Василь Бережний феномен ноосфери



Сторінка7/7
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Леонід Сапожников
ОСТАННІЙ ЧВАК



Коли я дізнався, що в черговий політ нам доведеться взяти пасажира, на моєму обличчі, м’яко кажучи, не було захоплення. Секретарка Зоя, яка оформляла льотні документи, співчутливо подивилась на мене: — Не гнівайтесь, Панасе. Скандали марні. Візу наклав сам Архангел. З начальником Бази Архангельським сперечатись було справді даремно. Він аж ніяк не вергав громів і блискавок — навпаки, терпляче вислуховував і дивився майже лагідно, а коли ви вичерпували свої гнівні докази, турботливо казав: — Щось у вас, товаришу пілот-космонавт, нерви розходились. Чи не перевести вас на рік-півтора із загону пошуку космічних цивілізацій у загін вантажоперевезень? Після цього найзапальнішого сперечальника як вітром здувало. Знаючи це, я безсило дивився, як Зоя красиво вписує в графу “Склад експедиції”: “Бернард Білопух, космобіолог”. Я механічно відкинув у думці дві перші літери прізвища, і серце в мене стислось від зовсім уже недобрих передчуттів. Космобіолог з’явився на стартовий майданчик у чорному костюмі і з портфелем. У накрохмаленому комірці вільно вертілась довга веснянкувата шия. Знайомлячись, він соромився, намагався виставити запалі груди і човгав ногою в лакованому черевику. Ми із Сташеком лише мовчки перезирнулись. — Готувати вмієте? — спитав я, ховаючи неясну надію знайти пасажирові бодай якесь заняття. — Лише вегетаріанські страви, — скромно відповів він. — Я прихильник безубійного харчування. Першого дня польоту ми не бачили пасажира. Рух в околицях Бази був як на Хрещатику в години пік, і вести корабель доводилось удвох. За цілий день Білопух дав знати про себе лише одного разу: він викликав мене по радіотелефону якраз у ту мить, коли нам треба було розминутись із зустрічним рудовозом та безпілотним поштовиком, що йшов напереріз. — Даруйте за турботу, — забурмотів він конфузливо, — мені, далебі, страх незручно відволікати вас від роботи… — Коротше! — гаркнув я не своїм голосом. — Де у вас гігієнічні пакети? …Вдосвіта я пішов на камбуз, щоб приготувати собі і Сташекові яєчню з консервованою шинкою. Бернард, ще блідіший, ніж напередодні, місив якийсь фарш із спаржі та зеленого горошку. — Чого це вас так скрутило? — запитав я співчутливо. — Морська хвороба на космічному кораблі — випадок, що не кажіть, унікальний. — Все лихо в моїй клятій уяві, — похмуро відповів Бернард. — Я так яскраво уявив собі безодню під ногами… Поступово ми примирились із присутністю пасажира. Поводився він тихо й ненав’язливо: цілими днями щось роздивлявся у свій мікроскоп або читав. Крім довідників та наукових монографій, він узяв з собою десятка півтора книг із “Бібліотеки жахів”, обкладинки яких рябіли закривавленими кинджалами, павуками-гігантами та подібною нечистю. Щовечора перед сном він боязко розгортав одну із них і пробігав ошалілими очима кілька сторінок. Потім у темряві його наелектризований страхом чуб випромінював легке сяйво на зразок полярного. Загалом життя на борту проходило в межах норми. Корабель без усяких пригод просувався до своєї мети — планети Супремум, на якій телеінтелектрометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі ми мали встановити причину дивного мовчання колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилась двадцять років тому й відтоді не подавала ніяких ознак життя. В службовому додатку до Зоряного регістру вказувалось, що сто шість чоловік, які переселились на Ейвілеус, були особами без певних занять. …Якось уночі я прокинувся від того, що хтось полоскотав мою ногу. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив величезного тигра, який по-господарському принюхувався до моєї висунутої з-під ковдри ноги. Із швидкістю блохи я відстрибнув подалі в куток і прикрився подушкою, немов щитом. Тигр похмуро дивився на мене бурштиново-зеленими очима. Я гарячково намагався пригадати які-небудь придатні в цій ситуації відомості про тигрів, але в голові вперто спливала одна і та ж фраза: “Особливо ціняться їхні колінні чашечки, з яких готують активні ліки від подагри”. За дверима каюти почулися кроки Сташека: його чергування скінчилось, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння одразу пройшло. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, а другою з войовничим криком пожбурив подушку в нахабну морду володаря джунглів. Здивований Сташек завмер на порозі: — Що сталося, старий? — Тигр! — відповів я, нишпорячи очима по каюті. — Обережно! Він щойно був тут! Губи Сташека розтяглись у розуміючій усмішці. — Смугастий? — діловито спитав він. — А який же іще!.. — А може, в клітинку? Я розлютився: — Бортінженере Заремба, облиште непотрібні жарти! На борту корабля знаходиться тигр! Негайно озбройте особистий склад імпульсаторами! Сташек демонстративно виструнчився: — Дозвольте доповісти, товаришу командир корабля, імпульсатори не заряджені! — В такому разі, — вигукнув я, відчайдушно борючись із блискавкою комбінезона, — оголошую вам за халатність догану із занесенням у бортовий журнал! — Дозвольте вам нагадати, — єхидно повів бровою Сташек, — що, згідно інструкції номер дванадцять-бе, імпульсатори належить ставити на зарядку за годину до початку посадочного маневру. — Гаразд, твоя взяла, — махнув я рукою. — Але тигр був. Ти ж знаєш, кошмари мене по ночах не переслідують. — Здається, в усьому винен я, — почувся з верхньої полиці тихий голос космобіолога. — Ви?! Бернард не жартував. Він дивився на нас з білосніжного простирадла сумовитими лагідними очима. — Чи не хочете ви сказати, — почав я, холонучи від страшної підозри, — що звір з’явився на борту завдяки вам? — Боюся, що саме так, — щиросердно відповів Бернард. — Звичайно, він потрапив до вашого біологічного вантажу помилково. Ви переплутали його з каністрою формаліну або з рентгенівською установкою. Тепер, оскільки нічого вже не зміниш, він прикрашатиме нам життя і створюватиме затишок. Буде тертись об коліна й муркотіти… Чи знаєте ви, як офіційно зветься ваш вчинок? — Космічна контрабанда підвищеної небезпечності! — жваво підказав Сташек. Бернард застогнав від жаху: — Ви мене неправильно зрозуміли! Не брав я його з Землі, ось вам слово честі! Я подивився на космобіолога м’яким батьківським поглядом. — Якщо ви зараз скажете, що впустили тигра в корабель під час польоту, то мені доведеться оголосити себе Гаєм Юлієм Цезарем. Доручивши Сташеку провести розслідування, я пішов до кабіни, де комп’ютер пронизливими дзвінками вимагав до себе уваги. Я проглянув три варіанти посадки, які він рекомендував, і лишився незадоволений; потім змінив вихідні обмеження і дав команду розв’язувати задачу наново. В моїй голові наморочилось від голоду. Я дуже яскраво уявив собі нашу традиційну яєчню з рожевими кусочками шинки, і раптом… На пульті комп’ютера, мов на скатертині-самобранці, з’явилася сковорідка з яєчнею. З’явилась нізвідки, з повітря, з блиску зірок. Краї яєчні були апетитно підрум’янені, а жовтки загусли саме як треба. Я міцно зажмурився, розплющив очі — ні, видіння не зникло. Більше того, сковорідка тихенько потріскувала. Я боязко доторкнувся до неї і відчув під пальцями гарячий метал. В кабіні привабливо запахло камбузом. Комп’ютер знову задзвонив. “Задача не має розв’язання, — горіло на табло. — Послаб обмеження”. — І ти Брут! — гірко сказав я комп’ютеру. День починався препогано. Покінчивши нарешті з непокірною задачею, я скоса зиркнув на яєчню, в душі чекаючи якоїсь каверзи. Мої передчуття збулися: яєчня безслідно зникла. Втім, слід лишився: на світло-зеленому пластикові пульта красувалась випалена сковорідкою пляма. “Здається, в усьому винен я”, — прозвучало в мене у вухах зізнання Бернарда. Невже фокус із яєчнею — теж діло його рук? Може, він фокусник? Ілюзіоніст-аматор, який спеціалізується по тиграх і яєчнях? Однак пляма на пластикові беззаперечно доводила, що принаймні сковорідка була реальною. — Алло, Панасе! — обірвав мої роздуми збуджений Сташеків голос. — Постарайся прийти в каюту, тут… Його слова заглушив грізний рев. Помчавши кулею в каюту, я побачив дивну картину: скуйовджений Бернард підстрибував то на лівій, то на правій нозі, вигукуючи надтріснутим голосом якісь імена, а Сташек, без краватки, в змокрілій від поту білій сорочці, енергійно диригував його стрибками. — Придумай що-небудь, — благально вигукнув Сташек, — довго він так не витримає! Головне — відволікти його уяву, щоб він не думав! І-і-і — жіноче ім’я! І-і-і — чоловіче! І-і-і — раз! І-і-і — два! — Тонн! Коля! Галя! Петя! — вигукував Бернард, чесно витанцьовуючи перед Сташеком. — Що тут коїться? — ошелешено спитав я. — Про що він не повинен думати? — Про тигра! Варто йому уявити тигра — і той тут як тут. За Мак-Корміком… Ну, вище! Голосніше! Три-чотири! Я стукнув себе по лобі: як же я одразу не здогадався! Та ще ж із студентської лави була відома гіпотеза Мак-Корміка про те, що в деяких районах Всесвіту можливий “феномен матеріалізації ідей” — перетворення енергії в матеріальні об’єкти під дією інтелектуального поля особи. Гіпотезу цю багато хто вважав курйозом, тим паче, що Мак-Кормік не міг конкретно вказати, в яких районах Всесвіту вона має шанси підтвердитись. І ось ми, здасться, потрапили саме в такий район. Уявлення тут стає на якийсь час реальністю… Я згадав книжку, яку читав перед тим увечері Бернард. Вона звалася “В пазурах тигра-людоїда” чи щось подібне. Принаймні з її обкладинки люто позирав хижак, точнісінько такий, як наш нічний гість. Я чітко уявив його ікла і, спохопившись, швидко озирнувся навколо. Тигр, на щастя, не з’явився. — Я… більше… не можу… — видушив із себе Бернард, катастрофічно послаблюючи теми стрибків. — Залиште швидше цю каюту, замкніть мене, а то я вже бачу Його вуса! Сташек ледве не застогнав у відчаї. — Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда очима гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам добре й спокійно. Ви тримаєте в руці щось зовсім невинне — наприклад, склянку з холодним молоком. — Я вас благаю, — стрепенувся Бернард, впустивши на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних асоціацій! Молоко п’ють коти, а Він же із сімейства котячих! — Ви маєте рацію, молока нема, — поквапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка клеверу, ви вдихаєте його тонкий аромат… Бернард із жахом пожбурив квітку: — Ви штовхаєте нас на загибель! Це ж простий ланцюжок: клевер-бджоли-ведмідь, а звідси до Нього один крок! — Відпочинь, Сташеку! — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не треба себе мучити. Уявляйте собі на здоров’я вашого тигра, тільки он у тому кутку каюти. Я показав Бернардові вільний куток і якомога швидше уявив собі там клітку з легірованої сталі. Через кілька хвилин мій розрахунок виправдався: непокірна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме в тому кутку. Жахливе ревіння струсонуло каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас — принаймні на якийсь час. Сташек, що втратив мову від надміру вражень, радісно ляснув мене по спині. — Даруйте, — повернувся я до космобіолога, який винувато кліпав очима, — але буде краще, якщо ваші розважальні книги поки що полежать у мене. Замість них можу запропонувати “Геометрію чотиримірного простору” — чтиво безпечне і корисне. Додатково відгородивши тигра стінкою із броньованого скла, я повернувся до кабіни. Ейвілеус, поки я був відсутній, помітно збільшився і витіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня була забарвлена в основному у два кольори — жовтий та голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, які вибрали таку далеку й безрадісну планету місцем постійного проживання, мабуть, мали для цього достатньо підстав… Автопілот почав виконувати посадочний маневр. Корабель мав приземлитись у приморській оазі — єдиній зеленій плямочці на видимій частині планети. За даними Зоряного регістру, колонія “Люкс” знаходилася саме там. Однак стрілка бортового інтелектрометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулеві. Ознаки розумного життя в місці розташування колонії були відсутні. Це починало мене непокоїти. …Ми приземлились у центрі оази, на квітучій луці. Я ретельно обнишпорив інтелектрометром все поле обзору — розкішні, вище пояса, трави, купи кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині. Але стрілка приладу навіть не ворухнулася. Треба було шукати. Бернард висловив палке бажання взяти участь, і я вирішив дати згоду. Тигр безславно дематеріалізувався і більше йому не докучав. Та все ж залишати Бернарда в кораблі наодинці з буйною уявою здавалось мені надто ризикованим. Ми одягли реактивні жилети і один за одним злетіли над оазою. Бернардові я виділив для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, а решту території ми поділили із Сташеком. Описуючи широкі кола, я летів у напрямку до пагорбів. Оранжеве сонце стояло низько над обрієм, і луку перетинали фантастично довгі тіні від дерев. Ні будівлі, ні антени, пі навіть купи сміття — хоч я вдивлявся в окуляри-бінокль до болю в очах. “Кавказ піді мною, один в вишині…” — несподівано прозвучало у мене в навушниках. Захоплений польотом, космобіолог потихеньку мугикав. — Алло, Бернарде, як ідуть пошуки? — Чудово! Я відчуваю себе птахом! А коли заплющую очі… Я тільки тяжко зітхнув. — Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований голос Сташека. — Курс на сигнальну ракету! Через хвилину ми стояли поряд із Сташеком перед безладно розкиданими металевими контейнерами. їх було понад півсотні. “Розбірний будинок”, “Електростанція”, “Інструменти”, — з подивом читав я на їхніх сріблястих боках. Переважну більшість контейнерів ніхто не відкривав — вони були запломбовані. — Ти що-небудь розумієш? — спитав я Сташека. — Н-ні, а ти? Ми обережно ходили поміж контейнерами, наче між поснулими бугаями. На кожному з них стояло тавро: “Колонія “Люкс”. Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися зі свого вантажу? — Можна подумати, — тихо промовив Бернард, — що на них хтось напав. — Це неможливо, — заперечив я, — на планеті нема розумних істот. — Могли напасти звірі, — підтримав Бернарда Сташек. — Не допускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б їх розпізнати і відкрити! — Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні! Його погляд розгорявся пекельним вогнем, віщуючи швидке побачення з павуками. — Дурниці! — поквапливо вигукнув я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так схожа на істину, як… як верблюд на їжака! Я крадькома підморгнув Сташеку: підтримай, мовляв, мене для загального добра, та він уже скипів і не помітив мого сигналу. — Чи не зволите ви, — вишукано поспитав він, — викласти нам свою ближчу до їжака версію? — Зараз ви її почуєте, — у відчаї пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спершу давайте попоїмо — давно вже час. Я відстебнув свою планшетку і уявив на ній, наче на підносі, три чашки какао з вершками та шість бутербродів із сиром. Це давало мені невелику відстрочку. Ми з деяким острахом сьорбнули по ковтку какао. Воно виявилось цілком нормальним. Бутерброди теж не таїли в собі ніяких несподіванок. — Отже? — вимогливо сказав Сташек, дожовуючи сир. — Кажи, ми уважно слухаємо. Я матеріалізував собі стільчик і стомлено присів. Бернард очікувально дивився на мене, — забув, хвала сузір’ям, про своїх павукоподібних. Але відступати пізно. Доведеться висловити якусь гіпотезу. І тут мені блиснула до смішного проста думка. — Всі ці речі їм просто не потрібні. — заявив я урочисто. — Феномен Мак-Корміка — ось задля чого вони сюди прилетіли! Навіщо монтувати будинок, водогін, електростанцію, коли житло, воду, світло і тисячу інших речей можна одержати тут з нічого, просто уявивши їх собі на хвилинку! На Ейвілеусі пе треба працювати — це ідеальне місце для безтурботного життя, щастя і процвітання ледарів. Сташек подивився на мене з недовірою. — Якось дивно ти говориш… — Заспокойся, друже, я тут ні до чого. Так міркували ті, кого ми шукаємо. Згадай: у Зоряному регістрі вони значаться людьми без певних занять. Інакше кажучи, дармоїдами. Не станете ж ви заперечувати, що на Ейвілеусі для них просто рай? — Казки дідуся Панаса! — вибачливо посміхнувся Сташек. — Як це казки?! — обурився я. — А так. Дивись, що в тебе виходить. Дармоїди пронюхали, що на Ейвілеусі проявляється феномен Мак-Корміка. Діставшись сюди, вони кинули свій вантаж, взятий про людське око. Але продуктами чомусь не погребували, вийняли їх із контейнерів, понесли з собою, хоч у будь-яку хвилину, не ворухнувши пальцем, можуть одержати найвишуканішу страву. Де ж тут, даруй мені, логіка? Сонце, лишаючи по собі криваво-червоний слід, поповзло за обрій. Зразу стало темно і холодно. — Повертаймось до корабля, — сказав я. — Пошуки й суперечки продовжимо завтра. В кораблі Бернард повідомив нас, що йому зовсім не хочеться спати. Ми можемо лягати, а він почергує. Сташек мерщій скористався з цієї пропозиції. Я ж, лаючись у душі і стримуючи позіхання, запропонував Бернардові пограти в шахи: в мене не було анінайменшого бажання прокинутись в обіймах павука. Шахи, як мені здавалося, спрямують Бернардову уяву по найбезпечнішому для нашого життя руслу… Після сніданку (два матеріалізовані битки для мене із Сташеком і томатне пюре для Бернарда) ми знову вилетіли на пошуки. Ранкова оаза не мала мертвого вигляду. Кілька разів від мене пурхали якісь пташки, двічі я наполохав на схилах горбів невеликих звірят, схожих на наших зайців. Для космобіолога на Ейвілеусі було дещо цікаве, а от для нас із Сташеком…. Колонія “Люкс”, заради якої ми сюди прилетіли, щезла, не залишивши по собі ніяких слідів. В середині дня Сташек скінчив прочісувати свою зону і подався допомагати Бернарду. В мене справи йшли значно повільніше: доводилось оглядати то пагорби, то яруги. Сонце нестерпно припікало. Реактивний жилет душив плечі, наче свинцевий. Я пив великими склянками ситро, хлібний квас і взагалі всі прохолодні напої, які тільки міг собі уявити. Коли з’явились Бернард і Сташек, мені залишалось прочесати не більше чверті квадрата. З пагорба, на якому ми присіли відпочити, було вже видно пустелю. — Може, вони вирішили жити в пісках? — невпевнено промовив Бернард, але замовк і почервонів під нашими виразними поглядами. Зніяковілий, він погнався за “зайцем”, що промайнув у ярузі, зробив кілька двадцятиметрових стрибків і раптом… провалився крізь землю — в повному розумінні слова. — Алло, Бернарде, що з вами? — злякано крикнув я в мікрофон. — Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, вивихнув собі ногу… Ми підлетіли до місця, де раптово зник Бернард. Вхід у печеру загороджували брили синюватої глинистої породи. — Алло! Ваше падіння спричинило невеликий обвал! Потерпіть кілька хвилин: ми розчистимо вхід! Матеріалізуйте собі поки що ліхтар. Ми скинули реактивні жилети і взялися до роботи. Схил яру над нами був увесь у небезпечних тріщинах, що вимагало великої обережності. — Алло, алло, я бачу прозорі ящики! — почувся в навушниках збуджений голос Бернарда. — 3 маслом, сиром, ковбасою… Два штабелі до самої стелі. Між ними прохід. Послухайте, там далі хтось є! Я щойно бачив тінь… вогнисті очі… — Спокійно, ми вже поряд! — крикнув я, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, чи варто про них думати? — Е-е… Ні, справді, воно наближається! Ми із Сташеком дружним зусиллям відкотили вбік останню брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, прожогом вискочив назовні. Можна було подумати, що за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалась хирлява, обросла волоссям істота у вельветових штанях із заклепками та в одягненій просто на голе тіло дамській горжетці. На шиї на срібному ланцюжку теліпалось жовте ікло якоїсь тварини. Істота зажмурилась, почухала фіолетовими нігтями груди і тричі чхнула — мабуть, від свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула нам. — Хелло, чваки! Пошмалити? Ми ввімкнули обладнані в наших шоломах універсальні космічні транслятори. Вони зв’язались із бортовим комп’ютером, який миттю переклав: — Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи нема закурити? — Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати? Чвак гордовито тицьнув себе пальцем у груди: — Боб. — Ви з колонії “Люкс”? А де решта?  



 

Чвак склав два пальці у вигляді хреста. В його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток. — Ви хочете сказати, що вони загинули? — вигукнув я. — Але чому? Боб нічого не відповів. — Віскі? — спитав він, цмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи? — Чи є у вас віскі, жувальна гумка, дівчата? — монотонно переклав комп’ютер. Одержавши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і зник у своїй печері. — Ну й тип! — покрутив головою Сташек. — Просто не віриться. Чи не витвір це уяви нашого шановного Бернарда? — Що ви! — обурився космобіолог. — Нічого подібного я не зміг би собі уявити! — Хлопці, — попросив я, — облиште емоції. Якщо ми хочемо дізнатися, що сталося з колонією, треба сподобатись Бобу. У вас, Бернарде, має бути спирт. Чи не погодитесь ви пожертвувати півсклянки? — Не чіпляйся даремно до людини, — сказав осудливо Сташек. — Ти забув, де знаходишся? Він зробив рукою кілька пасів і жестом фокусника підніс мені пляшку з безбарвною рідиною: — Можеш не нюхати. Ректифікат. — Тьху ти, до дідька, — пробурмотів я, намагаючись приховати ніяковість, — все не можу звикнути до тутешнього солодкого життя… — Може, бажаєте жувальну гумку? — натхненно продовжував Сташек. — Будь ласка! Ця з лимонним присмаком, а ця — з м’ятним. Що ж до цигарок, то наша фірма пропонує вибір з кількох сортів… — Досить! — благально вигукнув я. — Скажи мені краще, навіщо Бобові клянчити? Адже науявляти собі вдосталь цигарок чи жуйки — просто дурниця. Може, ви, Бернарде, допоможете розгадати таємницю? — Спробую, — сказав, замислившись, Бернард. — Та для цього нам доведеться… — він з огидою подивився на печеру, — поговорити з Бобом ще раз. Чвак сидів навпочіпки біля підніжжя своїх продовольчих пірамід і вминав кільце копченої ковбаси. При нашій появі він глухо загарчав і напружився, наче перед стрибком. — Приємні новини, Бобе! — миролюбно крикнув я, показуючи пляшку. — Ми дещо для вас знайшли. — Ві-іскі! — простогнав чвак, дивлячись на пляшку, як зачарований. — Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про решту колоністів. Що їх згубило? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо? Чвак, не зводячи очей а пляшки, знову став наминати ковбасу. — Мені здається, ви переоцінюєте його можливості, — сказав Бернард. — Для людини, яка двадцять років сприймала дійсність лише язиком і піднебінням, ці поняття надто складні. Спробуйте почати з яскравого гастрономічного образу, щоб викликати в його голові хоч якийсь процес мислення. А я, щоб відключити свою уяву, даруйте, заткну вуха. Я покопався в пам’яті. — Як там у Чехова? “Якщо взяти молоду качку, яка тільки-но в перші морози льодку вхопила, та спекти її на декові з картоплею, та щоб картопля була дрібно покришена, та підрум’янилася б, та щоб качиним жиром просочилась…” Ось вам тарілка, Бобе, уявіть на ній усе це. Думайте, думайте сильніше! Ви бачите форму, колір, відчуваєте апетитний запах… До віскі потрібна добра закуска, уявіть же її, до дідька! Чвак старанно зморщив лоба, але тарілка залишилась порожньою. — Не виходить? Тоді уявіть, що можете. Шматочок сиру, ковбаси… Черствий сухар, нарешті. Уявіть — і пляшка ваша! Чвак їв тарілку очима. На її порцеляновій поверхні виникали неясні тремтливі тіні і тут же танули, як дим. Чвак пожбурив тарілку і встав. — Віскі! — вимогливо сказав він і простяг до мене руку. — Ви не виконали умови, Бобе. — Віскі! — погрозливо повторив він і раптом вихопив з кишені ножа. Я не встиг зреагувати на витівку чвака: Сташек відгородив його, як тигра, сталевими гратами: — Посидьте, Бобе, трохи, заспокойтесь. Шкода, що до найближчого зоопарку так далеко… Ми вийшли з печери. Нам услід нісся каламутний потік вигуків. Комп’ютер-перекладач зніяковіло мовчав. — Стривайте! — зупинився Сташек. — Я, здається, зрозумів, куди поділися чваки. Вони просто перерізали одне одного. — Ви помиляєтесь, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бернард. — Ніхто нікого не вбивав. Точніше, їх усіх убило повне безділля. — Безділля? — Так. Це був їхній ідеал. Уява багато років постачала їх усім необхідним, і вони розраховували, що так буде вічно. Але уява — не просто дар природи, вона передусім дар праці. Вона все менше підкорялася чвакам, і одного разу… Бернард, незвичний до довгих монологів, закашлявся і матеріалізував собі склянку води. — …і одного разу, — підхопив я, — вони змогли уявити собі не більше, ніж мумія в єгипетському саркофазі. — А як же вижив Боб? — спитав, помовчавши, Сташек. — Він виявився пронозливішим за інших і вчасно приховав узяті з Землі продукти. Цього запасу йому вистачить на все життя… Бернард глянув на сонце: — Скоро вечір. Чи до допоможете ви мені половити представників місцевої фауни? …Після зльоту ми зі Сташеком кинули жеребок. Перше чергування дісталось йому. Я влігся на койці, тішачись наперед чотиригодинним сном. Перед очима промайнули сценки минулого дня: голубі пагорби, лабіринт яруг, нейлонова мережа із звіриною дрібнотою, плямкаюча чвакова пика… Відігнавши від себе набридливі видовиська, я безтурботно зітхнув. Вперше за три доби можна поспати спокійно. — Панасе Миколайовичу, — пошепки озвався з верхньої койки Бернард. — Ви звернули увагу, які в Боба руки? Великий палець майже не відрізняється від решти. А щелепи?! — Бернарде, — сказав я якомога спокійніше, — щось мені не спиться. Ця не зіграти нам у шахи? Цур, білі мої… ЗМІСТ



Василь Бережний. ФЕНОМЕН НООСФЕРИ Юрій Герасименко. ЕЛЬФИ ДОКТОРА ШТІЛЛЕРА Анатолій Стась. ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД Володимир Красников. ТАЄМНИЦЯ КОРОЛІВСЬКОГО СТОЛА Василь Бережний. САКУРА Кім Пушкарьов. ТРИДЦЯТИЙ ВАРІАНТ Микола Дашкієв. ЕЛІКСИР ЖИТТЯ Юрій Забєлло. ПОДОРОЖ У НЕВІДОМЕ Леонід Сапожников. ПАРІ Микола Дашкієв. ХАЙ ТОРЖЕСТВУЄ ІСТИНА! Леонід Сапожников. ОСТАННІЙ ЧВАК

notes

1


Кюммель (нім.) — тминна горілка. 2


Фельдфебель військ СС. 3


Одиниця відносної біологічної ефективності опромінювання. 4


Нова фашистська партія Німеччини. 5


Акторка і режисер часів Третього рейху. 6


Офіційна назва гітлерівської партії. 7


Що цн означає? (нім.). 8

З нами Бог” (нім.). 9





Контроль і Санкціїрепресивна установа, один з каналів Унікума. 10


Саке (япон.) — рисова горілка. 11


Шогіяпонські шахи. 12


Гомо сапієнс (лат.) — “людина розумна”.
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка