Vii. Правова система України



Скачати 281.96 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір281.96 Kb.

Глава VII. Правова система України

1. Особливості правової системи України. 2. Поняття та система джерел права України. 3 Види джерел права в України. 4. Правова система України на фоні юридичної географії світу.


Література: Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство: Навчальний посібник / Відп. ред. В.Н. Денисов. – К., 2003. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение: Общая часть. – М., 2001. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. – М., 2003. Саидов А.Х. Сравнительно правоведение (основные правовые системы современности): Учебник / Под ред. В.А. Туманова. – М., 2000. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х., 2000. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. – К.: НІСД, 1999. Хантингтон С.П. Запад уникален, но не универсален // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. - №7. – С. 85-87. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Х., 2002. Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. – 1998. - № 5.

7.1. Особливості правової системи України. На думку Харитонових українське право відноситься до східноєвропейської традиції права, яку вони виводять із соціалістичного права. Сьогодні ще спостерігаються впливи стереотипів, характерних для соціалістичного права, на розвиток правової системи України. Тому типізація українського права повинна розглядатися крізь призму “соціалістичної спадщини”, яка проявляється в наступному:

1. Переважання публічних елементів у системі права. Харитонови вважають, що прийняття разом цивільного і господарського кодексів (в останньому наявні багато публічно-правових елементів) значно знижують рівень “пасіонарності” ЦК України (набуває чинності 01.01.2004).

2. Вплив ідеологій державності та православ’я як факторів консолідації української нації із здобуттям Україною незалежності. Конституція України відображає авторитарну традицію поряд із закріпленням принципів правової держави, поділу влад, демократії та верховенства права. На офіційному рівні спостерігалися неодноразові спроби “сприяння” консолідації розрізнених напрямків православної церкви, а на певному етапі – підтримки утворення власної автокефальної церкви (створення патріархату).

3. Догматичне праворозуміння, у панівній доктрині обмежувально тлумачиться система джерел права власне як сукупність нормативно-правових актів. Сьогодні спостерігаються спорадичні спроби визнання судової практики (прецеденту) як джерела права, однак із прийняттям нового ЦК України, такі погляди зміняться.

4. Орієнтація юридичної громадськості на державну політику; основні напрямки доктринальних досліджень зумовлені міркуваннями політичної доцільності, державної політики.

5. Високий рівень централізації виконавчої влади, концентрація влади в Адміністрації Президента (хоча в останній час обґрунтовують ідею підвищення ролі Ради національної безпеки і оброни), низькі темпи формування спеціалізованих судів (наприклад, адміністративних судів), неналежний рівень гарантій незалежності судової влади, збереження значної ролі прокуратури у правоохоронній системі, розгалужений поліцейський апарат.

На характер правової системи України впливає те, що територія України на протязі тривалого часу (біля 350 років) входила в склад Росії. Це зумовило своєрідність українського права та вплинуло на його еволюцію. Зокрема, узбецький компаративіст А. Саїдов виділяє такі основні риси російського права: 1) нерозвиненість правових традицій у російського населення, що часто переходить у правовий нігілізм, у заперечення самої необхідності та цінності права; 2) ідеологізація правових норм, підпорядкуванню прав ідеології. У СРСР система джерел була власне доктринальною, оскільки фактичним основним джерелом права була марксистсько-ленінське вчення (вірніше, вульгаризований марксизм у працях Леніна і Сталіна); 3) колективізм суспільних форм життя, соборність, перевага ролі громади у житті людей, слабкі прояви індивідуалізму, ідея суб’єктивних прав знаходиться у зародковому стані і є поширеною переважно у середовищі інтелігенції, соціальної еліти.

Ці фактори необхідно мати на увазі, оскільки правова система України сьогодні перебуває у перехідному стані

На поч. 1990-х рр. характерним було прийняття значної кількості нормативних актів, призначених регулювати цивільні відносини, зокрема, становище учасників підприємницької діяльності, торговельний обіг, господарську діяльність, речеві права тощо. У цих правових актах спостерігалася тенденція у поверненні до гуманістичних правових цінностей: правового забезпеченню суверенітету особи, встановленні гарантій її прав, зрівняння правового становища особи і держави, забезпечення можливості розпоряджатися своїми правами, крім випадків, прямо вказаних у законі тощо. Відбувається часткова рецепція традиції права приватної власності, розширення кола речевих прав, розширення прав учасників договірних відносин, збільшення можливостей прояву ними ініціативи, вільного розсуду при укладенні договорів, у тому числі пов’язаних з виробництвом товарів та їхньою реалізацією тощо. Одночасне прийняття цивільного і господарського кодексів вітчизняна юридична громадськість сприйняла неоднозначно, оскільки в останньому проявляються багато публічно-правових елементів.

Формально у сфері приватного права в Україні встановилася дуалістична система джерел права, що пов’язано із прийняттям на початку 2003 р. Цивільного та Торгового кодексів. На стиль вітчизняної кодифікації у сфері приватного права вплинуло те, що під поняттям “цивільне право” розуміють більш широку сферу правовідносин, ніж це прийнято у країнах континентальної Європи. Зокрема, це проявилося у структурі ЦК України, який складається з шести книг, а норми сімейного права виділені окремо у Сімейний кодекс.

З точки зору “господарників” (Г. Знаменський та В. Мамутов) господарський кодекс виконує аналогічні функції торгового кодексу, які діють у багатьох країнах з ринковою економікою. Цивілісти справедливо вказують на несумісність структур цих кодексів, оскільки юридичні особи публічного права у сфері цивільного обігу діють на однакових правових засадах, як і особи приватного права (Я. Шевченко, Н. Кузнєцова). Поміркованою є позиція В. Опришка та О. Підопригори, які вважають, що одночасне прийняття цивільного і господарського кодексів є необхідним із прагматичних міркувань.

На концепцію ЦК вплинули основні доктринальні положення, розроблені у теорії права, зокрема поняття “правова держава”, “громадянське суспільство”, “права людини”, “дихотомія права”. Основні положення ЦК полягають у таких позиціях.

1. ЦК покликаний забезпечити нормальне функціонування і розвиток громадянського суспільства. Самостійність, незалежність, ініціативність приватного життя можна забезпечити лише за умови визнання природного, об’єктивного, наднормативного характеру цивільних прав. Тому у ЦК знайшли свою конкретизацію ряд конституційних прав і свобод, які складають основу громадянського суспільства (гарантії права власності, свобода підприємницької діяльності тощо).

2. ЦК сконструйовано як кодекс приватного права, яким підтверджується поділ права на публічне і приватне. Завдяки цьому кодифіковано норми приватного права, в якому втілюється юридичний порядок, що ґрунтується на принципі свободи людини.

3. ЦК за задумом його авторів повинен був стати втіленням моністичної концепції приватного права в Україні, що передбачає регулювання майнових відносин, відносин підприємництва, земельних та житлових відносин, а також у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, трудових та сімейних відносин.

Втілення таких ідей не відбулося на практиці. У першу чергу із проекту ЦК було вилучено книги про сімейне право та міжнародне приватне право. Норми сімейного права були систематизовані у самостійний Сімейний кодекс, а положення про міжнародне приватне право ще підлягають законодавчому закріпленню. Також необхідно відмітити занадто політизований характер дискусії щодо дуалізму приватного права і правомірності прийняття Господарського кодексу. З іншого боку, Верховна Рада України 16 січня 2003 р. прийняла цивільний і Торговий кодекс, які містять чимало суперечностей. Такі суперечності стали причиною того, що висловлюються пропозиції щодо зупинення їх чинності до 1 січня 2006 р. або до моменту усунення таких колізій.

З точки зору “господарників” (Г. Знаменський та В. Мамутов) господарський кодекс виконує аналогічні функції торгового кодексу, які діють у багатьох країнах з ринковою економікою. Цивілісти справедливо вказують на несумісність структур цих кодексів, оскільки юридичні особи публічного права у сфері цивільного обігу діють на однакових правових засадах, як і особи приватного права (Я. Шевченко, Н. Кузнєцова). Поміркованою є позиція В. Опришка та О. Підопригори, які вважають, що одночасне прийняття цивільного і господарського кодексів є необхідним із прагматичних міркувань.

У цілому застосування положень цивільного і господарського кодексів залежатиме від судової практики. У цьому відношенні зарубіжний досвід показує, що положення цивільного кодексу застосовуються субсидіарно до положень господарських кодексів, тобто судова практика скоріше всього піде шляхом тлумачення положень господарського кодексу згідно загальних принципів цивільного кодексу. Оскільки у світі спостерігається тенденція обмежувального тлумачення принципу свободи договору у контексті застереження про публічний порядок, моральність і добросовісність при виконанні договорів, публічно-правові засади господарського кодексу можна тлумачити у контексті принципу правової, соціальної держави.

Також слід відмітити, що у результаті цієї дискусії із нового Цивільного Кодексу були вилучені книги, присвячені сімейно-шлюбним відносинам та питанням застосування міжнародного приватного права.

Новий Цивільний кодекс можна віднести до актів “пасіонарного” типу. Це пов’язано з тим, що він створювався на новій концептуальній основі як кодекс громадянського суспільства, правової держави і кодекс приватного права, з урахуванням сучасних європейських тенденцій і розвитку права. Запозичення ідей Модельного цивільного кодексу для країн СНД, ЦК Російської Федерації та інших європейських країн свідчить про урахування загальних тенденцій розвитку приватного права у Європі.

За своїм характером Цивільний Кодекс є актом універсальної дії, що застосовується до регулювання будь-яких відносин, що знаходяться у сфері дії приватного права і не регламентується спеціальним законодавством. Це означає, що він може субсидіарно застосовуватися, без спеціального застереження про це, до сімейних, підприємницьких та інших відносин, які безпосередньо не врегульовані нормами відповідного кодексу і ґрунтуються на рівноправності становища сторін.

Очевидним є те, що українське право можна характеризувати як право перехідного періоду. По суті вітчизняна правова система, традиція права оформиться у процесі розвитку конституційних положень у поточному законодавстві, а також практичній реалізації положень нового ЦК. Прийняття останнього є ключовим фактором, оскільки в ньому закріплюється якісно нова система джерел права, визначено механізм делегованого законодавства, правил інтерпретації правових норм. Специфіка українського права у майбутньому залежатиме також від інтеграційних процесів, уніфікації та гармонізації законодавства.



7.2. Система джерел права України. З прийняттям нового Основного Закону в 1996 р. закріплено якісно нову систему джерел права України. Відповідно до Конституції система джерел права України базується на засадах: правової держави (ст.1), верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України (ст. 8), визнання належним чином ратифікованих міжнародних договорів невід’ємною частиною національного законодавства (ст. 9). Це дає по новому розвивати законодавство України у відповідності до міжнародно-правових стандартів, усунути поступово негативну радянську практику підміни волі законодавця шляхом прийняття чисельних відомчих нормативних актів, які часто суперечили однин одному.

Реалізація вказаних конституційних принципів ускладнюється перехідним характером вітчизняної правової системи. Для вітчизняної правової системи як перехідного типу права характерні наступні риси: а) правова система являє собою скоріше прерогативною, ніж нормативною системою; б) ця система деякою мірою залежна від православної етики; в) право, як і раніше, розглядається державою в якості інструмента політики; г) право багато в чому у сфері економіки, народного господарства залежить від державної політики; д) досить висока питома вага публічно-правових елементів у порівнянні з приватноправовими. На цьому фоні існує подібність вітчизняної правової системи до романо-германського права, головним джерелом якого вважається закон.

Сьогодні під верховенством закону розуміють насамперед верховенство Конституції. Конституцію визначають як ядро правової системи, джерело держави тощо. В силу таких положень формується ієрархія законів, а також співвідношення між законами та підзаконними актами.

Разом з тим поняття “закон” може мати різні значення. Закон можна розуміти у формальному значенні як акт правотворчості, схвалений парламентом та промульгований главою держави, так і в матеріальному – як визначена Конституцією сфера законодавчого регулювання. В останньому випадку спостерігається поширення поняття “закон” також і на акти делегованого законодавства, оскільки вони на практиці функціонують у правовому режимі, подібному до закону.

Європейська доктрина передбачає формальне закріплення верховенства закону у системі джерел права і наявність системи політико-правових гарантій верховенства закону (поділ влад, незалежність суду, конституційний контроль), а також і ряду неправових умов (певний рівень матеріального благополуччя та інформованості членів суспільства, цивілізований характер відносин між класами та соціальними групами).

Верховенство закону нерозривно пов’язано із його легітимністю. У радянській теорії права проблема легітимності на протязі багатьох років замовчувалася в зв’язку із її невідповідністю теорії класової боротьби. Верховенство закону реальне лише при неясності і формально-юридичного і сутнісного критерію легітимності. Критерієм легітимності закону служить виступає конституція, тобто його конституційність, яка базується на засадах справедливості. У ході судового конституційного контролю здійснюється перевірка законів на предмет їх легітимності, сумісності норм закону принципам і нормам Конституції.

Таким чином принцип верховенства закону діє обмежено, оскільки спостерігається тенденція до обмеження повноважень парламенту на користь виконавчих органів влади. Згідно Конституції України законодавча сфера повноважень парламенту є обмежена (ст. 92): а) визначенням виключного переліку питань, по яким Верховна Рада вправі ухвалювати закони; б) визначенням кола питань, по яких Верховна Рада приймати “основи”, “засади”, тобто фактично т.зв. “закони-рамки”. На такі аспекти дії принципу верховенства закону мало звертається уваги у вітчизняній літературі, хоча це значною мірою визначає порядок делегування Верховною Радою законодавчих функцій Кабінету Міністрів.

Обмеженість дії принципу верховенства закону також обумовлено його взаємодією із нормами міжнародного права. Конституційна формула про дію міжнародних договорів, належним чином ратифікованих парламентом, як невід’ємної частини національного законодавства, фактично, означає пріоритет міжнародних договорів по відношенню до законів України. Згідно принципу добросовісного виконання положень міжнародних договорів Україна зобов’язані насамперед забезпечити їх виконання. Про це свідчать положення багатьох законів про те, що у випадку суперечності норми закону і міжнародного договору, застосовуються положення останнього. З іншого боку положення міжнародних договорів при їх ратифікації підлягають судовому конституційному контролю на предмет відповідності Конституції України.

Серед джерел права в останній час все більше зростає роль висновків та рішень Конституційного Суду України. Здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України цей орган влади забезпечує чітке розуміння їх положень згідно принципу верховенства права. Дуже важливу роль також відіграє здійснення Конституційним Судом перевірки актів глави держави, парламенту, уряду та Верховної Ради Автономної Республіки Крим на предмет їх відповідності Конституції України. Таким чином в України забезпечується легітимність нормативно-правових актів у цілому.

Передбачається посилення ролі практики судів загальної юрисдикції як джерела права, оскільки новий Цивільний кодекс зобов’язує їх застосовувати звичаї ділового обороту, загальні принципу у випадку виявлення прогалин у праві. Згідно законодавства про судоустрій та процесуального законодавства рішення Верховного Суду та керівні роз’яснення його Пленуму являються обов’язковими для застосування нижчестоящими судами. Тому справедливо деякі автори зазначають, що законодавство України заклало правові основи для зародження прецедентного права судів. У кінці кінців такі обставини випливають із конституційного положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124).

Стосовно правового звичаю нове законодавство, насамперед новий Цивільний кодекс, відкриває можливість застосування звичаю при розгляді судами справ. Таким чином суб’єкти права, вступаючи у правовідносини повинні будуть рахуватися із одноманітним та постійним застосуванням правил, які склалися спонтанно у ході їх юридичної діяльності.

В умовах перехідного суспільства, перехідного стану вітчизняної правової системи проблематика системи джерел права України потребує свого переосмислення у сторону звільнення від догматичних положень, які були притаманні радянській правовій науці. Тому структура джерел права України необхідно розглядати через призму забезпечення гідних умов життя індивіда, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.



7.3. Основні джерела права в Україні. У вітчизняній системі джерел права найважливіше положення посідає Конституція України. Конституція – це єдиний правовий акт, за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізми їх здійснення, закріплюють права і свободи людини і громадянина. Конституція України – особливий інститут правової системи України, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а основний закон країни. Конституція оформлює національну правову систему, об’єднує чинне законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

Соціальне призначення та роль Конституції знаходить своє втілення в її функціях, основними з яких є установча, правотворча, регулятивна, охоронна, політична, економічна, культурна, інформативна тощо. Як нормативно-правовий акт Конституція України володіє наступними властивостями:

а) установчий характер – Конституція закладає засади організації суспільства і держави, визначає основи правового статусу особи, зміст і напрямки діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, засади діяльності інститутів політичної системи та засади демократичного ладу в країні;

б) основний закон – Конституція є ядром правової системи, на її основі розробляються і приймаються нормативно-правові акти, вона закладає програму, загальні напрямки правотворчої роботи у державі, консолідує систему джерел національного права;

в) верховенство Конституції – ніякий інший нормативний акт не може поправляти чи доповнювати Конституцію, вона створює такий порядок, коли право і закон не повинні розходитися; таким чином держава є зв’язана правом, а органи державної влади і місцевого самоврядування – законом;

г) вища юридична сила – Конституція України займає найвище положення серед нормативно-правових актів, які не повинні суперечити їй, а відповідати її основним принципам та духові;

д) верховенство Конституції по відношенню до міжнародних договорів, які вносяться у парламент для проходження процедури ратифікації; це положення стосується також щодо належним чином ратифікованих парламентом міжнародних договорів;

е) пряма дія конституційних норм означає обов’язок органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових осіб застосовувати безпосередньо положення Конституції при наявності прогалин у праві або у випадку суперечності між конституційними нормами та нормами закону; якщо у ході правозастосування неможливо зняти таку суперечність, тоді таку колізію остаточно вирішує Конституційний Суд України;

є) особлива процедура прийняття – внесення змін до Конституції України здійснюється у відмінному порядку від законодавчої процедури. Це проявляється ряді обмежень матеріального і процесуально-правового характеру, а також у поєднанні парламентської і референдарної процедури прийняття нової Конституції, яка може бути ухвалена тільки з дотриманням цілого ряду стадій, які визначенні розділом ХІІІ Конституції України.

Такі властивості Конституції України визначають особливий характер і специфічне її положення серед джерел права, зокрема у системі нормативно-правових актів.



Закон як джерело права. Серед джерел національного права України важливе місце посідає закон. Закон – це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається Верховною Радою (парламентом) за спеціальною процедурою, регулює найважливіші суспільні відносини, і серед інших правових актів володіє верховенством. Закон можна також розуміти у широкому значенні як загальний термін і поняття, яким визначаються усі законодавчі акти, що ухвалюються уповноваженими не це органами законодавчої і виконавчими органами держави. Закон “охоплює собою фактично всі письмові юридичні акти, які являються головним джерелом права”. У цілому, система законів в Україні ґрунтується на їх ієрархії, серед яких в літературі виділяють конституційні, органічні та звичайні.

Конституційний закон – це нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення до конституції, приймається в особливому. Ускладненому порядку, має таку є юридичну силу, що і конституція. Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію є концепція про установчу і законодавчу владу. В порядку здійснення першої – приймається конституція і вносяться поправки до неї, в порядку здійснення другої – всі інші закони.

Органічний закон – це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів. Такі закони приймаються з питань, передбачених конституцією (визначення статусу окремих органів влади, громадян та інших категорій фізичних осіб тощо). В Україні відсутня диференціація процедури прийняття органічних законів на відміну від процедури прийняття звичайних законів, тому органічні закони можна виділити тільки за предметним критерієм, а не процедурним.

Звичайні закони – це нормативно-правові акти, які приймаються за звичайною парламентською процедурою і визначають важливі сфери суспільного життя.

Акти судової влади. В зв’язку із конституційним закріпленням особливого статусу судової влади, носіями якого являються орган конституційної юрисдикції та суди загальної юрисдикції, виникає проблема з’ясування природи судових рішень, судової практики.

Серед судових рішень найважливіше місце посідають рішення і висновки Конституційного Суду України. Так на думку М. Тесленко акти Конституційного Суду є інтерпретаційними актами, оскільки в них формулюються “правові позиції” як своєрідної “протонормативної” їх правової основи. Однак позиція авторів, що нібито при визнанні неконституційними положення закону виникає нова норма, викликає заперечення, оскільки у даному випадку необхідно безпосередньо застосовувати норму Конституції у контексті рішення КСУ.

Основними юридичними актами, що відображають реалізацію владних прерогатив Конституційного Суду, виступають інтерпретаційні акти. Для повного аналізу юридичної природи актів інтерпретації Конституції Конституційного Суду України, розглянемо їх різновиди за процесуальною формою. Конституція України та Закон про КСУ за процесуальною формою виділяє два різновиди таких актів: рішення та висновки. Як вже ми згадували, дотримання Конституційним судом процесуальної форми акта є однією з необхідних умов забезпечення режиму конституційної законності, додержання вимог належної правової процедури.

Конституційний Суд ухвалює рішення у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України, п. 1 ст. 13 Закону). Також Суд приймає рішення у справах щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції України, п. 4 ст. 13 Закону). Статті 65 та 66 Закону встановлюють вимоги щодо процесуальної форми рішення, висновку Конституційного Суду, згідно якої рішення складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

Конституційний Суд України надає висновки: а) про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; б) про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 та 151 Конституції України; в) про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції та законів України у разі дострокового припинення її повноважень Верховною Радою України (п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції України); г) про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст. 157 та 158 Конституції України (ст. 159).

Згідно ч. 2 ст. 150 Конституції рішення Конституційного Суду є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскарженими. З іншого боку безпосередньо аналогічні положення у Конституції щодо висновків не зазначено. Як вважає П. Мартиненко, це стало ключовою проблемою на перших етапах діяльності Конституційного Суду. Тому при розгляді справи про внесення змін до Конституції України Конституційний Суд поширив зобов’язуючу силу також і на власні висновки з тих міркувань, що даний правовий акт є однією із процесуальних форм судового рішення. В зв’язку з цим немає ніякої суперечності між конституційними нормами та нормами Закону про КСУ щодо юридичної природи рішень та висновків цього органу (далі будемо називати ці акти родовим поняттям – рішення).

Рішення Конституційного Суду України є особливим різновидом актів судової влади, що ухвалюється Судом при розгляді та вирішенню конституційно-правових спорів. У них офіційно закріплюються висновки Суду з усіх питань, що виникають у ході процесу з питань матеріального та процесуального права.

З точки зору співвідношення правового звичаю та закону рішення органів конституційної юстиції забезпечують однакове та стабільне розуміння конституційно-правових норм. Ухвалюючи рішення у справі, Конституційний Суд України визначає правомірні форми застосування таких норм. У структурі рішення КСУ постановляюча його частина міститься у мотивувальній та резолютивній. Однак не всі постановляючі висновки Суду мають зобов’язальну юридичну силу.

Судові установи не вправі формулювати нові принципи права чи створювати їх заново, він може їх виводити тільки із всієї правової системи. Інколи суд може виводити принципи права поступово, шляхом прийняття ряду послідовних рішень, на основі яких принципи права виражаються у певну загальноправову форму. Тим самим, акти судової влади виступають додатковим, допоміжним джерелом права до основної норми

Викладене вище дає можливість визначити юридичну природу рішень Конституційного Суду України як інтерпретаційних актів. Рішення органу конституційної юстиції одночасно виступають актами реалізації та застосування Конституції України. Конституційний Суд розглядає конкретні справи, виявляючи при цьому конституційний зміст закону, встановлює факт неконституційності правової норми і внаслідок цього формує єдине конституційне праворозуміння – визначає масштаби діяльності учасників конституційно-правових відносин, тобто інтерпретує Конституцію України.

1) Рішення Конституційного Суду України є виразом владної діяльності конституційної юрисдикції по забезпеченню верховенства Конституції як найвищого джерела права України.

2) Інтерпретаційні акти Конституційного Суду відображають функцію органу конституційної юстиції по забезпеченню одноманітного розуміння конституційних норм, стабільності національної правової системи, служать важливим чинником попередження зловживання конституційними правами і свободами (повноваженнями та владними прерогативами).

3) Рішення Конституційного Суду є обов’язковими до виконання, їх чинність поширюється на всю територію України. Верховна Рада України не вправі обходити, “долати” рішення органу конституційної юстиції шляхом повторного прийняття закону чи окремих законодавчих положень, якщо вони були визнані неконституційними.

У загальному вигляді обов’язковість рішень Конституційного Суду означає неухильне виконання даного рішення на всій території України органами публічної влади, посадовими особами, підприємствами, установами, організаціями, громадянами та їх об’єднаннями.

По суті мова йде про квазіпрецедентну природу рішень Конституційного Суду України. Це дає змогу забезпечити “стабільність і певну стрункість правовідносин, - зазначають російські вчені В. Кряжков та Л. Лазарєв, – несе у собі момент поваги до сторін конституційного процесу, які вправі розраховувати на те, що Суд по цій справі буде притримуватися тій же юридичній логіці, якій він притримувався раніше, при розгляді близьких за значенням питань”.

Остаточність рішень, висновків Конституційного Суду України означає, що вони не підлягають оскарженню ким-небудь, не можуть бути скасовані або змінені.

4) Інтерпретаційні акти Конституційного Суду України посідають особливе місце серед джерел національного права. Оскільки вони приймаються на основі конституційних норм, Конституційний Суд у відповідності до ст.68 Закону вправі відкрити нове провадження у справі при виявленні нових обставин у справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду та ухвалення рішення у справі.

Висловлена у вітчизняній науці думка про правотворчий характер рішень КСУ, має свій сенс у тому розумінні, що орган конституційної юстиції здійснює “пошук” права у конкретно-історичних обставинах і забезпечує єдине розуміння Конституції України як одного із джерел конституційної доктрини.

5) Рішення Конституційного суду України відображають кінцевий результат діяльності у розгляді справи. Інтерпретаційні акти КСУ “є реально авторитетними у зв’язку із реалізацією правових норм, смисл яких з’ясовувався і роз’яснювався у визначений спосіб”. Визнання акту або його окремих положень неконституційними зобов’язує відповідний орган влади відмінити даний акт або його неконституційне положення, а також інших актів, прийнятих на основі визначених Судом неконституційних положень. Рішення судів та інших органів, заснованих на актах, визнаних неконституційними, не підлягають виконанню і повинні бути переглянуті. Якщо внаслідок визнання акту або його положення неконституційним, виникають прогалини у правовому регулюванні, безпосередньо застосовується Конституція України. Рішенням КСУ притаманний механізм чинності закону, вони поширюються на всю територію України, усіх органів публічної влади, їх посадових осіб та юридичних і фізичних осіб.

У радянській літературі існувала дискусія щодо ролі судової практики серед джерел права. Наприклад, керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду СРСР розглядали в якості джерела кримінального права. Однак таку думку відкидали офіційно, оскільки це асоціювалося: а) з порушення соціалістичної законності, яку розуміли як суворе і неухильне дотримання законів та інших законодавчих актів; б) з можливою суддівською сваволею в процесі виконання правотворчих і правозастосовчих функцій; в) з підривом або послабленням правотворчості діяльності законодавчих органів.

Така думка була домінуюча і, що цікаво, природі судової практики та інтерпретаційної діяльності суддів було присвячено дуже мало доктринальних досліджень у період з середини 1970-х до початку 1990-х років. Лише із введенням інституту судового конституційного контролю повертаються до такої проблематики.

У вітчизняній літературі проблема правотворчої ролі судів загальної юрисдикції розглядається неоднозначно. У романо-германській правовій сім’ї діяльність верховних судів носить конкретизуючий, а не правотворчий характер. Вони являються сукупністю керівних роз’яснень стосовно правильного застосування чинних правових норм і не містять нових норм права. Офіційно такі роз’яснення не мають нормативно-правового характеру і не визнаються в якості джерела права, оскільки суд – правозастосовчий, а не правотворчий орган.

На думку Р. Давіда “керівні принципи”, що формулюються верховними судами, по суті є своєрідними “вторинними правовими нормами”, що створюються судами у процесі конкретизації норм права, які сформульовані законодавцем у абстрактній формі. Він підкреслює, що зміст положень закону тлумачиться суддями у тому розумінні, який найбільше відповідає вимогам справедливості на момент прийняття закону.

Невизначеність та внутрішня суперечність статусу прецеденту у системі романо-германського права проявляється у визнанні його в якості джерела права в одних країнах і невизнанні в інших, у відносно широкому застосуванні його в одних національних правових системах і досить незначному його використані у інших, зберігаються і в теперішній час.

Згідно положень нового Цивільного Кодексу України (ст.5) суди зобов’язані при вирішенні цивільних справ застосовувати закони з урахуванням звичаїв ділового обороту, засад добросовісності, розумності та справедливості. У цьому відношенні положення ЦК України перекликаються із положеннями ст. 1 ЦК Швейцарії. Згідно положень ст. 1 ЦК Швейцарії “право повинно застосовуватися у всіх без винятків випадках, виходячи із букви і духу положень, що містяться в ньому”. Там, де у законодавчих актах відсутні норми, які можуть бути застосовані до розглядуваної справи, “суддя повинен вирішувати питання відповідно до існуючого звичаєвого права”. При цьому “у відповідності до створюваних ним нормами і відносно їх суддя діє так, ніби він би був законодавцем”. У процесі здійснення такої діяльності суддя не повинен виходити за рамки, встановлені “визнаними правовими доктринами і нормами прецедентного права”.

На користь тези про практичну роль прецеденту як джерела права вказують на те, що серед юристів романо-германського права все більше домінує думка, згідно якої право строюється не тільки державою, “апріорним шляхом і не міститься у законодавчих нормах”. Пошук права являється завданням, “яке повинно виконуватися спільно всіма юристами, кожним у своїй сфері із використанням всіх методів. При цьому юристами керує спільний ідеал – намагання досягти у кожному рішення, що відповідає загальному почуттю справедливості і заснованого на поєднанні різноманітних інтересів, як приватних, так і всього суспільства”.

На думку прибічників визнання судової практики в якості джерела права України наводяться такі аргументи: а) необхідність заповнювати прогалини у праві; б) покласти кінець обезціненню нормативних актів; в) усунення протиріч у чинному законодавстві. Цій думці протистоїть позиція, відповідно до якої судовий прецедент веде до: а) суперечливості із концепцією поділу влад, оскільки суд присвоює законодавчі повноваження; б) нібито судовий прецедент “не є джерелом права у романо-германській правовій сім’ї”; в) судове прецедентне право суперечить Конституції України та конфліктує із законодавчою діяльністю Верховної Ради (“негативний законодавець” тощо).

По суті така суперечливість знята новим ЦК України (набуває чинності з 1 січня 2004 року), оскільки офіційно визнано правотворчу роль судової практики. Тому необхідно з’ясувати, чи можуть суди загальної юрисдикції надавати офіційне тлумачення законодавству Україні та в яких правових формах.

Оскільки Конституційний Суд України володіє повноваженнями по офіційному тлумаченню Конституції і законів Україні, при цьому закони тлумачить лише у їх конституційних аспектах, тому виникає питання про природу інтерпретаційної діяльності судів загальної юрисдикції. Згідно чинного законодавства формально суди загальної юрисдикції не наділені повноваженнями по офіційному тлумаченню законодавства України. Однак на практиці таке здійснюється Верховним Судом України у двох формах: а) у вигляді керівних роз’яснень та б) шляхом формулювання керівних принципів права, які виводяться із сукупності рішень Верховного Суду, які публікуються у офіційних виданнях.

По суті Верховний Суд здійснює аналогічну діяльність по інтерпретації норм законодавства, що притаманно Конституційному Суді. Оскільки функції Конституційного Суду по офіційному тлумаченню обмеженні юрисдикцією загальних судів, очолюваних Верховним Судом, фактично суди загальної юрисдикції творять власне прецедентне право, не дивлячись на те, що така їх функція офіційно не визнається.

При здійсненні інтерпретації законодавства шляхом керівних роз’яснень Верховний Суд формулює власне прецедентне право. Як зазначається у літературі, судова практика, що міститься у керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду, завжди “визнавалися джерелом права, оскільки у судових рішеннях допускалися посилання на них як на правову основу вирішення справи”. Хоча вона не визнавалися офіційно, однак така тим не менше “фактично завжди враховувалася нижче стоячими судами у якості орієнтира у питаннях застосування і тлумачення права, усунення прогалин у праві, застосування аналогії” права і закону.

У юридичній літературі визначають такі особливості інтерпретаційної діяльності, які проявляються у судовій практиці: 1) суддівська правотворчість завжди є побічним продуктом акту правосуддя; 2) вона не самостійна у тому розумінні, що пов’язано із основною функцією судової влади – здійснення правосуддя; 3) вона здійснюється в рамках закону і на основі закону, що виходить від законодавчої влади; 4) інтерпретаційна діяльність судів насамперед пов’язана із конкретизацією права і заповненням прогалин у праві; 5) судові правоположення формулюються суддями тільки на основі чинних правових норм і правових принципів, а не своєї суб’єктивної волі; 6) такі правоположення не повинні суперечити чинним і насамперед конституційним нормам; 7) інтерпретація сама по собі не може скасувати закон; 8) існують певні правила та межі судового розсуду, які визначені законом та сформульовані доктриною.

Іншою формою інтерпретаційної діяльності судів загальної юрисдикції можна розглядати рішення Верховного Суду, вищих спеціалізованих та апеляційних судів, які офіційно публікуються у “Віснику Верховного Суду України”, “Рішення Верховного Суду України. Щорічник ”, “Віснику Вищого Господарського Суду”. Можна припустити, що за допомогою офіційного опублікування своїх рішень, а також рішень апеляційних судів Верховний Суд намагається сформулювати єдині підходи при вирішенні справ судами загальної юрисдикції, впливати на правову політику в державі.

7.4. Правова система України на фоні юридичної географії світу. Як зазначається у працях А.Саїдова після розпаду СРСР та соціалістичної системи утворився правовий простір, де право має специфічний характер. Загальними рисами правових систем колишніх соціалістичних країн є: 1) соціалістичне право тривалий час вважалося класовим, що виражає інтереси робітників і селян, трудящих; 2) право розглядалося як інструмент політики держави; 3) через право забезпечуються домінуючі інтереси держави, а тому обґрунтовувався пріоритетний захист державної власності; 4) права людини так і не отримали визнання як пріоритетні цінності; 5) закон не займав провідного положення у правовій системі, де домінували адміністративно-партійні рішення; 6) не забезпечувався у повні мірі судовий захист прав приватних осіб.

Тому місце правової системи Україні на юридичній географії світу багато в чому залежить від того, за якими напрямками піде розвиток постсоціалістичних країн та як в майбутньому буде будувати свою правову політику Українська держава, як буде функціонувати юридичне співтовариство в Україні.

Не дивлячись на глибинні структурні перетворення у правовій системі України, поки що лише фрагментарно спостерігаються її контури. Зокрема, ринкова структура економіки не є завершеною, оскільки існує надмірна кількість природних монополій держави. Закріплення плюралізму видів власності поєднується з тим, що не діють у повній мірі гарантії права приватної власності, зокрема державою так і не вирішено питання про реституцію власності, конфіскованою комуністичним режимом при колективізації тощо. Проголошена свобода підприємницької діяльності обмежується надмірною кількістю видів підприємницької діяльності, що підлягає ліцензуванню, різними обмежувальними адміністративними заходами, зокрема вибірковим застосуванням податкового засобів. Політична система суспільства поряд із фіктивним принципом політичного плюралізму є нестабільною, що не дозволяє забезпечити реальний поділ влади, проводити вільні та демократичні вибори.

Усі ці процеси відбуваються на тому фоні, що у юристів, юридичного співтовариства склався стереотип орієнтуватися переважно на офіційний політичний курс держави. І це є не дивним. Юридичне співтовариство у Радянському Союзі діяло у відповідності до знаменитого конституційного застереження про провідну роль комуністичної партії та визначальну роль марксистсько-ленінської ідеології під страхом кримінальної відповідальності за антирадянську пропаганду. Така основа, керівництво для дій зникло, але ніколи місце не буває пустим. Роль інститутів соціалістичного права замінюють інші соціальні інститути, які є сумнівними з точки зору легітимності та принципу верховенства права.

Тому майбутнє українського права залежить не настільки від процесу розпаду соціалістичної сім’ї та еволюції постсоціалістичного права, як від внутрішнього розвитку правової системи України. Виходячи із загальних тенденцій розвитку постсоціалістичного права можна виділити такі основі перспективи українського права.

Згідно першого варіанту правова система України повинна “повернутися” до своїх традиційних витоків, тобто насамперед до романо-германської правової сім’ї. Так, країни Східної Європи, особливо ті, що вступили до ЄС, сьогодні переважно належать до системи континентального права.

За другим варіантом може утворитися оригінальне загальне слов’янське право з пріоритетним впливом російської ідеології, що випливає із тривалих культурно-історичних, релігійно-етичних та моральних факторів. Це може бути зумовлено, насамперед, спільністю праворозуміння, яке надає перевагу колективістським формам юридичного життя, домінуванню колективного інтересу, спільністю джерел права, традицій юридичної мови та конструкцій. Посилення інтеграції слов’янських народів (наприклад, у разі втілення положень про Союз Росії і Білорусі) сприятиме розвитку цієї тенденції.

Згідно третього варіанту на постсоціалістичному просторі формуються кілька правових сімей: прибалтійська, яка все більш тяжіє, а в перспективі – вливається, до скандинавської правової сім’ї; слов’янської правової сім’ї з істотними елементами мусульманського та азіатського звичаєвого права; центральноєвропейської з тяжінням до романо-германської правої сім’ї.

З урахуванням таких варіантів-перспектив розвитку вітчизняної правової системи, необхідно говорити про свідомий вибір України, тобто відповідну правову політику компетентних органів держави. Насамперед це зумовлено вибором євроатлантичного, європейського або євразійського напрямку інтеграції правової системи України.

Розвиток українського суспільства в рамках світового цивілізаційного процесу передбачає багатоманітність форм інтеграції у світове співтовариство. Саме тут роль глави держави, уряду, парламенту, конституційної юстиції та плебісцитарних форм демократії має надзвичайну вагу. Такі відносини мають складний системний характер, але вони полягають у визначенні форм регіонального співробітництва України та виробленні чіткої стратегічної політики у світовій спільноті. Інтеграція України у європейські транснаціональні структури ускладнена рядом чинників, які носять концептуальний характер, і мають змістовне навантаження як парадигми розвитку українського суспільства та утвердження державності.



Входження України у європейські транснаціональні структури ускладнюється тим, що в Україні не реалізовано у повній мірі принципу верховенства (панування) права, громадянське суспільство не виступає у повній мірі самоорганізованим, воно знаходиться на стадії динамічного розвитку. Ідея захисту основних прав і свобод (індивідуалізм) поки що підмінюється колективізмом (не солідаризмом, який передбачає політичну дискусію та консенсус). Такі цивілізаційні засади характерні саме для європейського співтовариства.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка