Від творчого пошуку до педагогічних інновацій зміст вступ Розділ Основи творчої педагогічної діяльності Історико-педагогічні засади формування творчої особистості вчителя Сутність понять „творчість”



Сторінка1/14
Дата конвертації04.04.2016
Розмір2.46 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Від творчого пошуку до педагогічних інновацій
ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Основи творчої педагогічної діяльності

    1. Історико-педагогічні засади формування творчої особистості вчителя

    2. Сутність понять „творчість” і „творча особистість”

    3. Класифікація творчих особистостей

    4. Сутність і специфіка педагогічної творчості

    5. Психолого-педагогічні основи формування готовності майбутнього учителя до педагогічної творчості

    6. Компоненти готовності майбутнього учителя до педагогічної творчості

    7. Рівні творчої педагогічної діяльності учителя

Розділ 2. Основи педагогічної майстерності

2.1. Педагогічна майстерність і особистість вчителя

2.2. Педагогічна техніка вчителя

2.3. Мовлення вчителя як засіб педагогічної праці

2.4. Майстерність педагогічного спілкування та педагогічної взаємодії

2.5. Майстерність вчителя в управлінні навчально-виховним процесом



Розділ 3. Інноваційна діяльність педагога

3.1. Основи педагогічної інноватики

3.2. Педагогічна технологія

3.3. Класифікація педагогічних технологій

3.4. Сутність та особливості інноваційної педагогічної діяльності

3.5. Структура готовності педагога до інноваційної педагогічної діяльності

3.6. Закономірності управління інноваційним загальноосвітнім навчальним закладом

3.7. Сучасні тенденції в управлінні інноваційними процесами



Розділ 4. Творчий підхід в управлінні

4.1. Наука управління на сучасному етапі

4.2. Психологічні основи менеджменту в освіті. Психологічна структура особистості.

4.3. Менеджер – професійний керівник

4.4. Моделі сучасного менеджера

4.5. Управлінські ролі керівника

4.6. Особистісно-діяльнісний підхід у психології менеджменту освіти

4.7. Поняття про стилі керівництва, їх класифікація

4.8. Соціально-психологічний клімат в колективі установи

4.9. Трудноші та вимоги у роботі керівників



Глосарій

Список використаних джерел
Розділ 1. Основи творчої педагогічної діяльності
Творчість – це рушійна сила,
яка підтримує в нас життя”.

М. Венс

Справжня цінність особистості починає вимірюватися
її творчим внеском у суспільний розвиток”.

Б.Ананьєв



    1. Історико-педагогічні засади формування творчої особистості вчителя

Сучасна вища освіта, як зазначається у Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті, має забезпечити підготовку активного, самостійного, творчого фахівця, здатного до постійного пошуку нестандартних способів вирішення будь-якого педагогічного завдання, використання досягнень наукового-технічного прогресу, реалізації та самореалізації своїх ідей у різних видах діяльності.

В умовах реформування вищої педагогічної школи, впровадження багаторівневої підготовки педагогічних кадрів відповідно до Болонської декларації особливої актуальності набуває проблема модернізації підготовки майбутніх учителів до професійної діяльності та забезпечення їхньої конкурентоспроможності на ринку праці. Саме тому питання формування творчої особистості вчителя, його професіоналізму стають дедалі більш значимими у теорії і практиці професійної підготовки майбутніх педагогів.

Проблема формування творчої особистості майбутнього учителя знайшла своє відображення у працях багатьох філософів, психологів, педагогів різних епох. В історії наукової думки виокремилися різні підходи до трактування природи та сутності цього феномена. В античній філософії з’явилися перші педагогічні теорії щодо розвитку особистості. Серед їх авторів були Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт, Протагор та ін.

Сократ (469–399 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ – вважав, що людина повинна піклуватися про свою душу й пізнавати тільки саму себе, звідси й мета – самопізнання і моральне вдосконалення. Найвищою доброчесністю, на його думку, є мудрість, яка стримує буяння пристрастей і афектів. Основоположною ідеєю його теорії був принцип самопізнання. Згідно з настановами Сократа, мистецтво вчителя виявляється в умінні стимулювати в учнях потяг до істини та розвивати самостійність їхнього мислення. За визначенням Платона (427–347 рр. до н.е.) – „Творче мистецтво є такою здатністю, яка виступає причиною того, чого раніше не було. Усе, що викликає перехід з небуття в буття є творчість. Отже, створення будь-яких творів мистецтва чи ремесла можна назвати творчістю, а всіх „створювачів” – їх творцями”.

У епоху Середньовіччя християнські погляди на творчість випливають із розуміння Бога як начала, яке вільно творить світ. У центрі уваги опиняються безмежні творчі можливості людини. Поступово з’являється думка про те, що саме духовний світ вчителя є умовою реалізації його творчих можливостей, розвитку і саморозвитку як істоти духовно-творчої, здатної до плідного діалогу з Богом. Згідно з твердженням А.Августина (354–430 рр.), котрий вважав творчий характер людського розуму і пам’яті найважливішим інструментом саморозвитку й самореалізації особистості педагога у сфері релігійної духовності. Утвердження ідеї свободи волі людської, на якій наполягав вчений, сприяла формуванню ідеалів самовдосконалення в культурі середньовічного християнства.

Ф.Аквінський (1225–1274 рр.) тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Ідея єдності душі й тіла, так само, як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях філософа.

У епоху Відродження увага зосереджувалася на внутрішньому світі людської особистості в її земному існуванні, в її активній творчій діяльності. Творчість трактується як художня творчість, як мистецтво, майже зникає відмінність між наукою (пізнання буття), практично-технічною діяльністю (мистецтвом) й художньою фантазією. Людина постає як Майстер, Творець.

Особливе значення у педагогічній науці займає нова філософія освіти Я.-А.Коменського (1592–1670 рр.), в основі якої – гуманізм, віра у великі можливості людини, педагогічний оптимізм. Учений зазначав, що вчитель повинен мати глибокі і ґрунтовні знання, бути взірцем доброчесності, любити свою справу, а до учнів ставитись по-батьківськи. На його думку, саме від учителя, його освіти, знань та вмінь, сформованості творчих здібностей залежать усі успіхи в роботі школи, у навчанні та вихованні учнів.

У педагогічному трактаті „Велика дидактика” Я.-А.Коменський підкреслював, що здібності дітей розвиваються успішніше, якщо їхнє навчання виходить за межі їхніх можливостей, і що цю межу час від часу вчителеві слід піднімати все вище. Важливим у його теорії є бачення стосовно методів проведення уроків. Під час пояснення учням навчального матеріалу, учитель повинен спочатку узагальнити проблему, а вже потім переходити до детального висвітлення питань. Такий виклад навчального матеріалу сприяє розвитку творчої активності учнів, їх свідомому навчанню та формуванню власної позиції.


       Цінними для висвітлення даної проблеми є ідеї представників філософії Нового часу Дж.Бруно, Б.Паскаля, Б.Спінози, які стверджували, що у процесі мислительної (пізнавальної) діяльності особа не виявляє в повному обсязі її творчого потенціалу. Лише трудова діяльність людини може розкрити весь діапазон її творчих можливостей, стати способом життя, формою самосвідомості й самореалізації. Виникає розуміння творчості як діяльності, що веде до створення нових практичних результатів; людина ж вважається активною і продуктивною за умови, якщо розум панує над пристрастями. Внутрішні механізми людської діяльності розглядались як основні форми активності людини.

Цінними є ідеї І.Канта (1724–1804 рр.) в розробці проблеми творчості, який здійснює структуризацію етапів формування творчої особистості, розкриває відмінність понять „розмірковування”, „судження”, „розум”; виявляє роль розуму у виведенні загальних понять, його здатність до творчої продуктивної уяви. Філософ визначає рівні розвитку творчої особистості. Вчення І.Канта про творчу сутність людини було розвинуте представниками німецької класичної філософії та їхніми послідовниками Г.Гегелем, Й.Фіхте, Ф.Шеллінгом, Л.Фейєрбахом. Вивчаючи діяльнісні механізми творчості людини, вони розглядали свободу як основну умову творчості, а проблеми творчості вивчали на прикладі художників і філософів, аналізуючи творчу діяльність з поглядів продуктивної здатності уяви, яка втілює в собі єдність свідомого та несвідомого.

Російсько-українська філософська думка традиційно спирається на тезу про єдність людського духу як основу творчої активності, що спрямована на саморозвиток людини, її самореалізацію. Представниками такої теорії були М.Бердяєв, Г.Сковорода, М.Федоров, І.Франко, П.Юркевич та ін. У їх баченні джерелом творчої активності особистості вважається серце людини, а творчий процес є похідною діяльнісного ставлення людини до самої себе і до навколишнього світу, потреби у творчій самореалізації, самотворенні. Отже, активний характер людської натури породжує людську творчість.

Початок ХХ століття – епоха, що характеризується педагогічною творчістю, основними принципами якої є: визнання права кожної людини на індивідуальний розвиток і повну самореалізацію своїх сил і можливостей; організація навчання шляхом діяльності; розвиток учнівського самоврядування та ін. Представниками у площині педагогічних досліджень ХХ століття були: Дж.Дьюї, Р.Штайнер, М.Монтессорі, А.Макаренко, С.Френе, Г.Ващенко, І.Огієнко, С.Русова, В.Сухомлинський та ін.

В історію розвитку світової педагогічної думки Дж.Дьюї (1859–1952 рр.) увійшов як засновник прагматичної педагогіки. Розвиток особистості, за переконаннями вченого, – це результат взаємодії біологічного (спадковості), соціального (середовище й виховання) і безпосередньої діяльності дитини. Сам Дж.Дьюї поняття „розвиток” розумів як ріст (дозрівання, дорослішання), який є безперервним, неоднорідним і різноплановим процесом. Згідно з твердженням вченого, вчитель у своїй діяльності мав використовувати такі методи навчання, які спрямовані на пробудження і збільшення інтелектуального потенціалу учнів, розвиток їх пізнавальної самостійності, творчого мислення, критичного ставлення до усталених ідей. У праці „Як ми мислимо” вчений розглянув п’ять ступенів творчого мислення: постановка задачі, її аналіз, висування гіпотези, обговорення і розробка рішення, оцінка рішення.

Особливої уваги заслуговує педагогічна спадщина Р.Штайнера (1861–1925 рр.) – керівника першої вальдорфської школи (1919 р.). Сутність вальдорфської технології освіти – це розвиток здібностей школярів відчувати, тобто виховання почуттів, формування художнього смаку, творчої особистості, розвитку індивідуальності засобами мистецтва. Освітньо-виховна діяльність в школі ґрунтується на принципі індивідуального знання особистості дитини, її темпераменту й характеру – тобто здійснюється цілісним вихованням, постійним формуванням мислення, почуттів, сили волі, єдності інтелекту та емоцій. У школах, побудованих за його системою, робота ведеться лише з натуральними матеріалами, програма насичена різними видами мистецтв (живопис, музика, співи, гра на фортепіано, ліплення, рукоділля). На перший погляд, мистецькі дисципліни у вальдорфській школі збігаються з тими ж самими напрямами діяльності у звичайній школі, однак завдання вальдорфської школи зовсім інші, тому що усі діти залучені до світу мистецтва. Все, що відбувається з учнями на таких уроках, сприяє розвитку творчої активності, пізнавальних інтересів, формує загальну культуру, естетичні смаки дитини, дає їм особистий досвід у будь-якому виді мистецтва, що в подальшому дозволить вихованцям вальдорфської школи сприймати мистецтво як щось дуже близьке до себе, пережите особисто. Р.Штайнер справедливо зауважує, що художньо-трудовій діяльності дітей належить провідна роль, тому саме на це має бути спрямована увага вчителя.

Видатний педагог і громадський діяч С.Русова (1856–1940 рр.) провідну роль відводить вихованню. Вчена стверджує, що гармонійну людину можна виховати за умов, коли: виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи людини; виховання буде національним; виховання відповідатиме соціально-культурним вимогам часу; виховання буде вільним, незалежним від тих чи інших урядових вимог, на ґрунті громадської організації. Важливим принциповим завданням дошкільного виховання, за концепцією С.Русової, є розвиток творчих здібностей дитини. Причому творчі сили дітей в українському садку мають пробуджуватися й розвиватися саме засобами національного матеріалу, до яких вона відносить рідну мову, поезію, пісню, орнамент.

Педагогіка І.Огієнка (1882–1972 рр.) ґрунтується на глибокому розумінні природи дитини, сутності пізнавальних процесів, історичного розвитку науки, а також формує особисту зацікавленість у позитивному розв'язанні питань навчально-виховного процесу в національній школі. Концепція І.Огієнка про рідномовні обов'язки є окремою галуззю педагогічної науки. Вона охоплює систему виховних, навчальних, історико-педагогічних ідей. Складовими змісту освіти І.Огієнко вважав поєднання теоретичних і практичних компонентів, глибоку інформацію про національну історію, культуру, традиції. Зміст освіти має бути спрямований на естетичний розвиток, формування етичних цінностей, утвердження здорового способу життя з раннього віку. Педагог відстоював дотримання в педагогічній діяльності принципів наочності, науковості, систематичності, послідовності, доступності, міцності знань, індивідуального підходу до учнів. Учений розумів навчання як процес, залежний від умов і внутрішнього стану дитини, її досвіду, розумових потреб. З точки зору І.Огієнка, систематичність навчання гарантує засвоєння знань у певній логічній послідовності. При систематичному викладі нового матеріалу в учнів з'являється потяг до навчання, бажання постійного поглиблення знань.

Важливою особливістю педагогічної теорії і практики вченого є те, що дидактичні погляди й виховні ідеї складають єдину і цілісну систему, в якій всі компоненти взаємопов'язані і спрямовані на формування особистості патріота, громадянина незалежної України. Його досвід особливо цінний сьогодні, оскільки сконцентрував у собі гуманне ставлення і творчий підхід у роботі з учнями в умовах класно-урочної системи навчання.

Вагомою у формуванні творчої особистості вчителя є педагогічна спадщина В.Сухомлинського (1918–1970 рр.) – видатного українського педагога, мислителя, публіциста, ідеї та концепції якого назавжди увійшли у історію вітчизняної педагогічної думки. Принциповими положеннями педагогічних поглядів Василя Олександровича є вимога розвитку творчого потенціалу вихованців. В.Сухомлинський визначав творчість як своєрідну сферу духовного життя, самоствердження, коли розвивається самобутність та індивідуальність кожної людини. На думку вченого, оптимальними у розвитку творчих здібностей школярів є такі організаційні форми навчання, як: уроки мислення, „подорожі до живого джерела думки”, уроки життя слова та ін. На цих уроках учні досліджують, осмислюють життя природи, працю людей. Завдяки урокам мислення у школяра є можливість висловлювати власні думки про те, що він бачить, спостерігає, досліджує, робить.

Педагог наполягає на тому, що головний предмет у викладанні будь-якого вчителя – сенс життя, справжнє людське щастя „у творчій праці, що наближається до мистецтва. Ще наближення – майстерності… Тільки через працю лежить шлях до мудрості, творчості, науки”. У зв’язку з цим в основу моделі особистісних та професійних якостей учителя він пропонував покласти любов до дитини, віру в неї, творчий підхід до педагогічної праці. Особистість вчителя стає реальною виховною силою тільки тоді, коли сам учитель володіє педагогічною майстерністю, тому що без творчої праці неможливо виховувати.

У підготовці майбутнього вчителя великого значення В.Сухомлинський надає досконалому володінню ораторським мистецтвом. Вчитель повинен за допомогою живого слова і навчати, і виховувати. З метою розкриття поетичної творчості кожної дитини у Павлиській школі була організована кімната казки. Чільне місце у формуванні творчої особистості учня педагог відводить гуртковій та виставковій діяльності, де учні залучалися до різноманітних видів праці з урахуванням їх вікових та індивідуальних особливостей.

Отже, проблема формування творчої особистості вчителя, пошук ефективних шляхів розкриття його творчого потенціалу відноситься до універсальних проблем сучасної вищої освіти та зберігає свою актуальність на сучасному етапі суспільного розвитку.  Творча особистість учителя – це особистість, для якої характерна стійка, високого рівня спрямованість на творчість, мотиваційно-творча активність, яка виявляється в єдності з високим рівнем творчих здібностей, що дозволяють їй досягнути прогресивних, суспільно та особисто значущих результатів в одному чи декількох видах діяльності, що характеризується інтеграцією мотиваційної спрямованості до творчості, професійної, особистісної, комунікативної і творчої складових, яка забезпечує здійснення педагогічної творчості з метою виховання творчої особистості учня і творчої самореалізації вчителя.

Стислий історичний аналіз проблеми формування творчої особистості учителя показує, що протягом кількох століть творчість була предметом аналізу багатьох учених, які досліджували природу цього феномена, однак багатоаспектність і багатогранність цього поняття спонукає до подальших розвідок у цьому напрямі.





    1. Сутність понять „творчість” і „творча особистість”

Дослідники, які розглядають сутність творчої особистості з позиції суспільно-історичного розвитку людського життя, вважають, що становлення людини як суспільної істоти, як особистості пов'язано з рушійними силами і законами розвитку людського суспільства. Людина є природною і водночас суспільною істотою. Вона посідає певне місце в системі суспільних відносин, є їх носієм, виконує певні суспільні функції.

Людина є особистістю, оскільки їй властива свідомість, певна система потреб, інтересів, поглядів, переконань, розумових, моральних та інших якостей, які внутрішньо визначають її поведінку, надають їй певної цілеспрямованості, стійкості й організованості. Завдяки цьому людина виступає як суб’єкт власної діяльності, передбачає її результати, контролює й несе за неї відповідальність. Особистість є цілісною, її фізичні, розумові, трудові, моральні й естетичні якості взаємопов'язані. Поняття всебічного розвитку особистості не виключає, а включає різні індивідуальні його варіанти, які й виражають творчу сутність людини.

У концепції виховання творчої особистості українськими науковцями підкреслюється, що „саме творча, естетично багата особистість в змозі розв’язувати як щоденні виробничі, так і масштабні завдання, які забезпечуватимуть не просто виживання, а прогрес нації, здатної займати у співдружності народів чільне місце, створити кожному своєму громадянинові повноцінне економічне і культурне життя”.

Аналіз психолого-педагогічних досліджень свідчить про те, що проблема творчості розглядається у таких аспектах: філософському (Г.Гиргинов, В.Жадько, В.Цапок та ін.), психологічному (Г.Балл, О.Киричук, О.Лук та ін.), педагогічному (В.Кан-Калик, Я.Пономарьов, С.Сисоєва та ін.) і спеціальному (відповідно до вимог кожної конкретної професії).

У енциклопедичному словнику творчість визначається як діяльність, що породжує щось якісно нове і відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. При цьому зазначається, що творчість специфічна для людини, тобто завжди передбачає творця, суб’єкта творчої діяльності.

Філософський словник трактує творчість як процес людської діяльності зі створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей.

У педагогічному словнику зазначено, що творчість – це свідома, цілеспрямована, активна діяльність людини, спрямована на пізнання та перетворення дійсності, створення нових, оригінальних предметів, витворів тощо, які ніколи ще не існували, з метою вдосконалення матеріального та духовного життя суспільства.

В.Цапок, досліджуючи філософські аспекти творчості, стверджує, що творчість сприяє розвитку особистості, її самореалізації в процесі створення матеріальних і духовних цінностей.

А.Спіркін зазначає, що цей феномен можна визначити як мислення й практичну діяльність, результатом яких є створення оригінальних, неповторних цінностей, встановлення нових фактів, властивостей, закономірностей, а також методів дослідження та перетворення матеріального світу або духовної культури.

На думку болгарського філософа Г.Гиргинова творчість представлена у двох рівнях: перший її рівень притаманний людському мисленню і людській практиці, а другий – пов'язаний із винахідництвом, науковою творчістю та ін.

Заперечуючи матеріалістичне визначення творчості як процесу (часто колективного), християнська філософія стверджує, що творчість має не колективний (загальний), а індивідуально-особистісний характер. Так, М.Бердяєв наголошував, що творчість людини є не її вимогою, а дарунком Бога, її (людини) правом і обов'язком. Із цього випливає, що до творчості здатна кожна людина, життя якої наповнене елементарними формами праці.

С.Рубінштейн, підкреслюючи суспільну значущість процесу творчості, відзначав її як діяльність у створенні нового, оригінального, що входить не тільки в історію розвитку самого творця, але й в історію розвитку науки, мистецтва тощо. Визначаючи виняткову значущість творчого розвитку особистості, Л.Виготський писав, що творчість – це діяльність людини, спрямована на створення нового: чи то речей зовнішнього світу, чи умовиводів або почуттів, властивих самій людині.

Р.Стернберг вважає, що творчість – це здатність виконувати роботу, яка одночасно є новаторською (тобто оригінальною, неочікуваною) і відповідною (тобто корисною, відповідною вимогам завдання). Т.Тардіф і Р.Стернберг стверджують, що все різноманіття наукових пояснень творчості можна звести до двох основних:

1. Творчість є окремим психічним процесом, що відбувається в окремій особистості в певний момент часу, отже має розглядатися в особистісному контексті.

2. Творчість є процесом, що залежить від системи соціальних зв’язків, проблемних сфер, критеріїв оцінки креативних продуктів, тобто має розглядатися в широкому соціальному контексті.

В.Моляко розглядає творчість як процес створення, відкриття нового, що раніше для конкретного суб’єкта було невідомим.

Представники гуманістичної психології творчість розуміють як необхідну для повноцінного життя людини форму її існування (О.Бодальов, А.Маслоу, К.Роджерс, Н.Роджерс та ін.). Такий підхід до творчості зумовлений тим, що пошук сенсу життя невід’ємно пов'язаний із творчим відношенням людини до дійсності, необхідністю повної реалізації її потенційних можливостей. А, як відомо, знаходження сенсу життя допомагає людині знайти своє місце в ньому, самоствердитись та самореалізувати свої потенційні можливості, тобто плідно й повноцінно прожити своє життя.

С.Сисоєва вважає, що творчість окремої людини може бути розглянута у двох аспектах: як сутність якості особистості, в якій відбивається ставлення суб’єкту до самого себе і світу, а також спосіб її самоствердження; як діяльність певного характеру, яка відображає вищий ступінь активності людини, спрямованої на подолання певного протиріччя у відповідності з поставленою метою.

Отже, творчість – це діяльність, яка спрямована на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей суспільного значення. Творчість притаманна тільки людині – суб’єкту творчої діяльності.

При цьому творчість розглядається у двох аспектах:


  1. діяльнісний (процес створення нового, нестандартне бачення проблеми, вміння знаходити оригінальні способи її розв’язування);

  2. особистісний (через суб’єктивну новизну).

Виділяють основні підходи до розуміння природи творчості:

  1. Психогенетичний підхід (В.Бехтєрєв, В.Енгельгард, В.Вільчек).

Кожна людина має певний рівень природної обдарованості творчими здібностями. Творча здатність людини виступає як природжена потреба та реалізується за допомогою механізму наслідування.

  1. Соціальний підхід (О.Лук, В.Моляко, Б.Нікітін, В.Чудновський, В.Дружинін та ін.).

Оскільки людина народжується в світі соціальному, то процес її розвитку завжди супроводжується впливом соціокультурного середовища. Соціальне обумовлює творчі можливості людини, сприяє їх реалізації, або гальмує їх прояв.

  1. Чуттєво-емоційний” підхід (Г.Піхманець, Н.Рождественська, О.Галін, В.Дружинін).

Творчість передбачає внутрішню (ментальну) активність особистості, тому що супроводжується емоційно-чуттєвими реакціями особистості. Емоційні переживання можуть або спонукати особистість до творчості, або бути продуктом творчо-діяльнісної активності.

  1. Аксіологічний (ціннісний) підхід (С.Грузенберг, В.Роменець).

Цінності визначають зміст творчості. Творчість є цінною лише тоді, коли виражається в позитивній продуктивності.

  1. Діяльнісний підхід (Л.Виготський, В.Моляко, О.Лук, Н.Лейтес, Б.Нікітін, О.Леонтьєв).

Внутрішня активність особистості, як правило, має прояв в її зовнішній (діяльнісній) активності, мета якої – перетворення світу через власну діяльність.

  1. Мотиваційний підхід (З.Фрейд, А.Адлер, К.Юнг, Г.Ассаджиолі, Г.Оллпорт, К.Роджерс, А.Маслоу та ін.)

До творчості особистості спонукає певний тип мотивації, тому творчість породжується специфічними внутрішніми прагненнями людини.

Кожен із зазначених підходів послугував подальшому вивченню феномену творчості та сприяв розробленню основних концепцій творчості сучасними дослідниками.

Найголовнішою проблемою при вивченні творчості є проблема носія творчого початку, особистості, яка творить. Визначенню поняття творчої особистості у філософській, педагогічній та психологічній літературі приділяється багато уваги. До представників, які досліджують сутність цього поняття належать БАнаньєв, В.Андрєєв, Ю.Бабанський, С.Бондаренко, Р.Грановська, В.Кан-Калик, Я.Пономарьов, Н.Тализіна, В.Цапок та інші.

У психологічному словнику зазначено, що творча особистість виникає лише внаслідок наявності у неї „..здібностей, мотивів, знань і вмінь, завдяки яким створюється продукт, який відрізняється новизною, оригінальністю, унікальністю”.

В.Андрєєв формулює свій підхід до розуміння творчої особистості: “…це тип особистості, для якої характерна стійка, високого рівня спрямованість на творчість, мотиваційно-творча активність, яка виявляється в єдності з високим рівнем творчих здібностей, що дозволяють їй досягнути прогресивних, суспільно та особисто значущих результатів в одному чи декількох видах діяльності”. У праці „Діалектика виховання і самовиховання творчої особистості” вчений подає структуру творчої особистості, яка включає: мотиваційно-творчу активність і спрямованість; інтелектуально-логічні властивості; інтелектуально-евристичні здібності; світоглядні якості; моральні якості; здатність до самоуправління; комунікативні якості; естетичні якості; індивідуальні особливості.

Дослідження творчості людини, на думку Я.Пономарьова, неможливе без урахування її творчих якостей, уподобань, інтересів, мотивів діяльності та світогляду. Вчений виділяє якості особистості, які характеризують її як творчу: надзвичайну напруженість уваги, високу вразливість, цілісність сприйняття, інтуїцію, фантазію, вигадку, дар передбачення, великі за обсягом знання.

Отже, творча особистість відзначається перш за все такими особливостями, як бачити проблеми, готовність відкласти знайдене рішення та шукати нове, толерантність до невизначеності, прагнення до оригінальності, інформованість та достатньо високий рівень базових знань, працьовитість, самокритичність і низький рівень соціального конформізму.

У науковій літературі охарактеризовано комплекс необхідних рис, якостей та властивостей особистості, що визначають становлення її як творчої особистості. До найважливіших дослідники відносять: зорієнтованість мотивації на творчість та інтелектуальну активність, спрямованість на евристичну діяльність (Н.Кичук); відмову від загальноприйнятих шляхів і засобів вирішення проблеми, розвиненість уяви, цілісність сприйняття, наполегливість у доведенні запланованого до завершення (В.Андрєєв); легкість генерування ідей, гнучкість мислення, перенесення знань у нові умови, здатність до оцінювання (О.Лук); адекватну „Я–концепцію”, допитливість, сміливість, емпатійність у ставленні до людей, самовідданість, емоційну активність, асоціативність мислення й пам’яті, здатність до винахідництва, дослідницької діяльності, здатність до подолання конфліктних ситуацій (С.Сисоєва); високий рівень спостережливості, пам’яті, знань, досвіду, регуляції емоцій і вольових актів (А.Шумілін).

З точки зору психоаналітичної теорії існує п’ять креативних якостей людини: творча обдарованість, емпатія, здібність усвідомлювати обмеженість власного життя, почуття гумору, мудрість.

У контексті теорії особистісних рис виникла модель творчості Дж.Гілфорда: для творчості необхідний дивергентний стиль мислення (вперше описаний Дж.Гілфордом), що складається з таких властивостей, як швидкість, оригінальність (здатність продукувати незвичні, віддалені асоціації), гнучкість (здатність виявити основні та нові властивості об’єкта і запропонувати нові способи їх використання) та складність (здатність продукувати різноманітні ідеї в регламентованій ситуації).

Розвиток творчості та формування творчої особистості – процес складний та суперечливий, тому вимагає комплексних заходів та специфічних умов:

1. Визнання безумовної цінності особистості. Необхідно розуміти, що дана особистість цінна сама по собі в усіх її проявах. Як наголошував К.Ушинський, необхідно „...пізнати людину такою, якою вона є насправді, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами”.

2. Звільнення особистості від тотальної всеохоплюючої регламентації мислення, оцінювання фактів і явищ, висловлювання здогадок, поведінки в навчальному, виховному процесі, перехід від пояснювально-ілюстративного навчання до проблемно-пошукового. Це забезпечує відкритість, а згідно синергетичного підходу, розвиватися здатна лише відкрита людина. У людини відкритого типу не виникає психологічних перешкод на шляху розвитку самостійності та творчості. Таке звільнення можна забезпечити за допомогою спеціально організованого навчального процесу. Наприклад, шляхом залучення студентів у різні види діяльності, що дозволяє робити свій вибір, давати оцінки, або шляхом виявлення і розвитку організаторських чи інших здібностей.

3. Організація діяльності студента на вищому рівні складності. Мається на увазі виконання студентами проблемних пошукових завдань, виконання творчих робіт, проектів з використанням інноваційних педагогічних технологій.

4. Систематичне створення ситуацій вибору. Ця умова особливо цінна для розвитку в майбутніх учителів новаторських здібностей, враховуючи існування значної кількості різних педагогічних технологій та методик.

5. Використання інтерактивних методів навчання, таких як: „Навчаючи – вчуся” (або „Кожен навчає кожного”), „Броунівський рух”, „Ажурна пилка”, Кейс-метод, „Дерево рішень” та ін.

6. Стимулювання мотивованої творчої діяльності у студентської молоді, врахування принципів індивідуалізації та диференціації у навчально-виховному процесі.

1.3. Класифікація творчих особистостей
Викликає інтерес типологія творчої особистості, запропонована В.Андрєєвим, яка може бути поширена на педагогів.

Теоретик-логік – це тип творчої особистості, для якого характерна здатність до широких логічних узагальнень, класифікації та систематизації інформації. Люди такого типу чітко планують свою творчу роботу, широко використовують уже відомі методи наукових досліджень. Людям цього типу притаманна обізнаність та ерудиція. Спираючись на вже відомі теоретичні концепції, вони розвивають ї далі. Все, що вони розпочинають, доводять до логічного завершення, підтверджуючи свої аргументи посиланнями на численні першоджерела.

Теоретик-інтуїтивіст характеризується високо розвинутою здатністю до генерування нових, оригінальних ідей; люди з такими творчими здібностями – великі винахідники, творці нових наукових концепцій, шкіл та напрямів. Вони не бояться протиставити свої ідеї загальноприйнятим, наділені виключною фантазією та уявою.

Практик (експериментатор) завжди намагається свої нові оригінальні гіпотези перевірити експериментально. Люди такого типу полюбляють та вміють працювати з технікою, в них завжди великий інтерес і здібності до практичних справ.

Організатор наділений високим рівнем розвитку відповідних здібностей. Такі люди вирізняються високою енергією, комунікабельністю, здатністю підпорядковувати своїй волі інших і націлювати їх на вирішення великих творчих завдань. Під керівництвом таких людей створюються оригінальні наукові школи й творчі колективи.

Ініціатор характеризується ініціативністю, енергійністю особливо на початкових стадіях вирішення нових творчих завдань. Але, зазвичай, такі люди швидко заспокоюються або переключаються на вирішення інших творчих завдань

 Отже, творча особистість – це індивід, який володіє високим рівнем знань, прагненням до нового, оригінального, який вміє відкинути звичайне, шаблонне. Головним показником творчої особистості, її найголовнішою ознакою дослідники вважають наявність творчих здібностей, які розглядаються як індивідуально-психологічні здібності людини, що відповідають вимогам творчої діяльності і є умовою її успішного виконання.




  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка