Українські народні мелодії



Скачати 10.52 Mb.
Сторінка36/41
Дата конвертації15.04.2016
Розмір10.52 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

125. Янківці, Літичів [Летичів\, Подільська: 652–653. Зап. Ф. Садківський. Див. також приміт. 9697.

В обох наспівах розмір записувача 3/4 не відповідає конфігурації музичного ритму мелодії і тягне за собою немотивовані музичні синкопи та штучні словесні наголоси. Його замінено упорядником на 6/8.

413


Збірник Климента Квітки “Українські народні мелодії”

Преамбула

Визнання К. Квітки в історії музичної культури розпочалося з виходом записів музичного фольклору з голосу Лесі Українки. Тоді з’явилися дві рецензії – В. Верховинця та О. Копіиця \ – позначені артистичним захопленням від змісту збірника. О. Кошиць, зокрема, писав: “Дивлячись на цю, досить негарно видану книжечку, не знаєш, чому більше дивуватися: чи тому ентузіазму, тій колосальній любові до рідної пісні, котрі виявилися у тій праці, виконаній широко освіченим фахівцеметнографом, чи тому незрозумілому становищу, в якому досі перебуває наша музична етнографія” 2.

Невдовзі, у 1924-му році Ф. Колесса відгукується у пресі про теоретичну й збирацьку роботу К. Квітки 3. У 1929 році, вже напередодні репресій, від яких постраждав у 1930-ті роки К. Квітка, Я. Юрмас публікує про нього змістовну і останню прижиттєву статтю “Музичні постаті. Климент Квітка” 4. Від 1930-го року і до кінця життя К. Квітка був викреслений з офіційної науки.

Сучасне перевидання збірника “Українські народні мелодії” та підготовлений до першої публікації авторський “Коментар” К. Квітки до збірника продовжує справу оприлюднення спадщини одного з найвидатніших етномузикологів світу. Цю працю було розпочато В. Гошовським, який видав “Избранные

1 Верховинець В. З поля мистецтва // Шлях. – 1918. – № 3. – С. 47–53; Кошиць О. Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і упорядив К. Квітка // Книгарь. – 1918. – № 12. – С. 762–764.

2 Кошиць О. Цит. праця. – С. 762.

3 Колесса Ф. Квітка К. М. Лисенко як збирач народних пісень // Літ.-наук, вісник. – 1924. – № 1. – С. 89–94; Колесса Ф. З царини української музичної етнографії // ЗНТШ. – Л., 1925. – Т. CXXXVI–CXXXVII. – С. 119–138.

4 Юрмас Я. Музичні постаті. Климент Квітка // Життя й революція. – 1929. – Ч. 10. – С. 155–167.

414


труды” К. Квітки у 1971 та 1973 роках (справа була продовжена також посмертним виданням – В. Гошовський встиг ще підготувати праці К. Квітки з кавказознавства5).

Упорядник сучасного видання праць К. Квітки у свою чергу розпочав роботу над опрацюванням спадщини К. Квітки наприкінці 1960-х років, видав дві книги його праць та листування з Ф. Колессою, також кілька розвідок6. Під керівництвом упорядника нинішнього видання (А. Іваницького) було написано Антоніною Сторожук дисертацію і видано під редакцією наукового керівника першу монографію про вченого: “Климент Квітка (людина – педагог – вчений)” 1.

Історичний і теоретичний аналіз

В останній чверті XIX століття завершилося довготривале (з кінця XVIII ст.) становлення музичної фольклористики, яка доти розвивалася у фарватері фольклористики словесної. У вітчизняній науці за дату її остаточного становлення слід вважати 1888 рік8. Завдання, які поставила перед собою музична фольклористика, були численними, але головне з них залишалося (і залишається досі) традиційним: збирання народних мелодій. Ця діяльність розпочалася у XVIII ст., а в останній чверті XIX ст. остаточно склалося найважливіше відгалуження музичної фольклористики – музична етнографія. Мета цієї наукової дисципліни полягає у збиранні, транскрипції, описі та фондуванні зразків народної музики. Тим самим вона забезпечує накопичення історичних документів усної народної музичної творчості.



5 Квитка К. В. Музыкальный фольклор и музыкальная фольклористика на Кавказе // Сост. и коммент. В. JI. Гошовского. – Арчеш [Вірменія], 2001.

6Квітка К. В. Вибрані статті // Упоряд. А. І. Іваницький. – К., 1985. – Ч. 1; К., 1986. – Ч. 2; Листування К. Квітки і Філарета Колесси // ЗНТШ. – Т. ССХХІІІ / Упоряд. Р. Залєська, А. Іваницький; Іваницький А. К. В. Квітка (До 100-річчя з дня народження ) // Укр. Музикознавство. – 1980. – № 15; Іваницький А. Ритмоструктурна типологія К. Квітки // Метроритм–1 / Під ред. І. М. Юдкіна. – К., 2002.

7 Сторожук А. Климент Квітка (людина – педагог – вчений) / За ред. А. І. Іваницького. – К., 1998.

8 Рік виходу праці П. Сокальського “Русская народная музыка, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом и ее отличия от основ современной гармонической музыки”. – X., 1888.

415


Протягом XIX ст. відбуваються зміни у мотивації збирацької роботи. Культурно-патріотичні стимули збирання народних мелодій, що були провідними у час становлення національних композиторських шкіл, поступово втрачають їх колишнє значення. Збирання народних мелодій від другої половини XIX ст. все більше визначається історичними та науковими потребами. Теоретичне етномузикознавство (отже, й музична етнографія як практично-археографічна дисципліна) віддаляється від загального музикознавства, все більше опановує методологічними принципами етнографії (типологія, картографування, ареальні дослідження) і тим самим перетворюється в одну з історичних дисциплін, що орієнтовані на дослідження етногенезу, міграцій та асиміляцій9.

Становлення нової наукової дисципліни в Україні співпало

з приходом в неї талановитих молодих дослідників – насамперед І. Колесси, С. Людкевича, Ф. Колесси та К. Квітки. Завдяки їх діяльності українська музична етнографія на початку XX ст. вийшла на загальноєвропейський рівень.

Але умови музично-етнографічної роботи у Львові та Києві суттєво відрізнялися. У Львові вона проходила в рамках діяльності Наукового Товариства ім. T. Шевченка і за суттєвої його підтримки, у Києві (і взагалі на Східній Україні, або, як у той час говорили, в російській Україні) збирачі народної музики мусили діяти за власного ініціативою і часто – долаючи опір російських властей, які з підозрою ставилися до будь-яких проявів українознавства. За таких обставин доводилося працювати М. Лисенкові, К. Квітці, Г. Хоткевичу, В. Верховинцю, О. Кошицю та багатьом іншим збирачам українського фольклору.

Формуванню етнологічних інтересів К. Квітки сприяло середовище визначних українських митців, до якого йому пощастило бути причетним. З юнацьких років визріло прагнення присвятити життя збиранню народних мелодій. Згодом накопичувався досвід, розширювалася обізнаність у фольклористичній літературі (вітчизняній та європейській). Невдовзі завдяки нерядовому

9 Див. аргументацію в роботах: К. Квитка. Избранные труды / Сост. и коммент. В. JI. Гошовского. – М., 1971. – Т. 1. – С. 73–102; Гошовский В. У истоков народной музыки славян. Очерки по музыкальному славяноведению. – М., 1971. – С. 5–46, 261–262.

416


аналітичному таланту і критичному складові мислення К. Квітка приходить до переконання про недостатність для музиканта-етнографа самої лише збирацької (хай і високопрофесійної) діяльності. І він виробляє власну, навіть досі ще недостатньо вивчену, висвітлену та опановану практику і теорію документування народної музичної культури. Її особливість полягає в поєднанні польової й теоретичної роботи. Музично-текстові записи оснащуються соціологічними спостереженнями, описами і гіпотезами. До музично-етнографічної діяльності по збиранню фольклору К. Квітка, таким чином, приєднав його пояснення.

Творчим підсумком такого розширеного (комплексного) погляду на документування музичного фольклору став насамперед “Коментар” до збірника “Українські народні мелодії”, виданого 1922 року. Через несприятливі обставини ця у своєму роді унікальна у світовій етномузикології праця досі не була включена в коло визначних теоретичних досягнень української музичної етнографії. Минулі 80 з лишком років ствердили цінність збірника “Українські народні мелодії” для вітчизняної етномузикології та його спрямовуючий вплив на інтонаційні пошуки національної композиторської школи 1920–1930-х років. Але при усьому тому збірник ще далеко не виявив усю глибину змісту: він не може бути належно оцінений і осмислений без Квітчиного “Коментаря” до нього. Збірник і “Коментар” утворюють єдину у світовій фольклористиці дилогію з документування народної музичної культури. Це визначна в науці праця, яка відкриває нові творчі горизонти у збирацькій і теоретичній роботі.

* if if

Перевидання збірника К. Квітки назріло давно. Відредагувати, усунути помилки, що виникли за видавничих та інших обставин підготовки до друку матеріалів збірника 1922 року, провести критично-текстологічний аналіз збірника, представити громадськості працю, яка за етичними та професійними ознаками є однією з унікальних в історії культури, – така мета сучасного перевидання “Українських народних мелодій” К. Квітки. Рідкісна за науковою чесністю, моральними мотивами самопожертви, ця праця відкриває читачеві багато нового в мето литті документування фольклору і теорії етномузикознав-



417

ства. Збірник “Українські народні мелодії” та авторський “Коментар” до нього (частина друга видання), є не просто видатними досягненнями музичної фольклористики. Ця дилогія нерозривно пов’язана з переконаннями Квітки і є свідченням його духовної сили в дуже непростих життєвих і фахових колізіях, його інтелектуальної причетності до історії людства.

Дати оцінку збірникові “Українські народні мелодії” з погляду сучасного етномузикознавства та описати історію його створення та видання, – тільки одне із завдань перевидання. Збірник Квітки – національно-культурна пам’ятка епохи на межі XIX–XX століть. Квітка був знайомий із діячами “Старої громади”, “Молодої громади” (серед їх членів були М. Драгоманів, В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко, Леся Українка та ін.). Причетність до ідей національно-культурного відродження безумовно сприяла ранньому ствердженню громадянських і наукових переконань Квітки. Вже до 18-літнього віку Квітка записав близько трьох сотень українських народних мелодій. У цьому ж вітті його запросили до підготовки, редагування й видання записів 3. Доленги-Ходаковського 10 (тоді воно не здійснилося і корпус українських записів польського збирача було видано вже у 1974 році)11.

Отже, в юнацькому вітті К. Квітка був цілком сформованим етнографом. Його польова праця надихалася швидким поступом європейської та вітчизняної етномузикології, і десь (у цьому зв’язку) супроводилася максималізмом. Квітка намагався перевершити з музичного боку рівень і техніку фіксації народних мелодій сучасними збирачами: “Орієнтуючись на збірники М. Лисенка як взірець для запису, – писав К. Квітка, – я відразу став прагнути перевершити цей взірець в точності, схоплюючи та фіксуючи усі музичні і мовні варіанти, породжувані співаком під час виконання пісні, а також діалектні фонетичні особливості” 12.



10 Квитка К. Избранные труды : В 2 т. / Сост. и коммент. В. Гошовского. – М., 1971. – Т. 1. – С. 24–25.

11 Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся) / Упоряд., текстологічна інтерпретація і коментарі О. І. Дея. – К., 1974.

12 Квитка К. В. Избранные труды. – Т. 1. – С. 24.

418


Збірник “Українські народні мелодії” К. Квітки є не тільки видатною фаховою працею. Як правило, професійні фольклористи й етнографи (люди, які цьому присвятили життя, час, пожертвували місцем в ієрархії соціальних пірамід) належать до особистостей, натхненних язичництвом. Це питання окреме, світоглядне. Воно належить до сфери методології фольклористики і потребує спеціального історично-наукового дослідження.

Однак коли йдеться про критику (попередників чи самокритику, як у Квітки), коли говориться про співаків (у “Коментарі” Квітки), коли подаються Квіткою портретні описи виконавців, – врешті, коли упорядник торкається проблемних питань нотацій та методики записів і упорядкування, – усе це сфери не світоглядні чи філософсько-релігійні, а сфера позитивізму, прагматики, психології і формальної логіки.

* if if

Видані у 1971–1973 рр. теоретичні “Избранные труды” К. Квітки13 привернули увагу новизною ідей, дієвістю методики дослідження музичного фольклору та аналітичним хистом автора. З напівзабутої фігури К. Квітка відразу ж стає в ряд найзначніших етномузикологів XX ст. Це видання сфокусувало теоретичний – найбільш шанований фахівцями, але все ж один бік його наукової творчості. Між тим сам Квітка першорядною в системі дисциплін музичної фольклористики вважав музичну етнографію, головна мета якої полягає у пошуку та записах зразків народної музики.



Музична фольклористика з кінця XIX і до другої половини XX століття розвинулася в систему близько 20-ти наукових дисциплін, серед яких головне місце належить музичній етнографії14. В. Гошовський подає систему музичної фольклористики у вигляді кола, в центрі якого розміщується музична етнографія. Там же він визначає: “Мета музичної етнографії – емпірично

13Квитка К. Избранные труды : В 2 т. / Сост. и коммент. В. Гошовского. – М., 1971. – Т. 1; 1973. – Т. 2.

14 Гоиговский В. Социологический аспект музыкальной этнографии / Българско музикознание. – София, 1985. – Година IX. – Кн. 4 (окрема відбитка).

419


фіксувати на конкретній етно-географічній ділянці у певний відтинок часу за допомогою конкретної методики зразки народної музичної творчості, що існують в усно-слуховій традиції. Одержаний таким чином матеріал і є об’єкт музичної фольклористики в цілому, внаслідок чого музична етнографія займає центральне місце у названій системі наукових галузей та дисциплін” 15 (курсив В. Гошовського).

Розуміння народної музики як об’єкту фольклористичних студій сформувалося на середину XIX ст. і вже досить переконливо проступає у збірниках А. Коціпінського, О. Потебні (О. Балліної), О. Гулака-Артемовського, О. Рубця 16, в теоретичних працях О. Серова 17 та особливо у монографії П. Сокальського “Русская народная музыка” 18. Значний вплив на К. Квітку справило спілкування з його гімназичним вчителем, дослідником слов’янської і давньогрецької музики В. Петром19.

Вказане належить до сприятливих обставин формування переконань К. Квітки як історика культури. Але вирішальним було його вроджене призначення стати збирачем і дослідником народної музики і особистіший громадянський вибір. Доктор мистецтвознавства В. Пасхалов, близька К. Квітці людина, залишив у своїх записках таке зізнання Квітки: “Коли б я бачив, що музичний фольклор ретельно вивчається кваліфікованими етнографами, я зайнявся би дослідженням об’єктів образотворчих і пластичних мистецтв” 20. Ці зрілі переконання склалися у Квітки у 16-літньому, коли він “уперше приступив до записування народних мелодій вже з ясно усвідомленою метою історичного документування і з переконанням присвятити цій справі своє життя”21. Кількома сторінками нижче у цій же статті “Взгляд на

15 Гошовский В. Там само. – С. 4.

16 Іваницький А. І. Українська музична фольклористика (методологія і методика). – К., 1997. – С. 76.

17 Там само. – С. 100–101.

18 Сокольский П. П. Русская народная музыка. – X., 1888.

19 Сторожук А. Климент Квітка (людина – педагог – вчений). – К., 1998. – С. 26–27.

20 Пасхалов В. (Рукопис без назви). – Державний музей музичної культури ім. М. І. Глинки. Москва. – Ф. 134, од. зб. 380, арк. 4.

21 Квитка К. Взгляд на мой фольклористический путь / Избранные труды. – Т. 1. – С. 24.

420


мой фольклористический путь” Квітка пише: “Що ж стосується літературного оформлення досліджень, я вдався до цього роду діяльності якось непомітно для себе, [...] вважаючи завжди такого роду роботу побічною на своєму фольклористичному шляху; тим не менше починаючи з 1923 року вона фактично займала значно більше часу і сил, ніж документування” 22.

У сказаному висловлене розуміння наукової ваги народних мелодій як історичних документів. їх значення зростає з бігом часу, тоді як теоретичні праці, попри усю їх вагу для розвитку наукової думки, слугують лише етапними сходинками у поступовому русі наукової думки. Яке значення К. Квітка надавав записам і публікаціям народних мелодій, красномовно свідчать його рецензії. У 2-у томі “Избранных трудов” у “Списку друкованих праць К. В. Квітки” налічується до 20-ти рецензій на збірники народної музики (рахуючи й праці, де фрагментарно давалася оцінка музичних записів) і практично відсутні огляди теоретичних праць (статті про П. Сокальського мають не оглядовий, а проблемно-теоретичний характер). А до 1920-х років вже було видано роботи К. Бюхера, Ф. Колесси, К. Закса, Р. Ляха, О. Маслова, М. Грінченка та ін. і К. Квітка, за винятком монографії П. Сокальського, жодній не дав широкої письмової оцінки. Загалом К. Квітка дуже критично оцінював сучасний йому теоретичний доробок (за винятком “Ритміки українських народних пісень” Ф. Колесси23), про що свідчать численні принагідні зауваження в різних його працях. Відсутність розгорнених друкованих відгуків на теоретичні праці – явно ще один аргумент на користь того, що першорядну увагу К. Квітка приділяв саме збиранню та публікаціям музичного фольклору. В рецензії “Максимович і Аляб’єв в історії збирання українських народних мелодій” (яка воднораз є й дослідженням з проблем методики записування музичного фольклору) К. Квітка вказує, що у 1915 році працював над матеріалами до історії збирання української народної музики24. З нез’ясованих



22 Там само. – С. 29.

23 Колесса Ф. М. Ритміка українських народних пісень [2-е вид. Уперше опубл. в ЗНТШ за 1906–1907 рр.] // Музикознавчі праці / Підгот. до друку С. Грица. – К., 1970. – С. 25–233.

24 Квітка К. Максимович і Аляб’єв в історії збирання українських народних мелодій / Первісне громадянство. – К., 1928. – В. І. – С. 119.

421


причин він цю роботу не продовжив. Однак показово, що темою дослідження обрав саме музичну етнографію, а не історію науково-фольклорстичних поглядів.

Отже, слід ствердити, що К. Квітка найсерйознішу увагу приділяв усім сторонам збирацької і публікаторської роботи: вів польову роботу, видавав народні мелодії, розробляв методику записів і нотації народної музики, стежив за виданнями фольклорних збірників, відгукувався на них рецензіями. Так само і його власні теоретичні розвідки постали не в результаті компіляцій чужих численних думок, а були наслідком власного польового досвіду і широкого знайомства із зразками народної музики мало не усіх європейських (а почасти й неєвропейських) народів. Саме ця сторона наукової методології й методики насамперед і забезпечили новаторство і потужну силу його дослідницькій думці. Розуміння пріоритету польових етномузикознавчих досліджень сприяло визначним успіхам К. Квітки у пошуках та фіксації багатьох надзвичайно цінних зразків української народної музики, а також обумовило світовий рівень його теоретичних досягнень.

•к * *

Збірник “Українські народні мелодії” вийшов у 1922 році саме до 25-річчя музично-етнографічної діяльності К. Квітки. Він залишається неперевершеним досі хрестоматійним виданням української народної музики, – одним з найвизначніших не лише в українській, але й світовій етномузикології. Його аналіз і ретельне наукове вивчення далеко не завершене, – тим більше, коли враховувати унікальний авторський “Коментар”, який зовсім невідомий в наукових колах. Але збірник К. Квітки – не лише пам’ятка: водночас він є важливим для розвитку наукової критики об’єктом текстологічного аналізу. Емпірична точність записів, якої неухильно дотримувався Квітка, становитиме найкращу базу для опрацювання методичних основ текстологічної критики, коли розпочнеться фронтальний текстологічний перегляд накопичених фольклорних документів-джерел.



Як правило, серйозна наукова праця отримує подвійний резонанс: привертає увагу фахівців та отримує певне визнання серед інших кіл суспільства. Показово, що громадський інтерес до

422


збірника не був передбачений ні самим К. Квіткою, ні істориками української музики. Вихід збірника, де мелодії були опубліковані без текстів, не сприяв увазі до нього з боку широких кіл інтелігенції. Думка кількох фольклористів-музикознавців про вартісність задокументованого Квіткою масиву українських народних мелодій (745 одиниць плюс “Коментар”) почута не була.

Мусимо визнати, що першими оцінили музичне багатство “Українських народних мелодій” композитори (причому, не лише українські25). Жоден із збірників фольклору народів світу не викликав такого, скажімо, мистецького ентузіазму, не став джерелом численних тем для авторської національної музики, як збірник Квітки “Українські народні мелодії” (до нього треба ще долучити “Народні мелодії з голосу Лесі Українки”). Точна кількість зужитих композиторами мелодій, що були записані і видані К. Квіткою, остаточно ще не обрахована. Але вже у 1925 році П. Козицький нарахував 63 таких мелодії, а в 1929 році Я. Юрмас припускав, що їх число зросло втричі26.

Збірникові “Українські народні мелодії” судилася складна, але в історії культури вдячна доля. Його наукова вага чим далі стає помітнішою. Коли почнуть вирішуватися проблеми комп’ютерної каталогізації народної музики, тоді цей збірник стане одним із вагомих джерел ареальної типології української народної музичної культури.

if if if


Аналіз поглядів К. Квітки на музичну етнографію як дисципліну, завдання якої полягає насамперед у пошуку й фіксації народнопісенних матеріалів, відкриває три теми: потреби документування народних мелодій; значення музичної етнографії як базової емпіричної дисципліни музичної фольклористики; залежність успіху теоретичних дослідів від документальної бази музичної етнографії. Але нижче предметом розгляду буде переважно перша з означених тем – документування народної музи

25 О. Правдюк пише: “Записи К. Квітки використовували також російські композитори – Р. Гліер, О. Кастальський, Ф. Блуменфельд, JI. Половинкін та ін.” (Правдюк О. А. Українська музична фольклористика. – К., 1978. – С. 195).

26 Правдюк О. А. Українська музична фольклористика. – С. 195.

423


ки в діяльності К. Квітки і розгляд його центральної праці “Українські народні мелодії”.

Як це нерідко буває, одним з важливих джерел розуміння творчої праці і наукових поглядів слугують висловлювання самих митців та науковців. Це стосується й К. Квітки, думки якого про власну польову і транскрипційну роботу та оцінки діяльності інших збирачів особливо численні та змістовні: вони б заслуговували на окреме аналітичне дослідження. Але у межах визначеного предмету дослідження торкнемося зараз лише згаданої трохи вище рецензії на збірник М. Максимовича–О. Аляб’єва. Надруковано її було у 1928 році. На цей момент минуло вже достатньо часу, щоб автор міг спокійно зважити науковий і громадський резонанс збірника “Українські народні мелодії”, виданого 1922 року. К. Квітка вступив у період наукової зрілості, його теоретичний та польовий досвід забезпечував стрункість і глибину суджень не тільки у питаннях ретроспективноісторичного порядку, але й давав підстави прогнозувати майбутній розвиток методики польової роботи.

Задум статті був породжений не самим збірником М. Максимовича, О. Аляб’єва, який за якістю вміщених матеріалів оцінювався ним не надто високо: у К. Квітки виникла потреба висловитися з приводу актуальних проблем методики збирання народної музики. Для цього він використав вже перевірений ним неодноразово спосіб “творчої рецензіГ, яка часто ставала лише зовнішньою оболонкою для обговорення цілого ряду важливих проблем сучасної етномузикології.

На початку статті К. Квітка дає самооцінку власних праць про М. Лисенка, П. Демуцького, П. Сокальського та ін.: “В розправах про Лисенка і Демуцького обговорював я питання, що стосуються не тільки до їх діяльности, але й до всього дотеперішнього розвою української музичної фольклористики, і що мусіли б бути в тому чи іншому напрямі обговорені в загальній, інтродуктивній чи конклюзивній частині зазначеної історії, якби хто взявся її писати...” 27. У статті міститься також ряд методичних порад стосовно того, що і як мало би бути обговорене при написанні ширшої праці з історії української музичної етногра-

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка