Як складової капіталу апк



Сторінка2/4
Дата конвертації31.03.2016
Розмір0.69 Mb.
1   2   3   4

1. Теоретико-методологічні основи формування та розвитку трудових ресурсів як складової капіталу АПК. Викладені теоретичні основи і методологічні засади формування та розвитку трудових ресурсів в аграрному секторі економіки, обгрунтована методологія і методика дослідження.

В останні десятиріччя більшість країн усвідомлюють значення освіти і нематеріального капіталу для економічного зростання суспільства. Проте, в економічній теорії з метою оцінки ролі людського фактора у досягненні успіху певним суб’єктом господарювання застосовуються різні категорії та їх тлумачення: трудові ресурси, робоча сила, кадри, персонал, трудовий потенціал. Узагальнюючи і уточнюючи сутність цих та інших понять, а також обмеженість їх застосування, зазначаємо, що в умовах формування нової економіки, де основою соціально-економічного зростання суспільства виступають знання, ці терміни не можуть повною мірою характеризувати та оцінювати одну з найважливіших складових організації, що формує її капітал, цінність в ринковому середовищі. Категорія людського капіталу висвітлює сутність процесів, що відбуваються у трудовій і виробничій сферах, у т.ч. і сільському господарстві. Обгрунтовано застосування поняття людського капіталу при дослідженні процесів формування і розвитку трудових ресурсів як складової капіталу АПК.

Капітал – це активи (матеріальні і нематеріальні) організації, регіону, галузі чи суспільства в цілому, що формують і визначають їх цінність. Характеризуючи капітал АПК, виділяємо природний, фінансовий, матеріальний капітали, а також людський капітал, що сформований людиною завдяки її освітньому рівню, кваліфікації, знанням, досвіду, містить природжені (фізичні та інтелектуальні) здібності, таланти, які є підставою для його накопичення і розвитку, і який може забезпечувати віддачу (доход). Людський капітал також може розглядатися як оцінка потенційної здатності особистості приносити доход, а з огляду окремої організації чи держави в цілому – як здатність ефективніше виробляти продукцію вищої якості. Людський капітал є капіталом, оскільки він стає джерелом майбутніх доходів і задоволення інших потреб (соціальних, моральних, творчих); людським він називається тому, що його володарем є людина, особистість. Поняття капіталу є похідним від людського капіталу, оскільки завдяки знанням, вмінням, здібностям людини створюється капітал взагалі. Основними складовими людського капіталу, що забезпечують його формування, розвиток та ефективну реалізацію, є: здоров’я, рівень освіти, знань, добробут, рівень життя населення. В роботі систематизовано види людського капіталу, наведено їх характеристики: загальний; специфічний; здобутий формально і неформально.

Автором обгрунтована необхідність виділення і врахування найбільш важливих чинників процесу формування і розвитку людського капіталу АПК, які покладено в основу системного аналізу дослідження (рис. 1).



Рис.  1. Спрощена схема системного аналізу формування та розвитку людського капіталу в АПК

Людський капітал в АПК має певні особливості, які зумовлюються специфікою агровиробництва у транзитивній економіці: багатоукладністю, тривалою трансформацією організаційно-правових форм господарювання, великим значенням соціального розвитку сільських регіонів та особистих селянських господарств для відтворення, накопичення, збереження і реалізації людського капіталу. Знання рівня, структури і стану розвитку людського капіталу в народному господарстві, у т.ч. і в АПК, стає необхідним сьогодні для постановки і вирішення цілої низки загальноекономічних проблем та прийняття макроекономічних рішень. Точні відомості про величину людського капіталу країни чи галузі могли б полегшити процес оптимізації інвестиційних рішень у сферах освіти і охорони здоров’я. Проте, методичні підходи до статистичного вимірювання людського капіталу є складними і розбіжними; доступними є лише оцінки деяких складових людського капіталу.

В роботі узагальнені існуючі методичні підходи до оцінки людського капіталу: запропонований Програмою розвитку ООН механізм розрахунку індексу людського розвитку країн світу (для розрахунку прийняті найбільш визначальні характеристики: довголіття, рівні освіченості і добробуту людей); методика групи українських вчених під керівництвом Е.М. Лібанової для оцінки рівня людського розвитку регіонів, що є більш комплексною і містить дев’ять блоків. На основі аналізу показників людського розвитку України виділяють п’ять груп регіонів країни, які мають відмінності у стані людського розвитку (табл. 1).

Таблиця 1

Регіональні особливості людського розвитку в Україні, 2001 р.

Індекс людського розвитку

Області

0,409-0,459

Донецька, Луганська,

0,460-0,486

Дніпропетровська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Херсонська,

0,487-0,514

Волинська, Житомирська, Запорізька, Івано-Франківська

0,515-0,541

Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька, Чернігівська

0,542-0,697

АР Крим, Вінницька, Закарпатська, Київська, Полтавська, Харківська, Черкаська

Основною причиною низьких значень індексу людського розвитку окремих регіонів є коротка тривалість життя, занадто низькі рівня охоплення повною середньою освітою та високий рівень забруднення (навіть незважаючи на достатньо високий середній рівень доходів у розрахунку на душу населення). Кращі показники забезпечуються вищими рівнями освіти, доходів та показників здоров’я. Ми погоджуємося з багатьма авторами (У. Баумоль, С. Валентей, О. Грішнова, Р.Капелюшніков, Л. Нестеров) щодо сприйняття індексу розвитку людського потенціалу як показника рівня розвитку людського капіталу певного макроекономічного об’єкта дослідження.

Аналізуючи й інші методичні підходи до оцінки людського капіталу (на основі індексу споживчих настроїв, за допомогою виробничої функції), а також його складових, ми вважаємо, що вони можуть застосовуватися для порівняльного аналізу регіонального розвитку, ідентифікації потенційних виробничих можливостей чи моніторингу рівня життя. Проте, для оцінки передумов формування, можливостей розвитку і використання людського капіталу може застосовуватися показник оплати праці. Водночас, порівняння оплати праці за галузями економіки визначає (хоча й опосередковано) рівень, величину і специфічність їх людського капіталу; це може характеризувати цінність людського капіталу окремих суб’єктів інституційної економіки: підприємств однієї сфери, галузей народного господарства чи індивідів. В умовах ринкової економіки оплата праці відбиває вартість людського капіталу.

Саме оплата праці кожного працівника у всіх без винятку галузях економіки має забезпечувати відтворення його здатності продавати робочу силу. Проте, на ринку праці учасники обміну не є рівноправними, що ми спостерігаємо на прикладі АПК України, де оцінка людського капіталу є вкрай заниженою. Як результат, не можна забезпечити його повноцінне відтворення і належний розвиток (у 2002 р. середньомісячна заробітна плата в сільському господарстві складала 178 грн., у промисловості – 485 грн., а в середньому по галузях економіки – 376 грн.).

За допомогою методичного підходу Л. Зайверта в роботі досліджено фонд потенційної життєдіяльності сільського населення Сумської області як добуток середньої тривалості життя і чисельності населення (табл. 2).

Таблиця 2

Показники фонду життєдіяльності сільського населення

Сумської області (на початок року)

Роки

Чисельність сільського населення, тис. чол.

Середня тривалість життя, років

Фонд життєдіяльності

2003 р. до 1970 р., %

1970

849,6

71

60321,6

100,0

1980

686,8

70

48076,0

79,7

1990

547,5

71

38872,5

64,6

2001

456,8

68

31062,4

51,5

2002

456,1

67

30558,7

50,6

2003

447,8

68

30450,4

50,4

Порівнюючи отримані результати із середніми даними по Україні, можна сказати, що потенціал життєдіяльності сільського населення в Сумській області характеризується значно нижчими показниками (майже на третину), що опосередковано пояснює, чому Сумська область за рейтингом людського розвитку посідає 25-е місце серед 27 регіонів України.

Встановлено, що працівники сільськогосподарського виробництва мають найнижчі показники освіченості: у 2002 р. питома вага осіб, які закінчили вищі заклади освіти, складала 21,1 відсотків їх загальної чисельності, тоді як аналогічний показник для промисловості дорівнював 39,7 відсотків, а в цілому по народному господарству – 46,0 відсотків. Кількість осіб, що підвищували свою кваліфікацію, у сільському господарстві склала 1,3 відсотка, тоді як по народному господарству цей показник склав 8,9 відсотків, а у промисловості – 14,4 відсотків. Зазначимо, що за останні десять років ситуація має тенденцію до погіршення.

В роботі наголошується, що в сільському господарстві Сумської області створюється 25 відсотків валової доданої вартості, тоді як фонд заробітної плати складає лише 14,1 відсотків (для промисловості відповідні показники є співвідносними). Значною мірою це зумовлюється низьким рівнем освіченості працівників сільського населення, використанням низькокваліфікованої праці, специфічністю людського капіталу в АПК (обмеженістю до застосування), найнижчим рівнем оплати робочого часу, хоча коефіцієнт його використання є вищим. У 2002 р. вартість години праці в сільському господарстві складала 1 грн. 25 коп., що майже в 2,5 разів менше, ніж у промисловості, і вдвічі нижче, ніж по народному господарству. Спроба неупередженої оцінки аграрного розвитку України та Росії як передумови формування людського капіталу показала, що він має як загальні тенденції (погіршення соціальної сфери села, якісних і кількісних характеристик окремих елементів аграрного ресурсного потенціалу та їх використання), так і деякі відмінності. Головним є те, що можливості цього процесу в нашій країні є значно гіршими. Про це свідчать індекси обсягів виробництва продукції сільського господарства, рівня рентабельності, забезпеченості деякими видами техніки, добрив, а також макроекономічні показники: за попередніми прогнозами, у 2003 р. розмір ВВП у розрахунку на душу населення в Україні склав 1080 дол. США, в Росії – майже 3000 дол. США; рівень заробітної плати, яка в Україні складає лише половину доходів; значна частка надходжень з державного бюджету у структурі доходів (для громадян України вони є вдвічі вагомішими, ніж для росіян – 25 проти 13 відсотків); поляризація працівників за розміром заробітної плати.

Виявлені основні чинники формування людського капіталу в АПК:



  • правовий (розробка і прийняття правових документів щодо регламентації: взаємовідносин індивіда з інституціями АПК, у т.ч. і з державою; соціально-трудових відносин між роботодавцями і найманими працівниками; “правил гри”, соціальних норм і правил поведінки для реалізації прав власності на землю, майно і продукцію);

  • економічний (забезпечення матеріальних умов для повноцінного відтворення людського капіталу шляхом: законодавчого встановлення мінімальної оплати праці в сільському господарстві не нижче прожиткового мінімуму; орієнтації на випереджальне зростання оплати праці і соціальних виплат порівняно із зростанням споживчих цін для задоволення зростаючих потреб населення);

  • соціальний (створення необхідних умов для задоволення соціальних потреб людей в сільських регіонах – удосконалення функціонування медичних, освітніх, культурно-спортивних закладів, побутового обслуговування, енерго-, газо-, водо- і транспортного забезпечення);

  • демографічний – покращення демографічної ситуації на селі шляхом: створення і розвитку промислів і виробництв в сільських регіонах; диверсифікації сільськогосподарського виробництва як передумови розширення можливостей реалізації людських здібностей; реалізації демографічної політики щодо стимулювання народжуваності.

В роботі обгрунтована необхідність державного втручання у процеси формування можливостей відтворення людського капіталу на ринку праці шляхом встановлення гарантованого рівня оплати праці, який би забезпечував якісне відтворення робочої сили.

2. Кадрове забезпечення аграрного сектора економіки як основа формування людського капіталу АПК. На основі емпіричних досліджень виявлені і спрогнозовані основні тенденції в забезпеченості агроформувань спеціалістами як підгрунтя для розробки організаційно-методичного механізму кадрового забезпечення сільського господарства.

Забезпеченість організації кадрами в оптимальній кількості і належної якості за різних соціально-економічних систем розвитку суспільства є необхідною першочерговою передумовою досягнення її цілей. За останні десять років через різні причини (майже двократне падіння обсягів виробництва, погіршення соціально-економічних умов і загострення демографічної ситуації) відбулося не лише абсолютне скорочення чисельності сільськогосподарських працівників з 4881 тис. у 1990 р. до 2131 тис. у 2001 р., але й значно погіршився їх якісний склад. Виявлені тенденції у забезпеченні аграрного сектора спеціалістами на державному і регіональному рівнях є майже тотожними, хоча і мають деякі відмінності. Негативний вплив на процес формування і реалізацію людського капіталу мають: змінюваність керівників сільськогосподарських підприємств, яка зросла з семи відсотків у 1990 р. до 17 відсотків в 2002 р. (для Росії відповідні показники складають 10 і 18 відсотків, а в деяких регіонах досягла 35 відсотків); зниження освітнього рівня керівників з 93,4 відсотків до 85,1 відсотків з вищою освітою; зростання серед них частки осіб пенсійного віку – з 2,8 відсотків до 5,0 відсотків (з одночасним зростанням питомої ваги молодих керівників (віком до 30 років) з 1,6 до 3,2 відсотків); зростання плинності кадрів в АПК у 2,3 рази; практична відсутність поповнення підприємств випускниками аграрних вузів тощо. В цілому найбільша кількість керівників і спеціалістів мають середню спеціальну освіту (53,1 відсотків), 31,9 відсотків мають вищу освіту, а 15 відсотків є практиками. Аналіз показав, що відбувається зниження забезпеченості агроформувань фахівцями з управління, що зумовлене: зменшенням їх розмірів; орієнтацією ефективно функціонуючих підприємств на отримання управлінських послуг з боку дорадчих фірм та економію управлінських витрат; неефективністю мотиваційного механізму в АПК; погіршенням соціальної сфери села і демографічних процесів. Залишається високою питома вага керівників, які мають технологічну підготовку (агрономи – 32 відсотки; інженери – 21 відсоток; зооінженери – 14 відсотків; економісти – вісім відсотків, бухгалтери – 1,5 відсотки; інші спеціальності – 5,5 відсотків). Встановлено, що кадрове забезпечення здійснюється стихійно, а не цілеспрямовано. Спостерігається загальний дефіцит професійно відібраних, освічених керівників всіх рівнів і спеціалістів. Для деяких категорій фахівців в роботі обґрунтовані прогнозні тренди на найближчу перспективу з урахуванням виявлених тенденцій, особливостей і процесів, які матимуть місце у найближчій перспективі: сумісництво професій і посад як форма організації управлінської праці, розширення зон обслуговування, збільшення обсягу робіт, що виконуються з меншою чисельністю персоналу, а також перевищення науково обґрунтованих нормативів навантаження в приватних агроформуваннях.

Для виявлення залежності між рівнем забезпеченості сільськогосподарських підприємств спеціалістами різних рівнів управління і напрямів (бухгалтери, економісти, ветеринари, агрономи, зооінженери, механіки) і факторами, які його обумовлюють, нами були розроблені і вирішені 13 кореляційно-регресійних моделей. Так, кореляційно-регресійна модель виявлення залежності кількості головних економістів від середньорічної чисельності працівників та обсягів валової продукції у співставних цінах отримала вигляд:

Y = 288,35 + 0,0022 Х1 – 0,1087 Х2, (1)

де Y – кількість економістів, чол.;



Х1 – середньорічна чисельність працівників, чол.;

Х2 – валова продукція у співставних цінах, грн.

Коефіцієнт кореляції дорівнює 0,971, що свідчить про достатньо високий зв’язок включених у модель факторів. Коефіцієнт детермінації, що дорівнює 0,942, показує, що 94,2 відсотків змінюваності кількості головних економістів зумовлюється середньорічною чисельністю працівників в агроформуваннях та обсягами валової продукції у співставних цінах. Критерій Фішера дорівнює 4,6, що підтверджує достовірність отриманих результатів.

З метою розробки організаційно-методичного механізму кадрового забезпечення нами були проаналізовані існуючі методичні підходи до нормування і обгрунтування потреби у фахівцях аграрної сфери як у вітчизняній, так і зарубіжній практиці: методи мікроелементного, аналітичного, статистичного нормування, метод експертного нормування і нормативний метод з використанням екстраполяції; також застосовувались такі нормативи: норма часу, норма виробітку (навантаження), норма керованості, норма обслуговування, норма часу обслуговування (норматив чисельності, типові штати). В роботі визначені критерії обгрунтування потреби регіонів для більшості спеціалістів аграрної сфери. Так, потреба у фахівцях бухгалтерського напрямку зумовлюється як кількістю сільськогосподарських підприємств, так і їх розмірами (у першу чергу чисельністю працюючих). При розробці критеріїв нами також враховувалися організаційні форми ведення бухгалтерського обліку у фермерських господарствах: шляхом сумісництва посад; отримання цього виду послуг від консалтингових (аудиторських) фірм; залучення бухгалтерів, які працюють в інших організаціях, на договірній основі; використання бухгалтерів-практиків, які не зайняті в суспільному виробництві і не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності. Для інших категорій фахівців (маркетологів, економічного, агрономічного, зоотехнічного та інженерних напрямків), головних і галузевих спеціалістів при розробці критеріїв нами обиралися і враховувалися інші фактори та особливості. Як одна з важливих умов ефективної системи формування, розвитку і реалізації людського капіталу в АПК, нами розроблена і покладена в основу організаційно-методичного механізму кадрового забезпечення сільського господарства управлінська вертикаль згідно освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки спеціалістів аграрної сфери, яка на рівні аграрного підприємства включає: власника підприємства; орган (особу), якому делеговане право здійснення оперативного управління діяльністю організації; керівників функціональних служб, їх працівників; керівників виробничих підрозділів. В роботі обгрунтовано необхідність законодавчого врегулювання розміщення спеціалістів на певних рівнях управлінської вертикалі в аграрному секторі економіки і здійснення контролю за дотриманням цих вимог на етапі створення організаційних структур – реєстрації їх як суб’єктів підприємницької діяльності.

Удосконаленню кадрового забезпечення як основи формування людського капіталу АПК також сприятиме:



  • поліпшення підготовки сучасних менеджерів, здатних ефективно управляти підприємствами ринкового типу;

  • посилення економічної освіти та управлінської підготовки студентів неекономічних спеціальностей;

  • покращення організації проходження виробничої практики шляхом виділення модельних господарств і активізації навчального процесу, що в комплексі підвищить якість і конкурентоспроможність фахівців.

3. Розвиток соціальної сфери сільських регіонів як передумова формування та використання людського капіталу АПК. У розділі досліджуються тенденції розвитку соціальної інфраструктури села, обгрунтовано взаємозв’язок розвитку людського і соціального капіталів у сільських регіонах, визначено механізм управління соціальним розвитком регіонів.

Соціальна інфраструктура села виконує певні економічні, політичні і соціальні функції. Зокрема, соціальна функція соціальної сфери села полягає у збереженні і розвитку людського капіталу сільського населення і кожної людини як особистості; ця функція органічно поєднується з її економічною функцією – створенням сприятливих умов для виробництва матеріальних благ. Результати проведених досліджень дають підстави стверджувати, що соціальний розвиток сільських населених пунктів безпосередньо впливає на результати господарювання, прибутковість агроформувань. Також обгрунтовується доцільність формування збалансованого співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку сільських регіонів.

Трансформація економічних відносин і становлення різних організаційно-правових форм господарювання зумовили загострення як традиційних, так і виникнення багатьох нових проблем в сільських регіонах: погіршення якості життя сільського населення, прогресуючі явне і приховане безробіття, скорочення тривалості життя, підвищення показників захворюваності і смертності сільського населення, подальший занепад і руйнування соціальної інфраструктури села, вимирання цілих населених пунктів (припинення їх офіційного функціонування з причини відсутності мешканців) та ін.

Сучасний рівень народжуваності в сільській місцевості є найнижчим за весь повоєнний період в Україні. У 1996-2001 рр. у 3,1 тис., або 10,7 відсотках сільських поселень, не народилося жодної дитини; у кожному п’ятому селі немає дітей, підлітків і молоді до 28 років. Серед країн, розташованих на території колишнього Радянського Союзу, загальний коефіцієнт народжуваності, що є нижчим, ніж в Україні, спостерігається лише в Латвії та Естонії. Станом на 1.01.2003 р., у 2901 сільському населеному пункті (що становить більше 10 відсотків їх кількості в Україні) не було жодної дитини віком до п’яти років. Найгірша ситуація спостерігається в сільських регіонах Сумської, Чернігівської, Полтавської і Харківської областей.

Оплата праці в сільському господарстві втратила свою стимулюючу роль у зростанні продуктивності праці, відтворенні та реалізації людського капіталу; в останні роки вона виконує лише облікову функцію.

У найбідніших сільських сім’ях витрати на харчування складають 80-100 відсотків сукупного доходу. У 2000 р. частка грошових витрат українських домогосподарств на продовольчі товари становила 62,7 відсотків, у 2001 р. –59,8 відсотків, а в 2002 р. – 57,6 відсотків, що може характеризувати життя (згідно загальновизнаної класифікації) як існування на межі голодування. Недостатнє харчування ставить під загрозу не лише фізіологічний, але й розумовий розвиток трудових ресурсів – як наявних, так і потенційних (дітей та підлітків), що складає основу таких елементів людського капіталу, як здоров’я та інтелектуальні здібності.

Зазначені обставини зумовлюють об’єктивну необхідність виділення соціально-відтворювальної (демографічної) функції в системі формування людського капіталу аграрної сфери країни, вказуючи на невідкладну необхідність визнання її як пріоритетної у соціально-економічній політиці держави.

Встановлено, що сільська соціальна інфраструктура області зазнає таких же негативних тенденцій, які спостерігаються в цілому по Україні. Так, у 2002 р. у 1493 сільських населених пунктах Сумської області функціонував 261 дитячий садок, тобто вісімдесят відсотків сіл не мала дитячих дошкільних закладів, і лише кожна четверта дитина дошкільного віку відвідувала дитячий садок. Тільки за останні п’ять років у Сумській області припинили свою діяльність майже половина бібліотек, 99 відсотків наявних кіноустановок і 98 відсотків підприємств побуту. Це свідчить про зниження можливостей задоволення соціальних і духовних потреб сільського населення, що підтверджується результатами емпіричних досліджень діяльності 72 підприємств трьох природнокліматичних зон Сумської області (полісся, перехідної і лісостепової), які виявили деякі відмінності у вирішенні соціально-економічних проблем сільських мешканців. Призупинення функціонування об’єктів соціальної інфраструктури в селах області зумовило, з одного боку, появу більше 75 відсотків зареєстрованих безробітних, а з іншого – негативний вплив як на процес розвитку складових людського капітулу, так і на результати фінансово-господарської діяльності підприємств різних організаційно-правових форм. Виявлено також зниження рівня соціальної відповідальності суб’єктів господарювання, що характеризується негативними змінами у соціальних послугах, які надаються агроформуваннями. Так, у сільгосппідприємствах поліської зони ці витрати зведені до мінімуму (через відсутність коштів соціальні об’єкти практично не функціонують). Більш сприятлива ситуація склалася в сільських регіонах перехідної та лісостепової зон, але й її можна охарактеризувати як кризову. Більшість керівників вважають, що в умовах самоусунення держави від виконання властивих для неї соціальних функцій по задоволенню соціальних потреб сільського населення допомога агроформувань у цьому напрямку є єдиною можливістю збереження накопиченого роками людського капіталу в сільських поселеннях. У трансформаційній економіці сільськогосподарські підприємства виступають економічним і соціальним буфером при державних реформаціях. Проте, вони мають розглядатися в якості партнерів при плануванні і впровадженні заходів з розвитку сільських територій.

Вивчення інтеграційних процесів в аграрній сфері європейських країн показує, що в умовах зростання рівня життя і зниження витрат населення на харчування агровиробники змушені організовуватися для отримання доступу до ресурсів, створюючи передумови для розвитку соціального капіталу. Ми схиляємося до думки, що соціальний капітал формується горизонтальними об’єднаннями людей і складається із соціальних мереж та відповідних норм, які визначають продуктивність суспільства, виступаючи як виробничий ресурс. Соціальний капітал також відноситься до індивідів, пов’язуючи і взаємодоповнюючи характеристики індивіда та організації шляхом здійснення комунікаційних процесів. Дослідження підтвердили вплив соціального капіталу на індивідуальну продуктивність. Встановлено, що вищий рівень розвитку людського капіталу в сільських регіонах формує більш продуктивні міжособистісні відносини, які можуть виступати як нематеріальні активи, виступаючи фактором соціально-економічного розвитку сільських регіонів.

У розвинених країнах держава першочергово фінансує соціальний розвиток регіонів з ефективним виробництвом, створюючи належні умови для задоволення всебічних потреб працівників, відтворення і подальшого розвитку людського капіталу сільського господарства, виступаючи гарантом функціонування сільських районів і зберігаючи сформовані століттями культурні ландшафти. Обов’язок держави полягає у вирівнюванні умов функціонування сільського господарства з умовами функціонування інших галузей народного господарства, а також у вирівнюванні соціального стану сільськогосподарських та інших працівників.

Автор обгруновує необхідність запровадження комплексної системи удосконалення управління розвитком регіону, що полягає у здійсненні таких заходів:


  • визнання на законодавчому рівні проблеми соціально-економічного розвитку сільських регіонів як державної;

  • визначення та окреслення на законодавчому рівні окремих сільських регіонів, що потребують першочергової підтримки;

  • розвиток соціальної інфраструктури села слід здійснювати за рахунок державних коштів першочергово в тих регіонах, де частину витрат (наприклад, до 20 відсотків) можуть взяти на себе місцеві органи;

  • формування зацікавленості підприємницьких структур у сприянні соціальному облаштуванню сільських територій;

  • розробка програми розвитку промислових підприємств і промислів в сільських регіонах;

  • розширення на законодавчому (комунальному) рівнях і закріплення соціальної відповідальності суб’єктів господарювання;

  • удосконалення механізму кредитного обслуговування агровиробників шляхом надання кредитів банками з широким спектром пільгових умов з визначенням державою пріоритетів в їх використанні, а також через створення і розвиток кредитних спілок;

  • визначення на законодавчому рівні мінімальної погодинної оплати праці в сільському господарстві, що б забезпечувала нормальне відтворення робочої сили, співвідносилася із зарплатою в інших галузях економіки і складала б матеріальну основу задоволення інших потреб людини в розвитку її капіталу (освіта, здоров’я, дозвілля);

  • формування соціальної відповідальності населення через підтримання обрядів і традицій, проведення культурних заходів, спрямованих на усвідомлення населенням проблем розвитку територій та необхідності їх облаштування.

Центральним елементом цієї системи (як і кожної системи управління взагалі) має стати людина – носій людського капіталу організації, регіону, галузі, країни.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка