Урок-лекція та її аналіз лекція



Скачати 448.48 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації15.04.2016
Розмір448.48 Kb.
  1   2
2014 рік

Дячук С.М.

НЕСТАНДАРТНІ ФОРМИ ПРОВЕДЕННЯ СУЧАСНОГО УРОКУ


  • УРОК-ЛЕКЦІЯ ТА її АНАЛІЗ


Лекція — одна із форм організації навчання в загальноосвітньому навчальному закладі. її основою є системне усне викладення учителем навчального матеріалу протягом одного уроку (чи пари уроків), головний зміст якого становлять аналіз та узагальнення фактів, а провідними прийомами є пояснення й міркування. Залежно від теми лекції в ній можуть превалювати характеристика, опис, розповідь про певні факти, процеси, явища.

Структура традиційної лекції така: організація діяльності вчителя й учнів; формулювання теми, постановка мети і завдань; актуалізація опорних знань учнів; викладення змісту дидактичного матеріалу вчителем, забезпечення умов сприйняття та засвоєння його учнями; узагальнення та систематизація знань учнів, здобутих у процесі читання лекції.

У процесі підготовки до лекції вчителеві необхідно: визначити оптимальний обсяг нової інформації; забезпечити відповідність інформації теоретичним положенням тієї науки, до якої належить навчальний предмет; акцентувати увагу учнів на основному, істотному; забезпечити повноту та глибину реалізації змісту навчального матеріалу. Важливо також вибрати та раціонально використати методи і засоби викладу змісту лекції, визначити метод-домінанту викладання навчального матеріалу (репродуктивний, проблемний, творчий). Специфічним, як стверджує І.М.Чередов, у лекції відносно до уроку є етап визначення домашнього завдання. Тут важливо уникати перевантаження учнів. З цією метою доцільно давати диференційовані завдання, план семінарського заняття з теми лекції, розраховуючи на те, що учні заздалегідь почнуть готуватися до обговорення конкретних питань за змістом лекції1.

Залежно від дидактичної мети та місця в логічній структурі навчального матеріалу розрізняють такі типи лекцій: вступна, оглядова, узагальнююча, лекція-інструктаж.

Специфіка вступної лекції полягає в тому, що її головною метою є розкриття провідних ідей і аспектів курсу навчального предмета, перспективи навчальної роботи з учнями щодо оволодіння змістом курсу предмета. При цьому важливо використовувати внутрішньо-курсові та міжкурсові зв'язки, їх реалізація забезпечує цілісне сприйняття та уявлення про предмети, які вивчаються, їхню практичну значущість. Для вступної лекції найтиповішими прийомами викладання навчального матеріалу є порівняння, співставлення, спирання на знання учнів, здобуті у практичній діяльності та спілкуванні, доведення, висновки, оціночні судження.



Оглядова лекція проводиться, як правило, з метою висвітлення широкого кола питань з того чи іншого курсу навчального предмета, ознайомлення з новою інформацією з цих питань, розширення світогляду учнів. Важливим моментом оглядової лекції є відбір і структурування навчального матеріалу, що забезпечує підготовку учнів до логічного сприйняття систематизованої інформації та засвоєння системних знань. Превалюючими прийомами оглядової лекції є розповідь, опис та аналіз фактів, явищ, процесів. Засобами реалізації змісту оглядової лекції є раціональне поєднання слова вчителя та наочності (таблиць, кодокарт, кодофільмів, різних видів ТЗН, зокрема комп'ютера та ін.)2.

Узагальнююча лекція зазвичай проводиться після вивчення повного курсу навчального предмета або великого його розділу з метою систематизації та поглиблення знань учнів. Вона є підсумком системи проведених раніше уроків і включає провідні аспекти курсу даного навчального предмета. У процесі узагальнюючої лекції доцільним є використання узагальнюючих таблиць, схем, ТЗН тощо.

Лекція-інструктаж проводиться з метою підготовки учнів до семінару, лабораторної роботи, практичного заняття. Розкриваючи теоретичний і прикладний аспекти теми лекції, вчитель акцентує увагу на можливих та доцільних шляхах використання теоретичних знань, навичок і вмінь у процесі самостійної роботи; дає розгорнуте трактування того кола питань, які передбачено розглянути на наступному занятті. На лекції-інструктажі можуть бути поставлені завдання репродуктивного, реконструктивного, варіативно-тренувального, пошукового та творчого характеру; зосереджується увага учнів на джерелах додаткової інформації.

Таким чином, з метою підвищення якості лекції вчителеві необхідно чітко визначити місце теми лекції в логічній структурі курсу навчального предмета, оптимальний обсяг навчального матеріалу, форми, методи та засоби ефективної його реалізації.



Залежно від форми організації і керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів лекція може бути монологічною, діалогічною, полемічною.

Характерними ознаками монологічної лекції є превалююче викладання її змісту самим учителем, який розкриває ті чи інші положення у вигляді готових висновків. У цьому випадку учні сприймають на слух інформацію, фіксують основні положення, запам'ятовують. Монологічна лекція має свої переваги та недоліки. Переваги полягають у тому, що вчитель може чітко визначити обсяг змісту лекції та забезпечити його реалізацію, регламентувати власну діяльність і діяльність учнів, дозувати матеріал за блоками й фрагментами, варіювати його залежно від сприйняття учнями інформації. Недолік монологічної лекції — відносна пасивність учнів недостатність зворотного зв’язку щодо засвоєння її змісту, відсутність

можливості оперативно внести корективи у зміст лекції, навчальна пізнавальну діяльність учнів та її результативність. Сигналами до коригування монологічної лекції можуть бути запитання, репліка, схвалення, нерозуміння, відсутність інтересу учнів, погана дисципліна.

Діалогічна лекція розрахована на певний ступінь участі учнів розкритті її змісту при керівній та спрямовуючій ролі вчителя. Лекція, яка проводиться в діалогічній формі, досягає успіху тоді, коли вчителем добре продумані та сформульовані запитання для діалогу з учнями, передбачені можливі варіанти відповідей на них, визначені серед них найбільш суттєві.

Полемічна лекція передбачає викладання змісту матеріалу у вигляді постановки дискусійних проблем, ідей, положень, що вимагають розв'язання в ході дискусії. При цьому не виключені різні думки з того чи іншого питання. Роль учителя у проведенні полемічної лекції дуже складна. Йому необхідно бути ерудитом, володіти мистецтвом полеміки, орієнтуватися в різних поглядах та спрямовувати учнів на правильні висновки. Крім того, він має бути демократичним, справедливим, винахідливим, в міру гнучким. Полеміка — один зі способів ефективного емоційного впливу на учня, збудження його інтересу, відвертості, щирості, бажання шукати істину.

Незалежно від типу лекції у процесі її спостереження та аналізу слід звертати увагу на такі параметри:

• підготовка вчителя до лекції (доцільний вибір теми лекції);

• постановка триєдиної мети та завдань лекції; розробка систем питань (плану), що розкривають зміст лекції; знання основної та допоміжної літератури з теми лекції; засобів її реалізації, визначення провідних ідей, вибір оптимальної структури лекції, логічність викладання матеріалу);

• прийоми викладання вчителем навчального матеріалу (пояснення, міркування, використання наочності, у тому числі ТЗН, комп'ютерної техніки, додаткового дидактичного матеріалу);

• прийоми організації навчально-пізнавальної діяльності учнів у процесі читання лекції (складання розгорнутого або тезисного плану; конспектування лекції; фіксація фактів, які необхідні для наступного проведення практичного заняття чи лабораторної роботи, розв'язання задач тощо; вибір прийомів запису матеріалу лекції);

• способи активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів (постановка запитань і завдань для аналізу, зіставлення і порівняння різних фактів, явищ, самостійних висновків та пропозицій);

• привертання уваги учнів до змісту лекції за допомогою відомих прийомів спілкування під час її читання: «Це особливо важливо!..», «Вдумайтесь...», «Зверніть увагу...» тощо; за допомогою таких висловів: «Зробимо висновки», «Отже ми бачимо...»; риторичних запитань, на які пізніше дасть відповідь сам учитель: «Чим пояснити цей факт?», «Як пов'язані між собою ці події?», пауз, які дають змогу учням вдуматися у викладене;

• тип лекції залежно від дидактичної мети і її місця в логічній структурі навчального матеріалу (вступна, оглядова, узагальнююча, лекція - інструктаж); залежно від форми організації і керування навчально -пізнавальною діяльністю учнів (монологічна, діалогічна, полемічна);

• ефективність лекції: стан дисципліни учнів; інтерес до інформації, викладеної вчителем; якість виконання навчальних завдань; вміння учнів робити висновки, вносити пропозиції; міцність, повнота та глибина знань учнів з висвітленої теми.


  • СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ ТА ЙОГО АНАЛІЗ

Семінарське заняття є формою навчання, що дає змогу ефективно організувати самостійну роботу учнів. Семінарські заняття найчастіше проводяться у старших класах. При цьому учням надається можливість активно оперувати знаннями, здобутими на уроках, а також у процесі самостійної роботи з рекомендованою літературою. На семінарському занятті допустимі дискусії, заперечення, обговорення, аргументація тощо, що дає змогу учням більш осмислено і міцно засвоювати тему. Семінар — це живий творчий процес, який не може бути запрограмований в усіх деталях.

Основними завданнями семінарського заняття є: закріплення, розширення та поглиблення знань учнів, здобутих раніше на уроках; формування і розвиток навичок самостійної роботи учнів; реалізація диференційованого підходу до навчання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів; створення умов для формування й розвитку їхніх пошуково-творчих знань та навичок.

За характером семінарські заняття поділяються на: випереджальні, навчальні, узагальнюючі (підсумкові).

Випереджальні семінарські заняття проводяться перед вивченням невеликої за обсягом та нескладної за змістом теми. Їх мета — формувати вміння орієнтуватися у змісті навчального матеріалу, виділяти описовий, пояснювальний та інструктивний матеріал, головне, істотне у змісті теми. Підготовка до семінару такого типу вимагає обов'язкового інструктажу, розробки групових та індивідуальних завдань, контролю за процесом підготовки учнів до семінару.

Навчальний семінар проводиться у процесі вивчення теми та ставить за мету: поглибити знання, сформувати уміння та навички застосування теоретичних знань учнів у практичній діяльності; усунути прогалини у навчальних досягненнях учнів із засвоєної теми. На семінарських заняттях навчального типу вчитель, спираючись на знання, вміння та навички учнів, набуті на попередніх заняттях, розробляє систему навчальних завдань для самостійної роботи. При цьому завдання повинні не дублювати аналогічні, раніше використовувані, а носити варіативно-тренувальний або реконструктивний характер. Основні методи та прийоми роботи вчителя на навчальному семінарі — це обговорення, дискусія, аналіз, висновки і пропозиції.

Специфіка узагальнюючого (підсумкового) семінару полягає в тому, що він проводиться після вивчення складної за змістом та великої за обсягом теми чи розділу навчальної програми. Його мета — формувати вміння та навички учнів самостійно систематизувати і поглиблювати знання, використовувати їх у практичній діяльності. Ефективність семінарського заняття такого типу значною мірою залежить від ретельності його підготовки. Передусім, учителеві необхідно визначити місце семінару в системі інших уроків з навчального предмета; правильно сформулювати тему, мету і завдання семінару; визначити обсяг матеріалу для розгляду на занятті. Суттєву роль при цьому відіграє організаційна сторона семінарського заняття, зокрема: розробка питань та диференційованих завдань для обговорення; складання переліку основної та додаткової літератури; завчасне (за 10-15 днів до заняття) доведення до відома учнів плану семінару; повідомлення про форму організації та проведення заняття; визначення ролі кожного учня як активного його учасника; підготовка спільно з учнями необхідного наочного матеріалу, забезпечення методичного та технічного оснащення семінарського заняття. До підготовки семінару доцільно залучати також батьків, завідувача бібліотеки загальноосвітнього навчального закладу, запропонувавши їм організувати, наприклад, виставку книг, посібників, зразків наочних матеріалів, самостійних творчих робіт учнів та ін.

Важливе значення у підвищенні ефективності семінарського заняття має технологія його проведення. Як правило, семінарське заняття починається із вступного слова вчителя (оголошення теми, розкриття її

актуальності, ознайомлення з планом). Обговорення питань плану заняття може починатися з раніше запланованого повідомлення учня або з вільного його виступу. Бажано викликати надійних учнів, але не найсильнишіх. Сильні учні повинні бути у резерві та залучатися в ролі опонентів, яким можна доручити узагальнення виступів з того чи іншого питання семінару. Після першого повідомлення чи виступу викликаного вчителем учня в обговоренні питання можуть брати участь всі бажаючі. При цьому їм дозволяється користуватися конспектами, підручниками, будь-якими джерелами. Вчитель стежить за тим, щоб пі час семінару була створена атмосфера доброзичливості та взаємне довіри, вільного обміну думками, співробітництва та співдружності. Активізація навчально-пізнавальної діяльності учнів на семінарі залежить від вільного вибору опонентів, створення проблемних ситуації розгортання мікродискусій. Завершується семінарське заняття підбиттям підсумків обговорюваної теми, оцінюванням знань учнів.



Незалежно від типу семінарського заняття у процесі його спостереження та аналізу доцільно звертати увагу на такі параметри:

• вибір теми (співвідношення вивченого та нового матеріалу; характер матеріалу, що дає змогу поглибити знання учнів, підвищити їх інтерес до навчального предмета, розширити світогляд; можливість забезпечити учнів літературою з теми; врахування ступеня сформованості в учнів умінь та навичок самостійної роботи);

• педагогічна доцільність постановки мети та завдань семінар;

• підготовка вчителя та учнів до семінару (розчленування теми н конкретні питання; інструктаж щодо роботи з основною та додатковою літературою; вибір форм самостійних повідомлень учнів — доповідь, реферат, виступ, опонування; підготовка ілюстративного матеріалу);

• технологія проведення семінару (повідомлення теми, мети і завдань заняття; надання слова учням для повідомлення з питань семінару; коментар щодо повідомлень учнів; концентрування уваги учнів на питаннях, які передбачені планом; постановка питань процесі повідомлень учнів, що спонукають до дискусії, вимагають доказовості, міцних знань, винахідливості);

• розкриття теми семінарського заняття (чи всі питання розкриті, глибина та повнота їх висвітлення, кількість «активних» учасник: семінару, активізація і стимулювання учнів у процесі роботи);

• підбиття підсумків семінарського заняття (чи розкрита тема, я знання здобули учні, ставлення до заняття і творча активність учні

досягнення мети заняття, оцінювання і стимулювання учнів до активної участі в семінарі, похвала за кращі відповіді та активи) участь у роботі семінару):

• результативність семінарського заняття (закріплення та поглиблення здобутих раніше знань учнів, набуття нових знань; формування в учнів умінь та навичок, зокрема самостійної роботи з першоджерелами; розвиток здібностей учнів, формування умінь застосовувати теоретичні знання на практиці, ступінь творчого мислення учнів, самоорганізація та самоконтрол


  • УРОК-КОНФЕРЕНЦІЯ ТА ЇЇ АНАЛІЗ


Конференція як форма організації навчально-виховного процесу передбачає присутність в одній аудиторії учнів, які об'єднані однією метою — розв'язання певної теоретичної чи практичної проблеми. Творче обговорення та розв'язання обраної проблеми визначають зміст конференції, характерною ознакою якої є дискусія, а результатом — осмислення цієї проблеми.

Учнівська конференція — це важлива форма навчання, яка сприяє формуванню знань, умінь і навичок учнів, їх закріпленню та вдосконаленню, поглибленню і систематизації. Це комплексна форма узагальнення результатів самостійної пізнавальної діяльності учнів під керівництвом учителя, що здійснюється завдяки спільним зусиллям учителя та учнів. Метою конференції є поглиблення, зміцнення та розширення здобутих знань; розвиток і саморозвиток творчих здібностей учнів, їхньої активності; створення передумов самовиховання, самовдосконалення, самовизначення учнів.

Щодо типізації шкільних конференцій немає єдиної думки ні в психолого-педагогічній літературі, ні в практиці роботи загальноосвітніх закладів. Окремі автори виділяють теоретичну, читацьку й підсумкову конференції; інші — навчальну, підсумкову та оглядову. При цьому як основу класифікації конференцій різні автори використовують різні характеристики. Так, у визначенні «читацька конференція» пріоритетним є контингент її учасників, тобто — читачів. Неправомірно, на наш погляд, виділяти в окремий вид навчальні конференції, оскільки шкільні конференції (проблемні, тематичні, оглядові тощо) — всі є навчальними. У зв'язку з цим вважаємо, що в практиці роботи загальноосвітніх навчальних закладів слід виділяти і проводити оглядові, підсумкові та тематичні конференції.

Оглядова конференція проводиться з однієї чи кількох пов'язаних між собою актуальних проблем, з яких учні повинні поглибити знання та отримати додаткову інформацію. її метою є систематизація знань, умінь га навичок учнів, стимулювання їхньої пізнавальної активності, забезпечення системних знань учнів, формування колективних й особистісних відносин, самостійності у виборі засобів, форм і методів навчально-пізнавальної діяльності. Оглядова конференція може проводитися: на початку вивчення того чи іншого предмета з метою розкриття перспективи вивчення нового курсу; в середині або наприкінці його вивчення — з метою розширення, поглиблення та систематизації знань, умінь і навичок учнів.

Підсумкова конференція проводиться як заключний етап вивчення певного розділу навчальної програми. Це може бути конференція з підбиття підсумків вивчення творчості окремого письменника; окремого великого за обсягом літературного твору: зі споріднених проблем різних навчальних предметів, тобто з міжпредметної тематики.

Тематична конференція, як правило, проводиться з окремої актуальної теми: наукової, технічної, практичної. Вона може стикуватися з навчальною програмою окремих предметів; зумовлюватися політичними чи соціально-економічними подіями, умовами розвитку суспільства в країні та за кордоном.

До визначення теми конференції бажано залучати учнів, особливо старшокласників. Для цього доцільно провести анкетування чи усне опитування учнів. Один із можливих варіантів подається:



Шановний старшокласнику!

З метою підвищення ефективності тематичної конференції просимо висловити свої побажання.

1. Яку тему конференції ти вважаєш за доцільну та цікаву? (Назвати.)

2. Яку участь ти візьмеш у підготовці та проведенні конференції (підготовка доповіді, співдоповіді, наочних матеріалів, участь у дискусії)? (Необхідне підкреслити.)

3. Кого доцільно залучити до проведення конференції, окрім учителя та учнів (учених, виробничників, бізнесменів, підприємців)? (Необхідне підкреслити.)

4. Що ще ти можеш порадити?

Підготовку конференції, незалежно від її типу, можна умовно поділи і и на два етапи. На першому етапі визначається тема конференції, ставляться мета та завдання; розробляється перелік питань, які розкривають тему (план); оголошується конкурс на крашу доповідь і девіз конференції; розподіляються обов'язки між учнями; готуються література. виставкові та наочні матеріали. Другий етап підготовки до конференції характеризується більш інтенсивною діяльністю вчителя та учнів: уточнюється план конференції, визначаються її учасники (учні одного класу, паралелі класів), складається список рекомендованої літератури, оголошуються доповідачі та виступаючі, готується інформаційний стенд. На другому етапі визначним моментом у підготовці конференції є її змістова сторона. У цьому плані першим помічником є вчитель, який надає допомогу учням іншим учасникам конференції; переглядає зміст доповідей, аналізує їх; порівнює , зіставляє, прогнозує можливі зіткнення різних думок, поглядів, переконань. Якщо визначаються опоненти доповідачів, то вони теж повинні заздалегідь ознайомитися зі змістом доповідей. При цьому ставиться мета виявлення нової інформації цікавих статистичних даних, фактів, прикладів з літератури і практичної діяльності, які мають узагальнюючий характер і сприяють підвищенню інтересу учнів до певного курсу навчального предмета, в т.ч. до теми конференції.

Практика роботи загальноосвітніх навчальних закладів підтверджує. що доцільно проводити конференції з таких тем, які дали б змогу використовувати знання учнів з кількох навчальних предметів. При цьому якість конференції підвищується завдяки об'єднанню зусиль учителів-предметників у її підготовці й проведенні.



Технологія проведення уроку-конференції така: оголошення теми, оголошення доповідей, співдоповідей, виступів; затвердження регламенту роботи; підтримка робочої обстановки; концентрація уваги учнів на темі конференції, активізація навчально-пізнавальної діяльності учасників конференції; дотримання чіткої процедури проведення; забезпечення позитивної установки на сприйняття змісту повідомлень, відповідного морального і психологічного мікроклімату, атмосфери поваги і довіри.

Підсумки конференції доцільно підбивати колективно, залучаючи учасників до оцінювання її результативності, використовуючи думки та ідеї опонентів. Для оцінювання ефективності конференції можна створити журі.



У процесі аналізу уроку-конференції доцільно враховувати такі параметри:

• раціональність вибору теми конференції, постановки навчально-виховних цілей за завдань;

• підготовка конференції (зміст доповідей, співдоповідей, виступів, рекомендацій, внесених доповідачами як результату самостійної творчої праці; ознайомлення учнів із запропонованою літературою, підготовка наочних та інших ілюстративно-демонстраційних матеріалів);

• дотримання процедури проведення уроку-конференції (повідомлення теми, регламенту роботи; психологічна настроєність на сприйняття та обговорення інформації учасниками конференції):

• дисципліна учнів під час проведення конференції, зацікавленість змістом доповідей та повідомлень:

• зміст конференції ( глибина, повнота розкриття теми; зміст окремих доповідей, читання напам'ять уривків, цитат з літературних джерел; використання наочних матеріалів: ораторські здібності доповідачів, літературний стиль, грамотність і чистота мови);

• ефективність конференції (формування світогляду учнів; поглиблення й розширення діапазону знань у цій галузі науки; формування навичок самостійної роботи з літературою та її аналізу, умінь писати доповіді, виступати публічно перед своїми однолітками і старшими; виховання почуття відповідальності; задоволення учнів від проведеної конференції).


  • УРОК-ДИСПУТ І ЙОГО АНАЛІЗ


Слово «диспут» латинською походження і означає «міркую», «суперечу». Диспут одна із форм навчальної роботи з учнями. як, і допомагає розвивати їхні самостійність, логічне мислення, соціальну та моральну зрілість, формувати особисті погляди та переконання. Під час диспуту з'являються можливості впливу на інтелектуальну та емоційну сфери особистості учня, збудження йот зацікавленості у пошуку істини. Окрім цього, в процесі диспуту створюються умови для реалізації демократичних засад навчання. «Навчання в диспуті сприяє розвитку критики та самокритики, культури мови та логічного мислення, навчає умінню опонувати та перевіряти правильність своїх поглядів і переконань»3.

У процесі диспуту учні обговорюють не тільки запропоновані вчителем питання, а й ті, які виникли під час підготовки до диспуту. Крім того, учні набувають умінь та навичок самостійної роботи з різними джерелами інформації; оволодівають методами аналізу і синтезу; формують уміння узагальнювати, робити висновки і вносити пропозиції. Під час диспуту, тобто зіткнення різних поглядів та думок, знання учнів уточнюються, поглиблюються, коригуються; діти вчаться аргументовано захищати власні думки, переконання, ідеї. У цьому плані диспут є одним із засобів перетворення знань на переконання.

Диспут і конференція мають багато спільного. Передусім, вони розраховані на високий рівень ерудиції, активності та самостійності учнів. Разом з тим диспут суттєво відрізняється від конференції тим. що він меншою мірою запрограмований як за змістом, так і за формами проведення. Диспут вимагає чіткого вичленування предмета обговорення і забезпечує широкі можливості розв'язання суперечок. Успіх уроку-диспуту забезпечують серйозна та старанна підготовка до нього вчителя й учнів, актуальність теми, характер його проведення.

Учителеві необхідно чітко визначити та сформулювати тему диспуту, поставити мету і завдання, розробити систему питань, контр-питань, які найбільш повно розкривають зміст теми; провести інструктаж учнів, тобто ознайомити їх з темою диспуту, змістом питань, із яких вони повинні висловлювати свої думки, літературою та іншими матеріалами; порадити звернутися до інших можливих джерел інформації (батьків, учених, журналістів, ветеранів війни, героїв праці, засобів масової інформації). Зауважимо, що диспути не повинні бути дуже широкоплановими, громіздкими. У процесі підготовки до диспуту учні повинні самостійно осмислити проблему та її основні аспекти, підготувати необхідну й достатню інформацію щодо суті проблеми, прагнути до висловлення своїх суджені. з того чи іншого питання, обмінятися думками (індивідуально чи и групі), підготувати відповідний інформаційний матеріал для підтвердження своїх думок та суджень.



Технологія проведення уроку-диспуту така: повідомлення теми, цілей і завдань диспуту; ознайомлення з наочними посібниками, ви ставкою та іншими дидактичними матеріалами; спрямування учиш на відвертість, уважне і шанобливе ставлення до думок інших; обгрунтування своїх переконань, висновків. Управління диспутом боку вчителя вимагає тактовності, коректності, уміння спрямовувати виступ учнів на об'єктивне розкриття суттєвих сторін проблеми, формування умінь учнів оперувати фактами, переконувати в істинності чи хибності висловлюваних суджень.

Зацікавленість у диспуті зростає, як правило, у процесі його проведення. Це залежить від того, як учитель ставить запитання, стимулює самостійність висловлювань і суджень учнів, спонукає до взаєморозуміння, співробітництва, забезпечує єдність цілей та устремлінь.

Важливо також дотримуватися вимог до диспуту. Це вільний обмін думками; на диспуті всі активні; кожен виступає і критикує будь-які положення, з якими він не згоден; головне у диспуті — факти, логіка, уміння доводити; міміка, жести, вигуки як аргументи не приймаються4.

Підбиваючи підсумки диспуту, слід оцінювати не тільки зміст виступів, а й форму їх виголошення; звертати увагу на сформованість умінь учнів правильно обстоювати свої думки та переконання.



У процесі аналізу уроку-диспуту слід зосередити увагу на таких параметрах:

• доцільність вибору та постановки теми диспуту;

• якість підготовки до диспуту (вивчення учнями навчального матеріалу з теми, ознайомлення з літературою, консультації, обмін думками, аналіз анкетних даних, зосередження уваги учнів на провідній меті та аспектах диспуту);

• організаційна робота з підготовки до уроку-диспуту (психолого-педагогічна мотивація доцільності обраної теми диспуту, визначення часу та місця проведення, підготовка наочності, ТЗН. тематичної символіки);

• дотримання вчителем вимог до проведення диспуту;

• зміст диспуту (глибина знання учителем та учнями проблеми диспуту, основних теоретичних положень з теми диспуту відомих учених, письменників, діячів інших сфер науки і культури; теоретична і практична значущість теми диспуту, логіка та доказовість думок, зосередження уваги на головному, істотному; підведення учнів до самостійних висновків, узагальнень, їх корекції; етика поведінки учасників диспуту);

• процедура проведення уроку-диспуту (постановка питань, мобілізація та активізація уваги, керування пізнавальною діяльністю учнів; дотримання такту й культури узагальнення різних думок, суджень);

• роль учителя у диспуті (провідна, непомітна, опосередкована, невимушена, авторитарна);

• дисципліна учнів у процесі диспуту, дотримання правил диспуту;

• підбиття підсумків диспуту (оцінювання правильності розуміння й коментування учнями теми, провідних її ідей та аспектів; активність і самостійність суджень учнів; уміння учнів підкріплювати прикладами ті чи інші положення, судження, пов'язувати їх із життям суспільства, школи, класу)




  • УРОК-ЗАЛІК ТА ЙОГО АНАЛІЗ

Залік — це форма перевірки навчальних досягнень учнів з вивченої теми чи розділу курсу навчального предмета. Його метою є оцінювання навчальних досягнень, систематизація, узагальнення та поглиблення знань, усунення прогалин у знаннях учнів.

Ефективність уроку-заліку значною мірою залежить від його підготовки. Передусім учителеві слід визначитися, чи доцільно проводити залік з даної теми чи розділу навчального курсу. Як правило, на урок-залік виносяться головні теми курсу предмета, тобто найбільш значущі та найскладніші для засвоєння учнями. У процесі підготовки до заліку вчитель добирає відповідний матеріал, виділяє в ньому головне, істотне, складає перелік питань, що охоплюють основний зміст розділу, закони, теорії, ідеї, алгоритми; розробляє диференційовані завдання практичного і теоретичного характеру. Питання, що виносяться на залік, доцільно формулювати так, щоб відповіді на них були розраховані на виявлення в учнів умінь аналізувати, зіставляти, узагальнювати, систематизувати, робити висновки і пропозиції, тобто рівня загальнонавчальних навичок та умінь.

Учителеві слід скласти перелік додаткових питань, які можна було б поставити учням у разі необхідності. Крім того, до заліку потрібно підготувати довідкову літературу, методичні посібники, підручники, демонстраційний матеріал, ТЗН та інші види наочних матеріалів (таблиці, малюнки, схеми, графіки, комп'ютер), використання яких допомагало б об'єктивніше виявити знання учнів з визначеної для заліку теми.

Важливими сторонами проведення уроку-заліку є підготовка до нього учнів та технологія його проведення. Учні заздалегідь ознайомлюються з питаннями, що виносяться на залік, виконують завдання практичного характеру, аналогічні тим завданням, що включені до заліку. У процесі підготовки до заліку учні класу можуть бути розподілені на групи за рівнем підготовки та інтересами; для кожної групи визначаються консультанти з-поміж сильних учнів.

Що стосується технології проведення заліку, то вона може бути різною. Питання та навчальні завдання учні можуть отримувати методом «жеребкування» або за картками, що містять питання і завдання, розраховані на виявлення системних знань, практичних умінь та навичок учнів. Питання вчитель ставить усно з урахуванням індивідуальних особливостей та рівня знань учнів. Відповіді можуть бути усними, письмовими (на дошці, в зошиті) та оцінюються вчителем. Урок-залік можна провести як громадський огляд знань. При цьому обирається журі (учитель, представник батьківського комітету, класу, виробничник, делегат від учнів, представник адміністрації загальноосвітнього навчального закладу, член ради школи).

На ефективність уроку-заліку значною мірою впливають створення сприятливого мікроклімату, забезпечення позитивного емоційного настрою на залік, атмосфера доброзичливості, співробітництва та співдружності, дотримання педагогічного такту.

Урок-залік — це не тільки контроль за навчальними досягненнями учнів, але й важливий стимулюючий чинник їх навчально-пізнавальної діяльності. Позитивна оцінка на заліку надає учням упевненості, підвищує їх інтерес до вивчення даного предмета, формує позитивне ставлення до навчальної роботи та її результатів, тобто урок-залік має потужний виховний потенціал, який повинен уміло реалізуватися вчителем.

Підбиття підсумків заліку є обов'язковим його компонентом. Учитель повідомляє учням оцінки, отримані під час заліку, відзначає найбільш повні, глибокі та оригінальні відповіді, аналізує (можливо, і спільно з учнями) помилки, неточності у відповідях, дає рекомендації окремим учням щодо поглиблення та систематизації знань, усунення прогалину засвоєнні навчального матеріалу. Результати заліку, крім виставлення оцінок у щоденниках учнів, можуть висвітлюватися на екрані змагань, по шкільному радіо, на класних зборах, шкільних лінійках.



У процесі аналізу уроку-заліку слід зосередити увагу на таких параметрах:

• доцільність проведення заліку з даної теми з точки зору її теоретичної та практичної значущості, складності;

• підготовка вчителя до заліку (визначення змісту та обсягу навчального матеріалу, що виноситься на залік; організація та проведення консультацій);

• підготовка учнів до заліку (організація індивідуальної та самостійної роботи в групах, зосередження уваги на засвоєнні головного, істотного, практичний тренаж);

• вибір форми проведення заліку та її педагогічна доцільність (письмова перевірка, усне опитування — фронтальне, групове, індивідуальне, самоконтроль, взаємоконтроль);

• диференційований підхід до учнів під час заліку;

• організація та забезпечення дисципліни учнів під час заліку;

• облік рівня навчальних досягнень учнів;

• раціональність технології проведення заліку, дозування часу на опитування одного учня;

• стимулюючий та виховний вплив уроку-заліку на навчально-пізнавальну діяльність учнів, інтерес до вивчення даного предмета;

• підбиття підсумків заліку та визначення форми оголошення його результатів.

Підбиття вчителем підсумків заліку не повинно зводитися лише до виставлення оцінок та їх коментування. Мета вчителя — виявити, як учні засвоїли тему (міцно, глибоко, поверхово), які відповіді були найкращими, яких навичок набули учні в результаті вивчення теми, наскільки вони просунулися вперед у своєму розвитку, які були недоліки у змісті та організації заліку.




  • ЛАБОРАТОРНА РОБОТА ТА ЇЇ АНАЛІЗ


Лабораторна робота є одним із видів обов'язкових самостійних робіт учнів. Вона передбачена навчальним планом із низки навчальних предметів і проводиться під керівництвом учителя із застосуванням спеціальних приладів, матеріалів, інструментів та інших засобів навчання.

Лабораторна робота безпосередньо пов'язана з іншими видами шкільних занять. Вона сприяє реалізації міжпредметних зв'язків, зв'язку теорії з практикою, розвитку інтелектуально-пізнавальної активності учнів5. Крім того, проведення лабораторної роботи забезпечує реалізацію єдності пізнавальної та практичної діяльності учнів у процесі вивчення основ наук.

Лабораторна робота — органічна частина навчально-виховного процесу. Вона безпосередньо пов'язана з навчальним експериментом, дослідами, виконанням домашніх експериментальних завдань, роз-візуванням задач з використанням спостережень та дослідів. При

цьому повною мірою проявляється роль експерименту як джерела знань та критерію істинності теорії. У процесі лабораторної роботи учні набувають навичок використання приладів, лабораторного обладнання, апаратури, технічних засобів, зокрема, комп'ютерної техніки. Вони оволодівають умінням обробки результатів експерименту та вимірювань; навичками узагальнення та систематизації явищ природи; ознайомлюються з основами техніки та технології процесів сучасного виробництва. Лабораторна робота сприяє формуванню в учнів матеріалістичних поглядів на природу, переконаності у можливості її пізнання; умінь виявляти причинно-наслідкові зв'язки, функціональні залежності між фактами, явищами і процесами.

Значну частину лабораторної роботи займають спостереження та експеримент, у тому числі уявний. Уявний експеримент — це аналіз такої ситуації, яку в принципі відтворити неможливо, тобто це форма мислення, в якій реальні моделі замінені ідеалізованими уявленнями про них. Можна сказати, що уявний експеримент — це програвання у людському розумі деяких ідеалізованих ситуацій. Він є ефективним способом реалізації прогностичної функції науки в умовах шкільного експерименту, що здійснюється в процесі лабораторної роботи.

Розрізняють класні лабораторні роботи, що виконуються в умовах навчального кабінету загальноосвітнього навчального закладу, та домашні лабораторні роботи, які виконуються учнями в домашніх умовах. Структура їх проведення ідентична, а саме: визначається тема, ставляться мета та завдання, розробляється зміст, визначаються форми та методи виконання, надасться обладнання, вказується термін виконання. Теми лабораторних робіт переважно передбачаються навчальними програмами. Разом з тим неможлива і їх корекція вчителем. Відповідно до теми і змісту лабораторної роботи визначаються її мета і завдання. Наприклад: ознайомлення з властивостями речовини; перевірка закономірностей; визначення постійних величин (констант). Ефективність лабораторної роботи залежить також від виду та якості роздавального матеріалу, обладнання (таблиці, графіки, мінерали, препарати, мікроскопи). До змісту лабораторної роботи відносять: інструктивні картки, алгоритми її виконання, питання для аналізу та узагальнення, рекомендації щодо обробки дослідів (округлення значень вимірюваних величин, визначення похибок вимірювань).

Що стосується форм організації лабораторної роботи, то вони бувають: фронтальні, групові, індивідуальні. Фронтальна форма організації лабораторної робо і и передбачає, що учні класу виконують одну й ту саму роботу за допомогою однакового обладнання6.

Переваги фронтальної форми проведення лабораторної роботи полягають у заощадженні часу вчителя на розробку змісту та добір роздавального матеріалу, оперативності отримання зворотної інформації про хід її виконання, можливості корекції та оцінювання результатів.



Групова форма організації проведення лабораторної роботи полягає в тому, що з однієї й тієї самої теми для окремих груп учнів добирають різні завдання, інструктажі, дидактичні картки, обладнання, її переваги полягають у можливості врахування індивідуальних особливостей учнів, рівнів їхніх навчальних досягнень, інтересів, наданні допомоги та взаємодопомоги, контролю, самоконтролю, взаємоконтролю; ефективнішого використання обладнання.

Суть індивідуальної форми організації лабораторної роботи полягає в розробці індивідуальних завдань, доборі та диференціації дидактичного матеріалу, висуванні різних цілей і завдань роботи, різноманітності алгоритму виконання завдань, врахуванні темпу та ритму навчальної діяльності окремих учнів, рівня сформованості в них умінь і навичок самостійної роботи, теоретичної підготовки Індивідуальна форма організації лабораторної роботи вимагає від вчителя більших зусиль та витрат часу на її підготовку. Крім того. значною мірою ускладнюється процес отримання зворотної інформації про хід виконання індивідуальних завдань та їх корекції.

Незалежно від специфіки форм організації лабораторної робо і п в процесі її виконання використовуються переважно такі методи, я к аналіз, синтез, порівняння, зіставлення, узагальнення, експеримент, моделювання, прогнозування, діагностування, висновки.

Організація проведення лабораторної роботи включає передусім підготовку вчителя та учнів до її виконання. Вчитель готує дидактичний роздавальний матеріал, подає учням теоретичний матеріал з теми лабораторної роботи, розробляє (оновлює) інструктивні картки, контролює хід підготовки учнів до лабораторної роботи, розробляє критерії і методику оцінювання лабораторної роботи та її результатів (поетапно, поопераційно, за проміжними та кінцевим її результатами). Учні оволодівають у процесі виконання лабораторної роботи теоретичними та практичними знаннями, роблять самостійно «відкриття», шліфують окремі операційні вміння та навички самостійної експериментально-пошукової діяльності; набувають умінь планувати діяльність, фіксувати проміжні та кінцеві її результати: оцінювати їх вірогідність.

Учителеві важливо також забезпечити чітку організацію проведення лабораторної роботи (повідомити тему, мету й завдання; провести з учнями інструктаж про хід виконання роботи; нагадати правила поведінки та техніки безпеки; розділити клас на групи (в разі необхідності); повторити технологію виконання роботи; зорієнтувати учнів на кінцевий результат лабораторної роботи та ознайомити з критеріями його оцінювання).

Важливим видом лабораторної роботи є заняття з оволодіння звукосвітлотехнічними та аудіовізуальними засобами. Набуті вміння використовуються учнями під час самостійного перегляду діафільмів, діапозитивів, кодопозитивів, прослуховування записів на магнітофоні, відеомагнітофоні, під час самостійної роботи у навчальних кабінетах, групах подовженого дня, бібліотеці. Такого роду лабораторні роботи мають важливе значення для підготовки учнів-лаборантів, консультантів, помічників учителя.

Що стосується домашніх лабораторних робіт, про які йшлося раніше, то їх результативність може контролюватися за допомогою щоденників спостережень, розрахунків, малюнків, звітів тощо.

Домашня лабораторна робота має певні особливості. Вона є важливим засобом перетворення знань учнів на переконання, дає змогу побачити дії вивчених законів і явищ у повсякденному житті; формує пізнавальний інтерес і позитивне ставлення до підручника, літератури; розширює сферу реалізації принципів свідомості й активності, міцності, єдності конкретного та абстрактного, зв'язку теорії і практикою; виховує кмітливість та винахідливість, наполегливість у досягненні мети, сприяє розвитку конструктивного мислення, формуванню рис творчої особистості.

Успіх домашньої лабораторної роботи залежить від ретельної підготовки учнів до її виконання. Для цього вчителеві слід: визначити місце домашньої лабораторної роботи в системі класної та домашньої роботи; поставити конкретну мету і завдання перед учнями; озброїти їх відповідними теоретичними знаннями та засобами діяльності; ознайомити з вимогами, які висуваються до домашньої лабораторної роботи; психологічно підготувати учнів до самостійного її виконання, відповідальності за якість роботи. Крім того, учнів необхідно навчити користуватися довідковою літературою, іншими джерелами інформації, які сприяють поглибленню, розширенню їхніх знань, виробленню навичок та вмінь самостійної роботи.

У процесі спостереження за лабораторною роботою та її аналізу слід зосереджувати увагу на таких параметрах:

• доцільність проведення лабораторної роботи з певної навчальної теми;

• раціональність постановки мети та завдань лабораторної роботи (зв'язок теорії з практикою, єдність розумової та фізичної діяльності учнів, набуття навичок роботи з приладами, апаратурою);

• якість підготовки вчителя до лабораторної роботи;

• ступінь підготовленості учнів до лабораторної роботи (оволодіння обладнанням і засобами самостійної діяльності, технікою та технологією праці, засобами фіксації фактів, процесів, явищ, що постерігаються; стосунки учнів у мікрогрупах і вміння контактувати у процесі навчальної роботи; адекватність результатів виконаної роботи змісту теми, поставленій меті та завданням; самоконтроль і взаємоконтроль у процесі виконання лабораторної роботи);

• оцінювання процесу виконання лабораторної роботи (уміння учнів зосередитися на сутності завдання, розібратися в порядку виконання роботи; підтримка дисципліни та порядку, техніки безпеки, етичних норм поведінки; уміння фіксувати результати виконаної роботи; підтримка працездатності);

• результативність виконання лабораторної роботи (поглиблення та розширення теоретичних знань, формування діалектико-матеріалістичного світогляду, розвиток творчих можливостей і здібностей, інтеграція знань на основі реалізації міжпредметних зв'язків, розвиток експериментальних умінь і навичок);

• оформлення результатів лабораторної роботи (усне, письмове, практичне, графічне, іконічне).




  • ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ ТА ЙОГО АНАЛІЗ

Практичне заняття ставить за мету на основі засвоєних системних знань включати учнів у різні види самостійної діяльності — практичної, інтелектуальної, предметної.

Практична діяльність учнів забезпечує використання ними знань, умінь і навичок у різних ситуаціях. Наприклад, предметна — це маніпуляція матеріальними об'єктами (роботи з мікрокалькулятором, обладнанням, вимірювальними приладами, реактивами тощо). Інтелектуальна діяльність учнів у процесі виконання практичної роботи — це бачення й виправлення своїх помилок, перенесення знань одного предмета на інший, діагностування й моделювання навчально-пізнавальної діяльності.

Практична робота проводиться відповідно до навчальної програми, і її виконання є обов'язковим. Вона має велике значення для політехнічної освіти, розкриття дидактичного принципу зв'язку теорії з практикою, розвитку пізнавальних здібностей і самостійності учнів, формування у них умінь і навичок, необхідних для майбутнього життя й самоосвіти, впливає на конкретизацію і закріплення знань, розвиває уміння спостерігати й пояснювати явища навколишнього світу.

Цілями практичного заняття можуть бути: розширення уявлень учнів про явища навколишнього світу, зокрема ті, що вивчаються, глибоке проникнення у їхню сутність; формування в них умінь виявляти об'єктивні зв'язки та взаємозумовленість явищ; озброєння учнів спеціальними навичками, необхідними не тільки в навчальній, а й у виробничій роботі.

Практичне заняття передбачає попередню теоретичну підготовку учнів, збір фактичного матеріалу для узагальнення, систематизації, аналізу. На практичне заняття відводяться, як правило, дві академічні години (тривалість визначається навчальною програмою, але може коригуватися вчителем). Завдання, які винесені на практичне заняття, виконуються всім класом, при цьому форма організації діяльності учнів може бути індивідуальною, груповою, фронтальною.

Основні вимоги до організації і проведення практичного заняття: визначення його місця в системі уроків даної теми; чітка постановка цілей і завдань; добір матеріалу і підготовка обладнання; проведення інструктажу щодо дотримання техніки безпеки вчителями та учнями; виконання випереджальних завдань; ознайомлення з технікою безпеки; підготовка та обговорення форм звіту про виконану роботу; визначення тих елементів практичних знань, умінь і навичок учнів, які вимагають подальшого формування й розвитку, відпрацювання на цьому практичному занятті; раціональне поєднання форм навчальної діяльності учнів (репродуктивної, раціоналізаторської, творчої); розробка критеріїв оцінювання результативності виконання практичної роботи, введення до самостійної роботи учнів елементів гри і змагань як важливого чинника її стимулювання; здійснення контролю та коригування навчально-пізнавальної діяльності учнів; підбиття підсумків практичного заняття.

Зміст практичного заняття зумовлюється специфікою навчальних предметів (хімія, фізика, математика, біологія, географія), теми, мети та завдань. Воно може проводитися в класі, навчальному кабінеті, майстернях, на місцевості, на виробництві.

З метою забезпечення ефективності практичного заняття вчителеві потрібно: підготувати учнів до виконання практичної роботи, тобто щоб вони не тільки добре знали зміст теоретичного матеріалу, на основі якого виконуватиметься практична робота, а й були ознайомлені з прийомами її виконання: забезпечити всіх учнів посібниками, приладами, інструментами, довідниками; контролювати хід виконання роботи, вчасно приходити на допомогу учням, не обмежуючи їхньої активності та самостійності; аналізувати й оцінювати виконання практичного завдання. Практичні завдання носять, як правило, тренувальний характер. При цьому інструктаж учителя повинен бути конкретним і зрозумілим, можливе неодноразове повторення його, нагадування у процесі поетапного виконання практичної роботи. У міру набуття учнями практичних навичок і вмінь завдання ускладнюються, а інструктаж спрощується.

Різновидом практичного заняття с практикум, який проводиться у старших класах після завершення великих розділів курсу і має переважно повторювально-узагальнюючий характер. Участь у практикумах відкриває великі можливості для прояву і розвитку індивідуальних інтересів та нахилів учнів. На практикумі з'являються можливості для здійснення диференціації навчання. Учням можна доручити виконання неоднакових за змістом і характером завдань. При цьому одним слід надати повний інструктаж, іншим — лише короткі відомості, для третіх — обмежитися постановкою цілей і завдань, для розв'язання яких учні повинні самостійно розробити план і а алгоритм дій, дібрати обладнання. Практикум може складатися з кількох завдань і дослідів, після виконання яких учні обробляють результати спостережень і експерименту, складають письмовий звіт7.

Практикум є найбільш складною формою організації самостійної роботи учнів. Активна участь у практикумі сприяє оволодінню учнями методикою спостереження, постановки і проведення лабораторного експерименту; формуванню умінь і навичок узагальнення; вмінням робити висновки; розробляти пропозиції щодо перевірки гіпотез. Цінність практикумів безперечна, тому що при цьому є реальна можливість для учнів працювати у власному темпі й ритмі, просуватися у навчанні в міру засвоєння та відпрацювання відповідних знань засобів діяльності. Наявність диференційованих завдань дає змогу переводити учнів на більш високі рівні навчальних досягнень та розвитку. Основні вимоги до практикуму: визначити місце практикуму в системі уроків з курсу навчального предмета, скласти план роботи щодо проведення практикумів у різних класах, підготувати необхідні інструкції, диференційовані завдання з урахуванням рівнів навчальної підготовленості учнів; розробити методики спостереження й лабораторного експерименту; перевірити матеріальне забезпечення практикумів, доукомплектувати обладнання, необхідне для індивідуальної і групової роботи учнів; визначити термін проведення практикуму; продумати та забезпечити систему безпосереднього й опосередкованого керівництва і контролю за діяльністю учнів під час практикуму; створити комфортні умови проведення заняття, що забезпечують радість творчості, дають емоційне задоволення, сприяють засвоєнню етичних норм колективної діяльності.

На практикумі доцільно широко використовувати електронно-обчислювальну техніку, дисплеї, сучасні методи наукових досліджень.

У процесі спостереження за практичним заняттям і його аналізу слід зосередити увагу на таких параметрах:

• відповідність теми практичної роботи змісту навчальної програми, визначення її місця в системі уроків;

• постановка цілей і завдань практичної роботи, їх відповідність змісту теми, моделювання подальшої навчальної діяльності учнів;

• підготовка до практичної роботи (виділення найбільш значущих знань, умінь та навичок учнів, які будуть використані під час проведення практичної роботи; добір зміст у дидактичного матеріалу, вибір форм і методів виконання практичної роботи; підготовка посібників, інструментів, приладів для виконання роботи);

• процес виконання практичної роботи (ознайомлення з метою і завданнями роботи, інструктаж що до наступної діяльності, тобто ознайомлення з прийомами та засобами виконання роботи; забезпечення всіх учнів посібниками, приладами, інструментами для виконання практичної роботи; оформлення результатів роботи; поділ учнів класу на групи; поетапний контроль і корекція процесу виконання завдання);

• результативність виконання практичної роботи (уміння учнів застосовувати теоретичні знання під час виконання практичних завдань, користуватися приладами, інструментами, робити проміжні записи, аналізувати й узагальнювати їх, робити висновки). Констатувати, скільки учнів виконало, скільки не виконало роботи, характер ускладнень. Озброєння учнів спеціальними й загальнонавчальними уміннями і навичками, які мають важливе значення для навчальної та виробничої діяльності.




  • ФАКУЛЬТАТИВНЕ ЗАНЯТТЯ І ЙОГО АНАЛІЗ


Факультативні заняття в школі проводяться з метою поглиблення знань учнів з окремих курсів, розділів чи тем навчального предмета з урахуванням бажань учнів. Це одна з ефективних форм диференційованого навчання, яка розрахована на розвиток пізнавальних інтересів, здібностей і формування професійної орієнтації учнів, оволодіння методами наукових досліджень

Зміст факультативів у 7—8-х класах передбачає поглиблене вивчення окремих навчальних предметів. Факультативи ж у 9—11-х класах є сходинкою від засвоєння навчального предмета до вивчення основ науки, до якої входить даний предмет, від формування загальнонавчальних умінь і навичок до використання наукових методів дослідження.

За змістом навчальні факультативи бувають: з поглибленого вивчення предметів, вивчення додаткових дисциплін із набуттям спеціальності, міжпредметні факультативи8. Залежно від дидактичної мети факультативні заняття поділяються на теоретичні, практичні та комбіновані.

Теоретичні факультативи проводяться з метою поглибленого вивчення складних теоретичних проблем, узагальнення й систематизації основних розділів чи тем предмета. Головним при цьому є постановка, висунення гіпотез, створення проблемних ситуацій, розробка проблемних завдань, самостійність розкриття проблем з використанням аналізу та синтезу, усвідомлення головного, істотного. Методи та прийоми при цьому можуть бути як традиційні (пояснення, розповідь, бесіда), так і частково-пошукові, дослідницькі (уявний експеримент, формуючий експеримент, порівняння, зіставлення).

Ефективність факультативного заняття значною мірою залежить від ступеня творчого управління вчителем цим процесом; використання проблемного підходу, раціонального поєднання форм і методів навчання; індивідуального підходу, здійснення професійної орієнтації учнів; зв'язку навчання з досягненнями науки і практики.



Практичні факультативні заняття проводяться з метою формування навичок та вмінь дослідницького характеру на основі поглиблення теоретичних знань. Учні при цьому виконують лабораторні роботи, навчальні завдання практичної спрямованості, а вчитель розкриває практичну значущість проблеми, що спонукає учнів до пошуку шляхів її розв’язання, здійснює керівництво, контроль і коригування навчально-пізнавальної діяльності учнів; спільно з учнями обговорює результати заняття й підбиває підсумки. Особливого значення набувають завдання з альтернативними та прихованими даними; завдання на моделювання, які сприяють формуванню конструкторсько-технічних умінь учнів. Важливе значення мають і завдання виробничого характеру, виконання яких підвищує інтерес учнів до різноманітних професій.

Комбіновані факультативні заняття проводяться у формі науково-практичної конференції, лекційно-практичного й семінарського заняття, їхня структура залежить від дидактичних завдань і допускає різні поєднання компонентів. Провідною ідеєю проведення комбінованих факультативів є самостійна робота учнів з літературою та іншими джерелами інформації. Різноманітність факультативів забезпечує розвиток здібностей учнів, формування вмінь винахідництва і творчості, конструювання, прогнозування, виконання прикладних завдань, проведення експерименту та теоретичного пошуку. Все це забезпечує високу навчальну активність учнів у процесі факультативного заняття.

Під час спостереження за факультативним завданням та його аналізу слід враховувати такі параметри:

• тип факультативного заняття та його специфіку;

• вибір та формулювання теми, постановки цілей і завдань заняття, мотивацію навчально-пізнавальної діяльності учнів;

• зміст факультативного заняття (вибір навчального матеріалу. реалізація дидактичних принципів, забезпечення зворотного зв'язку, коригування знань, розвиток самостійності й творчого мислення учнів, формування у них дослідницьких умінь та навичок);

• раціональний вибір форм організації факультативного заняття (лекція, семінар, практикум, екскурсія, лабораторна робота);

• педагогічна доцільність навчально-матеріального забезпечення факультативного заняття (наочні посібники, ТЗН, обладнання, роздавальний дидактичний матеріал, аудіовізуальні засоби);

• профорієнтаційна робота з учнями у процесі заняття з урахуванням специфіки факультативу;

• результативність факультативного заняття (поглиблення знань учнів з основного курсу навчального предмета, розширення світогляду та обізнаності учнів у питаннях сучасних наукових досягнень; засвоєння наукових ідей, принципів та алгоритмів, законів, закономірностей; формування навичок самостійної роботи; здобуття знань про навколишній світ; формування стійкого інтересу до науки, що вивчається на факультативі, активної життєвої позиції; реалізація комплексу аспектів виховання особистості — розумового, морального, естетичного, фізичного, трудового.



  • НАВЧАЛЬНА ЕКСКУРСІЯ ТА її АНАЛІЗ


Навчальна екскурсія — це форма організації навчально-виховної роботи, що дає змогу організувати спостереження й вивчення різних явищ, предметів, процесів у природних умовах, музеях, на виставках тощо. Екскурсія надає учням знання про матеріальне виробництво, людей праці, сучасні технології та техніку виробництва.

Екскурсії розрізняють: а) за змістом — виробничі, біологічні, історичні, краєзнавчі, мистецтвознавчі та інші; б) за часом — короткочасні й тривалі; в) за місцем у навчально-виховному процесі — вступні (на початку вивчення теми або розділу програмного матеріалу), проміжні (у процесі вивчення теми або розділу програмного матеріалу), заключні (наприкінці вивчення теми, розділу)9.

Екскурсії бувають тематичні та комплексні.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка