несучасний мент, Петя.

— Ти головне зрозумій: мені треба вичислити місце передачі цих грошей.

— Мільйона? — уточнив Шалига.

— Може, двох, — знизав плечима Швидкий. — Для цього я зараз і закрутив оперативну комбінацію. І не одну, Пашо. Ти знаєш, що таке оперативна комбінація?

— Знаю. Особливо одна є, хороша. З трьох пальців, хіба ні?

Майор міліції Павло Шалига скрутив майору міліції Петрові Швидкому дулю.

— Чого ти мені дулі крутиш? — здивувався той.

— Це — типовий результат більшості оперативних комбінацій у нашому ментівському житті, — філософські зазначив Шалига і поспішив заспокоїти товариша: — Тому давай, Петя, за те, аби і в нашому житті траплялися винятки.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка