Василь Бережний феномен ноосфери



Сторінка6/7
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Леонід Сапожников
ПАРІ



Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився красиво пов’язувати краватки — і вони безповоротно вийшли з моди. Домігся прихильності головного редактора — і той поступився місцем кібернетичній машині. Правда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і кмітливість — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували розгалужені зв’язки Шоу в діловому та науковому світі, які він уміло налагоджував, ніжно випещував і, найголовніше, вмів використати в потрібну мить. Їм, цим зв’язкам, Боб був зобов’язаний своїм польотом на Місяць і разючим репортажем про небувалий моральний занепад на його зворотному боці… Вони ж, ці зв’язки, дозволили йому — єдиному з журналістів — дістати запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент. У вітальні професора зібралось невелике, але вишукане товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого міністерства та ще з півдюжини обранців. Шоу підсів до психолога: — Вам, звичайно, відомо, докторе, що задумав старий? — Маленьке парі, — посміхнувся Боді. — Якщо ви не боїтесь програти ящик шампанського, можете ввійти зі мною в пай. — Добре, — погодився Боб, — а які умови? — О, умови зовсім незвичайні… А втім, он і професор, зараз він сам усе розповість. Кувиркот, молодявий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, який приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тоненьку книжечку. — А. М. Тьюрінг, — урочисто виголосив він. — “Чи може машина мислити?” Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофонові, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він умудрився переплутати Вольта з Вольтером і пам’ятав, як йому перепало. — Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанні кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-пoкручі, викликали у багатьох страх і ненависть. Гірші представники інтелігенції відчули в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її не фізично, але морально. Машину нагороджували образливими епітетами: “електронний бовдур”, “електронний кретин”, журнали рябіли авторитетними заявами типу: “Машини не думають і думати ніколи не будуть. Думати можуть лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок”. І це писалось у той час, коли процес мислення був найбільшою загадкою для науки, коли тлумачні словники водили читачів по порочному колу: “Мислити — значить міркувати, міркувати — значить мислити!” Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, однак вони, як це часто буває, припустились іншої крайності, проголосивши машини новою расою, яка рано чи пізно прийде на зміну людству. Доки обидві сторони батькували одна одну й насміхалися, кібернетики мовчки робили своє. Вдосконалювали машини-екзаменатори, машини-фельєтоністи, машини-діагности. З’явились кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директорки. Відкрито сумніватися у здібностях машин вже було небезпечно. Антимашиністи мусили піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, лишається старий засмальцьований козир: досі так і не доведено, що машина мислить. Я ризикнув узятись за це завдання. Мною збудовано універсальний перетворювач інформації “Тьюрінг 14 000 000 000”, який практично не відрізняється від мислячої людини! Професор зробив ефектну паузу, доктор Воді загадково посміхнувся, півдюжини обранців зашепотіли, а Шоу подумав, що репортаж напевно ж “піде” і редактор буде дуже задоволений. — Чому чотирнадцять мільярдів? — продовжував Кувиркот. — Бо така середня кількість нейронів людського мозку, того самого, що без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині. Чому “Тьюрінг”? Бо саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я та мій колега доктор Боді запросили вас бути. На цьому столику ви бачите телетайп, який забезпечує двосторонній зв’язок з кабінетом і їдальнею. В одній із цих кімнат — лише я знаю в котрій, — знаходиться “Тьюрінг”, у другій — спеціально підібраний посередницьким бюро і не відомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих верств нашого суспільства. Кожній кімнаті можна ставити запитання. Колега Боді запевняє, що досить п’ятьох. Якщо, завдяки одержаним відповідям, буде виявлено, де машина, значить, питання про машинне мислення на сучасному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і я презентую колезі Боді два ящики шампанського. Якщо ж таємницю кабінету та їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не вдасться, то машина на законних підставах потрапляє до класу гомо сапієнс,[12] а шампанське доктора Боді — до мого холодильника. Отож, панове, хто бажає поставити запитання? Містер Шоу з “Вечірнього експресу”? Прошу вас! Боб сів за апарат і, не задумуючись, відстукав перше запитання: — Скільки буде 46573 перемножити на 18348? Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною чулося важке сопіння містера Грейпфрута. На шістдесят першій секунді телетайп запрацював: “Їдальня: 854 521404. Кабінет: 854 521404”. Боб потилицею відчув насмішкуватий погляд Кувиркота. “Тьюрінг” не потрапив у пастку. Головний редактор… Його Боб устиг вивчити в усіх деталях. Чудовий ерудит у галузі політики, науки, літератури, він поняття не мав про багато простих речей. Про поєдинки боксерів знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А завтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату. — Як ви вважаєте, хто переможе: “Чорно-білі” чи “Тигри”? Цього разу відповіді не примусили себе довго чекати: “Якщо Грівс переграє Фартінга, наші зроблять із “Тигрів” мавпу. Їдальня. Якщо Фартінг задушить Грівса, наші втопчуть їх у багнюку. Кабінет”. Ззаду захихикали, але Бобові було не до сміху. Він відчував, що тигри тиграми, а мавпу поки що зробили з нього. — Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте, спробую я. Доктор зайняв місце за телетайпом, проте не поспішав поки що ставити чергове запитання. Він був схожий на піаніста, який посилено зосереджується перед першим акордом. Раптом він різко подався наперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі. — Припустимо, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш напарник — 200 грамів. Щойно ви зварили кашу, коли підійшов третій мисливець. За свою частку каші він заплатив 15 грошів. Як ви повинні поділитися цими грошима з вашим напарником? Не встиг доктор випрямитись, як з апарата поповзла стрічка з відповіддю: “Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття авторові задачі. Їдальня”. Друга відповідь надійшла через півхвилини: “Оскільки кожен з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, отож усі п’ятнадцять грошів належать мені. Кабінет”. В кімнаті стало дуже тихо. Лише Боб шелестів аркушиками блокнота. — Ви прогулюєтесь по набережній разом із шефом та його помічником, — вистукував Боді, — і несподівано обидва вони падають у воду. Кому ви кидаєте рятувальний круг? “Тому з них, хто гірше плаває”, — відповіла їдальня. “Сказати чесно? — спитав кабінет. — Шефу”. Боді всміхнувся тією дивною посмішкою, яка, — Шоу тепер знав, — називалась вольтерівською. Відтак уже з неохотою віддрукував останнє запитання: — Уявіть собі, що ви йдете з жінкою і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите? “Переламаю кістки найближчому із них. Їдальня”. “Скільки хуліганів? Кабінет”. Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її в рулон. Всі мовчки стежили за кожним його рухом. — Професоре, — сказав він нарешті, — те, що ми побачили сьогодні, надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюсь, вона не заперечуватиме, якщо ми розіп’ємо шампанське у вашій їдальні? Копи через дві години гості, вже добре посоловілі, залишали професорову квартиру, Шоу дочекався Боді і пішов поруч із ним. — То що ж, докторе, виходить — мислить ця капосна машина чи ні? Боді швидко підвів голову: — А вам як хотілось би? — Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить, — редактор образиться… — Пишіть так, як сподобається редакторові, — відповів Боді. — Даруйте, я поспішаю. Прощавайте, гомо сапієнс…  

Микола Дашкієв
ХАЙ ТОРЖЕСТВУЄ ІСТИНА!



Сповідь неповнолітнього злочинця Що я наробив?! Коли б ви тільки знали, що я наробив, — я, активний піонер і відмінник, майбутній астробіолог і поет, учень 5-Ж класу 228-ї середньої школи міста Києва громадянин Борис Іванович Ляпсус! Так-так, саме “громадянин”, бо я втратив право називатися товаришем. Я вчинив злочин, страшний злочин! Мене не притягнуть до карної відповідальності тільки через те, що я неповнолітній. Але я каратиму себе сам. Каратиму жорстоко. І, звичайно ж, не буду ні в якому рал захищати співучасника, — а точніше, організатора і натхненника! — мого злочину громадянина Дмитра Михайловича Книша, учня того ж таки 5-Ж класу тієї ж таки 228-ї середньої школи м. Києва. Слухайте ж, сучасники-однолітки, мою сумну сповідь! Слухайте, аби не повторити мою трагічну помилку! Рішуче відмежовуйтесь від таких, як ми, а особливо від таких, як гром. Дмитро Михайлович Книш! Вічна ганьба тим, хто гальмує розвиток науки! * * * Я розповідатиму все до найдетальніших подробиць, нічого не приховуючи. Почну з характеристики мого колишнього друга, а нині тільки співучасника і натхненника злочину. Громадянин Дмитро Михайлович Книш (Митько, він же “Мезон”) народився 21 червня 1969 року в м. Києві в родині письменника. Піонер (не активний). Нагороджений похвальною грамотою (за 2-й клас). Середня успішність — 3,59 бали. Недисциплінований (за останню чверть має 13 зауважень від кібер-учителів та 5 — від наставника). Теж мріє бути астробіологом (але нещодавно одержав двійку з органічної хімії!) Я буду повністю об’єктивний: Митько (він же “Мезон”) — взагалі хлопець непоганий. Насамперед, він хоробрий. Так, наприклад, коли здоровань Федір Квач (“Піраміда”) хотів мене побити минулого року, Митько став на мій захист і дав йому духопелів навіть без моєї підтримки. Потім* Митько не скупий. Кажу це з повною відповідальністю, бо він віддав мені надзвичайно рідкісну марку “блакитної космічної серії” (зі штемпелем Північної обсерваторії Місяця!!!) Митько завжди готовий виручити товариша з біди нещодавно, коли я цілком випадково спалив у лабораторії мікроамперметр, він узяв провину на себе ї відремонтував прилад власноручно (правда, це для нього не складало труднощів, бо другою професією він обрав прецизійну радіоелектроніку). Саме через ці якості Мезон (я зватиму його так, як звав раніше) і став моїм другом. Однак — “ти друг мені, Мезон, та істина — дорожча!”. Я не можу приховувати його вади, які й стали кінець кінцем підґрунтям для організованої ним злочинної змови! Насамперед, Мезон — страшенно непосидючий (через це він і одержав таке прізвисько). Надзвичайно любить командувати, нав’язуючи свою волю. Так, наприклад, він торік майже силоміць затягнув мене купатися в забороненій зоні Дніпра. Абсолютно не визнає авторитетів. (Подумати тільки: заявив, що Ейнштейн — сам великий Ейнштейн! — своє твердження про неможливість перевищити швидкість світла висмоктав з пальця!) Несамокритичний: запевняє, що саме йому вдасться виявити нові вищі форми життя у Всесвіті. Нечемний: завжди сперечається із старшими від себе і визнає свою неправоту тільки тоді, коли вичерпає всі заперечення. Дуже нерозсудливий: завжди прагне робити те, що заборонено. Щодо останнього пункту, можу навести яскравий приклад. Всім нам відомо, що кібер-учителі — найпрогресивніше, найвеличніше досягнення світової педагогіки. Саме з їхньою допомогою ми, п’ятикласники 80-х років 20-го століття, вивчаємо ті предмети, які ще зовсім недавно вивчали в інститутах. Ми повинні бути безмежно вдячними за турботу про нас; ми повинні як зіницю ока берегти кожного кібер-учителя, бо це — надзвичайно складна і дорога електронно-обчислювальна установка. Що буде, коли кожен з учнів зіпсує по одному кіберові? Це буде лихо у всепланетному масштабі! Ось чому учням середньої школи суворо заборонено совати носа в монтаж кібер-учителя (це має право робити тільки ремонтна бригада, членів якої особисто затверджує директор школи!) Так от, послухайте, яку штуку встругнув наш Мезон! Місяць тому ми мали складати залік з першої частини математичного аналізу. Я, як звичайно, почав готуватися до заліку заздалегідь, а Мезон, — теж як звичайно! — лишив усе на останні дні. Я неодноразово нагадував йому, що тільки сумлінне й наполегливе навчання може забезпечити учневі глибокі знання, але він зневажливо відмахувався. Кінець кінцем я не втримався і, як аргумент, показав йому свій табель, де немає жодної оцінки меншої за “5”. І що ви думаєте? Мезон зухвало запевнив мене, що кібер поставить йому п’ять з плюсом, — і не за першу частину математичного аналізу, а за весь курс! До заліку лишалося два дні, — цього не вистачило б навіть для побіжного перегляду контрольних питань. Отож, я й запропонував йому побитися об заклад на його “гагарінку” (перша марка, випущена на Місяці; надзвичайно рідкісна, єдиний примірник на всю нашу школу!), що п’ятірки він не одержить. Мезон погодився і сказав, що в разі мого програшу я маю віддати свою найціннішу марку. Я був настільки впевнений у перемозі, що пообіцяв віддати 15-центову “Гвіану” — мрію всіх філателістів!.. Він підступно посміхнувся, перепитав ще раз, чи я не одмовлюся від своїх слів, а коли я обурено відкинув це образливе припущення — заявив, що в такому разі дає слово честі абсолютно не готуватися до заліку. Засвідчую: за ті два дні Мезон навіть не торкнувся підручника. Ми гарячково зубрили формули та товклися біля кібер-репетитора, а він з ранку до вечора морочився з саморобним портативним магнітофоном. Уже весь наш клас склав залік (я, звичайно, складав перший і одержав п’ятірку!), коли кінець кінцем з’явився Мезон. Його зустріли іронічними вигуками. Слід віддати йому належне: він не розгубився і повторив, що справді одержить п’ятірку з усіх шести розділів вищої математики, але просить усіх вийти з класу — мовляв, інакше не зможе зосередитися. Довелося погодитися на цю умову. І що ви думаєте? Не минуло й п’яти хвилин, як на порозі класу став усміхнений Мезон з табелем у руках. Ми кинулися до нього… та й отетеріли: наш суворий несхибний Кіб, який не дарував нікому анінайменшої помилки, поставив Мезонові зразу аж десять п’ятірок — за весь математичний аналіз! — а в графі “примітки” чітко надрукував: “Відзначається величезною пам’яттю, надзвичайно чіткою логікою і швидкістю рефлексів”. Це було неймовірно! Таку характеристику за весь час існування нашої школи одержав тільки Іван Радченко (тепер академік). Але ж то був Радченко, а не якийсь Мезон! Ми стояли як громом вражені. А він реготав: — Ну, що? Чи виконав я зобов’язання?.. — потім ляснув мене по плечу. — Ну, Еліпсоїде (це він так прозвав мене, — зовсім не влучно і не дотепно!), коди ти віддаси мені “гвіану”? Вже не пам’ятаю, що я йому відповів. Для мене було цілком ясно, що Мезон нас обдурив. Я так йому й сказав про це. — Звичайно, обдурив! — заявив він зухвало. — Але як?.. Як?.. Тому, хто розкриє мій секрет, — дарую “гвіану”, яку я виграв у Еліпсоїда! Як це вам подобається — дарувати марку, яка йому не належить! А однокласники — теж мені друзі! — ухопилися за ці слова. І почалось, і почалось! Один казав, що Мезон складав екзамени по шпаргалці; другий — що Мезон “підкупив” кібера обіцянкою дати йому підвищену напругу живлення; третій торочив, що Мезон засвоїв вищу математику під час сеансів гіпнопедії, — ну й інші безглузді припущення. Я, звичайно, висловив найвірогіднішу гіпотезу: Мезон скористався з надмініатюрної радіостанції, аби відповідати за підказкою свого старшого брата, професора математики. Але помилився і я — радіостанції у Мезона не було. І тільки коли йому набридло кепкувати з нас, він розкрив свою “таємницю”. Я навмисне взяв у лапки це слово. Теж мені “таємниця”! Просто ніхто не міг припустити, що радянський учень, піонер, здатний на такий обман! Ви тільки уявіть: Мезон з’єднав кабелями обох кібер-учителів — основного й резервного, вклав у контрольну щілину свій табель і натиснув на кнопку. А далі все пішло само собою: один кібер запитував, а другий негайно відповідав. Десять обов’язкових запитань — десять абсолютно правильних відповідей; десять додаткових — те ж самісіньке. Отже — п’ятірка, п’ятірка, п’ятірка! Мої безпринципні товариші вихваляли Мезона за винахідливість. І тільки я, як і личить піонерові, виступив проти таких негідних методів одержання оцінок. Буду об’єктивний: Мезон визнав мої критичні зауваження і сказав, що вважає ці оцінки недійсними. Він викликав наставника, розповів йому правду. Наставник спочатку розгнівався за попсований табель, та коли виявилося, що Мезон справді не копирсався в електронній схемі кібера, — посміявся і дозволив скласти залік по-справжньому. Звичайно яг, Мезон одержав трійку. Я мав повне право зажадати програну ним “гагарінку” (адже переміг кінець кінцем я!), але великодушно не зробив цього. Я міг би розповідати та розповідати про Мезонові витівки, але сподіваюсь, що досить і вищезгаданого. Кожен побачить, що легковажність та пустощі були притаманні гром. Книшеві Д.М. ще з дитинства; що саме ці риси мали неодмінно штовхнути його на злочинний шлях. На жаль, я усвідомив це надто пізно! Громадянин Книш Д. М. почав схиляти мене до злочину ще рік тому, коли ми тільки-но закінчили 4-й клас. О, коли б ви знали, скільки атак мені довелося витримати, — адже Мезон надзвичайно настирливий, красномовний і підступний! Я опирався аж до… Але ні, я мушу розповісти про все докладно. Так от, почалося все з незначного: коли ми скінчили 4-й клас, мій батько, професор І. М. Ляпсус, завідувач відділу мінералогії Київського музею астронавтики, запросив мене з Мезоном на відкриття нової експозиції. Не буду розповідати, як ми зраділи такому запрошенню, — мабуть, ви всі вже побували в тому музеї і на власні очі побачили і вулканічні туфи Місяця, і криваво-червоні піщаники Марса, і поцятковані алмазами блакитні глини Венери, і райдужні силікони з Меркурія, і таємничі електрети з кілець Сатурна. Тепер їх може бачити кожен, але тоді ми з Мезоном були першими хлопчаками, перед якими розкрилися всі оці неоціненні скарби. Мій батько, — слід віддати йому належне, — людина дуже талановита, прекрасний організатор і вчений. Під його керівництвом працівники музею створили по-справжньому чарівну експозицію: кожній планеті Сонячної системи виділено окремий великий зал, де майже повністю відтворена ілюзія “дійсності” краєвиду. Заходиш — і аж моторошно стає: перед тобою розкривається незнаний казковий світ; ти можеш помацати рукою те каміння, яке ще зовсім недавно лежало на поверхні Місяця чи Венери, ти стоїш саме на тому грунті, на якому колись стояв кібер-розвідник, а стереоскопічне рухоме зображення довколишнього простору точно відповідає картині, яку зафіксували об’єктиви його гоніовізорів. Особливо нас вразив Меркурій. Коли заходиш до того залу, то мимохіть заплющуєшся: освітлення там таке яскраве, що навіть темні окуляри мало допомагають. А коли очі дещо призвичаяться — починаєш розрізняти деталі просто-таки фантастичного пейзажу. Довкола буяють фарби. Криваво-червона межує з яскраво-синьою, абсолютно чорна — з сліпучо-білою. Пливуть над планетою отруйні фіалкові випари, закручуються в смерчі, і тоді в густозоряному небі починає вихилятися неймовірно красиве полярне сяйво. Поміж жовтих скель дзюрчить струмочок розплавленого олова. А на його “березі” просто на очах виростають химерно розгалужені “кущі”. Тільки ні, то не рослинність. Це так утворюються кристали сульфідних сполук. Досягаючи певної висоти, “гілки” обламуються від власної ваги, падають і одразу ж розпливаються озерцем маслянкуватої рідини, з якої знову підводяться “пагінці”. А на дальньому плані, “на обрії”, весь час блукає марево — цей незмінний атрибут краєвидів Меркурія. Оптичні феномени там такі яскраві й реальні, що після Першої експедиції було навіть зроблено спробу шукати меркуріанські “міста” та меркуріанських “тварин”. Звичайно ж, нічого не було знайдено. Меркурій — мертва планета. І ось — ви тільки уявіть! — після перегляду меркуріанської експозиції Мезон нахабно заявив, що вчені помиляються: на Меркурії існує життя! Він торочив, що дуже уважно стежив за гоніознімками марева і повсякчас бачив над обрієм меркуріанських птахів — великих, з сріблястими крилами трикутної форми. Мовляв, марево не виникає з нічого: марево може тільки спотворити розмір та форму предметів, але ці предмети обов’язково повинні існувати! Чому не виявили тих птахів наші кібер-розвідники? Та тому, що то — птахи, та ще й розумні, вони втікали геть при наближенні чужинців. Як можуть існувати ті птахи при температурі понад чотириста градусів за Цельсієм? Та дуже просто: меркуріанське життя базується не на вуглецевій основі, як у нас. а на кремній-органічній, а такі сполуки витримують купіль з розплавленого заліза! Одне слово, Мезон говорив так гаряче й переконливо, що зацікавив навіть мене. Ми і вдруге, і втретє, і вчетверте проглянули всю програму експозиції (гоніографічна стрічка експонується 20 хвилин). Кажу цілком щиро: чи то на мене вплинуло переконання Мезона, чи, може, від перевтоми зору, але й я почав помічати отих його птахів. І — каюсь гірко! — це я, саме я, дурень, звернув увагу на еліпсоїдальний предмет “на обрії” експозиції. — А поглянь-но, — сказав я Мезонові з посмішкою, — чи то часом не яйце меркуріанського “птаха”? Звичайно ж, я гадав, що то — стереоскопічне зображення, відтворене гоніографом, але Мезон вмить помчав туди крізь уявні “скелі” та “олов’яні струмки”. — Не чіпай! — вигукнув я одчайдушно. Але було пізно: він уже підняв і крутив у руках оте “яйце”. Воно за розміром і формою скидалося на диню, тільки синюватого кольору. — Ну що ти накоїв?! — дорікав я Мезонові. — Адже нас попередили: торкатися предметів абсолютно заборонено! Ти ж порушив експозицію — тепер зображення не компонуватиметься з реальними речами! — Та не репетуй, Еліпсоїде! — гримнув він на мене так, наче це я порушив правила поводження відвідувачів у музеї. — Сам того не знаючи, ти зробив надзвичайно важливе відкриття! Це таки справді яйце! І ми з нього виведемо меркуріанського птаха! Ну от, бачите?! Мало того, що він порушив експозицію залу, так тепер йому ще й заманулося зіпсувати унікальний експонат (Інв. № М-2437/бц-1981), привезений з Меркурія Другою експедицією! Я благав його покласти предмет на місце та й забути назавжди своє дурне припущення, яке абсолютно протистоїть тверезому глуздові і свідчить лише про механістичне розуміння процесу виникнення життя, але він уперто торочив своє і намовляв мене взяти отой експонат нишком, ви чуєте — нишком! — і дослідити в нашій шкільній лабораторії. Кінець кінцем, мені довелося заявити, що я поскаржусь батькові. Ми посварилися тоді з Мезоном і кілька тижнів не розмовляли. Згодом стосунки наши відновилися, і я, певно, назавжди забув би ту прикру історію в музеї, коли б не захоплення Мезона меркурографією та меркурологією. Він годинами просиджував перед кіб-репетитором, перечитуючи на його екрані звіти обох експедицій на Меркурій, виписував у свій товстелезний зашморганий блокнот фізико-хімічні характеристики основних кліматичних зон цієї планети, наполегливо вивчав хімію кремній-органічних сполук. Про “яйце” Мезон не згадував, тому я поблажливо ставився до його нового захоплення — хай собі мріє про нові, неземні форми життя! Проте навіть я, колишній найближчий друг Мезона, не знав, на яку підступність він здатний! О, громадянин Книш Д. М. заздалегідь розпланував усе до найдрібніших деталей! І почав він з того, що прикинувся дурником: мовляв, чи не допоможеш ти, Еліпсоїде, розібратися в ось такому й такому питанні, адже ти у нас відмінник, а я з трійок не вилажу? Звичайно ж, я, як і личить піонерові, почав сумлінно йому допомагати. І вже не знаю, як воно так сталося, проте з часом уже не я, а він заперечував можливість існування життєздатних кремнійорганічних структур. Його заперечення були наївними, елементарнопростими, я громив їх з легкістю, однак він завзято сперечався, доводячи мене до нестями своєю тупістю. Так тривало місяців зо два, аж раптом після однієї дуже гострої дискусії Мезон заявив, що складає зброю, бо я переконав його, отож і підтримує мою думку дослідити “меркуріанське яйце”, бодай побіжно. Ви розумієте, як повернув справу гром. Книш Д. М.? Мовляв, я не я і хата не моя!.. Та хіба ж я хоч словом прохопився про намір зазіхнути на рідкісний експонат музею?! Я так йому й сказав. Але у Мезона де й узялася надзвичайна красномовність! Він торочив, що саме я пертий помітив “меркуріанське яйце”, що саме мені може належати честь відкрити кремній-органічну форму життя, що саме я довів можливість дослідження предметів без щонайменшого порушення їх структури. Він виспівував, як соловей, а на закінчення дифірамбів заявив, що, цінуючи мою безкорисливу допомогу в розв’язанні найскладніших питань, дарує мені свою “гагарінку”. Тепер я розумію: то був хабар. Звичайний хабар! А я, дурень, тоді не усвідомлював цього, сприйняв той дарунок як вияв вдячності. І це було початком мого гріхопадіння. Ні, того дня ми ще не вчинили злочину. Громадянин Книш Д. М., посилаючись на мій родинний зв’язок з проф. Ляпсусом І. М., намовив мене попросити дозволу бувати в Меркуріанському залі тоді, коли він зачинений для відвідувачів, — нібито для детального вивчення експозиції. Товариш Ляпсус І. М. дав згоду, навіть не підозрюючи, що таким чином стає співучасником майбутнього злочину. Втім, цього не підозрював і я: Мезон запропонував усього лиш обміряти й зважити оте “яйце”, що ми й зробили. Однак наступного ранку він примчав до мене з палаючими очима і заявив, що “яйце” треба негайно дослідити з допомогою нейтронного інтроскопа. Мовляв, його “жива” природа доведена повністю. Мовляв, про це свідчить “крутильний момент”. Якщо ви ще не вивчали теоретичної механіки, я поясню вам, у чому справа. Крутніть варене куряче яйце — воно обертатиметься дуже довго, а сире — загальмовується враз, бо всередині в ньому — рідина з великим коефіцієнтом внутрішнього тертя. Отак і з “яйцем” меркуріанським: розрахунки показали, що воно загальмовується швидше, аніж мусило б, якби було повністю суцільним; виходило, що в ньому є своєрідна “шкаралупа” і “нутрощі”. Розбіжність складала якісь частки процента, але так і мало бути, бо “нутрощі” отого “яйця”, мабуть, скидалися своєю в’язкістю на шевську смолу, яка при звичайній температурі розпливається дуже повільно, а від удару розколюється, немов кристалічне тіло. І знову, не знаю, як сталося, але доводив ці твердження вже не Мезон, а я. Він слухав дуже уважно, підтакував, а на закінчення поздоровив мене з величезним відкриттям і подарував справді унікальну марку — “бригантину” 1959 року! Як бачите, я абсолютно щирий у своїй сповіді. Ота “бригантина” теж була хабарем, — гром. Книш Д.М. скотився навіть до таких негідних засобів! — і мене виправдує хіба те, що я завжди був непоправним ідеалістом, нездатним приписати людині підступних намірів. Але що ж — злочин лишається злочином. Того вечора ми з гром. Книшем Д. М. нишком винесли з Меркуріанського залу експонат, зареєстрований як № М-2437/бц-1981, і вранці дослідили його з допомогою нейтронного іптроскопа. Так, перші ж знімки показали, що я мав рацію: “меркуріанське яйце” було неоднорідне за своєю структурою. Під дуже твердото “шкаралупою” завтовшки 8 міліметрів залягав шар пружної шпаруватої речовини, а в центрі еліпсоїда містилося якесь кулясте тіло з кристалічною структурою. Хімічний аналіз “шкаралупи” показав, що вона складається з двоокису кремнію, типу звичайного земного кварцу, проте з домішками високомолекулярних галоїд-силанів. Порушувати цілісність “шкаралупи” задля дослідження “нутрощів” ми не наважились. Ось на цьому й слід було б поставити крапку та й віднести експонат до музею. Потім я надіслав би до Академії наук СРСР коротке повідомлення про своє відкриття, і авторитетна комісія дослідила б “феномен Бориса Ляпсуса”, який став би основою моєї майбутньої кандидатської дисертації. Таке розв’язання справи було б абсолютно законним і науково обгрунтованим. Але гром. Книша Д. М. такий варіант аж ніяк не влаштовував! Він почав торочити, що в Академії наук на “повідомлення” (він так і сказав: “повідомлення в лапках”!) п’ятикласника ніхто не зверне уваги; а якщо звернуть, то доручать зробити перевірку якому-небудь аспірантові, який ніякого “феномена Бориса Ляпсуса” не помітить; а якщо й помітить, то назве своїм іменем і зробить основою для власної кандидатської дисертації. Чи ви бачите, якими методами впливав на мене гром. Книш Д.М., вербуючи собі спільника для здійснення злочину?! Він апелював і до логіки, і до почуття обов’язку, і до притаманного кожному майбутньому вченому прагнення пріоритету в дослідженнях!.. Звичайно, я довго опирався його намовлянням 1 склав зброю аж тоді, коли Мезон, так би мовити, “довів”, що експонатові ми не зашкодимо в принципі. Власне, Мезон тільки натякнув, а ідею я розвинув самостійно. Справді: експонат № М-2437/бц-1981, еліпсоїдальне тіло вагою 4 025,693 грама, ще два роки тому перебувало на поверхні Меркурія в точці, де, згідно з повідомленням кібер-розвідника, температура становила 432 °C, а “атмосфера” складалася з розріджених випарів олова при абсолютній відсутності кисню. За таких фізико-хімічних умов вищезгадане тіло, певно, перебувало довгий час, отож логічно було припустити, що такі ж умови не зашкодять йому й нині. Не знаю, яким уже там чином Мезон випросив у наставника дозвіл скористатися вакуум-термостатом шкільної лабораторії (мабуть, збрехав, як завжди!), та це й несуттєво. Головне, що ми того ж таки вечора почали наш так званий “експеримент”. Ну, щ ми могли побачити?! Що?!.. Розплавилися шматки олова в чаші термостата, перетворилися на блискуче озерце. Напівзанурене, плавало на його поверхні “яйце”. Та й усе. Збігала година по годині, проте нічого — ну нічогісінько! — не змінювалось. Звичайно ж, нетерплячий Мезон почав сипати найнаївніші, найбезглуздіші припущення: а може, мовляв, потрібний “меркуріанський птах”, аби висидіти оте “яйце”? А може, не вистачає якихось каталізаторів? А може, ми не повністю відтворили умови тієї зони Меркурія?.. Мовляв, ми не зважили на те, що там діє надзвичайно активне ультрафіолетове випромінювання Сонця. Буду об’єктивний: хоч Мезонові і бракує глибоких, грунтовних знань, але саме через хаотичність свого мислення він часом цілком випадково висловлює думку, варту уваги. Ну, а мені досить натяку, щоб одразу ж проаналізувати бодай найполохливіше припущення, науково обгрунтувати його і перетворити на гіпотезу, а пізніше й на теорію. Так і цього разу. Я негайно провів необхідні обчислення і доручив Мезонові випросити для дослідження вогнестійкий випромінювач ультрафіолетових променів високої потужності. Слід віддати йому належне: завдання вій виконав успішно. Проте не допоміг і ультрафіолет. Тільки й того, що “яйце” на поверхні розтопленого олова відтепер фосфоресціювало блакитно-зеленим сяйвом, а ми дивилися на нього крізь кварцовий ілюмінатор і тамували подих, чекаючи на чудо. Чуда не було. А дні минали. На щастя, ми розпочали свій експеримент напередодні канікул, отже, нам ніхто не заважав. Але я вже почав непокоїтися: батько сказав, що не пізніше першого вересня почнеться реконструкція Меркуріанського залу — експозицію поповнять предметами, які щойно привезла Третя експедиція. Звичайно ж, відсутність експоната № М-2437/бц-1981 буде помічено враз. Що робити?  



 

Мабуть, найрозумніше було б припинити нашу витівку та й покласти експонат на місце. Проте Мезон затявся: мовляв, хто ж витягає з інкубатора яйце передчасно? Мовляв, коли вже почали “висиджувати” отого “меркуріанського птаха”, то треба довести справу до кінця, бо інакше “зародок” загине. А коли я запитував його, скільки ж можна чекати, він відповідав, що не більш як меркуріанський рік — тобто 88 земних діб. Як не дивно, але він мав рацію. Трагічний фінал нашої злощасної акції настав учора, 29 серпня 1982 року, о 17.35 за московським часом. Ні, я не можу писати про це спокійно, мені треба відпочити. Отже, продовжую. Вчора ще зранку в мене було тривожно на серці. Я заявив Мезонові, що всі терміни збігли, отож досить гратися в учених. Він удав, що не чує, а коли я хотів вимкнути термостат — брутально відштовхнув мене від пульта і заявив, що наб’є мені пику в разі повторення такої спроби. Мені довелося скоритися. Півдня ми просиділи, втупивши погляд в ілюмінатор термостата, надуті, немов сичі. Признаюсь щиро: я був роздратований вкрай, отож кінець кінцем і почав підшпигувати Мезона каверзними запитаннями. Мовляв, навіщо отим “меркуріанським птахам” крила, якщо там немає повітря, а отже, й літати не можна? Чому з такого “яйця” має вилупитися “птах”, а не “меркуріанський крокодил”, скажімо? Чому, на його думку, “тварини” на Меркурії існують, а “рослини” — ні? В нього на все була готова відповідь. У “меркуріанських птахів” оті трикутні площини — зовсім не крила, а фотоелементи, які перехоплюють енергію Сонця; літати “птахи” можуть на реактивному принципі, як наші звичайні йонольоти; “крокодили” на Меркурії абсолютно тотожні з “птахами”, бо мусять мати однакові “крила”; “меркуріанські тварини” якраз і є в нашому розумінні “рослинами”, бо живуть за рахунок безпосереднього використання променистої енергії Сонця. Звичайно ж, ніяких Америк він не відкривав, так самісінько міг би відповісти йому і я. Але побачили б ви, з яким пихатим виглядом він проголошував оці банальні істини! Ну просто тобі професор, який рече перед першокурсниками! — Ну, гаразд, — сказав я спокійно, уриваючи потік його красномовства. — Ти торочиш тільки про енергетику. Але ж для земних рослин потрібні не тільки сонячні промені, а й “будівельні матеріали”, — вуглекислий газ, вода, мінеральні солі. Скажімо, “вилупиться” твоя “пташка”. То що ж вона їстиме?! Ой, краще б я не промовляв цієї фрази! Почувши її, Мезон аж підскочив. Він довго дивився на мене, ніби вперше побачив, а потім сказав: — А ти знаєш, Еліпсоїде, часом навіть у тебе з’являються проблиски розуму! Хвалю! Чи ви чуєте?! Незмінний трієчник Мезон поблажливо похвалив мене, відмінника, в якого не було жодної оцінки меншої за “5”! Проте не встиг я відкрити рота, щоб відповісти гостро й влучно, як Мезона раптом наче вітром змело з кімнати. Він повернувся хвилин через десять і почав вивантажувати з кишень слоїки з реактивами. — Молодець, Еліпсоїде, — мимрив він так наче мене тут зовсім не було. — Правильно запропонував: для “пташенятка” потрібна їжа. Чистий кремній?.. Годиться. Ну, і германій, звісно. Для фотоелементів… І кристалічна сірка, звичайно, — адже для поверхні Меркурія характерні сульфідні сполуки… Для смаку додамо трошки рідкоземельних металів… А от вуглецю — побільше: він саме й зміцнить кремнійорганічні ланцюжки… Тільки аж тепер я збагнув: Мезон вирішив зсипати всю оту суміш у розжарений термостат!.. Хто міг би поручитися, що не трапиться вибух? А головне, де гарантія, що при цьому не зруйнується рідкісний експонат, вкрадений нами з Музею астронавтики?! Я благав його не робити дурної спроби, доводив її небезпечність, заклинав не робити злочину перед наукою, але добився тільки того, що він силоміць посадив мене на стілець перед термостатом і наказав пильно стежити за отим “яйцем”. Доки насоси висмоктували повітря із шлюзової камери, я ще кілька разів намагався вплинути на гром. Книша Д. М., проте він мені навіть не відповідав. А точно о 17.35 натиснув на кнопку і хрипко вигукнув: — Пильнуй! Я встиг помітити тільки те, що в чашу термостата згори щось посипалося, а потім в ній спалахнуло полум’я, заклубочив дим, який безперервно мінився в кольорах і вирував, немов підхоплений смерчем. А коли той дим поступово почав розвіюватися, я зойкнув: на ближчому до нас кінці “яйця” з’явилося кілька тріщин. Мало того: тріщини поглиблювалися, перетворювалися на розколини, а звідти виповзало щось схоже на шматки пожмаканого блакитного оксамиту. Потім “шкаралупа” почала обсипатися з усіх боків, і разом з тим на поверхні розплавленого олова, тепер уже засміченій всілякими часточками домішок, почало вимальовуватися щось схоже на живу істоту. Живу?.. А як же інакше сказати, коли оте “щось” сіпалося й коливалося, поступово набуваючи форми вузькогорлого глечика з припасованими до нього пожмаканими “крилами”. — Дивись! Дивись! — репетував Мезон так, ніби я сидів не поруч нього, а принаймні в протилежному кінці лабораторії. — Воно — їсть! Справді, “воно”, — отой блакитний “глечик з крилами”, без щонайменшого натяку на очі, вуха та лапи, — видовжило свою “шию”, схилило її вниз, щось всмоктало в себе, — видно було, як по “горлу” прокотився клубочок у “черево”. І одразу ж “крила” почали випростовуватися, набувати трикутної форми. їм уже не вистачало місця в термостаті; вони загиналися донизу, і це, мабуть, дратувало того “птаха” чи як там його назвати, бо все його “тіло” почало гарячково смикатися. Наче відчувши спрагу, “птах” ще раз схилив свою безголову “шию” і почав пожадливо ковтати розплавлене олово. Його “тулуб” наповнювався, гладшав, і це ніби додавало “птахові” сили. Він борсався щодуху; видавалося, ось зараз-зараз він змахне “крилами” і полетить… І раптом сталося несподіване: луснула “шкіра” на його “череві”, полилося звідти рідке олово, засмічене різнобарвними шматочками якоїсь речовини, а сам “птах” почав опадати й морщитись, як гумова надувна кулька, з якої виходить повітря. В останньому пароксизмі заметлялися “крила” та й упали, розпливлися сірою плівкою. Розплився й “глечик”. І все це відбулося так швидко, що ми навіть не встигли ввімкнути кіноапарат. Мені відібрало мову. Я ладен був чи битися головою об стіну, чи гамселити кулаками Мезона, — адже здійснено неймовірний злочин! Хто засвідчить, що вдасться бодай у далекому майбутньому знайти ще хоч одне таке “яйце”? І що я скажу батькові, який повністю відповідає за кожен експонат музею?! Майже з ненавистю я подивився на Мезона. А той сидів, обхопивши голову руками, і шепотів, дивлячись на мене: — Дурень!.. Який несосвітенний дурень! — Сам дурень! — цілком справедливо гримнув на нього я. — Коли б ти не… — А, замовкни! — махнув він рукою байдуже. — Ти був, є і будеш носієм залізобетонного розуму! Дурень — я, бо це ж мені слід було зважити, що на Меркурії сила тяжіння в кілька разів менша, аніж на Землі! Бідолашне пташенятко було просто розчавлене власною вагою. Зрозумів, телепню?.. Воно загинуло, і вбив його я. Все. Вимикай термостат! Чи ви бачили? “Все! Вимикай!” Добре, хоч визнав, що саме він був організатором злочину! Але я теж не знімаю з себе відповідальності, ні. Ми обидва винні і обидва будемо відповідати. Яка ганьба! Яка ганьба! Це сталося вчора. Сьогодні, 30 серпня, я написав оцю сповідь, в якій не приховав нічого. Завтра я віддам її батькові. Або ні, надішлю просто на адресу Президії Академії наук СРСР, бо професор Ляпсус І. М. ні в чому не винен. А ще я перед тим дам прочитати написане гром. Книшеві Д. М., аби не почути від нього пізніше закидів про нечесні методи. * * * Того ж таки 30.08.82 р., 21.30. Щойно від мене пішов гром. Книш Д.М. Ви тільки уявіть: прочитавши мою щиру сповідь, він довго сидів мовчки, дивлячись на мене зненависними очима, а потім процідив крізь зуби: “Яка ж ти гнида, Борисе!” Я стримано порадив йому вибирати вирази, але він зловтішно повторив: “Яка ти страшна гнида! Втім, я догадувався, що так і буде, тому заздалегідь написав заяву. Читай та дякуй мені, що пику тобі не набив. Гидко!” Ні, ви розумієте, який нахаба?! Сам винен, та ще й ображає мене найостаннішими словами?! А заяву його я переписую про всяк випадок, аби лишилась копія. До директора Київського музею астронавтики учня 5-Ж кл. 228 с. ш. Дмитра Книша Заява Цим ставлю Вам до відома, що 29 травня цього року під час відвідин Меркуріанського залу Вашого музею я, не питаючи дозволу, взяв експонат № М-2437/бц-1981 (еліпсоїдальне тіло вагою більше 4 кілограмів) і під час експериментів розплавив його у вакуум-термостаті. Злочин я вчинив сам один і готовий дістати за це покарання. 30 серпня 1982 р. (Підпис). Ну, то які коментарі ще потрібні?! * * * 12.09.82. Од батька мені перепало добряче, але Мезонові — гірше. Його виключили з піонерів! Мама збирається написати заяву до Спілки письменників, щоб вплинули на Мезонового батька. Я не раджу цього — Мезонів батько тут ні до чого. * * * 17.12.83. Я весь тремчу від обурення: де справедливість?! Ні, ви уявіть: у грудневому номері журналу “Наука и жизнь” опубліковано статтю Дмитра Книша під претензійною назвою “Кремнійорганічне життя на Меркурії”. Наш чесний-пречесний Мезон на шести сторінках розписує проведений нами дослід, зовсім не посилаючись на мене. Тільки аж наприкінці він милостиво повідомляє, що в експерименті йому допомагав Б.Ляпсус. Ви розумієте — “допомагав”?! Батько радить негайно написати до редактора журналу. Так і зроблю. * * * 1.07.87. Так ось куди ви цілили, вельминешановний громадянине Книш! Так он заради чого ви давали мені хабарі, підлещувалися до мене, прикидалися дурником! В усіх газетах і журналах зараз тільки й мови, що про “феномен Книша”! Мезонові ж тільки вісімнадцять років; він ще ж тільки скінчив перший курс університету, а його вже включили до складу групи, яка буде досліджувати “меркуріанське яйце”, нещодавно знайдене Четвертою експедицією! О, звичайно ж, він “захистить” кандидатську дисертацію! Так-так, “захистить”, бо буде давати хабарі всім, од кого буде залежати! Зараз сідаю писати заяву до Президії Академії наук. Треба гнати геть мерзотників, які, прикриваючись пишними фразами, дбають тільки про себе! В науці нема місця для підлих егоїстів!  
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка