Василь Бережний феномен ноосфери



Сторінка4/7
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Кім Пушкарьов
ТРИДЦЯТИЙ ВАРІАНТ



1

Такої приголомшливої сенсації не могли пригадати навіть посивілі уболівальники й оглядачі, на очах яких вершилася мало не вся історія вітчизняного футбола. І коли б перед початком матчу хтось наважився пророкувати щось подібне, його просто взяли б на глум. Сталося так, що в день відкриття сезону чемпіон країни “Олімпік” приймав на своєму полі дебютанта вищої ліги, який вступив у боротьбу за першість під досить претензійним прапором — “Нові Колумби”. Сказати відверто, мало хто знав цю провінційну команду. Вона не справляла враження навіть у другій групі, де перебивалася з третього місця на четверте й навпаки; у вищу лігу потрапила майже випадково, несподівано вигравши п’ять останніх матчів підряд. Подейкували, що єдиний справжній гравець на всю команду — воротар Свєт Мартич, хлопець молодий, спритний, сміливий, наділений доброю реакцією. У день зустрічі “Оліміпіка” з “Новими Колумбами” стотисячний стадіон уболівальники заповнили вщерть лише з однієї причини: надто скучили вони за великим футболом і до того ж дуже хотіли побачити те “веселе життя”, котре влаштують їхні улюбленці суперникам — цим “новоявленим Колумбам”, як уже встигли пожартувати на трибунах. “Олімпік” почав зустріч, як і личить чемпіонові, — впевнено, спокійно, солідно. Вже на перших хвилинах найкращий бомбардир минулого сезону Ірвінг Чест тричі перегравав захист “Нових Колумбів”, здавалося — невідпорно посилав м’яч у сітку, і тільки справді чудова майстерність Свєта Мартича рятувала ворота. Але потім усе пішло інакше. Честа щільно прикрили, йому більше не вдавався жоден з коронних фінтів; захисники немов наперед розгадували і його трюки, і задуми його партнерів, легко перехоплювали м’яч і адресували своїм нападаючим. До п’ятнадцятої хвилини “Колумби” не просто освоїлися на полі, а й забили перший гол. Що було далі — важко передати словами. Команди немов помінялися ролями: дебютант скидався на впевненого лідера, лідер — на безпомічного новачка. Коли пролунав фінальний свисток арбітра, табло показувало розгромний рахунок — 8:0 на користь “Нових Колумбів”. Хто тільки не бив по воротах чемпіона! Хто тільки не забивав голів — нападаючі, півзахисники, захисники, і як ефектно влітали у сітку м’ячі! Команди вже давно залишили поле, футболісти встигли прийняти душ і переодягнутися, а ошелешені прихильники “Олімпіка” все ще юрмилися на майдані перед стадіоном. Одні засмучено обговорювали сенсаційний результат, інші чекали на знайомих футбольних оглядачів: може, хоч вони після традиційної прес-конференції тренерів розкриють загадку? Але ті й самі не дістали переконливих пояснень. Тренерові “Олімпіка” після такої гри взагалі не було чого казати. Він знизав плечима й буркнув: нічого не розумію, сталося якесь колективне запаморочення. За всіма показниками його хлопці відмінно підготувалися до сезону, набагато краще, ніж торік: адже їм доведеться боротися за Кубок чемпіонів, вони прагнули якомога раніше досягти бойової форми. А нуль вісім?.. Недооцінили суперників, не настроїлися належно на гру з новачком, а коли схаменулися — було вже пізно. Та в свою команду він вірить, і, хоч їхнім наступним суперником буде володар кубка країни, клуб іменитий, вони неодмінно виграють.

2

Не вельми говіркий був спочатку й тренер “Нових Колумбів” Енріке Манета. Стримано зауважив, що взагалі сподівався перемогти, виходячи, так би мовити, з одвічного фактору, що чемпіон недооцінить новачків. Але такого рахунку не чекав навіть він, хоч і задоволений надзвичайно: самовпевненість суперника треба карати якнайсуворіше. Журналісти поспіхом записували ці теревені, і тільки найдосвідченіший серед них, котрий і сам свого часу успішно виступав у ролі тренера, Соді да Сільва, не йняв віри поясненням Манети. Злагоджена гра, що її продемонстрували сьогодні “Нові Колумби”, не могла бути наслідком лише несподіваного натхнення. Да Сільва бачив грамотно підібраний і добре тренований ансамбль гравців, щоправда, без яскравих індивідуальностей. Дочекавшись паузи, він мовив: — Припустимо, ми повірили вам, Енріке, тим більше, що знаємо вас багато років, пам’ятаємо ваші успіхи і невдачі. Мене цікавить інше: ваші нинішні погляди на футбол? — Мої погляди? — Манета глянув на співрозмовника й подумки відзначив: “Старий лис щось чує, нема сумніву”, а вголос відповів: — їх зумовлено становищем нашого клубу. Він ще молодий і дуже бідний, орієнтуватися на придбання відомих чи перспективних молодих зірок — це поки що не для нас. Тому у мене був єдиний вихід: спробувати створити команду-зірку. Не розумієте? Пояснюю. Як ви, певно, помітили, у нас нема чітко визначених солістів. Сьогодні чотири м’ячі забили нападаючі, стільки ж півзахисники й захисники. Наші основні принципи — захищатися і атакувати колективно, а бити по воротах мусить той, хто перебуває у найсприятливішій позиції. — Та це ж загальне правило! — заперечив да Сільва. — Так прагне діяти кожна команда, і трапляється, що голи забивають навіть центральні захисники. — Отож, саме трапляється, — багатозначно підніс вгору палець Манета. — У нашій команді це не примха сліпого випадку, а закон гри. Я не хотів сьогодні, на старті сезону, розкривати карти повністю, але, хай йому грець, скажу: в нас на озброєнні є двадцять дев’ять варіантів атаки. Коли хоч один з них розвивається згідно із заздалегідь опрацьованим планом, він будь-що завершиться створенням зручної для взяття воріт позиції… — Не смішіть нас, Енріке, ми не діти! — зауважив знову да Сільва. — Не можуть футболісти перетворитися на автоматичних виконавців заздалегідь накреслених схем, грати, мов… музиканти по нотах. — Згоден, не можуть, — кивнув головою наставник “Нових Колумбів”. — Там, де є зірки. Одержав м’яч, скажімо, Чест чи Бібі, і вся команда терпляче жде, що то утне наше світило. Ніхто не знає, куди він піде, кому зробить передачу. Не те в нас. Хоч би в кого був м’яч, кожен гравець знає, що йому треба робити без м’яча, куди виходити, чого чекати, хто в тій чи тій ситуації має вдарити по воротах, навіть куди може чи мусить відскочити м’яч у разі неточного удару, де його перехопити чи добити у ворота. — І з несподіваним теплом у голосі Манета додав: — У мене чудові хлопці — не примхливі, слухняні, кожен робить тільки те, чого від нього вимагають, і не більше. — Але ж це якесь футбольне рабство! — Або високий вияв свідомої ігрової дисципліни, вважайте, як хочете. Одне обіцяю твердо: ми ще не раз здивуємо вас, двадцять дев’ять награних варіантів — не жарт. — Останнє питання, — невгавав да Сільва. — Це вашому клубові належить відеомагнітофон, котрим записували сьогоднішній матч? І для чого вам запис цієї, вже минулої гри? — Помітили все ж, — усміхнувся Манета. — Шкода, саме про це я б не хотів розповідати. То наша новина, так би мовити, невеликий секрет фірми. — Енріке, викладайте все, як на сповіді, в рамках можливого, звичайно, — порадив да Сільва. — Знаєте, ваші колеги — народ досить забобонний, можуть висунути вимогу, щоб принаймні в гостях вам не дозволяли встановлювати поблизу поля відеомаг. Так зроблять раз, удруге, втретє, і доведеться вам відмовиться від своєї новинки. — Боюсь, — озвався тренер переможців, — що станеться навпаки. До наступного туру всі команди матимуть відеомаги. Річ винятково корисна, мені хотілося хоч трохи потримати її в секреті. — Завтра неділя, — вів він далі майже замріяно, — мої хлопчики відпочиватимуть. А післязавтра рівно о дев’ятій нуль-нуль почнеться детальний аналіз сьогоднішнього матчу. Як це робиться — ви добре знаєте: тренер бубонить свої зауваження, футболісти, нудьгуючи, слухають його. І все ж нудно, аж у сон хилить. Адже через півгодини після матчу, та ще переможного, тренер забуває більшу половину того, що хотів сказати: під час гри робити нотатки в блокноті ніколи. От і виходить, що ламаного шеляга не вартий такий аналіз: вивітрилися з пам’яті подробиці, забулися емоції, лишився тільки звичний набір слів: добре — погано, вдало — невдало… На обличчях журналістів з’явилися посмішки: справді, скільки вони бували в командах у понеділок, нічого путнього в тих тренерських нотаціях не чули. — А тепер уявіть собі, що аналіз матчу ведеться з допомогою відеомагнітофона й телевізора з екраном мало не на всю стіну! — з піднесенням виголосив Манета. — Можна не тільки відновити весь хід зустрічі. В разі потреби можна зупинитися на якомусь моменті, повернутися назад, прокрутити той чи той кадр кілька разів. 1 сам пригадаєш все, що хотів сказати хлопцям, та й їм дуже корисно побачити себе в грі немов збоку, критичним поглядом оцінити власні дії… — Просто, як усе геніальне, — підбив підсумок загальному подиву Соді да Сільва. — Енріке, ви новатор, стверджую це як ваш колишній колега. Адже й перед кожним матчем ви можете переглянути плівку, на якій зафіксовано чергового суперника, придивитися до його тактики, скласти певний план гри. — Можемо, але не робимо цього. Ви мене все ще не зрозуміли. Післязавтра ми будемо аналізувати сьогоднішній матч. Нас найменше цікавлять дії “Олімпіка”, хіба що в ті моменти, коли ми відчули справжній опір. Головне — побачити себе, свої помилки й промахи, щоб постаратися надалі не повторювати їх. А хто буде нашим наступним суперником, байдуже. Тим більше, що кожна команда може придумати якусь хитромудру новину, котра зведе нанівець мою попередню установку гравцям. Наше завдання зовсім інше: нав’язати суперникові свою гру, продиктувати свою волю, а там уже його клопіт… — М-мм, загадали ви нам загадку, — роздумливо мовив да Сільва. — І ще прохання, Енріке. Можна и понеділок побувати у вашій команді на аналізі гри? — Соді, вибачте, мені дуже важко відмовляти саме вам, патріархові футбола. Але… поки що не можна, — твердо відказав Манета. — Ми ще зовсім молодий клуб, але ми хочемо стати чемпіонами, і тому нам треба багато чого зберігати в таємниці. Хоч би те, що я кажу хлопцям, на що звертаю їхню увагу. Розумієте, існує й методика аналізу гри, поки що вона — тільки моя. 3

Неділя випала не дуже весела — низько нависли хмари, часом зривався холодний вітер із мжичкою. Одне слово, хоч з дому не виходь. Але, на диво випадковим свідкам, од пристані відчалив невеликий прогулянковий катер з чотирма здорованями на борту й узяв курс до Диявольського острова, що виднівся неподалік у затоці. Ніхто не знав, як називається острів насправді і чи є у нього назва взагалі. Ще недавно його називали островом Жардіти: на трьох зручних для висадки пляжах бовваніли великі щити з написами: “Приватна власність Жардіти. Виходити заборонено!” Диявольським острів нарекли відтоді, як Жардіта-молодший надумав улаштувати тут місце розваг і відпочинку. Він опорядив пляжі, поставив легкі будиночки, відкрив атракціони й літній ресторан. Можливо, цей клаптик суходолу й виправдав би своє нове призначення. Та відпочинок закінчувався у ресторані чи поблизу нього в кафе, захмелілі керманичі човнів, катерів, яхт часто врізалися суднами одне в одне, кількість жертв на воді різко зросла. Відповідно впала сума прибутків від охочих розважатися з такими наслідками, — і вже восьмий місяць Жардіта-молодший сповіщав про здачу острова разом з усіма будівлями в оренду, щомісяця збавляючи суму. Вона дійшла вже того рівня, що стало ясно — далі знижувати нікуди. У квартеті здорованів, які під дощем висадилися на Диявольському, можна було впізнати тренера “Нових Колумбів” Енріке Манету, його молодшого брата Чезі, президента правління клубу та скарбника. Певно, вони попередньо домовилися з Жардітою, бо почували себе на острові повними господарями: відмикаючи двері ключами з цілої в’язки, оглянули ресторан, кухню, найближчі будиночки. По оглядинах Енріке задоволено підсумував: — Годиться, база чудова! Поставимо на галявині пару воріт, завеземо ще пару переносних — і мені більше нічого не треба, можу хоч завтра приступати до тренувань. — Так, із нашим скромним бюджетом на нинішній сезон це просто знахідка, — погодився й скарбник. — А повітря яке! Курорт, та й годі… — Справді, кращого не знайдеш, — підтримав скарбника й свого старшого брата Чезі Манета. — Тільки доведеться ось там, на пагорку, спорудити вишку. Місце високе, звідти буде видно кожну посудину, яка непомітно пристане до берега. — Ви боїтеся, що нас украдуть? — реготнув президент клубу. — Бог з вами, Хельмут, кому ми потрібні і для чого? — засміявся й Чезі. — Як завжди, я турбуюся про те, щоб зберегти секрети нашого Енріке. Вчорашня прес-конференція вельми зацікавила всіх: подивіться, що пишуть газети. Впевнений, що тренери інших команд дали б скільки завгодно, аби хоч раз невидимкою побувати на аналізі гри. — Он воно що! — озвався президент. — Але ж підійти непомітно до цієї веранди, — а ігри аналізуватимуться, мабуть, тут, — неможливо… — Шановний Хельмут, ви мене дивуєте, — докірливо й трохи насмішкувато похитав головою Чезі. — У вашому віці, на вашій посаді, та ще й маючи діло зі мною, слід уже навчитися поважати неперевершені можливості сучасної техніки. Навіщо підкрадатися впритул до веранди, ризикуючи дістати ціпком по спині? Ви знаєте, що таке спрямований мікрофон? Він дозволяє ось зараз, у що мить, підслухати й записати нашу розмову на плівку з відстані чотириста метрів. Нам ще доведеться перед початком кожного обговорення спеціально прочісувати острів. Президент уважно поглянув на молодшого Манету, спитав: — Скажіть чесно, тільки цілком чесно: ви оце навмисне намалювали таку страшну картину, щоб підвищити собі ціну? Я гадаю, рано чи пізно метод аналізу вашого брата стане відомий суперникам, це в основному справа часу. Полювати за нами почнуть уже завтра, в понеділок. Можна зробити так, як передбачаєте ви. Можна й простіше. Наприклад, підкупити за добрі гроші когось із наших футболістів, він запише все на мікромагнітофон. Але ж Енріке говорить переважно звичайні речі, тільки довше за інших тренерів; правду знаємо лише ми з вами. — Так-то воно так, — мовив Чезі, задумливо докусюючи зірвану стеблинку. — І щодо підвищення ціни ви теж маєте рацію, Хельмут, тільки про це трохи пізніше. Головне ж полягає в тому, що не можна вважати всіх за дурнів. Коли розумний тренер стане свідком двох-трьох аналізів та ще й перегляне свій запис матчу з нами, він може здогадатися, що не такий уже й геній мій братик, що йому дуже допомагає ще хтось або щось. Можливо, мій ящик. Полювання за нами не тільки посилиться, його поведуть іншими методами, а це вельми небажано. Ось чому доведеться в нашій команді відновити деякі стародавні олімпійські звичаї: як колись древні виходили на старт, так тепер на обговорення ігор кожен футболіст приходитиме в чому мати народила і одержуватиме особисто у мене свій халат. Нікому жодних винятків! І сторожову вишку теж доведеться звести, так буде надійніше. — Ну, це дрібниці, це завжди можна зробити, — кивнув президент. — Мені здається, зараз у вас на думці щось складніше. Давайте, Чезі, переходьте до справи. — Ви на диво здогадливі, Хельмут, — відповів молодший Манета, зручніше вмощуючись на бильцях веранди. — Я б хотів дістати скромну прибавку до раніше обумовлених сум. Скажімо, в розмірі п’яти тисяч… — На місяць? — квапливо спитав скарбник. — Ні, за кожен матч, — відказав Чезі й підкреслив: — За кожен виграний матч. Зрозуміло, передусім за вчорашній, сенсаційний. Над верандою запанувала гнітюча тиша. Чезі так само спокійно, як і раніше, жував зірвану стеблинку, його старший брат здавався безстороннім, а президент і скарбник розгублено перезиралися. Після блискучої перемоги над чемпіоном країни вони нюхом досвідчених бізнесменів відчули, що цей пройдисвіт вимагатиме надвишки. Гадали, він попросить п’ять, ну вісім тисяч на місяць. Але зажадати п’ять тисяч за кожну перемогу!.. — Вибачте, Чезі, але це занадто, — першим оговтався скарбник. — Це… справжнє пограбування клубу. Двадцять матчів за сезон, сто тисяч!.. — Даг, я знаю, що ви вмієте дуже добре й швидко рахувати, — урвав його молодший Манета. — Та є одне мудре правило: хай кожен лічить гроші у власній кишені, не турбуйтеся надто за клуб. Я також дещо прикинув, — він поклав на стіл перед президентом змережаний цифрами аркуш паперу. — Після вчорашньої сенсації і ще двох-трьох таких же гучних перемог, — а вони будуть, — це не викликає сумніву, нам не бракуватиме глядачів ні вдома, ні в гостях. Погляньте, там усе підраховано: прибутки клубу, отже, й ваші зростуть принаймні втричі, якщо не в п’ять разів. Ви ніколи в житті не могли сподіватися на такий бізнес, Хельмут, і ви теж, Даг. Як бачите, гра варта свічок. — Ну, а коли ми не погодимося? — ледь витиснув із себе президент. — Силувати не буду. Тільки у вас нема іншого виходу. Адже завтра я можу податися хоч би до того ж “Олімпіка”. Бони погодяться й на кращі для мене умови, вони багатші за вас. Тим більше, що їм уже сьогодні не дає спокою думка про реванш за вчорашню ганьбу. А я можу забезпечити хіба ж такий реванш! На шістнадцять нуль! — Чезі, у вас не виникала думка, що ви в наших руках? — зненацька єхидно примружився скарбник. — Що ми можемо зібрати прес-конференцію й докладно розповісти все? — Ні, не виникала, тому що ви на це ніколи не зважитеся, — насмішкувато відповів молодший Манета. — Бо, по-перше, тоді клуб негайно розженуть, та ще й з великим скандалом, а вам назавжди заборонять пастися в спорті. Розумієте? По-друге, нічого докладного про мене розповісти ви не можете. Що, у вас є схема мого винаходу? Нема. Ви знаєте хоч би загальний принцип? Не знаєте. І навіть наймудріші світила науки, запрошені на роль експертів, не допоможуть вам. Те, що зробив я, поки що за межами спроможностей людського розуму, доступне лише окремому видатному генієві, тобто — мені. Зрозуміло? І коли я злигався з вами, то тільки тому, що тут уже працював Енріке. А мені дуже хотілося поставити на ноги себе, свого брата і, на жаль, разом з тим і вас. У Чезі Манети, як і в кожної людини, була всього одна пара рук. Та в цю мить і президент, і скарбник відчули на горлі його довгі цупкі пальці, його залізну хватку. Подумати тільки: п’ять тисяч за матч! Вони, фундатори клубу, вже давно вирахували свої можливі прибутки, одкраювати звідти й віддавати комусь таку суму було чистим безумством. І кому? За що? Якомусь винахідникові за якийсь, — він і сам так каже, — загадковий ящик, принцип дії котрого годі навіть збагнути звичайним людям! — Отже, як вирішимо? — спитав Чезі, дивлячись на сумовиті обличчя фундаторів, на їхні пальці, що нервово тремтіли, немов перемацували втрачені банкноти. — Хіба ми можемо щось вирішувати? — безпомічно стенув плечима президент клубу, обдарувавши обох братів по черзі далеко не люб’язним поглядом. — Ви взяли нас мертвою хваткою, хоч-не-хоч, мусимо погодитися на вашу вимогу, хай яка вона безсоромна. — От і гаразд! — підбив підсумок торговищу молодший Манета, вдаючи, що не помітив ущипливості президента. — Є, правда, ще кілька уточнень. Гроші ви передаєте мені одразу після матчу, жодних затримок я не визнаю. Притому з рук у руки, без розписок чи інших документів. Досить з мене й тих податків, що я сплачую, ці суми мають бути засекречені. І запам’ятайте: наважитеся хоч раз порушити нашу сьогоднішню джентльменську угоду — я вам такого натворю на футбольному полі, що з вас уся країна сміятиметься! А тепер поїхали. Я змерз, хочу на берег, до тепла, до смачних страв і вина. Обід уже замовлений, — він поглянув на годинник, — і через півгодини буде на столі… 4

Другий тур чемпіонату також склався на користь “Нових Колумбів”. І не тільки тому, що вони розгромили наступного суперника, забивши п’ять “сухих” м’ячів. Дотримав слова й тренер “Олімпіка”, його підопічні легко, переконливо, в своєму витонченому стилі переграли володарів кубка із солідним рахунком 5:1. Знову на висоті був найкращий бомбардир країни Ірвінг Чест: він забив чотири голи і втішив уболівальників майстерними фінтами. Дізнавшись про цей результат, Чезі весело підморгнув президентові клубу й скарбникові: а ви плакали за грошима, називали мене грабіжником! Тепер усі ще раз пересвідчилися в нашій силі. Адже чемпіон добре підготувався до сезону, і коли ми завдали йому поразки, то це не примха випадку. Тепер глядачів не бракуватиме, встигайте тільки відкривати додаткові каси і не соромтеся продавати квитки на не пронумеровані місця. Та й ціни можна підняти до максимуму, якщо вашу зажерливість ще не вгамовано. Молодший Манета не помилився. Відтоді хоч де виступали “Нові Колумби” — стадіони не могли вмістити всіх, хто хотів туди потрапити; щоб запобігти тисняві й каліцтвам, поліція обмежувала продаж квитків для стояння. Земляки “Колумбів” ночами тупцювали в чергах, аби подивитися на полі своїх хлопців, яких знали чи не з дитинства, але навіть у найсміливіших мріях не могли припустити, що ті внесуть таке збентеження в світ футбола. Уболівальникам інших міст було не менш цікаво хоч раз, хоч краєм ока побачити команду, що здійснила фантастичний стрибок з невідомості в лідери національного чемпіонату, один по одному перемагаючи уславлені клуби. Газети дружно співали осанну Енріке Манеті, цьому великому новаторові футбола. Прес-конференції, котрі він проводив, збирали безліч люду: всім хотілося вивідати якомога більше про його тренерські секрети, почути його думку про становище в турнірній таблиці, знати його оцінку суперників. Знамениті оглядачі ладні були дати клятву на біблії, що все почуте заберуть із собою в могилу, тільки б вельмишановний док дозволив їм зазирнути у святе святих — аналіз гри. Енріке ввічливо, але твердо відмовляв усім. Він-бо розумів: що довше вдасться зберегти ореол таємничості навкруг своїх методів, то більший буде загальний інтерес до виступів команди. Уже знайшовся привід і посміятися. Поширилася байка, нібито в “Нових Колумбів” є талісман — білорожева шапочка з помпончиком, у якій від самого початку сезону незмінно виходив на матчі їхній тренер. Варто її забути чи загубити, і тоді програш неминучий. Шапочка надійно оберігає гравців від поразки, а запасні не зводять з неї очей, щоб часом хтось не поцупив. Звичайно, всерйоз ніхто не брав цих балачок до уваги, зате у великі можливості відеомагнітофона повірили наставники всіх команд. Скориставшись з багатющих можливостей відеозапису, відтвореного на екранах великих телевізорів, більшість тренерів призналися: досі працювали немов навпомацки, а тепер разом із футболістами побачили все, що діється на полі, новими очима. Шкода тільки — не вони перші додумалися до цього і, отже, відстали від Манети. У нього вже склався певний метод, їм ще доводиться шукати. Пошуки, щоправда, не відзначалися оригінальністю. Відтоді як Диявольський острів став тренувальною базою “Нових Колумбів”, поблизу нього щодня кружляло надто багато човнів, катерів, яхт, їхні екіпажі становили переважно закохані юнак і дівчина, часом — аматори риболовлі. Та варто було заглянути в першу-ліпшу посудину, і на очі потрапляло таке, що аж ніяк не могло знадобитися ні закоханим, ні рибалкам: чи то спрямований мікрофон, чи снайперська рушниця, яка замість куль стріляла мініатюрними радіопередавачами. Як і передбачав президент, траплялися й спроби підкупу футболістів, особливо молодих та запасних. Тільки пронеси мікромагнітофон, зроби запис, передай нам — і на тобі без свідків, з рук у руки, кругленьку суму, котрої не заробиш у команді за рік. Та “Нові Колумби”, навіть ті, хто перебував ще в глибокому запасі, зберігали героїчну вірність своєму клубу. Хлопцям дуже подобалося становище лідерів чемпіонату, вони повірили у свою зірку і не хотіли хай і за грубі гроші втратити майбутню славу. Тоді керівники старих багатих клубів, щоб зупинити переможну ходу дебютанта, зважилися на останній крок — по одному розкупити “Колумбів”. Байдуже, чи потрібен зараз якийсь гравець. Головне, спільними зусиллями розвалити ансамбль, вирвати з нього якнайбільше виконавців двадцяти дев’яти награних варіантів Енріке Манети, хай шукає і навчає нових. Доки агенти кружляли навколо команди, стараючись добрати ключі до футболістів, тренерові лідера, сам того не бажаючи, зненацька допоміг Соді да Сільва. По закінченні першого кола чемпіонату він виступив з величезним оглядом під промовистою назвою “Що ж це діється?” Як писав автор, таблицю очолено твердо, бо проти стопроцентного результату в очках і солідного балансу м’язів нічого не заперечиш. Але чи відкрив Енріке Манета щось нове у футболі? Патріарх оглядачів, який свого часу був керманичем національної збірної, відповідав на власне запитання негативно. Він віддавав належне знахідці Манети, його вмінню створити злагоджений ансамбль, награти результативні комбінації. Да Сільва припускав, що “Нові Колумби” стануть у нинішньому сезоні чемпіонами країни (надто великий відрив од суперників), навіть досягнуть певних успіхів у міжнародних турнірах. Та в головному — у зміцненні збірної країни — ні сам Манета, ні його вихованці, на жаль, нічим не допоможуть вітчизняному футболу. Кажіть там хоч що, а треба визнати очевидне: у лідера нема зірок, нема віртуозів тієї найвищої проби, на яких можна покладати сподівання в матчах світового рівня. Да Сільва, не побоявшись образити лідерів, авторитетно стверджував, що майже всі футболісти “Нових Колумбів”, за винятком хіба що воротаря Свєта Мартича, годяться лише для свого клубу; в будь-якій іншій класній команді їм уготовано тривале, коди по довічне животіння на лаві запасних… Далі Манета не став читати, засміявся й мовив: — Я хочу, хлопчики, щоб ви добре подумали над цими словами! А найбільше ті з вас, біля котрих в’ються улесливі джентльмени з інших клубів. Застереження, видруковане багатомільйонним тиражем, було вельми до речі. Адже найстаршому з “Колумбів” двадцять чотири роки, в такому віці дуже хочеться грати у футбол, щотижня виходити на поле, а не скніти на лаві запасних бодай і в найкращій команді. Та й гроші обіцяють добрі… Так, у багатьох клубах платня поки що набагато вища, ніж у них. Але день у день зростає популярність команди, збільшуються прибутки і відтак преміальні за кожен виграний матч. За цим пильнує їхній тренер, не дозволяє обходити своїх хлопчиків, і найкраще — триматися його… 5

Малий не розумів, чому на один з головних матчів сезону — зустріч “Нових Колумбів” і “Вовків” — тренер Джордж Гріні взяв з собою саме його, молодшого запасного гравця. Він не замислювався над цим, а просто радів: зрештою випала нагода побачити загадкового лідера! Тому він завчасно прийшов до правління клубу, всміхнувся блискучому лімузинові дока, присів біля відчиненого вікна і несподівано став свідком цікавої розмови Гріпі з президентом “Оранжевих”. Той вручив тренерові квитки на матч і спитав: — Все, Джордж? Більше вам нічого не треба? Не соромтеся, вимагайте, в такому ділі ми не пошкодуємо витрат. Може, знадобляться ще помічники? — Досить одного Тоні, — відповів Гріні, який ніколи не звав хлопчину його вуличним прізвиськом, завжди тільки на ім’я. — Операція делікатна, не варто привертати уваги до себе. Хтось третій може стати зайвим чи навіть завадити. — Ну, хай береже вас всевишній! — побажав президент “Оранжевих” і зітхнув: — Ви навіть не уявляєте, Джордж, як я бажаю вам удачі! Як хочу, щоб ви розгадали нарешті таємницю Манети і виграли в його команди! — Розгадати таємницю? — Гріні на якийсь час змовк. — Мабуть, з першої спроби буде важко. Навіть мені. Хоч я про дещо вже й здогадуюся. Після матчу з “Вовками” Манета виступає проти “Фіалок”. Проти мого молодшого брата. Там я дещо перевірю. Далі буде зустріч з “ФК-14”, із моїм середульшим братом. Тоді постараюся уточнити все остаточно. Ну, а наступна гра наша. Держу парі на будь-яку суму — ми переможемо… — Джордж, любий, з радістю! — вигукнув шеф. — Вісім тисяч вас влаштовують? Давайте запишемо, так певніше. І якщо виграєте, слово джентльмена, я подвою суму. — Ловлю вас на слові, — весело озвався Гріні. — Мені залишається одне — перемогти. Адже в закладі стоїть мій місячний заробіток! Через кілька хвилин Джордж Гріні вийшов з правління клубу, весело привітався з Малим, сів за кермо свого шикарного лімузина, кивнув хлопчині на місце поруч — і вони рушили. Підслухана розмова дуже зацікавила Малого: їхній тренер збирається обіграти непереможного лідера! Тільки чого в цю своєрідну розвідку він узяв з собою саме його? Адже зараз на лаві запасних через травми опинилися найдосвідченіші гравці “Оранжевих” — уславлений на весь світ нападаючий Бібі та захисник Далберг. Хто-хто, а вони могли б побачити куди більше, їм було б що підказати тренерові. А може, річ у тому, що Гріні помітив колись хлопця на пляжі, сам привів до команди — і відтоді всі вважають його за улюбленця тренера? Ось він і взяв Малого, щоб веселіше було в далекій подорожі… До мети залишалося ще добрих півгодини їзди, коли док раптом з’їхав з шосе до зеленого гайка, спинив машину. Підкріпилися кавою з сендвічами, трохи перепочили. А потім Гріні дістав невелику валізку, відкрив її, наклеїв собі вуса та бороду віником, одразу ставши невпізнанним. Запропонував і Малому наклеїти тонкі вусики й довгі баки. Поглянув, задоволено всміхнувся і нараз спитав: — Тоні, ти ще не втратив свого фаху остаточно? Щоки юнака спалахнули рум’янцем: тренер натякнув на недавнє минуле віртуозного “ширмача”, кишенькового злодія. Гріні обійняв його, поплескав по плечу: — Не ображайся на мене, синку. Я не хотів завдати тобі прикрості. Але мені конче потрібна твоя допомога. Точніше, допомога того, колишнього Малого. Ти чув, звісно, байку про чарівну шапочку Манети? Так от, Тоні, сьогодні вона мусить стати моєю. За всяку ціну! І я просто не бачу іншої можливості. Не запрошувати ж для цього професіонала. Та й ніхто не повинен знати, що талісман “Нових Колумбів” у мене. Малий тяжко зітхнув. Він був такий вдячний цьому симпатичному доброму чоловікові, президентові клубу, всій команді за те, що забрали його з вулиці, взяли спочатку в учні, а тепер — і на місце запасного. Він починав потроху забувати про те ремесло, котрим мимоволі годувався, коли підлітком залишився без батьків. І ось тренер, його бог, його взірець, нагадав. Мабуть, йому й справді дуже потрібна шапочка цього Манети. Ну, що ж, тренерові не відмовиш. І Малий почав ворушити пальцями, заздалегідь розминати їх, як робив це, коли готувався перевірити вміст чужих кишень. Незабаром прибули вони на стадіон “Вовків”. Гріні ще поцікавився, чи не треба допомогти Тоні якимось маневром, скажімо — відвернути на мить увагу Манети, хоч навіть замаскованим не хотілося б потрапляти тому на очі. Тепер усміхнувся Малий: ідіть на місце і чекайте, то мій клопіт. За п’ять хвилин до початку гри він сів поруч, а ще через мить Гріні відчув, що в його кишені опинилося щось стороннє. — Дякую, Тоні, щиро дякую! — стиха мовив тренер. — Я нікому не скажу й слова. І, думаю, більше таких завдань ти не діставатимеш. Малий не встиг відповісти нічого, тільки отетеріло роззявив рота. Команди вийшли на поле, позаду “Нових Колумбів”, даючи останні вказівки, йшов Енріке Манета — і на його голові була… та сама білорожева шапочка! Гріні здивовано глянув на Малого, сунув руку до кишені. Його пальці відчули товсті рядки грубого ручного в’язання. Більше того: він намацав і те, на що сподівався, й відтак заспокоїв хлопця: — Все гаразд, Тоні. Шапочка на місці. — Я в перерві… — Ти в перерві не відійдеш ні на крок. Друга шапочка мені ні до чого. Хай думає, що цю забув дома. Чи загубив. Так краще для мене. І для нашої команди.  

 

Почалася гра, і Малий забув про всі талісмани на світі. “Вовки” виступали на своєму полі, перед своїми уболівальниками — і запропонували одразу такий шалений темп, ніби намірялися розтерзати й з’їсти суперників живцем. Гра з першої ж хвилини стала до краю жорсткою, різкою, часом відверто грубою: щомиті лунав свисток арбітра, щедро сипалися зауваження й попередження. А далі все пішло так, як бувало, коли вірити газетним звітам, і в попередніх матчах з участю лідера. На п’ятнадцяту хвилину “Нові Колумби” цілком розгадали тактичний малюнок гри суперників і почали розвивати свої грізні атакуючі варіанти. Незабаром один з їхніх центрфорвардів чисто, немов в учбовому фільмі, вийшов сам на сам з воротарем “Вовків”, і той не зміг уже нічим зарадити. — Так, здається, я не помилився, — задумливо мовив Гріні. — Про що ви? — перепитав Малий. Гріні немов прокинувся від сну, злякано озирнувся, відповів: — Так, нічого. Добре на перехопленні діють… І правда, “Колумби” безпомилково перехоплювали м’ячі, які їхні супротивники адресували від захисту до півзахисту, від півзахисту — нападаючим. Здавалося, вони підсвідомо вгадували, кому буде передано м’яч, передбачали найхитромудріші комбінації “Вовків” і руйнували їх ще на далеких підступах до своїх воріт. Коли ж переходили в атаку самі, визначити її розвиток було майже неможливо. Окремі передачі на перший погляд здавалися безглуздими, але неодмінно знаходили вільного гравця, що перебував у найвигіднішій позиції. Трибуни стогнали від досади: завжди грізні у себе вдома “Вовки” зараз скидалися на безрогих ягнят, у їхніх воротах опинилося шість “сухих” м’ячів, по три в кожному таймі. Ніколи ще вони не програвали на своєму полі з таким розгромним рахунком. — Знаменита команда! — вигукнув Малий, коли вони з тренером знову залишилися вдвох у машині. — Не уявляю, як ми зможемо виграти в них. — Тоні, хлопчику мій, до тебе одне прохання, — поблажливо озвався Гріні. — Не панікуй, добре? І не наводь паніки на команду. Забудь про своє захоплення. Ми повинні твердити одне: з шести м’ячів п’ять — випадкові… — Але ж… — Тоні, жодного “але ж”! — у голосі тренера почулися владні нотки. — Даю слово: ми переможемо їх. І з дуже переконливим рахунком. Для цього ми й їздили сюди. І ти мені здорово, дуже здорово допоміг! Тепер допоможеш ще раз. Пам’ятай: з шести м’ячів п’ять — випадкові. Наші хлопці повинні вийти на гру з вірою в перемогу… 6



Ніхто, — зрозуміло, крім керівництва клубу “Оранжевих” та Малого, — не знав про поїздку Джорджа Гріні на матч “Нових Колумбів” з “Вовками”, про його дивні слова на трибуні і незначний трофей, який здобув для свого тренера Тоні. У зеніті слави не здогадувалися ні про що й брати Манета. Щоправда, пропажа однієї з двох чарівних шапочок Енріке занепокоїла Чезі, але тут він був безсилий; старший брат одвіку губив носовики, запальнички, гаманці; рано чи пізно мусило статися це й з шапочкою. На те, щоб повернути її, годі було сподіватися. Хто з уболівальників добровільно віддасть таку коштовну пам’ятку! До того ж у будь-кого з колекціонерів незвичайних сувенірів можна зірвати за неї солідний куш. Білорожева шапочка, однак, і справді була переможним талісманом “Нових Колумбів”. І хоч її заміна не позначилася на виступі проти “Вовків”, уже в зустрічі з “Фіалками” сталася перша сенсація. Непробивний досі захист “Колумбів” раптом дав тріщину, у ворота Свєта Мартича влетів перший гол. І коли! На двадцятій хвилині, що аж ніяк не відповідало ходу всіх попередніх матчів: на цей час хлопці Манети завжди міцно володіли ініціативою, диктували суперникам свою волю. Відігралися вони лише за хвилину до перерви, а другий гол провели наприкінці гри. Оглядачів цей результат дещо спантеличив. “Фіалки” невдало почали сезон, кілька їхніх провідних гравців тільки-но повернулися на поле після хвороби і не встигли набути форми. Всі були переконані, що вихованців Тома Гріні, наймолодшого з трьох братів-тренерів, “Нові Колумби” розтрощать з двозначним рахунком. Аж раптом така несподіванка! Зійшлися на тому, що попередні матчі втомили футболістів, їм треба перепочити, і тоді вони покажуть себе знову. Та чергова зустріч, з клубом “ФК-14”, скінчилася ще несподіваніше: лідер втратив перше очко. Підопічні Чарлза Гріні, середульшого брата, перевершили самих себе. І хоч як старалися “Нові Колумби”, вони так і не змогли стати господарями становища. Щось розладналося в добре відрегульованому механізмі: не та була точність передач, не так упевнено, як завжди, перехоплювали гравці м’яч. Перший гол Свєт Мартич, котрого вже називали як майбутнього воротаря збірної країни, пропустив у середині першого тайму, другий — одразу після перерви. Лийте за десять хвилин до кінця “Колумби” заграли потужно, напористо й зуміли зрівняти рахунок. Ось тоді президент клубу “Оранжевих”, який був на тому матчі, в розмові з одним молодим оглядачем наче випадково кинув фразу: мовляв, усе закономірно, справжні знавці на таке й чекали. Він розповів про поїздку Джорджа Гріні на гру з “Вовками”, про його спостереження й висновки, якими Джордж без сумніву поділився з братами. І на завершення запросив співрозмовника стати свідком сенсації, що станеться наступної суботи. У цих двох зустрічах Гріні дещо перевірив і тепер цілком певен: його вихованці зупинять переможну ходу лідера. Але тут, ніби схаменувшись, президент попросив, щоб розмова залишилася між ними, краще розповісти все після перемоги “Оранжевих”. Недарма кажуть: слово — не горобець. Хіба міг оглядач протягом цілого тижня зберігати в своєму блокноті такий матеріал! Уже другого дня він докладно описав розмову, прикрасивши її й своїми досить оригінальними роздумами. Звичайно, президент може образитися, та коли це й справді секрет, не треба було теревенити зайве. Однак ні президент “Оранжевих”, ні Джордж Гріні не образилися на молодого оглядача. Навпаки, прочитавши його витвір, обидва радо засміялися. — Ви молодець, шеф! — задоволено сказав Гріні. — Надіслати такий привіт суперникові завжди добре. Тим більше перед відповідальною грою. Хай почухають собі потилицю. Ми тим часом приготуємо невеличкий сюрприз… 7

Чи варто казати, що в день зустрічі “Оранжевих” з “Новими Колумбами” стотисячний стадіон господарів поля був переповнений. Два яруси просторих трибун не могли вмістити всіх глядачів; хто примостився на сходах, вважав себе за щасливця. Юрби уболівальників влаштували демонстрацію, вимагаючи дозволу транслювати матч по телебаченню. Ще б пак: Джордж Гріні, чи не головний претендент на місце тренера збірної, заповзявся спинити лідера! Можна собі уявити, що діятиметься на полі, який то буде футбол! Адже сьогоднішні суперники Манети йдуть на другому місці, це одна з найкращих команд країни. Щоправда, вони набрали на п’ять очок менше за “Колумбів”, але на три очка випереджають “Олімпік”. Цього дня відбувалося ще кілька поєдинків, від котрих залежав розподіл місць перед закінченням першого кола. Та майже всі відомі й не дуже відомі оглядачі обрали один маршрут — у гості до “Оранжевих”. Був серед них і Соді да Сільва. Він високо ставив тренерську майстерність Джорджа Гріні, знав його обережність і розумів: якщо Джордж впевнений у перемозі — матч варто подивитися. — Ну, чим же ви нас сьогодні здивуєте? — спитав він уже на стадіоні. — Два слова, по секрету. Гріні відповів виразним поглядом за його спину. Там щільним колом стояли колеги да Сільви з блокнотами й мікрофонами напоготові. Лукаво підморгнувши, він потягнув Соді за собою до роздягальні, куди звичайно вхід журналістам суворо заборонено… Футболісти готувалися до матчу весело, пересміювалися і жартували, наче перед другорядною грою. Да Сільва побачив: упевнений не тільки сам тренер, він глибоко переконав і своїх хлопців. До того ж повернувся на поле диригент команди — неперевершений Бібі. І коли Джордж приберіг ще й якусь несподіванку, “Новим Колумбам” справді буде непереливки. Тим часом Гріні, весь час озираючись, завів супутника у найвіддаленіший куточок коридора, під сходи. — Ви немов боїтеся, що нас хтось підслухає, — зауважив той. — В наш час усе можливе, — озвався Гріні майже пошепки. — Хоч тут якщо хтось і може когось підслухати, то швидше я, аніж мене. Він засміявся з власного дотепу, а далі мовив серйозно: — Соді, як завжди, нікому й пари з вуст. Хочете знати, як розвиватимуться події? Ми відкриємо рахунок, поведемо гру. Весь перший тайм буде наш. У другому… Я, мабуть, трохи поекспериментую. Будьте особливо пильні. Манеті мають удатися кілька атак. Тільки на ближньому до нас краї. Тоді мої хлопці матимуть кращі шанси на протилежному. Та після сімдесятої хвилини гра знову цілком моя. От і все. І ще раз дуже прошу, Соді: у звіті про матч ні слова про нашу розмову. Це я подружньому розповів тільки вам. Навіть наш шеф не в курсі. — Домовлено, Джордж. Бажаю успіху, хоч, сказати відверто, я не зовсім утямкував, що до чого. Особливо у вашій розкладці за таймами й хвилинами, старий лис… Доки журналісти полювали за тренерами, намагаючись дізнатися про можливі тактичні сюрпризи, між керівництвом клубу “Нові Колумби” та адміністрацією стадіону “Оранжевих” стався тихий, прихований від стороннього ока скандал, у якому головна роль належала молодшому Манеті. Як і на інших іграх, Чезі хотів поставити свій відеомагнітофон щонайближче до бокової лінії поля і навпроти центральної, звідки була однакова відстань до обох воріт. Однак йому запропонували зовсім інше місце — далеченько від поля, на спеціальному майданчику за трибунами першого ярусу, зліва від ложі для почесних гостей. Чезі заперечував, домагався свого: в окремі моменти треба мати великі плани, з такої відстані їх не отримаєш або ж вони будуть недосить якісні. Проте йому враз довели чудові можливості сучасної довгофокусної оптики, розрахованої і на більший метраж. До того ж відеомагнітофон “Оранжевих” встановлено на такому самому майданчику, тільки праворуч від ложі. І, тут ми готові піти назустріч, якщо в якомусь таймі вельмишановний гість захоче бути ближче до своїх воріт, його апарат одразу ж перенесуть. На жаль, адміністрація більше нічим не може зарадити. їхній стадіон суто футбольний, навколо поля нема бігової доріжки, відтак коли поставити два відеомагнітофони на самій межі, це дуже заважатиме уболівальникам — і невідомо, до чого призведе незадоволення публіки: глядачі сьогодні до краю збуджені. Та й ударом м’яча з такої близької відстані можна понівечити дорогий апарат, а платити за нього адміністрація, вибачайте, не згодна. Аргументи були вагомі, Чезі мусив скапітулювати. Нарешті команди вийшли на поле для розминки. Джордж Гріні поглянув угору, побачив обидва відеомагнітофони на раніше визначених місцях, задоволено всміхнувся і хитро поглянув на Енріке Манету. Той був явно роздратований, щось злісно шепотів у вухо президентові свого клубу, котрий тільки безпомічно розводив руками: мовляв, що вдієш, виступаємо не дома — в гостях, а до чужого монастиря із своїм уставом не ходять. Та ось Енріке вдягнув свою славнозвісну шапочку, за мить його обличчя просяяло, він теж звів очі вгору і побачив, як Чезі заспокійливо підніс руку: мовляв, усе гаразд. Гріні стежив за цією пантомімою, і знову на його обличчі майнула посмішка. Почався матч — і, певно, не було на ньому глядача, уважнішого за Соді да Сільву. Як і обіцяв Гріні, “Оранжеві” одразу пішли в наступ. Вони точно розігрували м’яч, весь час створюючи на певних ділянках поля перевагу принаймні в одного гравця. на сьомій хвилині їхній півзахисник опинився сам біля лінії штрафного майданчика, дістав прострільну передачу зліва і хльостким ударом з лету відкрив рахунок. Трибуни вибухнули оплесками. Але більшість оглядачів були певні, що Енріке Манета не віддасть без бою таку важливу гру. Наближалася та добре знайома їм п’ятнадцята хвилина, після якої “Нові Колумби” починали планомірний штурм воріт суперників. Та минула знаменита п’ятнадцята, потім — сімнадцята, двадцята, а ініціативою володіли “Оранжеві”. Більше того: саме на двадцятій хвилині їхня незрівнянна зірка, їхній диригент Бібі класичним фінтом позбувся одразу двох захисників, обманув воротаря Мартича, п’ятою віддав пас партнерові — і тому нічого не залишалося, як вкотити м’яч у порожні ворота. Трибуни шаленіли: коли улюбленці стадіону досягали переваги у два м’ячі, відігратися не вдавалося нікому. Соді да Сільва поглянув униз, на Джорджа Гріні, який сидів біля самісінької бокової лінії поля. Його обличчя було спокійне, своїм виглядом він немов підкреслював: я цього чекав, все йде за моїм сценарієм, я навіть не даю додаткових вказівок своїм гравцям, вони самі знають, що треба робити. Патріарх перевів погляд на Енріке Манету і побачив зовсім іншу картину. Наставник “Нових Колумбів”, блідий і знервований, в котрий уже раз поправляв свою шапочку, то натягаючи її глибше на голову, то міцніш притискаючи долонями до вух. А на полі коїлося щось неймовірне. Ніби його хлопці нараз забули всі ті двадцять дев’ять награних варіантів, якими він похвалявся на старті сезону. Журналісти з подивом відзначали в своїх блокнотах, що команда Енріке Манети в цьому матчі втратила головне — вміння перехоплювати м’ячі, руйнувати атаки суперника в зародку, нав’язувати йому свою гру. Футболісти “Оранжевих” легко обходили своїх опікунів, мережили заплутані комбінації, Бібі творив буквально чудеса, а захисники “Колумбів” марно намагалися завадити йому. Наприкінці тайма гості пропустили третій гол, який ефектно забив той же всюдисущий Бібі, і тепер перемога господарів не викликала найменшого сумніву. Та разом із зміною воріт помітно змінився характер матчу. У глядачів склалося враження, немов посеред поля, від воріт до воріт, пролягла якась невидима лінія, що поділила поле на дві своєрідні “сфери панування”. “Нові Колумби” провели кілька досить гострих атак біля західної трибуни, “Оранжеві” не менш злагоджено діяли біля східної, куди, надовго перемістився віртуоз Бібі. Ці хвилини викликали найбільший інтерес і найпильнішу увагу Соді да Сільви. Далекий від думки про звичайнісінький збіг обставин, він пересвідчувався, що відбувається передбачене. Гріні зумів-таки розгадати в грі лідера щось таке, чого не помітили інші тренери (подумалося: і я також!). Навряд чи Джордж розповість йому сьогодні все напрямки, як воно є. А шкода. Да Сільва подивився на годинник: ішла п’ятнадцята хвилина другого тайма. В цю мить “Нові Колумби” провели блискучу комбінацію, відмінно вийшли до воріт “Оранжевих” і сквитали один м’яч. На трибунах пролунали поодинокі оплески, що потонули в дружному свисті. Оглядачі пожвавішали, занотовуючи: нарешті, спізнившись на цілий тайм, “Колумби” перехопили ініціативу і на знаменитій п’ятнадцятій, хоч і другої половини гри, забили гол. Але Соді не надав значення тимчасовому успіхові лідера, він очікував сімдесятої хвилини. І щойно вона спалахнула на табло, як гра знову пішла в одні ворота, й Свєту Мартичу довелося стверджувати своє право на місце в збірній, рятуючи команду від небувалого розгрому. На кінець матчу “Нові Колумби” пропустили ще два м’ячі і залишили поле з добре знайомим їм великим рахунком — тільки цього разу, вперше від початку сезону, не на свою користь. Джордж Гріні сяяв, мов новий гривеник, приймаючи поздоровлення від керівництва клубу. Президент називав його грабіжником, розповідав усім про парі і додавав, що за такий результат ладен тут же, негайно, підписати чек і на програний заклад, і на суму, яку обіцяв понад те. — Ну, старий лис, ви молодець! — привітав переможця і да Сільва. — Але мушу вибачитися перед вами, Джордж: я поїду, на прес-конференції не залишуся… — Чому, Соді? — з жалем вигукнув Гріні. — Невже вам зовсім не цікаво послухати Манету? Адже має він якось пояснити такий розгром! — Отож-то й є, що якось, — підкреслив да Сільва останнє слово. — А щирої правди я не почую сьогодні навіть од вас, то від Манети — й поготів. Можливо, він її навіть не знає. Слухати ж святу брехню не така вже велика насолода, мій любий. Морочте нею голову іншим, а мене звільніть, шануйте сивину… 8

Вдруге від початку сезону Чезі Манета за лишився без обумовлених на Диявольському острові п’яти тисяч преміальних за виграш. Як і після попередньої нічиєї, президент клубу з насолодою сказав йому, що на грошенята доведеться почекати до кращих часів, і зажадав пояснень, чому “Нові Колумби” так невдало провели три матчі підряд: в одному пропустили гол, у другому ледь уникли поразки, в третьому програли 1:5. При цьому він попередив, що посилання на втому до уваги не братимуться: за свідченням лікарського контролю, всі футболісти у відмінній спортивній формі. Усе це Хельмут Вальде виголосив таким єхидним тоном, що Чезі ледь стримав себе: безмозке створіння, лантух з грошима, а туди ж — вимагає пояснень! Таки справді нещаслива доля генія — бути служником у товстосумів… Але відповів підкреслено спокійно: — Винна поламка в ящику. — І ви не могли полагодити його після гри з “Фіалками”? — Бачите, шеф, мені дуже важко порозумітися з вами, і ви знаєте чому, — якомога в’їдливіше мовив Чезі. — Якби ви хоч: трохи тямили в техніці… — Знову ви за своє! — спалахнув президент. — Давайте говорити по-діловому, — по морщився молодший Манета, — без істерики, справжня трагедія ще не настала. Отже, якби ви тямили в техніці, я б показав вам схему, щоб ви перекопалися: знайти найменшу несправність у моєму апараті дуже й дуже важко. Відійде один контакт, і шукай його серед сотень дротинок, та ще укладених приховано. Я й так не розгинався кілька днів і ночей. — То хоч недарма? — пом’якшав президент. — На щастя, сьогодні знайшов, — полегшено зітхнув Чезі. — Отож наступної суботи вам знову доведеться розв’язувати гаманця. Обіцяти можна було напевне: “Колумби” мали грати з аутсайдером. — Це вже моя турбота, а ви робіть своє діло… Як все-таки легко обвести нетямущого круг пальця! Чезі прекрасно знав, що його апарат в ідеальному стані, що причиною всіх прикростей було щось інше. З’явилася якась невідома сила, котра стала над ним, вчинила протидію загадковим для нього способом. Та тільки в цю мить, під час неприємної розмови з президентом, в його свідомості раптом сплило одне ім’я — Гріні. Чорти її побивай, цю тренерську династію! Чому саме в зустрічах із клубами, де тренерами представники цього клану, “Нові Колумби” зазнали невдач? — Енріке, ти не можеш точно пригадати, коли загубив свою шапочку: до матчу ще вдома, по дорозі на стадіон чи вже на стадіоні? І з ким ми тоді грали? — З “Вовками”. Не розумію, чому ти надаєш цьому… — Стривай, стривай, — урвав його Чезі, — а після того одразу пішли три матчі з братами Гріні. Хотів би я дізнатися, Джордж справді був на матчі з “Вовками”? Пам’ятаєш інтерв’ю їхнього шефа? — Чого не знаю, того не знаю, — знизав плечима Енріке. — Невже ти припускаєш, нібито Гріні про щось здогадався? Він же звичайний тренер, як і всі ми, не більше. А ти ж запевняв, що твій витвір за межами людського розуму… — Ідея конструкції — так. Але здогадатися про неї можна. Особливо, якщо мати твій чарівний талісман. Скільки разів попереджав: пильнуй шапочку, не загуби! — Але ж її могли просто вкрасти. — Це ще гірше! — вигукнув Чезі. — Уяви собі, що сталося, коли вона опинилась у людини тямущої. Оглянув уважно, обмацав та й замислився: а що тут за дротики, а що то за пластиночки? Ех ти, гава… Ходімо, посидимо десь у кафе, щось мене нудить. Якщо і в другому колі бісові Гріні так само успішно зіграють з нами, випадковістю це вже не поясниш. Доведеться йти на поклін. Чезі Манета хвилювався не марно. Щоправда, до тих повторних зустрічей “Колумби”, долаючи одного супротивника по одному, відірвалися від “Оранжевих” ще на шість очок: до фінішу було рукою подати, чемпіонські медалі вже просилися хлопцям на груди. Та невдовзі знову вдарив грім. У другому колі вони приймали вихованців Гріні у себе вдома і, ясна річ, прагнули реваншу. Дарма. Насилу зробили нічию з “Фіалками”, але програли “ФК-14” і “Оранжевим”. Останнім ще ганебніше, ніж минулого разу — 0:6! Оглядачі насмішкувато зауважували, що “Нові Колумби” тьмяніють в оранжевому світлі. Шанси Джорджа Гріні на роль тренера збірної зростали… 9

— Прошу вас, Чезі! Будь ласка, Енріке! Я давно чекаю на вас… Джордж Гріні, сама вишуканість, привітно зустрів гостей на веранді своєї заміської вілли. Стрункий та елегантний навіть у тренувальному костюмі, він сховався тут від страшної задухи, що впала того дня на місто. Величезне, на всю стіну, вікно веранди було відчинене навстіж, гілки дерев майже сягали легких фотелів, котрі Гріні запропонував відвідувачам. Схоже, що він і справді чекав на них. Три келихи стояли на невеличкому столику поруч карафки з гранатовим соком, у якому плавали іскристі крижинки. Джордж налив холодної кислосолодкої рідини в келихи, сів навпроти. На кілька хвилин запанувала мовчанка; гості й господар смоктали через соломинки освіжаючий напій, ніхто не наважувався почати розмову першим. — Помовчимо, оговтаємося з дороги, — пожартував Гріні. — Хоч мені здається, починати слід вам. Ви зважилися на візит самі, без запрошення. Вибачайте, я просто не готовий. — Але ж ви сказали, що давно чекали на нас, — невпевнено озвався Енріке. — Отже, ці відвідини не така вже й несподіванка. — Авжеж, не заперечую, — у тому ж грайливому тоні відповів Гріні. — Дещо пізніше я доведу, що казав правду. Але перше слово гостям. — Добре, не будемо хитрувати! — рішуче мовив Чезі. — Коли ми вже зібралися разом, то сьогодні мусить відбутися одверта розмова. Джордж, ви можете відповісти на одне питання: як вам пощастило двічі обіграти нас? І чим ви допомогли вашим братам, що також відібрали в нас чотири очка? — Отак зразу карти на стіл! — сміючись, мовив Гріні. — Знаєте, Чезі, я навіть розгубився. Але постараюся вам відповісти. Все-таки в мене великий тренерський досвід. Ви ж у курсі: мені пропонують збірну країни. Я помітив у грі вашої команди то, що не давалося іншим. Оце й увесь секрет. Чезі зітхнув, подивився на брата, знову перевів погляд на господаря: — Джордж, не розповідайте нам байок, залиште їх журналістам. Ми завітали до вас не теревенити, а для серйозної, ділової, підкреслюю — ділової розмови. Запевняю вас: жоден, навіть найгеніальніший тренер не зможе обіграти нашої команди, коли тільки… Він затнувся, а Гріні швидко перепитав: — Що — коли тільки? — Ось тут я б хотів почути відповідь од вас. Розумієте, Джордж, усе ж головним у цій грі залишаюся я. І мені цікаво знати, як далеко проникли ви у нашу, точніше — в мою таємницю. — Тоді дозвольте мені почати здалеку… Гріні знову наповнив майже спорожнілі келихи, поклав на столик коробку дорогих сигар, запропонував гостям, запалив сам і зручніше вмостився у фотелі, уважно вдивляючись у молодшого Манету, немов хотів загіпнотизувати його. — Уявіть собі, Чезі, ми давно знайомі з вами, — неквапно почав він. — Але так, однобоко. Я дуже добре знаю вас, ви мене — ні. Я вчився на першому курсі, ви — на третьому. Вже тоді ви були знаменитістю. В межах університету, звичайно. Я з насолодою слухав ваші студентські доповіді, їй-право, не перебільшую, — з насолодою. Особливо про телепатію, про обмін думками. А надто, — Гріні зробив наголос на дальших словах, — про можливості читати чужі думки. Приховано й на відстані. Скажу чесно: було до біса цікаво! І тепер я здивований, до краю здивований, що ви подарували свій геній футболу. Не вартий він такого відкриття, повірте мені! Хоч тоді, студентом, я думав: от би застосувати все це в нашій команді! Брати ледь помітно зблідли, тривожно перезирнулися: постріл влучив у ціль. Молодший Манета навіть не припускав, що Гріні так багато про нього знає. — Ваша ідея з відеомагнітофоном, — вів той далі, — також блискуча. Прийміть за неї щирі поздоровлення від мене н моїх колег. Ми залюбки перейняли досвід. Тільки ящики в нас абсолютно різні. Ваш — продукт думки генія, наші — звичайний ширвжиток. Господар зробив паузу, щоб гості могли оговтатися. Чезі було парко на прохолодній веранді, він витирав лоба хусточкою і не випускав з рук келиха, де танули студені крижинки. Енріке видавався зовні спокійнішим, що напевне потверджувало: провідна роль належить молодшому братові, старший тільки здійснює його задуми. Зрештою Чезі мовив: — Можливо, ви де в чому й маєте рацію, Джордж. Та в конструкції апаратів нема принципової різниці, у мене теж ширвжиток… — З десятком кнопок на кожній ручці. — уточнив Гріні. — Пам’ятаєте, ви пояснили якось журналістам: власне, мовляв, удосконалення, щоб легко переходити на великі, середні, загальні плани. Чезі, любий, для цього вистачить і чотирьох кнопок. У вас — десять на кожній ручці. І в кожній команді по десятеро польових гравців. Щоправда, доки все це настроїш, минає хвилин із п’ятнадцять, але то байдуже. Ну-ну, не треба, Чезі! Випийте ще соку, розстібніться. Тут нема жінок… Гріні ввімкнув вентилятор під стелею, широкі лопаті безшумно закрутилися над ними. — Не знаю, казати далі чи ні. Ви надто розхвилювалися. — Нічого, це від спеки, вже минулося, — відповів Чезі. — Мені самому цікаво, як далеко сягнули ваші відкриття. — Гаразд. Я певен, що ви контактуєте футболістів, своїх і суперника. Але, як ото було і в нашому знайомстві, однобоко. Ваші хлопці знають наміри суперника: куди піде, кому хоче зробити передачу. Ось чому вони так вправно перехоплюють м’яч. Інколи ви контактуєте з своїми гравцями Енріке. Він веде їх в атаку, підказує раціональний план. Тому й не розлучається з шапочкою-талісманом, — Гріні всміхнувся, — навіть якщо зненацька загубить її. Є запасна. — Але ж про все це можуть здогадатися й інші! — схопився Чезі, й було в його вигуку стільки сумовитого відчаю, що старший брат мимоволі здригнувся. — Сумніваюся, — поблажливо схилив голову Гріні. — Адже у футболі, принаймні нашому, всього два інженери. Ви та я. Щоправда, вони є на трибунах. Але ті не страшні. Ті приходять просто дивитися матч, відпочивати. Вони не замислюються, чому переміг я чи Енріке. Це їм пояснять Соді да Сільва і його колеги. Отже, вам слід стерегтися тільки мене. — Добре, останнє питання: що допомагає вам нейтралізувати дію мого ящика? Адже не заземлюєте ви своїх футболістів? — О, ви підказали що один спосіб. І дуже непоганий: пропустити тоненьку дротинку від ноги через шип бутса, — Гріні засміявся. — Але свої методи протидії я збережу в секреті. Я знав, проти чого треба боротися, і знайшов захист. Скажу тільки одне: я можу протистояти вам навіть на вашому стадіоні. В цьому ви переконалися… А тепер вибачте, мушу вас на кілька хвилин залишити. Потім докінчимо. 10

Коли Гріні повернувся на веранду, брати, очевидно, вже встигли все обговорити. — Джордж, — спитав Чезі, — ви можете допомогти будь-якій команді обеззброїти мене? — Хоч спросоння, від початку й до кінця матчу. Я навіть думав: чи не стати вашим персональним суперником? Де граєте ви — там і я. Перед матчем гроші з рук у руки, і “Нові Колумби” не страшні. Уявляєте, Чезі, райське життя! Без тренувань, без турбот. І платитимуть, запевняю вас, пристойно. — Джордж, це ви серйозно? — занепокоївся Енріке. — А чом би й ні? — насмішкувато озвався Гріні. — Ваш брат, шана йому, забезпечує вам чималий достаток. А я один знаю його таємницю. Ось вам і своєрідний симбіоз. Я згоден відігравати в ньому роль паразита. І знову запала тиша. її порушив винахідник: — Ваші брати знають про мене стільки ж, скільки й ви? — Чезі, не майте мене за дурня… — За яку суму на місяць ви будете мовчати? — наважився на останній крок молодший Манета. — Тільки мовчати надійно, щоб я міг спокійно спати. — Шість тисяч, — одказав Гріні, немов від першої хвилини зустрічі чекав на це запитання і давно обміркував відповідь. — Гадаю, я не роздягну вас догола. Чотири тисячі мені. По одній — братам. Їм, звісно, небагато, але краще, якщо мовчатимуть і вони. Про це потурбуюся я сам. Ви матимете діло лише зі мною. — Домовлено! — рішуче підсумував Чезі. Шість тисяч на місяць було не так уже й багато, хоч платити їх доведеться з власної кишені. Хельмут Вальде не повинен нічого знати про сьогоднішню зустріч. Він, як і раніше, мусить безоглядно вірити у всемогутність Чезі Манети й сплачувати йому по п’ять тисяч за перемогу. Нічого не вдієш, так влаштовано світ, кожен робить свій бізнес. Цього року “Нові Колумби” вперше стануть чемпіонами країни, їм уже ніхто не завадить. А наступного треба знову взяти шефа за горлянку, вигребти з того мішка побільше для себе й Енріке. Одне слово, жити можна. — Та це ще не все, — сказав Гріні. — Братами, можливо, я іноді вам поступлюся, коли їхні команди не пастимуть задніх. Але зі мною ви завжди будете грати чесно. Тим більше, що сіє, як кажуть, від вас не залежить. Зберегти своїх хлопців од вашого впливу, Чезі, я, слава богу, можу. — А ми інакше собі й не уявляли. — І ще одне… — Чи не забагато умов, Джордж? — устряв Енріке. — Ні, саме в міру, це остання. Ви станете чемпіонами, але кубок виграю я. Будь ласка, не заперечуйте. Я ж узяв з вас мізерні гроші, бо мав на оці ще й цю послугу. У фіналі я вас обіграю скромно, даю слово. Та ви неодмінно мусите пробитися до фіналу, усунути з мого шляху всі сильні команди. Вони в одній групі з вами. — Джордж, аж тепер я зрозумів, чому Соді да Сільва частенько називає вас старим лисом, — кисло зауважив Енріке. — От і чудово! Головне, що ми домовилися… * * * Відчинилися двері, й служниця вкотила на веранду столик з усілякими наїдками. Від них так апетитно пахтіло, що, попри бажання зразу, не гаючи й миті, залишити це місце, брати Манета немов приросли до фотелів. — Тішу себе надією, що ви пообідаєте зі мною, — гостинно запросив Гріні. — Не будемо порушувати традиції. Добру угоду треба освятити улюбленими напоями. Я ж казав, що чекав на вас. Він підійшов до бару, вмонтованого в стіну, поклав палець на кнопку, але нараз обернувся й з усмішкою мовив: — Є в мене один кумедний тост. Якщо він, звичайно, не образить вас. — Нас уже ніщо не образить, — тужливо відповів Чезі. — Тоді дозвольте. Пам’ятаєте, Енріке, на початку сезону ви похвалилися, що маєте двадцять дев’ять награних варіантів атаки? Пропоную випити за тридцятий — з моєю несподіваною участю! Гріні натиснув кнопку, і дверцята бару ковзнули вбік. У м’якому світлі золотилися три налиті заздалегідь чарки поруч трьох пляшок коньяку різних сортів. А в центрі, поміж штофів та келишків, бовванів старовинний Будда, потворний і надміру гладкий. Його увінчувала білорожева шапочка Енріке Манети.  
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка