В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка1/34
Дата конвертації24.04.2016
Розмір4.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

OLENA TELIHA

SYMPOSIUM

(In Ukrainian) Edited by O. ZDANOVYCH

Published by Ukrainian Gold Cross in USA 1977

Detroit - New York - Paris

ОЛЕНА ТЕЛІГА

ЗБІРНИК


Редакція і примітки О. ЖДАНОВИЧ

Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА 1977

Детройт - Нью Йорк - Париж

Printed in France

© by Ukrainian Gold Cross of America, 1977 Library ef Congress Catalog Card № 76-051109

ВІД ВИДАВНИЦТВА

В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє. В духовості цих історичних постатей нація немовби виправляла свій історичний ріст.

До таких належала Олена Телгга. Вона ж бо стала одною з чи не найбільших постатей, які започаткували нову добу в житті українського народу. Після Лесі України — Олена Телгга найбільша жіноча постать в українській літе­ратурі. Своїм творчим життям і героїчною смертю вона стала новим символом невмірущости української нації.

Як тип нової жінки-героїні, вона не замкнулася у рамки великої поетеси, але рівночасно зі своєю творчістю, стала в ряди українського політично-революційного руху, програмою якого була боротьба за повну свободу україн­ської нації. Олена Теліга була і згинула як дійсний револю­ціонер в рядах Організації Українських Націоналістів.

Маючи на увазі велич Олени Теліги як поетки та рівночасно бойовика-революціонера, Український Золотий Хрест в Америці рішив видати збірник, в якому містились би всі доступні нам твори, які збереглися, характеристика життя і творчости героїні-поетки та оцінка її життя і значення для українських визвольних змагань. Вона жила в дуже бурхливих часах; діяла не сама, але враз із вели­кими друзями й усі вони створили епоху, яка заважила і на майбутніх поколіннях.

Думка видання цього Збірника виринула ще в 1962 p., у 20-річчя смерти Олени Теліги. До цього часу були спора­дичні видання її поезій. Багато матеріялу про її творчість та її активність, як революціонерки, були схоплені в стат­тях її сучасників. Ще жили і живуть її друзі, з якими вона жила, боролась і творила, які могли про це написати. Це все ми бажали охопити в одному збірнику, як і думки про неї

людей, що вже оцінювали її творчість та життєвий чин — так би мовити — з боку.

Цим збірником Олени Теліги хочемо хоч частинно спричинитися до увіковічнення її творчого життя для добра і слави української нації та лишимо його як незгасаючий смолоскип і символ для грядучих українських поколінь.

Віримо, що цей збірник знайде зрозуміння серед чита­чів, а постать Олени Теліги і далі освічуватиме шлях боротьби за волю українському народові.

Головна Управа Українського Золотого Хреста в Америці

Детройт, в лютому 1977 р.





ПОЕЗІЇ
ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День прозорий мерехтить, мов пломінь,

І душа моя горить сьогодні.

Хочу жити, аж життя не зломить,

Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово — Україна.

І тому росте, росте прокляття !

Всі пориви запального квітня

Неможливо в дійсність перелляти,

На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче,

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —

Геній людський, чи лише випадок, —

Щоб застиглі і покірні води

Забурлили водоспадом.

І коли закрутить непогода

І мене підхопить, мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину !

СОННИЙ ДЕНЬ

Безтурботність і світлий спокій...

Сонний день всі думки придушив.

Не шумлять дерева високі,

Теплий мох підбирає кроки

І крім нас — ні душі.

Мрії, спогади — все згоріло...

Легко жить без великих хотінь !

Ніжно ранять промінні стріли,

І зривають весняні крила —

У мережану тінь.

Але там, де берізка-пані

Шаль прозорий нам кинула в дар,

Всі думки колихнулись п'яні,

І пориву зломить не в стані,

Піднялись аж до хмар !

Голос твій затремтів, мов птиця,

Під потоком палаючих слів

Про козацькі степи й станиці,

І про все, що лише присниться

Не на рідній землі.

Поховалась в зелених травах,

Відкотилася казка проста...

Але кожне із слів яскравих

Обірвалось на душу мляву,

Ніби весла на став.

Сну нема ! Ми б летіли в гори,

В височінь, аж на соняшний шпиль,

Бо під ним всю пекучу змору

Захлисне і напоїть море, —-

Чорне море, мов хміль !

ВІДВІЧНЕ

Н- Лівицькій-Холодній

Тремтить кохання на розквітлих квітах,

В зідханнях вітру і на крилах співу,

В сльозах пекучих, уночі пролитих,

В стрілі образи і в пожежі гніву.

Заходить сонце — і відзвук мелодій,

Які від віку вся земля гуркоче,

Гарячий погляд, мов сміливий злодій,

Нам краде серце поцілунком в очі.

Тисячоліття залишились з-заду.

Та в темні роки панування сталі,

Тобі, Кохання, золоту лямпаду

Ми схоронили непохитно сталі.

Хай не тобі ми віддались до смерти,

А іншій Пані — Рідній і Єдиній, —

Ніщо не зможе замінить, чи стерти

Твій світлий образ у старій святині.

Душа горить — життя таке іскристе.

Забрати все ! Себе віддати всьому !

Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,

Нам в диких бурях буде тихим домом.

Минає час, щоб все могло зміниться.

Згубили лицарі колишню шпаду...

Тобі, Кохання, Золота Царице,

Ми заховали вікову лямпаду !

1933

РАДІСТЬ


Ой, не знаю, що це за причина —

Переходжу обережно вулицю,

І весь час до мене радість тулиться,

Як безжурний вітрогон хлопчина.

До міського руху ми не звикли,

А хлопчина рветься, як метелиця,

Ніби поле перед нами стелиться,

Ніби зникли авта й мотоцикли.

І сама я на ногах не встою,

Пролітаю між людьми похмурими,

Козачка вдаряю попід мурами —

Бо хлопчина не дає спокою.

Я руці, що била, — не пробачу —

Не для мене переможний бич !

Знай одно : не каюсь я, не плачу,

Ні зідхань не маю, ні злоби.

Тільки все у гордість замінила,

Що тобою дихало й цвіло,

А її тверда й холодна сила

Придушила тепле джерело.

Але навіть за твою шпіцруту

Стріл затрутих я тобі не шлю,

Бо не вмію замінять в отруту

Відгоріле соняшне — «люблю».

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко



Сонні трави на вузькій межі.

В день такий віддатись поцілункам !

В день такий цілим надхненням жить

П'яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість — жить !

І за те, що стільки уст палило

І тягло мене вогнем спокус,

І за те, що замінить не сила —

Ні на що — твоїх єдиних уст !

ПОВОРОТ


Це буде так : в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки : наші села й люди,

А завтра прийдемо до свого міста !

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг :

Усе нове... і до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,

Щоб обережно, але гостро стежить

Всі інші душі — зимні чи ворожі —

І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим полем

Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все : і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку ! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Земетемо вогнем любови межі.

Перейдемо_ убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.

Не студить вітер уст — зігрівся коло них.

І радісно моїм тонким, рухливим пальцям

Торкатись інших рук — і квітів весняних.

Любов — лише тобі. А це її уламки,

Це через край вино ! В повітря квіт дерев !

Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки

Закритої душі і рамку цю дере !

Щоб зайвину свою розсипати перлисто :

Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.

Ось так приходить мент, коли тяжке намисто

Перлинами летить до випадкових ніг.

Моя душа й по темнім трунку

Не хоче слухатись порад,

І знову радісно і струнко

Біжить під вітер і під град.

Щоб заховавши мудрий досвід

У скринці без ключа і дна,

Знов зустрічати сірий розсвіт

Вогнем отрути чи вина.

Щоб власній вірі непохитній

Палить лямпаду в чорну ніч

І йти крізь січні в теплі квітні,

Крізь біль розлук — у радість стріч.

А перехожим на дорогах

Без вороття давать дари,

І діставать нові від Бога,

Коли не вистачить старих.

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,

З якої ви п'єте : змагайся і кріпись !

І ми їх даємо не у залізнім гимні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.

Бо швидко прийде день і у завісі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін ! Крешіть вогонь із кремнів !

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть, —

Без металевих слів і без зідхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть !

СУЧАСНИКАМ

« Не треба слів ! Хай буде тільки діло !

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість :

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне,

У вікнах — перші вогні...

Замкни у моїх долонях

Ненависть свою і гнів !

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце

Співало, як вільний птах,

Щоб ти, найміцніший, сперся,

Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,

М'яким, мов дитячий сміх,

Згашу полум'яне пекло

В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма —

В задимлений, чорний морок

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —

Я плакать буду пізніш !

Тобі ж подарую зброю :

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані —

Сонний символ спокійних буднів.

Ми ввесь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні

Не тримають нас речі й стіни,

Ні на день в душі не холоне

Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому —

Може завтра вже нас відкличе

Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче

Відшукати у тьмі глибокій,

Блискавок фанатичні очі,

А не місяця мрійний спокій.

життя

Василеві Куриленкові



Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,

І жах ночей, що затискають плач.

Ти, зраджений життям, яке любив так палко,

Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг ? Здається, буде свято ?

Розквітли квіти ? Зараз, чи давно ?

О, як байдуже все, коли душа зім'ята,

Сліпа, безкрила — сунеться на дно.

А ти її лови, тримай, тягни нагору !

Греби скоріше і пливи, пливи!

Повір : незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним — живи !

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти

І підповзуть, мов нитка провідна.

Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,

Його пізнавши глибоко, до дна.

лист

Л. Мосендзові



Ти б дивувався : дощ і пізна ніч,

А в мене світло і вікно нарозстіж.

І знов думки, і серце у вогні,

І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став,

Без темних вирів і дзвінких прибоїв

І як мені писать тобі листа

І бути в нім правдивою собою ?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим, законам

І тиснуть в серце вогнену печать,

І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки

Вбігають, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий,

Стрягнути звідкись у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —

Ясне вино на золотавім лезі.

І плине в серце найхмільніший плин :

Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,

Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

Немов хтось кинув здалека листа

І кличе десь — без підпису й адреси...

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу :

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук...

Для тебе ж захід — завжди тільки захід

Чергують ночі — чорні і ясні —

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів,

Усіх урядів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар :

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері,

Я йду на клич задимлених вогнів —

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів

На день конаючий і тихий,

Та перед смертю він зустрів

Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув

Той сміх, як переможну силу,

Як перенесену свічу

За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,

Пішла серединою вулиць

І очі зустрічні, ясні,

Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,

Мов світло не своєї брами,

Бо чула : ждане довгі дні

Вже йде з безсмертними дарами

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день — і враз достигле жито

І доп'яніють обважнілі грона.

Він ще незнаний, ще непережитий,

Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза ?

Чи дотик смерти на одну хвилину ?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п'яне і завзяте

Відчує певність, мов нехибну шпаду.

Мій день єдиний ! Неповторне свято !

Найвищий шпиль — і початок до спаду

ВІРНІСТЬ

Від сонця свят і непогоди буднів,

Щоб не змінилися безцінні фарби,

В твою скарбницю я складаю скарби,

Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,

А я сховала у глибокий спокій,

Де інших пристрастей рвучкі потоки

її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви

Дають за скарби, що господар кинув, —

Та я не хочу за найвищу ціну

Віддати те, чим володіє Привид.

Так часом хтось у невимовній вірі,

Яку не вбити ні рокам, ні втомі, — '

Пильнує квіти у порожнім домі

І сум кімнат самітним кроком мірить.

Перед вікном шумлять, шумлять тополі

І захід сонця — мов кривава рана,

А на столі розкрита книжка Пана,

Що може не повернеться — ніколи.

БЕЗ НАЗВИ

д.д.

Не любов, не примха й не пригода, —



Ще не всьому зватися дано !

Ще не завжди у глибоких водах

Відшукаєш непорушне дно.

І коли твоя душа, воскресла,

Знову мчиться у осяйну путь,

Не питай, чиї надхненні весла

Темний берег вміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть,

Тільки серце — збуджений орел !

Пий же бризки, свіжі та іскристі,

Безіменних, радісних джерел !

ЗО

ПОДОРОЖНІЙ



Ти — тільки випадковий подорожній

На запашнім, заквітчанім шляху.

Л. Могилянська

І

Відпочинеш і підеш знову.



Що ж, заходь до мойого дому,

Щоб вином моїм рубіновим

Затопити дорожню втому.

Гостре щастя, раптовним блиском

Мою душу до дна пропалить :

Не чужий ти, а свій і близький,

Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквітне свято,

Мов бузок запашний у січні,

І кохання, легке й крилате,

Я запрагну змінить у вічність.

Ти відходиш вже ? Що ж, не плачу.

Не сумуй і ти, подорожній.

Хтось незнаний нам шлях призначив

І покинуть його не можна.

Біль зламаю, а сльози витру.

В зимну ніч, на твої дороги

Тільки сміх мій весняним вітром

Буде бігти — тобі навздогін.

II

Догоряє, попеліє дивне щастя...



Зажурився день — замріяний і млистий,

А думки мої, надхненні та квітчасті,

Опадають вересневим, жовтим листям...

ЗІ

Ось пішов собі звичайний подорожній.



Більш нічого. Навіть плакати не смію.

Тільки в душу, безборонну і порожню,

Сум летить непереможним, чорним змієм.

Прийдуть люди — не чужі, не випадкові, —

Буду жити і сміятися, як досі,

Хоч життя мого весняну, світлу повінь

Надпила, у перший раз, — холодна осінь.

III


Ох, чому ж це серце б'ється молотом,

А уста мої — розквітла китиця ?

І чому це полум'ям і золотом

Кожна річ в моїй кімнаті світиться ?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.

А слідом весна моя заблукана.

І згоряють у вогні великому

Всі закони, що були розлукою.

Знову осінь утікає злякано

Під травневою рясною зливою :

Перший раз сьогодні я заплакала,

Не сміюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип'ю келехом,

Однаково, чи своє, чи вкрадене.

Буде шлях тобі без мене скелистим,

А життя моє без тебе — зрадою.

ВІДПОВІДЬ

О, так, я знаю, нам не до лиця

З мечем в руках і з блискавками гніву,

Військовим кроком, з поглядом ловця

Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,

Де кораблями — ваші збиті крила...

Не Лев, а Діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Та ледве з ваших ослабілих рук —

Сповзає зброя ворогам під ноги,

Спиває ніжність леґендарний крук —

Жорстокий демон бою й перемоги.

І рвуться пальці, довгі і стрункі,

Роздерти звички, мов старі котари,

Щоб взяти зброю з вашої руки

І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тільки меч — блискучий і дзвінкий —-

Відчує знову ваш рішучий дотик,

Нам час розгорне звиклі сторінки :

Любов і пристрасть... Ніжність і турботи.

П'ЯТИЙ ПОВЕРХ

(Еміґрантське)

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,

Все те ж життя бездомних волоцюг,

І ще твердіше, ще міцніше стисне

Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір — завтра, чи позавтра,

Забувши втому, я не буду йти,

Я буду бігти й обминати авта —

На п'ятий поверх, де чекаєш ти.

І невідмінно — березень, чи грудень -

Все те ж питання й відповідь : « На днях ».

Все та ж потіха: «Може якось буде»,

Все так же в мозок — найгостріший цвях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.

Ясніє зір, відпочиває слух —

І так безжурно скинуті турботи,

Як з голови мій чорний капелюх.

І покій наш — це передпокій неба, .

І у казки я вірю знов і знов,

Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,

Перепливає просто у вікно.

Ти знов веселий і юнацьким кроком

Обходиш покій — тут —• і знову там.

« Буенос Айрес » ! « Африка » ! « Марокко » !

Так легко й дзвінко вимовлять устам !

* * *


Палить сонце, дощі, вітри,

У пісках поринає крок,

Серед ночі зловіщий крик

Залітає до нас в шатро.

« Відпливаймо » ! — Беру весло !

« Небезпека » ? — Не зложу рук !

Все разом — і добро, і зло,

Все удвох — і пісок, і брук !

* * *

А завтра зрання та ж незмінна пісня,



Все так же набік чорний капелюх

І аж до ночі не спаде, не звисне

Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

ЧУЖА ВЕСНА

Десь цілком недалеко засліплює світло,

Десь ридають трамваї і мучаться авта,

Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,

А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,

Бо мене обійматиме вітер весняний,

Мої кроки і серце застукають гулко

І тебе я спіткаю, як завжди, незнаний.

Ти не з мого запеклого, тьмяного краю,

І тобі не розплутать заплутані межі —

Тільки подмухів теплих розбещена зграя

Все б хотіла спалить у весняній пожежі !

Та потім, серед ночі, в маленькій кімнаті

Може мріяти будеш про радісну близькість.

Тільки я мушу твердо безжалісно знати,

Що не зродиться полум'я з вогнених блисків.

Розцвітають кущі ясміну —

Грає сонце в височині.

Чи зустріну, чи не зустріну ?

Чи побачу тебе, чи ні ?

І куди б скерувати кроки,

Щоб тебе я могла знайти ?

Тільки бачу — іде високий,

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка