Василя голобородька



Сторінка1/14
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.12 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Донецький національний університет

Донецьке відділення Наукового Товариства



ім. Шевченка

Оксана КУЗЬМЕНКО
ПОЕТИКА

ВАСИЛЯ ГОЛОБОРОДЬКА

Донецьк


Східний видавничий дім

2004
К 54


Кузьменко О.В.

К 54 Поетика Василя Голобородька. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - 196 с.

Монографія висвітлює деякі аспекти індивідуальної поетики Василя Голобородька. У ній подано огляд критичних і літературознавчих праць про творчість цього видатного українського поета. Розглянуто сюжетно-композиційну структуру творів, особливості їхньої суб'єктивної організації, роль фольклорних кодів, наскрізні, концептуальні образи-символи. Доводиться, переважно шляхом монографічного, "від першого слова до останнього", аналізу, що кожен з компонентів поетики функціонує в єдиній системі, ідеї та проблеми сучасності втілюються в традиційних для української культури, але неповторно трансформованих образах та формах.

Р Е Ц Е Н З Е Н Т И:

В.О. Соболь - доктор філологічних наук, професор.

І.Л. Михайлин - доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

© Кузьменко О.В., 2004

© Макет, "Східний

видавничий дім", 2004


З М І С Т
Перелік умовних скорочень 4
П Е Р Е Д М О В А 5

ТВОРЧІСТЬ В. ГОЛОБОРОДЬКА В КРИТИЦІ 9


Розділ 1. Естетичні принципи моделювання

художнього світу 23
1.1.Сюжетно-композиційна структура творів 24
1.2.Особливості суб'єктної організації творів

В.Голобородька 58


1.3. Фольклорні коди поезій В.Голобородька 86
Розділ 2. Естетичні принципи творення

концептуальних образів 107
2.1. Україна в поетичному світі В. Голобородька 108
2.2. Полісемантичність образу хати у творчості

В.Голобородька 120


2.3. Образне втілення філософії людського буття 137
2.4. Образ слова в поезіях В.Голобородька 157
ВИ С Н О В К И 179
Л І Т Е Р А Т У Р А 185
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Скорочено подані назви поетичних збірок:


ЗД Голобородько В. Зелен день. - К., 1988. - 168 с.

КОР Голобородько В. Калина об Різдві. - К., 1992. 200 с.

ЛВ Голобородько В. Летюче віконце. - Париж- Балтімор. - 1970. - 233 с.

СУВС Голобородько В. Слова у вишиваних сорочках. - К., 1999. - 110 с.



Передмова
Книжка Оксани Кузьменко цікава і потрібна з бага-тьох точок зору. Зацікавлений читач тримає в руках перше в українському літературознавстві системне дослідження всього творчого доробку Василя Голобородька, що його творчість є воістину феноменальним явищем нашої поезії. Інтерес до його поезії настільки захопив дослідницю, що пошуки таємниць самобутності митця продовжується і після завершення дослідницької праці, матеріалізуючись у публікації, котрі не увійшли до презентованого видання.

Василь Голобородько - один із найбільших українських поетів-інтелектуалістів. Його вслуховування - вживання у внутрішню форму слова і особливе його, українського слова, відчування - переживання є незбагненною таїною, котру дослідники намагаються віднайти у впливові на творчість поета вчення О.Потебні, у суголосності до думок герменевтиків з їх стратегією витлумачення історичних фактів на основі філологічних даних (що в свою чергу зробило гермневтику універсальним принципом інтерпретації художнього тексту). Авторці презентованої книжки "Поетика Василя Голобородька" вдається наблизитися до розкриття найбільш посутніх прикмет поетики Василя Голобородька, застосувавши психологічний інструментарій аналізу, започаткований в українській науці нашим генієм- Іваном Франком. На його трактат "Із секретів поетичної творчості" дослідниця і спирається, взявши за основу Франкове положення про те, що художня творчість поєднує "еруптивну силу вітхнення", котра черпає свій будівельний мтеріал з "нижньої" свідомості, та "холодну силу розумового обмірковування" (Т.31, С.65). Цілком слушною видається і така оцінка рецензованої праці її науковим промотором - знаним дослідником-франкознавцем Ф.Д. Пустовою: Оксана Кузьменко сприйняла і прагнула послідовно реалізувати вимогу І.Франка як теоретика до дослідників мистецтва слова розкривати не лише фактуру образної системи кожного твору, а й те, чи становить вона гармонійну єдність, чи забезпечує повноту спілкування автора з реципієнтом.

Рецензована праця складається із двох розділів. Як розділ перший - про естетичні принципи моделювання художнього світу Василя Голобородька, так і наступний - про естетичні принципи творення концептуальних образів - є досить успішною реалізацією обраного методу - монографічного аналізу поетичного тексту, апробованого Ю.Лотманом - від першого слова до останнього. Часом дослідниці можна було б закинути надмірну суб'єктивність інтерпретації окремих образів поезії Василя Голобородька. Але добрим знанням кожного студійованого тексту і широкого контексту - як фольклорного, так і літературного та літературно-критичного - вона доводить своє право на вияв власного оригінального прочитання і поцінування об'єкта своїх студій. Це, власне, і забезпечує цінність праці, надає переконливості її висновкам про те, що Василь Голобородько - поет глибоко оригінальний в усьому: і в сюжетно-композиційній структурі своїх поезій, і в особливостях суб'єктної їх організації, і в трансформації фольклорних образів та мотивів. Так, фольклорні коди його поезії, зчитані дослідницею, - то "не стилізації, не розробка мотиву чи образу, а прояв органічного принципу художнього мислення, завдяки чому він розв'язує найрізноманітніші, переважно незвичайні естетичні завдання".

Ці естетичні завдання в ході їх реалізації набувають ознак концептуальності і надчасових вимірів, бо ж їх надиктовує серце митця, його сумління. Словник лірики поета, без сумніву, ще має стати об'єктом більш глибокого вивчення, а в пропонованій на суд читача книжці осмислено такі домінантні в поетичному світі Голобородька образи, як Україна, Слово, хата, тіло. Проблема образного втілення філософії людського буття в творчості В.Голобородька актуалізує багатющі вікові традиції - від Григорія Сковороди до Василя Стуса, від Гомера до Кафки. Алегоричне зображення людей у В.Стуса ("кроти") і В.Голобородька ("земляні звірята") сягає своїми витоками в ареал давньоукраїнського (а значить і давньоєвропейського) літературного бестіарію і тим самим актуалізує значущість проблеми в її загальнолюдській проекції: як темноту щодо історичних витоків, щодо самоусвідомлення себе в історії. У цьому контексті особливої гостроти набуває Голобородькова формула про свій народ із давньою історією, котру береже хіба музей народної архітектури та побуту - чи не єдиний символ незнищенності народного духу: "Наша артилерія - чумацькі випряжені вози, що поціляють задертими догори дишлами у ворога, який наступає на нас нізвідки і звідусіль, / наша авіація- вітряки, сконцентровані на одному бойовому аеродромі - у музеї архітектури просто неба."

Пуант цитованої поезії (водночас і останній його рядок) - "ми- самовбивці" - може послужити імпульсом до окремого ґрунтовного долідження, і, хочеться вірити, уже прийшов у світ той, кому судилося руйнівну енергію спрямувати в животворне русло, в чистоті і оновлюючій потузі котрого зміцніє українство. Національна проблематика, котра домінує в художній свідомості Василя Голобородька, послідовно досліджується в усій праці, але чи не найбільш виразним її прочитання є в підрозділі про образ слова у творчості поета. Квінтесенцією посутньої і гостро актуальної проблеми цілком справедливо можна вважати рядки самого поета (вірш "Наша мова"):

кожне слово кожне слово

нашої мови нашої мови

проспіване у Пісні записане у Літописі

тож пісенними словами тож хай знають вороги

з побратимами якими словами

у товаристві розмовляємо на самоті мовчимо

Образ слова поета, прочитаний крізь призму імені (що в ньому нагромаджене упродовж століть багатство, без котрого, за О.Лосєвим, не може бути "ніякої психології думки, так само і логіки, феноменолоії й онтології") набуває ознак екзистенційної параболи з трагічно - больовою суттю, як то бачимо у поезії "Викрали моє ім'я"- одній із багатьох, які стали об'єктом пильного осмислення у цій книжці. Імена інтерпретуються поетом не тільки як одна з підвалин народного багатства, його духовного скарбу, а і як образна форма озвучення (і значить можливості донесення до реципієнта) філософської проблеми буття багатостраждальної нації. В цьому контексті переконливими видаються висновки авторки книжки: "Оцінюючи витвори народного генія - мову та культуру як вирішальні підвалини його життя та розвитку, В.Голобородько підтверджував концепцію видатного російського філософа і літературознавця О.Лосєва, що найбільш загальнолюдське є найбільш національним".

О.В.Кузьменко у своєму дослідженні "Поетика Василя Голобородька" постає вдумливою і вправною дослідницею, якій стало підвладним розкриття багатогранної суті змістотворчих і формотворчих принципів поета, своєрідності його художньої умовності, філософічності. Праця Оксани Кузьменко про творчий дивосвіт видатного майстра слова є помітним явищем сучасного літературознавства. Вона має також і практичну цінність, оскільки стане добрим помічником викладачам, аспірантам, студентам.

В.Соболь,

доктор філологічних наук, професор

ТВОРЧІСТЬ В.ГОЛОБОРОДЬКА В КРИТИЦІ
В. Голобородько входив у літературу гучно. Перші відгуки на його твори містила публікація М.Малиновської в "Літературній Україні" [1] про виступ "молодого шахтаря з Луганська" у Республіканському будинку літераторів. Критик назвала прочитані вірші і процитувала найсуттєвіше з характеристик, які давали учасники обговорення. Всі вони (Л. Коваленко, Є. Адельгейм, Л.Мороз, С. Тельнюк, О. Ющенко) визнали своєрідний внутрішній світ і талант поета, неординарність його образного мислення, вказуючи водночас і на "окремі похибки" - "недостатньо розвинену мелодійну, музичну лінію...творів, послаблену увагу до організованості вірша". 1 травня 1964 року Д.Павличко в напутньому слові до дебютної добірки Голобородька в тій самій газеті відзначив "привабливий світ молодого поета", "його непересічний талант", зауваживши також "невправний ритмічний рисунок" [2].

В липневому номері журналу "Дніпро" (1964) була опублікована ще одна добірка віршів В. Голобородька з переднім словом В. П'янова. До попередніх коротких оцінок цей критик додав таке: молодий автор вихоплює "вагомі зерна поезії" "з буденного життя", змальовує "звичайне в казковому забарвленні".

Першу глибоку, аналітичну статтю про В. Голобородька опублікував І.Дзюба під назвою "У дивосвіті рідної хати". Це мала бути передмова до збірки віршів "Летюче віконце", видання якої планувалося у видавництві "Молодь". І Дзюба розкрив новаторство молодого поета, виходячи з теорії І. Франка про психологію художньої творчості і посилаючись на "Поетику" Р. Мюллера-Фрайєнфельса, прибічника психологічної школи в літературознавстві, що теж засвідчує прагнення розглядати творчість В.Голобородька під кутом зору психології. І. Дзюба вказав на відмінність поетового світобачення від "світових клопотів" ровесників. Асоціативне мислення В. Голобородька він назвав "сучасним анімізмом", "інтуїцією", що може забезпечити в літературі відродження в новій якості "національних форм і джерел духовності, її прадавнього етнічно-фольклорного підкладу". Те, що інші вважали ритмічною невправністю, І. Дзюба назвав "речитативністю", яка "відповідає і епічності, монументальності поетичного малювання", і "зосередженості на буденній предметності життя" [3].

Проаналізувавши деякі вірші В. Голобородька, критик відзначив, що поет не схожий на інших, коли художньо освоює тему "життя в момент його втрати", що йому властива "дитинність" у зображенні дійсності. Немає сумніву, що І. Дзюба ставив і надзавдання: похитнути підвалини радянської критики, яка покликана була перевіряти відповідність зображеного вимогам соцреалізму.

Проти впровадження нової методології в літературну критику різко виступили І. Дзеверін [4] і москвич В. Сєдих [5]. Вони засудили брак соціальних критеріїв оцінки творів у І. Дзюби, а в молодого поета помітили несформований світогляд, асоціальний зміст віршів та песимізм. Незважаючи на такі оцінки, О. Гончар у листопаді 1966 року згадав В. Голобородька у звітній доповіді на з'їзді СПУ серед талановитих молодих літераторів [6].

Політичний характер виступів І. Дзеверіна та Д. Сєдих викрив І.Кошелівець в закордонному журналі "Сучасність" [7]. Він заявив, що Д.Сєдих, очолюючи раду з української літератури СП СРСР, "комісарствує над нею" і що він 1965 року "очолював кампанію ліквідації Івана Дзюби". До звинувачень І.Кошелівця свої міркування додав Б. Кравців. Він кваліфікував критичні виступи проти І. Дзюби як частину "акції", спрямованої на те, щоб "завдати нищівного удару по українській літературі, позбавивши найталановитіших її представників елементарних можливостей творчості" [8, 3]. Саме так склалися обставини як для І. Дзюби, так і для самого В. Голобородька. Підготовлена до друку збірка "Летюче віконце" була вилучена з плану видавництва "Молодь".

В 1967 році з'явився лаконічний позитивний відгук про поета М.Ільницького. Він відзначив, що В. Голобородько - оригінальний митець, який не стилізує свої твори під фольклорні, а "демонструє психологічний прояв народності, глибоку національність" [9, 99]. Намір І. Дзюби утвердити нові естетичні критерії в літературознавстві, захистити право поета на свою самобутність продовжив А.Макаров у 1969 році. Спираючись на Франків трактат "Із секретів поетичної творчості", А.Макаров дійшов висновку: поет досягнув "вельми доцільного й художньо виправданого розширення комплексу ліричних емоцій за рахунок включення в нього деяких елементів підсвідомих переживань" [10, 191]. Але спроба А. Макарова утвердити наукове тлумачення психології художньої творчості та відповідні естетичні принципи аналізу теж викликала гострий осуд. Л.Новиченко нагадав А.Макарову, що він, як і І.Дзюба, обмежив розгляд творів молодого поета лише "одним вузьким аспектом - в даному разі психологічним (а практично ще вужчим, - інтуїція, підсвідомість і т. д.). Тому, мовляв, концепціям А.Макарова далеко "до справжньої соціальності та художності" [11, 40].

Для самого В. Голобородька полеміка навколо його творчості закінчилася внутрішньою еміграцією на 17 років. Осмислення новаторства поета продовжилося за межами України. В 1970 році в Парижі у видавництві "Смолоскип" видається збірка "Летюче віконце" з інформативною передмовою П. Голубенка, в якій відтворено складне входження поета в літературу, оцінено публікації про нього[12]. Незабаром у журналі "Сучасність" з'явилася рецензія Б.Бойчука під назвою "Летюче віконце" В.Голобородька". Критик, висунувши тезу про "двоповерховість" творчості донбасівця, виносить за межі "справжньої поезії" вірші "з досить великою дозою публіцистичності на сірі злободенні теми, на суспільні мотиви". Назвавши поезію молодого автора суто українським сюрреалізмом, "бо базований на елементах українських вірувань і звичаїв", критик з Нью-Йорка ширше пояснив коріння світобачення і відображення авторської сутності у слові. Він підкреслив: сюрреалізм В. Голобородька "замість віддавати властивості власної підсвідомості (яка ніби найповніше виявляється в снах)", "базований радше на сновидінні минулого". Б.Бойчук зауважив: "Такий вияв індивідуальної підсвідомості, яка, за Юнгом, включає міфи і вірування даного народу, не тільки закономірний, але далеко ширший засягом, і глибший, - він легше стає переживанням, тобто чимось особистим і творчим для читача". Рецензент збірки "Летюче віконце" визнав "філософську глибинність" поезій В.Голобородька і "тотальну метаморфозу" фольклорно-етнографічних елементів, які набирають "неповторної форми і нового значення", а також їхню "своєрідну "прозорість", розповідність, ритмічну простоту і музичну легкість". "Казковість" та "уявну наївність" поета Б.Бойчук вважає "найкоротшою дорогою до правди", а філософічність його творів визнає тоді, коли "ця філософічність незримо переходить через метафори і образи" [13, 36]. Цікаві судження Б.Бойчука, на жаль, не могли тоді стати фактом літературного життя в Україні, дійовим чинником біографії молодого поета.

У жовтні 1971 р. на науковій конференції УВУ в Нью-Йорку М.Антонович виступив з доповіддю "Національні мотиви в поезії Василя Голобородька". Дослідник "схематично", як сам зазначав, виділив у доробку Голобородька сім "груп" творів відповідно до особливостей виявлення в них національних моментів: "1) національне в "прямому прицілі"; 2) з'ясування основ національної душі; 3) загальнорадянські мотиви з національним підтекстом; 4) побутові українські елементи; 5) особисті національні рефлексії; 6) його місце в українській літературі у зв'язку з іншими українськими поетами і 7) органічний зв'язок України з природою в його світогляді" [14; 136].

Зрештою й діаспора втратила з поля зору опального поета. В одній з хрестоматій зазначалося: "Праця й літературна творчість Голобородька останніх років невідома" [15, 285].

Із числа прихильників В. Голобородька слід згадати думки І. Світличного та В. Стуса, хоча вони не мали можливості висловлювати їх у пресі. Обидва дисиденти дивилися на молодого поета як на свого однодумця - патріота і визнавали неординарність його таланту. І. Світличний згадав його в сонеті "Парнас" у блискучому товаристві: "І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі, / Хтось невидимий ізбудив / Світ Калинцевих візій-див, / Драчеві клекоти і хмелі, / Рій Вінграновських інвектив, / Чаклунство Ліни, невеселі / Голобородькові пастелі / І Стусів бас-речитатив" [16, 29]. В. Стус, за свідченням В. Захарченка, вважав, що В. Голобородько сказав "нове слово в... українській поезії", "зробив крок уперед" [17, 33]. І.Світличний та В.Стус залишили принагідні міркування про тогочасний поетичний дискурс, а почасти й визначили критичну рецепцію пізніших поціновувачів творчості В. Голобородька. Зокрема ці міркування торкалися так званого "герметизму" в поезії.

Лише в 1986 році ім'я В.Голобородька знову з'явилося на шпальтах українських видань. В одній з перших після тривалого замовчування добірок була врізка Г. Штоня, де літературознавець зауважив, що В.Голобородько - "лірик од природи", який "асоціативними своїми рядами дуже близько стоїть до фольклорних джерел" [18, 18].

У 1988 році в Канаді вийшла книга У. Пелех, де вміщений нарис про В.Голобородька [19]. Того ж року з'явилася в Києві збірка поета. У статті "Вільний вірш поета", що вперше була надрукована у 1987 р. [20], а до цієї збірки, що називалася "Зелен день" [21], увійшла як передмова, М.Вінграновський підкреслив, що верлібр для В. Голобородька - "це органічна йому, його природна поетична стихія, висловлена в такий спосіб" [21, 5].

На збірку "Зелен день" відгукнувся І.Дзюба на сторінках "Літературної України" (1988, № 48). Заголовок рецензії дуже місткий - "Течія перегачена, але не зупинена". Критик підтвердив свої оцінки із статті "У дивосвіті рідної хати" і підкреслив, що "постшістдесятник" В. Голобородько переконав: "...в духовну потребу дня нашого можна йти не лише з висот ідеологізму, громадянської публіцистичності, інтелектуальності, а й з глибин інтуїтивізму та народного світогляду, який відклався в національному психологічному типові й визначає структуру поетичної мови" [22].

Лаконічно, але дуже емоційно привітав першу збірку поета в Україні А.Погрібний, назвавши сумним святом нашої літератури, парадоксом і трагедією такий запізнілий дебют [23]. Прихильно зустрів "Зелен день" М.Рябчук, хоча й зауважив, що збірку укладено "з перестрахувальним запасом", а передмову М.Вінграновського назвав "войовничо бездарною" [24, 123].

Збірка "Зелен день" привернула увагу російського критика І. Гітович. На сторінках "Литературного обозрения" вона сповістила, що вийшла антологія світової поезії "Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька" і що всім відомий лише перший автор. Читачам цього журналу критик висловила своє безмежне захоплення поезією українського автора, цитуючи його в оригіналі. Крім того, вона від-значила, що верлібр В. Голобородька - це "потреба самої поезії", "внутрішня безперервність розвитку поетичної мови" і "душевний лад та досвід самого поета" [25, 55-56].

Перейнята пафосом "відновлення справедливості" стаття про В.Голобородька у московській "Литературной газете" мала назву "Повернення додому" [26]. В контексті "повернення" коментували появу збірки "Зелен день" українські видання [27- 31].

За "Зелен день" поетові було присуджено республіканську літературну премію ім. В. Симоненка як авторові кращої першої книжки. У 1990 р. вийшла друга збірка віршів в Україні - "Ікар на метеликових крилах", теж схвально зустрінута критикою [32 - 34]. Коли журнал "Слово і час" у 1991 році проводив традиційне опитування серед критиків і науковців, "Ікар на метеликових крилах" назвали однією з кращих книг року В. Агєєва, Т. Салига, А. Погрібний, В. Моренець [35].

Добірки віршів поета часто з'являлися у різних журналах; часом В.Голобородька запрошували до розмови, і він ділився своїми думками про життя, мистецтво, даючи таким чином своєрідні історичні та психологічні коментарі до власної творчості [36; 37; 38]. У журналі "Донбас" була опублікована добірка матеріалів про В. Голобородька як про одного з видатних донбасівців: розмова з поетом, згадувана вже рецензія І. Дзюби на "Зелен день", вірші - українською і в російському перекладі Г.Щурова, що додав туди і свої спогади про те, як він ще у 1960-ті роки перекладав В. Голобородька [39]. Г.Щуров виступав і в газеті "Донбасс" [40], а дещо пізніше у газеті "Тюрьма и воля" [41]. Остання публікація цікава тим, що в ній наведені давні листи В.Голобородька до перекладача, які допомагають з'ясувати деякі аспекти творчої психології митця.

Згадана критиком І. Гітович збірка поезій "Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька", без сумніву, сприяла популяризації творів українського автора. В 1991 році сам поет свідчив, що його твори видані російською, естонською, латиською, польською, румунською, сербською та португальською [42, 8]. Пізніше до цього додалися французька, англійська, німецька, шведська, грузинська мови.

Часом дуже далекі від української культури перекладачі бралися ознайомити з його поезіями своїх співвітчизників, бо відчували глибокий зміст Голобородькового слова. О. Забужко у 1993 р. мала щодо сили цього слова великі сподівання: "Який бум зробив би добре виданий англомовний Василь Голобородько..." [43]. Бум не бум, але, як засвідчила О. Забужко пізніше, навіть у посередніх буквальних перекладах видавці відчували неординарність його творів [44].

Віра Вовк, яка перекладала вірші В.Голобородька португальською, подбала про те, щоб дати іноземному читачеві вичерпну інформацію про поета. У збірці "Dia werde" (буквально - "Зелений день"), де вміщені вибрані вірші зі збірок "Зелен день" та "Ікар на метеликових крилах", дві передмови: в одній сам поет знайомить із деякими біографічними фактами, а друга - перекладачки, яка визначила провідну тематику творів, а своєрідну художню форму реалізації її звела до таких засобів: інакомовлення, алегорія, іронія.

Напевне, чільну роль в ознайомленні польських читачів з творчістю В.Голобородька зіграла О. Гнатюк - як перекладач, коментатор та укладач найповнішої збірки поезій польською мовою, де до того ж було вміщено бібліографію попередніх польських видань [45].

Творчість В. Голобородька починають зіставляти з іншими видатними поетами. Польська дослідниця А. Корнієнко [46] розглядає на матеріалі поезій І.Франка, В. Стуса і В. Голобородька різновиди пошуків "дороги до свободи", віддаючи перевагу Голобородьковому варіантові як формі єднання зі світом, а не боротьби: "Потуга світу не терпить нікого поряд з собою і жадає безумовного розчинення в собі" [46, 222].

Вітчизняні публікації про В. Голобородька на початку 1990-х років переважно мали на меті первинне ознайомлення читачів з творчістю поета [47; 48]. Такий характер має, зокрема, згадка про В. Голобородька у нарисі О. Неживого про луганських літераторів [49]. Власне ж літературознавчі дослідження проводилися майже виключно в контексті "Київської школи", що звужувало можливості осягнення поетової оригінальності, а подекуди викривляло суть. Спочатку напрям, до якого зараховували В. Голобородька, називали "герметизмом". Так розглядає твори поета у досить ґрунтовній рецензії Л.Таран: "так чи інакше постають роздуми про з'яву в українській поезії 60-х років "київської школи". Мається на увазі творчість В.Голобородька, В. Іллі, В. Кордуна, В. Рубана, С. Вишенського, М.Воробйова, М.Саченка. Я б назвала це явище інакше - українські герметики" [50, 85]. Тоді в Україні була відома школа італійських "герметиків", бо їх перекладали ще в радянські часи як антифашистів, до того ж їхня творчість була популяризована роботами О.Пахльовської, на статтю якої "Поезія духовного опору" посилається Л.Таран.

Власне, розуміння герметизму в Україні задане було В.Стусом. Шануючи італійських герметиків, В.Стус досить широко користувався поняттям герметизму як робочим визначенням політично незаангажованого поетичного письма. Риси такого письма він знаходив у В. Свідзинського, М. Воробйова, В. Кордуна. З робіт В. Стуса до арешту видно, як цікавив його такий герметизм. Це був практичний інтерес митця, що шукав можливостей творчої свободи у тоталітарному суспільстві. Що саме розумів В. Стус під герметизмом, сформульовано у його праці про Тичину: "Поет звертає свій погляд до малого, незначущого світу", "в Тичині намічався новий етап - поглибленої, схожої до сучасного живопису, пейзажності, етап розкошування власного єства хай і на обмеженій території існування" [51, 331], "нові вияви тичинівського таланту могли б призвести до дуже цікавого герметизму, що, як відомо, виникає в умовах посиленого (не надмірного!) тиску на художника слова" [51, 332]. За принципову незаангажованість В. Стус цінував поезії М. Воробйова, якого назвав одним з таких поетів, "яким заліплено вуха, щоб вони не чули якихось сирен" [52, 123]. Критик твердив, що М.Воробйов "з'явився із фольклору, з'явився з Тичини, з'явився із цього десятиліття, з'явився із Голобородька...", і зауважував, що між Воробйовим і Голобородьком "відстань найближча" [52, 123]. Але В.Голобородька герметиком В.Стус ніде не називав. Більше того, контекст Стусових згадок свідчить, що ув'язнений поет сприймав його як митця свого типу, якому таки було замало "розкошування власного єства... на обмеженій території існування".

М. Рябчук у 1989 р. об'єднав під рубрикою герметизму усіх, хто писав на той час асоціативно ускладненою образною мовою, а з ними й Голобородька [53]. Критик робив застереження, що не має на увазі аналогій з італійським герметизмом, бо його вплив на українську поезію був "невеликий", хоча умови виникнення подібні. Тож з групи поетів, до якої зараховували В. Кордуна, М. Воробйова, В.Голобородька і ряд інших того самого покоління, скоро зняли ярлик герметиків, а назвали "постшістдесятниками", "сімдесятниками", "київською школою". В.Рубан зарахував В.Голобородька до "київської школи" у газетній публікації 1990 року [54]. В. Ілля назвав її "школою Голобородька" [55].

Найдокладніша, здається, вітчизняна розвідка, де твор-чість В.Голобородька розглядається в контексті "школи", - стаття В.Кордуна, надрукована спочатку в "Літературній Україні", а потім у ширшому варіанті у журналі "Світо-вид", "Київська школа поезії - що це таке?" [56]. В.Голобородька автор називає поетом "надзвичайного таланту", що стверджував нові поетичні принципи: "Замість номінативної народності робилася спроба відродження міфопоетичної свідомості; замість гри культурологічними реаліями... було здійснено справжній поворот до первісної основи буття" [56, 11].

У літературно-критичній практиці зарахування до "школи" призводило до певної нівеляції творчих особливостей письма В.Голобородька. Разом з поетами, які, за давнім визначенням В.Стуса, розкошували "на обмеженій території існування", його вважали ледве не поетичним відлюдьком. Це позначилося на тональності, в якій витримані згадки про В.Голобородька у статті про одного з представників "київської школи" М.Григоріва [57]. У 1995 р. М.Москаленко, розкриваючи своєрідність М. Григоріва, назвав В. Голобородька предтечею "київської школи". У М. Григоріва, твердить критик, "не проглядало... обов'язкового вболівання за свою землю, не було там ні національного протесту, ні антиімперського підтексту, ба навіть політично безневинної фольклорної стихії..." [57, 115]. Але ж у В.Голобородька все навпаки. В його творах чітко вирізьблюються національні мотиви, животрепетні філософські чи моральні проблеми.

В цій же статті М. Москаленко мимохідь кидає докір В. Голобородькові: "Особисто мені шкода, що на рубежі 80-90-х рр. В. Голобородько помітно "політизувався" і став оспівувати Рух не з меншим завзяттям, аніж свого часу більшість поетів-шістдесятників похваляли "Сонцесяйну Програму"... "Нові часи - нові пісні" [57, 115]. М.Москаленко випустив з уваги те, що для В.Голобородька "пісні" такого роду не були "новими": поет послідовно обстоював незалежність України, хоча в 1960-х не сподівався, що здобуття її здійсниться за життя його покоління.

Такі погляди позначилися на тому, як творчість В.Голобородька представлена в українських підручниках з історії літератури. Статті про В.Голобородька в підручниках для вищих навчальних закладів [58; 59] належать перу Ю.Коваліва і є поширеним варіантом матеріалу, надрукованого в 1994 р. "Літературною Україною" [60]. В новішому ж підручнику для школи контекст "аполітичності" аж надто відчутний: "В. Голобородько чітко висловив думку своїх ровесників: у поезії не повинно бути ні публіцистики, ні політики, вона має орієнтуватися на "художній вираз" сутнісних екзистенційних ознак" [61]. Сентенції від імені поета хибували на суб'єктивність, і автори їх забували, що найголовнішим джерелом пізнання митця є його творчість. Більш справедливими були спостереження Б. Рубчака, який відчув величезну "внутрішню напругу" поезії В. Голобородька. Не маючи можливості встановити хронологію написання віршів, він відзначав у 1990 році: "Особливо круто й цікаво відбувається осучаснення в творах В. Голобородька: автор аж ніяк не відмовляється від свого стилю, але значно розширює його досить вузькі межі й зміцнює філігранну кристалічність, сміливо змушуючи свою музу зустрічати жорстокість, твердість, брутальність сьогоднішнього дня, міста, байдужого механізму життя. Це дає (з того, що мені доводилося бачити) надзвичайно цікаві, а іноді й моторошні, справді "енгармонійні" ефекти..." [62, 104].

Те, що помітив Б. Рубчак, стосується віршів на політичні теми. До речі, й Б.Бойчук у 1971 році зауважував: "Я не знаю, чому поет не мав би права по-своєму трактувати політичні й суспільні явища..." [15, 37].

В.Колесник у статті про В.Кордуна пише про "своєрідний вияв заанґажованості" поетів "Київської школи" - за-анґажованості як орієнтації на сутнісні основи екзистенції народу" [63, 56].

Спроба розгляду творчості В.Голобородька в контексті "київської школи", але з урахуванням індивідуальної своєрідності, належить польському дослідникові Б.Бакулі [64]. Дослідник зауважив, що при прочитанні віршів В.Голобородька неодмінно виникає "єретичне" у світлі "засад київської школи" (поетів якої він характеризує як поборників "чистого мистецтва") "питання про спосіб участі поезії у громадському житті..." [64, 290].

У 1992 р. вийшла збірка В.Голобородька "Калина об Різдві"[65],захоплено зустрінута критикою і читачами. Навесні 1994 р. поет одержав Шевченківську премію за збірки "Ікар на метеликових крилах" і "Калина об Різдві". Вихід збірки і присудження премії викликали нову хвилю рецензій та інших публікацій популяризаторського плану[66-71]. У тому ж номері журналу "Світо-вид", де була вміщена стаття В.Кордуна про "київську школу" ,подані вірші В.Голобородька(як представника "школи", якій був присвячений випуск),і стаття М.Сулими [72]. Критик вибрав визначення для творчості В.Голобородька з "нобелівських формул" [72, 28].

У 90-і роки почали з'являтися, вперше після І.Дзюби та А.Макарова, вітчизняні літературознавчі розвідки про творчість В.Голобородька. Спроба "психологічного ескізу" - аналізу доробку поета за методикою К.Юнга та С.Грофа належить З.Карпенко [73]. Стаття Т.Щербаченко [74] виділяється постановкою нового й конкретного питання. Віднісши доробок поета до "кращих здобутків екзистенційного світотворення в контексті не лише національного, а й світового мистецтва", дослідниця зробила спробу визначити різновиди суб'єктів мовлення у віршах поета, але свої твердження сформулювала без докладного аналізу його творів. Це характерне і для статті Л.Дударенко про міфопоетичні мотиви [75]. Ця молода дослідниця у 2001 році опублікувала ще дві розвідки про поезію В.Голобородька [76, 97]. У 1998-2003 роках були опубліковані розвідки автора даної монографії, присвячені переважно розглядові наскрізних образів у творах В. Голобородька [78-85].

Принагідні, але суттєві міркування щодо творчості В.Голобородька висловила Е.Соловей [86]. Вона поділяє українську філософську лірику на три "типологічні лінії" і до першої з них, міфософської, відносить "поетів буттєвого розмислу у міфопоетичній світобудові" - В.Свідзинського, молодого П.Тичину, Б.-І.Антонича, - поетів "безпосередньо-спонтанного... світопізнання із сильним пантеїстичним, загалом натурфілософським забарвленням". До цієї "лінії", на думку дослідниці, "виразно тяжіють" І.Калинець і В.Голобородько [86, 116]. Але це не доводиться.

Цікаві паралелі між творами І.Калинця та В.Голобородька спостеріг М.Ільницький [87;88], у відгуку на його монографію вносить деякі нюанси до теми Т. Пастух [89].

В останні роки про творчість В. Голобородька друкуються рецензії протилежного змісту, наприклад, про його збір-ку "Слова у вишиваних сорочках" [90]. В. Осадчий вважає, що вірші в ній "мучать" читача болючою для українців проблематикою та художньою складністю втілення її, і водночас "справжню радість і насолоду переживає читач від книжки, безліч асоціацій виникає у свідомості..." [91]. Через півтора року в газеті "Література-плюс" О. Шаган назвав В.Голобородька "поетом національного страху", а вірші із збірки "Слова у вишиваних сорочках" (окрім циклу "Українські птахи в українському краєвиді") поспіль дидактичними, подібними до публіцистичної статті, такими, що не асоціюються з іменем такого оригінального поета [92]. Своєрідним анонсом до "Слів у вишиваних сорочках" була стаття В.Абліцова [93], резонансом збірки є також такі газетні публікації як рецензія О. Логвиненко [94], інтерв'ю В.Голобородька, записане О.Логвиненко [95].

У 2002 році в Луганську вийшло своєрідне "вибране" В.Голобородька - невеличка збірка "Посівальник", вірші до якої добирав сам поет [96]. Рецензію на збірку (як і передмову до неї) написав луганський дослідник О. Неживий [97]. Тим же 2002 роком позначено вихід збірки поета "Українські птахи в українському краєвиді" [98]. Тут до восьми віршів про птахів, уже друкованих у "Словах у вишиваних сорочках", додані нові. Передмову до збірки написав І.Андрусяк. Він відзначив як найсуттєвіше в цих віршах дотримання "стилістики й поетики народних замовлянь з їх вічними й одвічними повторами і самоповторами", і засвідчив, що "Голобородько, узявши за основу "пташині" повір'я та звичаї, розповідає світові про українців, надавши своїм спостереженням ще й природної для нас поетичної форми самовідчування й самоосмислення" [99].

Пояснюють певні аспекти творчості В.Голобородька не лише інтерв'ю, але й розвідки: поет звертається до загадок [100], народних казок у зв'язку з весільним обрядом [101; 102].

Стаття дослідницького характеру належить Т. Пастуху [103]. На матеріалі збірки "Зелен день" він зробив спробу "наблизитися до витоків творення" Голобородькового поетичного світу, "збагнути складові його творчої уяви, її механізм". Зосереджуючись на джерелах поезій, дослідник поділив їх на три групи. Одна з них становить "стилізацію під фольклорний жанр", в них "відсутня суб'єктивна авторська позиція". В другу групу Т. Пастух відносить "поезії, в яких постулюється якийсь фольклорний жанр, але розробка теми й добір художніх засобів позначені виразними прикметами авторського суб'єктивізму". Найбільше у збірці "Зелен день", на думку дослідника, віршів, у яких "поет бере якесь міфічне уявлення, певний фольклорний мотив чи елемент і творчо його розробляє" [103, 212]. Т. Пастухові належить невеличка розвідка в журналі "Дивослово" про ігрове начало у творчості В.Голобородька [104], дослідник аналізує цикл віршів про птахів [105]. Орнітоморфною символікою поета займалася Ю.Дмитренко [106].

У журналі "Дивослово" (№ 7 і № 9 за 2002 р.) друкувалася стаття Л.Дударенко "Міфологемний концепт лірики Василя Голобородька". Авторка вважає, що "в творчості В. Голобородька втілено язичницько-християнський міф українців і східного слов'янства" [107]. Заради стрункості концепції дослідниця "підправляє" автора: "В країні Інії був початок" прочитує як "В країні Ірії був початок", пов'язуючи це з язичницьким Ірієм. Це вже перекручення.

У В.Голобородька країна Інія - поетичний неологізм від слова "іній", що позначає атмосферне явище. На вкритій памороззю чи першим снігом поверхні чітко виділялося "писання пташиних лапок", і все було "найпершим", тому що життя починалося ніби з чистої сторінки. У цьому ранньому вірші, можливо, несвідомо, автор "закодував" справжній центр і початок свого всесвіту: "В країні Інії" звучить надто подібно до "в Україні", алітерація ніби підсилює цю часопросторову локалізацію. "Інія" - не друкарська помилка. Це видно із строфи, яка була в "Летючому віконці", але в "Зелен день" не увійшла, що починалася словами: "А потім народу наїхало до Інії..." Л. Дударенко ж "виправляє" на "Ірій", бо тоді "авторове бачення вирію, який міститься в центрі світобудови і як невичерпне джерело життєдайної енергії втілює світлоносне начало Всесвіту, прекрасно вписується в архетипну концепцію "райських начал", яку ми зустрічаємо в багатьох ученнях (давньоєврейському, іранському, греко-латинській традиції), що возвеличують початкове "время оно" [107]. Це досить виразно ілюструє некоректність вихоплення з поетич-ного тексту окремого слова, думки, образу і свідчить на користь аналізу поезій "від першого слова до останнього".

Останнім часом з'являються цікаві та змістовні статті про твори В.Голобородька. Це підтверджує, що його поезії продовжують виконувати притаманну лише їм роль у духовному житті суспільства.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка