Від творчого пошуку до педагогічних інновацій зміст вступ Розділ Основи творчої педагогічної діяльності Історико-педагогічні засади формування творчої особистості вчителя Сутність понять „творчість”



Сторінка3/14
Дата конвертації04.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Це цікаво знати
Психологічний портрет творчої особистості
Творчі особи відзначаються великою фізичною енергією, але часто вони також є бездіяльними, довго перебувають у стані спокою, відпочинку.

Вони водночас суворі і наївні.

У них поєднуються пустотливість і дисциплінованість, відповідальність і безвідповідальність.

У творчих людей сплутані уявлення, фантазії і почуття реальності, переживання реальності та фантазії у них іноді чергуються, взаємно переходять одне в одне.

Творчі люди проявляють особливості як екстравертів, так і інтровертів.

Творчі люди скромні й горді одночасно.

Творчі люди проявляють одночасно як бунтарський рух, так і консерватизм.

Багато хто з творчих людей демонструють величезну пристрасть у своїй роботі.

Творчі люди високою мірю об’єктивні в оцінці своєї праці.

Творчі люди відкриті і чутливі, тому їм часто доводиться страждати, переживати біль. Але вони також люблять переживати і цінують задоволення.

Розділ 2. Основи педагогічної майстерності
Педагогічна майстерність – це високе мистецтво навчання і виховання, що постійно вдосконалюється, доступне кожному педагогу, основу якого складають професійні знання, вміння і здібності”.

А.Макаренко
Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом, але це спеціальність, якої треба вчити, як вчать лікаря його майстерності, як треба вчити музиканта...”
А.Макаренко


    1. Педагогічна майстерність і особистість вчителя

Духовне і національне відродження школи, вирішення завдань щодо формування соціально-активної, всебічно розвиненої особистості учня та створення сприятливих умов для розвитку його потенціалу і можливостей залежать від професійної компетентності вчителя, рівня його освіти та загальної культури, педагогічної майстерності, здатності до педагогічної взаємодії і спілкування, його професійних та особистісних якостей, соціальної активності та громадської позиції.

Професію вчителя можна розглядати з різних сторін:


  1. З глобальних – навіщо вона суспільству;

  2. З позиції учня – чого чекає дитина від педагога, ким він є для неї;

  3. З позиції самого вчителя – якими є його обов’язки, як він їх розуміє.

Головними сферами життя суспільства є: виробництво, наука, мистецтво. Виробництво – основа життя суспільства, воно забезпечує засоби існування. Наука дає нові знання, технології, що допомагають розвивати виробництво. Мистецтво створює духовну атмосферу життя. Наука, мистецтво впливають на виробництво та удосконалюють його. Але самі по собі наука і мистецтво не розвиваються, потрібні люди, які вбирають досвід минулого і розвивають науку, мистецтво і виробництво далі. Тому саме педагогічна діяльність і покликана залучати молоде покоління до накопичення суспільного досвіду.

Головне завдання вчителя в школі – навчати і виховувати підростаюче покоління. Звідси слідує три основні функції педагога – дидактична, розвивальна і виховна.



Дидактична – на першому місці. Вчитель – носій знань і його завдання передати їх дітям. Чим більше знає вчитель, тим краще засвоюють науку діти. Але з розвитком науки і суспільства знань стало дуже багато і одній людині їх осягнути неможливо. Тому навчальна функція змінила своє визначення – вчитель не передає знання, а вчить їх здобувати. На думку А.Дістервега: „поганий вчитель дає знання дітям, а хороший – вчить їх здобувати”. В.Сухомлинський наголошує: „Школа повинна бути не коморою знань, а середовищем думки”. Тоді предмет, що вивчається, є не кінцевою метою діяльності вчителя, а засобом розвитку дитини.

Тому паралельно виконується розвивальна функція. Вона полягає у створенні сприятливих умов для потенційного творчого розвитку дитини, для її саморозкриття.



Виховна – найскладніша функція. Її сутність – у трактуванні цілей, що поставило суспільство у конкретні завдання, у формуванні необхідних якостей у кожної дитини: дисциплінованості, сили волі, чесності, дружелюбності, доброти та ін.

Зміст педагогічної професії виявляється в діяльності, що здійснюють її представники і яка називається педагогічною.



Діяльність – це система взаємодії суб’єкта зі світом, що постійно змінюється і в процесі якої формується, втілюється в об’єкті психічний образ та реалізуються відносини суб’єкта.

Педагогічна діяльність – це особливий вид соціальної діяльності, що передбачає передачу від старших поколінь до молодших нако­пичених людством культури і досвіду, створення умов для їх особистісного розвитку і підготовки до виконання певних соці­альних ролей у суспільстві.

Професійно-педагогічна діяльність – це діяльність вчителя, змістом якої є таке керівництво діяльністю учнів у навчально-виховному процесі, яке забезпечує розвиток головних сфер його особистості.

До структури педагогічної діяльності входять наступні компоненти:

– мета діяльності (формування особистості учня як гідного громадянина країни);

– суб’єкт (учитель, педагогічний колектив школи);



  • об’єкт (учень);

  • сукупність дій і операцій, за допомогою яких реалізується діяльність (способи, прийоми впливу вчителя на учнів);

– результат діяльності (рівень сформованості необхідних рис і якостей особистості учня).

Мета характерна тим, що вона не однотипна. Вихідні цілі формулює суспільство. Вони визначають загальну спрямованість і високий зріст педагогічної праці вчителів. Втілення цих цілей у реальну педагогічну практику потребує творчої праці вчителя, вміння бачити завдання, зіставляти їх з реальною педагогічною ситуацією, враховуючи вікові та індивідуальні особливості учнів. Ці загальні цілі проектуються у конструктивних педагогічних цілях.

Конструктивні визначають способи і характер досягнення вихідних цілей за певних умов. Конструктивні цілі більш конкретні. Вони зумовлюють рівень розвитку знань, умінь, навичок учнів, сформованість певних рис особистості на конкретному етапі освіти. Вони більш мінливі і динамічні.

Оперативні цілі визначаються вчителем під час реалізації програми навчально-виховній роботі в конкретних умовах школи і класу.

Суб’єкт – той, хто впливає на вихованця, – педагог, батьки, колектив. Основний інструмент впливу на вихованця – особистість учителя, його знання й уміння.

Об’єкт – те, на що спрямована діяльність. Об’єктом педагогічної праці є учень, його формування та розвиток.

Отже, цілі професійно-педагогічної діяльності мають короткочасний і тривалий характер. Суб’єкт і об’єкт педагогічної діяльності розглядають з урахуванням їх психологічних особливостей. Стратегія вчителя – поставити учня в позицію суб’єкта навчальної діяльності. Ш.Амонашвілі наголошував: „Духовний світ дитини збагачуватиметься лише тоді, коли вона це багатство вбиратиме через дверцята своїх емоцій, через почуття співпереживання, радощів, гордості, через пізнавальний інтерес; силоміць збагачувати цей світ – все одно, що зловмисно висаджувати райські яблука в отруєний ґрунт”. Тому вчитель має володіти усім арсеналом засобів, які б дозволяли залучити дітей до творення самих себе. Головними засобами у навчально-виховній роботі вчителя можуть виступати різні види діяльності, у які включаються вихованці: праця, спілкування, гра, навчання.



Педагогічна майстерність вчителя, вихователя – це вищий рівень педагогічної діяльності, який проявляється у тому, що у визначений час педагог досягає оптимальних результатів.

Педагогічна майстерність – комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності.

До таких важливих властивостей, якими повинен володіти вчитель-майстер, і які взаємозалежні між собою, ми відносимо:

– гуманістичну спрямованість діяльності вчителя (ідеали, інтереси, ціннісні орієнтації);

– його професійну компетентність (знання, вміння, навички, постійне самовдосконалення, високий рівень культури);

– педагогічні здібності: комунікативність, перцептивність (розуміння інших), динамізм особистості (активність, гнучкість впливу), емоційна стабільність (саморегуляція), оптимістичне прогнозування (віра в позитивне в кожній людині, у перспективу її розвитку), творчість та ін.;

– педагогічну техніку: внутрішню (вміння володіти своїм фізичним, психічним, емоційним станом; голосом, мімікою, пантомімікою) та зовнішню (вміння впливати на інших).



Критеріями педагогічної майстерності є гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність) та ін.

До шляхів оволодіння педагогічною майстерністю належать:

  1. Навчання в педагогічних навчальних закладах.

А.Макаренко писав: „Я переконаний, що в майбутньому у педагогічних вузах обов’язково буде викладатись і постановка голосу, і поза, і володіння своїм організмом, і без такої роботи я не уявляю собі роботи вихователя”.

  1. Вивчення педагогічного досвіду.

  2. Курсова перепідготовка і стажування.

  3. Самоосвіта і самовиховання.

Виділяють чотири рівні оволодіння майстерністю: елементарний, базовий, досконалий і творчий.

Елементарний – вчителю властиві лише окремі якості професійної діяльності. Найчастіше – це володіння предметом викладання і знаннями. Відсутні на цьому рівні спрямованість на розвиток учня, техніка організації діалогу. Тому продуктивність навчально-виховної діяльності такого вчителя є низькою.

Базовий – учитель володіє основами педагогічної майстерності. Його педагогічні дії зорієнтовані, стосунки з учнями і колегами позитивні, добре володіє предметом викладання, вміє організувати навчально-виховний процес на уроці. (Досягають після закінчення ВНЗ).

Досконалий – дії вчителя чітко спрямовані, їх якість висока, володіє діалогічною взаємодією у спілкуванні. Вміє самостійно планувати і організувати свою діяльність на тривалий проміжок часу. Основною метою його діяльності є розвиток особистості учня.

Творчий – характерні ініціативність і творчий підхід до організації професійної діяльності. Вчитель самостійно конструює оригінальні педагогічно-доцільні прийоми взаємодії. Будує діяльність на основі рефлексивного аналізу. Педагогу властивий індивідуальний стиль професійної діяльності.

Завдання навчального педагогічного закладу не в тому, щоб дати готові рекомендації на решту життя і діяльності майбутньому вчителю, а навчити адаптуватись до різних ситуацій, які складаються щоденно, розв’язувати різні педагогічні задачі.



2.2. Педагогічна техніка вчителя

Щоб визначити сутність поняття „педагогічна техніка”, його зміст, а також шляхи формування і розвитку у становленні педагогічної майстерності педагога, необхідно звернутись до історичного досвіду навчання основам педагогічної техніки. Так, у Стародавній Греції та Римі основними складовими частинами професійної майстерності педагога і особливо ораторського мистецтва були: виразність і культура мови, постановка голосу, мистецтво логічного переконання. Представниками такого підходу були Сократ, Платон, Аристотель, Ціцерон.

Питання професійної майстерності учителя простежуються у творчості відомих західноєвропейських педагогів XVI–XIX ст. Гуманне ставлення до дитини, любов до неї, уміння розвивати у неї допитливість, прагнення до свідомого засвоєння знань відображені в поглядах Ф.Рабле, Е.Роттердамського, Т.Мора. Вплив епохи Відродження у значній мірі виявився у спадщині видатного чеського педагога Я.-А.Коменського. Навчання дитини він вважав „мистецтвом мистецтв”. На його думку, вчитель повинен бути людиною високої культури, енциклопедично освіченим і досконало володіти мистецтвом слова. Ж.-Ж.Руссо високо цінував талант та здібності педагога, які за його твердженням, є необхідною умовою для оволодіння мистецтвом виховання. Й.Г.Песталоцці джерелом педагогічного мистецтва вважав любов до дітей, яка може замінити талант і підготовку вчителя.

Проблема майстерності педагога і оволодіння ним педагогічною майстерністю знайшли відображення у творах видатних вітчизняних мислителів, діячів освіти дорадянського періоду. Майстерність вчителя, на думку К.Ушинського, полягає у його здатності впливати на розум дитини для досягнення поставленої мети. Основною ознакою майстерності вважав творчість вчителя. Вагому роль відводив здібностям учителя, які, за його твердженням, є основою для мистецтва виховання. К.Ушинський вказував такий шлях оволодіння педагогічною майстерністю: самоудосконалення, вивчення досвіду, створення свого стилю викладання, своєї системи педагогічної роботи.

Видатний вчений М.Пирогов важливе місце у розвитку освіти відводив учителям, їх підготовці, удосконаленню педагогічної техніки. Серед ознак, за якими, на його думку, можна визначити рівень педагогічної майстерності, він називав здатність вчителя підтримувати увагу, розуміння індивідуальних особливостей дітей.

Велику увагу проблемі професійної майстерності вчителя приділяв Л.Толстой. Він особливо цінував такі якості педагога, як швидке проникнення у світ почуттів, у світорозуміння дитини, широку педагогічну ерудицію, мистецтво володіння словом, педагогічну дію.

У педагогіці 20-30-х років педагогічна техніка розглядалась як обов'язковий компонент професійної майстерності вчителя. На початку 20-х років у Москві працювало дві студії по навчанню студентів і молодих вчителів професійній майстерності, керівниками яких були Т.Маркарьян, С.Фрідман. У системі Т.Маркарьяна відпрацьовувались психологічні і педагогічні прийоми, запозичені з методики навчання акторської майстерності. Цікавий також досвід М.Розенштейна, у якому він вперше ставить питання про використання у педагогіці елементів театрального мистецтва. При цьому він підкреслював, що театральні засоби – мова, жест, інтонація, міміка, паузи – є необхідними елементами майстерності вчителя при умові вмілого застосування їх у педагогічній практиці. Тому, на думку М.Розенштейна, педагогам необхідно систематично працювати над культурою мови та іншими засобами впливу на дітей. Заслуговує також на увагу запропонований Я.Мамонтовим „художньо-дидактичний метод”, оскільки він передбачає інтеграцію дидактичного матеріалу в художню форму, що стимулює мимовільну увагу, пам'ять, уяву, пізнавальний інтерес у поєднанні з емоційним піднесенням. У його методі важливу роль відіграють мімічні і пластичні засоби.

Ці підходи були інтегровані у працях А.Макаренка, який вперше виділив навчання педагогічній техніці у самостійний напрям професійної підготовки вихователя, розкриваючи як зміст, так і методи такого навчання. В систему компонентів педагогічної техніки він включає уміння: володіння мімікою, жестами, поглядом, рухом, голосом, педагогічну спостережливість, винахідливість, дотепність, уміння, настроювати себе на щирі, доброзичливі стосунки з учнями. Закликаючи до дослідження проблем педагогічної техніки, А.Макаренко вважав, що для кожного вчителя педагогічна техніка повинна стати обов'язковим інструментом його діяльності.

Не дивлячись на те, що видатні педагоги і психологи 20-30-х років вказували на необхідність оволодіння вчителями всього набору компонентів педагогічної техніки, закликали розробити курси спеціальних прикладних психолого-педагогічних дисциплін, їх ідеї протягом десятиріч не знаходили підтримки.

В кінці 60-х років стає очевидним непродуктивність емпіричного підходу до розв'язання проблеми формування професійних умінь учителя. Володіння педагогічною технікою розглядається як компонент педагогічної мастерності (З.Шиліна), як умова дотримання учителем норм педагогічної етики (Е.Гришин), як засіб здійснення навіючого впливу (І.Шварц).



Педагогічна техніка – це комплекс знань, умінь, навичок, необхідних учителю для того, щоб ефективно застосовувати на практиці обрані ним методи педагогічного співробітництва.

Педагогічна техніка – це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою й уявою) і прийоми впливу на інших (вербальними і невербальними засобами).

Засобами педагогічної техніки є мова і невербальні засоби спілкування (міміка, пантоміміка). При будь-якому підході до визначення змісту педагогічної техніки постійно зберігається ряд елементів, а саме:

– культура спілкування вчителя з учнями;

– саморегуляція психічної діяльності (самоконтроль, витримка та ін.), управління внутрішнім самопочуттям;

– оволодіння увагою аудиторії;

– виразний показ почуттів і відношень (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд педагога);

– володіння мовою (голос, дихання, дикція, грамотність, інтонаційна гнучкість, емоційна виразність та ін.).

Загальною ознакою цих елементів є їх зв'язок з індивідуальними особливостями вчителя. Поняття „педагогічна техніка” містить дві групи складових. Перша група пов'язана з умінням педагога керувати своєю поведінкою: техніка володіння своїм організмом (мімікою, пантомімікою, пластикою тіла); керування емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження творчого самопочуття; опанування умінням соціальної перцепції (техніка керування увагою, уявою); техніка мовлення (керування диханням, дикцією, темпом мовлення). Друга група пов'язана з умінням вплинути на особистість і колектив: техніка організації контакту; управління педагогічним спілкуванням; організація колективних творчих справ та ін.

У педагогічній техніці виділяються два напрямки. Одна група її елементів спрямована на встановлення оптимальних взаємовідносин з дітьми. Друга на ефективне використання у ній взаємодії внутрішній і зовнішніх, предметних, матеріальних об'єктів.

Виділяються два рівні педагогічної техніки. До елементарного рівня належать найпростіші автоматизовані дії (навички) вчителя, до комплексного – складні уміння, спрямовані на розв'язання завдань організації навчально-виховного процесу.

Складові обох груп педагогічної техніки спрямовані на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на уміння це почуття адекватно виявити ззовні. Через це будемо умовно поділяти педагогічну техніку відповідно до мети її використання на внутрішню і зовнішню.



Внутрішня техніка – створення внутрішнього переживання особистості, психологічне налаштування вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття. Учитель повинен уміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і сприяти збереженню свого здоров'я. Для цього важливо працювати над таким синтезом якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу впевнено, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою професійну діяльність:

– педагогічний оптимізм;

– впевненість у собі як у вчителеві, відсутність страху перед дітьми;

– уміння володіти собою, відсутність емоційного напруження;

– наявність вольових якостей (цілеспрямованість, рішучість, самостійність, ініціативність та ін.).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній діяльності. В основі її – позитивне емоційне ставлення до себе, до учнів, до праці. Для нейтралізації негативних емоцій потрібні не просто гальмування, уникнення ситуацій, що викликають негативні стани, а й розрядка негативних емоцій за допомогою утворення станів захисного збудження, якими можуть бути: музикотерапія, спілкування з природою, читання книг, гумор, захоплення спортом.

До чинників, що сприяють впевненості вчителя в собі, належить і увага до естетики одягу, що на думку А.Макаренка, є елементом педагогічного артистизму, гри, яка забезпечує внутрішню зібраність і духовну мобілізацію.

Отже, важливим елементом внутрішньої техніки вчителя є регуляція емоційної сфери – формування емоційної стійкості у професійній діяльності.



Саморегуляція, тобто здатність керувати власними психічними станами і поведінкою з метою оптимальної дії в складних педагогічних ситуаціях, що є важливим аспектом професійної діяльності педагога. Психологічні основи саморегуляції включають в себе управління пізнавальними процесами: сприйманням, увагою, уявою, мисленням, пам'яттю, мовленням, а також особистістю: поведінкою, емоціями і діяльністю – реакціями на ситуацію, що виникла. Емоційна саморегуляція базується на умінні керувати станом мисленнєвих процесів і аналіз емоціогенних ситуацій.

Одним із засобів саморегуляції є психокорекційні методи. У педагогіці ці методи застосовуються з метою підготовки педагогів до професійного педагогічного спілкування; підготовки батьків до навчання і виховання дітей; підготовки дітей до умов життя, з якими вони повинні зіткнутися за межами школи і сім'ї.

Психокорекція в педагогічній практиці передбачає розв’язання таких завдань:

– забезпечити емоційну розкутість людини;

– сформувати у неї потреби в спілкуванні з людьми і почуття єдності з ними;

– забезпечити самореалізацію людини, її самоактуалізацію як особистості;



  • вироблення і закріплення у людини ефективних форм адаптивної міжособистісної поведінки;

  • сприяти більш активному включенню людини в суспільне життя і спонукання її до прийняття на себе відповідальності.

Психокорекція стосовно діяльності педагога означає розкриття його індивідуальності, формування нового стилю спілкування з дітьми, вироблення і закріплення більш досконалих педагогічних умінь і навичок, прийняття на себе більшої відповідальності за долю дитини, за результати її навчання і виховання. Психокорекція може відбуватися в індивідуальній та груповій формі. Індивідуальна форма передбачає роботу психотерапевта і клієнта один на один, групова форма –одночасну роботу психотерапевта відразу з групою клієнтів.

До шляхів регуляції власного самопочуття належать: вольовий вплив; аутогенне тренування. Розрізняють два шляхи вольового впливу:

1) звернення до власного почуття обов'язку з усвідомленням соціальної ролі професії, ціннісними установками;

2) непрямий шлях, який здійснюється через контроль власного фізичного стану.

Прийоми:

а) регуляція м'язового напруження;

б) контроль і регуляція дихання зможе призвести до саморегуляції настрою;

в) зміна темпу мовлення та рухів;

г) самонавіювання.

Самонавіювання досягається також за допомогою аутогенного тренування (АТ). Аутогенне тренування, або аутотренінг є системою вправ, спрямованих людиною на саму себе і застосовується для саморегуляції психічних і фізичних станів. Аутотренінг складається із спеціальних вправ, спрямованих на керування увагою, довільне оперування чуттєвими образами, словесні самоінструкції, вольове регулювання тонусу м'язів і керування ритмом дихання, а також на формування в людини навичок свідомого впливу на різні функції організму – самонавіюваня. Аутотренінг, як правило, складається з двох частин: розслаблення і самонавіювання.

Аутогенне тренування, яке покращує стан здоров'я педагога, підвищує його дієздатність, тим самим підвищує його педагогічну віддачу. За бажанням кожний вчитель і вихователь може оволодіти методами аутотренінгу і навчитися користуватися ними самостійно, на відміну від психокорекційної практики, яка вимагає спільної групової роботи і участі в ній професійно підготовлених психологів. Для успішного самонавіювання потрібні систематична робота, тренування психофізичного апарату, який поступово стає слухняним знаряддям у педагогічній діяльності.

Зовнішня техніка – втілення внутрішнього переживання особистості вчителя в його тілесній природі: міміці, голосі, рухах, пластиці.

Елементами зовнішньої техніки вчителя є вербальні та невербальні засоби. Розкриємо характерні особливості невербальних засобів. Враження від людини менше, ніж на 10% визначається вербальною комунікацією, тобто словами. Значно більше значення має так звана невербальна комунікація, яка охоплює всі засоби спілкування, крім самих слів і їх прямого значення.

Розглянемо деякі елементи зовнішньої техніки вчителя. Маємо на увазі зовнішні особливості і способи вираження свого „Я” (успадковані – зріст, комплекція, форма носа, розріз очей та ін.; сформовані – зачіска, хода, постава, міміка, дикція, одяг та ін.).

Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним. Головна вимога одягу вчителя – скромність і елегантність. Вчитель має також стежити за модою, його вигляд повинен викликати позитивне ставлення учнів. І зачіска, і одяг, і прикраси завжди мають бути підпорядковані розв'язанню педагогічної задачі – ефективної взаємодії задля формування особистості вихованця. Естетична виразність виявляється і в привітності та доброзичливості, у зібраності, стриманості рухів, у виправданому жесті, у поставі і ході.

Пантоміміка рухи всього тіла або окремої його частини, постава, пластика тіла, яка інформує про стан і ставлення в процесі спілкування. Жест педагога має бути органічним і зібраним, без різких помахів і не повинен утворювати гострих кутів. Перевага віддається округлій і скупій жестикуляції. Розрізняють жести описові та психологічні, а також позитивні і негативні. Описові жести менш потрібні, проте застосовуються часто. Значно важливіші психологічні жести, що виражають почуття. Основні вимоги до жестів: невимушеність, стриманість і доцільність. Жести найчастіше попереджують хід висловлюваної думки, а не слідують за нею.

Міміка рухи м'язів обличчя, які виражають внутрішній стан людини.

Контакт очей (візуальний контакт) – погляд співрозмовників фіксований один на одному, що означає зацікавленість партнером і зосередженість на тому, про що він промовляє. Візуальний контакт виконує у стосунках з дітьми ще таку важливу функцію, як емоційне живлення і має бути постійним.

Міжособистісний простір (або дистанція спілкування) – відстань між тими, хто спілкується, що є ознакою характеру взаємодії. У процесі спілкування важливо враховувати і розташування співрозмовників.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка