Урок №2: Періодизація укр літ-ри. Перекладна світська літ-ра. Літописи. «Поучення Володимира Мономаха», «Повість врем’яних літ»



Скачати 410.78 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації29.04.2016
Розмір410.78 Kb.
  1   2

УРОК №2: Періодизація укр.літ-ри. Перекладна світська літ-ра. Літописи. «Поучення Володимира Мономаха», «Повість врем’яних літ».

Періодизація української літератури (за історико-хронологічним принципом)


І. Прадавня українська література (до XIV Ст.)

«Велесова книга» – найдавніша пам’ятка V – IX ст., скрижалі буття українського народу в прадавні часи.

У прадавній українській літературі слід розрізняти дві основні форми: усну народну творчість (пісні, легенди, казки, прислів’я тощо) і книжне письменство (літописи, сказання, повчання, зводи літописів).



Остромирове Євангеліє (1056 – 1057), найстаріша книга, що дійшла до нас, написана уставом (техніка вимальовування літер окремо одна від одної).

Біблія (з грец. «книга») одна з найвизначніших пам’яток світової культури. В українській культурі Біблія посідає особливе місце – з Остромирового Євангелія починається

Давньоруська рукописна книжність, з Апостола (1574) та Острозької Біблії (1581) українське книгодрукування.

Українська Література періоду Київської Русі (фольклор І Писемна література) 


  • Перекладна світська література (житійна література, природничо-наукова література):

Збірник афоризмів «Пчола»;

Природничо-наукові твори («Шестиднєв» Іоанна Екзарха, «Фізіолог», підручник з географії «Християнська топографія» тощо); хронографи, історичні повісті.



  • Оригінальна світська література - твори, написані давньоруською літературною мовою:

Житія святих;

Повчання, проповіді, послання («Повчання дітям» Володимира Мономаха, проповіді Кирила Туровського, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона тощо);

- ораторська проза;

Літописи, історичні хроніки («Повість временних літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис);

Поеми («Слово о полку Ігоревім») тощо.

ІІ. Давняя українська Література (XIV - XVIII Ст.) Література XIV XV Ст.



Перекладна література З грецької, сербської, болгарської мов (повість «Олександрія»);

Оригінальна література (нові редакції «Києво-Печерського патерика», нові списки «Хождєнія» Данила Паломника, проповіді, послання, повчання Фотія, Григорія Цяблака, літописи: «Литовський літопис», «Короткий київський літопис» тощо). Література XVI XVIII Ст.

Полемічна література – Твори українських письменників кінця XVI XVII ст., спрямовані проти католицизму на захист православ’я та проти верхівки православного духовенства, яке прийняло унію.

Петро Скарга «Про єдність церкви Божої».

Мелетій Смотрицький «Тренос».

Іван Вишенський «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів», «Викриття диявола-світодержця».

Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» (1587 р.);

Василь Острозький (Суразький) «Книжиця» (1588 р.);

Стефан Зизаній «Казання св. Кирила…» (1596 р.);

Христофор Філалет «Апокрисис» (1598 р.);

Захарія Копистенський «Палінодія, або Книга оборони» (1622 р.) та ін.

Історична проза Прозові твори, у яких зображені важливі для долі народу події минулого на документальній основі (козацькі літописи: «Літопис Самовидця», «Історія Русів», «Сказання про війну козацьку з поляками» Самійла Величка, «Літопис галицького полковника Григорія Грабянки»).

Поезія:

Україномовна (Климентій Зіновіїв «Про багатства і про злидні…», «Про ратаїв, «Про школярів, що дрова крадуть, і про школу», Григорій Сковорода «Сад божественних пісень» (збірка ліричних поезій), Памво Беринда «На Різдво Христове»);

Польськомовна (Лазар Баранович «Про мир», «Про сонце»);

Латиномовна (Павло Русин «Похвала поезії», Симон Пекалід «Про Острозьку війну»).

Драматургія

Шкільні драми на різдвяні, великодні, історичні теми («Володимир» Феофана Про-коповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Олексій, чоловік Божий» Аноніма, «Воскресіння мертвих» Григорія Кониського);

Інтермедії (інтерлюдії) – побутові гумористичні сценки, які йшли як окремі невеличкі вистави в антрактах між діями драми або трагедії (Інтермедія друга по третьому акті до

«Трагедії, або образу смерті» Якуба Гаватовича, «Власнотворний образ. Третя інтерлюдія» Митрофана Довгалевського);

Вертепні драми («Цар Ірод»).



ІІІ. Нова українська література XIX Початку XX ст.

Ураінська література дошевченківського періоду (від виходу «Енеїди» І. Котляревського).



Література 40 – 60-х Років XIX ст. (шевченківський період). –  Література 70 – 90-х років XIX ст.

Українська література кінця XIX – початку XX ст.



  1. Новітня українська література (XX - початок XXI Ст.)

Література за часів Центральної Ради, УНР.

Літературний процес 20-х років (поступова ліквідація національного відродження України).

«Розстріляне відродження»; ідеологічна література соціалістичного реалізму. Література періоду війни 1941 1945 рр. Друга хвиля еміграції. Українська література в післявоєнний період.

Література в період відродження 60-х років, яью-йоркська група в діаспорі. Літературний процес 70 – 80-х років в умовах ідеологічного засилля, репресій, форсованої русифікації.

Українська література періоду розпаду СРСР й утвердження національної і державної незалежності України.

Література на сучасному етапі (XXI ст.).

Усна народна творчість – Загальна характеристика

Основою і водночас складовою частиною літератури є фольклор. «Народна творчість – це той ґрунт, на якому виростають і література, і театр, і музика, і образотворче мистецтво – і без якого вони засохли б. Звичайно, далеко не кожний художній твір будується безпосередньо на народній основі. Але кожний справді художній твір виростає неодмінно на народному ґрунті, на ґрунті народного світогляду», - підкреслював видатний поет і вчений М. Т. Рильський у своїй статті «Краса і велич народної творчості».

Фольклор (від англ.  Народна мудрість; народне знання) художнє відображення дійсності в словесних, музичних, хореографічних, драматичних формах колективної народної творчості, пов’язаної з життям і побутом народу (народна творчість) (у широкому значенні); словесна творчість народу (у вузькому).



Характерні ознаки фольклору Колективність;

Усна форма творення і реалізації; постійні форми;

Строга послідовність композиції; повторюваність; традиційність; варіантність;

Відсутність автора (анонімність); простота і прозорість стилістики; переважання дієслівних рим; тривалий час творення (доповнення) багатьма поколіннями.



ПЕРЕКЛАДНА СВІТСЬКА ЛІТЕРАТУРА

1. Місце перекладів в історії давньої літератури.

Література Київської Русі XI—XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. З пам'яток письменства цього періоду перекладним творам належить дуже значне місце як щодо кількості рукописів, так і щодо поширення цих творів серед читацьких кіл. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, й ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця X ст., була пов'язана з християнським культом, отже, з релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Навіть твори світського, по суті, змісту набували, як побачимо далі, того ж таки церковного колориту. Крім того, перекладна література цього періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо в нові часи (з XIX ст.) перекладачі намагалися максимально точно відтворити оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.

Види та жанри перекладної літератури

 

Церковна

Світська

Сюжети творів приходять на Русь з Болгарії, Візантії, Сербії, Риму, інших країн Заходу чи Сходу

твори на церковно-біблійні сюжети

твори на природознавчу, наукову, історичну тематику тощо

Жанри:

— християнська гімнографія;

— апокрифи;

— житійна література.



Жанри:

— хронографи;

— хроніки;

— наукові трактати;

— енциклопедичні книги природничо-наукового змісту.


Приклади:

гімнографія Іоанна Дамаскіна;

апокриф "Хожденіє Богородиці по муках;

житіє Георгія ГІобідоносця.



Приклади:

хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола;

повість "Олександрія"; природничо-наукові твори "Фізіолог", "Шестоднєв Іоанна Екзарха".


 2. Джерела перекладної літератури.

Величезна більшість пам'яток перекладної літератури в Київській Русі XI—XIII ст. має своїм джерелом літературу візантійську. Твердження це вимагає, однак, пояснень і застережень.

Візантійською літературою називається сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з IV до XV ст. і своїм складом дуже різноманітних. Творячись на основі античної літератури, візантійська література ввібрала в себе також частину спадщини староєврейської літератури, ряд пам'яток східних літератур, зазнала згодом і впливу літератур Західної Європи. Складаючись у суспільстві класовому, література ця не була цілком єдиною і щодо своєї ідейної спрямованості. В свою чергу спрямованість ця мінялась відповідно до характеру класової боротьби в той чи інший момент політичної історії Візантії.

Неоднорідною є візантійська література і щодо ступеня своєї оригінальності. З одного боку, в ній ніби вичерпалось творче начало: візантійські письменники або наслідують античних авторів, аж до XII ст. переказуючи Гомера, іноді з безглуздими власними коментарями, або без кінця варіюючи теми і ситуації грецького любовного роману елліністичної епохи, або складаючи незліченні антології, хрестоматії, словники, збірники виписок і т.д. З іншого боку, ми знайдемо у візантійській літературі і нові форми ліричної поезії з новим, християнським змістом; нові форми роману з посиленням казкового і героїчного елементу; народну поезію та зростаючу на її основі героїчну поему про подвиги богатиря Дігеніса і т.д.

Якби вся маса творів ринула в Київську Русь, то ця остання ніяк не могла б її засвоїти. Але Київській Русі Візантія давала тільки те, що вважала за потрібне імпортувати в слов'янські землі. Творів, що призначалися для верхівки візантійського суспільства, написаних прозаїками і поетами, які продовжували античну традицію в напрямі найвитонченішого формалізму і схоластичної казуїстики, Візантія не імпортувала в країни, які вона хотіла б зробити своїми культурними колоніями.

Передавалося лише те, що було абсолютно необхідне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми властивостями і змістом могло сприяти візантійській культурній гегемонії над "варварами", що їх вона "цивілізувала". А втім, труднощі зв'язків і різні політичні обставини перешкоджали планомірно керувати імпортом; до того ж уявні "варвари" аж ніяк не збиралися безперечно підкорятися візантійській гегемонії.

Говорити про візантійський вплив на Київську Русь можна, отже, тільки взявши до уваги, що в складі перекладеної літератури приходили насамперед:

1) пам'ятки літератури староєврейської, перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов'янську;

2) пам'ятки грецької християнської літератури (від І до V ст. н.е);

3) пам'ятки власне візантійської літератури. Треба далі пам'ятати, що значна частина цих творів прийшла в Київську Русь через південнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарії в X ст. за болгарського царя Симеона, відомого своїм старанням і піклуванням про ріст перекладної літератури.

Київська Русь діставала більшу частину того, що вже було з письменства в Болгарії.

Перекладна література, у величезній своїй більшості, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплінувати волю поборників нового релігійного культу в певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, певну поведінку. Цілі естетичного впливу зовсім не мались на увазі, але вплив естетично-емоціональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався і засобами мистецтва. Літописний переказ сповіщає, що, задумавши прийняти нову віру, Володимир запросив до себе грецького проповідника. Цей проповідник, піддавши критиці всі інші релігійні культи і довівши перевагу грецької ортодоксії ("православ'я"), розповів князеві про створення світу, про історію відносин між людьми й Богом, а на закінчення розгорнув картину — "запону, на ней же написано судище господнє", показав йому "одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошую грешники идуща в муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне враження; зітхнувши, він, за літописним переказом, нібито сказав: "Добро сим одесную, гресим ошюю".

Так само могли впливати своєю образно-емоціональною стороною і пам'ятки перекладної літератури.

Серед них ми маємо ряд творів, що цілком належать до ділової прози і тому не входять до нашого розгляду (монастирські і богослужебні устави, збірники церковних правил — Кормча книга, Номоканон і т. ін., коментарі візантійських церковних письменників до біблійних книг тощо); далі — ряд творів щодо основного завдання теж прозових, які, проте, елементами змісту або форми можуть впливати на почуття й фантазію (історичні твори, твори про явища природи і т.ін.), і, нарешті, твори, які більше за інші відповідають теперішньому нашому уявленню про поезію і белетристику.

3. Жанри церковної перекладної літератури.

• Апокрифи.

Книгами, об'єднаними назвою Біблія, далеко не вичерпувалась вся епічна творчість староєврейської і християнської релігій. За межами біблійного канону лишався широкий цикл легенд і переказів, які з різних причин не ввійшли до нього і після встановлення канону дістали назву "отреченных", або апокрифічних (прихований, таємний, пізніше також — фальшивий).

На час прийняття Київською Руссю християнства книги ці у Візантії остаточно були визнані хибними: вже в одному з найстаріших перекладних збірників, в Ізборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отречённых" книг (по-латині — індекс): другий список датується XII—XIII ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, проте, популярності не меншої, ніж книжки "рекомендовані". Воно приваблювало до себе пишним розквітом фантазії, крім того, доповнювало часто стислі відомості книг канонічних. Апокрифічні перекази в складі перекладних візантійських збірників, у складі так званої Палеї (виклад старозавітної історії за Біблією і легендами, свого роду сурогат повної Біблії, яка ще не була повністю перекладена) і в окремих списках тягнуться через усю історію і російської, і української літератури (аж до XIX ст.) Апокрифи лишили дуже помітний слід в українському фольклорі: досить розгорнути будь-яку збірку українських народних казок, щоб зустрітися там з легендами про створення світу, про Адама, про всесвітній потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажів новозавітних переказів. Вивчаючи історію образотворчих мистецтв у Київській Русі XI—XIII ст. і на Україні в XVI—XVIII ст., ми не раз знайдемо в стінних храмових розписах та іконах подробиці, безпосередньо навіяні апокрифами. Фреска Київської Софії XI ст. на тему "благовіщення" зображає Богородицю, що стоїть біля колодязя з водоносом у руках і прислухається до слів ангела; такої сцени немає в канонічному Євангелії, але вона є в апокрифічному Євангелії Іакова. Переказ про те, як Христос, після своєї смерті на хресті, спустився в пекло і, на велике невдоволення Сатани та його приспішників, вивів звідти душі старозавітних праведників, відомий і в Київській Русі, був драматизований на початку XVII ст. в "Слові про збурення пекла", яке дало у XVIII ст. матеріал для безлічі бурлескних віршів на великодні теми. Весь цей епізод заснований на апокрифічному ж переказі "Никодимового євангелія". Цей переказ, у свою чергу, відбився і в церковному живопису. Таких прикладів можна було б навести безліч.

Агіографічна література (про життя святих) становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані "житія святих". Житіє — біографія видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тоні її вихваляння. Починаючи з епохи своєї боротьби з язичництвом (з античними релігіями), християнство зібрало чимало спогадів про своїх ревносних прихильників, які або заплатили за свою відданість новій релігії мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали її, зазнаючи утисків і страждань (сповідники), або, займаючи керівний пост у християнській общині, сприяли зміцненню нового культу (святителі; по-грецькому — єпископи, буквально — наглядачі), або прославились життям, строго згідним з приписами церковної моралі (преподобні). Дії останніх полягали в аскетичних подвигах, наприклад, у відмовленні від їжі (посники), в цілоденному стоянні на якомусь підвищенні — "столпі", в стані мовчазного самозаглиблення (столпники); ще інші відмовлялись з любові до Бога від вищого людського дару — розуму, симулюючи ідіотизм і божевілля (Христа ради юродиві). Аскетизм як форма моральної поведінки не є, як відомо, приналежністю тільки християнської релігії — він поширений був уже в античності, знали його і брахманійська, буддійська і магометанська релігії.

Християнство принесло на Русь систему богослужбових жанрів, які склалися на той час в християнськійгімнографії (кондаки, ірмоси, канони, тропарі тощо). Ці жанри витримали випробовування протягом майже 2000 років і в більшості своїй дожили до нашого часу. На Русі сприйнято близько 70 візантійських жанрових різновидів, які переважно зберегли свої назви, призначення, місце в службах, духовний зміст. Церковні співи були одноголосними, рух мелодії спокійний, урочистий, суворий. Метричного розподілу на такти (в сучасному розуміннні) не було, метрику визначав сам текст.

4. Жанри світської перекладної літератури.

• Природничо-наукові твори.

За ораторською прозою і збірниками висловів ідуть збірники і твори, що цікавили не формою, а змістом, фактами, що в них подаються. Це — наука в умовному, звичайно, значенні цього слова. Вона повинна була дати відповідь на питання про природу, про навколишній світ людини, про людське минуле. На питання природничо-наукового характеру перекладна література відповідала такими творами, як "Шестоднєв", "Фізіолог", "Християнська топографія" Козьми Індікоплова.

Перекладна література знає не один "Шестоднєв", а кілька їх. З візантійської літератури прийшли до слов'ян Шестоднєви Василія Великого і Георгія Пісіди, візантійського поета VII ст. ("Похвала Богу о сотворении всея твари"). З болгарської літератури прийшов у Київську Русь Шестоднєв Іоанна, екзарха болгарського. Щодо свого задуму, твори ці однакові. За староєврейським міфом, записаним у Біблії, світ створив Бог за шість днів. Шестоднєв Василія Великого й є докладним коментарем до короткого біблійного повідомлення про ці шість днів творіння. На початку, застерігаючи слухачів від захоплення теоріями еллінських мудреців про природу, автор, проте, змушений сам згадати і про атомістичну теорію, і про астрономічні дослідження небозводу. У коментарях до біблійного тексту йому доводиться подавати і деякі природничо-історичні відомості, добуті античною наукою й зібрані в Арістотеля, Плутарха, Еліана і Плінія Старшого. Але спостереження і пізнавання природи цінні для нього в такій мірі, в якій явища природи можуть бути витлумачені як символ релігійно-моральних понять.

Особливо послідовно цей символізм проводиться в збірнику, що має назву "Фізіолог". У своєму початковому вигляді цей збірник складений був, видимо, ще у II—III ст. н.е. Не раз перероблений, він прийшов у Київську Русь уже в пізнішій візантійській редакції. Він складається з окремих розповідей головним чином про тварин, часто про камені та рослини. Здебільшого говориться не про те, що читач (особливо слов'янський) міг бачити перед очима, а про рідкісних напівказкових звірів і птахів: або про казкового птаха Фенікса, звіра інорога (єдинорога), або про екзотичних для слов'янства тварин — лева, слона, кита і т.д. Кожна розповідь складається з двох частин: у першій описуються властивості тварин, у другій встановлюється "подібність" і робиться повчальний висновок.

• Історичні твори.

Історичну допитливість повинні були задовольняти перекладні візантійські хроніки, з яких досить назвати згадану вище хроніку Іоанна Малали, відому в перекладі вже з XII ст., але менш популярну в східних слов'ян, ніж хроніка іншого ченця — Георгія, на прізвисько Амаргол (тобто "Грішник"), IX ст.; руська редакція староболгарського перекладу цієї хроніки припадає на першу половину XI ст. Обидва твори дають виклад всесвітньої історії, але з традиційного візантійсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з історії стародавніх євреїв (старозавітної), продовжуючи історією раннього християнства (за Новим Завітом) і закінчуючи докладно викладеною історією візантійською. Хроніка Георгія Амартола складається з чотирьох книг. У першій, без певного плану, розповідається про Адама, Немврода, Ніна, персів, римлян, Філіппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманів, халдеїв, амазонок тощо. Друга починається також з Адама й дає старозавітну історію аж до римських часів. У третій книзі йде римська історія від Цезаря до Костянтина, в четвертій — історія Візантії, яку Георгій припиняв на 842 році, але продовжувачі повели і далі.

• Повістева література.

Хроніка зацікавила читачів Київської Русі, які ознайомилися з нею, очевидно, зі складеної в Болгарії широкої історичної компіляції XI ст., відомої під назвою "Еллінського і римського літописця". До цієї компіляції ввійшли обидві хроніки — і Іоанна Малали, і Георгія Амартола, доповнені запозиченнями з біблійних книг і з апокрифічної літератури. У XIII ст. цей "Літописець" був значно розширений і збагачений ще іншими пам'ятками, в тому числі такою відомою потім у Північній Русі й на Україні міфічною історією Олександра Македонського, яку можна віднести вже до окремого розряду перекладної літератури — до перекладної "белетристики".

Вже на перекладах старозавітних біблійних книг, апокрифів і житій східнослов'янський читач знайомився з античними міфами і східними переказами, в більшій чи меншій мірі християнізованими. Не тільки подібні "бродячі" сюжети, але й самі жанри ряду творів на релігійні теми — фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях і відповідях, героїчний епос, часом суто світського "богатирського" характеру — не чужі, певно, і місцевому слов'янському фольклору, полегшували засвоєння цього нового письменства. Останнє приносить також літературні жанри біографічної повісті й справжнього роману із вплетеними, на східний зразок, дидактичними апологами, а також жанр історичної хроніки ("книги царств").

• Збірники різного змісту.

Як і більшість інших перекладних творів, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складі збірників, улюбленої у Візантії X—XI ст. форми літературної передачі. Особливо популярні проповіді Іоанна Златоуста ще в Болгарії вживались в антологіях з назвами "Златоструй", "Учительне євангеліє" (вибрані уривки з пояснювальних бесід Іоанна на євангелія, з додатком повчань інших візантійських письменників, об'єднані в збірник болгарським письменником X ст. Костянтином Пресвітером) та ін. За цими зразками складались і в Київській Русі антології ораторської прози ("Златоуст" і ін.) До творів Іоанна Златоуста тут прилучалися повчання й інших письменників, а потім і самостійні гвори, написані за візантійськими зразками. Декілька збірок антологій такого типу дійшло до нас уже в списках XI—XII ст.

Сюди належить насамперед збірник Святослава 1073 р. Збірник цей був переписаний якимось дяком Іоанном для великого князя Святослава Ярославича і в оригіналі відомий під заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збірник цей був перекладений ще в IX—X ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого він спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Спіфанія Кіпрського та інших тут ми знаходимо й найдавніший у нашій літературі підручник риторики — статтю Георгія Херобоска, візантійського письменника IX ст., "О образах". Стаття дає перелік різних риторичних фігур і цікава своєю термінологією: "инословіє" (алегорія), "превод" (метафора), "лихоречье" (гіпербола), "поруганіє" (іронія), "поиграніє" (сарказм) і т.д.

Літописи

1. Літописи — це історичні твори, в яких розповідь велась за роками («літами»). Ця своєрідна форма літературного твору виникла на основі усного історичного епосу. Поштовхом до початку літописання стали бурхливі події патріотичного характеру в Київській Русі, а також бажання знати минуле своєї вітчизни, щоб повніше осмислити і зрозуміти її теперішнє.

Літопис як літературний жанр виник, очевидно, в середині ХІ ст. У ньому є відомості про діяльність князів, про боротьбу східних слов’ян із зовнішніми ворогами, про народні повстання в Київській Русі.

Літописи містять не тільки лаконічні записи, а й цілі новели, народні перекази, маштабні описи історичних подій.

Отже, літопис — послідовний опис історичних подій їх свідком чи учасником, найдавніший вид оповідної давньоруської літератури.

Наприкінці 30-х — на початку 40-х рр. ХІ ст. завершено найдавніше літописне зведення. Починалося воно розповіддю про легендарних засновників Києва — братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь. Однак у цьому зведенні ще не вказувалося, в які роки відбувалися події.

Близько 1073 р. найдавніше літописне зведення переробив монах Києво-Печерського монастиря Никон, який славився своєю вченістю і мудрістю. Він увів до нього багато нових оповідань про давні й новітні події, розмістив їх у хронологічному порядку, зазначивши роки. Після його смерті літописання продовжували інші письменні монахи.

На початку ХІІ ст. за князювання Володимира Мономаха на основі попередніх зведень монах того ж монастиря Нестор створив «Повість минулих літ», довівши записи до 1113 року. У первісному вигляді цей літопис до нас не дійшов — він зберігся в кількох копіях (списках) пізнішого часу. Усіх таких списків «Повісті», зроблених у ХІV–XVIII ст., дійшло до нас понад двісті.

У всіх літописах є дужі стислі записи й докладні, у яких ширше розповідається про важливі суспільні події, обставини, характеризуються історичні особи, наводяться їхні висловлювання. Такі оповідання написані образно, емоційно, жвавою мовою, тому літописи є пам’яткою не лише історії, а й художньої літератури.

3. Відомості про легендарного Нестора Літописця — автора «Повісті минулих літ»

Нестор жив у другій половині ХІ — на початку ХІІ ст. Відомостей про нього дуже мало. Його життя вперше з’являється у виданні патерика 1661 р. Був пострижений у Печерському монастирі за ігуменства прп. Стефана, що, втім, не виключає його приходу до обителі ще за життя прп. Феодосія. Він належав до молодшого покоління монастирської братії.

Нестор — один із найавторитетніших печерських старців свого часу. В «Іконописному подлиннику» його зовнішність описано так: «Сивий, борода на зразок Богослова — не роздвоїлась. На плечах — клобук, у правій руці — перо, а в лівій — книга і чотки...». За антропологічними ознаками святий мав зріст 163–164 см, належав до жителів Подніпров’я. Присвятив своє життя релі- гійній справі: до кінця своїх днів був ченцем Києво-Печерської лаври.

Помер святий літописець, як уважають дослідники його творів, у 1113–1115 рр., коли мав, на думку антропологів, близько 60–65 рр.

Час канонізації прп. Нестора невідомий, проте є підстави вва- жати, що його ім’я вписане в зірку, як і імена інших святих, було в центральному нефі Великої церкви Києво-Печерської було лаври з ХV ст.

«Повість минулих літ» — історична книга і збірка епічних творів

4.1. Історія створення «Повісті минулих літ».

Оригінал цього літопису не зберігся, але до нашого часу він дійшов у списках ХІV–ХV ст. Найдавнішими вважають список Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (ХV ст.). Перший здобув свою назву від імені переписувача чернеця Лаврентія, а інший було знайдено у костромському Іпатіївському монастирі.

Літопис створювався впродовж тривалого часу багатьма митцями, але на початку ХІІ ст. завершив, упорядкував і дав назву літопису київський монах — чернець Нестор. Існують також ще дві редакції «Повісті...»: одну з них зробив ігумен Сильвестр на замовлення Володимира Мономаха, іншу редакцію було здійснено для сина Володимира Мстислава Мономаха. Найвдалішою прийнято вважати саме редакцію Нестора Літописця.

4.2. Тема: висвітлення історії східних слов’ян і князівської влади, утвердження християнства на Русі, розповідь про виникнення слов’янської писемності.



4.3. Ідея: возвеличення давності слов’янського роду, уславлення загальноруського патріотизму.

4.4. Основна думка: проголошення слов’янського роду як рівноправного серед інших народів.

4.5. Жанр: історіографічний літературний твір, літопис.

4.6. Сюжет.

У сюжетній структурі твору значне місце займає серія оповідей про княгиню Ольгу, князя Святослава, сказання про Бориса і Гліба, опис невдалого походу Ігоря Святославовича, розповідь про смерть Феодосія Печерського; закінчується літопис смертю Святополка (1113 р.).



4.7. Композиція.

Єдиної композиції в «Повісті...» немає, до того ж їй властива жанрова неоднорідність. У літописі зібрано богословські трактати, житія святих, фольклорні й топонімічні легенди, історичні сказання, ділову документацію за роками, воїнські повісті, обрядову поезію, повчання й славослов’я, діалоги й монологи персонажів, свідчення очевидців. Тому початок повісті біблійними легендами про «світовий потоп» та синів Ноя продовжується ретельною історично реалістичною розповіддю про східнослов’янські племена, про визначні події з історії Руської землі, зафіксовані приблизно до 1113 року. Починаючи від запису перемоги князя Святослава над хозарами, де зазначена перша дата (852 рік), літописець намагається дотримуватись певної хронологічності подій.



4.8. Мова літопису.

Зважаючи на жанрову та стильову неоднорідність, мова твору являє собою суміш текстів, написаних східнослов’янською або церковнослов’янською (старослов’янською) мовами, відзначається чергуванням середнього і високого стилів. Якщо необхідно прославити князівські подвиги (наприклад, прийняття Ольгою християнства), використовується високий стиль і відповідно старослов’янська. Якщо мова йде про народні вчинки та дії (наприклад, прохання киян до Святослава повернутись з походів і захистити від печенегів), тоді тексти пишуться східнослов’янською, оповідна структура уривку передбачає й використання розмовно-побутового середнього стилю.



4.9. Художні засоби у творі.

У літописі використані метафори, порівняння (як терен в серці, вірні люди), зустрічаються в тексті також приказки і прислів’я (не похваляться сильні силою своєю). Розповідь у творі ведеться переважно від третьої особи, але використовуються й діалоги, риторичні запитання.



4.10. Обговорення ідейно-тематичної спрямованості «Повісті».

Бесіда за питаннями:

         Чому «Повість минулих літ» — це історична книга і твір, який змушує читача осмислити минуле, пов’язуючи його з теперішнім?

         Чим пояснити тривале укладання літопису?

          Якими джерелами користувалися монахи-літописці, створюючи «Повість...»?

         Чому саме Нестор є автором твору, хоча у написанні «Повісті...» брали участь багато монахів.

          Що свідчить про існування кількох редакцій літопису?

         З чим пов’язано те, що «Повість...» починається біблійними легендами?

         Хто є героями літопису? Чому саме про них ідеться?

         Як літописець намагається відтворити на прикладі «Повісті...» героїчне минуле рідного краю?

         Кого автор вважає мудрими і справедливими керівниками? (Княгиню Ольгу, князя Святослава)

         Яким чином літописець у творі намагається визначити морально-культурні й естетичні принципи християнської моралі? (Феодосій Печерський, біблійні легенди)

         За що в «Повісті...» різко засуджуються Борис і Гліб? (Оскільки вони — сіячі смути та міжусобних війн)

          Що свідчить про об’єктивне відтворення подій у літописі? Наведіть переконливі аргументи.

         Для чого у творі використано прислів’я і приказки?

          Як мова літопису характеризує його героїв?



4.11. «Мікрофон»: чи варто було продовжити написання твору? Чи долучились би ви до цієї справи?

5. Виникнення Києво-Печерського монастиря

Постання Києво-Печерської лаври виглядає справою досить випадковою. Проте це не так.

Поява подібного монастиря булла не просто закономірним результатом хрещення України, а необхідністю для подальшого її духовного поступу.

Для найосвіченіших, переважно сільських верств населення, прийняття християнства означало насамперед зміну імен тих чи інших об’єктів культу, загального ідеологічного світосприйняття, яке відбувалося поступово. Для того, аби старі боги остаточно відійшли у небуття, серед русинів та інших народів Київської Русі мали з’явитися справжні християни — подвижники благочестя, які б тут, на власній землі, продемонстрували перед загалом святість та благодійність християнського вчення.

Києво-Печерська лавра — православний чоловічий монастир, заснований 1051 року видатним церковним діячем Київської Русі Антонієм Печерським у давніх і нововиритих печерах поблизу Києва. Протягом довгих віків зводилися й наземні споруди: церкви, келії для монахів, трапезна, готелі для прочан, різні господарські будівлі.

Печерський монастир самим Богом був покликаний зіткнутися з багатьма віросповідними та моральними проблемами того часу і значною мірою розв’язати їх. Він породив цілу плеяду вітчизняних святих, серед яких було чимало культурних діячів, котрі, по суті, заснували українську літературу, іконописання та історіографію; провадив широку місіонерську діяльність, насамперед у східних землях Київської Русі; з нього вийшли десятки, якщо не сотні єпископів-українців, і, найголовніше, він на власному прикладі дав своїм співвітчизникам справжнє розуміння святості православного вчення.

Монастир, який частіше називали «Домом Пресвятої Богородиці», вважався найсвятішим, найчистішим місцем на землі. І задля того всі: і мирські, і духовні особи мали служити йому, бо це був найкращий спосіб «стати ближче до Бога». Для держави монастир був чимось на зразок «совісті нації», котра, як певна вища сила, мала право оцінювати і критикувати дії можновладців.

Саме це почуття сприяло такому швидкому відродженню монастиря після численних ворожих нападів та періодів духовного занепаду, сміливим виступам на захист православ’я у найскладніших ситуаціях. Адже, наприклад, після прийняття Унії Лавра виявилась єдиним київським монастирем, який під «впливом» польської влади та польських солдатів не зрадив прабатьківської віри!

Лавра відіграла значну роль у розвитку освіти, науки, культури. Тут у 1615 р. закладено першу на землях Східної України друкарню, у якій видавалися книжки переважно церковної літератури, але й шкільні підручники, деякі наукові праці, часом — і твори світської літератури.
Проведення тестового опитування
1. Літописи належать насамперед до літератури:

а) біблійної; б) історичної; в) публіцистичної; г) наукової.

2. Що допомагає сприйняти ідейний зміст «Повісті минулих літ» у зв’язку з відсутністю єдиної композиції?

а) Доступна мова;

б) доречне використання художніх засобів;

в) хронологічний виклад подій;

г) застосування у творі біблійних легенд.

3. Біблійна легенда, якою починається історична книга Нестора Літописця,— про:

а) створення світу; б) перших людей Адаму і Єву;

в) потоп на землі; г) Вавилонську вежу.

4. Дата, яка першою зазначена у творі:

а) 852 р.; б) 998 р.; в) 1113 р.; г) 1377 р.

5. З яким проханням мешканці Києва звернулися до Святослава («Повість минулих літ»)? Щоб він:

а) дозволив функціонування духовної семінарії;

б) відмінив прибутковий податок;

в) повернувся з походів і захистив їх від печенігів;

г) припинив міжусобні війни.

6. Нестор Літописець, на відміну від інших ченців:

а) розташував відомості в літописі у хронологічній послідовності;

б) дав назву «Повісті...»;

в) вилучив зі свого літописного твору окремі біблійні легенди;

г) вважав введення християнства на Русі поспішною справою.

7. Монах-чернець у «Повісті...» на прикладі сказання про Бориса і Гліба:

а) возвеличив слов’янській рід;

б) схвалив християнство;

в) пишався історичним минулим Київської Русі;

г) засудив смуту та міжусобні війни.

8. Для сина якого князя було здійснено одну з редакцій «Повісті...»?

а) Ярослава; б) Ігоря; в) Володимира; г) Святослава.

9. Літописні події є основою для:

а) «Слова про мудрість»;

б) «Слова про похід Ігоря Святославовича»;

в) «Ізборника Святослава»; г) Псалтиря.

10. Подія у «Повісті минулих літ», яка вперше датована:

а) похід Олега на Царгород; б) облога Києва печенігами;

в) перемога князя Святослава над хазарами;

г) заснування Києва трьома братами.

11. Літопис Нестора — видатний твір світової літератури, його використовували в ХV–ХVІ ст. історики:

а) Польщі і Німеччини; б) Болгарії та Угорщини;

в) Туреччини і Франції; г) Англії й Іспанії.

12. У літописі відчувається широкий кругозір Нестора, його глибоке знання:

а) ораторського мистецтва;

б) культури тих народів, які намагалися завоювати Київську Русь;

в) справжнього виникнення Землі;

г) слов’янської та грецької літератури.

Примітка. За кожну правильну відповідь установлюється 1 бал.
«Поучення Володимира Мономаха»
Дуже важливим матеріалом, вміщеним в “Повісті временних літ” під 1096 р. був цикл творів під назвою “Поученіє Володимира Мономаха”. 


"Повчання Мономаха"

Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літопису-автобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог. 

У власне "Повчанні" Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника. Він закликає: "Уклонися отъ зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в вЂкы вЂка", і вірити у торжество справедливості: "И єще мало — и не будетъ грЂшника; взыщешь мЂста своєго, и не обрящеть. Кротции же наслЂдять землю, насладяться на множьст†мира". 

Звертання Мономаха з повчанням до дітей в ряді місць зливається з молитвами до Бога і Богородиці, в яких він прохає спасіння, порятунку від ворогів, людей, які творять беззаконня, живуть неправдою і підступництвом, від власної гордості та суєти мирської: "О, Владычице Богородице! Отьими от убогаго серца моєго гордость и буєстъ, да не възношюся суєтою мира сего; в пустошнЂмь семь житьи научися, вЂрный человЂче, быта благочестию дЂлатель".

 Повчання Мономаха не абстрактні, доброчесність дітей, на його думку, допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави: "Смертни єсмы, днесь живы, а заутра в гробЂ; се все, что ны вдалъ, не наше, но твоє, поручилъ ны єcu на мало дний". 
На взірець молодим князям Мономах ставить батька Всеволода, який, сидячи дома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих справах, ні у малих. Не забув він також відзначити і своє добре ставлення до бідних людей: "Тоже и худаго смерда u yбогыЂ вдовицЂ не даль єсмъ силнымъ обидЂти". 
Отже, у своєму "Повчанні" Мономах змалював ідеальний образ мудрого і справедливого князя, яким бажав бачити не лише своїх синів, а й князів-васалів. В умовах постійних князівських чвар і міжусобиць звернення Мономаха було злободенним, але мети своєї не досягло. Ні за часів Мономаха, ні після них Русь не мала такого ідеально-справедливого правителя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах, але й він, як ми знаємо, не був позбавлений людських слабкостей і недоліків.(Толочко) 
Звичайно, праці, подібні до "Повчання", не пишуться з будь-якого приводу і тим більше для досягнення якогось пропагандистського ефекту. Це, по суті, духівниця Мономаха. Вона могла бути написана, найімовірніше, у 1117 р. Термінове і, на перший погляд, мало зрозуміле переведення сина Мстислава із Новгорода до Білгорода знайде задовільне пояснення лише в тому разі, якщо припустити, що Мономах готувався передати йому великокнязівський стіл. Ми не знаємо, які обставини змусили Володимира вдатися до такого кроку, але не виключено, що це було нездужання. Думка про смерть проходить через усе його "Повчання": "Днесь живи, а заутра 6 zpoбЂ", "смерти бо ся, дьти, не боячи". У цьому змістовому ряді, можливо, знаходиться й фраза: "СЂдя на санехъ, промыслихъ в души своєй и похвалихъ Бога, иже мя сихъ дневъ грЂшнаго допровади". Її не слід розуміти буквально, це літературна метафора, образ наближення останнього земного шляху. Адже за давньоруським звичаєм князів перевозили до місця упокоєння на санях. 
Напевно, у зв'язку із заповітом слід розглядати і літопис Мономаха. Готуючись до переходу в інший світ, великий київський князь підсумував у такий спосіб своє бурхливе життя. Звичайно, в обох випадках у нього могли бути якісь попередні особисті записи, але літературне і літописне оформлення вони дістали в 1117 р. Виникає питання, чому Мономах не продовжив свій літопис після 1117 р.? Але відповіді на це ми не маємо. 
Складався він із самого повчання дітям , автобіографії , листа до Олега Святославича та молитви, яка не належала Мономаху й була механічно йому приписана. 

Вважають , що повчання було створено значно пізніше, приблизно у 1117р. , коли його автор став великим князем київським(1113—1125).  Володимир Мономах увійшов в історію як найвидатніший політияний і державний діяч Київської Русі останньої чверті 11—першої пол. 12 ст. Він енергійно і вміло організовував походи проти половців, непримиренно ставився до усобиць. За його князювання зміцнились могутність і єдність Київської Русі, поліпшився добробут народних мас, розвивалася культура. Сам князь користувався великим авторитетом як серед співвітчизників , так і в країнах Західної Європи. (Мати Володимира була дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха; дружина Гіта – дочкою англо-саксонського короля Гарольда). Він був високоосвіченою людиною, знавцем перекладної та оригінальної літератури. Літописці про нього говорили, що він “добрий страдалець за Руськую землю”. 

У “Поученії” Володимира Мономаха виразно помітні три частини:


  • вступна; 

  • дидактична; 

  • автобіографічна. 

Вони композиційно пов'язані між собою. 


Вступ 
У вступній частині Володимир Мономах засвідчує свє авторство “грамотицы”, написаної не тільки для власних дітей, а й для інших читачів як порада в практичній діяльності. Згадує він і про причину, яка спонукала його взятися за перо, — рішучу відмову брати участь у князівських чварах та душевний неспокій у зв'язку з порушеннями братами -князями мирних договірних умов. 


Дидактична частина 

Володимир Мономах повчає дітей у дусі християнської моралі: стерегтися гордині, слухатись старших, шанувати молодих,  дбати про убогих, сиріт і вдів; не давати клятв без потреби, а давши—твердо їх дотримуватись, не покладатись ні на тіунів, ні на слуг, ні на воєвод, а входити в усі подробиці життя; остерігатися брехні, пияцтва і розпусти; поважати жінок, але і не давати їм влади над собою; бути пильним під час походів , жити одним життям з дружинниками. 


Великим злом , як повчає автор, є лінощі, які гублять людину. Взагалі князь мусить бути уособленням справедливості й усіх чеснот, не боятися праці, робити все залежне від нього в ім”я збереження і зміцнення рідної землі.

 
Автобіографічна частина

 
Дидактичну частину повчання автор підкріплює автобіографічною, щоб на основі власного життя застерегти дітей від нерозважливих вчинків. Він добровільно поступився Олегові Чернігівським князівством ; відмовився від участі у змові братів проти Ростиславичів; здійснив 83 великі походи, а кількість малих годі й пригадати; уклав 19 мирних угод з половцями відпустив з полону близько 100 їхніх князів, а найлютіших на осторогу перебив. 
Мужньому Володимиру Мономаху, який повчав сучасників , не боятися смерті ні в бою , ні на полюванні , властиве було й поетичне сприймання краси природи. 

«Повість врем’яних літ»
Автор  «Повісті минулих літ» — Нестор та інші літописці, створена на межі ХІ–ХІІ століття.

Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

«Повість врем’яних літ» висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117.

Відомі три редакції «Повісті минулих літ»:


  • перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113;

  • друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116;

  • третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка