Українське літературознавство



Сторінка1/11
Дата конвертації25.04.2016
Розмір2.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



УКРАЇНСЬКЕ




ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО


Збірник наукових праць

Випуск 66



Іван Франко

Статті й матеріали

Видається з 1966 р.

Львів

Львівський національний університет імені Івана Франка



2003

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка
Українське літературознавство. Збірник наукових праць. 2003. Випуск 66.
Ukrajinske literaturoznavstvo. Selected sсiеntific articles. 2003. № 66.
В основу збірника покладено доповіді, виголошені на всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 145-річчю від дня народження І.Франка (2001). Матеріали збірника присвячені новому прочитанню текстів письменника, вивченню майстерності його художньої спадщини. Окремі статті розглядають теоретичні та методологічні проблеми літературознавчої та мовознавчої спадщини І.Франка-вченого. Сучасного вченого зацікавлять публікації та рецензії матеріалів франкознавства, краєзнавчі матеріали, а також спогади “З історії кабінету франкознавства”.

Збірник розрахований на науковців, педагогів та студентів.


The collected stories volume consists of reports which were given at the All-Ukrainian conference held in honour of Ivan Franko’s 145th birthday anniversary (2001). Materials of the volume deal with new interpretation of the writer’s texts as well as studing of his poetic talant. Some articles view theoretical and methodological problems of Ivan Franko’s literature and linguistic studies. Publications and surveys of Franko-studies materials as well as memoirs “On History of the Franko Institute” will be interesting for a modern scholar.

The collected stories volume is designed for scholars, pedagogues, and students.



Редакційна колегія: д-р філол. наук, проф. Т.Салига (відп. ред.); канд. філол. наук, доц. Л.Бондар (заст. відп. ред.); канд. філол. наук, доц. М.Гнатюк (заст. відп. ред.); зав. лабор. франкозн. П.Салевич (відп. секр.); д-р філол. наук, проф. І.Денисюк; д-р філол. наук, проф. Л.Міщенко; д-р філол. наук, проф. Р.Гром’як; д-р філол. наук, проф. М.Ільницький; д-р філол. наук, проф. Б.Мельничук; д-р філол. наук, проф. Л.Рудницький; д-р філол. наук, проф. Л.Голомб; канд. філол. наук, проф. З.Гузар; д-р філол. наук, доц. С.Хороб.

Editorial board: T.Salyha (editor-in-chief), L.Bondar (associated editor), M.Hnatiuk (associated editor), P.Salevych (responsible secretary), I.Denysiuk; L.Mischenko, R.Hromіak, M.Iĺnyсkyj, B.Meĺnychuk, L.Rudnyćkyj, L.Нolomb, Z.Huzar, S.Khorob,.



Адреса редакційної колегії:

Львівський національний університет

імені Івана Франка, філологічний факультет,

вул.Університетська, 1, 79000 Львів,

тел. (38) (0322) 964398.


Editorial adress:

Ivan Franko National University

of Lviv Filology Department,

Universytetska st.1, UA-79000 Lviv, Ukraine,

tel. +(38) (0322) 964398.

Відповідальний за випуск М.Гнатюк

Редактор Н.Бічуя

Комп’ютерний набір і верстка П.Салевича




Друкується за ухвалою Вченої Ради

Львівського національного університету імені Івана Франка

Протокол № 17/9 від 25.09. 2002 р.

© Львівський національний університет імені

Івана Франка, 2003

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ТЕКСТУ
УДК 821.161.2:801.73.09“18”(092)І.Франко
БУНТ МИТУСИ” І.ФРАНКА

(До проблеми генеалогії художнього тексту)

Микола Крупач


Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
У статті розглянуто причини, які спонукали І.Франка до власної інтерпретації образу легендарного співця Митуси.
Ключові слова: літопис, iнтерпретація, апокаліптика, поезія.
Перший друкований поетичний твір Івана Франка на історичну тему – “Мятеж Митуси”. Нагадаємо, що він був опублікований 1975 р. у журналі “Друг” (ч. 24, с.569-571) і підписаний псевдонімом “Джеджалик”. Згодом, 1913 р. – уже майже наприкінці свого життя І.Франко, який у цілому дещо скептично ставився до своїх перших літературних спроб, все-таки повернувся до ранніх друкованих поезій і скомпонував із них, зокрема, збірку “Із літ моєї молодості”, яка вийшла у Львові 1914 р. і до якої увійшли твори, написані впродовж 1874-1878 рр. (більшість уже були надруковані в першій збірці письменника “Балади і роскази”).

Отож, уже зрілий поет, який користувався заслуженою шаною як патріарх української літератури, враз вирішив надати своїм першим друкованим творам нового життя. Передусім, І.Франко мовно осучаснив їх – позбавив нашарування “язичія”, характерного для його ранньої творчості.

Та важливим є те, що до деяких нових редакцій своїх перших друкованих поезій, зокрема історичних, І.Франко подав коментарі, які допомагають глибше збагнути психологію його ранньої творчості, ілюструють дбайливе опрацювання національних історичних пам’яток, які стають для нього джерелом творчого натхнення.

Зокрема, “Мятеж Митуси” у новій редакції дістав назву “Бунт Митуси”, але в цілому твір зазнав незначних змін. І.Франко лише додав у четвертій частині ще дві строфи, які, правда, суттєво не вплинули ні на композиційні особливості твору, ні на його ідейно-тематичну основу.

Оскільки у творі наявні всі ознаки ліро-епічної оповіді, зображені яскраві історичні постаті, що вперто обстоюють свої світоглядні переконання, твір досить великий і за обсягом (складається з ІV частин й у другій редакції нараховує 44 чотирирядкових строфи) – отже, є всі підстави за жанром назвати його поемою. За формою – блискучий дебют в історичній тематиці для 19-річно-го поета. Та й у цілому версифікаційна будова твору, як для початківця того часу, на належному рівні.

Що ж до змісту – то молодому поетові потрібно було вдатися до власної інтерпретації досить заплутаного й скупого на деталі оповідання літописця. Правда, не “Галицько-Волинський літопис” був першоджерелом для роздумів поета над долею Митуси. Як зазначає сам І.Франко у коментарі (“екскурсі”) до твору, написаному 1 червня 1913 р., уперше почув він про бунтівного співця ще в пору навчання в гімназії, познайомившись із віршем Миколи Костомарова “Співець Митуса”, що був надрукований у 2-ому томі читанки для вищих гімназіальних шкіл [5; с.420].

Інтерпретація М.Костомарова закарбувалася в пам’яті юного І.Франка на все життя. Зокрема, згодом він високо оцінив художню вартість вірша, назвавши “надзвичайно сильним та пластичним у представленні описаних у ньому подій” [5; с.420]. Та от щодо інтерпретації образу славетного співця, то, як зазначив І.Франко, у його душі залишився “сумнів у тому, що автор представляє Митусу співаком, повним немотивованої нічим ненависті не тільки до князів, але також, можна сказати, до цілого тодішнього суспільно-політичного устрою” [5; с.420].

Далі поет навів цитати з вірша М.Костомарова, які мали ілюструвати, висловлюючись сучаснішим терміном, “анархістські” настрої Митуси. “Сей песимістичний погляд на поезію Митуси ще сильніше підчеркнений, – продовжу-вав І.Франко, – у промові Митуси до князя Данила. Се було причиною, що я в своїй композиції попробував трохи інакше мотивувати виступ проти князя Данила, причім, користуючися свободою поетичного помислу, відступив дальше від історичної дійсності, ніж се вчинив Костомаров” [5; с.420].

Отож, поема І.Франка стала, передусім, корективом художньої інтерпретації М.Костомарова. Утім, молодий поет не погодився і з версією Михайла Максимовича, який побачив у Митусі лише церковного співака, одного з дяків-хористів перемишльського єпископа, який свого часу відмовився прилучитись до дяків князя Данила. І.Франка, очевидно, не покидав сумнів, що така незначна подія, як відмова дяка змінити, попросту кажучи, місце роботи (хай – служби), коштувала йому життя та й ще привернула увагу літописця, який не приховує своєї радості від страти гордого співця. Таким чином, І.Франко вказав нам ще одну причину, яка спонукала його до власної поетичної інтерпретації образу славетного руського співця – це стаття М.Максимовича “Заметки о словутном певце Митусе, упоминаемом в Волынской летописи под 1241 годом”, уперше опублікована в журналі “Основа” (1861. Кн.6; с.19-20).

Врешті, основним джерелом написання поеми для І.Франка стала власна інтерпретація факту страти співця Митуси, зафіксована під 1241 р. у “Галицько-Волинському літописі”.

Отже, маємо три основних джерела, що стали поштовхом до написання І.Франком “Бунту Митуси”. Тепер зупинимося на деяких розбіжностях в інтер-претації М.Костомаровим, М.Максимовичем та І.Франком постаті перемишль-ського співця.

Усім їм, безумовно, було недостатньо літописної оповіді – інформаційно-схематичної, з інтонацією впевненості, ніби всі й так знають “словутного”


співця [3; с.400]. Власне, ота авторська впевненість у літописному повідомленні й спонукає не погодитися з версією М.Максимовича, який заперечив поетичний хист Митуси, запротестував, аби його ім’я вживати поряд з іменем Бояна, а парою йому радив вважати хіба що скопця Мануйла, “гарного співака, що прийшов був із Греків утрьох до благолюбивого князя Мстислава” й поставлений був єпископом у Смоленську [3; с.189].

Фактично І.Франко у поемі підтримав версію М.Костомарова, що Митуса належав до відомих людей свого часу, і, маючи блискучий поетичний хист, умів впливати навіть на тодішню суспільно-політичну ситуацію в Галичині. “Признання за Митусою становища світського співака дружинника або боярина, що міг противитися князівській власті, – писав І.Франко, – позволяло би нам сконстатувати в тодішній Галицькій Русі категорію таких співаків, що займали визначні становища в тодішній суспільності. Що такі співаки мусили бути і що їх було немало, про се свідчить текст Галицько-Волинського літопису, в якім дуже часто стрічаємо місця незвичайно поетичні та лаконічні, немов останки давніх пісень. Маємо також виразні свідоцтва про те, що після важніших побід князям складано похвальні пісні. Про таку пісню виразно сказано під р.1251 по битві з ятвягами, де сказано, що коли Данило вернув зі своїм братом із походу, визволивши багато невільників, “піснь славну пояху има” […]. Очевидно мусила се бути пісня історичного змісту, а опис битви, до якої вона відносилася, справді високопоетичний” [5; с.422].

Не погодився ж, як було сказано, І.Франко з М.Костомаровим у тому, що він зобразив Митусу таким собі “анархістом”, який воює проти всього “світу”. А втім, вартує звернутися до тексту вірша М.Костомарова, а саме до відповіді Митуси князеві Данилу і проаналізувати її детальніше. Для цього повністю зацитуємо її:
– Княже, – одвітив Митуса, – ось я заспіваю вам пісню:

Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь, попелом Русь посипайте,

Пийте братернюю кров, умивайтесь сльозами народу.

От до вас добрана пісня! Іншої вам не почути!

Що вас спиняти? Що вам співати? Шкода, опізнились!

Помста за помсту, кара за кару, лихо за лихо!

Кончились віки, сповнилась чаша, грім розпалився:

Суд неминущий, суд невмолимий, – написана доля!

Кóнчились віки! Зілля сухеє огонь поїдає.

Хай поїдає! Хай пропадає Русь із князями!

Боже прокляття чорними хмарами висить над нею;

Хмари згустіють, віки пролинуть, і знов, хоч не скоро,

Знову розгонить яснеє сонце туман віковічний;

В той час-годину інших пісень співці заспівають

Іншим князям, та не вам, – іншому руському люду!..

[“Співець Митуса” М.Костомарова]


Справді, складається враження, що Митуса “рехнулся, порет дичь”, “галиматью”, але видає її за “боговдохновенную”. Російськомовні слова, вжиті тут, запозичені з “Щоденника” Т.Шевченка не випадково. Нагадаємо, що записав він їх у грудні 1857 р., після того як В.Даль у Нижньому Новгороді намагався поетові пояснити зміст “Апокаліпсиса”, а пізніше й запропонував прочитати власний переклад цієї книги.

Отож, у Митуси в інтерпретації М.Костомарова не просто “анархістське” мислення, яке, за словами І.Франка, виражається в немотивованій “ненависті не тільки до князів”, але й “до цілого тодішнього суспільно-політичного устрою”, а мислення із претензією на – апокаліптичне.

У монолозі співця на голову князя сипляться погрози “судом неминущим, судом невмолимим”, який є “написана доля” (слід читати – написаний в “Апокаліпсисі”). Митуса лякає Данила Галицького закінченням віків, “Божим прокляття”, що “чорними хмарами висить над” “Руссю із князями”. Врешті, тут і пекельний “огонь”, що “зілля сухеє поїдає”, тобто неправедних князів із невдячними Богові русичами і т.д. Та головне, що пройде час (“хоч не скоро”) і все зміниться на краще (“Знову розгонить яснеє сонце туман віковічний”): з’являться “інші князі”, “інший руський люд”, і тоді їм заспівають співці й “інших пісень”.

Згадаймо хоч би фрагменти візії Івана Богослова. Ось з’являється ангел на сонці й гукає птахам, аби ті збиралися “на велику вечерю Божу, щоб пожерти трупи царів”, “трупи всіх вільних і рабів” [4; с.19:17-18]. А далі апостол побачив “нове небо і нову землю, бо перше небо і перша земля минули…” [4; с.21:1]; і там, у нових часах, “нічого вже не буде проклятого” [4; с.22:3]. Можна було б продовжити цитування з “Апокаліпсиса” й знаходити там нові співзвучні місця зі словами Митуси. Та й таких місць чимало знайдемо в усій Біблії. І не дивно, адже Митуса був передусім співцем церковним, отож добре знав Святе Письмо, тому так співзвучне його мислення з біблійними ідеями болючого й кривавого переродження людства.

Правда, “Помста за помсту, кара за кару, лихо за лихо!” – це вже свідчення синтезу старозавітного мислення Митуси з новозавітним, що піддає сумніву глибинне розуміння ним ідей християнства, побудованих, передусім, на пріоритетах любові, терпимості, жертовності. Новозавітні принципи наскрізно перекреслюють старозавітний закон помсти, інакше тратить увесь зміст ідея страдницької жертви Христа.

Мислення Митуси в інтерпретації М.Костомарова далеке від мислення Малахія Стаканчика з драми М.Куліша, який наперемішував “Апокаліпсис” із “Капіталом” К.Маркса (також, між іншим, просякнутим старозавітними ідеями). Та все ж воно трохи чимось нагадує заклики російськомовного варіанту “Інтернаціоналу” Ежена Потьє:


Весь мир насилья мы разрушим

До основанья, а затем,

Мы наш, мы новый мир построим,

Кто был ничем, тот станет всем!


А можливо, ще більше нагадують дещо “апокаліптичні” рядки із приспіву цього ж “Інтернаціоналу” в перекладі Миколи Вороного: “Чуєш: сурми заграли!
/ Час розплати настав…”

Це, очевидно, й налякало юного, але вже й тоді прозорливого І.Франка. Він побачив у такому Митусі осліпленого фаната-революціонера, готового на бездумну смерть. Та й мислення співця в інтерпретації М.Костомарова якесь уже геть позбавлене національного чуття, навіть елементарного жалю до співвітчиз-иків, простого руського люду, якому грозить погибель від внутрішніх чварів князів та чужинців.

Утім, кожен художній образ, насамперед, так чи інакше продукт світоглядного мислення самого автора. Отож, і образ Митуси в інтерпретації М.Костомарова певною мірою відображає й тогочасний світогляд його творця.

Нагадаємо, що вірш “Співець Митуса” М.Костомаров написав 1850 р., у пору перебування на засланні в Саратові за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Зокрема, ще зовсім недавно, десь зо три роки перед тим, він детально студіював Біблію, працюючи над “Законом Божим. Книгою буття українського народу” – програмним документом Кирило-Мефодіївського товариства. Як зазначає М.Костомаров у “Автобіографії”, працюючи над “сочинением о славянской федерации”, він навіть “старался усвоить по слогу библейский тон” [2; с.480]. Як відчуваємо з монологу Митуси, це письменникові вдалося добре. Але найкрасномовнішим свідченням засвоєння біблійного “тону” у М.Косто-марова є, безумовно, його “Закон Божий. Книга буття українського народу”.

Цікавими є й думки М.Костомарова про події княжої доби, висловлені у книзі. Автор наголошує, що слов’яни, на відміну від інших народів, ще до прийняття християнства не мали “ні панів, ні царів, і всі були рівні, і не було у них ідолів, і кланялись слов’яни одному Богу-вседержителю, ще його й не знаючи” [1; с.21]. Далі стали слов’яни ревними християнами, бо Бог особливо попіклувався ними: послав їм Кирила та Мефодія, які переклали Святе Письмо на рідну для них мову. В інших же народів службу відправляли по-латині, тому й не доходило до них слово Боже.

“Але, – продовжує М.Костомаров, – було два лиха у слов’ян: одно – незгода між собою, а друге те, що вони, як менші брати, усе переймали од старіших” [1; с.22], не розуміючи, що в них було краще. А кращим був у них суспільний устрій: тоді не було панів, а були старшини, яких вибирали за літами та за розумом. І коли “Поприймали слов’яне од німців королів, і князів, і бояр, і панів” [1; с.22], тоді й покарав Господь їх гірше ніж інші племена, віддавши в неволю чужинцям, “бо сам Господь сказав: кому дано більше з того більше і зищеться” [1; с.22].

Отож, Митуса повíдав князеві Данилу присуд Господній над слов’янським людом, зокрема руським, за те, що зреклися патріархального устрою й замінили його княжим – владним, імперським (лат. imperium – влада, панування), який призвів до ще більшої незгоди між слов’янами. Співець, звичайно, озвучив думки М.Костомарова, якому на той час імпонував саме патріархальний лад.

Правда, остання думка в монолозі Митуси не озвучена, вона проглядає лише з підтексту світоглядних суспільно-політичних орієнтирів М.Костомарова, про які, на той час не будучи знайомим із “Законом Божим. Книгою буття українського народу”, І.Франко не знав. Нагадаємо, що згодом галицький письменник сам “закохається” в патріархальні суспільні відносини, і як своєрідний гімн мудрості, здруженості та геройству наших предків постане його неперевершена історична повість “Захар Беркут”.

Та навіть коли б І.Франко й знав про патріархальні (слід читати – “новодемократичні”) устремління свого попередника, то й тоді низка нюансів у промові Митуси із твору М.Костомарова все ж насторожувала б його. Вразила б, зокрема, вже згадувана відсутність національної солідарності з власним народом. Можливо, як федераліст і людина з дещо інтернаціональними (російсько-українськими) та різносоціальними (дворянсько-кріпосницькими) родовими коренями, М.Костомаров не надав цьому особливого значення, але це викликало внутрішній спротив І.Франка.

Щодо лякливо-апокаліптичного тону промови Митуси, то тут, можливо, вартує ще раз звернутися до реакції Т.Шевченка на прочитання перекладу “Об’явлення Івана Богослова”. Однією з версій поета про причини написання апостолом “одкровення” була така: “…Чтобы они (пристава) подумали, что старик рехнулся, порет дичь, и скорее освободили бы его из заточения” [6; с.156].

Перефразовуючи Т.Шевченка, можемо припустити, що словами Митуси М.Костомаров висловив власну зневагу до ладу, який за природне право на вільну думку карав принизливим засланням. Та все ж надрукувати вперше свій твір письменник наважився лише 1861 р. в журналі “Основа”, коли в царській Росії трохи послабла реакція. А що цього ж року в цьому ж виданні згодом з’явилася вже названа стаття М.Максимовича, у якій він намагався перекреслити версію М.Костомарова про статус співця, сподіваємось – це була лише наукова суперечка. Правда, є в словах М.Максимовича щось трохи применшувальне, аби не сказати – принизливе, для галичанина; щось трохи від “старшого брата”: із його версії ніби випливає, що “Бояни” могли жити лише в Києві, а Галичина, як провінція, такого рівня поета зродити не могла. Може, й це “зачепило за живе” юного І.Франка, і як сина галицької землі спонукало вдатися до власної інтерпретації образу славетного співця.

Хай там як було з Митусою, але І.Франко своїм життя і творчим та науковим здобутком довів: галицька земля народжує титанів, на ній живуть також співці-генії, які нерозривно пов’язані зі складною долею свого народу.

І.Франко, попри літописну неясність оповіді, витворив власне уявлення про відважного поета давнини, що проживав у рідному для нього краю. Він витворив образ свого попередника, від якого ще юнаком перейняв відповідаль-ість за долю власного народу, на вівтар служіння, якому збирався покласти своє життя. Гордий Митуса у його візії загинув від “широкого меча” [5; с.296] ката, спрямованого князем Данилом, а І.Франко у зрілому віці пішов із життя, не витримавши ударів життя, спрямованих уже “витонченішими” методами “сильних” світу цього. Та обох їх об’єднав глибокий національний патріотизм.

Митусу І.Франко наділив здібністю організовувати суспільне життя у краї. Саме до нього на нараду збігається і люд простий, і бояри, і старшини, аби війною стати проти войовничої політики князя Данила, яка була спрямована, передусім, на укріплення власного “життя славетного” [5; с.295].

У передсмертній промові Митуса відважно картає князя за нехтування інтересами простолюду, який найбільше терпить від князівських чварів. Він захищає своє право бути “свобідним чоловіком” [5; с.296] – що і є першо-причиною його бунту. Хіба це не суспільне кредо самого І.Франка?

Ось як, напр., звучить воно в уже пізнішому творі – ІV вірші циклу “Із книги Кааф”:

Як трапиться тобі в громадськім ділі

Здобути голос, вплив якийсь і значність,

Народ вести, снувати плани смілі,
То пам’ятай і все май ту обачність,

Не вірити і не дуфать ніколи

На княжу ласку й на народну вдячність.
Бо княжа ласка, як той сніг на поли,

Що вітер здує, в південь злиже сонце

І лишить чорний ґрунт, пустий і голий [5; с.166].
Читаючи ці рядки, в їхньому контексті вчуваємо ніби й досі непогамо-ваний Франків біль за страченого князем відважного й гордого співця.

У візії І.Франка “Бунт Митуси” образ Данила Галицького позбавлений звичної вже для нас глорифікації. Князь, передусім, порушник заповіді “не вбий”, яку переступив, піклуючись про власні, а не громадські інтереси. І, очевидно, вбивство беззахисного співця спонукало І.Франка саме так оцінити в цілому діяльність князя, а згодом застерегти майбутніх митців від даремних сподівань на “княжу ласку”, тобто – ласку “сильних” світу цього.

1. Костомаров М. Закон Божий. Книга буття українського народу. – К.: Либідь, 1991.

2. Костомаров М. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989.

3. Літопис руський. – К., 1989.

4. Новий завіт. – Торонто, 1990.

5. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1976. – Т.3.

6. Шевченко Т. Твори: У 5 т. – К., 1985. – Т.5.

RIOT OF MYTUSA” I.FRANKO (TO GENEALOGIES OF POETICAL TEXT)
Mykola Krupach

Ivan Franko National University of Lviv Philology Department

Universytetska st., 1, UA-79000 Lviv, Ukraine
In the article freе stated reasons, which have brought I.Franko to own interpreting an image of storied singer Mytusa.
Key words: chronicle, interpretation, poetry.
Стаття надійшла до редколегії 02.06.2001

Прийнята до друку 14.10.2001


УДК 821.161.2–14.09“18”(092)І.Франко
ЖАНРОТВОРЧА І СТИЛЕТВОРЧА РОЛЬ АВТОЛОГІЧНОГО СЛОВА

У ЗБІРЦІ ІВАНА ФРАНКА “З ВЕРШИН І НИЗИН”

Ганна Попадинець

Дрогобицький державний педагогічний університет імені І.Франка,

вул. І.Франка, 24, 82100 Дрогобич, Україна

У статті на основі збірки І.Франка “З вершин і низин”, багатої жанрами, тематичними пластами й стильовими модифікаціями, простежено елемент автологічного слова, частоту його вживання та функцію у поетичному тексті.


Ключові слова: автологічне слово, жанр, поезії, тропи, риторична фігура.

Проблему автологічного слова в інтерпретації поетичного твору наша наука про літературу порушувала лише спорадично, а стосовно поетичного світу Івана Франка не розглядала зовсім. Очевидно, що ця стилістична категорія усе ще зали-шається на периферії сучасної поетики, не набувши належного поширення. У шкільній практиці розмова про образність твору зводилася лише до виявлення у тексті тропів. І на широкому тлі метафор, порівнянь, антитез та оксюморонів практично зовсім не брали до уваги автологізми. У поетичному творі автологічне слово – це слово, яке не є локальним тропом. Художнього сенсу такому слову надає контекст, стиль тексту, система прямих і зворотних “зчеплень”, силове поле всього твору, художня структурованість особливого мовлення.

Термін автологізм уживається на позначення “вживання слів і виразів у художньому творі в їх прямому (власному) значенні в противагу словам і виразам з переносним значенням” [17; с.6]. Думаємо, що не слід утворювати поняттєву антитезу тропи – автологізми, оскільки останні є своєрідним будівельним матеріалом мегаобразу.

У своєму феноменальному естетичному трактаті “Із секретів поетичної творчості” Іван Франко не обминув питання природи автологічного слова, його сутності (не вживаючи терміна “автологічне слово”). Автор трактату показує роль змислів (відчуттів) у поетичній творчості. Певні слова апелюють до змислу дотику, інші – до зору, слуху, нюху, смаку. У здатності автологічного слова викликати певні асоціації і полягає їх причетність до образності.

Звертається до проблеми автологічного слова і відомий літературознавець Семен Шаховський. У книзі “Огонь в одежі слова” [24; с.147] він говорить про необхідність досліджувати неметафоричну мову, мову не-тропів.

Майже одночасно проблему автологічного слова ставить у надзвичайно цікавій монографії “Література як мистецтво слова” Михайлина Коцюбинська [15; с.148], розглядаючи у розділі “Слово образне і “необразне” питання спів-відношення образного й необразного, безобразного, тобто автологічного слова.

Щодо автологічного слова у Франковій поезії, то його роль у ній для критиків довго була незрозумілою. Франка звинувачували в тому, що його пое-зія – то “заримована проза”. Звинувачення Франка-поета у прозаїзмі його віршів почалося вже з виходом збірки “З вершин і низин”. Про це пише автор у перед-мові до окремого видання поеми “Панські жарти”: “Рецензент Г.Ц.” (Григорій Цеглинський), ставився взагалі дуже негативно до збірки ліричних поезій, вбачаючи в них лише “римовану прозу і революційну тенденцію” [23;т.2; с.7].

Цю тезу заперечив М.Зеров: “Коли все це і проза, газетна стаття, переказана віршем, то чи не треба визнати, що емоція, доведена тут до найвищої температури, перетоплює цю “Прозу” на щось не нижче і не слабше своїм впливом від сутої поезії”[12; т.2; с.465].

Для з’ясування жанротворчої і стилетворчої ролі автологічного слова у по-етичному тексті звернімося до згаданої збірки Івана Франка “З вершин і низин”.

Кожна збірка поезій І.Франка має свою чітко виражену фізіономію. Авторський універсалізм найвиразніше позначився на певній строкатості монументальної за своїм характером збірки “З вершин і низин”, структуру якої зумовило ще й те, що вона була підсумковою, охоплюючи поетичну продукцію автора багатьох років – поезію малих форм і “огромних” жанрів.

Уже сама назва монументальної збірки І.Франка “З вершин і низин” певною мірою свідчить про опозиційність контрастів у тематиці і в настроях.

І.Франко розумів психологічні закони збудження і гальмування уваги та уяви читача. Його не можна приголомшувати каскадом вишуканих образів. Читач потребує хвилинки перепочинку, щоб зачерпнути повітря й набрати сили для осмислення символу, алегорії, незвичайності образного слова. Він не спроможний весь час “дихати вогнем”, до нього треба промовляти не лише трубним гласом архангела, а й звичайним побутовим словом.

Образ автора збірки “З вершин і низин” – це образ диригента, який згармонізовує тони високого стилю (образного) з низьким (безόбразним).

Приступаючи до аналізу текстури збірки “З вершин і низин”, виокрем-люємо насамперед “Гімн” – один вірш з групи поезій – отих “гімнів, закликів, програмованих тирад”, у яких нібито є суха риторика. Це річ романтично піднесена, пафосна. Ця “декларація нової селянської демократії”, якось по-особливому “овеснена”, її мажор не штучний, а спирається на щирість емоцій “каменярської” генерації, генерації “Молодої України”.

Автологічне слово як правило займає тут небагато місця. Воно перебуває в силовому полі загальної концентрації думки й почуттів, динаміці ритму.

Власне кажучи, автологічними, визволеними, так би мовити, від пресу образності й символіки “прозаїзмами” є лише два рядки:


По курних хатах мужицьких

По верстатах ремісницьких,


за якими стоять асоціації “низинні”, конкретизовані, опредмечені реалії селянської хати й робітничого ремесла. Алегоричний і дещо абстрактний Дух з “вершин” “приземлився” до “низин” соціальних. Означення “курних хатах мужицьких”, “верстатах ремісницьких” не є епітетами. Селянські, мужицькі бідні хати були справді курними, тобто без комина, слово “ремісницький” – прозаїзм.

Цикл “Веснянки” має переважно метафоричний характер. Веснянці “Вже сонечко знов по лугах”, що складається всього з дванадцяти рядків, розчленованих на три строфи, цікаву оригінальну студію присвятив Валерій Корнійчук [14; с.69-76], щоб показати новаторство Франка в олітературенні фольклорного жанру.

Дослідник зауважив важливу прикмету Франкової літературної веснянки – її жанровий синкретизм: це “веснянка і образок водночас”. Франко її вперше помістив таки під назвою “Веснянка” у циклі “Галицькі образки”. Що ж таке образок у літературі? І.Денисюк образок зараховує до так званої фрагментарної, безфабульної прози і вважає, що це “просторовообмежений фрагмент, сцена, силует однієї постаті чи групи з більш-менш статичною конфігурацією, яку б можна закріпити настроєм одного моменту” [9; с.228].

Франкова веснянка акцентує передусім простір, місце, заземленість дета-лей. Не випадкова повторюваність місцевого відмінка з прийменником “по”: “по лугах”, “по … широких полях”, “По … ріці”, “по голій тісній толоці”. Дієслова виступають переважно у теперішньому (презенсному) часі. А це час “образко-вий”: риба гуляє, худоба шкандибає, ліс дзвенить, зозуля кує, віз тягнеться.

Отже, перед нами образок як замальовка з натури. Причому виконана у натуралістичному стилі: фіксуються не лише радісні, “комфортні” деталі весняного пейзажу, а й сумні “дискомфортні”.

Відповідної опозиції набуває й лексика: то вона веснянково-поетична, то буденно-автологічна. З одного боку тиха, чиста ріка, де “сріблястая риба гуляє”, а з другого – “Полились ріки людського поту”.

Навіть сонце “запряжене” до роботи:
Вже сонечко знов по лугах

Почало весняну роботу.


Тут уже наявна певна опозиція автологічного слова образному, але вона ще більше посилиться у другій строфі, в якій чистій ріці зі сріблястою рибою контрастно протиставлено два цілком автологічні рядки:
По голій, тісній толоці
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка