Уже в березні 1939 року українцям Закарпаття довелося відчути дихання майбутньої світової війни



Скачати 120.56 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір120.56 Kb.
РОЛЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

У ПЕРЕМОЗІ АНТИГІТЛЕРІВСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ НАД НАЦИЗМОМ,

ВТРАТИ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Український народ зробив величезний внесок у перемогу над нацизмом та, водночас, став одним із найбільш постраждалих народів у роки Другої світової війни. Уже в березні 1939 року українцям Закарпаття довелося відчути дихання майбутньої світової війни, вступивши у бій із окупаційними військами хортистської Угорщини – союзниці гітлерівської Німеччини. У вересневій кампанії 1939 року 112 тис. українців вступили у двобій з вермахтом у складі Війська Польського, 7834 з них загинули у боях з вермахтом під польськими прапорами, а 16 тис. отримали поранення.

З перших днів вторгнення вермахту на територію СРСР Україна стала ареною запеклих бойових дій. До кінця літа 1941 року з території України до Червоної армії було призвано майже 3,2 млн. осіб. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50 відсотків бійців. На території України відбулися перші великі битви на Східному фронті Другої світової війни - Волинська танкова битва, оборона Києва, Одеси, Севастополя. В Україні у 1941 році відбулися два великі оточення - Уманське і Київське (найбільше в світовій історії). До кінця 1941 року в німецькому полоні опинилося більше 1 млн. 300 тис. українців. У 1942 році на територію України знову припало два великі оточення - Харківське та Керченське. У 1943 - 1945 роках з України було призвано до діючої армії ще 4,5 млн. осіб. З другої половини 1943 року і в 1944-1945 роках українці становили 60-80 відсотків солдатів у з’єднаннях Українських фронтів. Поряд зі звичними мобілізаціями в Україні провадилися мобілізації польовими військкоматами, які забрали до лав Червоної армії близько 1,5 млн. осіб. В Україні широко практикувався т. зв. достроковий призов юнаків 16-17 років. Лише за офіційними даними, їх призвали 265 тис., не рахуючи тих, кого призивали польовими військкоматами.

Усього у 1941-1945 роках до Червоної армії було мобілізовано 30 млн. громадян СРСР (Німеччина мобілізувала 16 млн. своїх громадян).

З України до радянських Збройних Сил було забрано понад 9 млн. осіб. Усього СРСР у роки війни втратив 16,2 млн. військовослужбовців, близько 4 млн. з них були вихідцями з України. 1,7 млн. мешканців України повернулися з Червоної армії інвалідами. За мужність, проявлену в боях, 2,5 млн. українців були нагороджені медалями та орденами, 2070 – удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 – двічі, а один – Іван Кожедуб - тричі.

З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті. На території України було розгромлено майже 61 відсоток сухопутних сил німецької армії. З січня 1943 року до жовтня 1944 року Червона армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року на території України воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій. У 1944 році в Україні воювало 50 відсотків усіх сухопутних військ Червоної армії (42 % стрілецьких і 80 % танкових та механізованих з’єднань).

Українці воювали з нацистами в радянських партизанських з’єднаннях у лавах УПА, загонах французького, югославського, словацького опору. Близько 50 тис. українців брали участь у війні в лавах канадської, американської, австралійської, британської армій.
Колосальні збитки Україні принесла німецька окупація, майже безперервні бойові дії, диверсійно-партизанський і повстанський рухи. У роки війни, від 1939 року до 1945 року, Україна втратила 4,5 млн. цивільних громадян (разом із військовими втрати України становили близько 8,5 млн. осіб).

У 1941 році на схід було евакуйовано (частково насильно) 3,5 млн. мешканців України. Протягом 1942 – 1944 років гітлерівцями було вивезено на роботу до Німеччини (здебільшого насильно) 2,4 млн. осіб.

Із 1941 по 1945 рік населення УРСР скоротилося із 41 млн. до 27,4 млн. осіб (це враховуючи, що частина людей уже повернулася з евакуації та діючої армії). За підрахунками вчених, Галичина втратила 22 відсотка населення, Волинь та Полісся - 12 відсотків, Центральна, Південна та Східна Україна - 30 відсотків. Втрати населення великих міст сягнули 53 відсотка від довоєнної кількості. Загрозливих обрисів для майбутнього української нації набула демографічна ситуація: катастрофічний статевий дисбаланс населення, загибель значної кількості чоловіків репродуктивного віку призвели до різкого падіння народжуваності (у 1944 року на 1 тисячу осіб народжувалося 5 немовлят, а помирало 7 осіб). Жахливим соціальним наслідком війни стало колосальне сирітство, інвалідність мільйонів людей, деформована психіка всіх без винятку мешканців України.
Прямі економічні збитки УРСР становили 285 млрд. крб. у довоєнних цінах (42 відсотків від усіх збитків, завданих Радянському Союзові), якщо ж додати до цього вартість майна реквізованого німцями та витрати, пов’язані з бойовими діями, то цифра економічних збитків виросте до 1 трильйона 200 млрд. крб. у цінах 1940 року.

В Україні частково або повністю було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 16 тис. 150 промислових підприємств, 2 млн. будинків, 1 тисяча 916 залізничних станцій, 27 тис. 725 колгоспів, 1 тисячу 227 МТС, 873 радгоспи, 18 тис. лікарень, поліклінік і медпунктів, 32 тис. 930 шкіл, технікумів, училищ, інститутів та університетів, науково-дослідних установ, 19 тис. 200 бібліотек, практично всі промислові підприємства. 10 мільйонів мешканців в Україні залишилося без даху над головою або проживало в ушкоджених приміщеннях.

Окупанти завдали колосальних збитків українському сільському господарству вивізши з території республіки 7,6 млн голів великої рогатої худоби, 3,3 млн коней, 9,3 млн свиней, 7,3 млн овець. І це при тому, що у 1941 році, під час евакуації з України на Схід, уже було забрано 6 млн голів худоби (після війни повернули 0,01 % евакуйованої худоби).



На Схід вивезли 550 найкращих промислових підприємств України, які після війни не повернули у рідні міста. Підприємства, за створення яких український народ заплатив власною кров’ю (у буквальному розумінні цього слова) упродовж 1930-х років, стали основою створення військово-промислового комплексу у східній частині СРСР у повоєнні роки. Також доречно згадати й про те, що у 1941 році радянська влада при відступі Червоної армії також часто залишала «випалену землю». Сучасний український вчений Ю. Шаповал резонно підкреслив з цього приводу: «...не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запоріжжі висадила в повітря Дніпрогес. І все б нічого, але про це не знало ні цивільне населення, ні навіть поблизу розташовані військові частини. У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі, при відступі Червоної армії затопили приморські квартали разом з жителями, а поранених червоноармійців скинули у море разом із санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, щоб їх спалити в закритому будинку. В Умані живими замурували людей у льоху. Таких прикладів багато. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі. (...) Люди, які пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпів від обох тоталітарних систем, як гітлерівської, так і сталінської».

Кореспондент газети «Saturday Evening Post», відвідавши в 1945 році Україну, з жахом написав: «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було, насамперед, українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарстві, людській силі».
Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України «зникли» такі впливові раніше національні меншини як німці (їх вигнали на Схід СРСР в 1941, 1944 і 1945 рр.), кримські татари, що впродовж віків становили важливий фактор історії причорноморського регіону були в 1944 році депортовані з Криму в Середню Азію із майже 3 млн. українських євреїв війну пережили 800 тис. осіб (згодом 140 тис. з них виїхало до Польщі), із 2,5 млн. поляків до 1950 року залишилося менше 400 тис. Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 млн. зросла за перше повоєнне десятиліття до 7 млн. осіб. Фактично, із країни з багатьма великими етнічним меншинами Україна перетворилася на державу з єдиною численною та постійно зростаючою російською меншиною.

Внаслідок війни змінився також етнічний баланс мешканців українських міст. У містах Сходу та Півдня України посилився й укріпився російський елемент (який був дещо потіснений українцями в роки українізації та колективізації, коли в міста Сходу й Півдня напливало українське селянство), натомість, у містах і містечках Центральної України українці стали домінуючим етносом після винищення нацистами євреїв, а на Західній Україні українці замінили в містах репатрійованих поляків, румунів, чехів, угорців та знищених євреїв.


Важливим підсумком Другої світової війни для України було формування її сучасних західних і південно-західних кордонів. Одразу ж підкреслимо, що Й. Сталін зовсім не прагнув забезпечити «українську соборність», у питанні формування кордонів УРСР він виходив зі стратегічних міркувань радянської політики. Сталін з легкістю залишив за межами Радянської України одвічні українські землі, заселені суцільним масивом етнічних українців – Холмщину, Підляшшя, Грубешівщину, Ярославщину, Перемишльщину, Лемківщину, Пряшівщину, Берестейщину, Пінщину, Мармарощину, частину Буковини. Майже мільйон українців були покинуті в прикордонних регіонах сусідніх з Україною держав. Близько півмільйона з них упродовж 1944 – 1951 років (здебільшого насильно) виселили в Україну, а інші були приречені на поступову, але невпинну культурну асиміляцію та зникнення. За межами Радянської України Сталіним без вагання було залишено важливі міські центри, які ще в епоху середньовіччя належали Галицько-Волинській державі - Холм, Берестя, Дорогочин, Турів, Пінськ, Перемишль, Ярослав, Сянок тощо. Цинізм Сталіна у питанні визначення нового українського кордону дуже чітко прослідкується на прикладі передачі Білоруській РСР великого масиву земель українського Полісся (на південь від річки Прип’ять), який ніщо не заважало приєднати до УРСР, а також під час «торгівлі» українськими етнічним землями з Польщею. Нагадаємо, що через п’ять тижнів після початку німецької агресії, 30 липня 1941 року, радянські дипломати підписали спеціальну угоду з еміграційним урядом Польщі, у якій визнали неправомірними радянсько-німецькі договори від 1939 року, й таким чином зреклися на користь повоєнної Польщі Західноукраїнських земель. Тільки наприкінці 1941 року, коли вдалося зупинити німецьке просування до Москви, сталінські дипломати знову почали заявляти про «невизначеність» майбутнього кордону з Польщею. І лише після Сталінградської битви радянська сторона змусила американців і англійців змиритися з фактом територіальних змін у колишній Польщі. Однак Сталін без особливої дискусії погодився на встановлення в якості нового кордону т. зв. лінії Керзона, про яку на Тегеранській конференції згадав У. Черчілль. Тобто Сталін не зробив спроби переконати своїх візаві в необхідності визначити кордон за етнічним принципом і пожертвував деякими українськими землями на користь майбутньої польської держави. І хоча в майбутніх переговорах з поляками в 1944 – 1945 роках диктатор неодноразово прикривався риторикою про «єдність» українських і білоруських земель, він так і не зробив жодного кроку для повернення Україні всіх її етнічних територій, і це в той час, як РРФСР «розжилася» навіть територією Східної Пруссії (із Кенігсбергом включно) та окремими районами відірваними від Фінляндії, Естонії й Латвії.

Подібно до схеми розв’язання питання з українсько-польським кордоном Сталін діяв і в питанні українсько-чехословацького та українсько-румунського кордону. Незважаючи на бажання українців Пряшівщини приєднатися до України, їхні прагнення не були реалізовані. Не зважали на етнічний принцип і при встановленні українсько-румунської межі. Залишаючи в кожній із навколишніх держав-сателітів СРСР українську національну меншість. Сталін тим самим залишав додатковий важіль впливу на уряди країн «народної демократії», приховуючи в своєму рукаві «козирну» українську карту. З іншого боку, Кремль акумулював під своїм контролем основні українські землі, що виключало можливість появи нового «українського П’ємонту» за межами Радянського Союзу й не дозволяло будь-якій зарубіжній державі використовувати українське питання у власних інтересах.

Отже, цілком очевидно, що «куца» сталінська «соборність» України, формальне місце в ООН, фіктивні Наркомати Закордонних Справ і Оборони, створені в Києві наприкінці війни, не були здобутками, адекватними тим колосальним жертвам, які понесли українці в роки Другої світової. Однак найважливіше те, що неймовірні геополітичні зміни, які породила світова війна, не принесли Україні повноцінної незалежності. Відчайдушні спроби українських самостійницьких кіл змінити ситуацію зазнали фіаско. Довголітня вперта боротьба національного збройного підпілля була розчавлена радянським режимом й Україна повернулася на «довоєнну орбіту», зайнявши місце обмеженої у своїх правах адміністративно-територіальної одиниці Радянського Союзу. Український народ, який формально зарахували до переможців, у повоєнний період продовжували систематично винищувати депортаціями, голодом, асиміляцією, ліквідацією національних церков тощо. Доволі влучно охарактеризував дану ситуацію сучасний український вчений В.С. Коваль: «У Києві сидів призначений Москвою партійний «гауляйтер», діяв маріонетковий уряд, головним завданням було здійснення влади Росії над українським народом, експлуатація природних багатств і праці населення в інтересах червоної імперії, російщення українців, нещадне нищення органами держбезпеки будь-яких виявів національної свідомості в Україні. Після визволення України від німців усе це повернулося «на круги своя».

Одразу ж після свого повернення в Україну радянська влада потурбувалася про створення єдиного, спільного «образу» війни, про формування уніфікованої колективної пам’яті з чітко визначеним пантеоном героїв і образом «зрадників» та «ворогів». Київський дослідник В. Гриневич з цього приводу відзначав: «До створення українського радянського міфу керманичі республіки приступили вже під час війни, використовуючи для цього всі притаманні офіційній культурі пам’яті війни елементи: відповідну інтерпретацію історії, встановлення воєнних пантеонів і меморіалів, започаткування нових свят і пам'ятних дат. (...) Восени 1943 р. до дня звільнення Києва, а потім восени 1944 р. до дати завершення звільнення України від німців, в ЦК КПУ було розроблено масштабні заходи щодо спорудження монументів визволителям: «пантеону героям вітчизняної війни», погруддя генералам, окремих монументів «Слава» та «Перемога», а також встановлення в ряді населених пунктів Сумської. Чернігівської, сталінської та Ворошичовградської областей пам’ятників героям партизанської війни. У Києві планувалося спорудження окремого пам'ятника-монумента «Перемога», який мав відобразити «боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського та інших народів СРСР, а також Великого Сталіна українському народу у визволенні Радянської України».

У новостворюваному міфі про війну українцям відводилася роль молодшого брата, який зумів «визволитися з допомогою великого російського народу». Українцям одразу ж вказували на їхнє місце, щоб ні в кого не виникло бажання згадати про війну правду.



25 травня 1945 року Сталін на офіційному прийомі в Кремлі підняв тост за здоров’я російського народу, «найвидатнішу націю» і «керівну силу Радянського Союзу», народу «з ясним розумом, стійким характером і терпінням». Сталін подякував російському народові, який вірив «у правильність політики свого уряду» і тим самим став вирішальною силою, яка «забезпечила історичну перемогу над ворогом». Жоден інший народ СРСР не удостоївся від Сталіна теплого слова за понесені ним жертви. Всі інші народи виглядали в очах радянського диктатора як «підозрілі», потенційні «зрадники». Тост Сталіна остаточно відкрив усі шлюзи для чорносотенного російського шовінізму в повоєнному СРСР, для створення російськоцентричної моделі історії Другої світової війни. Саме цю старанно відредаговану й препаровану історію воєнних подій насадили повоєнним поколінням, саме вона є домінуючою в масовій свідомості українського суспільства. До 1947 року всі великі міста СРСР були «очищені» від інвалідів війни - прямого докору режиму. Їх масово знищували, або вивозили в провінцію, де залишали на повільну смерть. До 1955 року більшість інвалідів війни вимерла фізично. На офіційних заходах та урочистостях постійно слухали одних і тих самих ветеранів, ретельно відібраних для публічних промов і навчених говорити стандартну «правду» про війну. Справжні учасники бойових дій скромно «догорали» по сільських хатах і тісних комуналках, а бійці «загороджувальних загонів» пишалися на парадах своїми «бойовими» нагородами. Дивлячись на увесь цей великий театралізований фарс, О. Довженко ще в 1946 році зазначив: «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі. Запрягтись у плуг, напруживши м'язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов'язки неухильні і найточніші в світі достовірність - страждання. О світе лихий! Що тобі до них? (...) І будь проклятий всяк, хто п’є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут. І будь проклята пафосна лож в устах його».


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка