Троян С. С., Киридон А. М. Міжнародні відносини у системному вимірі: поняття, етапи І тенденції розвитку



Скачати 356.71 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір356.71 Kb.
Троян С.С., Киридон А.М.
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У СИСТЕМНОМУ ВИМІРІ:

ПОНЯТТЯ, ЕТАПИ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
Питанням міжнародних відносин, зовнішньої політики різних держав, насамперед провідних, війни та миру тощо у шкільному курсі новітньої історії відведено вагоме місце. В цьому сенсі на особливу увагу заслуговує формування в учнів відповідних знань на основі оволодіння конкретним навчальним матеріалом, викладеним у численних навчальних посібниках і підручниках відомих вітчизняних істориків (як представників вищих навчальних закладів, так і шкільних учителів), які презентують практично всі регіони нашої держави (Львів, Київ, Запоріжжя, Чернівці, Рівне і т.д.). У пропонованому повідомленні ми ставимо перед собою три принципових завдання. По-перше, обґрунтувати теоретико-методологічне концептуальне розуміння основних понять із галузі історії міжнародних відносин. По-друге, охарактеризувати головні етапи в розвитку системи міжнародних відносин або, іншими словами, геополітичні епохи нового і новітнього часу. По-третє, визначити основні тенденції або вектори еволюції сучасної – «постбіполярної», «після холодної війни» – системи міжнародних відносин

Такий підхід дозволяє, зокрема, констатувати, що школярі, насамперед, повинні отримати або закріпити чітке визначення базових дефініцій чи категорій науки про міжнародні відносини, до яких належать «міжнародні відносини», «міжнародна політика» або «світовий політичний процес», «учасник міжнародних відносин», «зовнішня політика», «дипломатія», «геополітика» і, нарешті, «система міжнародних відносин».

Запропонуємо таке, на наш погляд, найбільш прийнятне визначення міжнародних відносинце системна сукупність політичних, економічних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних та інших зв’язків і відносин між суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи. різноманітні організації тощо. Це в цілому не суперечить точці зору французького вченого Р.Арона, у відповідності в якою основний зміст міжнародних відносин становлять взаємодії між державами, а незаперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди. Щоправда, відомий американський спеціаліст у галузі міжнародних відносин Дж.Розенау висловив думку, що структурні зміни останніх десятиріч у світовій політиці стали основною причиною взаємозалежності народів і суспільств, викликали трансформаційні зміни у міжнародних відносинах, їх головними діючими акторами стають уже не держави, а конкретні особи (індивіди), які вступають у відносини між собою при мінімальній посередницькій ролі держав або навіть всупереч такій волі. Звідси, символічними суб’єктами міжнародних відносин у Р.Арона виступають дипломат і солдат, а в Дж.Розенау – турист і терорист.

Свого роду спробою поєднати обидві точки зору на визначення і зміст міжнародних відносин може вважатися дефініція українського політолога І.Кравченко – «всі форми обміну діяльністю, яка є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини». При цьому треба мати на увазі, що в системі міжнародних відносин діє величезна кількість різноманітних взаємозумовлених факторів (географічний, економічний, національний, релігійний. воєнний, науково-технічний, ідеологічний і т.п.), які повинні враховуватися всіма суб’єктами міжнародних відносин. Тому справедливе визначення російського ученого А.Мурадяна: міжнародні відносини – це стосунки, які «охоплюють усі різновиди громадських і приватних. політичних та інших відносин, що передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями».

Виходячи з такої багатогранності міжнародних відносин, треба виділити їхні різні типи, види, рівні та стани.

Типи міжнародних відносин виділяють найчастіше на основі двох критеріїв – класового і загальноцивілізаційного. Згідно першого, є відносини панування і підпорядкування (феодальний і капіталістичний типи відносин), співробітництва і взаємодопомоги (стосунки між соціалістичними державами), перехідні відносини (між державами, що звільнилися від колоніальної залежності). У відповідності з другим критерієм виділяли два наступних типи міжнародних відносин – 1) відносини на основі балансу сил і 2) стосунки на ґрунті балансу інтересів.

Види міжнародних відносин також розглядаються за двома критеріями. За сферами суспільного життя і, відповідно, змістом відносин виділяють економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні. науково-технічні. На основі взаємодії учасників або акторів розрізняють міждержавні та міжпартійні відносини, стосунки між різними міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями тощо.

За двома критеріями класифікують і різні рівні міжнародних відносин. Так, у залежності від ступеня розвитку та інтенсивності кожного з видів визначають високий, низький або середній рівні, А от на основі геополітичного критерію виділяють глобальний або загальнопланетарний, регіональні (європейський, азійський і т.п.). субрегіональні (наприклад, країни Центрально-Східної Європи) рівні міжнародної взаємодії.

З точки зору ступеня міжнародної напруги можна говорити про різні стани міжнародних відносин. До них належать стабільність і нестабільність, довір’я і ворожнеча, співробітництво і конфлікти, мир і війна.

На міжнародній арені діють і взаємодіють різні сили або учасники міжнародних відносин. Міжнародні відносини наших днів складаються з низки складних, часто суперечливих і неоднозначних процесів місцевого, регіонального і глобального характеру. Немає жодних сумнівів, що значно зросла кількість учасників міжнародних відносин. Але щоб з’ясувати наскільки і яка їх роль у сучасному міжнародному житті, треба відповісти на питання, кого вважати учасником міжнародних відносин? Що означає поняття «учасник» міжнародних відносин?

Відповідь на друге питання проста: «учасник» або «актор» – це термін, яким у науці про міжнародні відносини прийнято називати суб’єктів, тих, хто діє і взаємодіє на світовій арені. При цьому термін «актор» дуже зручний, бо він всеохоплюючий, акцентує увагу на поведінці і допомагає зрозуміти, чому різні суб’єкти відіграють різні ролі у міжнародних відносинах.

Складнішою є відповідь на перше питання, так як серед вітчизняних і зарубіжних учених немає єдності у поглядах на те, кого вважати міжнародними акторами. У зв’язку з цим існують дві різні концепції міжнародних відносин – вузька або міждержавна і широка або транснаціональна. Згідно першої, основним, домінуючим і навіть виключним суб’єктом або актором міжнародної системи є держави. Тому розширення числа учасників міжнародних відносин відбувається в сучасному світі за рахунок виникнення нових держав, наприклад на місці СРСР чи Югославії. У межах широкої концепції розглядаються дії не тільки держав, але й різноманітних організацій і навіть окремих осіб. Такому трактуванню учасників міжнародних відносин найбільш повно відповідає термін «транснаціональний».

Тому варто погодитися з точкою зору відомого французького юриста Бернара Жак’є, що треба виділяти дві категорії або групи суб’єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин. З одного боку це держави, як традиційні, первинні й центральні міжнародні актори, що повністю відповідає вузькій концепції міжнародних відносин. З другого – нові суб’єкти, які з’явилися пізніше й існування яких виправдано широкою концепцією міжнародних відносин. До цієї групи треба віднести міжурядові міжнародні організації, міжнародні неурядові організації, транснаціональні корпорації. національно-визвольні, сепаратистські та іредентистські рухи, мафіозні групи, терористичні організації, а також окремих індивідів.

Поняття міжнародних відносин як особливого роду суспільних взаємодій на світовій арені дуже тісно пов’язане з визначенням міжнародної політики. Однак при цьому постає кардинальне питання: як відрізнити міжнародну політику від міжнародних відносин? Питання тим більше не риторичне і з огляду на те, що, як зазначалося вище, саме поняття «міжнародні відносини» має неоднозначне трактування. Окрім того, у дослідженнях з історії поряд з категорією «міжнародна політика» як синоніми вживаються терміни «світова політика» і «світовий політичний процес», а близьким до них є поняття «зовнішня політика».

Доцільно погодитися з відомим російським ученим П.Циганковим, що найбільше ясності в сформульовану вище проблему вносить підхід, який запропонував російський міжнародник-аналітик А.Бовін. Суть його полягає в наступному. «Світова або міжнародна політика» це діяльність, взаємодія держав (додамо від себе – а також інших міжнародних акторів – А.К., С.Т.) на міжнародній арені. В свою чергу, «міжнародні відносини»це система реальних зв’язків між державами, які виступають і як результат їх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика. Звідси, міжнародна або світова політика є активним фактором формування міжнародних відносин. Що стосується міжнародних відносин, то вони постійно змінюються під впливом світової політики й у свою чергу впливають на її зміст і характер.

Відмінності існують також між світовою (міжнародною) політикою і зовнішньою політикою. У спеціальних довідкових виданнях найчастіше зустрічаємо наступне визначення поняття «зовнішня політика» це «діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми й регіональними міжнародними організаціями». При цьому зовнішня політика тієї або іншої країни є конкретним, практичним втіленням міністерством закордонних справ або відповідним йому зовнішньополітичним відомством основних принципів міжнародної політики держави, які виробляються державними структурами і покликані відображати національні інтереси держави. Офіційна діяльність керівників держав, урядів і спеціальних органів зовнішніх відносин по здійсненню цілей і завдань зовнішньої політики держав, а також по захисту інтересів держав за кордоном називається дипломатією.

Поняття ж «міжнародна політика» застосовується як для визначення діяльності даної держави у міжнародних справах, так і міждержавної політики на світовій арені взагалі. Тому це поняття більш широке, ніж поняття «зовнішня політика».

В цілому синонімічний ряд «міжнародна політика» – «світова політика» – «світовий політичний процес» може отримати таке визначення – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі:

- створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;

- активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;

- участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;

- захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;

- об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;

- спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу,

При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій. Серед них треба виділити – 1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян; 2) регулятивну, що полягає у визнанні суб’єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування; 3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені; 4) організаційно-посередницьку, котра полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави; 5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства. Реалізація окреслених функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної t міжнародної обстановки, ступеня розвитку суспільства і держави, зв’язків країни із зовнішнім світом та її спроможністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці.

Зовнішньополітичний курс держави будується на певних принципах і впроваджується в життя спеціальними установами та посадовими особами. Законодавчі засади зовнішньої політики визначаються та затверджуються парламентом, а за її втілення в життя безпосередньо відповідають глава держави і міністерство закордонних справ. Вся зовнішньополітична діяльність держав виражається насамперед у прагненні відстоювати свої дійсні чи надумані національні інтереси. При цьому національний інтерес є усвідомленням і відображенням державних потреб, які відстоюються лідерами даної держави. Тому фактично під національним інтересом треба розуміти національно-державний інтерес – це основоположна зацікавленість держави у здійсненні такого внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу, який би забезпечував її захищеність, стабільний розвиток і суверенітет.

Зовнішня політика кожної держави завжди тісно пов’язана з її геополітичним становищем або геополітикою у більш загальному вираженні. Геополітика – політична доктрина, яка надає переважного значення в обґрунтуванні політики зовнішнім чинникам. У наукових колах існує два підходи до розуміння геополітики – класичний, традиційний підхід і сучасний, розширений підхід. Геополітику в традиційному контексті доречно розглядати як науку про вплив географічного середовища на політичне життя держав. При цьому географічний простір знаходиться у підлеглому становищі по відношенню до держави, яка активно використовує його для реалізації своїх цілей та інтересів. Прикладом такого підходу можуть служити новітні визначення українських авторів. На думку укладачів «Політологічного енциклопедичного словника», геополітика – «політологічна концепція, що вбачає у політиці (головним чином зовнішній) тієї чи іншої держави засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність (обмеженість) природних ресурсів, клімат кількість і густоту населення і т.ін.» У «Політичній географії з основами геополітики» львівського професора С. Трохимчука геополітика визначається як «погранична між географією і політологією наука, яка виявляє, вивчає і прогнозує внутрішню і зовнішню політику держав, враховуючи їх географічне положення, природні умови і ресурси, поведінку сусідніх країн, історію та менталітет народу». Спільним для цих визначень є те, що головне завдання геополітики вони вбачають у виявленні та дослідженні двосторонніх відносин між політикою (як внутрішньою, так і зовнішньою) держави і тим географічним середовищем, в якому функціонує держава.

Другий – сучасний або розширений – підхід до розуміння геополітики був пов’язаний з новими тенденціями і змінами в міжнародних відносинах, які з’явилися після другої світової війни (біполярний світ, ядерна зброя, неоколоніалізм тощо), але особливо наприкінці XX ст. 3’явилася нагальна потреба і необхідність у розширенні предмету досліджень традиційної геополітики. Сучасна геополітика, якщо вона й надалі прагне розвиватися як наука, а не виродитись у зручний інструмент для створення псевдонаукових концепцій «на замовлення», в яких об’єктивність не грає суттєвої ролі, повинна враховувати низку важливих факторів сьогодення. З-поміж них:

- військово-технічні досягнення останнього часу (засоби виявлення й ураження, системи контролю й управління, розвиток зброї масового знищення). Їх поширення серед великої кількості країн;

- інформаційна революція, насамперед розвиток електронних засобів зв’язку. Тепер віддаленість держав визначається не відстанню між ними, а рівнем розвитку в них інфраструктури зв’язку;

- економіка, яка, в принципі, завжди враховувалась у світовій політиці, але останнім часом почала відігравати самостійну важливу роль у розвитку геополітичної ситуації в світі, що пов’язано із структурним ускладненням внутрішньоекономічного життя і глобалізацією економічних процесів;

- рівень розвитку в державі наук, в тому числі суспільно-політичних, від стану яких залежить визначення оптимальної стратегії національного розвитку і лінії геополітичної поведінки країни на міжнародній арені;

- культурно-освітній рівень, кількісний склад, фізичний стан, етнічна і релігійна структура населення, що впливають на розвиток науки та економіки (використання на практиці високих технологій), на рівень боєздатності військових сил (моральний стан особового складу, його здатність оволодіти сучасного складною військовою технікою);

- ефективність політичного режиму країни, його внутрішня стабільність, повага до законів самої держави і суспільства, легітимність керівництва країни, компетентність правлячої еліти.

У контексті сучасного або розширеного підходу заслуговують на увагу два визначення російських дослідників: 1) геополітика – напрям, який вивчає взаємозалежність зовнішньої політики держав, міжнародних відносин і системи політичних, економічних, екологічних, військово-стратегічних та інших взаємозв’язків, які обумовлені географічним положенням країни (регіону) та іншими фізико- та економіко-географічними факторами (Ю. Тихонравов); 2) геополітика – комплексна дисципліна про сучасну і перспективну “багатошарову та багаторівневу” глобальну політику, багатовимірний і багатополюсний сучасний світ (К. Сорокін).

Таким чином в останні роки все більш впливовим стає широке тлумачення геополітики, яке знайшло найповніше вираження в книзі французького соціолога П’єра Галуа “Геополітика” (Париж, 1990). Під геополітикою мають на увазі сукупність фізичних і соціальних, матеріальних і моральних ресурсів держави, що складають той потенціал, використання чи навіть наявність якого дозволяє їй досягнути своїх цілей на міжнародній арені. В сучасних умовах заявляється необхідність узгодженої взаємодії всіх членів міжнародного співтовариства у виробленні та реалізації загальнопланетарної геополітики як позасоціального середовища міжнародних відносин. В основу такої геополітика мають бути покладені інтереси порятунку цивілізації для майбутніх поколінь. Іншими словами, мова йде про створення міжнародної системи з відповідним порядком міжнародних відносин.

На сучасному етапі розвитку теорії і практики міжнародного життя у зв’язку із посиленням взаємозалежності світу як на регіональному, так і глобальному рівнях при аналізі міжнародних відносин активно використовується системний підхід. Він став здобутком науки про міжнародні відносини впродовж 50 – 70-х рр. Соціолог С. Хоффман у статті «Теорія міжнародних відносин» у 1961 p. з цього приводу писав: «Ідея систем безумовно має найґрунтовнішу концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і іншої». Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях американського соціолога Толкота Парсонса й американсько-канадського політолога Девіда Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях «Головна системна теорія» (Л. фон Берталанфі), «Соціальна система» (Т. Парсонс), «Політична система» і «Системний аналіз політичного життя» (Д. Істон).

Вихідним для системного підходу є поняття «система» – за Л. фон Берталанфі, «сукупність елементів, які перебувають у взаємодіє один з одним». Більш поширене визначення дав Т. Парсонс: «Система це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням». При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як «підсистема» із своєю сукупністю елементів.

Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов’язана, за Д. Істоном, з середовищем – тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона, політична система розглядається в динаміці - як цілісний організм, що знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим середовищем і постійно «звіряє» свої «відповіді» з станом і реакцією своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем, сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові «вимоги» та «підтримки», які потребують нових «відповідей».

Різну ступінь складності системи відображає поняття «структура», яке має три аспекти: 1) співвідношення елементів системи; 2) спосіб організації елементів у систему; 3) сукупність примусів і обмежень, які випливають із існування системи для її елементів.

Найважливіше, що французький соціолог М. Мерль у книзі «Соціологія міжнародних відносин» запропонував використати системну модель Д. Істона для дослідження міжнародних відносин. Це, насамперед, дозволяє дати визначення міжнародної системи як комплексу відносин між основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили. Її специфіка в тому, що вона належить до особливого типу відкритих і слабоорганізованих соціальних систем, в основі якої знаходяться переважно політичні відносини, головною ланкою яких залишаються взаємодії між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи є система міждержавних відносин. Далі, завдяки М. Мерлю, можна уточнити поняття «оточення», яке постійно впливає на суб’єкти міжнародного життя (мова йде про комплекс факторів – людських, матеріальних, технічних. демографічних, ідеологічних, – які можуть впливати на зовнішню політику). Нарешті, застосування соціологічних узагальнень до дослідження міжнародних систем дозволяв сприяти розробці основних принципів розбудови міжнародних відносин на основі взаємодії між «системою» та «оточенням».

Системний підхід до аналізу міжнародних відносин привів до існування різних підходів до вивчення міжнародних систем, серед яких умовно виділяють традиційно-історичний, історико-соціологічний, еврістичний, змішаний та емпіричний, а також до розуміння можливості існування різних типів міжнародних систем із своїми структурами та критеріїв їх класифікації.

Треба звернути увагу на те, що сьогодні відсутня єдина загальноприйнята типологія міжнародних систем. Натомість учені в залежності від критеріїв і свого розуміння квінтесенції системного підходу виділяють низку типів міжнародних систем. Так, у залежності від просторово-географічних характеристик Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі у праці «Міжнародні відносини» (Париж, 1990) виділили загальнопланетарну міжнародну систему та її регіональні підсистеми-компоненти, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми. Російські автори книги «Система, структура і процес розвитку сучасних міжнародних відносин» розглядають регіональні, а також групові та двохсторонні аспекти взаємодії держав як структурні рівні міждержавної системи. На основі мети дослідження виокремлюються стабільні та нестабільні, конфліктні та кооперативні, відкриті та закриті типи міжнародних систем. Але особливо хотілося б привернути увагу до типологій, які вважаються загальноприйнятими з точки зору виникнення й історичної еволюції систем міжнародних відносин або геополітичних епох нового і новітнього часу. На основі цього підходу вирізняють такі міжнародні системи: Вестфальську, Віденську, Версальсько-Вашингтонську, Ялтинсько-Потсдамську, світ після «холодної війни».

Основні принципи сучасної світової політики були закладені Вестфальською системою міжнародних відносин (1648 р.) після закінчення Тридцятилітньої війни (перша світова міжнародна система). До того часу в Європі в основному сформувались національні держави і європейська історія почала перетворюватися в світову. Головним центром сили в Європі стають Іспанія, Португалія, Нідерланди, потім Англія та Франція вступають у боротьбу за розподіл світу. Національні держави встановили свої кордони з врахуванням мовної ознаки і природно-географічних рубежів. Такий світовій порядок існував майже 150 років – до Французької революції й імператорства Наполеона. В кінці XVII – на поч. XVIII ст. закотилась минула велич Іспанії, Португалії, Швеції, Нідерландів, а до кінця XVIII ст. – Польщі. Натомість укріпилися позиції Франції й Англії, набирала сили Пруссія. На поч. ХІХ ст. впливовою світовою державою стала Російська імперія.



Нове розташування геополітичних сил, закріплених Віденським конгресом (1814 – 1815 рр.), дала Віденська епоха. Основу цього склав імперський принцип контролю географічного простору. Світовими центрами сили стали Російська й Австро-Угорська імперії, Британська колоніальна імперія, Німецька імперія (з 1871 р.), Французька колоніальна імперія (з сер. ХІХ ст.), Османська імперія (з 1877 р.). Росія до середини ХІХ ст. домінувала в Європі, активно протистояла Англії, Франції, Австрії та Туреччині. Але після Кримської війни (1853 – 1856 рр.) розпався священний союз монархів, з розвалом якого закінчилась епоха домінування Росії в Європі. До кінця ХІХ ст. завдяки вдалому застосуванню досягнень промисловій революції особливо посилились США і Німеччина. Під керівництвом Німеччини був створений Троїстий Союз. Другий потужний військовий блок Антанта – був створений Францією, Англією і Росією впродовж 1891-1894 – 1904-1907 рр. Ціль блоків – переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих, агресивних європейських держав.

Версальська епоха розпочинається після поразки Троїстого Союзу в Першій світовій війні 1914 – 1918 рр. Припинили існування Німецька, Австро-Угорська, Російська, Османська імперії. На руїнах цих могутніх держав з’явилася низка нових державних утворень, які повинні були увійти в зону впливу авторів Версальської системи. Версальський мирний договір 1919 року віддав пальму континентальної держави Франції, а морської – Англії. Росія не повинна була існувати як могутня держава і її хотіли розділити. Найбільше переваг у результаті цього договору отримали США, які закріпили свою могутність на Вашингтонській конференції в 1921 – 1922 рр. Країни-переможці створили між Німеччиною та Радянською Росією «санітарний кордон» з держав, які були орієнтовані на Францію і Англію. Встановлений світовий порядок був направлений проти Радянської Росії, Німеччини та Китаю. Друга світова війна 1939 – 1945 рр. поховала Версальський мир. СРСР вийшов з війни військово-стратегічно і геополітично більш сильнішим, ніж був до війни. Вперше в своїй історії Радянський Союз створив навколо себе потужний геополітичний блок.

Ялтинсько-Потсдамська епоха розпочинається в 1945 році. Ця система визначила нові кордони, розташування нових геополітичних сил. По суті в Ялті (4 – 11 лютого 1945 р.) та Потсдамі (16 липня – 2 серпня 1945 р.) було констатовано, що світ з багатополюсного став біполярним: СРСР і його союзники, які уособлювали континентальну силу, протистояли США та їх союзникам, які представляли в більшості морську силу. Протиборство цих полюсів і визначило зміст Ялтинсько-Потсдамської геополітичної епохи. Її характерною рисою було те, що протистояння двох потужних блоків йшло на межі балансування між холодною і ядерною війнами. Ялтинсько-Потсдамський світовий порядок був зруйнований в 1989 – 1991 рр. з розпадом СРСР та світової системи соціалізму.

Біловезька (Маастрихтська або «після холодної війни») епоха характеризується появою нових держав: спочатку навколо СРСР – шляхом «оксамитових» і силових революцій, а потім і на теренах уже колишнього Радянського Союзу. Ще більше посилилися процеси, пов’язані із взаємозалежністю світу на всіх рівнях.

В сучасних умовах заявляється необхідність узгодженої взаємодії всіх членів міжнародного співтовариства у виробленні та реалізації загальнопланетарної геополітики як позасоціального середовища міжнародних відносин. В основу такої геополітика мають бути покладені інтереси порятунку цивілізації для майбутніх поколінь. Іншими словами, мова йде про створення міжнародної системи з відповідним порядком міжнародних відносин.

Необхідно зауважити, що людство завжди мало схильність до свідомого регулювання міжнародних відносин. У міру їх зрілості це знайшло вираження у прагненні до стабілізації міжнародного життя і поступовому формуванні на цьому шляху цілісної глобальної міжнародної системи, яка була б відповідним чином впорядкована. Звідси, міжнародний порядок це такий устрій міжнародних (насамперед міждержавних) відносин, який покликаний забезпечити основні потреби держав та інших інститутів. створити та підтримати умови їх існування, безпеки та розвитку.

Термін «міжнародний порядок» має багато спільного і відмінного з поняттям «світовий порядок». На думку С. Хофмана, міжнародний (міждержавний) порядок вповні може існувати без наявності світового порядку. Як приклад можна навести держави, між якими існують відносини взаємної поваги і водночас повної байдужості до внутрішніх справ одна одної, що робить можливим у тій або іншій державі наявність геноциду, порушення свободи слова чи совісті, економічну експлуатацію основної маси населення. Що стосується світового порядку, то він неможливий без створення ефективних процедур міждержавного співробітництва, що передбачають особливий міжнародний порядок, який відповідає загальним основним цілям і цінностям їх громадян. На мові юридичних термінів треба говорити про відмінність між правами держав (взаємній повазі суверенітету) і правами людини. Отже, міжнародний порядок є важливою складовою частиною світового порядку, має спільні з ним міжнародні економічні, науково-технічні, політичні, соціокультурні основи. З іншого боку, ні міжнародний, ні світовий порядок, які за своїми сутнісними характеристиками мають глобальний характер, не можуть існувати без порядку на регіональних рівнях. Як приклад – порушення балансу сил і стабільності в загальнопланетарному масштабі під впливом глибоких трансформаційних змін у країнах регіону Центрально-Східної Європи, розпаду соціалістичної системи і Радянського Союзу на рубежі 80-90-х рр. ХХ ст.

Спеціалісти виділяють три виміри міжнародного порядку:

- горизонтальний – стосунки між головними акторами міжнародних відносин;

- вертикальний – стосунки між сильними і слабкими акторами;

- функціональний – роль, яку відіграють у стабілізації міжнародного життя різні сфери міжнародних відносин – дипломатія і стратегія поведінки акторів, економічні обміни між ними, моральні цінності та політичні амбіції лідерів, діяльність транснаціональних корпорацій. різноманітних об’єднань й асоціацій неполітичного характеру тощо.

Однак головне в тому, що у всіх вимірах міжнародного порядку основним засобом його підтримки на різних етапах історичного розвитку міжнародних відносин залишалася сила, і насамперед воєнна сила.



Елементи нової міжнародної системи й нового світового порядку зародилися після другої світової війни, але особливо наприкінці ХX ст. разом із завершенням «холодної війни» в результаті розпаду СРСР і світової системи соціалізму, об’єднання Німеччини, розширення НАТО на Схід, активного поглиблення процесів загальноєвропейської інтеграції. Певні перспективи розвитку, погодимося в цьому з авторами дослідження «Глобальні трансформації і стратегії розвитку», окреслюються у трьох підходах:

1. Неореалістичний погляд: продовження деякої анархії в міжнародній системі зробить своїм наслідком такі елементи як пріоритет нації-держави, вузько національних інтересів, самовіддача, максимізація сили й балансу сил як чинників, які визначатимуть міжнародні відносини, У цьому контексті головну загрозу міжнародному миру становлять не акти зовнішньої агресії, а внутрішні конфлікти і громадянські війни на зразок подій 90-х рр. у Росії (війна в районі Кавказу) та колишній Югославії.

2. Другий підхід поєднує марксистську теорію з теорією залежності, які передбачають, що динаміка світової капіталістичної системи, гегемонія у світі держав «великої сімки» (тепер уже «великої вісімки» і навіть «великої двадцятки») викликатиме збереження нерівності в розподілі багатства, сили і різноманітних вигод між Північчю і Півднем. При цьому відзначається, що на глобальному фоні тільки меншість держав знаходиться на рівні навіть мінімальних стандартів демократії, Це вимагає особливої турботи про створення добре розвиненої правової системи, балансу сил і суворого розподілу влади між виконавчими, законодавчими й судовими структурами, дотримання на практиці режиму прав людини.

3. Третя перспектива – теорія ліберальної взаємозалежності – інтеграції, яка демонструє модифікацію анархії насамперед у міжнародних союзах і організаціях. Цей підхід також виходить з того, що глобальна система анархії модифікувалася значною мірою взаємозалежністю, інтеграцією і транснаціоналізмом. Ці процеси ґрунтуються насамперед на фактах інформаційно-технічних досягнень сучасного суспільства, діяльності транснаціональних корпорацій, а також розвитку і поглиблення інтеграційних процесів на Європейському континенті.

Зауважимо, що регіональні та світовий сценарій важко прогнозувати, тут немає чітких рецептів, але певні загальні принципи можна сформулювати.

Перший. Реальність появи нових держав, якщо етнічний сепаратизм дістане свіжий стимул. Міжнародні інститути і механізми мають гарантувати їхню незалежність і суверенність.

Другий. Треба чітко домовитись, що будь-яке втручання у внутрішні справи держав неприпустиме. Суверенність означає заборону втручання. Єдина умова порушення суверенітету існуючої державної структури – це надання гуманітарної допомоги на добровільній основі. Якщо так, то це повинно йти по лінії, під контролем і за участю ООН.

Третій. Недопущення нав’язування західних культурних і соціальних цінностей різним цивілізаціям. Народи мають самі обрати свою систему через вільно висловлену волю.

Четвертий. Це механізми реальної глобальної та регіональної безпеки, де попереду Європа, а Азія робить перші кроки. Потреба в цих механізмах у сучасних умовах дуже велика і, безумовно, буде зростати.

П’ятий. Нові виміри міжнародної безпеки. Взаємодія глобалізації та локалізації, інтеграції та фрагментації. Пошук нової системи безпеки має ґрунтуватися перш за все на спільних цінностях і методах гармонізації національних інтересів. В цілому ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки залежить від кількох основних чинників:

1) від стану і тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації, міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;

2) від внутрішнього становища держав і їх реальних можливостей на далеку перспективу;

3) від xapaктеру сучасних загроз, які найсуттєвіше впливають на стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;

4) від ефективності вже існуючих систем безпеки та їх спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;

5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки і характеру їх взаємодії з існуючими.

Можна стверджувати, що процес створення нових і зміцнення існуючих систем міжнародної безпеки є явищем перманентним і зачіпає інтереси всіх міжнародних акторів, насамперед державних, які повинні чітко усвідомлювати і враховувати зміни сучасної системи міжнародних відносин і тенденції її еволюції.

Стосовно трансформації міжнародної системи, то основним її законом вважається закон кореляції між полярністю і стабільністю міжнародної системи. Однак розпад радянського блоку і крах глобальної біполярної системи поставили такі питання, які не можуть бути вирішені в рамках традиційних термінів «полюсів», «балансу сил», «конфігурації співвідношення сил» і т.п. Світ вступив у смугу невпевненості та зростаючих ризиків. За визначенням російського політолога-міжнародника А.Д.Богатурова, «Ялтинсько-потсдамський порядок розпався, а міжнародна система стала скочуватися до дерегулювання». Як наслідок, глобальна міжнародна система переживає глибокі потрясіння, пов’язані з трансформацією своєї структури, змінами її взаємодії з середовищем. Це відповідним чином позначається на її регіональних і периферійних вимірах, доказом чого слугують події довкола Косово, Грузії, Іраку чи Афганістану.

Бельгійський учений А.Самюель навіть вважає, що людство уже вступило в «новий міжнародний світ». Американський науковець Дж.Розенау говорить про «світ постміжнародної політики». На наш погляд, найточніше сучасну міжнародну систему характеризував відомий американський учений С.Ґантінґтон, увівши поняття «одно-багатополярності», або, як його називають китайські геополітики, «багато сил і одна суперсила». Це – гібридна міжнародна система – більш демократична, більш динамічна, більш відкрита, більш взаємозв’язана. Вона і є тією системою, у якій ми, як вважає відомий американський політолог, головний редактор журналу «Newsweek International» Фарід Закарія, швидше всього житимемо в наступні кілька десятиліть.

Швидкість і глибина змін, які спостерігаються в сучасному світі, мають як мінімум три головних наслідки. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей перехідний світ став непередбачуваним і в ньому вже неможливе вирішення питань міжнародної безпеки старими військово-силовими методами. По-третє, надзвичайно важливого значення в сучасному світі, в тому числі і в сфері світової політики, відіграють інформаційні технології, що дозволило охарактеризувати сучасне суспільство як інформаційне. Ці наслідки можна звести до одного висновку: відбувається переструктурування всього світового політичного простору, а значить закономірності міжнародних відносин хоча й зберігаються, але набувають нових рис і часто розглядаються у вигляді універсальних закономірностей або тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.

У плані виявлення змісту основних закономірностей (наявності довгого ряду схожостей у міжнародних відносинах, які не залежать від особливостей тієї чи іншої епохи) і тенденцій (напрямку, направленості еволюції міжнародних відносин) розвитку взаємодій на міжнародній арені між учасниками світового політичного процесу, то, підсумувавши різні точки зору (Ж.-Б.Дюрозеля, Р.Арона, Г.Моргентау), погодимося з П.О.Циганковим з приводу наявності таких фундаментальних закономірностей сучасних міжнародних відносин: 1) головними дійовими особами міжнародних відносин є держави, а формами їх міжнародної діяльності – дипломатія, війна і стратегія. Зауважимо при цьому, що число «акторів» на міжнародній «сцені» значно більше і часто вони відіграють не менш, а навіть і більш помітну від держав роль; 2) державна політика має дві взаємопов’язані різновидності – внутрішню і зовнішню або міжнародну; 3) основою всіх дій держав на міжнародній арені виступають національні інтереси, елементами яких в безпека, виживання і суверенітет; 4) міжнародні відносини – це силова взаємодія держав, де перевага належить наймогутнішим або великим державам; 5) у залежності від розподілу могутності між великими державами баланс сил може набувати різних конфігурацій – «європейський концерт», біполярний, однополюсний і т.д. Це п’ять основних закономірностей, сформульованих у рамках державно-центричної парадигми міжнародних відносин.

Універсальні або найзагальніші закономірності повинні відповідати критеріям просторово-часового та структурно-функціонального характеру. Це означає наступне. По-перше, їх дія мав стосуватися не лише певних регіонів, а світу в цілому. По-друге, вони повинні спостерігатися в історичній ретроспективі, в сучасний період розвитку міжнародних відносин, а також не виключатися в майбутньому. По-третє, вони мають охоплювати всіх учасників міжнародних відносин і всі сфери суспільного життя. Звідси, можна виділити дві основні універсальні закономірності або дві провідних тенденції в розвитку сучасних міжнародних відносин. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу і все нові форми його розколу. Ці універсальні закономірності є діалектично протилежними сторонами однієї внутрішньо суперечливої тенденції – росту взаємозалежності сучасного світу – і її проявів у сфері міжнародних відносин.



Якщо поглибити розуміння глобальних політичних тенденцій, причому не тільки з погляду історії, але й соціології міжнародних відносин, яка ґрунтується на вивченні способів впливу держави на суспільство і дослідженні механізмів впливу соціальних спільнот та інститутів на державу і політичний порядок у цілому, то можна урізноманітнити та розширити коло тенденцій міжнародних відносин в сучасному світі. Серед них назвемо такі.

Тенденція до демократизації міжнародних відносин. Перший її аспект зводиться до розмивання кордонів між внутрішньою і зовнішньою політикою. Висновок про прозорість кордонів між ними поряд з висновком про втрату державами монополії на роль вершителя долі міжнародної політики відіграв вирішальну роль у становленні транснаціоналізму як теоретичного напряму у вивченні міжнародних відносин. Цей аспект, щоправда, на сучасному етапі розвитку міжнародного життя все ще не заперечує визначальної ролі державоцентричних підходів до аналізу стану і перспектив еволюції всієї системи сучасних міжнародних відносин.

Другий аспект полягає у наповненні демократичним змістом як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Він спостерігається у всіх країнах незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Всесвітнє поширення отримує таке явище як прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі у прийнятті політичних рішень, покращення свого матеріального становища і якості життя.

Третій аспект пов’язаний із розширенням складу і ростом багатоманітності політичних акторів. Тільки за останні 50 років кількість держав – членів ООН зросла з 60 до 195. Водночас поряд з державами зростає кількість і неоднорідність інших діючих осіб на міжнародній арені. Серед них – регіональні адміністрації, сепаратистські сили, релігійні рухи. незалежні профспілки, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні об’єднання, нарешті, міжнародні організації. У результаті, як підкреслює Дж.Розенау, виникають контури нової, «постміжнародної політики». При цьому в умовах зростання кількості та багатоманітності гравців на міжнародній арені головне завдання полягає в тому, щоб не дати «силам глобального зростання» перетворитися в «сили глобального безпорядку і дезінтеграції».

Тенденція до змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки. Перший її аспект зумовлений посиленням ролі біфуркаційного чинника в міжнародних відносинах. Дж.Розенау відзначає, що світ «постміжнародної політики» характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв’язків авторитету і лояльності. Іншими словами, ріст числа учасників вносить у систему міжнародних відносин велику невпевненість. Тому забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням. Причому до нього додаються виклики, пов’язані із зростанням впливу інтеграційних і глобалізаційних процесів, ставок у сфері економічного змагання, проблемами міжнародного тероризму тощо.

Другий аспект трансформаційного плану: треба особливо звернути увагу на той факт, що в сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Цей аспект характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб’єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.

Третій аспект пов’язаний із закріпленням нових елементів у правилах поведінки між державами в рамках сучасного міжнародного порядку, що насамперед характеризується зростанням визначального впливу двох кардинальних постулатів – права гуманітарної інтервенції та нелегітимності авторитарних режимів (інтервенція НАТО 1999 р. в Косово, тиск на С.Мілошевича в Сербії, війна 2003 р. в Іраку, погрози Північній Кореї та Ірану з боку США тощо). Новизна ситуації в тому, що США і держави НАТО стали наполегливо домагатися легітимізації практики гуманітарних інтервенцій і ствердження в міжнародних відносинах нового принципу вибіркової легітимності урядів суверенних держав – тенденції, яка йде врозріз з основоположним принципом невтручання, закріпленим ще Вестфальським миром 1648 р.

Четвертий аспект зумовлений з утвердженням новітніх сучасних механізмів регулювання міжнародного порядку. Фактично здійснена реорганізація глобальних структур світоуправління таким чином, що поряд з універсальними за охопленням і офіційними за статусом оонівськими механізмами склався напівзакритий і неформальний (за кількістю членів і типом прийняття рішень) механізм «великої вісімки» з блоком НАТО. На початок ХХІ століття ця неформальна коаліція за практичним впливом на світову політику не лише стала врівень з ООН, але й чітко окреслила тенденцію до нарощування свого впливу в подальшому. Водночас, поряд з двома гілками механізму регулювання міжнародних відносин – універсальною (ООН) та інституційно-груповою (G-8 + Північноатлантичний альянс), у світі стали проступати контури третьої гілки. Мова йде про тенденцію до зростання індивідуально-групового впливу на всю систему міжнародного світопорядку з боку США (як свого роду «світового жандарма») і, при необхідності, вузької коаліції обраних ними під реалізацію конкретної мети держав (наприклад, коаліція США, Великої Британії, Росії у другій афганській війні 2001 – 2002 рр. або американо-британська військова коаліція проти Іраку в 2003 р.).

Тенденція до глобалізації та фрагментації, інтеграції та дезінтеграції міжнародних відносин. Перший її аспект викликаний глобалізацією міжнародного життя, зростанням універсальності, взаємозалежності та взаємообумовленості сучасних міжнародних процесів. Фактично найважливішою сутнісною характеристикою глобалізації стали реалії нової якості «все загальності» людського буття: воно більше не вкладається у звичні рамки національно-державних утворень і, відповідно, державоцентричної парадигми. Тобто, мова йде про створення глобального («всесвітнього») співтовариства, у рамках якого існуючі національно-державні утворення виступають у якості більш-менш самостійних структурних одиниць. Водночас, глобалізаційні процеси ведуть до зростання конфліктогенності, так як за ними стоять колосальні інтереси (економічні, політичні, інформаційні, воєнні тощо), корінні відмінності між потенціалом і можливостями різних країн світу, культурно-цивілізаційні розбіжності та виклики, а також виникнення нових і загострення багатьох старих глобальних проблем.

Другий аспект характеризує сутність фрагментації міжнародних відносин. І.Лолан говорить про «балканізацію планети». Під нею він розуміє незворотний процес розпаду відносин солідарності і взаємозалежності, що поступово встановились у повоєнному світі. П.А.Циганков також вважає, що явища «фрагментації», «балканізації», «дроблення» відображають реальні тенденції, що стосуються і політичних рішень. Мова йде про те, що розпад СРСР і Східного блоку, ліквідація біполярної системи ослабили «внутрішню дисципліну» західних держав і виявили раніше приховані суперечності. Колись єдиний Захід змінюють окремі центри сили, про що свідчить утворення ЄС та НАФТА. У цьому сенсі заслуговує на увагу точка зору академіка Є.М.Примакова. В книзі «Мінне поле політики» він зазначив: «Природно, що закінчення «холодної війни» стало відправною точкою просування до облаштування стабільного і передбачуваного світу на глобальному рівні. Але водночас різко розширилась зона регіональних конфліктів, повсюдний шок спричинив злет хвиль тероризму. Зберігається загроза поширення зброї масового знищення».

Третій аспект полягає у виявленні феномену економічної, соціальної, політичної інтеграції та дезінтеграції, які спостерігаються сьогодні практично у всіх регіонах світу. Прикладом можуть служити, з одного боку, процеси «об’єднання Європи», а, з другого, процеси розпаду на просторі колишнього CРCP і світу соціалізму взагалі. Теоретики й аналітики міжнародних відносин правомірно звертають увагу на ту обставину, що формування цілісного світу супроводжується не тільки інтеграційними процесами, але й створює умови для виключення, відкидання на периферію всіх, хто не здатний включитися до міжнародних взаємозв’язків і справляти вплив на їх розвиток. Недаремно, виходячи з основних тенденцій світового розвитку, соціолог Дж.Грум вважає, що сучасне «покликання науки міжнародних відносин полягає у створенні політичної соціології глобального суспільства».

Четвертий аспект проявляється у збереженні впливу економіко-фінансових, демографічних, екологічних чинників на міжнародні відносини. При цьому деякі з них, наприклад фінансовий, роль транснаціональних корпорацій (ТНК) тощо, навіть посилюють свій вплив. Свідченням цього стали прояв і наслідки глобальної фінансово-економічної кризи 2008 – 2009 рр.

Тенденція інформаційно-комунікативного змісту. Перший аспект зумовлений фантастичним зростанням ролі інформації в сучасному світі, швидкістю її надходження, можливостями доступу до неї та оперуванням або маніпулюванням інформаційними ресурсами. Інтернет охоплює всю сферу політичних комунікацій у сучасному соціумі, видозмінюючи та встановлюючи їх нові принципи. При цьому цінність сіті зростає, за «законом Меткафа», пропорційно квадрату чисельності його користувачів. Практично це значить, що про зростанні кількості користувачів Інтернетом з 500 млн. до 1 млрд. цінність Інтернету і його можливостей зростає в чотири рази.

Другий аспект – зростання ролі Інтернету в світовій політиці, де він виступає у трьох головних якостях. Насамперед, мова йде про Інтернет як простір світової політики, в якому відображається і відбувається діяльність різноманітних міжнародних інститутів, а також проявляються нові фактори впливу на світову політику і становище держав на планеті. Далі, Інтернет виступає як об’єкт світової політики, тобто окремий простір. У цьому сенсі він залишається на периферії світової політики. Це викликано, зокрема, тим, що питанням його регулювання та розвитку в якості об’єкта приділяється мало уваги. Нарешті, Інтернет потрібно розглядати і як виклик світовій політиці, тобто як свого роду технологію, яка формує життя суспільства, змушує міжнародні інститути видозмінюватися і по-новому впливати на еволюцію людства.

Третій аспект полягає в тому, що в Інтернеті накопичуються всі «нові знання світу». Загалом, держави, які виграють «світову інформаційну гонку», на думку російського дослідника Д.Пєскова, отримають три типи бонусів: безпосередні – за рахунок підвищення ефективності прийняття та реалізації рішень; тактичні – завдяки отриманню нових функціональних можливостей; стратегічні – маючи здатність установлювати свої правила гри на якісно новій території інформаційного поля.

Тенденція до змін у характері відносин між телуро- і таласократичними силами в світі після завершення «холодної війни». Вона полягає в еволюції сучасної геоісторичної фази планетарного дуалізму, як «певного способу реалізації основної суперечності сил Суші та Моря». Найважливішими тут є особливості структури, конфігурації центросилових відносин. При цьому одночасно існують і розвиваються два виміри: інтеграція таласо- і телурократичної напівсфер під владою домінуючого центру сили – США; формування поліцентричності для запобігання глобалістичним зазіханням (поряд і з США – ЄС, Росія, Китай). Така ситуація, коли гегемонія в одній напівсфері співвідноситься з поліцентризмом, досить небезпечна для міжнародного миру. Саме в сучасних умовах загострення міжнародної обстановки і конфронтації, зокрема по лінії США – Росія, ми спостерігаємо загрозливе порушення рівноваги між телурократією і таласократією на глобальному рівні.

Нарешті, ще однією кардинально важливою і принциповою тенденцією еволюції сучасних міжнародних відносин виступає тенденція до перетворення світового міжнародного порядку в «постамериканський світ» (за визначенням Ф.Закарії). У своїй однойменній книзі, яка вже стала бестселером, він дає таку влучну характеристику нової міжнародної системи: «У цій системі, яка розвивається, Сполучені Штати займають основне місце, але саме їм новий порядок і кидає найбільше викликів. Більшості інших великих держав ще належить визначити свою роль – і цей процес уже йде повним ходом. Китай та Індія стають все серйознішими гравцями у своєму і сусідніх регіонах. Росія завершила пристосування до пострадянських умов і стає все впливовішою, і навіть агресивною. Японія, хоча це розвинена держава, все охочіше говорить сусідам про свої погляди. Європа (мається на увазі Європейський Союз – А.К., С.Т.) діє на торговій і економічній площадках зі зростаючою могутністю і цілеспрямованістю. В латиноамериканських справах усе гучніше звучать голоси Бразилії та Мексики. Південна Африка позиціонує себе в якості лідера всього африканського континенту (саме в ПАР відбудеться фінальна частина чемпіонату світу з футболу в 2010 році – А.К., С.Т.). І ці країни займають на міжнародній арені все більший простір».



Загалом це означає не що інше, як поступове витіснення новими все потужнішими державними міжнародними акторами Сполучених Штатів Америки з домінуючих позицій у новій системі міжнародних відносин. Її становлення підпорядковується розглянутим вище тенденціям еволюції, які мають універсальний загальнопланетарний характер. В умовах міжнародного порядку сьогодення прогрес означає компроміс. Жодна країна не може і не повинна настоювати на своїх інтересах без врахування інтересів інших. Ми живемо в такому світі, де спільна дія не просто можлива – вона необхідна. Створення справді нового глобального порядку повинно ґрунтуватися на управлінні з багатьох центрів і багатьма людьми. При цьому головне завдання міжнародної архітектури світу «після холодної війни» полягає в забезпеченні миру, спокою, розвитку і свободи для всієї світової спільноти.
Джерела та література

        1. Бжезинский З. Выбор. Мировое господство или глобальное лидерство / З.Бжезинский: Пер с англ. М., 2004.

        2. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / И.Валлерстайн: Пер с англ. – СПб., 2001.

        3. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI века / И.Валлерстайн: Пер. с англ. – М., 2003.

        4. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение / И.Валлерстайн: Пер с англ. – М., 2006.

        5. Герасимчук Т. Наука про міжнародні відносини (базові категорії, методи, концепції): Навч. Посібник / Т.Герасимчук, А.Киридон, С.Троян. – Рівне, 2007.

        6. Герасимчук Т. Концептуальні основи теорії політики: Навч. посібник / Т.Герасимчук, А.Киридон, С.Троян. – Рівне, 2008.

        7. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія / Під ред. акад. О.Білоруса. – К., 1998.

        8. Жакье Б. Международные отношения. T.I. Субьекты международной системы: Уч. пособ. / Бернар Жакье. – Н.Новгород, 1997.

        9. Загладин Н. Глобализация в контексте альтернатив исторического развития / Н.Загладин // Мировая экономика и международные отношения. – 2003. – № 8.

        10. Закария Ф. Постамериканский мир / Фарид Закария. – М., 2009.

        11. Зінченко А.Л. Історія дипломатії: від давнини до нового часу: Навч. посібник / А.Л.Зінченко. – Вид. 3-тє. – К., 2005.

        12. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навч. посібник / В.М.Литвин, В.І.Гусєв, А.Г.Слюсаренко та ін. – К., 2002.

        13. Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура. / М.Кастельс: Пер с исп. – М., 2000.

        14. Либман А.М. Вторая трансформация в постсоветских странах / А.М.Либман // Общественные науки и современность. – 2007. – № 3.

        15. Международные отношения: социологические подходы. – М., 1998.

        16. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник. 2-е вид., доп. – К., 2004.

        17. Примаков Є.М. Мінне поле політики / Є.М.Примаков. – 2-е вид. – М., 2006.

        18. Система, структура и процесс развития современных международных отношений / Отв. ред. В.И.Гантман. – М., 1984.

        19. Системная история международных отношений / Под ред. А.Д.Богатурова. Т. 1. – М., 2006.

        20. Современные международные отношения и мировая политика: Учебник / Под ред. А.В.Торкунова. – М., 2004.

        21. Тоффлер Элвин. Третья волна / Элвин Тоффлер: Пер с англ. – М.,2004.

        22. Трохимчук С. Політична географія з основами геополітики: Навч. посібник / С.Трохимчук, О.Федунь. – Львів, 2008.

        23. Троян С.С. Вступ до теорії міжнародних відносин: Навч. посібник / С.С.Троян. – К., 2000.

        24. Троян С.С. Термінологічний словник із методики країнознавчих досліджень / С.С.Троян, М.Д.Будз. – Рівне, 2003.

        25. Троян С.С. Теоретичні підходи до розуміння та вивчення міжнародних відносин у шкільному курсі нової історії / С.С.Троян // Історія та правознавство (Проблеми змісту шкільного курсу нової історії). – 2005. – Грудень, № 34-36(62-64).

        26. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Ф.Фукуяма: Пер с англ. – М., 2004.

        27. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С.Хантингтон: Пер с англ. – М., 2003.

        28. Цыганков П.А. Международные отношения: Учебн. Пособие / П.А.Цыганков. – М., 1996.

        29. Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учебное пособие / П.А. Цыганков. – М., 2007.

        30. Цимбалістий В.Ф. Теорія міжнародних відносин: Навч. посібник / В.Ф. Цимбалістий. – 3-є вид. – Львів, 2006.

        31. Шепелев М.А. Теорія міжнародних відносин: Підручник / М.А.Шепелев. – К., 2004.

        32. Ялі М. Занепад «Вестфалії», або еволюція інституту нації держави під впливом глобалізації / М.Ялі // Політика і час. – 2007. – № 6.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка