Як складової капіталу апк



Сторінка3/4
Дата конвертації31.03.2016
Розмір0.69 Mb.
1   2   3   4

4. Роль менеджменту сільськогосподарських підприємств в ефективному управлінні людським капіталом АПК. У розділі обгрунтувана роль керівників і спеціалістів агроформувань у розвитку і використанні людського капіталу.

В роботі викладені результати багаторічних досліджень автора щодо ролі менеджменту в ефективному функціонуванні сільськогосподарських підприємств різних організаційно-правових форм господарювання, які стали підставою для характеристики якості менеджменту як заходу, що забезпечує ефективне функціонування підприємства за певних макроекономічних умов. Якщо вихід продукції підприємств в залежності від ресурсів та макроекономічних показників характеризується виробничою функцією f, то тоді:



Yn = f (X, L, E), (2)

де Yn – нормативне значення виходу продукції даного підприємства в залежності від визначених факторів;



X характеризує кількість ресурсів, які використовуються даним підприємством;

L характеризує локальні аспекти місця розташування підприємства (наближеність до ринків збуту і постачання, кліматичні і природні умови тощо);

E характеризує зовнішнє макроекономічне середовище даної сукупності підприємств.

Тоді, якщо фактичному виходу продукції відповідає величина Ya, то ми можемо визначити M – міру впливу менеджменту на вихід продукції порівняно із середнім рівнем менеджменту:



M = Ya – Yn, (3)

а коефіціент якості менеджменту визначемо за формулою:



Kmng = Ya / Yn. (4)

Володіючи специфічним людським капіталом, керівники сільськогосподарських підприємств мають можливість реалізувати його, отримавши за це належну винагороду саме в аграрній сфері, що є одночасним стимулом для покращення якості і результативності управління. Ці стимули можна суттєво підсилити, якщо прийняти відповідні заходи інституційного характеру: шляхом навчання управлінського персоналу основним методам виробничого і фінансового менеджменту, лідерству, мотивації високої якості менеджменту та інституціоналізації цієї мотивації, створення спілки професійних аграрних менеджерів, яка б на добровільних засадах здійснювала атестацію своїх членів, організовуючи їх перенавчання.

На основі застосування експертного методу аналізу нами були досліджені якісні характеристики керівників вищої ланки управління, зокрема їх вміння приймати управлінські рішення, розв’язувати конфлікти і виявляти резерви вдосконалення управління. Результати дослідження дали підстави виділити три групи керівників: ті, які готові швидко сприймати і запроваджувати нововведення; з обмеженим сприйняттям нововведень; із слабкою, і навіть негативною реакцією на інновації та інноваційні управлінські підходи.

Оцінка якісних характеристик керівників з точки зору їх здатності до формування і розвитку людського капіталу своїх організацій показала, що найменш розвиненими є здібності керівників щодо використання нововведень; нерозвиненим є творчий підхід, тобто присутній у деякій мірі консерватизм (61,8 балів із 100 можливих); недостатніми є знання і використання сучасних управлінських підходів у повсякденній діяльності (62,9 балів), а також наголос на постійному професійному особистому розвитку, у т.ч. і через самовдосконалення (65,4 бали). Найвищу оцінку отримало вміння управляти в умовах, що склалися (80,6 балів).

У роботі викладені результати вивчення рівня соціально-психологічного клімату колективу, проведеного із застосуванням соціометричного методу дослідження, а також щодо його впливу на результати діяльності первинних підрозділів агроформувань, що віддзеркалюють результати реалізації людського капіталу.

На основі отриманих відповідей була складена соціометрична матриця, що дозволила визначити рівень, коефіцієнти згуртованості та інтегративності колективу. Підтверджено висновок про те, що, за інших рівних умов, сприятливий стан соціально-психологічного клімату забезпечує приріст продуктивності праці на 15 відсотків, а несприятливий стан обумовлює її зниження на 30 відсотків.

Автор викладає результати детального дослідження стилю менеджменту, сприймаючи його як сукупність прийомів і методів, які постійно застосовуються керівником при вирішенні питань з управління організацією, виділяючи при цьому як найбільш поширені інструменти, так і такі, що найбільшою мірою сприяють формуванню та реалізації людського капіталу підлеглих. Автор досліджує такі стилі управління: німецький; англійський; японський; авторитарний; демократичний; ліберальний; управління за теоріями “X”, “Y”, “Z”; інтегрований; патерналістський тощо, виділяючи відмінності, переваги та недоліки, а також фактори їх застосування.

Проведена оцінка керівників агроформувань і підприємств АПК шляхом опитування їх підлеглих дозволила зробити висновок, що найбільш сприятливою для розвитку і реалізації людського капіталу у колективах є модель такого стилю управління, який би забезпечував поєднання демократизму, інноваційного підходу в управлінні та орієнтації на ефективне використання людських ресурсів (рис. 2).



Рис. 2. Модель оптимальних орієнтацій керівників агроформувань

щодо розвитку людського капіталу їх організацій

На основі вивчення зарубіжного досвіду ефективного управління сільськогосподарськими підприємствами в роботі доведено, що основними визначальними факторами успіху є: державне регулювання та підтримка розвитку сільського господарства, формування стратегії розвитку підприємства, адаптація структур управління до ринкових умов господарювання, управління збутом продукції, диференціація виробництва, готовність до сприйняття інновацій, а головне – турбота про людський капітал, його відтворення, накопичення і розвиток, що в кінцевому рахунку забезпечує поступальний розвиток суспільства.



5. Особисті селянські господарства населення як основа відтворення людського капіталу. Розділ містить викладені автором підходи до розуміння сутності і класифікації господарств населення, а також висвітлює їх роль у процесі відтворення людського капіталу сільського господарства.

З початком формування ринкових відносин і з поглибленням аграрної кризи кількість особистих селянських господарств стрімко збільшувалась, а чисельність зайнятих в них (як і обсяги виробництва) зростала. Характеризуючи сутність особистого селянського господарства в Україні та інших країнах пострадянського простору, ми сприймаємо і розглядаємо його як форму організації самозабезпечення сім’ї всім необхідним для задоволення матеріальних і нематеріальних її потреб.



На основі визначених автором основних критеріїв класифікації особистих селянських господарств в роботі охарактеризовані особисті селянські господарства сільського населення:

  • перша група – господарства з найбільш слабким потенціалом; у своєму складі мають одного-двох непрацюючих пенсіонерів; володіють 0,25-0,6 га землі; характеризуються широкою спеціалізацією; виробництво продукції здійснюється з метою задоволення власних потреб у продуктах харчування; особисте селянське господарство є важливим додатковим (крім пенсії) джерелом існування;

  • друга група – господарства із середнім потенціалом; у своєму складі мають двох-трьох осіб зрілого і похилого віку; володіють 0,5-1,0 га землі; виробництво продукції широкої спеціалізації; ведення господарства здійснюється з метою повного самозабезпечення сім’ї продуктами харчування і часткової реалізації їх на ринку (інколи – на місці, або вздовж доріг); доход від особистого господарства є додатковим джерелом поповнення сімейного бюджету і підвищення забезпеченості сім’ї;

  • третя група – господарства з високим потенціалом, які у своєму складі мають осіб молодого і середнього віку, а також їх дітей чи батьків; обробляють 0,6-2,0 га землі; глибше виражена спеціалізація виробництва; головною метою ведення таких господарств є їх орієнтація на реалізацію продукції для задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб всіх членів сім’ї.

На початок 2002 р. майже 45,0 відсотків домогосподарств у міських поселеннях мали у користуванні земельні ділянки, тобто вели особисте селянське господарство. Звичайно, головною їх відмінністю є розмір ділянки в обробітку (від 0,05 до 0,25 га). Середня площа землі, яку використовує одне домогосподарство у міських поселеннях України, становить 11,1 соток. Особисті господарства міського населення також можуть бути представлені двома групами:

  • перша група – господарства населення, що мешкає у комунальних квартирах, має дачні ділянки розміром 0,05-0,1 га, вирощує овочі і фрукти переважно для особистого споживання;

  • друга група – господарства населення, що мешкає у приватних будинках (в місті та передмісті); площа земельної ділянки складає 0,08-0,25 га; спеціалізуються на виробництві ранніх овочів, фруктів, ягід, яєць, молока кіз, вирощуванні квітів; такі господарства орієнтовані на часткове споживання і реалізацію на ринку значної частини продукції.

Автор приходить до висновку, що особисті господарства є своєрідним обов’язковим атрибутом життя і побуту переважної частини населення країни (62,6 відсотків усіх домогосподарств), заслуговують на їх визнання, дослідження і визначення ролі для формування та розвитку людського капіталу. Середня площа земельної ділянки особистого господарства, що використовується для вирощування продукції лише для задоволення власних потреб, в сільській місцевості складає 37,8 соток, а у міських поселеннях – 10,2 сотки. Можливість ведення особистого селянського господарства як товарного виробництва зумовлюється також розмірами земельної ділянки.

Прогнози щодо того, що виробництво валової продукції сільського господарства України продовжуватиме переходити з господарств суспільного сектора у господарства населення, не підтверджуються: питома вага валової продукції господарств населення у структурі виробництва знизилася з 59,8 відсотків у 1999 р. до 54,3 відсотків у 2002 р.

У першу чергу, це пов’язано з тим, що виробництво основного виду вітчизняної сільськогосподарської продукції – зерна – здійснюється у господарствах суспільного сектора, а по інших видах продукції основними виробниками є господарства населення. У той же час, за останнє десятиріччя швидкими темпами виросло поголів’я худоби в особистих селянських господарствах: корів – на 34,2 відсотків, свиней – на 14,9 відсотків, овець і кіз – на 33,8 відсотків, коней – більш ніж у десять разів, а в господарствах суспільного сектора поголів’я тварин зменшилось, відповідно, у 2,5; 3,5; 8,7 та 1,8 разів.

Дослідження перспектив розвитку особистих селянських господарств у контексті їх значення для формування, розвитку і реалізації людського капіталу дає підстави стверджувати, що в існуючому вигляді їх слід сприймати як тимчасовий вихід із складного економічного стану для забезпечення зайнятості і виживання більшості сільських і певної кількості міських сімей. Праця у господарствах населення забезпечує виживання людям з низькими доходами; вона не має попиту на ринку праці, не окупається продукцією, тобто її оцінка за категоріями ринкової економіки є неможливою і неприйнятною. За умови виникнення інших можливостей альтернативного застосування (прикладання) праці і підвищення реальних доходів населення кількість такої праці буде скорочуватися, а при достатньо високому рівні доходності в інших сферах може бути зведена до мінімуму. Не можна вважати нормальним, прогресивним явищем те, що 97,7 відсотків сільського та 45,0 відсотків міського населення самостійно вирішують проблему забезпечення всіма видами продукції, включаючи її вирощування, транспортування, переробку, зберігання, оскільки це: відволікає зайнятих в особистих селянських господарствах від участі у суспільному виробництві; спричиняє їх професійну дискваліфікацію і зниження рівня людського капіталу в цілому; не сприяє науково-технічному прогресу суспільства в цілому.

В роботі наведені характеристика і значення господарств населення за умов різного рівня розвитку економіки (командно-адміністративної, перехідної, ринкової) для формування і розвитку людського капіталу АПК. Так, переважаючими мотивами ведення домогосподарств у командній економіці були економічні мотиви (покращення забезпечення деякими видами продукції і незначні надходження до бюджету). У транзитивній економіці домогосподарство стало місцем застосування робочої сили, захисту від невизначеностей перехідного періоду. Воно забезпечує відтворення людського капіталу не лише з позиції повернення матеріальних витрат, необхідних для цього, але й з позиції соціального значення – формування його якісних характеристик. Воно відіграє важливу роль як суб’єкт суспільних соціально-економічних відносин у процесі відтворення людського капіталу (рис. 3).

Рис. 3. Процес відтворення людського капіталу сільського господарства

У ринковій економіці важливою проблемою є постійне дослідження стану ринку праці з метою найвигіднішої реалізації людського капіталу. При цьому в країнах з розвиненою ринковою економікою домогосподарства, розташовані у сільській місцевості, необов’язково реалізуватимуть свій капітал в аграрній сфері.

Ефективність реалізації людського капіталу зумовлюється його специфічністю. Тобто, лікарям, вчителям та іншим володарям специфічного несільськогосподарського людського капіталу, які мешкають в сільських регіонах, зовсім необов’язково вести особисте селянське господарство; вони можуть реалізувати свій людський капітал так, щоб забезпечити його відтворення, подальше накопичення і зростання. З іншого боку, чим менш специфічним є людський капітал, тим більш обґрунтованою для його володаря є необхідність ведення домашнього господарства.

Проте, роль державного регулювання у плані забезпечення умов для повноцінного відтворення людського капіталу в ринковій економіці є незаперечною. Держава меншою мірою впливає на можливості формування, розвитку і реалізації людського капіталу; проте, вона виступає своєрідним гарантом угод на ринку праці (через трудове законодавство) та отримання життєво необхідних соціальних гарантій (через соціальне і пенсійне законодавство).

В умовах транзитивної економіки людський капітал найбільшою мірою знецінюється і, відповідно, не має можливостей відтворюватися і накопичуватися. Саме тому домашнє господарство як окремий суб’єкт соціально-економічних відносин у перехідній економіці найбільше сприяє процесу збереження і відтворення людського капіталу в сільському господарстві.

6. Перспективи розвитку людського капіталу АПК в інституційній економіці України. Розділ представляє рекомендаційну частину дослідження, в якій запропоновано модель стратегічного менеджменту людського капіталу, доведено вплив людського капіталу на продуктивність праці та обгрунтовано необхідність інвестування в людський капітал як фактор економічного зростання АПК.

На основі результатів проведеного дослідження запропонована система управління людським капіталом, що має бути складової кадрової політики яка, у свою чергу, є невід’ємною частиною соціально-економічної політики держави, органів галузевого і регіонального управління та господарської політики суб’єктів господарювання. Кадрова політика на макрорівні визначає цілі і стратегію управління трудовими ресурсами в суспільстві, а на мікрорівні – систему взаємовідносин між організацією із зовнішнім середовищем (ринком праці) та її наявним і потенційним персоналом щодо формування і використання його людського капіталу (рис. 4).

Враховуючи важливість розв’язання досліджуваної проблеми, автором розроблена модель стратегічного менеджменту людського капіталу, що має висвітлювати всі можливі заходи на макро- і мікрорівнях з метою досягнення прогресу у стратегічному управлінні людським капіталом.

Запропонована модель складається з наступних елементів:



  • факторів критичного успіху, які втілюють у собі підхід до менеджменту людського капіталу, що базується на фактичних даних, фокусується на стратегічних результатах і містить відповідні принципи та цілі;

  • напрямків розвитку людського капіталу, що вказують не лише на необхідність вжиття конкретних заходів, але й на відповідний образ мислення, що має домінувати при відповідних підходах до управління людським капіталом.

Рис. 4. Схема комплексної системи управління людським капіталом



як складова кадрової політики

Визначено вісім факторів критичного успіху, які організовані у пари та відповідають чотирьом основним проблемам формування людського капіталу: розвиток лідерства; стратегічне планування людського капіталу; визнання, розвиток і збереження таланту; створення організаційних культур, орієнтованих на результат.

Всі наведені фактори критичного успіху відображають два принципи, які є центральними у менеджменті людського капіталу:


  • люди є активами, чию цінність можна підвищити шляхом інвестицій, метою яких є максимізація прибутку (віддачі коштів) з відповідним ризик-менеджментом;

  • підходи до управління людським капіталом в організації мають розроблятися, запроваджуватися та оцінюватися за допомогою критерію ступеня сприяння організації у досягненні результатів та реалізації її місії.

Для кожного з восьми факторів критичного успіху наведені відповідні три рівні управління людським капіталом в залежності від усвідомлення його значущості.

У результаті дослідження встановлено, що суб’єктом, першочерговим носієм інтелектуального продукту як товару є людина. Для його придбання (оновлення, поповнення) приймається рішення щодо інвестування у власну здатність отримувати доход, тобто в людський капітал. В сучасну епоху освітня детермінанта нарощування людського капіталу є фактором конкурентоспроможності на ринку праці, головним чинником економічного зростання, забезпечення соціально-економічного добробуту держави.

Виявлені соціально-економічні і демографічні тенденції розвитку в АПК характеризуються як необнадійливі і можуть бути покращені за допомогою цілеспрямованої політики інвестування в людський капітал.

Державне регулювання має здійснюватися стосовно всіх необхідних аспектів формування людського капіталу сільського господарства; воно має бути обов’язковим (з метою забезпечення необхідних можливостей його відтворення і розвитку) і в системі реалізації та оцінки людського капіталу.

Комплексна система інвестування в людський капітал сільського господарства має включати правові, економічні і соціальні аспекти його відтворення. Для забезпечення позитивних змін необхідними є: законодавче визнання даної проблеми та прийняття Закону "Про відтворення людського капіталу”; підпорядкування всієї систему ціноутворення в Україні в залежності від ціни робочої сили; врегулювання мінімальної вартості робочої сили з огляду на можливості повноцінного відтворення людського капіталу; удосконалення системи підготовки, розподілу, закріплення висококваліфікованих кадрів у сільськогосподарському виробництві та постійного їх навчання; реалізація програм з урахуванням гендерного аспекту у формуванні людського капіталу взагалі.

В роботі обгрунтовується приоритетна значущість людського капіталу для зростання продуктивності праці порівняно з науково-технічним прогресом, механізацією, автоматизацією та іншими чинниками. Викладені результати дослідження (проведеного за даними по 165 сільськогосподарських підприємствах) впливу рівня освіченості управлінських кадрів на результати їх діяльності підтверджують наші висновки. Розв’язання кореляційно-регресійної моделі показало, що до 25 відсотків виходу валової продукції у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь зумовлюється забезпеченістю господарства кадрами вищої кваліфікації. За результатами вирішення іншої задачі виявлена залежність між рівнем забезпеченості господарств бухгалтерами вищої кваліфікації і показником продуктивності праці – обсягом виробництва валової продукції у розрахунку на одного середньорічного працівника. Встановлено, що вищий рівень освіти працівників облікових служб забезпечує зростання продуктивності праці в господарствах вибірки на 13 відсотків.

Для забезпечення та реалізації системи постійного навчання як фактора розвитку людського капіталу необхідна мотивація: на рівні індивіда – усвідомлення мети навчання, впливу його результатів на задоволеність працею, на кар’єру, збільшення матеріальної винагороди за працю; на рівні підприємства – створення сприятливих для навчання умов, підтримка з боку керівництва, визнання досягнень особи, яка навчається; на макрорівні – підвищення престижу освіти та освіченості.

ВИСНОВКИ


Результатом дослідження є розв’язання актуальної наукової проблеми щодо формування та розвитку трудових ресурсів як складової капіталу АПК. Основні результати і висновки зводяться до наступного:

  1. Теоретично обгрунтовано новий напрямок наукових досліджень, що полягає в застосуванні категорії людського капіталу у процесі аналізу, оцінки та характеристики системи формування і розвитку трудових ресурсів АПК як такої, що більшою мірою віддзеркалює процеси і перетворення, що відбуваються з людськими ресурсами організацій, регіону, країни.

  2. Під людським капіталом розуміємо капітал, сформований людиною завдяки її освітньому рівню, кваліфікації, знанням, досвіду, містить природжені (фізичні та інтелектуальні) здібності, таланти, які є підставою для його накопичення і розвитку, і який може забезпечувати віддачу (доход). Основними складовими людського капіталу є здоров’я (тривалість життя), рівень освіти (кваліфікація, знання) і добробут (рівень життя). Специфічність людського капіталу визначається можливістю його використання у певному місці у визначений час.

  3. Аналіз теоретико-методологічних основ формування і розвитку трудових ресурсів як складової капіталу АПК дозволив виявити найбільш вагомі і визначальні передумови розвитку людського капіталу: правовий, економічний, соціальний і демографічний аспекти; мотиви і мету з точки зору окремого індивіда та суспільства в цілому.

  4. На підставі аналізу кадрового забезпечення аграрного сектора економіки встановлено, що його погіршення зумовлюється зростанням плинності кадрів, підвищенням змінюваності керівників і спеціалістів, погіршенням їх освітніх характеристик, відтоком висококваліфікованих працівників, відсутністю дієвого мотиваційного механізму в сільському господарстві.

  5. За допомогою кореляційно-регресійного аналізу виявлено вплив різних чинників на рівень забезпеченості сільськогосподарських підприємств спеціалістами різних напрямків. Прогнозні тренди на найближчу перспективу характеризуються подальшим зниженням кількості працівників і спеціалістів, управлінських витрат, переміщенням управлінських кадрів з агроформувань в сучасні дорадницькі інститути, підвищенням вимог до кваліфікації працівників, зниженням чисельності сільського населення і поглибленням демографічної кризи на селі.

  6. Розроблено організаційно-методичний механізм кадрового забезпечення сільського господарства шляхом опрацювання існуючих методичних підходів до планування і визначення потреби у спеціалістах, визначення критеріїв її обґрунтування з урахуванням змін у зовнішньому середовищі агроформувань.

  7. З метою забезпечення ефективного використання трудових ресурсів як складової капіталу АПК (людського капіталу АПК) необхідно законодавчо врегулювати питання розміщення спеціалістів на певних рівнях управлінської вертикалі у відповідності з їх освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки.

  8. Велика роль у вдосконаленні кадрового забезпечення АПК як основи формування його людського капіталу належить кадровій політиці, що є невід’ємною складовою соціально-економічної політики держави і частиною господарської політики всіх суб’єктів господарювання.

  9. Результати емпіричних досліджень підтверджують вплив соціального розвитку сільських регіонів на процеси формування, розвитку і реалізації людського капіталу АПК; зумовлюють необхідність виділення соціально-відтворювальної функції та визнання її як пріоритету державної соціально-економічної політики. Предметом особливої уваги у контексті економічних основ формування людського капіталу, що опосередковано формує національну безпеку країни, має стати вартість робочої сили в аграрній сфері.

  10. Реалізація соціальної відповідальності більшістю керівників агроформувань зумовлює, з одного боку, вилучення коштів з основного виробництва, а з іншого – збереження історично сформованих соціальних структур сільської місцевості, що забезпечує задоволення елементарних потреб сільського населення та виступає єдиною можливістю збереження і розвитку людського капіталу сільських поселень.

  11. На шляху до розширення світогосподарських зв’язків України та її євроекономічної інтеграції слід переходити на світові стандарти формування добробуту населення; необхідно розглядати село як соціально-територіальну підсистему, що виконує широкий спектр народногосподарських функцій (демографічну, культурну, рекреаційну, природоохоронну та ін.), створюючи можливість відтворення, накопичення і розвитку людського капіталу АПК.

  12. В основу формування ефективного механізму управління соціально-економічним розвитком сільських регіонів має бути покладена цільова комплексна програма стимулювання розвитку не лише соціальної сфери окремих регіонів, але й окремих видів продукції, створення промислових виробництв та промислів у сільській місцевості, залучення молоді і поліпшення демографічної ситуації на селі, що формує підґрунтя відтворення і розвитку людського капіталу АПК.

  13. Важливим чинником ефективного формування та реалізації людського капіталу виступає кваліфікований менеджмент агроформувань, що зумовлюється вмілим керівництвом та особистісними характеристиками керівників (здібностями щодо впровадження інновацій, творчим підходом, використанням сучасних управлінських підходів, орієнтацією на самовдосконалення і постійний професійний розвиток підлеглих).

  14. На основі застосування соціологічного і соціометричного методів дослідження первинних колективів агроформувань встановлено, що із зростанням колективізму, згуртованості, організованості, відповідальності зростає і результативність менеджменту, формуються більш сприятливі можливості як для розвитку людського капіталу організацій, так і для його реалізації.

  15. Стиль менеджменту, що представляє сукупність прийомів і методів, які постійно застосовуються керівником при вирішенні питань щодо управління організацією, є одним із визначальних факторів розвитку та реалізації якісних характеристик працівників – елементів людського капіталу (здоров’я, освіти, кваліфікації). Найбільш прийнятною є модель такого стилю управління, що забезпечує поєднання демократизму, інноваційного підходу в управлінні та гуманістичної орієнтації.

  16. Визначальними факторами ефективного управління зарубіжними сільськогосподарськими підприємствами є: державне регулювання і підтримка розвитку сільського господарства, формування стратегії підприємства, адаптація структур управління до ринкових умов господарювання, управління збутом продукції, диверсифікація виробництва, готовність до сприйняття інновацій, а головне – турбота про людський розвиток, що і забезпечує поступальний розвиток суспільства.

  17. В умовах транзитивної економіки особисті селянські господарства стали обов’язковим атрибутом життя і побуту значної частини міських та більшості сільських сімей. Особисте господарство є формою організації самозабезпечення сім’ї всім необхідним для задоволення матеріальних і нематеріальних її потреб. Воно включає в себе групу осіб, які, крім виконання ними обов’язкових суспільних завдань чи функцій (праця, навчання чи перебування на пенсії), опікуються додатковим виробництвом з метою збереження і відтворення людського капіталу.

  18. З метою характеристики стану і перспектив розвитку особистих господарств населення нами класифіковані та виділені їх окремі групи за певними критеріями: спеціалізацією, розміром земельної ділянки, орієнтацією на різний рівень збуту своєї продукції (повне споживання, часткове споживання з реалізацією надлишку на ринку, незначне споживання продукції з переважною її реалізацією на ринку).

  19. У контексті розвитку інституційної економіки та в умовах низького життєвого рівня значної частини населення саме особисті селянські господарства забезпечують відтворення людського капіталу, тобто формують надходження для відтворення робочої сили як здібності людського капіталу, забезпечуючи розвиток його якісних характеристик.

  20. Невизначеність і нестабільність інституційного середовища в умовах транзитивної економіки (інфляція, безробіття, низький рівень заробітної плати і соціальних трансфертів) підвищують роль особистих селянських господарств як окремих суб’єктів соціально-економічних відносин у формуванні людського капіталу. Проте, ставши деякою мірою альтернативою суспільному великотоварному сільськогосподарському виробництву, у подальшій перспективі суспільного розвитку та підвищення життєвого рівня населення в сучасному вигляді ці господарства не зможуть з ним конкурувати. Ведення господарств населення відволікає зайнятих в них від участі у суспільному виробництві, зумовлюючи їх професійну дискваліфікацію, що одночасно спричиняє зниження рівня людського капіталу сільського господарства в цілому, не сприяючи розвитку науково-технічного прогресу суспільства.

  21. Головним чинником економічного зростання в АПК і забезпечення соціально-економічного добробуту держави є інвестиції в елементи людського капіталу: освіту як стрижневий напрямок, що формує інтелектуальну базу суспільства; охорону здоров’я (для забезпечення умов фізіологічного відтворення робочої сили); системи соціального забезпечення; підвищення кваліфікації кадрів. Інвестування в людський капітал є комплексом заходів державної політики, спрямованої на покращення якості життя населення з метою розвитку його трудового, інтелектуального і творчого потенціалів.

  22. Модель стратегічного менеджменту людського капіталу включає, з одного боку, фактори його критичного успіху, що забезпечується управлінням, яке базується на фактичних даних, фокусується на стратегічних результатах, враховує відповідні принципи та національні цілі, а з іншого – напрямки розвитку людського капіталу, які вказують на відповідний образ мислення, що має домінувати при відповідних підходах в управлінні людським капіталом. Для кожного з восьми факторів виділяються три рівні управління в залежності від усвідомлення важливості даної проблеми.

  23. З метою забезпечення позитивних зрушень у плані збереження, відтворення і розвитку людського капіталу як в АПК, так і країни в цілому, вважаємо за необхідне прийняття відповідних законодавчих актів (Закону “Про відтворення людського капіталу”), який би ставив всю систему ціноутворення в залежність від ціни робочої сили, особливо у тих сферах, де ціни на продукцію є неспівставними з ціною робочої сили як основного джерела відтворення людського капіталу.

  24. Підвищенню рівня розвитку людського капіталу АПК мають сприяти система підготовки, розподілу і закріплення висококваліфікованих кадрів у сільськогосподарському виробництві шляхом виділення для проходження практики майбутніми спеціалістами модельних господарств з наданням їм прав щодо самостійної підготовки працівників через стажування з подальшим присвоєнням кваліфікації. Важливим є визнання значущості гендерного аспекту у формуванні людського капіталу.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка