Вступне слово вчителя



Скачати 313.1 Kb.
Дата конвертації30.04.2016
Розмір313.1 Kb.
http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcqpf2el-eb36cxydojyyirlrp-uexbrsqh_gysksngkvulzmragmz0vkbc

http://t2.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcqccl2ppiuluhhapkbrv0jxe1hd--wum8pynz5nasxyqvv4gyotwsajmnv7http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:and9gctdoqm6cr-bgfmjll-vihi2juqvukn2oplkyhrc_feskhgeebsoab5-e-et

http://t3.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcrscpjmoxx6pflavkrbnqxgnlw2xdvl7ctlrxmw7tu_rjae5f50bdoxnhq

http://t1.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcrnkqpfpkgvc5mygo3ys3ryoefv9hndrz1g3sllwfz3cp4v4kz1mgyfcvc

http://t0.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcqokq7w7oupoosw8cynzx92fjqkjat2hba3irciapv_bjejjhrht0irkw

Вступне слово вчителя.

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмисле своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. (Звучить класична музика).

1-й учень.


У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

2-й учень. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над рими, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

3-й учень.
Танули на обширах України важкі сніги, Волючи світові трупний сморід, апокаліпсичні картинг співмірні хіба що з картинами Страшного Суду.

4-в учень.


А чи була того року весна? Чи прилетіли знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи зали травневими ночами солов’ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

d:\фотографії\2011\голодомор\pb250605.jpg

5-й учень.


На світі - весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…

6-й учень.


Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

7-й учень.


Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Ведуча.


Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю.
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Ведучий.
Мамо, мамо, я скоро помру,


Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене,
Забринить понад нами бджола золота.
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола й уста,
І росою вмиватиме очі.

Учитель.
На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошую хвилину скорботи.


Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.
Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. (Діти запалюють свічки).

Ведуча (читає молитву К. Мотрич).


Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої педалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній - ні дна, ні берегів…d:\фотографії\2011\голодомор\pb250605.jpg
Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів? Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини!
Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька роду святоруського! Куди ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж бо не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні? Роде наш небесний! Народе небесний неоплаканий!
Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, які мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не ставили, обід за тебе не робили. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне волі, душі убієнні!
Господи! Страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зарахуй і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь!

Ведуча.
А люди біднії в селі,


Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах -
Та й мруть…
Сумують комини без диму,
А за городами, за тином
Могили чорнії ростуть.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні минають.
Минають місяці. Село
Навік замовкло, оніміло,
І кропивою поросло.
Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

Ведучий.
1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили.


Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.
Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.
Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.
Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила,
Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.

Ведуча.
Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей. Скаламутився у неї розум, кричала тільки: «Ваня, Ваня, Ваня».


Чуєш, Йвану?
Чуєш, кличе мама…
Одягнути чистеньку сорочку.
Білий день.
Така червона пляма.
Озовись, загублений синочку!
Кличе світ.
Тебе за світка, Ваню!
Хоч одне розплющи, синку, очко…
Божевільна мати…
Біль…
Страждання…
Подивись, загублений синочку.
Стративсь розум.
В ненажернім світі!
Господи, сокира на пеньочку…
І голодні перепухлі діти.
Не вмирай, зарубаний синочку!

Пограбовані, зламані голодом і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хворобливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом. З’являлась моторошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки, або назавжди втратили розум.

2-а учениця.
Про Нього й Неї згадувать несила.
Грицьку одбило ноги на війні…
Отож Оксана день у день носила
Його і до колбуду, й до рідні.
Та якось… Ледь живі узріли Гриця:
Сам викотивсь, як пень, через поріг.
Нажерся й виліз на осоння гріться,
Вчинивши нишком людоїдський гріх…
Над морем Чорним чайка голосила.
І в берег бились хвилі день при дні:
«Нема Оксани, що Грицька носила, -
Нема… ані на лаві, ні в труні…».

Ведучий.
Маленькі рученьки, простягнуті до Бога… Маленький хлопчик, умираючи, просив Бозю:


«Дай хоч одненьку картопельку».
Бозю! Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.
Таж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі.


Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама - холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці?

Ведуча.
Звали її Параскою. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ранку всі померли.


Спіте, діти, спіте, любі.
І не просинайтесь.
Вже не буде мучить згуба.
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти.
Янгол Божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Натопила маковинням,
Затулила лядку й комин.
І в тумані темно-синім
Заспівала колискову.

Ведучий.
А одне дівча підповзло до вікна і жалібно просить: «Тітонько, відріжте мені пальчик, я його з’їм, а то він не перекусюється».


Є страсті Господні, є страсті земні!
Чомусь їм немає кінця.
Дитячі ті пальчики
В тому вікні
Не перекусуються.
Страшний аргумент.
В діалекті арго…
Хоча би невкраденого півслівця.
Холоне уява від страху того!
Не перекусується!
Найбільше прокляття
З проклять усіх!
…Ні матері, і ні вітця.
Нам гризти до самої смерті той гріх.
Не перекусується…d:\фотографії\2011\голодомор\pb250608.jpg

Учитель.
Почало поспівати жито на городах, люди теребили незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борошна з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні молоко, і вони вмирали - було вже пізно.


Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що було. По селах чулися відчайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев’яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.
Голодомор 1932 - 1933 рр. - страшна трагедія в історії нашої держави. Голодомор забрав мільйони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них.

d:\фотографії\2011\голодомор\pb250616.jpg

Ведуча.

Боже великий, всевладний,
Яви нам свою могуть,
Дай розпізнати правду, -
Праведників не забудь.
Дивляться в твої очі,
Мільйони скатованих душ.
Пригорни їх, посели на спочинок,
Та їхнього сну не наруш!
Заступи нас і нашу державу
Од кривавих, лютих негод.
Всі ми - сущі, усопші, прийдешні -
Твій пшеничний, безсмертний народ.

Ведучий.
Сьогодні поширена думка, що говорити про голод - це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Ведуча.
Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу, Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне - щоб зрозуміти.
І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували - все це винищувалося з корінням.

Учитель.
Сьогодні запалимо свічки та пом’янімо усіх. Не їм це потрібно, а нам.


Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть варево виймали з печі,
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,
-Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш - не було голодомору! d:\фотографії\2011\голодомор\pb250623.jpgd:\фотографії\2011\голодомор\pb250614.jpg

ГОЛОДОМОР 1932-1933 років в УКРАЇНІ

ГЕНОЦИД В УКРАЇНІ

/Сценарій масового заходу/ 

Мета. Сприяти формуванню історичної пам'яті про голодомор 1932-1933 рр., виховувати в учнів повагу до подій тих часів, почуття співпереживання, поваги до минулого України, розвивати в учнів навички самостійної пошукової та дослідницької діяльності, виховувати інтерес до вивчення минулого рідного міста Бровари.


Обладнання.
1. Запис «Реквієм» А. Моцарта.
2. На столі: розламана чорна хлібина, калина, букет квітів з чорною стрічкою, свічки у підсвічнику, метроном.
3. Саморобна книга «Нехай ніколи не повториться цей урок історії».
4. У кожного учня свічка, темний одяг.
Ведучий.
Час народжуватися, час помирати.
Час руйнувати, час будувати,
Час розкидати каміння і час їх вбирати,
Час мовчати, час говорити.
Сьогодні -Час - говорити!
Доброго дня, шановні друзі! Сьогодні ця зустріч присвячується пам'яті ук-раїнського народу, який загинув муче¬ницькою смертю від голоду, заподіяного у 1932-1933 рр.
Літа 7441 від сотворіння світу, літа 1933 від Різдва Христового був в Ук¬раїні великий голод. Не було тоді ні війни, ні засухи, ні потопу. А була тіль¬ки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду
зійшло в могилу - старих, молодих, дітей і ненароджених, у лонах матерів. Лунає музика «Реквієм», учні вихо¬дять з обох боків і стають в журавлиний ключ. Кожен учень тримає свічку, пе¬ред тим як говорити запалює її.
1. Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками, я зітхну... запалю обгорілу
свічу. Помічаю: не замки - твердині, не храми - скам'янілий чорнозем -
потріскані стіни плачу.
2. Піднялись, озиваються в деся¬тиліттях з далини, аж немов з кам'яної
гори надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, XX століття і не рік, а крива¬
ве клеймо 33».
3. Всі українські села, присілки та ху¬тори, повстаньте всі, кому сказали
«Вмри». Засяйте над планетою, невинні Душі.
4. Зійдіть на води й суші, збудуйте пам'яті невигаслий собор, це 22-ий рік.
5. Це 32-ий рік,
Це 33-ий рік.
Це 47-ий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.
6. У той рік заніміли зозулі, накував¬ши знедолений вік, наші ноги розпухлі узули в кирзаки-різаки у той рік.
7. У той рік мати рідну дитину клала в яму, копнувши під бік, без труни, за-горнувши в ряднину... А на ранок помер чоловік.
8. У той рік і гілля, і коріння – все трощив буревій навкруги... І стоїть ще й тепер Україна, як скорботна німа край могил.
9.
То був страшний навмисний голод.
Стріла була така нищівна,
Щоб загромадити стодолу
Колгоспної катівні.
10.
То був страшний навмисний злочин -
Такого ще земля не знала.
Закрили Україні очі
І душу міцно зав'язали.
11.
Глуху заставили мовчати.
А то би світ втопивсь в Славуті.
Як божевільно їла мати
Свою дитиноньку малу.
(Учні журавлиним ключем заходять за сцену. На сцену виходить інша група дітей з гілками калини в руках та чор¬ними стрічками).
12. Світ мав би розколотись надвоє,сонце мало б перестать світить, Земля -
перевернутись від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля
обертається, як їй належить, і ми ходи¬мо по цій землі зі своїми тривогами і
надіями. То ж пом'янімо хоч сьогодні тих великомучеників нашої тяжкої
історії.
13. Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. Сталін. Це
він хотів замордувати українців.
14. Становище в країні було катаст¬рофічним. В жовтні 1932 року було прийнято рішення конфіскувати зерно у хліборобів. За кілька місяців у селян забрали всі продовольчі запаси.
15.
Обдирали селян, наче липку.
Мав коня - то вже був з куркулів,
Супротивник - в Сибір, там крізь шибку
Скільки глянеш - дроти таборів.
16.
Ти кажеш, не було голодомору
І не було голодного села.
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели дотла.
17.
Як навіть марево виймали із печі
1 забирали прямо із горшків.
Окрайці виривали з рук малечі,
[з торбинок нужденних стариків.
18.
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай.
Усе суціль викачували з двору -
Греби, нічого людям не лишай!
19.
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?..
(Діти заходять за сцену. Виходить хлопчик чи дівчинка).
20. Влітку, у серпні зорепад. Теплими погожими ночами зірки падають додо¬
лу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, вос¬
таннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не зви¬
чайні зірки, ті зорі - душі безневинно вбитих діточок. Постійте тихо в пе¬
редсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте, про що гомонять
зорі-душі.
(Звучить повільна музика, із-за сцени повільно виходять три «зіроньки». Во¬ни кружляють у танці, зупиняються).
21. (1-а зірка)
А мені заподіяли смерть за «5» коло¬сочків. Було це літечком 33-го. Я з ма-ленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки.
Ой, як хотілося їстоньки! Катруся опухла від голоду, сиділа на землі і ру¬ченятами ловила волошку, щоб з'їсти її. Я озирнулася, зірвала 1 колосок, 2-ий, 3-ій і раптом схопив мене голова сільсь¬кої ради і поволік до воза... Мене били, палили сірниками ручки, ламали паль¬чики і били, били, били... поки не заби¬ли. Вбили за п'ять колосочків, а було мені 6 рочків. І Катруся моя теж помер¬ла, тепер вона теж зіронька. '
(Діти беруться заруки, кружляють).
22. (2-а зірка)
І мені хотілося їсти, мене Ганнусею звали.
Спочатку померли мої бабуся і дід.
З голоду попухли і здавались дуже великими. Прийшли дядьки, повкида¬ли їх на воза і завезли за село до ями. Мій тато пішов до міста за хлібом і не повернувся - його міліціонер з руш¬ниці застрелив. Я в матінки просила: «Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котилися сльози. Над¬вечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки, напоїла ма¬ковинням... І вже нас не стало.
23. (3-я зірка)
А я Андрійком був! Було мені 3 роки.
Мене матуся зарубала... З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівоньку до свого серденька при-хиляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала.
А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась.
Ой, уже світає! Нам пора...

(Беруться за ручки і вибігають. Вихо¬дить дівчинка в українському одязі, зву-чить мелодія «Реквієм» ).


24. Вірш «Мати»
Мої синочки, доньки малолітні!
Ви сині, мов німого неба синь!
І як же так, у сонцещедрім квітні ви
вмерли.
Згинь же, смерте, згинь!
О, діти, діти, ангели невинні!
Чом ви так тяжко й страшно мовчите?
Ви вже ніколи рідній Україні своїх
сердець не віддасте...
Ви, не розумівши, згинули дочасно, поклав у землю вас голодомор.
Волаю я, їх матінка, до Спаса: «Звільни нас від грабіжників-потвор.
О, Боже правий!
Ти мій вчуєш голос, спаси нас від
проклятої чуми.
Я ж бачу, як важкий достиглий колос,
Схилився над голодними дітьми».
(Приєднуються інші діти).
25. Голод - страшенна біда людства.
Історія містить чимало свідчень цього лиха.
Від голоду гинули люди і в Старо¬давній Греції і в Стародавньому Римі.
26. Але 1933 рік у цьому чорному ря¬ду стоїть окремо. Бо це перший і єдиний випадок за всю .історію людства, коли голод організували правителі країни. Такого не знала жодна країна ні в які часи.
27. Масове голодування розпочалось у грудні 1931 р. і тривало до вересня
1933, тобто голод крокував Україною 22 місяці.
28. 22 місяці народ страждав, мучив¬ся, вмирав.
Число жертв 7-10 мільйонів чоловік: жінок, чоловіків, бабусь, дідусів, дітей. Це частина всього населення Ук¬раїни.
29. А як лихо торкнулося нашого рідного міста Бровари?
До слова запрошується наша гостя, корінна жителька міста, краєзнавець, яка зустрічалась зі старожилами і вив¬чала голодомор в Броварах, Раїса Сте¬панівна Кайдан-Щербакова.
(Після слова гості, учні виходять на сцену і розказують спогади очевидців го-лодомору, які їм вдалося зібрати в «Книгу пам'яті» ).
Ведучий . Кажуть, коли пізнаєш крап¬лю води, можеш довідатись про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, гово¬рячи словами: «мертвим нікому довіри¬тись, крім живих і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель».
То ж вшануємо хвилиною мовчання пам'ять жертв Сталінського голодомору. (Хвилина мовчання).

Учні.
31.


Народе мій,
Улюблений і щирий мій народе,
Не зрадь могил
Згорьованих дідів!
31.
Зазнавши мору
І колючок дроту,
Не дожили до заповітних днів.
Порізнений, єднайся, мій народе!
32.
Твій час настав, зоря твоя зійшла!
Не допусти, щоб маревом Свобода
До тебе вічно йшла
І... не дійшла!
33.
Народе мій, ставай мерщій на ноги,
У праці крила дужче розправляй!
І ти пізнаєш радість Перемоги,
Збагатиш свій чудовий рідний край.
(Учні виконують пісню «Помолюсь за маму, помолюсь за тата і за неньку Ук-раїну». Дівчинка та хлопчик в українсь¬кому одязі на українському рушнику розносять і пригощають всіх запашним чорним хлібом).

Вед. Нехай у кожній сім'ї ук¬раїнській завжди буде хліб і до хліба, і ніколи не повториться трагедія 1932-1933 років



ГЕНОЦИД В УКРАЇНІ

/Сценарій масового заходу/ 

Мета. Сприяти формуванню історичної пам'яті про голодомор 1932-1933 рр., виховувати в учнів повагу до подій тих часів, почуття співпереживання, поваги до минулого України, розвивати в учнів навички самостійної пошукової та дослідницької діяльності, виховувати інтерес до вивчення минулого рідного міста Бровари.


Обладнання.
1. Запис «Реквієм» А. Моцарта.
2. На столі: розламана чорна хлібина, калина, букет квітів з чорною стрічкою, свічки у підсвічнику, метроном.
3. Саморобна книга «Нехай ніколи не повториться цей урок історії».
4. У кожного учня свічка, темний одяг.
Ведучий.
Час народжуватися, час помирати.
Час руйнувати, час будувати,
Час розкидати каміння і час їх вбирати,
Час мовчати, час говорити.
Сьогодні -Час - говорити!
Доброго дня, шановні друзі! Сьогодні ця зустріч присвячується пам'яті ук-раїнського народу, який загинув муче¬ницькою смертю від голоду, заподіяного у 1932-1933 рр.
Літа 7441 від сотворіння світу, літа 1933 від Різдва Христового був в Ук¬раїні великий голод. Не було тоді ні війни, ні засухи, ні потопу. А була тіль¬ки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду
зійшло в могилу - старих, молодих, дітей і ненароджених, у лонах матерів. Лунає музика «Реквієм», учні вихо¬дять з обох боків і стають в журавлиний ключ. Кожен учень тримає свічку, пе¬ред тим як говорити запалює її.
1. Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками, я зітхну... запалю обгорілу
свічу. Помічаю: не замки - твердині, не храми - скам'янілий чорнозем -
потріскані стіни плачу.
2. Піднялись, озиваються в деся¬тиліттях з далини, аж немов з кам'яної
гори надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, XX століття і не рік, а крива¬
ве клеймо 33».
3. Всі українські села, присілки та ху¬тори, повстаньте всі, кому сказали
«Вмри». Засяйте над планетою, невинні Душі.
4. Зійдіть на води й суші, збудуйте пам'яті невигаслий собор, це 22-ий рік.
5. Це 32-ий рік,
Це 33-ий рік.
Це 47-ий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.
6. У той рік заніміли зозулі, накував¬ши знедолений вік, наші ноги розпухлі узули в кирзаки-різаки у той рік.
7. У той рік мати рідну дитину клала в яму, копнувши під бік, без труни, за-горнувши в ряднину... А на ранок помер чоловік.
8. У той рік і гілля, і коріння – все трощив буревій навкруги... І стоїть ще й тепер Україна, як скорботна німа край могил.
9.
То був страшний навмисний голод.
Стріла була така нищівна,
Щоб загромадити стодолу
Колгоспної катівні.
10.
То був страшний навмисний злочин -
Такого ще земля не знала.
Закрили Україні очі
І душу міцно зав'язали.
11.
Глуху заставили мовчати.
А то би світ втопивсь в Славуті.
Як божевільно їла мати
Свою дитиноньку малу.
(Учні журавлиним ключем заходять за сцену. На сцену виходить інша група дітей з гілками калини в руках та чор¬ними стрічками).
12. Світ мав би розколотись надвоє,сонце мало б перестать світить, Земля -
перевернутись від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля
обертається, як їй належить, і ми ходи¬мо по цій землі зі своїми тривогами і
надіями. То ж пом'янімо хоч сьогодні тих великомучеників нашої тяжкої
історії.
13. Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. Сталін. Це
він хотів замордувати українців.
14. Становище в країні було катаст¬рофічним. В жовтні 1932 року було прийнято рішення конфіскувати зерно у хліборобів. За кілька місяців у селян забрали всі продовольчі запаси.
15.
Обдирали селян, наче липку.
Мав коня - то вже був з куркулів,
Супротивник - в Сибір, там крізь шибку
Скільки глянеш - дроти таборів.
16.
Ти кажеш, не було голодомору
І не було голодного села.
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели дотла.
17.
Як навіть марево виймали із печі
1 забирали прямо із горшків.
Окрайці виривали з рук малечі,
[з торбинок нужденних стариків.
18.
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай.
Усе суціль викачували з двору -
Греби, нічого людям не лишай!
19.
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?..
(Діти заходять за сцену. Виходить хлопчик чи дівчинка).
20. Влітку, у серпні зорепад. Теплими погожими ночами зірки падають додо¬
лу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, вос¬
таннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не зви¬
чайні зірки, ті зорі - душі безневинно вбитих діточок. Постійте тихо в пе¬
редсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте, про що гомонять
зорі-душі.
(Звучить повільна музика, із-за сцени повільно виходять три «зіроньки». Во¬ни кружляють у танці, зупиняються).
21. (1-а зірка)
А мені заподіяли смерть за «5» коло¬сочків. Було це літечком 33-го. Я з ма-ленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки.
Ой, як хотілося їстоньки! Катруся опухла від голоду, сиділа на землі і ру¬ченятами ловила волошку, щоб з'їсти її. Я озирнулася, зірвала 1 колосок, 2-ий, 3-ій і раптом схопив мене голова сільсь¬кої ради і поволік до воза... Мене били, палили сірниками ручки, ламали паль¬чики і били, били, били... поки не заби¬ли. Вбили за п'ять колосочків, а було мені 6 рочків. І Катруся моя теж помер¬ла, тепер вона теж зіронька. '
(Діти беруться заруки, кружляють).
22. (2-а зірка)
І мені хотілося їсти, мене Ганнусею звали.
Спочатку померли мої бабуся і дід.
З голоду попухли і здавались дуже великими. Прийшли дядьки, повкида¬ли їх на воза і завезли за село до ями. Мій тато пішов до міста за хлібом і не повернувся - його міліціонер з руш¬ниці застрелив. Я в матінки просила: «Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котилися сльози. Над¬вечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки, напоїла ма¬ковинням... І вже нас не стало.
23. (3-я зірка)
А я Андрійком був! Було мені 3 роки.
Мене матуся зарубала... З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівоньку до свого серденька при-хиляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала.
А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась.
Ой, уже світає! Нам пора...

(Беруться за ручки і вибігають. Вихо¬дить дівчинка в українському одязі, зву-чить мелодія «Реквієм» ).


24. Вірш «Мати»
Мої синочки, доньки малолітні!
Ви сині, мов німого неба синь!
І як же так, у сонцещедрім квітні ви
вмерли.
Згинь же, смерте, згинь!
О, діти, діти, ангели невинні!
Чом ви так тяжко й страшно мовчите?
Ви вже ніколи рідній Україні своїх
сердець не віддасте...
Ви, не розумівши, згинули дочасно, поклав у землю вас голодомор.
Волаю я, їх матінка, до Спаса: «Звільни нас від грабіжників-потвор.
О, Боже правий!
Ти мій вчуєш голос, спаси нас від
проклятої чуми.
Я ж бачу, як важкий достиглий колос,
Схилився над голодними дітьми».
(Приєднуються інші діти).
25. Голод - страшенна біда людства.
Історія містить чимало свідчень цього лиха.
Від голоду гинули люди і в Старо¬давній Греції і в Стародавньому Римі.
26. Але 1933 рік у цьому чорному ря¬ду стоїть окремо. Бо це перший і єдиний випадок за всю .історію людства, коли голод організували правителі країни. Такого не знала жодна країна ні в які часи.
27. Масове голодування розпочалось у грудні 1931 р. і тривало до вересня
1933, тобто голод крокував Україною 22 місяці.
28. 22 місяці народ страждав, мучив¬ся, вмирав.
Число жертв 7-10 мільйонів чоловік: жінок, чоловіків, бабусь, дідусів, дітей. Це частина всього населення Ук¬раїни.
29. А як лихо торкнулося нашого рідного міста Бровари?
До слова запрошується наша гостя, корінна жителька міста, краєзнавець, яка зустрічалась зі старожилами і вив¬чала голодомор в Броварах, Раїса Сте¬панівна Кайдан-Щербакова.
(Після слова гості, учні виходять на сцену і розказують спогади очевидців го-лодомору, які їм вдалося зібрати в «Книгу пам'яті» ).
Ведучий . Кажуть, коли пізнаєш крап¬лю води, можеш довідатись про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, гово¬рячи словами: «мертвим нікому довіри¬тись, крім живих і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель».
То ж вшануємо хвилиною мовчання пам'ять жертв Сталінського голодомору. (Хвилина мовчання). http://t1.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcriut5bhwhx8ganhwuyo2ki9ps4u7l2py2yrd_j2v7virq0hahbyv31e8p6

Учні.
31.


Народе мій,
Улюблений і щирий мій народе,
Не зрадь могил
Згорьованих дідів!
31.
Зазнавши мору
І колючок дроту,
Не дожили до заповітних днів.
Порізнений, єднайся, мій народе!
32.
Твій час настав, зоря твоя зійшла!
Не допусти, щоб маревом Свобода
До тебе вічно йшла
І... не дійшла!
33.
Народе мій, ставай мерщій на ноги,
У праці крила дужче розправляй!
І ти пізнаєш радість Перемоги,
Збагатиш свій чудовий рідний край.
(Учні виконують пісню «Помолюсь за маму, помолюсь за тата і за неньку Ук-раїну». Дівчинка та хлопчик в українсь¬кому одязі на українському рушнику розносять і пригощають всіх запашним чорним хлібом).

Вед. Нехай у кожній сім'ї ук¬раїнській завжди буде хліб і до хліба, і ніколи не повториться трагедія 1932-1933 років



"Пам’яті незгасна свіча»

(Сценарій до Дня пам’яті жертв Голодомору)

І. Основна частина

Учениця — Мати-Україна

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ти відійшла? Чого ж залишила мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачиш, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачиш, що то вже не я — Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?!

Вчитель:

І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята.

Мати-Україна (шепче).

Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас?

(Голосніше). Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворения світу, простіть! (Тихо). Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо.

Вчитель:


І щоночі чути, як оплакують велетенські могили лише солов'ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

Мати-Україна.

Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Соломії, Андрії, Василини, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти мої — квіти ви-    ; кошені! Ключ мій журавлиний на рідній зелі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!        ;

Вчитель:  І пливуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої небесної Вкраїни й сідають до поминальної вечері.           

Мати-Україна. Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується? Чи ж є вечорниці, реготи на хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, регоче лихо, жнивує горе на чорнобильській межі.

Вчитель:.

Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душі рідні перед господніми воротами непоблагословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.

І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісно непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий

 

      Ведучий 1   Не звільняється пам'ять,

           Відлунює знову роками.

           Я зітхну…

           Запалю обгорілу свічу.


       Помічаю: не замки-твердині, не храми —

       Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.  

        Піднялись, озиваються в десятиліттях

        З далини, аж немов з кам'яної гори '

         Надійшли.    Придивляюсь:    "Вкраїна,   двадцяте століття".

       І не рік, а криваве клеймо: "Тридцять три".






Голодомор 32-33

Не сьогодні це сказано:


Час руйнуватися і час будувати,
Час розкидати каміння і час збирати каміння,
Час мовчати і час говорити
Час – говорити!
 Цей урок присвячений пам’яті мільйонів українців, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом у 1932 – 1933 р., пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої з трагедій ХХ століття.

Голод: чому і як?


 Нашому народу повертається Історія, а історія – це правда. Минуле це болить кожному з нас – справжнє, не прикрашене домислами, не пом’якшене вимислами.
 Сьогодні в час очищення, починаємо осмислювати самі себе, кожна людина і весь народ: що з нами сталося? Сміливішає пам’ять, мужніє душа, розковується свідомість, звільнена від страху. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати викривальні документи. Можна замести сліди злочинів. Можна переписувати історію – на дорогу диктаторові чи скороминущому ідеологічному божкові. А з пам’яттю народу нічого не вдієш. 
 Сьогодні багато чого прояснилося. Під силою не спростованих доказів, що прозвучали в нових публікаціях, можемо з певністю стверджувати: трагедія, що обрушилась на українське селянство на початку 30 –х років мала передісторію.
 Достовірні відомості про каральний похід на Україну радянських військ, під проводом Марайова (1918), безсудні полтавські розстріли (1918), що стали широко відомі після публікацій листів Володимира Короленка до Луначарського, публікація секретного листа Леніна до Молотова для членів Політбюро, датанованого березнем 1922 р – освітлюють утаювання історичної правди, перекручування і недомовки.
 Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо провести вилучення церковних цінностей з найшаленішою енергією, не зупиняючись перед придушенням будь – якого опору” – (секретний лист Леніна) Головне для вождя було пограбування церковних багатств під зручною для правлячої верхівки маркою допомогти голодуючим. “Слід саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли і думати!” – підпис : Ленін.
 В наступному десятиліття Сталін повторив “методичні настанови свого вчителя, тільки вже з українським селянством.” І головним підручним у нього став соратник Леніна по акції 1922 р. – той же таки Молотов.
 Плануючи український голодомор, Сталін мав на що опиратися. Отже, голод – не каральна акція або «акція умиротворення, - засіб упокорення народу». 
 1933-й рік – це рік голодомору і хвиля нових судових процесів на Україні.
 Досвід був: народ слід утримувати в стані страху. Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю сім з половиною мільйонів своїх синів і дочок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина померлих від голоду – діти, які не народили нащадків, не дали потомства. Приріст населення у цей період зменшився на 99 відсотків. 
 Жодне селянство в світі не зазнало такого лихоліття, як українське селянство. Світ знає Нюрнберг, де сиділи на лаві підсудних гітлерівські злочинці проти чужих народів. Але світ не знає процесу над злочинцями, які чинили напругу над своїм народом. Тому потрібен суд честі, суд справедливості над сталінською Імперією, над неосталінізмом, над злочинами проти українського народу в ХХ ст.
 Нелегко читати ці сторінки, але читати треба. Бо без певної правди про минуле, якою страшною вона б не була, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в країні. Народна пам’ять – найдостойніше історичне джерело.
Духовна руїна
 Літа 1933 року (від Різдва Христового) був в Україні Великий голод. 
  Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, а ні моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей , і ще ненароджених у ланах матерів. Сонце сходило над вихололи за довгу зиму, полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю.
 Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обривах України важкі сніги 1933 року, являючи світові трупний сморід, видива, спів мірні хіба що з картинами страшного суду. 
 Чи була того року весна? Чи прилітали до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов’ї? 
 Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше! Уявіть собі на хвилину цю картину. На світі весна, а над селами нависла чорна хмара. Діти не бігають не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонесенькі, складені калачиком великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема. Самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед, назад – вперед. І безкінечна одна “пісня” Їсти, їсти.

Голодомор очима істориків, мовою документів


 Напевно, страшно повірити, але це доведено історичними документами: органи НКВС змушували експертів сільських Рад переписувати або й знищувати книги метричних записів, фальсифікувати жахливий реєстр голодних смертей 1932 – 1933 рр.. Особливій ідейній обробці піддавали селянських синів, призваних до Червоної Армії. Будь – яка згадка про голод на Україні розцінювалась як ворожий випад проти радянської влади. Листи з дому переглядались військовою цензурою. 
 Кажуть, селу допомагали: це була допомога по – сталінські. Не хлібом, не продовольством, а кадрами уповноважених з каральними функціями. 
 Постишев домігся свого, бездоганно виконуючи сталінські настанови: хліб з українського села викачали, саме так: викачали. А в цей час на сторінках газет малювався справжній рай на Україні. 
Ось лише один документ архіву: 
1. Цілковите виконання плану хлібозаготівель – до першого січня 1933 року.
2. Заборонити витрачання будь - яких фондів, утворених в колгоспах, які незадовільно виконують плани хлібозаготівель.
3. Колгоспи, які незаконно видали натураванш, хлібом, його повинні повернути назад; притягати голів колгоспу до суворої відповідальності за розтрату колгоспного хліба. 
4. До колгоспів застосувати штрафи з додаткового м’ясо здавання.
Голодомор став ніби страшною межею життя розпалося на те, що було до нього, і те, що опісля.
Ніколи не було на нашій землі стільки сиріт, як після голоду. Дитбудинки, майдани, притулки, приюти, патронати розподільних густо вкрили Україну. 
Але й усіх закладів їм треба було вижити. В сотні людських свідчень прямої непокори селян перед державним насильством.
По селах жінки згуртовувались у великі гурти, озброювались кийками і йшли натовпом на колгоспні двори, де відкривали конюшні, комори, випускали скотину. Хто попадав юрбі в руки з начальства, того закривали в погребі. В кожному селі були свої жінки – верховоди. Відважні бунтівниці тієї лихої години взяли на свій тяжкий, нежіночий обов’язок – заступитися за збезчещений свій рід. Влада, що називала себе народною, випробувала зловісну машину репресій, і визиску на беззахисному українському гречкосієві єдиною зброєю якого була пара працюючих рук та наївна віра в справедливість світу. 
На полях було поставлено високі сторожеві вишки, де сиділи вартові вдень і вночі, щоб ніхто не зірвав колоска. Вони віддали владі спійманих ними “ворогів” опухлих від голоду. А хліб же був. Посеред сіл, хліб зогнив у тисячотонних бурдах на залізничних станціях. Отже, голод був штучно і спеціально створений. 

Голодомор очима свідків


Розповідь Очкань В. Б.
 Я рядом із Великих Будищ Диканського району. Ще з дитинства знала, що в мене є в Олефірщині (село на території Велико – Будищанської сільської ради) дві бабусі: Олефір Феодосія Савівна і Кульбака Мотрона Савівна.
І от після смерті сестри нам бабуся розповіла страшну історію її життя.
- Молода красуня Мотря знайшла своє щастя – вийшла заміж, мала п’ятеро діточок, разом з чоловіком виїхали з України. Та потім під час голоду вирішили повернутись додому, до рідні, щоб якось вижити. Поїзд їхав надто повільно, усі хотіли їсти, але не було чого. І почалася трагедія. По дорозі до Полтави помер чоловік, потім діти... Ніхто нікого не ховав – їх просто викидали з вагона. І в Полтаву на Південний вокзал приїхала Мотря з найменшою дитиною – немовлятком. Її, уже опухлу з голоду, винесли і поклали під стіною на вокзалі. Дитя уже не плакало, а в матері не було сили попросити щось поїсти собі чи шматок хліба розжувати дитині. І тут вона побачила сестер милосердя, які збирали ще живих діток, якщо ті були самі, без батьків. Материнський інстинкт допоміг жінці – вона повільно відсунулась від дитини і вивернула лице, щоб не видно було гірких, пекучих сліз. І записки не залишила навіть, бо неграмотна була. Крізь сльози і забуття чула і бачила, як підійшли до дитини, як її питали, чия дитина. Мовчала. Сестри милосердя забрали дитятко. А вона залишилась помирати. Та видно не судилося. Хтось із земляків побачив її і впізнав, хоч це було дуже важко зробити. Повідомили сестру, її чоловік Василь Матвійович зразу ж приїхав кіньми в Полтаву. Знайшов на вокзалі напівживу Мотрю і привіз в Олефіровщину. 
А у цей час якраз сестра свіжий хліб вийняла. Затрусились руки і все тіло Мотрі від того запаху. Добре, що Василь Матвійович був розумною , досвідченою людиною. Він наказав дружині винести і заховати хліб. А Мотрі дати маленький шматочок (бо найбільше померло людей тоді, коли вдоволь, з жадністю наїлися). І як не просила, не плакала Мотря – більше не дав. А поступово збільшував норму – і Мотря вижила. Давно уже поховали Василя Матвійовича, а дві сестри жили однією сім’єю, одним клопотом – дітьми й онуками Феодосії. За свою дитинку так нічого і не взнала баба Мотря. Так і померла, надіючись на чудо. І тільки начали до неї у снах приходив чоловік, щебетали діти. А кожен новий ранок ніс страшну правду.
Та це не поодинока страшна історія. Друга бабуся моя, Бандур Єлизавета Харламівна розповідала про те, як по с. Великі Будища довго ходило двоє діток, випрошували їжу. А потім їх не стало. У сусідки за хатою в чавуні були замочені ручки і ніжки. А якою радістю була наповнена зустріч із тими, кого вже вважали мертвими. 
Коли я закінчила десять класів і готувалася до вступних екзаменів у Полтавський державний педінститут, у двір зайшло двоє незнайомих людей, а за ними йшла моя мама. Це вона направила незнайомців за адресою, яку вони назвали. А вони виявилися її двоюрідним братом і сестрою. Під час голоду, вони шукали чогось поїсти, бо батьки померли від недоїдання. Одного дня дітей підібрали в дитячий будинок. Старший брат десь утік, а меншого не знали ні адреси ні прізвища. Їх усиновили і удочерили чужі люди. І от уже дорослими вони відшукали свій рід, рідний край, батьківську хату. І казав дядя Гриша, що його рідна мама Ваньком звала...
1. Недобір Галина Василівна (1926 р. н.) 
Під час голоду помирали цілими сім’ями, трохи не вимерло все село, і тому їли все підряд: різне листя, коріння, собак, котів, навіть людей. 
В одній сім’ї було шість осіб: Авраменко Данило (батько) , Авраменко Христя (мати) і четверо дітей. Батько був дуже слабий. І от минув тиждень, як не бачили сусіди Данила. Не було і похорону. Вирішили в селі шукати його. Коли прийшли в хату до нього, то знайшли в печі в двох чавунах поварене м’ясо, а голову знайшли на ліжку під подушками. Жінку судили і вигнали з села. 
2. Прокопенко Горпина.
Ловила котів і собак і їли їх разом з дочкою.
У сім’ї Кириченка Якова Кириловича було дванадцять дітей, а залишилось тільки троє, всі інші померли.
Коли в колгоспі пропадав кінь, його відвозили до ями, викидали і ставили сторожа, щоб люди не їли. Але вони вночі знаходили це м’ясо, різали на куски і їли, їдучи по дорозі. Там же вони і вмирали.
Колишній сусід Демченко Корній Пилипович сидів біля хати, вже опухлий від голоду, а в сусіда був мед. Корній поліз через вікно по мед, але його побачив сусід і побив його так, що той на слідучий день помер.
3. Даценко Катерина Григорівна (1925 р. н.)
Це був страшний час. Люди вмирали цілими сім’ями. Наприклад, Кушій Параска, Кушій Іван, Кушій Микола, Кушій Федор.

ли рогіз із часником, оладки із споришу, з жовтої і білої акації печериці, листя вишні, відходи з проса. Мама на базарі продала свою велику хустку і купила гречаної крупи. Вдома наварила каші, а у гречку хтось крейди підмішав.


Мертвих часто вкидали в погріб, бо не було в людей сили копати ями. У колгоспі організовували їдальню, у якій харчувалися ті, що робили в колгоспі. Це було людям великою підтримкою.
4. Кріпас Марія Данилівна (1927 р. н. на Житомирщині )
Застала страшний голодомор у 6 років. У сім’ї було одинадцятеро чоловіків: батько, мати і дев’ятеро дітей. 
Минала осінь. Батько і старший син пішли на поле вирвати хоч кілька колосків пшенички. Там їх зловили сусіди і посадили у в’язницю. Дома не було чого їсти, та ще й батька не стало. Менші братики й сестрички просили жадібно поїсти. Мати лежала в старій хаті на долівці, підклавши стареньку ряднину. Мати була вже опухла, наче мертва. 
Одного дня мати послала мене в сусіднє село до хрещеного батька попросити чого-небудь поїсти. По дорозі коло ліска лежала мертва жінка, а біля неї дитина років з двох.
Їх минула і пішла далі. Коли зайшла в хату до хрещеного батька, то там пахло печеним хлібом. Я попросила хліба, розказала, що мати вмирає, але мені нічого і не дали. Мені стало моторошно і я пішла геть. Коли верталась назад, то біля ліска взяла дворічну дитинку за ноги і потягла додому, ховаючись від людей. Коли прийшла додому, то із жадністю всі напали на дитину. І через кілька годин дитини уже не було: матері дали ніжку. Увечері цього ж дня мати померла. Зосталося нас восьмеро, але незабаром дві сестрички і чотири братики померло. Залишилася я з найменшим братиком. Щодня ми ходили на поле збирати мерзлі буряки і картоплю, з берези зривали останні листочки. Взимку нас врятувала сусідка, яка дружила з нашою мамою. У неї була корова. 
А там і весна настала. Тільки появилася травичка, ми її зривали, шукали різних жуків і їли їх. 
А в влітку звільнили батька і старшого брата. Так нас з одинадцяти чоловік залишилося лише четверо.
5. Токар Іван Наумович (1920 р. н. ветеран Великої Вітчизняної війни)
Було мені тоді 13 років. Зимою не стало їжі. Ходила “буксирна” бригада по хатах, збирала хліб, весь посівний матеріал. Весною почали люди з голоду мерти. У кого була корова, той виживав. Весною їли осот, бур’яни різні.
Померло дуже багато. У Куліша Федора 6 дітей, помирали одне за одним. Одне вмре, так у нього на руках і ногах обгризали пальці. Люди лежали попід тинами, простягали руки, щоб дали що набудь поїсти. Але ні в кого нічого не було. Тоді викопували картоплю яку заготовляли на зиму. І їли. Але вона таки погана, що і в рот не візьмеш. В одного було 8 дітей, семеро з них вмерло, лише дочка вижила. Тяжкий то був час.

6. Токар Ганна Глібівна 1933 року народження, в Алтайському краї, ветеран Великої Вітчизняної війни.


У 1933 р.. було 10 років. У нас голоду не було, всі залишились живі, хто там жив. А за 100 км.. від нашого села починався Казахстан, там був дуже великий голод. Люди вмирали прямо на дорогах. По селах ходило багато казахів і просили їсти. Наша бабуся варила в великому чавуні картоплю та годувала всіх, кого могла. 
А на Україні теж померло багато людей від голоду. У моєї мами теж сестра Таня, то померла вона, шестеро дітей, чоловік, свекор і свекруха. А другу мамину сестру з чотирма дітьми забрав до себе мій батько і врятував від голодної смерті. 
7. Сотник Марія.
У колгоспи заганяли людей силою, працювали не за гроші, а за трудодні. Працювали до темної ночі, коли вже було не видно, де треба орати, де загрібати. 
Тоді був великий неврожай: ні хліба не було, ні картоплі. Люди від голоду були такі худі, що ноги світилися наскрізь. Рятували людей корови, тому кожен старався в своєму господарстві мати корівчину. Але все господарство було обкладено великими податками. Молока треба було здати 250 літрів, яєць 250 штук. Кожне деревце в дворі теж було оподатковане, людей примушували підписувати непосильні контракти на все. А потім доводилось все сплачувати. Собі майже нічого не залишалось.

Вічна пам’ять померлим


Страшно слухати змішані із сльозами спогади. А їх же так багато!
Світ мав би розколотися навпіл, сонце мало б перестати світитися, а земля – перевернулася від того, що все це було на землі. 
Тож хай буде вічна пам’ять всім великомученикам нашої страшної історії. Пом’яньмо хоч з непростимим спізненням у кілька довгих десятиліть тих сім з половиною мільйонів українських селян.
Пом’янемо і не забуваймо...


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка