Українські народні мелодії



Скачати 10.52 Mb.
Сторінка38/41
Дата конвертації15.04.2016
Розмір10.52 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Отже, з погляду історизму розподіл народних мелодій С. Людкевичем і К. Квіткою на два “непропорційні” (кількісно) розряди не лише мотивований суттю музичного матеріалу обох частин (пісень обрядових і звичайних), але й є єдино правильним з етногенетичних позицій. Обох дослідників поєднує не лише етномузикологічна ерудиція та інтуїтивне чуття гуманітарної ретроспекції, але й те, що вони не прийняли літературознавчого підходу до проблем історизму фольклору і принципово втілили не хисткий “мотивно-фабульний” підхід до “жанровості” фольклору, а засвідчили в систематизації українських народних мелодій два справді “космологічних” здвиги: індоєвропейський та власне український національний.

46 Іваницький А. І. Основи логіки музичної форми (проблеми походження музики). – К., 2003. – С. 106–108.

47 Іваницький А. І. Основи логіки музичної форми (проблеми походження музики)... Розгляд проблем походження музики побудовано на струкгурно-ретроспекгивному аналізі загальнолюдського (первісного), прата індоєвропейського (неоліт), протослов’янського та слов’янського.

435


is is is

Обстоюючи обраний класифікаційний поділ (на пісні обрядові і звичайні), К. Квітка у “Передмові” на прикладі історичних пісень показує, що не лише за музикою їх неможливо однозначно зарахувати до власне історичних, але важко виділити в окремий розділ “навіть коли брати за критерій самий зміст”48. І далі наводить приклади із власних записів та публікацій М. Драгоманова, А. Конощенка, О. Кольберга, де історична атрибуція утруднена або й неможлива. “Очевидно, – підсумовує Квітка, – не можна ставити в обов’язок збірачеві пісень, а особливо – мелодій, щоб він, упоряджуючи матеріял, обмірковував здогади істориків або сам важив подібні питання...” 49.

Із справедливістю сумнівів Квітки слід погодитися. Ці сумніви тим більш вагомі, що збірник “Українські народні мелодії” був опублікований в переважній частині без пісенних текстів (новознайдені тексти, які тепер подаються, кількісно не набагато зрушують справу). Оскільки збірник значною мірою не має повних текстів, це заважає з певністю говорити про тематику пісень, коли спиратися на літературознавчі критерії. Це особливо стосується лірики і балад. Не допомагає і звертання до пісенних паралелей із інших збірників. Наприклад, І. Франко з приводу пісні “Журю я ся, журю, як вечір, так рано” писав: “Доволі розширена і друкована вже пісня народна, не солдатська. Подаю її однако ж в цілості задля солдатського причіпленого до неї кінця”. О. Дей вмістив цю пісню серед жовнірських 50. Взагалі ж зміст не є надійним показником ні тематичної, ні тим більше жанрової належності пісні, що більш-менш певно простежується лише в обрядовому фольклорі. Попри усе спроба жанрово-тематичного групування пісень у вигляді окремої таблиці буде безперечно корисною. Як писав Ф. Колесса, краще подати не дуже досконале групування матеріалу, аніж не подавати його взагалі51.

48 Квітка К. Українські народні мелодії. – С. VI.

49 Там само. – С. VII.

50 Народні пісні в записах Івана Франка / Упоряд. О. І. Дея. – К., 1981. – С. 209.

436


is is is

У збірнику 1922 року Квітка вмістив “Табелю географичну” із зазначенням пунктів запису. Адміністративні кордони там подано за станом на 1914 рік. Зараз це в ряді випадків породжує проблеми. Внаслідок багаторазових перейменувань сіл, містечок, повітових центрів, численних територіальних перерозподілів земель на сьогодні неможливо ідентифікувати значне число назв за сучасним станом топоніміки та адміністративного поділу. Крім іншого, колишній повіт обіймав територію, що сьогодні відповідає 5–8-ми адміністративним районам, які до того часто включають сусідні землі колишніх країв, губерній і повітів. Далі, якщо у довіднику “Адміністративно-територіальний поділ” 1947 року52 ще можна знайти паралелі до адміністративного поділу 1914 року, то пізніші радянські видання такого типу не подають необхідної інформації. Не кажучи вже про те, що ряд етнічних українських земель тепер знаходиться у складі Білорусі, Польщі, Росії, а інформація про ті пункти у нас (і не лише у нас) відсутня. Про безнадійність створення покажчика, де були б враховані усі числення перейменування, свідчить визнання самого К. Квітки, який ще на початку 1950-х років писав: “...в указателе 1948 г. значится девять населенных пунктов, начинающихся “Городище” в пределах нынешней Волынской области, и я не имею возможности установить, в какой из нынешних районов входит то Городище, откуда происходила девочка, попавшая тогда в приют [від якої він записав пісні. – Упоряд. | ” 53.

З аналогічними проблемами зіткнувся й упорядник. Доводиться змиритися з тим, що географію записів Квітки вдасться уточнити за станом “на сьогодні”54 тоді, як будуть видані нові вичерпні адміністративні покажчики, робота над якими поки що не розпочалася і це є завданням відповідальних державних установ.

51 Колесса Ф. М. Музикознавчі праці. – С. 281.

52 Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 р. – К., 1947.

53 Квитка К. В. Комментарий к сборнику украинских народних мелодий, изданному в 1922 году. Машинопис / ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України. – Ф. 14–2, од. зб. 62, арк. 195.

54 Питання, – коли той стан устабілізується: нас чекає гце не одне перейменування – “Дніпропетровська”, “Кіровограда” тощо. – Упоряд.

437


При використанні старого адміністративного поділу за станом на 1914 рік не виникає складних проблем паспортизації пісень, ареальної типології, оскільки кордони колишніх повітів та їх назви вичерпно визначаються за енциклопедією ЄфронаБрокгауза, де надруковано також докладні карти. На відміну від радянського адміністративного поділу, дореволюційні (за Австро-Угорщини та Російської імперії) адміністративні кордони рідко порушували ареали пісенних типів, які складалися історично і перебували у згоді з топографічними, етнографічними, водно-ландшафтними, економічними факторами. Межі колишніх губерній, країв, повітів, як правило, визначалися адміністрацією Австро-Урорщини та імперської Росії за етнографічними та географічними ознаками.

У радянські ж часи “полосували” адміністративними кордонами не лише етнічні ареали. їх контури іноді просто не відповідали здоровому глузду. Наприклад, населений пункт, що передавався новому адміністративному утворенню, опинявся по той берега річки (зокрема, на Десні, де не було перевозу, а об’їзна дорога потребувала 150–180-ти обхідних кілометрів). Автор цих рядків є свідком такої адміністративної недоладності в Сосницькому районі Чернігівської області. Розібратися у цій чиновницько-політичній логіці фольклористові неможливо.

Лише резюме: численні перейменування населених пунктів шкодять не тільки історії й науці, – вони знищують історичну пам’ять народу, яка чи не найтривкіше зберігається в топоніміці. Мабуть, це й було одним з мотивів знищення колишньої логіки етнографічно-губерніально-повітового поділу українських земель. Розв’язати ці нонсенси належить сучасній українській географічній науці. В ідеалі – наша держава мала би повернутися до історично-етнографічного районування українських земель. При цьому не повинні мати значення квадратні кілометри території, а в основу слід покласти історично-етнографічні зони'. Поділля (варіанти – Східне, Західне); Полісся – Східне, Центральне, Західне; Слобожанщину – Північно-східну, Східно-південну тощо. Ці зони складалися на основі економічних, географічних, торгівельно-культурних тощо контактів і на цій основі утворилася їх автономно-маргінальна і культурно-історична визначеність.

В сучасному виданні подавати “Табелю географичну” 1922 року немає потреби: “Пісні звичайні” зараз систематизовано за

438

географічним принципом з виділення відповідних рубрик. Інші відомості про географію обрядового і не обрядового фольклору містяться у “Покажчику виконавців”.



* * *

Торкаючись польової роботи Квітки, слід врахувати ту обставину, що він не був забезпеченою людиною. До 1920-хроків музична етнографія була справою ентузіастів. На збирання народних пісень багато хто дивився, за висловом Квітки, як на дивацтво чи забаганку. До початку роботи у Всеукраїнській Академії Наук Квітка не мав змоги проводити спеціальні польові дослідження. З цих причин значна частина записів була зроблена Квіткою не в місцях проживання співаків, а в Києві (насамперед від біженців воєн 1914–1920-х років), Тбілісі, Одесі, в Буркуті (на карпатському курорті), у дорозі, на пароплаві, на диригентських курсах від слухачів-студентів, – взагалі записи робилися при кожній нагоді. Але це не було просте колекціонування того, що “саме йшло до рук”. Від початку 1900-х років К. Квітка усе більшу увагу приділяв пошукам “примітивів” (яких багато серед дитячого фольклору), обрядовим мелодіям, соціально-побутовим пісням – чумацьким, козацьким, заробітчанським (певно, велике враження справив на нього спів Максима Микитенка і його наймитські пісні), історичній тематиці, баладам; розшукував мелодії до пісень, що були надруковані без текстів: про Ведмедівку 465(315) і 456(316), про канальні роботи 351(215), про здобуття Озова 350(211), про Бондаренка 347(229), про кримські походи тощо; надавав місце варіантам; велику увагу приділяв пошукам співаків з різних українських етнічних земель, особливо із західних та північних.

В результаті по цю пору збірник Квітки є неперевершеною за змістом і мелодичними типами антологією української народної музики – і за охопленням території, і за жанрами (бракує тільки голосінь, дум, русальних пісень і вміщено всього кілька зразків інструментальної музики55). Власне, щоб склас

55 Варто звернути увагу на суттєву деталь: вказаним жанрам, крім русальних, не відведено помітного місця в історико-типологічних дослідженнях К. Квітки. Вони явно перебувають на периферії інтересів теорії ритмо-структурної типо

439


ти повне враження про специфіку українського музичного фольклору, зацікавленим особам вистачить ознайомитись лише з цим одним збірником.

Те ж саме слід сказати і про значення для навчального процесу: збірник цілком відповідає основним вимогам до хрестоматії з курсу українського музичного фольклору. Хоча цей його бік із політичних причин реалізувався лише частково: з 1934 р. по 1936 К. Квітка перебував у сталінському ГУЛАГ’у, а його праці перебували фактично під забороною аж до 1970-х років56. Збірник “Українські народні мелодії” не потрапив до фондів більшості обласних бібліотек, не кажучи вже про музичні навчальні заклади. Тому використовувався переважно викладачами кількох консерваторій. Через це існує нагальна потреба забезпечення цим збірником усіх музичних навчальних закладів України, де викладається музичний і словесний фольклор.

Отже, з музичного боку збірник Квітки займає у фольклористиці, музикознавстві і музично-фольклористичній педагогіці видатне місце.

Інакше справа стоїть з пісенними текстами: повних обмаль, а інші – уривчасті. Пояснюється це кількома причинами. На середину XIX ст., як зазначав у передмові до свого збірника О. Гулак-Артемовський, вже було записано не менше 10 тисяч текстів українських пісень57. Слід також зважати, що у XIX і на початку XX століття серед фольклористів існувало переконання про швидкий (мало не протягом одного покоління) занепад народних традицій. Тому коли на кінець XIX століття етномузикологія сформувалася в окрему наукову галузь, головним її завданням стало збирання народних мелодій. Ця мета настільки сильно підтримувалася в колах етномузикологів (трохи навіть “в піку” філологам), що недостатня увага етномузикологів до текстів (а то й взагалі неувага) не вважалася значним недоліком.

логії. Що ж до русальних, то їх ареал обмежено центральним Поліссям і, отже, їх картографування і типологія не викликає труднощів. Голосіння, думи та інструментальна музика за їх структурою утворюють два пласти (речитативний і моторний), які переважно потребують докладання іншої дослідницької методики – фольклористично-культурологічної.

56 Сторожук А. Климент Квітка (людина – педагог – вчений). – С. 32–34.

57 Народні українські пісні з голосом. Зібрані, споряжені і видані О. Гулаком-Артемовським. – К., 1868. – С. 7.

440


Маємо навіть парадокси. Наприклад, М. Лисенко видавав “Збірник українських пісень” в обробці для голосу й фортепіано – тобто, наче для співу. Однак досить велике число подальших рядків і строф пісень “Збірника” не підтекстовуються під мелодію першого куплета. Звичайно, однією з причин могло бути незнання співаком усіх слів, іншою – запис не зі співу, а з переказу, що завжди породжувало масу неточностей в текстах. Проте аналіз композиторських записів (російських, українських, польських) нерідко засвідчує незрозумілу неувагу (якщо не сказати – навіть іноді неповагу) до пісенних текстів. Те ж саме властиве і професійним музикантам-етнографам кінця XIX – початку XX століття.

Хоча, звичайно, і цьому є пояснення. Наприклад, коли почали вживати фонограф, то не писали подальші куплети тексту тому, що економили валки. Або не подавали записані тексти у збірник, бо хотіли опублікувати побільше мелодій. Була й практика вказувати на відомі опубліковані текстові варіанти, чим також виправдовувалася відсутність необхідності запису текстів.

У К. Квітки надибуємо красномовне зізнання. В “Коментарі” він пише про обставини запису одного з варіантів пісень про “Козу” – “Скачи, козонько, скачи, небого” 254(192): “Текста я не записывал; он был такого же содержания, как помещенные в 3 т. “Трудов Чубинского” под № 104, с. 381–383, два варианта из м.Любара Новоград-Волынского узда и из Ковельського уезда” 58. І це не поодинокий випадок і у Квітки і в інших музикантів-фольклористів XIX – початку XX століть. Ці факти свідчать про те, що музиканти того часу не вважали за потрібне записувати усі куплети тексту (або записували з диктовки, щоб мати уявлення про зміст).

Але не слід поспішати звинувачувати музикантів–етнографів. Молода музична етнографія почала з максималізму: своє завдання її представники бачили в документуванні саме народних мелодій, а не текстів (яких було вже немало записано, а нові могли були записані численними грамотними людьми). Не слід забувати, що запис мелодій на слух вимагає не лише вели



58Квитка К. В. Комментарий к сборнику украинских народных мелодий... – Арк. 196.

441


кої спеціальної підготовки, але й втричі – уп’ятеро більше часу, ніж запис текстів. Відомо, що співаки від багаторазових повторень мелодичних фраз, мотивів швидко втомлювалися, втрачали інтерес до справи – навіть не зважаючи на невелику платню, яку їм давали за спів. Тому, торкаючись такого питання, як неувага музикантів до пісенних текстів, слід не забувати історичних умов, в яких народжувалася й виробляла власну методику й методологію музична етнографія. Крім “внутрішніх” (фахових) проблем, вона вирішувала ще й зовнішні стосунки: з композиторськими, літературними інтересами (власне, фольклоризмом), а далі – з романтично-історичними течіями, з музичною педагогікою, з патріотичним дилетантизмом і т. ін. Тому певна неувага до текстів була і вимушеною (економія часу і друкованої паперової плоті), і реакцією на неувагу до історичних і теоретичних проблем етномузикології. Не буде перебільшенням сказати, що на початку XX століття музиканти-етнографи високої професійної кваліфікації становили кількісно дуже невелику, до певної міри замкнену “інтернаціональну корпорацію”, зорієнтовану значною мірою на власні завдання та методику. Багато в чому недостатня увага до текстів пояснюється і цими факторами. Не становив винятку й К. Квітка.

Наче в противагу відсутності багатьох поетичних текстів (а в рукописах і наявності похибок), у збірнику Квітки натрапляємо на протилежну річ – досить численні фрагментарні записи мелодій, без яких, здається, можна було б обійтися. Це: або під нотами якась випадкова подальша (не перша) строфа відомого варіанту пісні – наприклад, балади 403(298), 404(299) 59, 471(584); або кілька сегментів строфи – 50(34) “Зелениї огірочки так ся в’ют, так ся в’ют”, 279(673) – щедрівковий приспів; або пісенна мелодія без тексту 745(596) – здогадно колядка; 743(594) – близька до балади про Бондарівну та ін.

Оприлюднення таких зразків можна було б вважати недоліком. Однак мусимо пригадати вище сказане щодо тривожних думок збирачів народних пісень XIX – початку XX ст. про занепад

59 Наприклад, балада про двох голубів має типовий початок “Ой за горою, за кам’яною” – як у № 428(284). У К. Квітки № 404(299) підтекстовано третім куплетом тексту “Десь взявся стрілець, стрілець молодець”.

442


фольклорної традиції. Поряд з цим були й інші вагомі причини, які не дозволяли збирачам відмовлятися від неповних (чи неповноцінних) зразків: фрагменти записів, по-перше, розширювали уявлення про географію пісенних типів; по-друге, постачали матеріал для майбутніх досліджень у сфері психології фольклорної пам ’яті; по-третє, музичні і текстові фрагменти є цінним джерелом для поглибленого розуміння такої суто фольклорної риси творчості, як варіативність; по-четверте, фрагменти стимулюють пошук повноцінних текстових і музичних варіантів.

В історичних і філологічних науках (а Квітка відвідував університетські лекції з цих предметів) вже було стверджено методи залучення уривчастих відомостей (рукописів, юридичних документів, мовної стилістики, ідіоматики, лексики, археологічних матеріалів) до ґрунтовних досліджень культури та економіки минулих епох. З цих позицій фіксація Квіткою фрагментів пісень виглядає не як недолік, а навпаки – далекоглядна передбачливість розширення й поглиблення напрямів дослідження усної творчості. Для ілюстрації прихованих можливостей використання фрагментів або “примітивів” достатньо навести один, але красномовний приклад: чотири ноти “Щедрика” послужили основою постання всесвітньо відомого хору М. Леонтовича.

if if if

З погляду проблем, щойно порушених, окремого огляду потребують записи К. Квітки від Івана Франка. Але не тільки самі записи Квітки варті уваги: вони були ще тричі передруковані Ф. Колессою 60 (1946 р.), М. Гордійчуком 61 (1966 р.) та

О. Деєм 62 (1981 р.). Ці передруки у свою чергу породжують не одне текстологічне, редакторське, видавниче тощо питання.

Перш ніж перейти до розгляду записів Квітки від Франка, необхідно з’ясувати ставлення великого нашого письменника до усної словесності. Він не був професіоналом-етнологом (як, наприклад, Володимир Гнатюк). Питання методології фольклори



60 Колесса Ф. Улюблені українські народні пісні Івана Франка. – JI., 1946.

61 Улюблені пісні Івана Франка / Вступ, слово і приміт. Ф. Колесси. – К., 1966 [за ред. М. Гордійчука].

“Народні пісні в записах Івана Франка / Упор. О. І. Дея. – К., 1981.

443

стики, транскрипції текстів, текстології, специфіки фольклору у нього були підпорядковані громадсько-політичним, літературознавчим, культурно-історичним завданням. Це особливо виразно проступає в студіях над українськими піснями. Віддаючи належне попередникам – збирачам народних пісень, Франко говорить про їх головний недолік – брак критичного підходу до фольклорних матеріалів. Але критичний підхід у Франка у першу чергу зосереджувався на змісті та історичних атрибутах текстів.



За мету “Студій” він ставить розгляд окремих пісень (власне, сюжетів) через порівняння варіантів: “Такі критичні досліди над поєдинчими піснями дуже часто позволяють нам заглянути ближче в те, з яких сфер і груп народної маси плили дані пісні, в яких сферах оберталися, яким інтересам служили” 63. Культурно-історична мета студій самим Франком сформульована у слові “Від автора”: “Метою досліду було показати, скільки в пам’ятках народної творчості, піснях, думах та віршах міститься історичної правди і наскільки їх можна вважати історичними документами, а в дальшій лінії – в якім часі постали вони і які усні чи писані традиції входили в їх основу” 64. Цитоване пояснює, чому пісенні варіанти Франко використовував вільно, керуючись власними потребами (він дозволяв собі таку редакцію, як зведення строф різних варіантів65 в один сюжет).

Із зазначеного випливає потреба критично, без зайвого пієтизму, розглянути ту частину фольклористичної діяльності

І. Франка, яка пов’язана з мелодіями, записаними від нього К. Квіткою, і загалом Франкові записи текстів та їх обробку. Виникає необхідність аргументувати належність записаних Франком текстів до мелодій, нотованих Квіткою, оскільки у теперішньому перевиданні збірника “Українські народні мелодії” вирішено вмістити записані І. Франком тексти, які були відсутні у виданні 1922 року.

63 Франко І. Зібрання творів. У 50 т. – К., 1984. – Т. 42 “Фольклористичні праці”. – С. 16.

64 Там само. – С. 8.

“Наведу два приклади (їх значно більше). В студії “Пісня про здобуття Варни” І. Франко подає реконструкцію. Теж саме в студії “Пісня про Байду”, де він вдається до вибіркового поєднання записів Магера і Рудченка: “Комбінуючи за певною тенденцією оба тексти, можна держати ось який текст...” і далі його подає. – Франко І. Зібрання творів... – Т. 42. – С. 167.

444

Насамперед ми стикаємося з різновидом діахронії – розходженням в часі запису текстів і наспівів. Буркутські нотації (Квітка записував від Франка наспіви в умовах спілкування, коли письменник передавав те, що на той момент він міг пригадати, не маючи текстів) зафіксували стан пам ’яті письменника як людини насамперед музикальної у 1901 році. Що ж до текстів, то вони були записані в різний час набагато раніше – починаючи з 1870-х років, не були передані Квітці (за кількома винятками) і перебували в архівах до останньої чверті XX століття. їх публікація О. Деєм66 (на сьогодні найбільш повне видання) викликає багато питань.



Наперед слід сказати, що проблема належності до нотацій Квітки ряду текстів з архіву Франка, мабуть, ніколи не буде остаточно розв’язана. Але суть не в тому. Фольклористика рухається, врешті, не в бік пошуків відповідності наспіваного знайденому в архівах через 50 чи 100 років. Це завдання культурологічні чи культурно–історичні. Але музична фольклористика, будучи наукою етнологічно-історичною, не може ізолюватися від культурно-історичних інтересів суспільства. Громадський інтерес до фольклору багато в чому тримається на визнаних авторитетах, більшість з яких не є професіоналами-фольклористами. Не випадково свого часу видавалася “Музичною Україною” серія пісень у записах письменників та композиторів 67. Усі записані етнографічні матеріали, незалежно від їх рівня, становлять історичний інтерес як документи свого часу.

Великий громадянин і геніальний поет та філософ, який охопив у діяльності та інтересах мало не всі сторони вселюдського морально-психологічного буття, І. Франко розглядав і використовував фольклор як одну із складових власної культурнонаціональної концепції. Ми не оцінюємо таку велику постать з позицій однієї окремої науки (фольклористики), але не повинні, дбаючи про розвиток етнології, нехтувати різницею між культурно-історичними та етнологічними інтересами до фольклору. Перший з них був властивий І. Франкові. В “Коментарі”,



66 Народні пісні в записах Івана Франка / Упоряд. О. І. Дея.

67 Загальні відомості див: Іваницький А. І. Українська музична фольклористика... – С. 89.

445


торкаючись фольклористичної роботи Франка, Квітка обережно і делікатно говорить про факти зведення письменником в один текст варіантів, запозичених з різних джерел. Загалом у “Коментарі” весь розділ про пісні, записані від Франка, містить дуже багато завуальованих критичних зауважень. Отже, за цим усім стоїть визнання певної дефектності багатьох записаних І. Франком текстів. Не випадково значна кількість рядків, записаних від Франка, не підтекстовується під мелодії, нотовані Квіткою. В ряді випадків “зведені” варіанти Франка не мають чіткої паспортизації. Однак при усіх недоліках фольклорні тексти Франка мають велике історико-культурне значення: вони належать діячеві світового масштабу, одному з провідників національної ідеї кінці XIX – початку XX століть і становлять не тільки фольклорну, але й культурно-історичну пам’ятку. З цих міркувань вирішено подати тексти Франка до записаних Квіткою мелодій. У теперішньому передруку спираємося на публікацію О. Дея. Редагування, за незначними винятками (усі оговорено у примітках), умикалося. Там, де має місце сформована строфіка, було пронумеровано куплети.

Тексти, записані Франком, та тексти-варіанти до записів Квітки, як вказувалося вище, публікувалися тричі: Ф. Колессою, М. Гордійчуком та О. Деєм. Почну з розгляду збірника, підготовленого М. Гордійчуком, оскільки він є передруком (з певною редакцією) збірника Ф. Колесси “Улюблені українські народні пісні Івана Франка” і, отже, є найменш інформативним виданням серед трьох названих. У заголовкові збірника за редакцією М. Гордійчука знято прикмету “українські народні”. Це суттєва хиба, бо Франко шанував деякі і німецькі, і польські, і інші пісні. У перевиданні не помічено і не виправлено ряд недоглядів Колесси і додано нових помилок та втручань: наприклад, слово “цириз” відредаговане на “чириз”, знято мелодичну варіантність; у пісні “Чи чули ви, люде” замінено першу строфу тексту у запису І. Колесси строфою К. Квітки і т.ін. З огляду на рівень і необгрунтоване редагування, перевидання М. Гордійчука взагалі не може служити джерелом для текстології і знімається з обговорення.

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка