Володимир Бєляєв



Сторінка1/12
Дата конвертації02.05.2016
Розмір2.31 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Annotation


Трилогія «Стара фортеця» відомого російського радянського письменника розповідає про «перші сходи революції» на Україні, про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайний час революційних звершень, про їхню участь у боротьбі за Радянську владу. На прикладі героїв книжки сучасний молодий читач учиться жити і боротися, самовіддано служити Батьківщині. Володимир Бєляєв

Ми переїжджаємо

Котька лагодить посуд

На новій квартирі

Над водоспадом

Перший матч

По нас стріляють

Ревнощі

У ювеліра

Дощ пройшов

Кафе Шипулинського

Тривога

Дзвін

Усе загинуло

Майстер стального затиску

У путь-дорогу

Хто втік?

Микита з Балти

Буржуазні забобони

Верхи на Каштані

Страшна ніч

Як Марущак піймав білу черницю

Мене одвідує Галя

Даємо бій!

Чавун тече

ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ

notes1

Володимир Бєляєв
КНИГА ДРУГА
БУДИНОК З ПРИВИДАМИ

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 



 

Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО  

Ми переїжджаємо


 

Мені дуже хотілося, поки прийде Петько, поставити новий голубник серед двору. Гострий, добре виклепаний заступ все швидше заглиблювався у вологу землю, перерізаючи на ходу коріння трави, дощових черв'яків. Коли нога разом з загнутим краєм заступа торкалася землі, я обіруч тяг на себе його гладеньку ручку. Ціла брила землі підлітала вгору. Я спритно відкидав її набік — чорну, де-не-де порослу білими прожилками коріння. Незабаром глибока яма зачорніла посеред нашого невеликого дворика. Я притяг стовп з голубником і опустив його в яму. Підтримуючи голубник рукою, я вкинув у яму кілька камінців, обклав ними стовп і, коли голубник перестав хитатися, швидко засипав яму свіжою землею. Мені залишилося розрівняти землю, як за будинком рипнула хвіртка. «Ну, ось і Петько!» — подумав я і відійшов набік. Здалека голубник мав ще кращий вигляд, ніж поблизу. Збитий з тонких дощок, пофарбований вохрою, він помітно виділявся серед старих сараїв. Славно буде житися в цьому будиночку моїм голубам. Позаздрить мені зараз Петько Маремуха. Як би він не пихтів, ніколи не зробити йому такого голубника! Ось уже чути ззаду кроки. Я повільно обернувся. До мене підходив батько. Він зупинився біля мене й сказав: — Голубник пристойний, а тільки даремно. — Чому даремно? — Завтра звідси переїжджаємо. Ходім у хату — розкажу. Поки прийшов Петько Маремуха, я вже знав усе. Повітовий комітет партії направляв батька на роботу в радпартшколу. Батько повинен був улаштувати в радпартшколі маленьку друкарню і друкувати в ній газету «Голос курсанта». А тому що всі співробітники радпартшколи жили на казенних квартирах, то й мій батько повинен був разом з сім'єю переїхати туди. А що буде з новим голубником? Не залишати ж його тут у подарунок людям, які оселяться в нашій квартирі… — Тату, а голубник я візьму туди! — сказав я батькові. — Ще чого не вистачало! — Батько посміхнувся. — Всі курсанти тільки й чекають, поки ти заведеш у них голубів. — І, знімаючи з стіни фотографію Ілліча, батько додав серйозно: — Не дурій, Василю, голубник залишиш тут. — Еге ж, залишиш! А де ж я голубів буду держати? — А хто тобі дозволить держати голубів? Зовсім тихо я пробурмотів: — А там хіба не можна? — А ти думав? — сказав батько. — Зрозумій, диваче, там люди вчаться — тиша повинна бути, а ти голубів ганятимеш по дахах… — Не буду, тату, слово честі, не буду. Я тихо… — Знаю, як тихо: сам голубів колись водив. Голуб повітря любить, простір. Це не курка. Курку можна в комірчині держати, та й та скучатиме… В цей момент у дворі рипнула хвіртка і хтось обережно гукнув: «Василю!» Я зразу впізнав голос Маремухи і схопив кепку. Виглянувши у вікно, батько сказав: — Приятелі, твій прийшов. Ось віддай йому голубів на догляд — і вся розмова. Коли я розповів Петькові Маремусі, що ми перебираємося, він не повірив мені. Низенький, товстий, у полотняній косоворотці, підперезаний ременем, він слухав мою розповідь, недовірливо зазираючи мені в очі, думаючи, що я його обманюю. Тільки коли ми проходили по головній вулиці міста, Поштовці, Петько, нарешті, повірив моїм словам і — було видно з усього — засмутився, коли дізнався, що я залишаю Заріччя. — Петре, давай мінятися на твій револьвер, — запропонував я. — Авжеж! — зразу стрепенувся Маремуха. — Револьвер я міняти не буду. Він мені потрібен самому. — Потрібен, потрібен, — передражнив я Маремуху. — Все одно його в тебе віднімуть. — Хто відніме? — переполошився Маремуха. — Звісно хто: міліція. — Кому він потрібен? Його іржа поїла. — Ну й що ж? Все одно зброя. — Яка там зброя! Ти ж знаєш, що на Підзамчому у кожного хлопця є по десять таких револьверів. Обрізи ховають, та й то нічого. Петько говорив правду. Після закінчення громадянської війни у нашому місті збереглося багато різної зброї, і хлопці продовжували ховати її в потайних місцях. Але все одно я вирішив налякати Маремуху і впевнено сказав: — Віднімуть у тебе револьвер, от і знатимеш. Це раніше його можна було мати, а тепер війна закінчилася — і годі. Давай краще, поки не пізно, я виміняю його в тебе. — Ну, якщо в мене віднімуть, то і в тебе віднімуть! — жваво відповів Петро і, підморгнувши, додав: — Ти хитрий, Васько, думаєш — дурного знайшов. — Нічого не дурного. Я ж у радпартшколу переїжджаю, а там мені ніхто нічого не скаже. Там військові живуть. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Ми давно дружили, і я знав, що Петько трохи боязкий. «Краще помовчу, — думав я. — Хай подумає над моїми словами». Помовчавши трохи, Петько засолів під хвилювання і спитав: — Ну, а що б ти дай за револьвер? — Голубів можу дати… — Всіх? — підводячись, спитав Петько. — Чому там усіх? Пару… — Ну, теж мені пару… За пару я не віддам… — І не треба… Завтра вийду на Підзамче і на одного свого чубатого півдюжини револьверів виміняю… — Ну йди міняй, спробуй… А на мосту тебе міліціонер затримає… — А я нижньою дорогою, біля млина, пройду. — Ну й іди… — Ну й піду… Ми знову замовкли. Далеко внизу на річці жінка прала білизну. Вона лунко ляпала по білизні праником, то віджимала її, то знову полоскала у швидкій воді. Біля неї ледве помітними білими крапками плавали гуси. Я стежив за гусьми. Рантом Маремуха квапливо зашепотів: — Васько! Давай усіх голубів, а я тобі тоді ще дванадцять запасних патронів дам. Хочеш? Ага! Піймався Петько. Моя взяла! Я встав, потягся і нехотя сказав: — Гаразд, тільки заради дружби… А іншому нізащо б не віддав.  

Котька лагодить посуд


 

Коли ми йшли по стежці, кожен був задоволений і думав, що обдурив іншого. Петько зрідка посопував носом. Давно він зазіхав на моїх голубів, ще з минулої зими, а тепер ось щастя несподівано й з'явилося. А в мене буде пістолет. Завтра ж намочу його в гасі, щоб відстала іржа, а потім і постріляти можна буде. Новий бульвар давно кінчився. Ми йшли по Заріччю. Потяглися базарні рундуки, низенькі будочки шевців, склярів, мідників. На розі Житомирської, за афішною тумбою, було видно майстерню одного з кращих мідників Заріччя, шляхтича Захаржевського. Біля майстерні на вулиці валялися вкриті білим накипом самоварні стояки, поперекидані догори дном казани з червоної міді, іржаві каструлі з проламаними днищами, емальовані миски, цинкові ночви. З майстерні вийшов сам Захаржевський у брудному брезентовому фартусі. Він став ритися в своєму добрі. Різкими, сердитими рухами він перекидав із однієї купи в іншу якісь завитки жерсті, блискучі смуги латуні; все це дзвеніло, деренчало. Коли ми були вже за кілька кроків до майстерні, Захаржевський випростався і гулким, сердитим голосом закричав: — Костек, іди сюди! На цей крик з відчинених дверей майстерні на вулицю вийшов наш старий знайомий і мій суперник Котька Григоренко. Смугляве обличчя його було забруднене сажею. Він був у такому ж брудному брезентовому фартусі, як і Захаржевський. В загрубілих, поїдених соляною кислотою руках Котька держав важку кувалду. Побачивши нас, Котька трохи зніяковів, але зразу ж, розмахуючи важкою кувалдою, перевалюючись, підійшов до Захаржевського. Поки глухим буркотливим голосом Захаржевський віддавав Котьці накази, ми пройшли повз них і завернули за ріг. — Кажуть, він своєї матері зрікся, — тихо прошепотів мені на вухо Петько Маремуха, озираючись назад. — Зрікся? А живе ж він де? — Ти що — не знаєш хіба? — здивувався Петько. — На Підзамчому, у садівника Корибка. На всьому готовому. — Справді? — Ну, звичайно. Скоро місяць, як живе! — відповів Петько. — Що б усе це значило? … Дома майже все вже було складене. Моя тітка Марія Опанасівна, висока сива жінка в бумазейному фартусі, в коричневій косинці з. дешевого сатину, загортала в старі газети посуд. Поки ми ходили в кінематограф, батько познімав із стін фотографії; на обоях — і в спальні, і в їдальні — виднілися темні квадратні сліди. Ми давно не міняли обоїв, вони вицвіли від сонця і лише під фотографіями зберегли свій колишній колір. Повкладавши в корзину весь посуд і шість срібних столових ложок, тітка стала випорожнювати білизняні шухляди комода. Батько зняв із стіни ходики, відчепив гирю і обгорнув навколо циферблата довгий ланцюжок. Мені стало нудно тут, у розореній квартирі, і я вийшов у двір, щоб половити голубів. Я нечутно відчинив двері сарая. Звідти війнуло запахом вогких дров. Вгорі під солом'яною покрівлею крізь сон туркотали голуби. По голосу я впізнав банточного турмана. Ось і драбинка. Засунувши за пояс мішок, я поліз по ній до голубів. Відчувши недобре, один з них, глухо бурчачи, шарахнув у куток. «Гаразд, не лякайся, і в Петька кукурудзу матимеш!» Голуби важко лопотіли тугими крилами. Я швидко похапав їх, теплих, чистих моїх голубів, одного по одному і з болем у серці повкидав у просторий мішок. Поки я йшов до Петька Маремухи в Стару садибу, голуби вовтузилися в мішку, як коти, бурчали, тріпалися, лопотіли крилами. Банточний турман навіть стогнав з переляку. Маремуха чекав мене на порозі свого обідраного флігеля. Тільки я підійшов, він пхнув мені обгорнений ганчірками револьвер «зауер», вихопив із моїх рук мішок з голубами і, пробубонівши: «Почекай, я зараз», метнувся в сарай. Сидячи на теплому камені, я чув, як клацнув він ключем, відмикаючи замок сарай, як заскрипіла під його ногами драбина, як, вилізши на горище сарая, він заголосив: «Улю-лю-лю!» Мені ще більше стало шкода голубів. Скільки я морочився з ними! Як тяжко було здобувати для них в голодні роки кукурудзу й ячмінь! В ті часи я дуже боявся, щоб сусідські хлопчаки їх у мене не покрали на м'ясо. А тепер я одержав тільки револьвер. Цікаво, відстане іржа чи залишиться? Мені дуже хотілося розв'язати мотузочок, розгорнути папір, хоч у пітьмі помацати холодний і пощерблений ствол револьвера, помацати пластинки з нарізкою на його рукоятці, але я стримався. Петько виринув з пітьми несподівано. Важко дихаючи, він простяг мені пакетик з патронами і, заїкаючись від швидкого бігу, сказав: — Дванадцять… Можеш не рахувати… Коли ми вийшли на майдан, Петько смикнув мене за руку і, озираючись навколо, шепнув: — Васько, а ти знаєш, я чув, що в тій радпартшколі, де ти житимеш, привиди водяться! — Смішний, які можуть буть привиди? — Справжнісінькі. Вірно, вірно. Там біла черниця по коридорах ходить. Адже там монастир католицький був! — Ну й що з того? В гімназії нашій теж монастир був, а привидів ніхто не бачив. — А в тій радпартшколі бачили, я тобі кажу! Знизу від нашого будинку до церкви хтось ішов. — Тихше! — цикнув Петько і смикнув мене за лікоть. Ми притулилися до церковної огорожі і пропустили прохожого. Коли він зник за рогом, я сказав: — Ой і боягуз ти, Петько. — Чому? — спалахнув Петько. — А чого ти злякався? — Я думав — міліціонер… А в тебе револьвер. — А ось і брешеш. Ти думав, це привид. І тепер додому тобі страшно буде йти. Можеш не проводити мене далі. — Зовсім не страшно, — образився Петько. — Я опівночі на польське кладовище можу піти, а ти… — Гаразд, гаразд, знаємо таких хоробрих… — Думаєш — не піду? — вже не на жарт розсердився Маремуха. — Вірю, вірю… — заспокоїв я Петька і простяг йому руку. Ми попрощалися. Як тільки я зайшов за ріг, ззаду зашльопали Петькові сандалії. Він, хоробрий, не витримав і стрімголов кинувся бігом додому.  

Не знаю, як швидко поснули батько і тітка Марія Опанасівна, але я перекидався з боку на бік майже до світанку. Довго не виходив з голови Котька Григоренко, якого я побачив у мідника в майстерні. Кінчили ми цієї весни трудову школу. Довго думали хлопці про те, кому і де вчитися далі. Ми з Петьком Маремухою твердо вирішили восени вступити на робітфак. Інші наші однокласники теж готувалися в хімічний інститут, а хто вчився слабіше — в інші школи. Перед останніми заліками всі говорили про дальше навчання. А ось Котька все відмовчувався. Він добре знав, що його — сина розстріляного петлюрівця — в інститут, звичайно, не приймуть. Що Котька буде робити після трудшколи — ніхто не знав. І раптом пролетіла чутка, що Котька став у науку до мідника Захаржевського. Для чого йому, білоручці і лікаревому синкові, потрібно було знати слюсарне ремесло, спочатку ніхто не міг зрозуміти. Кожного ранку Котька через наше Заріччя бігав у майстерню, тримаючи під рукою загорнений у газету сніданок. Щодня до вечора він гупав важкою кувалдою по ковадлу, вчився запаювати каструлі і гострити маленькі, схожі на пропелер, ножі від м'ясорубок. Коли ж, повертаючись з роботи, він проходив повз нас, від нього пахло соляною кислотою, галуном, курним вугіллям кузні…  



Добру половину ночі цей проклятий Котька стояв у мене перед очима у брезентовому фартусі, а важкою кувалдою в руках. Невже Галя, яка мені подобалась ще з часів навчання в трудовій школі, могла проміняти мене й могла подружити з Котькою? Правда, кілька днів я не бачив Галі, але ж це нічого не значить. Якщо вона цінила наші взаємини, невже вона могла так швидко забути мене? А може, це Маремуха із заздрості наговорив, що вона дружить з Котькою?.. … Потім, уже засинаючи, я згадав Петькові слова, що в радпартшколі, де ми будемо жити, водяться привиди. І тільки я заснув, як мені приснився кістяк з гострою косою за плечима. Оповитий прозорим серпанковим покривалом, він зустрівся зі мною в підземеллі і простяг назустріч сухі кісточки пальців. Я кинувся тікати. Кістяк за мною. Нарешті, я забіг у якийсь темний тупик підземного ходу, і тут мертвяк наздогнав мене. Я відчув, як він схопив мене за горло і став душити. Леденіючи від жаху, я закричав. — Вставай, голуб'ятнику, не кричи! — сміючися сказав батько і з усієї сили потряс мене, сонного, за плече. — Підвода по речі приїхала! — додав він, помітивши, що я прокинувся. Я повернув голову і легко зітхнув. У вікно радо, по-весняному світило ранкове сонце.  

На новій квартирі


 

Квартиру нам відвели в білому одноповерховому флігелі, що містився з правого боку великого шкільного двору за кілька кроків від головного корпусу. Квартира була велика — три просторі кімнати, поряд з ними маленька, але дуже затишна кухня і через невеликий коридор ще одна кухня, більша, з високою піччю і чавунною плитою під нею. Марія Опанасівна увійшла в цю простору кухню, торкнула пальцем чавунну плиту, на якій лежав шар пилюги, і сказала батькові: — А що я з цією кухнею робитиму? Мені й тієї вистачить. — Не знаю, — сказав батько, — не знаю. — Тату, — раптом зміркував я, — хочеш — я влітку тут житиму? — Живи, мені не шкода. — І батько усміхнувся в густі чорні вуса. — Та ти при своєму розумі, Мироне? — переполошилася тітка. — І не думай навіть! — А чому? — спитав батько. — Та він порох стане палити на плиті, увесь будинок висадить у повітря… — Не буду, тітко, правду кажу — не буду! — став благати я. — Нема у мене пороху. Можете пошукати навіть!.. — Ну, от бач, — сказав батько, — і порох у нього кінчився, даремно боїшся. Васько тепер великий. Навіщо йому ті цяцьки? — Еге, великий… — буркнула, здаючися, тітка. — Почне тут сам майструвати і ноги собі повідриває… — Не повідриває! — весело сказав батько і, звертаючись до мене, додав: — То давай, Василю, влаштовуйся! Разом з тіткою вони пішли розпаковувати речі, а я залишився сам у своїй кухні. От здорово! Ще два дні тому я й мріяти не міг про окрему кімнату, а тут несподівано дістав її. Завжди, коли схочу, я зможу приводити сюди Петька Маремуху й інших хлопців. Я підскочив до вікна, клацнув засувкою і з силою відчинив обидві половинки віконних рам, розірвавши давним-давно наклеєні попереднім мешканцем довгі смужки газетного паперу. В нежиле повітря кімнати влетів теплий вітер. Я перегнувся і, витираючи сорочкою пилюгу з підвіконня, подивився вниз. Нічого! Хоч перший поверх, але високо! Поки батько й Марія Опанасівна розпаковували речі, я взявся порядкувати в кухні. Я чисто підмів підлогу, повитирав мокрою ганчіркою звідусіль порох — із карнизів, і з підвіконня, і з чавунної плити. Випросив у Марії Опанасівни дві соснові табуретки і поставив їх у вільних кутках кімнати. «Для гостей!» — подумав я. Плиту застелив газетами. Вона мені буде замість стола. Коли ми будемо вчитися далі, в робітфаці, тут можна готувати уроки. Револьвер «зауер» я спочатку сховав У духовку, але потім, передумавши, поліз на піч і поклав його там на припічок. І запасні патрони закинув туди ж. Прямо на іржаве дно духовки, яке пропахло димом, я виклав увесь свій інструмент — обценьки, молоток, два терпуги і відкрутку з поламаною ручкою. Туди ж я висипав із старого пенала весь запас цвяхів і гвинтиків. Залишилося зробити ліжко. Розстеливши на лежанці кілька газет, я поклав на них червоний смугастий матрац, набитий сіном, укрив його простинею і зверху, склавши вдвоє, накинув блакитну ватяну ковдру з потертими краями. Під стінку я кинув подушку в чистій наволочці. Ліжко вийшло на славу! Я ліг на ковдру і простяг ноги. Звідси, згори, мені добре було видно відчинене квадратне вікно і клапоть вимощеного двору. В коридорі почулися кроки. Я сплигнув з печі на підлогу. Дошки зарипіли у моно під ногами. Хтось смикнув двері, але потім, побачивши, що замкнено, постукав. Я відсунув засув. У кухню ввійшов батько. Він спинився біля вікна і подивився навколо. Я з побоюванням стежив за його поглядом. Мені здавалося, що батько накаже перенести постіль назад. Але батько поторкав віконну раму і, відсунувши ногою до самої стінки табуретки, сказав: — Просто справжній кабінет! Помовчавши, він додав: — Бач, а ти ще не хотів сюди переїжджати. Та тут тобі буде значно веселіше, ніж на Заріччі. Натягаючи глибше на голову плетений солом'яний картуз, батько попрямував до дверей і на ходу сказав: — Обідати будемо пізно. Я зараз поїду в друкарню по шрифти. Ти піди до тітки, підкріпися до обіду. До Марії Опанасівни я не пішов, а, замкнувши кухню на чорний висячий замочок, вибіг у двір. Здалека я побачив, як батько підійшов до військової підводи на високих колесах, яка чекала його біля воріт, і стрибнув на передок. Вартовий у будьонівці відчинив широкі залізні ворота, і підвода виїхала на вулицю. У дворі було порожньо. Мабуть, усі курсанти вчилися. Десь далеко, за довгим триповерховим будинком радпартшколи, співали пташки. Я прислухався до їх веселого співу, і мені захотілося піти в сад. Туди вела маленька, але дуже скрипуча хвіртка. Я потихеньку відчинив її і пішов невеличкою алейкою вниз, у гущавину саду, побіля високих кущів барбарису, бузини й запашного бузку. Праворуч тяглася, відокремлюючи сад од путівця, кам'яна огорожа, ліворуч біліла глуха стіна шкільного будинку. Біля підніжжя стіни я помітив низенькі, дуже знайомі кущики. Аґрус! От здорово! На гілках між листям жовтіли стиглі ягоди аґрусу. Що як нарвати? А коли вилають? Дурниця! Зігнувшись, я одну по одній зриваю з колючих гілочок довгасті важкі ягоди. Кропива жалить ноги. Я не помічаю її укусів. Десь поблизу чути розмову. Я відсмикнув від куща руку і насторожився. Ото дивак! Та це не тут. Це за кам'яною огорожею йдуть шляхом якісь люди і розмовляють. Це рибалки. Над огорожею похитуючись пропливають бамбукові прути їх вудочок. Нарвавши повні кишені аґрусу, я знову вийшов на алею і попрямував далі. А смачний тут аґрус! Ягоди ледь мохнаті, вкриті жовтуватим пилком. Вони хрустять на зубах. І солодкі які! Такого аґрусу можна з'їсти цілу шапку, і оскоми не наб'єш. Білий будинок радпартшколи залишився позаду. Дерева стають дедалі вищі. Замигтіли серед звичайних грабів та ясенів вибілені вапном стовбури яблунь і груш. Багато їх тут. Під деревами в густій траві ростуть лопухи. Лопухів тут гибель. Восени, коли опаде листя і полетять на південь журавлі, тут можна буде знайти багато підхожих місць, щоб ломити пташок. Але як тихо в цьому саду! Тільки спіни пташок заглушують мої кроки. Недаром тут так багато всяких пташок. Я пізнаю голоси чижів, малинівок, зябликів. Ніхто їх тут не турбує, не ганяє, — хіба що сусідні хлопці, з передмістя Біланівки, які, мабуть, зазирають у цей сад, щоб нарвати яблук та груш. Алея повернула до самої огорожі — далі по ній було йти нецікаво, і я рушив просто по м'якій зеленій траві в глиб саду. Все мені тут подобалося, а найголовніше — я був тут уже своєю людиною. Біля великої старої шовковиці я побачив високу гірку, оточену кущами бузку й тернику. Вся вона поросла травою, а зверху виднілася на ній біла нефарбована лавочка. Мені захотілося вилізти на гірку, сісти на лавочку і звідти, зверху, оглянути сад. Але не встиг я підійти до підніжжя гірки, як за кущами почувся шелест і мигнуло щось біле. Я відразу. присів на землю і сховався за шовковицею. Виглянувши, я побачив, що на старе, висохле і ледь прикрите від мене листям бузку дерево лізе хлопець у білій сорочці. У руці він тримав маленький білий сачок. Обережно, неначе боячись когось злякати, хлопець підбирався до розгалуження дерева. Я вийшов із своєї засади і тихенько підкрався до кущів бузку. Тепер я вже добре бачив спину хлопця, його сірі в смужку штани, протоптані підошви черевиків. Хлопець заткнув за пояс марлевий сачок і, звільнивши руки, поліз далі. Задерши голову, я стояв унизу і стежив за кожним його рухом. Я чув, як шарудить стискувана його ногами пересохла кора дерева, як чіпляється за цю кору біла сорочка хлопця. Ось він доліз до розгалуження і, вхопившися обома руками за товсту гілку, зазирнув у дупло. З чорної щілини дупла випурхнула сіра, непримітна пташка і, жалібно заголосивши, полетіла до річки. Хлопець відсахнувся, білий сачок мало не випав у нього з-за пояса. Зляканий протяжний крик пташки лунав тепер на околиці саду. Хлопець сів верхи на товсту гілку і витяг з-за пояса сачок. Він постукав сачком по дереву і прислухався. Потім він припав до дупла оком, ало, нічого в ньому не помітивши, легко засунув усередину сачок. Передихнувши, він ліг на гілку грудьми. Тик, лежачи й спершися правою рукою на гілку, він кілька разів смикав і ворушив у дуплі сачок, потім тихенько витяг його назовні. В сачку щось було. Хлопець зазирнув у сачок і перекинув його над долонею. Звідти, з марлевого сачка, викотилося біленьке довгасте яєчко. Хлопець спритно взяв його в рот і одразу ж знову опустив сачок у дупло. Кілька разів він то опускав у дупло сачок, то витягав його назад, поки не вибрав із гнізда всіх яєчок пташки. Тоді, не дивлячися, він шпурнув униз на траву сачок і став обережно з'їжджати по стовбуру вниз. Поки він спускався по дереву, я, розводячи кущі, сміливо пішов йому назустріч. Дужо хотілося знати: якої ж пташки яєчка він повибирав? Не встиг я підійти, як хлопець сплигнув на землю, і в ту ж мить я шарахнувся набік. За кілька кроків од мене, поправляючи сорочку, стояв Котька Григоренко. Ніяк не сподівався я зустріти його тут! Що йому потрібно, паничеві, в радпартшколі? Цього ще не вистачало! Яке він має право залазити сюди та ще красти яєчка? Мало, чи що, попогуляв він у своєму власному саду? Я вже почував себе тут господарем, і тому мені стало прикро, що цей петлюрівський прихвостень з'явився в такому місці, як радпартшкола. А може, йому дозволили бувати тут курсанти, може, вони нічого про нього не знають? Ну добре, курсанти можуть не знати, але ж я знаю! Коли б ми зустрілися з Котькою на вулиці, я не став би навіть розмовляти з ним, але тут, у саду, я зрозумів, що зобов'язаний вигнати його негайно. — Ану, поклади назад! — крикнув я, швидко підходячи до Котьки. Котька здригнувся, але, помітивши мене, узявся знову обтрушувати сорочку. Він навіть не дивився в мій бік, собака! — Ти що, глухий? — закричав я, зупиняючись. — Тобі кажуть! Котька так само повільно і не дивлячись на мене струшував долонею потерть з полотняної сорочки. — Чуєш?! — закричав я, скаженіючи. Котька випростався і, спритно виштовхнувши на долоню з рота п'ятеро яєчок сірої пташки вертиголівки, здивовано сказав: — Це ви до мене? — А ти думаєш… — А я ж думаю: хто це пищить тут? І ніяк не міг зрозуміти… — Ти навіщо гніздо зруйнував? Адже з них не сьогодні-завтра повинні пташенята вилупитися. — Серйозно чи жартуєш? — примружившися, спитав Котька. — Лізь на дерево і поклади назад яйця… — скомандував я. — Чи не багато ти, сопляк, на себе береш? — єхидно сказав Котька. — Я… сопляк? Я… — Ти чого в цей сад заліз? Котьчине питання змусило мене поперхнутися. — Як чого? Я свій… Мій батько тут… А ти не маєш права! — Ну, годі! — несподівано голосно сказав Котька. — Зараз я тобі прощаю, тому що в мене нема настрою навчити тебе уму-розуму. Але, май на увазі, наступного разу ми можемо поговорити в іншому тоні… — І, наче ненавмисно, Котька вийняв з кишені праву руку. Сонце блиснуло на його пальцях. Я побачив, що Котька, поки ми з ним розмовляли, встиг настромити на руку важкий нікельований кастет. Погравши кастетом і залишивши мене самого, сторопілого, під деревом, Котька швидко пішов до виходу. Була б у мене в руках хоч би палиця — інша річ. А так я знав, що озброєний кастетом Котька значно сильніший за мене. Котька швидко йшов по стежці. «Може, все ж таки наздогнати його? Ні, зараз уже пізно!» Найзручнішу хвилину я проґавив. Треба було, не заходячи в розмови, ударити його з розгону по пиці, коли він тримав у роті яєчка, а потім вихопити кастет. Подивився б я тоді, чия була б зверху!  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка