Україна Міністерство освіти і науки України



Сторінка2/3
Дата конвертації11.04.2016
Розмір0.56 Mb.
1   2   3

За матеріалами:

Видатний український педагог Сухомлинський. [Електронний ресурс]. Режим доступу:


http://www.ukrlit.vn.ua/article/358.html


Педагогічні погляди В.О. Сухомлинського та їх практичне втілення

Педагогічні погляди Василя Олександровича Сухомлинського сформувалися в ході та внаслідок натхненної копіткої учитель­ської праці (розпочав викладати рідну мову і літературу у Васильківській, потім Зибківській школах Онуфріївського району в 1935 р. і скінчив свій шлях 2 вересня 1970 року на посту ди­ректора Павлиської середньої школи), творчої діяльності вчено­го (кандидат педагогічних наук з 1955 p.; у квітні 1970 року Сухомлинський закінчив роботу «Проблеми виховання всесторонньо розвинутої особи» – доклад для захисту докторської дисертації по сукупності робіт), заслуженого вчителя України, член-кореспондента кількох педагогічних академій.

Основні праці відомого і визнаного у світі педагога увібрали в себе і частку його практичної діяльності, в якій, як зворотний зв'язок, апробувалися провідні теоретичні висновки В.О. Сухомлинського як вченого, педагога-експериментатора, учителя-но­ватора.

Ще за життя В.О. Сухмлинського його творчість педагогіч­на громадськість України, Росії та інших республік колишнього Радянського Союзу сприймала неоднозначно. Для багатьох учителів, батьків, керівників органів народної освіти, громадськості праці видатного педагога стали порадниками і помічниками у розв'язанні актуальних проблем формування, виховання і осві­ти молоді, але були й науковці та педагоги-практики, які ревізували його погляди, піддавали їх необ'єктивній критиці, педагога звинувачували в науковій несумлінності, рецептурності його педагогіки, запереченні ролі колективістського виховання, проповідуванні абстрактного добра тощо.

У 90-ті роки ХХ ст. посилилася критика творчої спадщини талано­витого педагога. У вину Сухомлинському, зокрема, ставила­ся його відданість ідеям марксистсько-ленінської педагогіки, догматам комуністичної ідеології. Те, що раніше вважалося зас­лугою педагога, перетворилося на головне звинувачення.

Дійсно, В.О. Сухомлинський виявив себе ревним будівничим соціалістичної школи, проповідником класової нетерпимості, поборником радянського псевдопатріотизму, вірнопідданим то­талітарного режиму тощо. Але не це є визначальним у його спад­щині. Творчо працюючі вчителі розуміли ідеологічні сентенції Сухомлинського як необхідну данину комуністичній цензурі й вибірково ставилися до його спадщини. Адже у ній провідне місце займає ідея гуманізму, людяності та доброчинності. І що найголовнішевся система практичної діяльності В.О. Сухомлинського як павлиського вчителя пройнята високими принципами гуманізму, глибокою пошаною до особи дитини.

Одним з найважливіших завдань практичної та теоретичної діяльності Василя Олександровича стало формування в дитини особистого ставлення до оточуючого світу, розуміння своєї справи і відповідальності перед рідними, близькими, суспільством і перед своєю совістю – через особисте. Таким чином здійснювалася соціальна орієнтація дитини.

Усвідомлюючи, що успіх багато в чому залежить від взаємин учителя і учнів, Сухомлинський визначив ті принципи і правила, яких має дотримуватись педагог, набуваючи професійної майстерності. Це, перш за все, встановлення доброзичливих стосунків з учнями, без чого неможливий виховний процес.

Щира любов до дітей і справжня педагогічна культура, за Сухомлинським, поняття нерозривні. Він вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячою довірою, бережно ставитись до беззахисності дитини, бути для неї втіленням добра і справедливості. Без цих якостей не може бути вчителя. “Якщо вчитель став другом для дитини, якщо ця дружба осяяна благородним потягом, поривом до чогось світлого, розумному, в серці дитини ніколи не з'явиться зло. І якщо в школах є що насторожилися, що нащетинилися, недовірливі, а іноді і злі діти, то лише тому, що вчителі не взнали їх, не знайшли підходу до них, не зуміли стати їх товаришами. Виховання без дружби з дитиною можна порівняти з блуканням напотемки.” У щирому спілкуванні учня та вчителя відбувається складний процес виховання досконалої особистості, майбутнього громадянина своєї країни, корисної людини для суспільства.

Педагог пе­реконливо стверджує, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через творення людям добра. Цій проблемі присвячено більшість робіт педагога.

На його думку, ідея людяності насамперед реалізується через розвиток всіх потенціальних, інтелектуальних і фізіологічних можливос­тей особистості. Всебічно розвинена особистість втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, які ви­значають моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Педагог наголошував, що працюючи над втіленням в практику ідеї всебічного розвит­ку ніколи не можна досягти однакової межі інтелектуального збагачення, пізнання, духовного удосконалення. Ця нерівність визначається природою дитини, її родинним оточенням, соціаль­ним середовищем. Зрештою цю нерівність відчувають і самі діти, і часто у них, особливо під впливом наслідків навчання, з'яв­ляється почуття меншовартості. Як гуманіст, Сухомлинський засуджує діяльність учителів, яка призводить дітей до таких вис­новків.

Кожна людина повинна бути щасливою, вважає педагог, і в цьому їй має допомогти школа. Духовне життя школи і її ви­хованців не повинно обмежуватися, вичерпуватися самими успі­хами в оволодінні навчальною програмою. Для того, щоб сфор­мувати культуру бажань необхідно, вважав Сухомлинський, навчити школярів азбуці моральної культури.

У праці "Як виховати справжню людину" подається мораль­ний ідеал, який увібрав у себе найкращі риси менталітету україн­ського народу. В ній розкриваються конкретні принципи, істини, повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони у ви­гляді правил, законів як 14 Законів дружби, правил "Десять не можна", "Дев'ять негідних речей" та ін., що складають азбуку моральної культури. В ній розкриваються зміст і методика ро­боти з виховання у дітей любові до Батьківщини і громадянства, ставлення до людей і обов'язку перед ними, ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя, добра і зла в ньому, вихован­ня високих моральних якостей і норм поведінки тощо.

На підставі багаторічної практичної роботи в школі автор у цій праці вперше у вітчизняній педагогіці глибоко розкриває суть таких понять, як людяність, патріотизм, відповідальність, гідність, терпимість, тактовність і т. ін. На конкретних прикладах подається методика утвердження в юних душах почуття совісті, сорому, справедливості, скромності, щедрості, милосердя. Переконливо викладається і методика найтонших сфер мо­рального життя людини — материнського і батьківського вихо­вання, ставлення до батьків, старших членів родини, померлих.



Найголовнішим, найглибшим і найміцнішим надійним ка­менем педагогічної системи Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до самого себе. Він вважав, що до того часу, поки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до само­го себе — немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухо­творених благородними цілями, а є випадкове збіговисько. На його думку, повага до людської гідності та виховання самоповаги є сфе­рою педагогічної творчості і великого інтелекту педагога. Тут не можуть бути ефективними якісь трафаретні, шаблонні, застосову­вані до всіх учнів і в усіх випадках життя прийоми та методи. Педагог з болем зауважує, що "на жаль, у шкільній практиці ця сфера педагогічної творчості є найбільш недосконалою і саме в цій сфері допускається найбільше грубих помилок".

Гуманізм В.О. Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як засіб розвитку розумових сил і здібнос­тей, засуджуючи механічне заучування і неусвідомленість знань.

Розв'язання проблеми міцних осмислених знань можливе за умови напруження власних зусиль, досягнення працею успіху, ра­дості розумової праці — цих трьох сходинок на шляху пізнання.

Оригінально розглядав В.О. Сухомлинський проблеми органі­зації навчально-виховного процесу з учнями молодшого шкільно­го віку. У Павлиській середній школі за рік до систематичного навчання в школі взяли на облік 6-річних дітей. Це було потрібно, щоб пізнати кожну дитину, глибоко вивчити індивідуальні особ­ливості її сприймання, мислення і розумової праці. В.О. Сухомлин­ський вважав: перш ніж давати знання, треба навчити дітей думати, сприймати, спостерігати. За цей же час треба добре вивчити індивідуальні особливості здоров'я майбутнього першокласни­ка. Ці завдання педагог успішно вирішував у "школі радості" – об’єднання дошкільнят.

В.О. Сухомлинський любив повторювати: "Тут, у природі, вічне джерело дитячого розуму". Він вважав дуже важливим, щоб перші істини діти отримували з оточуючого світу, щоб дитину через світ природи вводили в світ суспільних відносин. "Школа під голубим небом", або, як її ще називали, "Школа радості" — справжнє талановите відкриття Сухомлинського. У ній уроки проходять на природі. Ідея такої школи зустрічалась ще у Ж.-Ж. Руссо, але Василь Олександрович розвинув, поглибив і переосмислив її. У його працях вона набула цілеспрямованого універсального характеру, вид цілісної педагогічної доктрини.

В.О. Сухомлинський вважав, що серед природи народжується яскрава і жива думка, дитина мислить "образами". Це означає, що, слухаючи, наприклад, розповідь учителя про подорож краплі води, дитина малює у своїй уяві і срібні хвилі вранішнього туману, і темну хмару, і гуркіт грому, і весняний дощ. Чим яскравіші ці картини, тим глибше обдумує вона закономірності природи.

Дитина мислить ... Це означає, що певна група нейронів кори півкуль її мозку сприймає образи (картини, предмети, явища, слова) оточуючого світу, і через тонкі нервові клітини — через канали зв'язку — йдуть сигнали. Нейрони обробляють цю інформацію, систематизують її, групують, зіставляють, порівнюють, а нова інформація в цей час поступає й поступає, її потрібно знову сприймати й обробляти. Для того, щоб з таким прийомом справитися, нервова енергія нейронів за дуже короткі проміжки часу раптово переключається від сприйняття образів до їх "обробки". "Саме це надзвичайно швидке переключення нервової енергії нейронів і є тим явищем, яке ми називаємо думкою, — дитина думає".

В.О. Сухомлинський говорив, що якщо ізолювати малюка від природи, якщо примушувати його сприймати слово без зв'язку з наочними образами, то клітини мозку будуть швидко втомлюватися і малюк не справиться із завданням, буде відставати. "Ось чому потрібно розвивати мислення дітей, зміцнювати розумові сили дитини серед природи. Ось чому кожна подорож у природу є уроком мислення, уроком розвитку розуму".

В.О. Сухомлинський систематично два рази на тиждень протягом чотирьох років водив кожну групу своїх вихованців на виноградники, на зелені луги, у поля, на річку, на курган, що за селом... І кожен раз, даючи уроки мислення в "школі під голубим небом", він намагався не лише сам говорити, а більше слухати дітей, давав можливість дітям серед природи помовчати, подивитися, відчути, осмислити побачене й почуте. "Вміння дати дитині подумати — це одна із найтонших якостей педагога".

В.О. Сухомлинський продумав у деталях усе, що могло стати джерелом думки, визначав об'єкти спостереження, явища оточуючого світу. Так склались 300 сторінок "Книги природи", кожна з яких мала свою назву: "Живе і неживе", "Неживе пов'язане з живим", "Все в природі змінюється", "Сонце — джерело життя", "Рослинний і тваринний світ", "Природа чекає зими", "Ліс зберігає вологу", "Зелений листок — комора Сонця" та інші.

У результаті образного мислення діти поповнюють словниковий запас такими поняттями, як явище, причина, наслідок, зумовленість, залежність, спільність та інші. Поняттями можна оволодіти, лише досліджуючи конкретні явища і факти, лише обдумуючи те, що дитина бачить своїми очима, лише при поступовому переході від сприймання конкретних предметів і явищ до абстрактних понять.

Немалу роль, пише В.О. Сухомлинський у книзі "Про розумове виховання", у розвитку мислення відіграють задачі на кмітливість, які породжують оточуючі предмети і явища. В арсеналі павлиських вчителів не одна тисяча таких задач.

Велика роль у вихованні дошкільнят надавалася казкам. "Казка — це свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки і мови", — писав В.О. Сухомлинський. Про те, що казкою можна лікувати дитячі душі, зранені війною, злиднями, сирітством, Василь Сухомлинський вперше дізнався з творів Януша Корчака. І своїх вихованців він вів «на уроки» до лісу, на берег річки чи до таємничої печери, де разом із ними складав оповідки про справедливість і перемогу добра над злом. Уже на четвертому місяці існування "школи радості" у Павлиші було створено кімнату казок, у якій дитяча фантазія була невичерпною. Кожен предмет у ній народжував фантастичну уяву. Дитяча уява починала грати, очі загорались, плавна мова текла потоком. Діти ставали спокійнішими і впевненішими, в них засвічувалася віра в те, що не все втрачено, і попереду — сповнене цікавих відкриттів життя. Діти хотіли вчитися.

У вихованні дошкільнят В.О. Сухомлинський важливе місце відводив малюванню, кресленню, музиці, творчості. Уже через тиждень після занять у "школі радості" Василь Олександрович запропонував малюкам принести альбом і олівці для малювання. Діти сідали зручно на галявині шкільної садиби, самостійно вибирали об'єкти для малювання. У малюнках на повну силу проявлялася дитяча фантазія, що пробуджувала думку. На уроках образотворчого мистецтва, радив Сухомлинський, потрібно не лише вчити дітей законам пропорції, перспективи, співрозмірності, але й давати простір для уяви, не ламати дитячої мови казкового бачення світу.

"Школа радості" поступово ставала концертним залом під відкритим небом. Тут слухали музичні твори і музику природи. Без музичного виховання, вважав В.О. Сухомлинський, також неможливий повноцінний розвиток дитини. Ранньої осені діти на природі слухали "Політ джмеля" з опери "Казка про царя Салтана" М. А. Римського-Корсакова, у сонячний день "бабиного літа" — "Осінню пісню" П. І. Чайковського, у зимові дні — мелодії Е. Гріта, Ф. Шуберта, Р. Шумана ... Прослухавши мелодії, діти йшли до квітучої медоносної трави, де слухали бджолину арфу, гудіння джмеля. Музика пробуджує думку, наповнює клітини мозку чудодійною силою. Потрібно, писав В.О. Сухомлинський, щоб цей зачарований світ природи не був відгороджений від дітей класними дверима.

Велика заслуга колективу Павлиської школи в переході до навчання дітей з шестирічного віку. Виношуючи цю ідею з кінця 50-х років, В. О. Сухомлинський створив у Павлиші «школу радості», у якій одним із перших у країні почав готувати шестирічних дітей. Заняття під блакитним небом, де здійсню­валися мандрівки в природу, — джерело мислення й мови, роз­виток думок, почуттів, бажань, поглядів засобами казки, опові­дань, подорожі до першоджерел живого слова, у світ праці, ство­рення куточку мрії, турбота про живе і прекрасне, — ці та інші знахідки талановитого педагога збагатили арсенал виховних за­собів багатьох вчителів і вихователів дошкільних закладів.

У 1 класі Сухомлинський взагалі не визнає "чистих" уроків читання, пись­ма, математики тощо. У роботі "Серце віддаю дітям" Василь Олек­сандрович ділиться своїм досвідом: "Як тільки діти починали втомлюватись, я переходив до іншого виду роботи". Могутнім засобом урізноманітнення праці було малювання. "Ось я бачу, що читання починає стомлювати дітей. Кажу: "Розгорніть, діти, свої альбоми, намалюємо казку, яку ми читаємо". Зникають перші ознаки втоми, в дитячих очах радісні вогники, одноманітна діяльність змінилася творчістю". Це ж стосується й інших уроків.

Навчання в "зелених класах", складання книжок-картинок про природу, подорожі на природу, проведення уроків мислення, використання і розв'язування задач із "живого задачника", кімна­та казки, острів чудес, куточок краси, використання в духовному житті пісні, книжки, проведення свят Матері, троянд, польових квітів, праця в Саду Матері, написання дітьми оповідань, казок — ці та інші знахідки педагога сприяють розумовому розвиткові дітей, засвоєнню духовних цінностей свого народу.

У початковій школі педагог домагався того, щоб навчання було частиною багатого духовного життя, яке б сприяло розвитку ди­тини, збагачувало її розум. Він категорично засудив навчання, що зводиться до тренування пам'яті, зубріння, механічного за­учування та одноманітності.

Все життя і діяльність початкових класів і молодших шко­лярів вдома і школі мусить будуватись, як вважав Сухомлинський, з урахуванням народних традицій трудового, родинно-сімейного, морально-етичного та духовного виховання, на активному залученні до виробничої, обслуговуючої, інтелектуальної праці, радості у поєднанні з бать­ковою і материною любов'ю...

Виховання дітей 6-10 років В.О. Сухомлинський називав "школою сердечності". Він радив педагогам і батькам дітей вчити добру, любові, милосердю. Для цього треба, щоб діти постійно бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх ото­чує: рідних, близьких, вчителів, дорослих. Дитина не повинна виростати байдужою, нечулою, черствою, вона має зростати у по­стійному піклуванні про навколишній світ рослин, тварин, лю­дей, доглядати і допомагати їм. У своїх працях педагог переко­нує, що у процесі творення людям добра виховується в юних людяність, сердечність.

Формуванню тонких сердечних людських взаємин у Павлиській школі служила вся педагогічна система. Педагог засу­джує вседозволеність, розгнузданість поведінки і вчинків, напо­лягає на культивуванні осмисленої поведінки, яке є проявом ви­тонченості внутрішнього світу школяра. Яким має бути став­лення дітей до інших людей, як їм домогтися моральної виправ­даності й обґрунтованості своїх вчинків — вчать юне покоління моральні сентенції Сухомлинського, які є не забороною чи дозволом чогось. Це виплекані педагогом щирі мудрі поради, що йдуть від серця до серця і породжують розумові, моральні, естетичні почуття.

"Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим що можна. Перевіряй свої вчинки... Роби все так, щоб людям, які тебе ото­чують, було добре".

"Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають тобі щастя дитинства. Плати їм за це добром".

"Усі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не можна чесно жити... Нероба, дармоїд — це трутень, що пожирає мед працьовитих бджіл. Навчання — твоя перша праця. Йдучи до школи, ти йдеш на роботу".

"Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і без­захисним, ... товаришу в біді. Не завдавай людям прикрості. Поважай та шануй матір і батька, вони дали тобі життя, вони виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним громадянином, людиною з добрим серцем і чистою душею".

"Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману, неспра­ведливості. Будь непримиримим до того, хто прагне жити за раху­нок інших людей, завдає лиха іншим людям, обкрадає суспільство".

Як бачимо, ці та інші мудрі моральні сентенції написані про­сто, переконливо, вони легко запам'ятовуються, спонукають до роздумів, доброчинності.

Засвоєння дітьми азбуки моральної культури дає їм мож­ливість олюднювати свої вчинки, опановувати духовними цінно­стями свого народу, розуміти мету і сенс життя.

Навчальну діяльність В.О. Сухомлинський розглядав як необхід­ну умову формування духовно багатої особистості. Ця діяль­ність має бути активною і творчою, чому допомагають спеціаль­на організація розумової праці на уроках і в позакласний час, включення учнів до творчості, пошуково-експедиційної роботи тощо. Обстоюючи необхідність на кожному уроці вольових зусиль, емоційного пробудження розуму дитини, інтелектуального натхнення учнів у пошуковій діяльності, Сухомлинський водно­час засуджує псевдоноваторські ідеї щодо ефективності навчання, створення обстановки постійного розумового напруження на уро­ці: "Не втратити на уроці жодної хвилини, жодної миті без актив­ної розумової праці, що може бути нерозумнішим у такій тонкій справі, як виховання людини. Така цілеспрямованість у роботі вчителя просто означає: витиснути з дітей все, що вони можуть дати. Після таких "ефективних" уроків дитина повертаються додому стомленою. Вона легко роздратовується і збуджується".

Навчання, побудоване на заучуванні і зубрінні, породжує інертність думки. Той, хто лише заучує, часто стає безпорадним перед елементарним розумовим завданням. Не володіючи навичками відбирати для заучування головне, необхідне, учень не вчиться думати. Якщо, наприклад, розв'язуючи якусь задачу, учень буде задумуватися над формулою скороченого множення, або, працюючи над твором, над тим, як писати кожне слово, такий учень не справиться із завданням. Василь Олександрович порівнював хорошого учня з досвідченим слюсарем, який кожен раз, беручи свій інструмент, не розглядає його, бо він уже йому знайомий, а зразу починає працювати; так і підготовлений до розумової праці учень повинен брати з багажу своїх знань азбучну істину, не напружуючи зусиль. А щоб інструмент не заіржавів і не перетворився у важкий тягар, потрібно ним постійно користуватися.

У Павлиській школі кожен учитель із свого предмета визначав коло знань, обов'язкових для постійного збереження в пам'яті, і намічав шляхи і способи оволодіння ними. Серед них головні: застосування засвоєного для здобування нових знань; зв'язок думки з її першоджерелом — оточуючим світом. Але оскільки можливості людської пам'яті не безмежні, то розумовий розвиток більше визначається умінням людини самостійно орієнтуватися в морі знань, у потоці різноманітної інформації.

В.О. Сухомлинський вважає, що ефективне навчання неможливе без спеціального, спланованого, постійного розвитку розумових сил і здібностей дітей. Цією роботою Василь Олександрович керував понад 20 років, учителі починали її за два роки до вступу дітей до школи, причому паралельно з процесом вивчення мислення дитини, дискретності її мозку, здатності "думати про свої думки".

З метою поліпшення дискретності мозку дитини у Павлиській школі проводять спеціальні уроки мислення. З 5 до 10 років дітям потрібно відкривати якнайбільше незрозумілого, цікавого. Чим більше незрозумілого, тим яскравіший інтерес. У дитини виникає багато "чому?". У такі моменти "дитина думає, спостерігаючи, і спостерігає, думаючи".

Важливим для розвитку об'ємності і гнучкості розуму є єдність знань і вмінь. В.О. Сухомлинський відзначав, що вже в початкових класах письмо учнів повинно бути напівавтоматичним, щоб розумові сили спрямувати не на сам процес письма, а на розуміння смислу тексту. Для цього необхідні вправи з техніки і темпу письма, а також списування в початкових класах не менше 1400—1500 сторінок у зошиті.

Це ж стосується і читання. Щоб навчитись виразно, швидко, свідомо читати, щоб учень думав не про процес читання, а про зміст прочитаного, у початкових класах на читання вголос потрібно затратити не менше 200 годин, а на читання про себе — не менше 2000 годин. "Думка лише в тому випадку стає бажаною працею для маленької людини, якщо вона вміє, читаючи, думати і, думаючи, читати", — підкреслював Сухомлинський.

Серед інших умінь і навичок, якими досконало повинен володіти учень, Василь Олександрович називав: уміння спостерігати явища оточуючого світу; уміння думати — зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле; уміння дивуватися; уміння висловлювати думку про те, що учень бачить, робить, думає; уміння виділяти логічно завершені частини в прочитаному, встановлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ними; уміння знаходити в книзі матеріал-відповідь на питання; уміння знаходити книгу з проблеми; уміння робити аналіз тексту в процесі читання; уміння слухати вчителя і одночасно записувати його розповідь; уміння читати текст і одночасно слухати інструктаж учителя про роботу над текстом; вміння написати твір, оповідання про те, що учень бачить навколо себе, спостерігає тощо.

Успіх навчання залежить від методів навчання, від їх відповідності розумовому розвитку учнів, а це в свою чергу визначає структуру уроків.

В.О. Сухомлинський вказував, що перш ніж учити дітей запам'ятовувати, їх потрібно вчити думати, мислити, аналізувати факти і явища оточуючого світу. "Якщо повторення — мати навчання, то спостереження — мати обдумування і запам'ятовування знань".

Учень стане розумово-вихованим лише тоді, коли вчитель зможе запалити його глибиною своєї думки допитливістю, жадобою знань. Для цього павлиські вчителі користувалися на практиці класичним правилом Аристотеля: "...мислення починається з питання, з дива". Мислення на уроці починається там, де в учня з'являється бажання відповісти на питання, тому В.О. Сухомлинський завжди закликав учителів звертати увагу учнів при викладі матеріалу на так звані "вузлики знань".

Величезне значення в навчанні, на думку В.О. Сухомлинського, має праця. "Розум дитини на кінчиках її пальців", — підкреслював він. Багаторічні спостереження павлиських учителів впевнено показали, що в трудолюбивих дітей формується живий допитливий розум. Однак важлива не всяка праця, а перш за все складна, творча, яка вимагає тонкого уміння і майстерності, праця, у якій проявляються здібності до вдумливого аналізу фактів, явищ, зв'язків, закономірностей.

Навчанню, на думку В.О. Сухомлинського, сприяють такі види праці: конструювання і монтування діючих моделей установок, механізмів, приладів; вибір способів передач, перетворень, трансформації енергії і руху; вибір способів обробки матеріалів, вибір інструментів і механізмів, технологічних прийомів обробки; створення середовища, необхідного для нормального розвитку рослин і тварин, управління цим середовищем.

Під час трудових операцій, підкреслював В.О. Сухомлинський, "відбувається складне явище: у кожний момент багато разів передаються сигнали від руки до мозку і від мозку до руки; мозок учить руку, рука розвиває, учить мозок".

Успіх навчання багато в чому залежить від уміння протягнути незримі ниточки від уроку до позаурочних занять. У Павлиській школі було дві програми навчання: перша — обов'язкова, друга — для позаурочних занять. Вони поєднані і глибоко змістовні.

Спостереження В. Сухомлинського переконують, що для осмислення і збереження в пам'яті обов'язкового матеріалу учням потрібно прочитати в 2-4 рази більше науково-популярної та іншої літератури. Прочитане поза програмою налаштовує мозок дітей на засвоєння вивченого. Суть позаурочних, домашніх занять, на відміну від класної роботи, стверджував В.О. Сухомлинський, – це робота з накопичення фактів для пізнання, питань, роздумів. На заняттях гуртків діти, вивчаючи, спостерігаючи, зіставляючи, знаходять істину або ж бачать, що їм необхідні додаткові знання, спостереження, експерименти. На думку Василя Олександровича, важливими елементами в процесі навчання є: при вивченні предметів природничого циклу — продуктивна праця, дослідження, експерименти; при вивченні гуманітарних дисциплін — самостійне вивчення життєвих явищ, літературних джерел, літературно-творчі досліди.

Проте спілкування з школярами не може обмежуватись стінами школи. У Павлиській середній школі стали традиційними походи, спостереження за сходом і заходом сонця, читання віршів і складання оповідань біля вогнища, слухання музики поля, лісу, річки, повітря.

В.О. Сухомлинський вважав, що ефективне навчання "орієнтує людину на життя у всій його складності, у всьому багатстві". У праці "Як виховати справжню людину", говорячи про образ ідеальної людини, яку слід назвати справжньою, він стверджував, що такій людині поряд з іншими якостями повинні бути властиві "інтелектуальне багатство, творчий розум, прагнення жити у світі думок, постійне бажання збагачувати і розвивати свій розум".



Особливу увагу звертав В.О. Сухомлинський на специфіку робо­ти з дітьми із заниженою здатністю до навчання. З такими дітьми треба працювати тонко, делікатно, з індивідуальним підходом. Ці діти не повинні відчувати своєї неповноцінності. Таких учнів Сухомлинський вважає найтендітнішими, найніжнішими квітами в безмежно різноманітному квітнику людства. Адже не їхня вина в тому, що вони прийшли до школи кволими, слабкими, з недостатньо розвиненою здатністю до розумової праці. Шляхом досліджень фізичного і розумового розвитку неуспіш­них і відстаючих дітей у Павлиській школі Сухомлинський дійшов висновку, що у 85 % невстигаючих і відстаючих головна причина відставання, незнання, незадовільної роботи на уроках і вдома, другорічництва — поганий стан здоров'я. Отже, таким дітям пропонується особливий режим навчальної роботи, який підкріплюється заходами щодо зміцнення організму. Сухомлинський дає поради вчителям не захоплюватися модними прийо­мами так званого ефективного, оптимістичного, комплексного, при­скореного навчання тощо, "в основі яких лежить погляд на рядо­ву дитину як на електронний механізм, здатний без кінця засво­ювати і засвоювати. Дитина — жива істота, її мозок — найтонший, найніжніший орган, до якого треба ставитися дбайливо і обережно". Діти з ослабленим здоров'ям найбільше піддають­ся дидактогенії — шкільним неврозам. Постійні різкі стрибки на уроках — збудження і гальмування, несправедливе ставлен­ня вчителя чи батьків до навчальної роботи учня прискорюють психічні розлади. Особливо негативно впливає на організм ди­тини несправедлива оцінка вчителя: "Важко уявити щось інше, що більше спотворює душу дитини, ніж емоційна товстошкірість, породжена несправедливістю. Відчуваючи байдуже ставлення до себе, дитина втрачає чутливість до добра і зла. Вона не може зрозуміти, що в людях, які її оточують, Добро і що Зло. В її серці поселяються підозра, зневіра в людей, а це — найголовніше дже­рело озлобленості".

Одна з найважливіших соціально-педагогічних проблем, яка турбувала В.О. Сухомлинського, чим зумовлена девіантна поведінка дітей підлітків і як їй запобігти. Він уперто відмовляється від розповсюдженого терміна "важкі діти". Для нього "важких дітей" не було, а були "важкі долі". Діти не народжуються важкими, їх такими робить складна доля, стосунки з батьками, дорослими.

В.О. Сухомлинський вивчив матеріали слідства 460 кримінальних справ. У кожній сім'ї, яка давала суспільству правопорушника або злочинця, було щось недобре. У багатьох сім'ях існувала духовна убогість людських стосунків, а в школах, в класних колективах, де навчались ці підлітки, ніхто не цікавився, які їх інтереси і потреби, у чому вони знаходять радість буття.

На думку Сухомлинського, все залежить від виховання в дитинстві. Якщо дитину не вчити вкладати свої духовні сили в іншу людину, вона не навчиться розуміти, відчувати, оцінювати саму себе, віддаючи свої сили творінню добра для іншої людини; у роки отроцтва такий вихованець наче перестає помічати, що живе серед людей. Сухомлинський прагнув до того, щоб стосунки дитини з іншими людьми і в дома, і в школі будувались на обов'язкові та відповідальності. Осмислення і переживання вихованцем свого обов'язку перед матір'ю, батьком, вчителем – саме з цього повинно починатися пізнання дитиною світу людини.

По-друге, треба навчати створювати і оберігати красу у всіх її багатогранних проявах. Чим більше в людині сил і можливостей для активної діяльності, тим більш важливу роль у формуванні її моральної сутності відіграє створення краси, сердечна турбота про красу, особливо в людських взаєминах, в служінні високим ідеалам.

По-третє, необхідно добитись, щоб основою людської гідності були громадянські думки, почуття, тривоги та громадянська відповідальність.

По-четверте, важливим є культивування і розвиток співчуття і жалю до всього живого, розвиток сердечної чутливості до прекрасного і, звичайно, культивування жалю до людини.

По-п'яте, необхідно розвивати високу інтелектуальну культуру. Сухомлинський твердо переконаний, що однією з найголовніших причин духовної примітивності, емоційної убогості, моральної нестійкості окремих людей в роки отроцтва і ранньої юності є обмеженість, низька культура думок, невміння знаходити задоволення своїх духовних потреб в книзі.

Нелегкі роздуми над гострими соціально-педагогічними проблемами на тридцять четвертому році педагогічної роботи дозволили Сухомлинському зробити висновок: складність виховання у підлітковому віці полягає в тому, що дитину мало вчать бачити, розуміти, відчувати саму себе як частину колективу, суспільства, народу. Василь Олександрович задумувався, що означає поганий вплив на вихованця. На його думку, головним у виховній роботі є не те, щоб оберігати підлітків від поганого впливу, а зробити їх несприйнятливими до чогось немудрого, аморального. Саме в цьому майстерність і мистецтво виховання.

В.О. Сухомлинський вважає, що дуже важливим є формування суспільних інстинктів в дитини, того, що ми називаємо голосом совісті. Громадянські думки, громадянські переконання, праця це і є та сфера духовного життя в роки отроцтва, яка стає основою благородної, чутливої і вимогливої до себе совісті.



Школа в Павлиші завжди була попереду інтересів дітей. Вони вчилися водити мотоцикл, трактор не в старших класах, а в 3-му, коли дітям усе нове, усе викликає захоплення. Саме для малечі спеціально сконструювали мотоцикл. При школі була оранжерея, кролеферма, пасіка, метеостанція, чотири майстерні, фруктовий сад, виноградник і голубятня.

Усі діти Павлиської школи навчалися в одну зміну, для чого будувалися невеликі споруди на один-два класи за рахунок ремонтних робіт. З останнім дзвінком коридори завмирали : жоден учитель, жоден учень не мали права навіть на 5 хвилин затримуватися в школі. Додому! Відпочивати! Читати книги! Працювати в саду, готуватися до гуртків, факультативів. Додаткових занять не було, вони були зведені до необов’язкових консультацій до уроків. Наради вчителів проводилися не частіше одного разу на тиждень. Школа живе вільним часом учителів і учнів – одна з думок В.О. Сухомлинського. Щоб учителі добре вчили, а учні добре вчилися в них, повинно бути багато вільного часу; о 5-ій годині вечора починали працювати всі гуртки. В. Сухомлинський настирливо вмовляв своїх учнів не робити уроків після занять у школі. Весь день вільні! Він рекомендував вставати о 6 -ій годині ранку і за дві ранкові години зробити уроки краще, ніж за чотири вечірніх.



У педагогічній системі В.О. Сухомлинського велика роль приділяється природі як об'єкту пізнання, сфері активної діяльності, відчутнішої час­тини дитячого життя. Разом з тим Сухомлинський дійшов висновку, що природа сама собою не виховує, а виховує тільки активна взаємодія людини з природою. Цей висновок став ос­новним принципом в організації праці учнів Павлиської серед­ньої школи: "Ми прагнемо того, щоб усе життя вихованців було сповнене творіння в світі природи. Ми не уявляємо собі повно­цінного виховання без того, щоб кожний наш вихованець за роки навчання в школі не перетворив кілька десятків квадратних метрів мертвої глини, мертвого пустиря в родючу землю!"

У Павлиській середній школі збереження і примноження природних багатств стало провідною, головною стороною трудо­вого життя учнівського колективу і кожної особистості. У цій школі "становлення колективу, власне, з того і починається, що дітей об'єднує піклування про живу природу. За традицією, яка склалася у школі, колектив першокласників закладає свою ма­леньку шкілку, доглядає за плодовими деревцями, посадженими першого року навчання. З першого року шкільного життя почи­нається й догляд за полезахисними лісонасадженнями, які відігра­ють велику роль у малолісних районах Півдня. Уже в 10-11 ро­ків діти переживають перше громадянське почуття гордості, коли вони бачать цінності, створені їхніми руками: посаджені маленькі саджанці стають гіллястими деревами, плодові дерева й виног­рад починають плодоносити".

Усі діти Павлиської школи вирощували хліб своїми руками. Восени 3-ій клас отримував ділянку в півкласу, засівав її озимою пшеницею, і весною діти чергували, оберігали пшеницю від горобців, а літом косили хліб самі, обмолочували його на маленькій молотилці, усім класом відвозили мішок зерна на млин, одержували муку, їхали з нею в пекарню і там пекли пиріжки і коровай до свята врожаю. Так закінчувалася початкова освіта в Павлиші – власним хлібом.

У своїх працях "Павлиська середня школа", "Школа і приро­да", "Природа, праця, світогляд" та ін. Сухомлинський підкрес­лює, що в умовах сільської школи можливості взаємодії учнів з природою невичерпні, і головним спрямуванням їхньої діяльності має бути перш за все піклування про збереження родючості ґрунту. Посильна участь учнів у боротьбі з руйнівною стихією є шко­лою громадянства, змужніння та господарництва, що, як зазначає педагог, вчить дітей пізнавати ціну праці, землі і хліба.

У Павлиській середній школі виховання без покарань було педагогічним принципом усього педагогічного колективу. В підході до проблеми покарань в школі мала місце певна еволюція його поглядів. Спочатку він визнавав у принципі доцільність покарань, був переконаний, що вони в певних випадках можуть бути ефективним методом виховної дії, а останніми роками у своїй діяльності рішуче відстоював наступну тезу: виховання несумісне з покараннями. Він мав на увазі такі види покарань, як грубе відчитування, висміювання, виставляння з класу, залишення учня, який провинився, після уроків для виконання якої-небудь роботи, спеціальні скарги вчителя в щоденнику. Покарання Сухомлинський, на відміну від його попередників, розумів набагато глибше. «В середовищі педагогів, – відзначав Сухомлинський, – можна нерідко почути розмови про заохочення і покарання. А тим часом, найголовніше заохочення і найсильніше покарання в педагогічній праці – це оцінка». “Лихо багатьох вчителів в тому, що вони виміряють і оцінюють духовний світ дитини тільки оцінками і балами, ділять всіх учнів на дві категорії залежно від того, учать або не учать діти уроки”.

В.О. Сухомлинський вважав, що правом користуватися гострим інструментом оцінки має тільки той педагог, який любить дітей. Вчитель повинен бути для дитини такою ж дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємне довір'я між ними, людяність і доброта – ось те, що необхідно вихователю, те, що хочуть бачити діти в своєму наставнику. Одна з найцінніших його якостей – людяність, в якій поєднується серцева доброта з мудрою суворістю батьків. Кажучи про оцінку як інструмент покарання, Сухомлинський вважав допустимим її застосування тільки для школярів старших класів.

У початкових класах покарання незадовільною оцінкою особливо боляче ранить, ображає і принижує чесноту дитини. Діти приходять в школу дуже різні: зібрані і незібрані, уважні і розсіяні, швидко схоплюючі і тугодуми, неохайні і акуратні. Єдині вони в одному. Всі діти без виключення приходять в перший клас з щирим бажанням добре вчитися. Красиве людське бажання – добре вчитися – осяває весь сенс шкільного життя дітей. Не можна допускати, щоб дитина в самому початку свого шляху за допомогою вчителя, який поставив двійку, втратила віру в себе.

У перших класах учням не ставили двійок, а домагалися, щоб вони працею пересилили невдачу і добре виконали завдання, тоді й виставлялася оцінка. Сухомлинський говорив: «Не ловіть дітей на незнанні, оцінка – не покарання, оцінка – радість».



Оцінка у В.О. Сухомлинського завжди оптимістична, це – винагорода за працю, а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання». Місяць, півроку, рік в дитини «може щось не виходити, але прийде час – навчитися». Свідомість дитини – могутня, але повільна річка, і в кожного вона має свою швидкість. Сухомлинський настирливо рекомендував батькам не вимагати від дітей обов'язково тільки відмінних оцінок, щоб відмінники не відчували себе щасливчиками, а успішних на трійки не пригноблювало відчуття неповноцінності. В. Сухомлинський рекомендує педагогам викликати в школу батьків не з приводу поганої успішності або дисципліни їх дитини, а тоді, коли він скоює щось добре. Хай незначний, на перший погляд, але добрий вчинок. У присутності дитини потрібно похвалити, підтримати і неодмінно написати в щоденнику. Система виховання, в основі якої лежить оцінка тільки позитивних результатів, приводить надзвичайно рідко до психічних зривів, до появи «важких» підлітків.

На підставі багаторічного досвіду В.О. Сухомлинський робить висновок, що оцінка — найгостріший інстру­мент. Він дає поради вчителям щодо використання оцінки: оцінка має відбивати радість успіху в навчанні, вона ставиться тільки за позитивні результати, оцінювання знань варто проводити не за одним, а за декількома видами роботи учня тощо.



У Павлиській школі намагалися оцінити не знання, а успіх, перемогу, подолання труднощів у навчанні.

Значне місце в павлиському експерименті займає вчитель — ключова фігура у справі виховання і навчання дітей. Учитель у В.О. Сухомлинського — серцевина будь-якої системи виховного впливу, без нього немислимий експеримент. Приклад учителя — жива, сама ефективна наочність у вихованні. Своїм прикладом В.О.Сухомлинський надихав учителів на самовіддану творчу діяльність.

У Павлиській школі психологія стала хлібом насущним. Психологічними засобами керував сам директор, який був і кращим керівником студентів-практикантів. Сила Сухомлинського в роботі з учителями ще й у тому, що він був енциклопедично освіченим, усі предмети навчального плану школи знав на рівні хорошого спеціаліста-предметника. Прихід Василя Олександровича на урок завжди був подією для педагога і для учнів. Працювати з ним було нелегко, дехто не витримував напруження і звільнявся. Але вимогливість директора була гранично коректною завжди. Якщо він знаходив дев'ять недоліків на уроці і записував у свій блокнот дев'ять зауважень, то при аналізі уроку говорив лише про один недолік, оскільки не хотів зламати, приголомшити вчителя-початківця. А щоб висловити всі дев'ять зауважень, директор школи відвідував 9-10 уроків, хоч йому вже після першого уроку все було зрозуміло. Пізніше директор відвідував ще уроки, щоб поставити актуальні проблеми перед учителем на найближчі роки. Після цього В.О. Сухомлинський надовго залишав молодого вчителя в спокої. Але було й так, що вчитель сам просив директора прийти до нього на урок, бо хотів переконатися у своїх успіхах. Учителів у своїй школі Сухомлинський виростив сам, жив у кожному з них, кожного робив однодумцем – це були справжні педагоги.

В.О. Сухомлинський не раз повторював: "Немає хреста важчого, ніж хрест вихователя. Немає в світі більш виснажливої роботи, ніж праця педагога". Немає нічого важчого, ніж виховання людини до повного її формування. Виховання не має кінця. З припиненням виховання і самовиховання вступає в силу антивиховання. Відсутність виховання ніколи не дорівнює нулю, воно завжди — негативне, від'ємне, тобто менше нуля. Це свідчить про велике призначення педагога.

В.О. Сухомлинський писав: «Учні – збільшуване скло незнання вчителя».

На думку Сухомлинського, учитель повинен досконало володіти уміннями в тій чи іншій трудовій діяльності, бути майстром своєї справи, мати яку-небудь трудову пристрасть.

Учительська в Павлиській школі майже нічим, крім розкладу уроків та бібліотеки, не нагадувала школу. Домашні меблі, акваріуми, серветки, жодного плаката – усе м’яке, тихе, бо вчитель в учительській повинен відпочивати. Тут не говорили про хвороби, сімейні непорядки, а панував веселий настрій. На педраді вчителя при всіх не розпинали, усі недоліки обговорювалися в робочому порядку, на педраді говорилося про принципове, піднесене.

Ось тема семінару підвищення педагогічної культури на 1970-71 н.р.:



  • Як учити, щоб діти вірили вчителю?

  • Уміти вимагати і вміти прощати, уміти бачити і не все помічати.

  • Учитель – совість народу.

В.О. Сухомлинський вів семінар для батьків і один раз на місяць – семінар для гостей школи. Звичайних батьківських зборів не було, бо Сухомлинський не уявляв собі, як можна говорити про недоліки дітей уголос, при всіх…

Однією з проблем ідеї всебічного розвитку є підготовка учнів­ської молоді до праці. Праця як основа виховання нової людини — цей принцип в теорії і практиці Павлиської школи наповнювався також незвичайними для радянської педагогічної думки особистою спрямованістю і духовно-етичним змістом.

В.О. Сухомлинського хвилювало те, що діяльність школи оцінювалася кількістю випускників, які вступили до ви­щих навчальних закладів. При такому підході до роботи школи в учнів формувалося негативне ставлення до "чорнової" буден­ної праці хлібороба чи робітника". Сухомлинський підкрес­лив, що буденної і якоїсь звеличеної праці не буває. "Кожна праця вимагає індивідуальних здібностей, таланту, обдарування, докладання фізичних і духовних зусиль". Той, у кого виховано зверхнє ставлення до "чорнової" роботи, ніколи не зможе добити­ся значних успіхів у жодному виді діяльності.

Праця, у тлумаченні Сухомлинського, не просто виконання трудових операцій із затратою певної кількості енергії — це елемент духов­ного життя. Звідси випливає закономірність: чим вищий рівень духовного життя дитини, тим більшу радість приносить праця. У ній розкриваються здібності, обдарування, талант, утверджується почуття людської гідності.

У численних своїх виступах на наукових конференціях і на­радах, на семінарах, педагогічних читаннях і на зустрічах з учи­тельською громадськістю ("Бесіда з марійськими вчителями" (1967 p.), "Про трудове виховання" (1969 p.), "Завдання у вихо­ванні дітей" (1970 р.) та ін., що збереглися завдяки запису на плівку) В.О. Сухомлинський пристрасно і переконливо стверд­жує думку про трудове виховання учнівської молоді як мірило моральності підростаючого покоління і всього суспільства.

Системі трудового виховання в сільській школі була присвячена кандидатська дисертація В.О. Сухомлинського (1955 г.). Протягом подальших п'ятнадцяти років ця система безперервно удосконалювалася, забезпечувала учням великі можливості для задоволення своїх трудових інтересів і схильностей, самореалізації і самовизначення, підготовки до професійної діяльності. Головне ж полягало в тому, що педагогічно організована праця виступала нічим не замінимим засобом виховання. «Що означає ідея: праця — основа усестороннього гармонійного розвитку? В практичній роботі з дітьми і підлітками це означає, що від праці йдуть міцні нитки до інтелектуального, морального, естетичного, емоційного, фізичного розвитку, до становлення ідейної, цивільної основи особи». «Розумова праця», «праця душі», «творення працею краси», шкільна «атмосфера серйозного відношення до праці» і т.д. По суті, всім ладом шкільного життя затверджувалося відношення до праці як основи моральності: «Всі блага і радощі життя створюються працею і лише працею», «Совість не повинна дозволяти бути тільки споживачем благ і радощів», «У вас вже достатньо сил, щоб робити добро людям», «Навчання — ваша перша праця. Йдучи в школу, ви йдете на роботу». В той же час «підтримувалася атмосфера нетерпимості до ліні, неробства, неохайності».

Маленька нероба — це живучий корінець дармоїдського паразитизму, і, якщо людина стала дорослою дармоїдом, вирвати це коріння, яке прижилося з дитинства і отроцтва, дуже важко». З перших днів перебування в школі дитина повинна сприймати поважне відношення до праці. “Дитинство не повинне бути постійним святом, якщо немає трудової напруги, посильної для дітей, для дитини залишається неприступним і щастя труда… в праці розкривається багатство людських відносин”. Дитяча праця таїть в собі величезну силу. Якщо дитина вклала певні зусилля в працю для інших людей і пережила у зв'язку з цим особисту радість, вона не може стати недоброю людиною.

Дуже важливим моментом в системі трудового виховання В.О. Сухомлинського стало положення про те, що праця дозволяє найбільш повно і яскраво розкрити природні завдатки і схильності дитини. Аналізуючи готовність дитини до трудового життя, потрібно думати не тільки про те, що вона може дати для суспільства, але і про те, що праця дає особисто їй. У кожній дитині дрімають завдатки якихось здібностей. Ці завдатки як порох: щоб запалити, необхідна іскра.

В.О. Сухомлинський високо оцінював можливості трудового виховання в становленні особи школяра, навіть в розвитку складної і тонкої сфери відчуттів і емоцій, зумів добитися вражаючих результатів. Життя Павлиської школи неможливо уявити без щоденної, багатопланової, необхідної і звичної трудової діяльності дітей, в якій досягалося ефективне розв'язання ідейних, інтелектуальних, етичних, естетичних, емоційних виховних задач перш за все, тому, що праця для вихованця була особисто значущою справою, натхненною моральністю, красою, творчістю. Єство гармонійного розвитку особи Сухомлинський бачить в нерозривному зв'язку трудового виховання з іншими сторонами виховання – етичного, естетичного, інтелектуального, фізичного. … Відчувати, розуміти, цінувати і творить…

В.О. Сухомлинський спочатку вчить відчувати красу природи, потім красу мистецтва і нарешті підводить вихованців до розуміння вищої краси: краси людини, її праці, її вчинків і життя. Навчитися любити можна тільки в діяльності, у вчинку. Милуватися природою – значить підтримувати її красу. Милуватися вчинком – значить прагнути такого ж красивого вчинку. Праця, люди і краса з'єднуються в одне ціле, і це доставляє дітям радість і тому, що воно красиво, і тому, що їх робота комусь принесла радість творіння краси, творіння добра входять в духовний світ дитини: тільки разом – праця, розум, добро, краса. По окремості їм в душу дитини не проникнути.

"Навчання — це лише одна із пелюсток квітки, яка називається вихованням у широкому розумінні слова. У вихованні немає головного і другорядного, як немає головної пелюстки у квітки. У вихованні все головне — і урок, і розвиток різноманітних інтересів у дітей після уроків, і відносини вихованців у колективі".



В.О. Сухомлинський розглядав колектив як могутній засіб виховання. Він вважав, що колектив – це завжди ідейне об'єднання, яке має певну організаційну структуру, чітку систему взаємозалежностей, співпраці, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного за всіх і всіх за кожного. Одна із перших його книг називалась “Виховання колективізму у школярів”.

В.О. Сухомлинський вважав, що дитячий колектив створюється поступово, крок за кроком і розглядає його як дуже складну єдність кількох наріжних каменів: ідейної, інтелектуальної, емоційної, організаційної спільності. Стійкість, міцність одного наріжного каменя залежить від міцності, стійкості всіх інших.

Новим для педагогіки є положення В.О. Сухомлинського про гармонію інтересів особистості і колективу. Видатний педагог виступав проти підпорядкування окремої особистості колективу, виключав будь-які форми конформізму: “як всі, так і я”, “колектив завжди правий” тощо. Колектив, на його думку, стає дійовою силою лише тоді, коли особа вкладає сили своєї душі в іншу людину, турбується про неї. Одне з найжиттєдайніших джерел виховної сили колективу полягає в тому, щоб вихованець прагнув бути хорошим, щоб про нього добре думали.

“Дитячий колектив – найсильніший засіб виховання, такий могутній, що ним треба користуватися з певною обережністю. Діти – не дорослі, вони легко збудливі, легко піддаються навіюванню, і ніяка крайність для них не крайність. У дитячому колективі всьому міра, все з обережністю; вихователь ніколи не повинен випускати з-під контролю дитячі пристрасті. І колективна думка, яка серед дорослих справедлива, може стати причиною непоправних душевних травм у дітей”.

Як видно з цього вислову В.О. Сухомлинського, він справедливо побоювався сили громадської думки в засудженні особи колективом, протиставляв колективному засудженню, тим більш покаранню – вияви чуйності, дбайливості, щоб дитина переживала відчуття подяки колективу, придбавав в цьому етичний досвід підтримки і допомоги тим, хто в них має потребу. “Дія на не встояну, легко раниму психіку дитини силою морального засудження колективу частіше всього приводить до того, що дитина «ламається», стає лицеміром і пристосуванцем, або, що не менше жахливо, робиться жорстокою в незрячій ненависті проти всіх.” На цій підставі було б невірним робити висновок про те, що В.О. Сухомлинський взагалі заперечував виховну роль колективу. «Колектив може стати виховуючим середовищем лише в тому разі, – рахував Сухомлинський, – коли він створюється в спільній творчій діяльності, в праці, що доставляє кожному радість, якщо збагачує духовно та інтелектуально, розвиває інтереси і здібності. І при цьому треба пам'ятати, що справжній колектив формується лише там, де є досвідчений, люблячий дітей педагог. В атмосфері щирості, доброзичливості в дітей росте прагнення стати краще не на показ, не для того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби відчувати пошану оточуючих, не упустити в їх очах своєї чесноти.”

Народжена в живому досвіді Павлиської школи методика виховання колективу ґрунтувалася не на «організаційній залежності», а на розвитку духовних багатств особи, потреби в людині, готовності привносити в колектив плоди своєї «індивідуальної духовної діяльності» і збагатитися в духовному спілкуванні. Як закономірність виховання особи в колективі сприймається висновок теоретика-експериментатора: «Чим вище інтелектуальний рівень і глибше, чистіше етичні переконання вихованця, тим багатше повинне бути духовне життя колективу, щоб особа знайшла в ньому джерело свого подальшого розвитку».

В.О. Сухомлинський звертає увагу на формування громадянських якостей у колективі, громадянське ідеологічне багатство діяльності дитини, взаємини між дітьми та іншими нешкільними колективами. Необхідно добиватися того, щоб вихованця вже в дитинстві турбувало теперішнє і майбутнє Вітчизни.

У центрі уваги В.О. Сухомлинського є також робота вчителя, його проблеми, багатогранна діяльність, культура спілкування з дітьми, питання педагогічної майстерності, духовності, підготовки вчителів у на­вчальних закладах тощо. "Сто порад вчителеві" — праця, яка може стати постійним порадником вчителя, як і інші його ви­значні твори, що мають пізнавальне значення для освітніх праців­ників, педагогічної громадськості.

В.О. Сухомлинський створив цілісне вчення про вчителя, його невичерпну і багатогранну роботу, про всебічне вдосконалення його знань, теоретичної і практичної підготовки.

Розглядаючи діяльність вчителя, В.О. Сухомлинський вва­жав, що джерелом його творчої індивідуальності є книга, особис­та бібліотека, її призначення полягає в тому, щоб вводити вихо­ванців у світ книги. Педагог називав бібліотеку найважливішою складовою своєї педагогічної системи. У бібліотеці Сухомлин­ського був золотий фонд світової культури: художні твори найвидатніших письменників усіх народів, література про людей і людство; з мистецтва, з різних галузей природничих знань і ма­тематики, фізики, хімії, біології, геології, мінералогії, астрономії, медицини. Окремо у бібліотеці були представлені книги про мови народів світу, посібники для самостійного вивчення мов, словни­ки, книги іноземними мовами тощо.

Сухомлинський радить вчителеві мати свою особисту бібліотеку, щоби можна було повсякденно користуватися книгами, читати й перечитувати їх, щоб вводити у світ книг своїх вихо­ванців. У статті "Моя педагогічна система" він пише: "Я не уяв­ляю собі скільки-небудь сильного впливу на своїх вихованців, якби кожен з них поступово не був уведений у цей чудовий світ — світ книги".

Висока гуманістична позиція В.О. Сухомлинського виявила­ся і в його ставленні до сім'ї. Виходячи з того, що сім'я це цеглинка великої споруди, що зветься суспільством і від її міцності залежить міць держави, сімейному вихованню Сухомлинський відводив особливе місце у своїй творчості, при цьому відзначаючи, що воно мусить бути одночасно і громадянським. Адже не тільки для себе плекають дитину батьки, вони виховують її для суспільства: “У сім'ї найтоншими доторканнями батька і матері до дитячого серця і розуму пишеться наймудріша, найскладніша і водночас найпростіша тому що вона доступна кожному батькові, кожній матері сторінка книги, яку ми всі називаємо суспільним вихованням. Суспільство це величезний будинок, споруджений з маленьких цеглинок – сімей. Міцні цеглини міцний будинок, крихкі цеглини – о, це небезпечне для суспільства явище; йому доводиться лікувати себе. А крихкість ця полягає найчастіше в безвідповідальності. Якщо у вас немає дитини ви просто людина. А якщо у вас є дитина – ви три, чотири, тисячу разів людина, цю думку ми намагаємося червоною ниткою провести через усю виховну роботу з батьками. Даючи життя новій людині, ви ніби вписуєте своє ім'я в літопис свого народу”.

В.О. Сухомлинський вважав, що гармонійний, все­бічний розвиток можливий лише за умови, коли школа і сім'я будуть діяти одностайно і стають однодумцями у спільній ро­боті. У багатьох своїх творах педагог показав як розвиток особис­тості залежить від культури батька й матері, як пізнаються людські стосунки і суспільне оточення на прикладі батьків.

В.О. Сухомлинський високо цінував роль Батька і Матері, старших у сім'ї, стверджуючи: "Людина в своєму моральному розвитку стає такою, яка в неї мати, точніше, яка гармонія любові і волі в її духовному світі"; "...батько народжує і виражає, про­довжує, розвиває себе в своєму синові й дочці, вливаючи своє ду­ховне начало з духовним началом матері". Така висока оцінка місії матері і батька збігається з народно-педагогічним уявленням про роль батьків.

Розвиваючи культ жінки-Матері, започаткований у вітчиз­няній педагогіці Т.Г. Шевченком, В.О. Сухомлинський на прак­тиці розробляє систему роботи з утвердження цього культу в духовному житті дітей. Біля входу в школу встановлено стенд, звернений до матерів: «Мати, пам’ятай, що ти головний педагог, головний вихователь. Від тебе залежить майбутнє суспільство». Далі йшли картинки з порадами матерям. Перша порада: «Матері, розповідайте своїм дітям різні казки». Ще більший стенд звернено до дітей: «Бережіть наших матерів» з портретами матерів, які народили в майбутньому знаменитих людей.

На думку В.О.Сухомлинського, почуття відповідальності і громадського обов'язку за майбутнє своїх дітей запобігає такому різновиду нерозумної батьківської любові, як любов підкупу. Адже є батьки і матері, які щиро переконані в тому, що, забезпечуючи всі матеріальні потреби дітей, вони виконують свій батьківський обов'язок. Величиною матеріальних витрат вони вимірюють глибину батьківської любові. Василь Олександрович вважав, що морально-емоційна товстошкірість, бездушне ставлення до своїх дітей далеко не завжди результат низького рівня освіти батька, а результат погляду на виховання дітей як на щось зовсім відокремлене, відмежоване кам'яною стіною від громадських обов'язків.

Дві важливі соціально-педагогічні проблеми: оптимізація стосунків особистості і соціуму та соціалізація в сім'ї не тільки тісно пов'язані між собою, а лише їх поєднання забезпечує успіх сімейного виховання: “Нерідко ми буваємо свідками парадоксального на перший погляд, факту: в хорошій трудовій сім'ї, де батьки душі не чують у дітях, віддають їм усі сили свого серця, діти іноді виростають байдужими, безсердечними. Але ніякого парадоксу тут немає: так буває тому, що дитина знає лише радощі споживання. А вони не можуть самі собою розвинути моральне почуття. Воно виникає тільки тоді, коли ми прилучаємо дітей до вашої людської радості радості творення добра для інших людей. Тільки це, воістину безкорисливе і тому справді людське переживання є силою, що облагороджує юне серце.

Найголовніше, по-моєму, в тому, щоб учити дитину бачити і почувати, розуміти й переживати всім серцем, що вона живе серед людей і що найглибша людська радість жити для людей”.

На думку В.Сухомлинського, справжнє громадянське виховання починається там, де ідея і особиста праця, піт, мозолі, зливаючись воєдино, творять те, про що народ говорить: у людини є святе за душею.

Василь Олександрович вважав, що батькам дуже необхідна педагогічна культура. У зв'язку з тим, що не всі батьки готові виконувати свої батьківські обов'язки, педагог рекомендує створювати "батьківські школи".

У практиці такої школи, створеній при Павлиській середній школі на Кіровоградщині, діяло сім груп, до яких входи­ли батьки за такими ознаками: батьки-молодята, батьки дітей дошкільнят, батьки учнів І-II класів, III-IV класів, V-VIII кла­сів, VIII-XI класів та батьки, діти яких мали відхилення в розу­мовому і фізичному розвитку. Заняття в "Батьківській школі" проводилися регулярно, двічі на місяць. До роботи з батьками залучалися керівники школи, вчителі, лікарі, практикувалися ви­ступи батьків з досвіду сімейного виховання. Найважливіше завдання батьків полягало у вихованні в їх дітей громадянських якостей, їм радили, як закладати громадянські зерна, як формувати громадянську свідомість.

Дослідження творчої спадщини В.О. Сухомлинського показує доцільність підготовки юнаків і дівчат до сімейного життя. Новизна поглядів Василя Олександровича полягає в тому, що, на його думку, до материнського і батьківського обов'язку людину треба готувати чи не з колиски. Сухомлинський вважав таку підготовку ефективною, якщо сімейне життя розглядатиметься в тісному зв'язку і єдністю з усією життєдіяльністю людини, насамперед з громадянським життям. Разом з тим він застерігав батьків, педагогів від наївної віри в те, що педагогічні школи, спеціальні етичні курси для школярів розв'яжуть всі завдання підготовки до сімейного життя та виховання дітей. Але без таких знань виховний процес не може бути повноцінним.

Успіхам у практичній педагогічній і творчій науково-педагогічній діяльності В.О. Сухомлинського сприяло глибоке знан­ня народної педагогіки. Вийшовши з глибин народу, він усвідомив можливості народної педагогічної мудрості в навчанні та вихованні учнівства. У багатьох своїх творах педагог радив учи­телям, батькам брати в користування усе цінне, створене народ­ною педагогікою і створювати умови правильного виховання дітей, які століттями діяли в українських родинах. Сухомлин­ський широко використовував казки, оповіді, приказки і прислів'я, пісні, народні традиції і обряди у повсякденній вчительській роботі, у своїх творах показував їх доцільність у духовному зро­станні учнівської молоді.

У багатій спадщині В.О. Сухомлинського окремо слід зазна­чити педагогічні казки для дітей, які окремими виданнями об­народувані уже після смерті їх автора.

Педагогічні казки Сухомлинського — дивосвіт малят, розкритий очима мудрого наставника, який не повчає дітей, не спонукає чи заохочує їх, а просто йде поруч дітлахів, інколи ніби ще й десь за молодшими школярами, радіючи разом з ними кож­ному новому відкриттю. Педагогічні казки Сухомлинського нібито опосередко­вано, непомітно зовні, але активно й ефективно виховують у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку найкращі людські по­чуття щиросердності і любові до всього прекрасного, формують перші навички людяності у взаєминах між юними особистостями.

Так, у праці "Серце віддаю дітям" В.О. Сухомлинський надає казці таку роль: "Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка — благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни. Патріотична ідея казки — в глибині її змісту, створені народом казкові обра­зи, що живуть тисячоліття, доносять до серця і розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона — творіння народу". Така ж висока оцінка у вихованні дітей дається народній пісні, традиціям тощо.


1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка