Від творчого пошуку до педагогічних інновацій зміст вступ Розділ Основи творчої педагогічної діяльності Історико-педагогічні засади формування творчої особистості вчителя Сутність понять „творчість”



Сторінка5/14
Дата конвертації04.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Характеристиками уроку-діалогу є:

– рівність особистісних позицій учителя і учнів у процесі навчання (учень – особистість);

– наявність контакту, емоційно-інтелектуальної спільності між учителем і учнем, психологічної захищеності, доброзичливої, творчої атмосфери на уроці;

– високий рівень мотивації навчання учнів, активність у пізнавальній діяльності; свідомий характер навчання;

– оптимальне співвідношення між свободою учня у виборі змісту, методів навчання і педагогічним керівництвом його діяльністю; збільшення числа елементів навчальної самодіяльності в роботі учня;

– творче самопочуття вчителя і учня під час роботи на уроці, відчуття ними задоволення від спільної праці; реалізація потреби учнів у персоналізації, в суспільному визнанні.



Головними структурними елементами побудови уроку-діалогу є:

  1. Мета уроку, її спрямування.

Розвиток інтелектуального, творчого потенціалу учнів засобами вивчення основ наук. Збагачення учнів знаннями, розвиток умінь, навичок, формування ставлення до знань розглядаються як передумови їхнього особистісного розвитку і становлення.

  1. Завдання і професійна позиція.

Створення умов для активного навчання учнів, реалізації ними власного творчого потенціалу, потреб особистісного розвитку. Особистісна позиція у спілкуванні з учнями, орієнтація їх на співпрацю, довіра до учнів. Зосередженість на учнях, вияв щирої зацікавленості в їх зростанні.

  1. Головний механізм педагогічного керівництва навчанням.

Орієнтація на контактну взаємодію з учнями, спирання на їх інтереси, досвід, потреби. Рефлексивне керування пізнавальною діяльністю учнів, яке будується на відтворенні вчителем поведінки, стану, характеру діяльності учнів на уроці з наступним коригуванням навчального процесу на підставі врахування отриманої інформації.

  1. Характер пізнавальної діяльності і позиція учня.

Активна пізнавальна діяльність, готовність до самостійної роботи, вияву ініціативи, творчості. Учень – рівноправний суб’єкт навчання, впливає на характер власної пізнавальної діяльності, відчуває відповідальність перед собою, за свої результати.

  1. Оцінка навчання.

Мета оцінки – не тільки контроль, а й заохочення учнів до самопізнання, самооцінки, самонавчання.

Головною умовою побудови уроку-діалогу є дотримання вчителем оптимального стилю спілкування. Стиль – це усталена система способів та прийомів, які використовує вчитель у взаємодії. У стилі знаходять відображення особливості комунікативних можливостей вчителя і учнів, характер їхніх стосунків, а також творча індивідуальність педагога.

Щодо якостей, які визначають стиль спілкування педагога, то тут дослідники виділяють ставлення вчителя до дітей та вміння управляти учнівським колективом.

Загальне ставлення до дітей і професійної діяльності в цілому може бути: активно-позитивним; пасивно-позитивним; ситуативно-негативним; стійким негативним.

Якщо у педагога стабільно активне позитивне ставлення до дітей, він виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає у важку хвилину, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість у поєднанні із зацікавленістю в учнях викликає довіру, вони розкуті, комунікабельні.

Пасивно-позитивне ставлення вчителя визначається установкою: лише вимогливість та суто ділові стосунки можуть бути забезпечити успіх у навчанні. Звідси – сухий, офіційний тон, брак емоційного забарвлення взаємин, що збіднює спілкування і гальмує творчий розвиток вихованців.

Негативне ставлення до дітей навіть у репліці «Як мені набрид ваш клас», нестійкість позиції вчителя, який підпадає під вплив своїх настроїв та переживань, створює ґрунт для виникнення недовір’я, замкненості, а то й таких форм самоутвердження, як лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий учитель працює проти свого предмета, проти школи й проти суспільства в цілому. Ситуативно-негативне ставлення проявляється від ситуації до ситуації, тоді як стійке негативне – постійно.

Отож, аналіз свого стилю спілкування слід розпочинати із визначення ставлення до спільної з дітьми діяльності, а також готовності до виявлення активно-позитивного ставлення. Стиль значною мірою впливає на систему та ефективність викладання: забезпечує готовність учнів до сприймання знань, допомагає зняти психологічний бар’єр віку і досвіду, наближає учнів до вчителя. Під індивідуальним стилем педагогічного спілкування В.Марлін розуміє цілісну систему операцій педагогічного спілкування, що забезпечує ефективну взаємодію вчителя з учнями, опосередковану цілями, завданнями педагогічної діяльності та властивостями різних рівнів індивідуальності педагога.

Залежно від ставлення до учнів педагог обирає стиль керівництва діяльністю учнів: авторитарний, ліберальний або демократичний.

Авторитарний – стиль диктату, коли учень розглядається тільки як пасивний виконавець і йому фактично відмовлено в праві на самостійність та ініціативу.

Авторитарний вчитель, самочинно визнаючи спрямованість діяльності групи, вказує, хто з ким повинен працювати, як робити. Це гальмує ініціативу учнів. Головні форми взаємодії: наказ, вказівка, інструкція, догана. Реакція на помилки – висміювання, різкі слова. Вчитель лаконічний, нетерпимий до заперечень.



Демократичний – стиль, що ґрунтується на глибокій повазі до особистості кожного; засадою для нього є довіра й орієнтація на самоорганізацію; самоуправління особистості та колективу.

Педагог, що обрав демократичний стиль, спирається на думку колективу, прагне донести мету діяльності до свідомості кожного учня і підключити всіх до активної участі в обговоренні роботи. Основні способи взаємодії: заохочення, порада, інформація, координація, що розвиває в учнів упевненість у собі, ініціативність.



Ліберальний стиль характеризується браком стійкої педагогічної позиції; виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог, формальному розв’язанні проблем.

Ліберальний учитель прагне не втручатися в життя колективу, легко підкоряючись часто-густо суперечливим впливам. Форми його роботи зовні нагадують демократичні, але через відсутність власної активності і зацікавленості, нечіткість програми і брак відповідальності у самого керівника робота йде на самоплив, виховний процес некерований. Результати праці значно нижчі.

За В.Кан-Каликом, виділяють п’ять головних стилів педагогічного спілкування:

1. Спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю. Засадовим для нього є активно-позитивне ставлення до учнів, закоханість у справу, що передається дітям, співроздуми та співпереживання щодо цікавих і корисних заходів. За такими вчителями діти ходять слідом, бо вони сповнюють їхнє життя радістю, гордістю за успіхи у колективних справах Педагоги не керують школярами, а разом з ними дбають про справи школи, ніякого протиставлення „ми” і „ви”. Замість однобічного впливів педагога на учнів – спільна творча діяльність вихованців разом із вихователями і під їхнім керівництвом».

2. Стиль педагогічного спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні. Демонстрація дружнього ставлення – запорука успішної взаємодії. Цей стиль базується на особистісному позитивному сприйнятті учнями вчителя, який виявляє приязнь, повагу до дітей. Це позитивний стиль спілкування, проте в перспективі його розвитку слід мати творчий союз на підставі захоплення справою. Окремі педагоги неправильно інтерпретують стиль дружби і перетворюють дружні стосунки на панібратські, що негативно впливає на весь навчально-виховний процес.

3. Часто молоді вчителі, не вміючи встановити дружніх стосунків на ґрунті самовіддачі, вдаються до обмеження спілкування формальними взаєминами і обирають стиль спілкування-дистанція. У цих педагогів в цілому може бути позитивне ставлення до дітей, але організація діяльності ближча до авторитарного стилю, що знижує загальний творчий рівень спільної з учнями роботи (пасивно-позитивне ставлення плюс авторитарність в організації справи призводять до того, що в класах може бути нібито прекрасна дисципліна, висока успішність, проте значні прогалини у моральному вихованні учнів).

Дистанція між учителем і учнем повинна бути, проте це не головний критерій стосунків. Умовно А.Макаренко навіть визначив її математично: 1 метр, бо менше – „на голову сядуть”, а більше – зникла теплота. Дистанція залежить від рівня авторитету вчителя, визначається учнями, хоча й скеровується педагогом.

4. Спілкування-дистанція є певною мірою перехідним етапом до того негативного стилю, як спілкування-залякування. Вдаються до нього також ті молоді педагоги, котрі не в змозі організувати спільну діяльність, адже для цього потрібні професійні навички. Загалом, жорстка регламентація руйнує творчу атмосферу. Спілкування-залякування поєднує в собі негативне ставлення до учнів і авторитарність у способах організації діяльності.

5. Слід застерігатися від обрання такого стилю спілкування, який поєднує в собі позитивне ставлення до дітей з лібералізмом. Такий стиль називають загравання. У педагога є прагнення завоювати авторитет, він не байдужий до того, чи подобається дітям, але при цьому не прагне відшукати доцільних способів організації взаємодії, може вдатися до прийомів завоювання дешевого авторитету. Гонитву за дитячою любов’ю засуджував А.Макаренко, бо вона – для задоволення честолюбства педагога, а не на користь дітям.

Отже, оптимальне педагогічне спілкування – це таке спілкування між вчителем і учнями в процесі навчання, яке створює найкращі умови розвитку учня як повноцінного суб’єкта навчальної діяльності, як особистості.



Розділ 3. Інноваційна діяльність педагога
Якщо варто жити, то тільки для того,

щоб допомагати розвитку”.

В. Вахтєров

Сучасний глобалізований світ несе із собою нові реалії,

високі технології і моральні випробування для людини.

Чи подолає їх людина? Чи зможе комфортно почуватися

в такому світі? Багато в чому це залежить від

Учителя, Викладача, Педагога…”.

С. Сисоєва


3.1. Основи педагогічної інноватики

Розвиток системи освіти вимагає впровадження нових методів навчання і виховання дітей, переосмислення мети та завдань навчально-виховного процесу, пошуку нових форм викладання та реалізацію особистісно орієнтованої складової освіти. На сучасному етапі вагоме значення для підвищення ефективності процесу формування дитини як всебічно розвиненої особистості відіграють інноваційні педагогічні технології. Відбором, теоретичним осмисленням, класифікацією педагогічних інновацій займається нова галузь педагогічного знання – педагогічна інноватика.

Як галузь педагогіки педагогічна інноватика є досить молодою наукою. У зарубіжній педагогіці дослідження інновацій започатковані в 60-х роках XX ст. і мають яскраво виражений прикладний характер. Здебільшого вони зосереджені на теоретичному обґрунтуванні, аналізі різноманітних аспектів інноваційних процесів у системі навчання і виховання, виробленні практичних рекомендацій щодо освоєння, впровадження новацій, забезпечення оптимального режиму функціонування інноваційних проектів і програм. Проблеми інновацій досліджують сербський педагог К.Ангеловськи та англійські й американські педагоги X.Барнет, Д.Гамільтон, Н.Грос, У.Кінгстон, Н.Лагервей, М.Майлз, А.Хаберман, Р.Хейвлок та ін. Інтерес до інновацій світової педагогічної громадськості виявляється у створенні інформаційних служб (Центр дослідження інновацій в освіті під егідою ЮНЕСКО, Азіатський центр педагогічних інновацій для розвитку освіти), започаткуванні програм впровадження педагогічних інновацій, проведенні міжнародних конференцій, діяльності організацій, що узагальнюють педагогічні нововведення в різних країнах світу, інформують про них педагогічну громадськість на сторінках спеціальних часописів. Зокрема, Міжнародне бюро з питань освіти (Франція, Париж) публікує такі періодичні видання, як „Педагогічні інновації”, „Інформація та інновація в освіті” та ін.

Розвиток педагогічної інноватики в Україні пов’язаний із масовим громадсько-педагогічним рухом, спричиненим суперечностями між суспільними потребами щодо розвитку і функціонування навчально-виховних закладів і реальним буттям навчально-виховної системи. Інноваційна діяльність в Україні передбачена проектом Концепції державної інноваційної політики (1997) та проектом Положення „Про порядок здійснення інноваційної діяльності у системі освіти” (1999).



Інновація освіти – цілеспрямований процес часткових змін, що ведуть до модифікацій мети, змісту, методів, форм навчання й виховання, адаптації процесу навчання до нових вимог.

Педагогічна інноватика полягає у постійному пошуку і впровадженні нових максимально ефективних технологій навчання і виховання, результатом яких є спрямованість процесу навчання на якість засвоєних знань, творчий розвиток особистості, її самореалізацію, формування людини, здатної до самостійного мислення, критичної та об’єктивної оцінки своїх здібностей і можливостей, яка відрізняється прагненням до самовдосконалення та долання перешкод.

Інновація (від лат. Innovatio – оновлення, зміна) – нововведення, зміна, оновлення; новий підхід, створення якісно нового, використання відомого в інших цілях.

У педагогіці поняття „інновація” вживають у таких значеннях:

– форма організації інноваційної діяльності;

– сукупність нових професійних дій педагога, спрямованих на вирішення актуальних проблем виховання і навчання з позицій особистісно-орієнтованої освіти;

– зміни в освітній практиці;

– комплексний процес створення, розповсюдження та використання нового практичного засобу в галузі техніки, технології, педагогіки, наукових досліджень;

– результат інноваційного процесу.

Предметом педагогiчної iнноватики є актуально значущі та системно органiзуючi iнноваційні процеси, якi стають перспективними для еволюції освiти та позитивно впливають на її розвиток, а також на розвиток бiльш широкого мультикультурного простору.

В умовах розбудови національної системи загальної середньої освіти важливого значення набуває інноваційна діяльність загальноосвітніх навчальних закладів, яка характеризується системним експериментуванням, апробацією та застосуванням інновацій (нововведень) в освітньому процесі. Під освітніми інноваціями розуміють новизну, що істотно змінює результати освітнього процесу, створюючи при цьому удосконалені чи нові:

– освітні, дидактичні, виховні системи;

– зміст освіти;

– освітні, педагогічні технології;

– методи, форми, засоби розвитку особистості, організації навчання і виховання;

– технології управління навчальним закладом, системою освіти.



Освітні інновації поділяються на психолого-педагогічні, науково-виробничі та соціально-еко­номічні. До психолого-педагогічних інновацій на­лежать нововведення у навчальному, виховному й управлінському процесах; до науково-виробничих – комп'ютерні, мультимедійні технології, сучасне матеріально-технічне обладнання; до соціально-економічних – юридичні, правові, економічні та інші нововведення.

Розглядаючи психолого-педагогічні інновації як новостворені (застосовані) чи вдосконалені техно­логії (чи проекти), які істотно змінюють обсяги, структуру та якість педагогічного процесу, ми на­самперед виділяємо в сучасній школі такі технології, як: інтеграційна природнича освіта (автор – В.Ільченко), розвивальне навчання (автори – Д.Ельконін, В.Давидов), особистісно орієнтоване навчання (О.Савченко, І.Якиманська, С.Подмазін), колективно-групове навчання (Л.Кочина, Н.Бібік), модульно-розвивальне навчання (А.Фурман), життєтворчість (І.Єрмаков), особистісно орієнтоване виховання (І.Бех), психологічне управління (Л.Карамушка, Н.Коломінський), адаптивне управління (Г.Єльникова), громадсько-державне управління (П.Хобзей), управління інноваційними освітніми проектами (Л.Даниленко).

Практично всі психолого-педагогічні інновації реалізуються:

у змісті навчання й виховання учнів через вве­дення державних стандартів початкової освіти; розробку проектів державних стандартів загальної середньої, вищої та післядипломної освіти; роз­робку загальнодержавних концепцій виховання дітей та молоді на засадах національних, родин­них, громадянських, індивідуальних цінностей осо­бистості; створення авторських навчальних планів і програм, підручників, навчальних посібників, виховних систем; розробку нової системи оціню­вання навчальних досягнень учнів у загально­освітній школі тощо;

у формах, методах і технологіях навчання та виховання появою дистанційної форми навчання; пріоритетністю діалогових, діагностичних, актив­них та інтерактивних методів навчання і вихован­ня; запровадженням альтернативних навчально-виховних технологій, таких як: розвивальна, модульнорозвивальна, диференційована, індивідуально-орієнтована, алгоритмізована, проектна, рейтингова тощо;

у змісті, формах і методах управління закладом освіти запровадженням модернізованих управ­лінських функцій керівника, таких як прогностич­на, політико-дипломатична, менеджерська, пред­ставницька, консультативна; громадсько-держав­них форм управління; моніторингу; економічних методів управління тощо;

в організаційній структурі закладів освіти створенням варіативних організаційних освітніх струк­тур, таких як: ліцей, гімназія, коледж, колегіум, комплекс, освітнє об'єднання тощо.

Ці та інші інновації, як правило, представлені своїми інноваційними технологіями, які характери­зуються сукупністю якісно нових чи оновлених форм, методів і засобів навчання, виховання й управління, об'єднаних єдиною метою. Іннова­ційна освітня технологія складається з навчальної, виховної та управлінської інноваційної технології.

До навчальної інноваційної технології належить відповідний добір операцій та дій педагога з уч­нем, у результаті яких суттєво покращується мотивація учнів до навчального процесу. Це – особистісно орієнтована, інтеграційна, інформаційна, дистанційна, модульно-розвивальна, розвивальна та інші технології.

До виховної інноваційної технології мистецькі засоби й прийоми впливу педагога на свідомість особистості учня з метою формування в нього особистісних цінностей у контексті із загальнолюд­ськими. До таких технологій належать: технологія ранньої соціалізації учнів, формування почуття національної гідності у шкільної молоді, духовно­го розвитку учнів тощо.

До управлінської інноваційної технології су­часні інформаційні та діагностичні технології, тех­нології економічного та психологічного впливу на підлеглого, що створюють умови для оперативного й ефективного прийняття керівником управлін­ського рішення.

Для здійснення управлінських інноваційних технологій керівник загальноосвітнього навчаль­ного закладу повинен мати достатні знання в галузі сучасних наук; бути обізнаним з іннова­ційною педагогікою та інноваційним освітнім менеджментом; бути мотивованим на виконан­ня управлінських функцій; мати позитивний досвід управління педагогічним колективом, бути творчою особистістю. В основному керів­ники шкіл України саме такими і є. Це творчі люди, високоосвічені педагоги, однак вони пе­реважно не є професіоналами в галузі управління людськими і матеріальними ресурсами, не мають фахової підготовки в галузі освітнього менеджменту, в тому числі й інноваційного ос­вітнього менеджменту. І тому досить повільно запроваджують у навчально-виховний і управлінський процеси результати сучасних досягнень науки і практики. Деякі освітні інновації всти­гають „застаріти”, і їхнє впровадження у на­вчально-виховний і управлінський процеси відбувається із запізненням.

Тому важливим для 12-річної середньої школи є розв'язання проблеми набуття керівниками шкіл відповідних знань, умінь і навичок у галузі освітнього менеджменту та педагогічної інноватики.

Менеджер-управлінець – це спеціаліст з уп­равління в сучасних умовах; автономний праців­ник, який створює особливий вид продукції – рішення, режим праці, критерії ефективності, ціну, місце у прибутках виробництва.

На сучасному етапі розвитку системи загаль­ної середньої освіти в Україні кількість експери­ментальних шкіл, що розробляють чи апробують педагогічні інновації, за останні три роки зросла в середньому на 18 %. На всеукраїнському рівні ек­сперименту зареєстровано 47 педагогічних інно­вацій, до реалізації яких залучено 134 загально­освітніх навчальних заклади; на регіональному – 103 інновації, що діють у 340 закладах освіти.

З аналізу освітніх інновацій, що діють у сучас­них загальноосвітніх навчальних закладах, визна­чено, що особистісно-орієнтоване навчання ста­новить 26 %, розвиваюче навчання – 16 %, дифе­ренційоване навчання – 9,3 %, інтегроване навчання – 10 %, рання соціалізація учнів – 14 %, національне виховання – 11,3 %, духовне вихо­вання – 12,6 %, управління – 8 %.

Управлінські інновації представлені переваж­но технологіями громадсько-державного, адаптив­ного, особистісно орієнтованого управління та управління інноваційними освітніми проектами. Кожна з цих технологій реалізується відповідни­ми теоретичними основами (принципами, зако­номірностями, завданнями тощо). Так, технологія управління інноваційними освітніми проектами, наприклад, характеризується розробленими нами законами обов'язкового впливу освітньої інновації на кінцевий результат діяльності закладу освіти та впливу на інтелектуальні, матеріальні й часові ви­трати членів педагогічного колективу.

Знання цих законів, а також законів пере­бігу освітніх інновацій допоможе керівникам шкіл і педагогічним працівникам адаптуватися до умов роботи в інноваційному освітньому се­редовищі.

Заклади освіти, які розробляють, експеримен­тують чи апробують освітні інновації, є інновацій­ними. Вони потребують управління, яке характе­ризується не лише цими законами, а й новими принципами і закономірностями. Так, закономірності, що характеризують управління іннова­ційними загальноосвітніми навчальними заклада­ми, розподіляються на дві групи: перша група закономірностей розкриває прямо пропорційну залежність між здійсненням інноваційної діяльності у закладі освіти та підвищенням якості освітнього процесу, а також збільшенням інтелектуальних і матеріальних витрат учасників інноваційного про­цесу і самого керівника школи; друга – обернено пропорційну залежність між здійсненням інновацій­ної діяльності й часом, затраченим керівником на виконання управлінських функцій, операцій і дій, чи іншим педагогічним працівником на виконання своїх функціональних обов'язків.

Інновації в освіті спрямовуються на розв’язання проблем: якісне покращення мотивації учасників навчального процесу (навчальні інновації); формування партнерських відносин між суб'єктами педагогічної взаємодії та особистісних цінностей у контексті із загальнолюдськими (виховні інновації); створення умов для прийняття самостійного оперативного й ефективного управлінського рішення (управлінські інновації).

Провiдними методами дослiджень інноваційних процесів є:

– вивчення наукових i науково-педагогiчних джерел, які мiстять iнформацію щодо iнновацiйних процесів, тобто методи, спрямованi на створення теоретичних узагальнень, встановлення i формулювання закономiрностей (аналiз, синтез, iндукцiя i дедукцiя, логiчні методи – метод схожостi, вiдмiнностi, метод супровiдних змiн тощо);

методи емпiричного та математичного дослiдження, якi безпосередньо спрямованi на об’єкт, що вивчається (спостереження, анкетування, спiвбесiда, вивчення продуктiв дiяльностi та досвiду, експеримент i дослiдна перевiрка, статистична обробка дослiджуваного матерiалу та методи оцiнювання тощо);

– структурно-функцiональний метод, який передбачає розчленування феномену на складовi;

– порiвняльний метод, що зумовлює можливiсть зробити висновки щодо ефективностi дiяльностi освiтнiх систем i тенденцiй їх розвитку;

– конструктивно-генетичний метод, що пропонує аналiз змiн у дослiджуваному процесi як у цiлому, так i в окремих його складових у просторi та часi;

– частковi методи дослiдження: аксiоматичний, модернiзаторський, парадигмальний, якi здатнi адекватно пiдiйти до пiзнання педагогiчних феноменiв.

Інноваційна спрямованість змісту освіти ґрунтується на дотриманні таких принципів: науковiсть та iсторизм пiд час розгляду явищ природи i суспiльства; народнiсть та культуровiдповiднiсть; iнновацiйнiсть у поєднаннi з традицiйнiстю; диференцiацiя та iнтеграцiя знань; особистiсно орiєнтовний пiдхiд; безперервнiсть та варiативнiсть навчання та ін.

На сьогодні метою освіти, на думку І.Зязюна, повинна стати „людина у постійному розвитку, її духовне становлення, гармонізація її відносин з собою та іншими людьми, зі світом. … Система освіти створюється для людини, функціонує і розвивається в її інтересах, слугує повноцінному розвитку особистості”. Отже, пріоритетними завданнями системи освіти є навчання навчатися, навчання працювати, навчання співіснувати, навчання жити. Виходячи з цього твердження головними якостями випускника школи XXІ ст. мають бути:

– гнучка адаптація у змінних життєвих ситуаціях, самостійне набуття необхідних знань, вміння застосовувати їх на практиці, знаходження „свого місця” впродовж життя;

– самостійне критичне мислення, вміння бачити труднощі та шукати шляхи їх раціонального подолання;


  • здатність генерувати нові ідеї та творчо їх втілювати;

  • вміння правильно та оперативно працювати з інформацією та оперувати нею;

  • здатність налагоджувати позитивні стосунки з колективом, родиною, оточуючим середовищем;

  • висока моральність, відповідальність за себе та за долю суспільства.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка