Урок №5 Тема уроку. Київські «неокласики»



Дата конвертації29.04.2016
Розмір315 Kb.
Українська література 11 клас
Урок № 5
Тема уроку. КИЇВСЬКІ «НЕОКЛАСИКИ». МИКОЛА ЗЕРОВ. РІЗНОГРАННИЙ ТВОРЧИЙ ШЛЯХ МИТЦЯ. «КИЇВ — ТРАДИЦІЯ». ФІЛОСОФІЧНІСТЬ, АФОРИСТИЧНІСТЬ ЛІРИКИ
Мета: ознайомити учнів із групою і творчістю київських «неокласиків», із життєвим і творчим шляхом М. Зерова, поглибити поняття про сонет, розвивати навички виразного й усвідомленого читання та аналізу поезій М. Зерова, навчити висловлювати власні думки з приводу поетичної майстерності «неокласика», виховувати любов і повагу до України, відчуття естетики поетичного образу.
ПЕРЕБІГ УРОКУ
І. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу
Завдання І

Прочитати й законспектувати текст.
Неокласики — група українських поетів та письменників - модерністів початку ХХ століття.
На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925–1928 рр.
Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.
Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст.
До групи українських неокласиків у 20-х роках ХХ ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.
Проходив у цій справі неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.
Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського.
Неокласики належать до так званих письменників доби «розстріляного відродження».
Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922 р.) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 р.).
Завдання ІІ. «Гордість української літератури».

1. Складання хронологічної таблиці життя й творчості М. Зерова


Широченна ерудиція в античній, західноєвропейській, українській і російській літературах, ґрунтовні знання з історії, тонкі естетичні відчуття, глибокий аналіз і розуміння літературних явищ, строгий критичний розум, феноменальна пам’ять, вільне володіння стародавніми й новими мовами (близько 20), блискучий ораторський талант, тонко вигострене слово — ось багатющий арсенал, яким володів Микола Зеров, який допомагав йому виходити переможцем із різних літературних дискусій. У цьому була його нездоланна сила.
У цьому було і його нещастя.
Неокласична естетична позиція М. Зерова, як і його побратимів по перу (М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта), полягала в необхідності засвоєння найвищих літературних здобутків людства як передумови справжнього розквіту мистецтв, розуміння значення уроків класики у зростанні художника слова. Така позиція у 20–30-ті роки ХХ ст. була актуальна, адже в той час українську літературу заполонили твори-агітки, твори-плакати на злобу дня. Письменник писав власну історію душі, протиставляючи її сірості, провінційності. Він уважав українську словесність невід’ємною складовою європейської словесності.
Як науковець і літературознавець М. Зеров турбувався й вболівав за майбутнє української культури. Брав активну участь у літературній дискусії 1925– 1928 рр., ставши на бік М. Хвильового та інших членів ВАПЛІТЕ. Виступав проти російської культурної гегемонії, проти зведення штучної завіси між українською й західною культурами. Дбаючи про майбутнє українського письменства, поет закликав звертатися до джерел, вивчати досвід минулих поколінь, традиції рідної культури, здійснювати новітні пошуки в письменстві.
Йому було чуже неуцтво й пристосовництво в літературі, виступав за творче змагання. Уважається, що з цього все й почалося: неокласики, ортодокси, руйначі усталених традицій, формалісти, попутники, а значить — вороги народу.
Звідси — неприязнь, підозра, несприйняття і, нарешті, репресії. Майже 10 років (до арешту) Микола Зеров жив у «підвішеному» стані — зацькований і зневажений. Та вірив, що кривда відступить. Не відступила…
На Соловках, у нелюдських жахливих умовах, письменник намагався хоч якось зберегти свій внутрішній світ — останнє, що в нього залишилося. Але безжальна тоталітарна машина не залишала йому шансів на життя.
Микола Костянтинович Зеров, володіючи пам’яттю тисячоліть, прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві. Але митець мусив трагічно загинути, бо жив у часи, коли такі особистості вважались небезпечними для суспільства. Його реабілітовано посмертно. Творча спадщина Миколи Зерова повноправно входить у фонд культурних цінностей українського народу, якому він і присвятив усе своє коротке життя.


Літопис життя і творчості Миколи Зерова
1890 р., 26 квітня — народився в м. Зінькові в родині вчителя.
1898–1900 рр. — навчання в Зінківській 2-класній школі.
1900–1903 рр. — навчання в Охтирській гімназії.
1903–1908 рр. — навчання в Першій Київській гімназії.
1908–1914 рр. — студент історико-філологічного факультету Київського університету. Один із провідних діячів Київської української студентської громади.
1912 р. — початок літературної діяльності в журналі «Світло».
1914 р. — блискучий захист роботи «Літопис Грабянки», закінчення університету.
1914 р. — знайомство з майбутньою дружиною Софією Лободою.
1914–1917 рр. — викладач у Златопільській гімназії.
1917–1920 рр. — викладач латини в Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства і Академії Наук.
1919 р. — редактор журналу «Книгар».
1920 р., 13 лютого — вінчання із Софією Лободою.
1920 р., травень — дійсний член філологічної секції Українського наукового товариства.
1920 р. — вийшла книга «Антологія римської поезії» у його перекладах українською.
1920 р. — вийшла книга «Нова українська поезія».
1920 р., жовтень — переїзд сім’ї в Баришівку; викладання історії у соціально-економічній школі.
1921 р. — вийшла збірка «Сонети і елегії».
1922–1933 рр. — професор, завідувач кафедри Київського інституту народної освіти.
1924 р. — вийшли друком лекції з історії літератури «Нове українське письменство» (1798–1870 рр.).
1924 р. — вийшла збірка «Камена».
1924 р. — опублікована монографія «Нове українське письменство».
1924 р. — вийшла монографія «Леся Українка».
1926 р. — побачила світ збірка статей «До джерел».
1928–1929 рр. — приїзд до Полтави, зустріч з Г. Мафетом, О. Ковінькою.
1929 р. — вийшла збірка статей «Від Куліша до Винниченка».
1929 р. — свій архів передає до Всенародної бібліотеки України, складає бібліографію своїх творів.
1934 р., вересень — звільнення від викладацької роботи в університеті, позбавлення можливості займатися науковою роботою.
1934 р., листопад — смерть сина.
1934 р., грудень — переїзд до Москви.
1935 р., квітень — арешт.
1936 р., лютий — суд, вирок «терористові» — 10 років таборів.
1936 р., травень — вивезений на Соловки.
1937 р., вересень — останній лист дружині.
1937 р., жовтень — справу переглянуто й винесено вищу міру покарання.
1937 р., 3 листопада — розстріляний в урочищі Сандормох (Карелія).
1958 р., березень — реабілітований.
Майбутній поет М. Зеров із задоволенням показував Київ гостям, живописні куточки його, бо дуже любив це місто. Уважав, що оглядати місто краще навесні, «коли цвітуть каштани, і Дніпро ще не схоже на півдохле кошеня».
Свій сонет, написаний у 1927 р., він і назвав «Київ навесні ввечері». У цьому місті він закінчив відому 1-у гімназію, де одночасно з ним навчався М. Булгаков. До речі, однокласником поета в Зіньківській міській школі був Павло Губенко, котрий потім стане Остапом Вишнею.
2. Виразне читання напам’ять поезії «Київ навесні ввечері» М. Зерова
3. Словникова робота
Сонет (sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб ввд, еед і т. п.
Микола Зеров називав сонет формою «ліро-епічної мініатюри окремої схеми».
Найвищого розвитку досягає сонет у творчості неокласиків Миколи Зерова (його «Sonnetarium», виданий 1948 р. за кордоном, містить 85 оригінальних і 28 перекладних сонетів), Максима Рильського й інших.
4. Виразне читання сонету «Київ — традиція»
5. Аналіз поезії ( віршовий розмір, римування, художні засоби)
6. 1923 р. М. Зеров пише сонет «Київ з лівого берега». Милуючись красенем-містом («…Золотоглавий! На синіх горах»), слава якого нібито в минулім, поет закликає безіменного мандрівника все-таки уважніше приглянутись до цього дива й переконатися:
Живе життя і силу ще таїть
Оце гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
Через десять років поет пише сонет «28 серпня 1914» (1933 р.), у якому кольори «золота і блакиті» названі ще прозоріше:
Я думав: «Степе! За твоїм порогом
Що на добридень дасть моїм тривогам?
Понура пустка? Темнота гірка?
Чи буде день, і світла бистрі скалки
Заграють синім усміхом ставка
На жовтім дні западистої балки?».
Критика звичайно, розгадала поєднання «золота» й «блакиті» та «синього» й «жовтого» кольорів у степу, і тому цитовані сонети зазнавали найжорстокіших нападів, адже це кольори національного прапора України. Отже, М. Зерова ніколи не покидала віра в неминуче національне відродження і в те, що місце поета в ньому — будівниче.
Апофеоз цього мотиву — в інших шести сонетах, присвячених Києву як символу України.
Він натерпівся лиха від історичних гримас войовничих готів, норман та лядських загарбників, але «чар-отруту» зберіг-таки до наших днів («Київ — традиція»), він особливо чудовий навесні, хоч як над ним знущалися всілякі «гермокопіди» та «архітектори-нездари» («Київ навесні ввечері»); його прикрашають крутодахі палати мецената Заборовського («Брама Заборовського»), зрештою, найвеличніша краса Києва — у живій природі, у мальовничих газонах алей, у сліпучо-синіх водах Дніпра («У травні»).
Цими гімнами (звернімо увагу, що писалися вони протягом десяти років!) поет віддав шану й колисці своєї освіти та праці, і тому відродженому модернізмові, який несподівано сам так оновився в Україні 20-х рр. ХХ ст.
ІІ. Закріплення вивченого
1. Скласти (письмово) уявний портрет М. Зерова «Закоханий у вроду слів»
2. Розгадати кросворд
1. Назва журналу. Початок літературної діяльності М. Зерова. (Світло) 2. Течія в літературі та мистецтві (з гри — «новий», «зразковий»). (Неокласицизм) 3. Місто народження М. Зерова. (Зіньків) 4. Чиї поетичні рядки: «Перекладач, учений, критик і поет, / Закоханий в Елладу і поетів Риму…»? (Теліга) 5. Назва Спілки пролетарських письменників початку ХХ ст. (Гарт)
ІІІ. Домашнє завдання
1. Скласти план повідомлення «Основні мотиви лірики М. Зерова».
2. Вивчити напам’ять одну з поезій М. Зерова, виписати вжиті художні засоби.

3. Стор. 51 – 57 (Українська література. Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. / За редакцією Г.Ф.Семенюка. – К.: «Освіта», 2011. - 416с.)

Урок №6

Тема уроку. Максим Рильський «Молюсь і вірю…», «Солодкий світ!..». Мотиви пошуків душевної рівноваги, краси в житті та в душі



 Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях поета, через процес роботи над поезіями збагнути патріотизм М. Рильського, учити виразно читати поезію, з’ясувати її ідейно – художню цінність; на прикладі життя митця виховувати в учнів працелюбність, відчуття краси художнього слова.

Все для людини і завжди з людиною.

Цей заповіт Максим Рильський проніс

крізь бурю і сніг, крізь усе своє життя.

Михайло Стельмах

 ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності

Висловіть свої погляди, думки щодо сказаного в епіграфі уроку.

ІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

Завдання І

Складання хронологічної таблиці життя й творчості М.Рильського

 У 1920-х роках М. Рильський належав до мистецького угрупування «неокласиків». Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін» (1926), «Де сходяться дороги» (1929) та декілька книжок поетичних перекладів.

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні поезії й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі чи у вигляді іронічних відгуків виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери,що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилася арештом НКВС у 1931 р., після чого він майже

рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

2. Презентація проекту «Життя і творчість М. Т. Рильського»

Перший міні-проект «Самота працьовита й спокійна світить лампаду мою і розкладає папір»

Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в сім’ї українського етнографа й культуролога Тадея Рильського, що походив з давнього сполонізованого українського роду. Матір’ю була та проста селянка Меланіяз с. Романівки колишнього Сквирського повіту (тепер Попільнянського району Житомирської області). Народився хлопець у Києві, але його дитинство промайнуло в с. Романівці.

В автобіографічній розповіді «Із давніх літ» Максим Рильський з теплотою згадував це село понад річкою Унавою, що перепинена греблею, розливається в широкий, зарослий очеретом і лататтям ставок. Тут він почав пізнавати світ як «таємничу, ледве розкриту книгу». Різні грані цього світу — «стоголосе поле», біла гречка, «вітер кучерявий», садок, що біліє цвітом і «тихо ронить пелюстки», цвітіння бузку, гудіння «веселих бджіл» — потім природно увійдуть у вірші поета й нададуть їм виразного національного колориту.                      

Навчався Максим у приватній гімназії відомого київського педагога Володимира Науменка, жив у Миколи Лисенка та Олександра Русова. Таке культурне середовище, у якому з повагою ставилися до всього українського,сприяло формуванню підлітка в національному дусі, виробленню в нього відповідних поглядів, запитів, смаків. Хлопець рано починає віршувати,а у 1910 р. виходить книжка його лірики «На білих островах».

У 1915 р. Максим став студентом Київського університету, де спочатку два роки вивчав медицину, потім навчався на історико-філологічному факультеті.

Громадянська війна, голод і холод змусили юнака перервати навчання й покинути місто. Він учителює в школах на Житомирщині (1917–1923).

Багато читає, студіює наукові праці з проблем філософії, естетики, літературознавства, історіософії, стає високо ерудованою людиною в царині мистецтва та гуманітарних наук. У Києві виходять збірки його лірики «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), поема-ідилія «На узліссі» (1918).

Переїхавши до Києва, поет продовжує працювати вчителем української мови та літератури в школах та на робітфаку інституту народної освіти, читає курс теорії перекладу в інституті лінгвістичної освіти. Водночас видає кілька збірок поезії — «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929), багато перекладає з російської, польської та французької літератур. Творча діяльність М.Рильського розгорталася тоді в річищі неокласицизму — художньої школи українських

поетів, зорієнтованої на античну класику, на продовження гуманістичних традицій європейської поезії нового часу. Неокласиками називали тих поетів і критиків, які групувалися навколо журналу «Книгар» (1918–1920), а пізніше — біля київського видавництва «Слово».

Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта об’єднували поглиблений інтерес до загальнолюдських цінностей, прагнення підняти престиж художнього слова, з його допомогою вирішувати філософські, історичні, морально-етичні проблеми.

Так ці поети намагалися оберігати українську літературу від примітивізму,поширюваного графоманами, котрі нібито писали на «злобу дня».

Відомо, що сталінщина спрямовувала репресивні удари насамперед проти мислячої національної інтелігенції. Були ув’язнені, а потім замучені в концтаборах Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. Арештовують у 1931 р. і півроку тримають у Лук’янівській в’язниці Києва Рильського.

Тяжкі часи настали для М. Рильського. Щоб вижити, доводилося говорити не своїм голосом. Тому в 30-х роках не раз виходять з-під його пера плакатні вірші-заклики. Тоталітарній системі були потрібні тільки такі твори,де б вона «оспівувалася», «підносилася», «звеличувалася». Правда, часом дозволялося надрукувати й щось «нейтральне», і такі можливості Рильський та інші автори намагалися використовувати.

У роки боротьби проти фашистських заброд на хвилі загальнонародного патріотичного піднесення знову щиро зазвучало й слово М. Рильського, який перебував в евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві. Видані тоді поетичні книжки — «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір» (1942), «Світова зоря» (1942), «Світла зброя» (1942), «Велика година» (1943), «Неопалима купина» (1944) — є художнім літописом роздумів і переживань патріота в той трагічний час.

За видатні заслуги в розвитку науки й культури М. Рильського було обрано академіком АН УРСР (1943), а згодом і академіком АН СРСР (1958).

 Він очолював Спілку письменників України (1943–1946), був директором академічного інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії (1944–1964).

Серед кращих поетичних книжок повоєнного часу — «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964).

Не стало Рильського 24 липня 1964 р. Поховано його на Байковому кладовищі в Києві.

Завдання ІІ

Міні-проект «Людина й природа як лірична домінанта». Аналіз поезій.

 М. Рильський, згадуючи чарівну пору дитинства і юності, зізнавався, що тоді його особливо захоплювала природа в усьому її розмаїтті — «весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напружене життя птиці, риби, звіра, таємниче занурювання в воду рибальського білого поплавця, посвист качиних крил». Власні спостереження вічно мінливого світу природи доповнювалися інформацією з прочитаних книжок — не тільки науково-популярних, а й художніх, у яких той дивовижний світ також поставав у різноманітних, часто незвичних ракурсах.

Світ природи відбивається вже в найперших віршах М. Рильського, зокрема й тих, що склали книжку «На білих островах» (1910). Її ліричний герой спостерігає земне життя з «білих островів» хмар. Поет створює персоніфікований образ літа, малюючи дівчину «в шатах зелених» з «росами перлами» в косах.

Природа рідного краю — головний образ ліричних поезій книжки «Під осінніми зорями» (1918) та ідилії «На узліссі» (1918). З’ясовуючи мотиви цих творів, дослідники аргументовано проводили паралелі між ними й лірикою Афанасія Фета, Федора Тютчева, Олександра Блока, показуючи деяку залежність М. Рильського від них у плані користування прийомами художніх асоціативних зв’язків.

Та впадає в око й суто своє, притаманне тільки Рильському, — ясність і прозорість поетичного малюнка, щирість в освідченні людини улюбленій природі. Мініатюра «Поле чорніє» вражає яскраво вираженим почуттям єдності героя з рідною землею:

Поле чорніє. Проходять хмари.

Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари…

Земле! Як тепло нам із тобою!

Глибшає далеч. Річка синіє,

Річка синіє, зітхає, сміється…

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато — серце порветься.

 Чарує в поезії чіткість образів, що прямо гірляндою звисають у ній, до щему хвилює емоційність, яку вони виражають. Мав усі підстави Леонід Новиченко, щоб сказати про жагу простого людського щасті, досконало вираженого поетом.

Максим — герой ідилії «На узліссі» — захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання й рибальство, праця в саду. І хоч герой живе в «хатині лісовій», проте він не відірваний від світу, від культури. У хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровленню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи.
Міні-проект «Білі двері краса в минуле вміє одчинять і в будуче». Аналіз поезій.

Таким незвичним, але дуже містким образом М. Рильський звернув увагу на високу місію художньої творчості в збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього й підготовки могутнього. Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його друга магістральна тема — духовність, культура, мистецтво, її вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму.

На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали зруйнувати традиції минулого й на голому ґрунті починати будівництво «пролетарської культури», М. Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.

Микола Зеров як теоретик обстоює потребу широких естетичних обріїв для української літератури. Він висунув гасло «До джерел!». Йому і як поетові, і як критикові імпонували художні пошуки М. Рильського. У статті про творчість Рильського він зазначав, що поет формує «класичний стиль, з його зрівноваженістю, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі».

Такі особливості властиві віршам збірки «Синя далечінь» (1922), у яких порушувалися питання взаємин між мистецтвом і дійсністю. Показовим у цьому плані є однойменний триптих, де образом синьої далечіні передається почуття радості, щастя від пізнання світу:                       

На світі є співучий Лангедок,

Цвіте Шампанню Франція весела,

Де в сонці тане кожен городок

І в виноградах утопають села.

Десь є Марсель і з моря дух п’яний;

Десь є Париж, дух генія й гамена;

Десь жив Доде, гарячий і ясний;

Десь полювали милі Тартарени.

 Так проводиться думка про вічність культури, яка єднає покоління, гуртує народи світу, так утверджується неперехідність краси, акцентується в підтексті вагомість внеску кожної нації в загальнолюдську скарбницю.

До речі, Рильський безпосередньо втілить цю тему в циклі «Книга про Францію», що ввійшов до збірки «Далекі небосхили» (1959). Поет у передмові до циклу скаже, що і в «Синій далечіні», і пізніше він писав про велику французьку культуру, про прекрасну Францію, виплекану в мріях за читанням творів французької літератури. М. Рильський з гіркотою відзначав несправедливість оцінок вульгарно-соціологічної критики. Однак ніякі наклепи не похитнули переконань поета, він міг з честю сказати на схилі літ, звертаючись до Франції: «Кохана моя! Цілую твою натруджену в чесній праці і в битвах за свободу руку!

Міні-проект «Ми працю любимо, що в творчість перейшла». Аналіз поезій.

Вільніше дихалося поетові під час короткочасної «хрущовської відлиги».

У книжках другої половини 50-х — початку 60-х років читачі знову зустрілися зі справжнім Рильським — поетом Добра і Краси, великим життєлюбом-гуманістом.

Збірка «Троянди й виноград» (1957) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури, уся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори неокласицистичного етапу творчості письменника. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито  радість повнокровного буття людини, мудро показано, у чому полягає смисл, глибина її щастя.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград — красиве і корисне.

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. М. Рильський ось як розкриває сутність цього образу:

«Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понад морську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві «сузір’я кіп», «ллється дзвін коси серед густих отав» тощо. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся — і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе —

Чи то підтоптане… Держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!

Поетичним шедевром можна назвати світлу елегію «Коли копають картоплю…». Знову, як і в попередньому творі, вражає щедрість предметних деталей, за допомогою яких картина української осені постає зримою, відчутною.

Анафора «Коли копають картоплю», якою розпочинаються всі чотири катрени, повертає нас до осені, а сам цей образ конкретизується відомими, буденними подробицями, однак останні не знижують, а навпаки, підносять поетичність картини:

Коли копають картоплю — стелеться дим над землею,

Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,

Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією,

Що, опріч назви осінь, немає імені їй.                         

Глибинний, психологічний настрій відтінюється образом журавлиного ключа, який «рідною мовою кличе у невідомі краї». А звідси — прямий паралелізм до задумливого стану людини: «Смутком тоді щасливим повниться серце людини, вітер, як старості повів, навкруг обвіває її».

Елегію написано 7 жовтня 1956 р., коли автор перебував у Кракові. Ця дата свідчить про добре, справді українське серце поета, який затужив за знайомою ще з дитинства чарівною порою української осені і створив напрочуд поетичну її картину.

Збірка «Зграя веселиків» (1960) умістила поезію «Рідна мова», уперше прочитану автором попереднього року на IV з’їзді українських письменників і сприйняту громадськістю як громадянську акцію славетного поета, спрямовану проти брутального тиску русифікаторів, нищення ними національних культур.

Це твір про нечувані страждання української мови, про глум, який чинили над нашим словом «цареві блазні і кати, раби на розум і на вдачу», що докладали всіляких, найчорніших зусиль, аби запрягти мову великого народу в ярмо, «і осліпити, й повести на чорні торжища незрячу».

Показуючи знущання імперських чиновників над українською мовою, поет звертає увагу на тортури, яких вона зазнавала: їй виривали язик, її розлючено топтали, кидали за ґрати. Наша мова була порубана, посічена, як герой старовинної думи Федір Безрідний. І все ж вона не загинула, вижила, зберегла «свій дух велично-гідний».

М. Рильський, ніби виконуючи заповіт Великого Каменяра, всією своєю творчістю показав багатство нашого слова.

Від імені українців він перед усім світом ще раз ствердив невмирущість нашої мови.

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова.

Весняних пахощі листків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

На схилі літ поет висловився образно про незрівняну сугестивну (від лат. —вплив, навіювання) силу мистецтва (вірш «Поетичне мистецтво» у збірці «В затінку жайворонка», 1961). Справжня поезія це така висока простота,«таке єднання точних слів», які не приймають марнославства, лицемірства,будь-якої фальші. Справжня поезія — це розкриття «глибинної суті життєвих явищ». Отож, звертаючись до митця, до себе самого, М. Рильський проголошує:

Слова повинні буть покірні

Чуттям і помислам твоїм,

І рими мусять бути вірні,

Як друзі в подвигу святім.

П’ятий міні-проект «Місце поета в українській і світовій культурі» Понад 50 років звучав голос М. Рильського, і маємо всі підстави характеризувати ці десятиріччя в українській поезії як його епоху. Поет-лірик,автор численних ліро-епічних циклів і поем, вдумливий інтерпретатор поезії Олександра Пушкіна (лірика, «Євгеній Онєгін», «Мідний вершник», «Бахчисарайський фонтан»), Адама Міцкевича («Пан Тадеуш»), Михайла Лермонтова (лірика), Вольтера («Орлеанська діва»). Разом із Петром Карманським переклав українською першу частину «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі.

          Йому належать переклади багатьох шедеврів французької класичної поезії та драматургії — крім згаданої поеми Вольтера, ще й творів Нікколо, П’єра Корнеля, Жана Расіна, Жана Батіста Мольєра, Віктора Гюго. Рильський здійснив прекрасний переспів «Слова о полку Ігоревім». Дбаючи про поповнення національного оперного репертуару, він створив українські лібрето багатьох опер європейських композиторів.

Максим Рильський був незрівняним майстром слова, усі його переклади сягають рівня оригіналу. Відчуття духу й стилю першотвору ніколи не зраджувало йому, тому українською мовою легко й прозоро звучить дзвінкий пушкінський ямб, природно лунають саркастично-іронічні вольтерівські рядки, спалахують пристрасні емоції Адама Міцкевича задушевні роздуми Янки Купали.

Учений-академік проорав глибоку борозну на ниві фольклористики й літературознавства, етнології й мистецтвознавства. Йому належать такі ґрунтовні дослідження, як «Українські думи та історичні пісні», «Українська поезія дожовтневої доби», «Про поезію Тараса Шевченка», «Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу», «Природа і література» та інші.

Багатюща творчість М. Рильського — це цілий мистецький світ, де, за словами Дмитра Павличка, багато пристрастей, де гудуть автостради дружби, де жевріють зорі кохання, де стоять пам’ятники народним геніям.

Завдання ІІІ

1. Психологічний експеримент

Ви — М. Зеров, друг М. Рильського. Спробуйте від його імені розказати про ранню творчість Рильського.

2. Виразне читання поезії «Солодкий світ!»

3. Тема сповіді знаходить продовження в поезії «Молюсь і вірю». Це твір інтимно-філософського спрямування. Ліричний герой зізнається в любові до всього світу, до всього, що його оточує. Твір має виразний життєствердний мотив.

Читання вірша .

4. Теоретичний практикум. Рольова гра(аналіз віршів «Солодкий світ!», «Молюсь і вірю»)

Спостерігачі за рухом сюжету (завдання: визначити композицію твору).

Пошуковець (завдання: визначити ключові образи твору).

Ілюстратор (завдання: визначити, які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору. Лексика, тропи, фігури, фоніка).

Протоколіст (завдання: визначити віршування: види рими, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи).

Шукач незвичайних слів (завдання: виокремити й прокоментувати зоровій слухові образи, художні деталі).



IІІ. Закріплення вивченого матеріалу

1. Стилістичний експеримент «М. Рильський — перекладач» Завдання: наведіть свій варіант перекладу з «Євгенія Онєгіна», порівняйте з майстерним перекладом поета-класика.

«Любви все возрасты покорны» («коханню кожен вік підвладний»);

«хандра ждала его на страже» («нудьга на нього чатувала»);

«шипенье пенистых бокалов и пунша пламень голубой» («шипіння спінених напоїв і пуншу пломінь голубий»).

2. Продовжіть думку

«Вірші юного поета свідчили…».

«Ліричний герой ранньої лірики…».

 «Ранні поезії розкривають…».

Вірші М. Рильського вражають…, викликають у мене…, примушують замислитися…



ІV. Домашнє завдання

1. Скласти піраміди життєвих цінностей Павла Тичини, Миколи Зерова та Максима Рильського. У кого життя змістовніше, духовно багатше?

2. Вивчити поезію М. Рильського «Молюсь і вірю»

3. Стор. 57 – 63 (Українська література. Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. / За редакцією Г.Ф.Семенюка. – К.: «Освіта», 2011. - 416с.)


Урок №7

Тема уроку. Євген Плужник — один із провідних поетів «Розстріляного відродження». Сповідальність, ліричність, філософічність поезії «Для вас, історики майбутні…»

 Мета: вивчити творчу біографію Є. Плужника, проаналізувати поезію «Для Вас, історики майбутні…»; розвивати вміння сприймати явища, події в зіставленні, порівнювати їх; виховувати любов до Батьківщини.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

Завдання І

1. Опрацювання за підручником біографії письменника.

Складання учнями хронологічної таблиці

26 грудня 1898 р. народився в багатодітній родині дрібного купця Павла Плужника в слободі Кантемирівці.

 1918 р. разом із родиною переїхав на Полтавщину.

1923 р. Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис).

У 1923 р. у київській газеті «Більшовик» та журналі «Глобус» з’являються перші вірші, підписані псевдонімом Кантемирянин.

 1924 р. Є. Плужник стає членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 р. перетворюється на «Марс» (Майстерня революційного слова).

 1926 р. завдяки дружині поета, Галині Коваленко, вийшла у світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою «Дні».

1927 р. виходить друга й остання прижиттєва поетична збірка Є. Плужника «Рання осінь», яка мала прихильну рецензію Ю. Меженка, а іншими розкритикована.

1933 р. — збірка поезій під назвою «Рівновага», яку Плужник підготував до друку, лишилася ненадрукованою: разом із багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини.

Ці вірші увійшли до «Вибраних поезій» Є. Плужника 1966 року.

4 грудня 1934 р. виписаний ордер на арешт письменника.

25 березня 1935 р. Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання.

 2 лютого 1936 р. Євген Плужник помер.
2. Аналіз поетичної творчості.

В українську поезію середини 1920-х років Євген Павлович Плужник увійшов як співець гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті й безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності людського життя, протест проти бездумної революційної жорстокості. Поет прагнув конкретного гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, зрештою, саме життя. Ім’я Євгена Плужника далеко не всім відоме. І тому, що поет працював порівняно недовго, якихось 12 років, видавши всього дві книги віршів — «Дні» (1926) та «Рання осінь» (1927), — і тому, що за певних умов його ім’я майже 20 років не згадувалось.

І лише коли в 1996 році вийшла з друку його збірка «Вибрані поезії», сучасники змогли гідно оцінити Євгена Плужника.

 Поезія поета — явище надзвичайно складне, бо є у ній і віра, і сумніви, і печаль. Це лірика того інтелігента, що не без сумнівів та вагань приймав новий лад, нову ідеологію, нові форми й порядки життя. Творчий шлях починав Є. Плужник у самому розпалі занепадництва в суспільному та літературному житті, до того ж спадкова хвороба (туберкульоз) не настроювала на оптимістичний лад — і витворився поет такий, як він є. Разом із тим Плужник — поет сильний, оригінальний, мислячий, що нікого не наслідував і ні в кого не позичав ні слова, ні натхнення. Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між метою і здобутком, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами.

Збірка «Дні» відкривалася промовистим епіграфом з Тичини: «…Як страшно! Людське серце до краю обідніло», а також віршем, що був своєрідним творчим кредо поета, де бриніли віра й надія, — майбутнє буде сповнене праці, любові, віри:

Я знаю:


Перекують на рала мечі.

І буде родюча земля —

Не ця.

І будуть одні ключі



Одмикати усі серця.

Та при всьому тому в коротких мініатюрах збірки «Дні» є немало сумних, трагічних образів і картин, сповнених надриву й болю — як селянські сини гинули в революцію; до того ж тут немає уточнення — хто і за кого… У них відбився й суспільний настрій, і власні настрої хворого поета, який без особливого захоплення спостерігає сучасне та чекає на майбутнє. У його першій книжці відсутні сліди повчання. І коли б ми достеменно не знали, що то перша книжка, то не повірили б, що належить вона, за нашими вимірами, початківцю. До цієї збірки входить поезія «Для вас, історики майбутні…», написана в жанрі медитації. Значних здобутків Є. Плужник досягнув у цьому жанрі, органічно поєднавши філософські роздуми з глибокими психологічними одкровеннями. У таких поезіях він порушував проблеми життя й смерті, невлаштованості людини у світі, трагізм її існування, жертовності в ім’я майбутнього.



3. Робота зі словником літературознавчих термінів. Повторення визначень

Медитація (лат. meditatio — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального спрямування, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб’єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики: «людина — суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального

характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідношенні з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми.



Ліричний герой — друге ліричне «Я» поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Разом із тим ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям у новій художній дійсності. Між ними існує естетична єдність, певний естетичний ідеал, виражений у тексті віршованих творів. Ліричний герой водночас концентрує в собі естетичний досвід певного покоління, нації, людства.

4. Виразне читання поезії «Для вас, історики майбутні…». Ідейно-художній аналіз поезії.



ІІІ. Домашнє завдання

1. Повторити відомості про життєвий та творчий шлях Євгена Плужника, подати визначення течій модернізму.

2. Підготувати повідомлення про річища модерних стильових течій, у яких розвивався талант поета або розповідь про цікавий факт із життя письменника.

3. Вивчити поезію «Для вас, історики майбутні…».

4. Стор. 64 – 68 (Українська література. Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. / За редакцією Г.Ф.Семенюка. – К.: «Освіта», 2011. - 416с.)

Урок №8


Тема уроку. Є. Плужник. «Вчись у природи творчого спокою…», «Ніч… а човен — як срібний птах!», «Річний пісок…». Урівноваженість душевного стану ліричного героя, мить і вічність у чуттєвому вираженні

 Мета: продовжити ознайомлювати школярів із творчістю Є. Плужника; сприяти виробленню в учнів уміння працювати з додатковою літературою, поглибити навички ідейно-художнього аналізу поезії; виховувати високі духовні цінності.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Мотивація навчально-пізнавальної діяльності .



Завдання І

1. «Міні-інтерв’ю» («журналіст» — « письменник»)

У діалозі повинно бути 4–5 питань. Питання, що вже прозвучали, повторювати не можна.

Наприклад:

— Євгене Павловичу, де й коли ви народилися?

— Я народився 26 грудня 1898 року в слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім’ї дрібного торгівця.

— Скажіть, будь ласка, у яких навчальних закладах Ви навчалися?

— Учився в сільській школі, потім у кількох гімназіях — у Богучарі, Ростові, Боброві, у Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті, пізніше — у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка.

 — У діяльності яких організацій Ви брали участь?

— В Асоціації письменників (Аспис), що об’єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва, пізніше став членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 р. перетворилася на «Марс» (Майстерня революційного слова).

— Де й коли були опубліковані Ваші перші українські вірші?

— Перші українські вірші були опубліковані 1923 р. в київському журналі «Глобус» під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села).



Завдання ІІ

Повідомлення про річища модерних стильових течій, у яких розвивався талант поета

1. Плужник — митець-експресіоніст. Для нього світ позначений людськими стражданнями, болями, невинними смертями. Про громадянську війну в Україні він пише як про вселюдське лихо, всесвітні суспільні катаклізми. У центрі його ліричних мініатюр — картини розстрілів, безжально обірваного молодого життя, трагічна доля людини, безглуздя ситуації, коли брат убиває брата. З глибоким психологізмом змальовує епізоди розстрілів, спричинених «тотальною», «звичною жорстокістю», дією антигуманних сил.

У річищі поетики експресіонізму Є. Плужник нехтує конкретним на користь узагальнення, майже алегорії. Експресіоністська поезія Плужника будувалась, за словами М. Рильського, на поетиці «короткого удару», щоб такими емоційно разючими образами передати жахливу руїну України. Цим він нагадує Василя Стефаника.

2. Євген Плужник мав могутній талант лірика, щоб замикатися лише в експресіонізмі. Придивлявся він до поетики імпресіоністів та неокласиків. Тому його творчій манері притаманні, за словами Миколи Бажана, філігранна витонченість образів, досконалість побудови поезій, інтелектуальна гра нюансами емоційної та звукової сфери.

 Збірки поета відбивають його тяжіння до філософії екзистенціалізму, що почала формуватися в Європі. У його творах категорії самотності, страху та страждання покликані висвітлити антигуманність світу, пояснити, чому життя гірке й знецінене, яке місце людини

в історії, підказати духовні орієнтири. Сила Плужника - екзистенціаліста — в гуманізмі, стоїцизмі, увазі до інтенсивного духовного життя людини, у порушенні важливих і хвилюючих проблем буття людини XX ст.

3. Фахова критика не без підстав назвала Є. Плужника «найвидатнішим майстром імпресіоністичної поезії ХХ сторіччя». Справді, деякі риси імпресіонізму, як, наприклад, інтелектуальна гра на нюансах емоцій, уникання дієслів, пуантилізм тощо, зразу помітні в поезії Плужника. Проте, є в нього й нетипові для імпресіонізму риси, як-от прагнення до  мужнього ясного погляду на явища, конкретність образу, нахил до звичайної розмовної прози, рівновага ритмічних і смислових елементів. Та всі ті засоби Є. Плужник не запозичив як цілісні системи, а взяв їх, як окремі прийоми для власної оригінальної системи. Плужників поетичний лаконізм родиться із прагнення вилущити ядро, суть речі, дійти до найістотнішого, вирвати голу правду із лахміття масок і фальшу, здобути артистичну природність і підняти весь дійсний вантаж свого дня й своєї доби. Євген Плужник — поет, який, не впадаючи в пафос, зумів в екстремальних умовах зберегти природний тон.

А там, де був ризик зриву, навчився мовчати між рядками так, як це уміють тільки майстри першої руки.

4. Повідомлення про цікаві факти біографії письменника

Плужник усе життя повторював наче заклинання слова спокій, щирість і їх похідні. Обов’язковими у його аутотренінгу стали витримка, розважливість, той недемонстративний стоїцизм, що не зрадив йому і в останні хвилини життя.

Є. Плужник помер у соловецькій тюремній лікарні. Перед смертю розпорядився, щоб його верхній одяг і пальто передали тим, до кого він прихилявся, хоч знав, що його побажання не буде виконано. Передбачив наближення смерті. Попросив у санітара води: «…вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».

Зі спогадів того санітара: «Плужник повільно вмочив праву руку, підніс її до чола і так тримав її якийсь час, закривши очі — як людина, що пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук у воду і слабо потер їх одну об одну.

Потім обтерся рушником, що його я подав, — так само повільно, мляво.

Я поміг йому лягти і закритися коцами до підборіддя; взяв миску і відійшов з нею. По якійсь хвилині-двох я знову був коло ліжка. Письменник уже не дихав…» (Євген Плужник. Три збірки. — Мюнхен, Інститут літератури ім. Михайла Ореста, 1979)

IІ. Сприйняття й засвоєння школярами нового матеріалу

1. Слово вчителя

Наступна книга «Рання осінь» відрізняється від «Днів» своєю тональністю, у ній менше трагізму й мотивів жертовності. Здебільшого це коротенькі вірші - роздуми, мета яких — знайти позицію й певний спокій у житті. Часто це була позиція самітника та відлюдника, людини хворої, яка має багато часу на міркування й мало практично діє. Звичайно, наш сучасник не поділятиме цієї позиції. Але в «Ранній осені» ми знаходимо іскри справжньої поезії, які можуть вдовольнити найтонших поціновувачів.

Є. Плужник ніколи не був ворожий новому ладові, а його інтелігентські побоювання нівеляції індивідуальності були безпідставними. У кращих

віршах він розуміє це:

Шлях до останньої межі,

Свій коротенький перейшовши,

Не нарікатиму, — я жив!

До цієї збірки входить поезія «Вчись у природи творчого спокою».

2. Виразне читання поезії

3. Розповідь про останню збірку поезій Є. Плужника «Рівновага»

Не побачила світу і третя книга віршів Є. Плужника «Рівновага» (1933).

Рукопис її зберігся завдяки дружині письменника та був вивезений за кордон і надрукований там 12 років після смерті поета, а тепер основні вірші з неї надруковані у «Вибраних поезіях». Остання збірка поезій Є. Плужника «Рівновага» — це є документ перемоги «духової людини», що серед бурхливої доби знайшла собі «тишу», душевну рівновагу, певність своєї правди, красу «світу єдиного», серед загального розпаду — «міцний зв’язок між днем біжучим і простором часу». Так, Є. Плужник — син свого часу. Він, попри всі

перешкоди, ішов до осягнення мудрості віку. Шкода, що передчасна смерть спинила його «на повороті до мети». Вірш, що ввійшов до збірки «Рівновага» — «Ніч.., а човен — як срібний птах!..» — це мариністично-символічна поетична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчування. Вона нагадує симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності,

що підносить душу людини до космічних вершин, до абсолюту світла: «Злітай, душе! І, мов нове світило, // Осяй глибини й простори ці!».

4. Бесіда з елементами дискусії

Чим саме поезія Є. Плужника споріднюється із поезіями романтиків? (Пафосом пошуку, неспокою, захопленням гармонією космічної сфери й морської стихії)

Доведіть, що ще в романтиків образ човна набув символічності й позначав долю людини в бурхливому морі життя. (Такий образ наявний в «Абідоській нареченій» Джорджа Байрона, «Парусі» Михайла Лермонтова, «Човнику» Віктора Забіли, «Човні» Євгена Гребінки, у поезії «Вітер з гаєм розмовляє» Тараса Шевченка , у яких він є символом свободи самотньої людини)

Яким новим змістом наповнює митець образ човна? (Човен уподібнюється до срібного птаха, стає другим «я» митця)

Доведіть, що у вірші Є. Плужника конкретна картина ночі на човні поєднується з алегоричною.

Перечитайте поезію, зверніть увагу на розділові знаки. Яку роль відіграє кількаразове вживання трьох крапок? (За допомогою трьох крапок автор передає глибоке внутрішнє хвилювання ліричного героя)

Порівняйте поезію Є. Плужника «Ніч.., а човен — як срібний птах!..» з віршем П. Тичини «Не Зевс, не Пан…». (Як і Тичина, Плужник у своєму обожненні Всесвіту й природи доходить до пантеїзму, до космічного виміру нової людини. Таким же радісним світосприйманням, захопленням красою)

5. Слово вчителя

Глибокий світ почуттів відображає любовна лірика Є. Плужника. Для поета кохання — дарунок долі, одне з життєстверджуючих начал буття, яке вимагає від людини самовдосконалення, творчості й внутрішньої свободи. Справжня любов наснажується високими духовними цінностями, адже потребує «живої душі», «гарячого серця», самовідданості, готовності до дії й самозречення, тривоги й піклування. Особиста драматична доля письменника наклала відбиток на його лірику, тому поезії Плужника відтінюють гіркі, позбавлені романтики реалії тяжко хворої людини, сірі лікарняні будні, боротьбу за життя.

Однак його вірші не стали інтимним щоденником спаленої болем і коханням людини, її розпачу, страху за спливаючим щастям, ревнощів, безнадії.

Навпаки, інтимна лірика поета складна за своєю внутрішньою структурою, адже в ній відтворено боротьбу різних начал, різних «голосів» у душі ліричного героя. У цих поезіях Є. Плужника сильним є елегійне начало душевних дисонансів, сум’яття, спогадів, але перемагає в них глибока щирість ліричного героя, відчуття щастя й гармонії, довіри й добра.                        

6. Ідейно-художній аналіз поезії «Річний пісок слідок ноги твоєї» (із збірки «Рання осінь»)

Визначте жанр поезії. (За жанром ця поезія нагадує класичну любовну елегію)

Яку роль відіграє опис природи в поезії? (Ліричний сюжет розгортається на тлі мальовничої природи, яка відтінює душевні почуття й сум’яття героя)

На основі чого побудовано елегію? (Елегія будується як спогад-рефлексія)

Який образ обожнюється ліричним героєм, стає особливо дорогим і рідним. (Образ коханої)

Які перетинаються два часові пласти буття героя й протилежні душевні стани? (Недавні щасливі дні й піднесені почуття, які він пережив тоді, коли поряд із ним була кохана, й жаль, душевний біль за неповоротно втраченим відчуттям краси, гармонії у світі та душі)

Проаналізуйте почуття й настрій ліричного героя. (Ліричний герой Є. Плужника занурюється у світ душевних переживань, у психологічні переливи, в уяві звертаючись до коханої, ведучи з нею розмову, мов сповідаючись їй)

Зачитайте рядки, які є філософськими роздумами над плинністю і вічністю буття («Бо я дивлюсь і бачу: все навіки // На цій осінній лагідній землі, // І твій слідок малий — такий великий, // Що я тобі й сказати б не зумів!»)

Доведіть, що конкретно-предметний образ «слідок ноги» милої набуває символу. (В уяві ліричного героя конкретно-предметний образ «слідок ноги» милої набуває символу, бо стає «великим», тобто дорогим, неповторним, як слід богині, самого життя. Це символ вічної краси й кохання, який бентежитиме душу завжди)

ІІІ. Осмислення, узагальнення й систематизація нових знань

1. Лірика Є. Плужника наповнена внутрішнім горінням і відзначається філігранною витонченістю думки й почуття, образів і жанрових форм. Його поетичний словник і тропи, на перший погляд, «прості», уживаються звичайні поняття, але за цією звичайністю постає конденсована сила образів, експресія почуттів. Мистецька довершеність досягається своїм баченням світу й людини у ньому, внутрішньою цілісністю переживань та напруженістю думок, що, немов вулкан, виштовхують хвилями спресовану енергію, вольовий порив, які концентричними колами розгортаються в художньому світі митця. Не випадково Микола Бажан поетичну творчість цього поета відніс до найбільших і найдорожчих духовних цінностей української літератури XX століття.



2. Самостійна робота

1. Знайдіть відповідність між назвами збірок Є Плужника та роками їх написання.

1926 р. «Рання осінь»

1933 р. «Рівновага»

1927 р. «Дні»

2. Поясніть символіку назв поетичних збірок Є. Плужника.

3. Назвіть, у яких жанрах працював письменник.

ІУ. Домашнє завдання

1. Вивчити напам’ять одну з поезій Є. Плужника (на вибір).

2. Порівняти пейзажну лірику Є. Плужника та поезії П. Тичини «З кримського циклу».



3. Написати есе на тему: «Євген Плужник — найвидатніший митець національного відродження».

4. Стор.68 – 72 ((Українська література. Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. / За редакцією Г.Ф.Семенюка. – К.: «Освіта», 2011. - 416с.)


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка