Том Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5



Сторінка20/34
Дата конвертації15.04.2016
Розмір6.6 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бесєдін В.Ф. та ін. Прогнозування і розробка програм: Методичні рекомендації /За ред.В.Ф. Бесєдіна.-К.:Науковий світ.-2000.-468 с.

  2. Сігайов А.О. Методичний та організаційний аспекти аналізу монетарних показників.-К.: Наукова думка, 2003.-370 с.



Татьяна Кривошей,

студентка 2 курса финансово-

экономического факультета

Научный руководитель: В.А. Васюкова,

канд.экон.наук, доц.

ГАОУ ВПО «Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт»
ИНДУСТРИАЛЬНЫЕ ПАРКИ, ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ

РАЗВИТИЯ СТАВРОПОЛЬСКОГО КРАЯ
В настоящий момент решающим фактором развития и успешной модернизации экономики Ставропольского края является инвестиционная активность.

Ключевым условием формирования саморазвивающейся инвестиционной среды является создание региональных сетей индустриальных парков.

Региональные парки создаются в целях повышения эффективности использования потенциальных возможностей муниципальных образований Ставропольского края, улучшения условий труда, повышения уровня занятости и роста качества жизни населения Ставропольского края посредством реализации комплексного подхода к размещению производительных сил на территории Ставропольского края.

Важным этапом проводимой работы стало формирование перспективных инвестиционных площадок, в каждом из муниципальных образований Ставропольского края. В настоящее время на территории края создано несколько региональных индустриальных парков: г. Невинномысск (химическая промышленность), г. Георгиевск (переработка сельхоз продукции, производство инулина), г. Будённовск (нефтехимическая промышленность), пос. Солнечнодольск (производство строительных материалов), Труновский район (сельскохозяйственная продукции), город-курорт Железноводск (туристско-рекреационный парк), Шпаковский район (автомобильно-технический комплекс), Новоалександровский район ( переработка сахарной свеклы и кукурузы), г. Кисловодск (солнечная электростанция), г. Ставрополь (технопарк «Южный Нанотехнологический Центр) [1].

Региональные парки создаются в целях развития экономики края, создания благоприятных условий для привлечения инвестиций, поддержки малого и среднего предпринимательства в научно-технической и туристско-рекреационной сферах, содействия инновационной деятельности и создания новых высокотехнологичных производств.

Определяющим условием создания технопарка является возможность и необходимость интеграции существующего научного и технологического потенциала, а также высококвалифицированных кадров и информационных ресурсов учреждений регионального научно-образовательного комплекса и производственной инфраструктуры на основе определения приоритетов и развития перспективных, конкурентоспособных направлений.

Создание наноцентра в Ставропольском крае позволит соединит в себе все возможные механизмы стимулирования инновационных идей от проработки идеи до выхода готового продукта (технологии, услуги) на рынок.

По состоянию на 2014 год зарегистрировано 10 резидентов региональных парков с проектами общей стоимостью 41 887,36 млн. рублей [2,3].

Для продвижения названных проектов необходимы, конечно, и новые инструменты, и эффективное использование тех инструментов, которые уже созданы. В настоящее время в крае сформирована комплексная система механизмов государственной поддержки субъектов инвестиционной деятельности, которая предусматривает формы субсидирования, государственные гарантии, налоговые льготы, механизмы залогового фонда и регионального фонда венчурного финансирования.

ЛИТЕРАТУРА


  1. Фролко С.В., Васюкова В.А. Стратегическое планирование промышленного развития города / С.В. Фролко, В.А. Васюкова // Монография.- Невинномысск: НГГТИ, 2009.

  2. www.stavinvest.ru

  3. www.fbip.ru/regions/partners/id/3



Олександра Кужим,

студентка 4 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: Г.В. Казачковська,

к.е.н., доцент (БДПУ)
УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ КУЛЬТУРОЮ ОРГАНІЗАЦІЇ ТУРИСТИЧНОЇ СФЕРИ
Актуальність дослідження. Трансформації, які відбулися в економіці нашої країни, та невпинний розвиток сфери послуг призвели до зміни типів корпоративної культури. Практика менеджменту успішних корпорацій сфери послуг демонструє, що процвітає та організація, в якій створено згуртований колектив, де відсутні ієрархічні перепони, де кожен працівник зацікавлений у загальному успіху спільної справи, тому дослідження, присвячене удосконаленню процесу управління корпоративною культурою є актуальним.

Ступінь досліджуваності проблеми. Особливу увагу даній темі приділяли вітчизняні та зарубіжні науковці. Зокрема, такі як С.Г. Абрамова, М.І. Магура, В.А. Спивак, І. Пічугін, К. Камерон, Н. Власова та інші з’ясовували суть процесу формування корпоративної культури, управління корпоративною культурою та шляхи його вдосконалення [1, с. 23-35].

Мета і методи дослідження. Метою є визначення шляхів удосконалення управління корпоративною культурою, становлення та формування корпоративної культури туристичної організації в цілому, порівняння загального та особливого в управлінні корпоративною культурою на прикладі туристичної агенції «Азовтур-Сервіс». Методами дослідження виступили: метод експерименту,аналізу та синтезу, метод спостереження, аналогії та моделювання, методи опитування, тощо.

Сутність дослідження. Культура відіграє дуже важливу роль в житті організації, відповідно, вона повинна бути предметом пильної уваги з боку керівництва. Менеджмент не тільки відповідає виробничій культурі та сильно залежить від неї, але і може у свою чергу впливати на її формування та розвиток. Механізм формування корпоративної культури полягає у взаємодії її джерел, які вони визначають, домінуючи в колективі, значення та ієрархію цінностей. Тобто , ієрархічна система виділених у такий спосіб цінностей породжує найбільш адекватну сукупність способів їх реалізації, що втілюються у способах діяльності та формують внутрішньогрупові норми та моделі поведінки [2, с. 43-45].

. Вирішальною при формуванні спільної культури є здатність сформувати спільне бачення для працівників компанії. Можна стверджувати, що саме керівна верхівка повинна визначити місію фірми і те, як вона має виражатися в організаційних нормах і цінностях. Далі ці визначення поширюються організацією.

На корпоративну культуру в цілому впливають звички та вподобання окремих співробітників, їх потреби й інтереси, політичні погляди, професійні інтереси, моральні цінності, темперамент. Її підтримка на необхідному рівні безпосередньо залежить від підбору працівників, дій вищих керівників і методів соціалізації.

Нині більшість працівників сфери туристичної агенції «Азовтур-сервіс» не відчуває свого впливу на діяльність організації, в якій вони працюють, а бачать у ній лише джерело своїх доходів.Персонал туристичних фірм відчуває себе тільки виконавцем чужих вказівок, і за таких умов від нього важко чекати дій, спрямованих на підвищення ефективності роботи компаній.

Світова практика управління допускає в управлінні персоналом переорієнтацію з управлінського тиску па персонал до надання працівникам прав самоврядування. Такий підхід передбачає співучасть працівників в ухваленні рішень за рахунок розширення організаційного потенціалу і господарської ініціативи [3, с. 62-63].

Змінити культуру легше в невеликій організації, тому що у ньому спілкування керівників із працівниками більш тісне, що збільшує можливості поширення нових цінностей. Чим більше поширена культура в організації, чим вище згуртованість колективу, що розділяє загальні цінності, тим складніше змінити культуру. Слабка культура більш піддається змінам, ніж сильна.

Основні висновки. Організація повинна планувати та відстежувати себе саму і навіть такі делікатні питання, як ціннісні орієнтації, взаємовідносини співробітників, ставлення керівництва до людей, стиль поведінки. При цьому реалізація стратегії та намічених планів мають бути пов’язані з самовдосконаленням туристичної організації та її співробітників. Тому бажано, щоб як найбільше співробітників усіх ланок брали участь в контролі та моніторингу формування, розвитку та управління корпоративною культурою.



ЛІТЕРАТУРА

1.Зайцева Н.А. Менеджмент в социально-культурном сервисе и туризме/ Н.А,Зайцева .– Изд. центр «Академия», 2003. – 226 с.

2. Ладанов І. Соціокультура організації. / І.Ладанов.- Управління персоналом, № 5 (35), 2005. – 45с.

3. Скуратівський А. Правова культура у контексті особливостей розвитку соціального буття українського суспільства та національного характеру українців /А.Скуратівський. Вісник УАДУ при Президентові України. — 2002. — № 1. 255-261




Дар’я Куцарська,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: ас. Буженіца В.В.



СУТЬ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД
Актуальність проблеми. Економічну систему України можна віднести до нестабільної ринкової, що, відповідно, відрізняє її від економічних систем розвинених країн. Це, в свою чергу, обумовлює необхідність розробки ефективної державної стратегії, спрямованої на досягнення економічної стабілізації та переходу до економічного зростання. Стабільність є однією із важливих передумов відновлення економічного зростання і продовження його достатньо високими темпами. Саме макроекономічна стабільність стала вирішальним фактором, без якого ні девальвація, ні ріст цін на енергоресурси не призвели б до відновлення зростання. Забезпечення макроекономічної стабільності є одним із найважливіших завдань уряду, тому актуальним є дослідження її суті та особливостей, які характерні для перехідного періоду.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні передумови проблем встановлення макроекономічної стабільності всебічно розглядалися у працях класиків економічної думки А. Сміта, Дж. С. Міля, Д. Рікардо, Дж. М. Кейнса, М. Фрідмена. Дану проблему також досліджували й сучасні вчені, зокрема: Л. І. Абалкін, В. М. Полтерович, А. Г. Грязнова, О. Бєляєв. Проте нерозв’язаними частинами проблеми залишається дослідження особливостей макроекономічної стабільності в перехідний період та шляхів її досягнення.



Мета статті. Метою статті є дослідження суті макроекономічної стабільності на основі аналізу поглядів представників економічних течій та визначення першочергових завдань, які необхідно вирішити в Україні задля досягнення макроекономічної стабільності.

Виклад основного матеріалу. Стабільність – це досягнення такого стану економічної системи, який може підтримуватися тривалий час за допомогою властивих їй регулюючих засобів. Таким чином, економічну стабілізацію слід розглядати не як стан, а як стратегічний процес, що полягає у наближенні до економічної стабільності.

Стабілізація є комплексним поняттям, що враховує стан усіх без винятку складових економічної системи. За умови визначення економічною політикою держави критерієм стабілізації недостатньої кількості конкретних економічних показників неминучим є наростання макроекономічних диспропорцій.

Стабілізаційна політики впливає на поведінку усіх економічних суб’єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки.

Будь-яка країна з ринковою економікою намагається досягти макроекономічної стабільності.

Говорячи про макроекономічну стабільність, перш за все, необхідно зазначити, що в перехідний період необхідно досягти стабілізації економіки, та переходу до справжнього економічного зростання.

Кінцевою метою економічної трансформації такого періоду є створення умов для переходу до ефективної економічної системи, яка б забезпечувала оптимальні темпи зростання ВВП та високий життєвий рівень населення. Досягнення цієї мети потребує економічної стабілізації з дальшим переростанням у економічне пожвавлення, а відтак піднесення [2, с. 124].

Загалом сутність макроекономічної стабілізації полягає у подоланні макроекономічної незбалансованості.

Макроекономічна стабільність – це складна комбінація внутрішньо- та зовнішньоорієнтованих заходів, які, відбиваючи діалектику частини й цілого, визначають сутнісні особливості ендогенних соціально-політичних і економічних акцій у конкретний момент розвитку економічної системи на інноваційних засадах [3, с. 48].

Політика макроекономічної стабільності повинна бути націлена перш за все на подолання спаду виробництва та інфляції, збереження сильної соціальної орієнтованості. Вона реалізується шляхом створення інституційних засад соціальної ринкової економіки, розробки і виконання державних програм, інструментарію фіскальної, грошово-кредитної, структурно-інвестиційної, зовнішньоекономічної політики для забезпечення стійкого зростання. Механізми реалізації при цьомуь поєднують методи прямого та непрямого впливу (адміністративні, економічні) на господарські процеси, прогнозування та індикативне планування, що дозволяє вирішувати завдання стабілізації економіки.

Слід зазначити, що загальні риси стабілізації є універсальними, проте для перехідної економіки їм властива певна специфічність.

По-перше, для країн із перехідною економікою характерним є те, що заходи, спрямовані на досягнення макроекономічної стабільності, направлені насамперед на подолання системної кризи, яка проявляється в усіх сферах, а не на пом’якшення циклічних коливань, що характерним є для країн із ринковою економікою.

По-друге, проявляється макроекономічна незбалансованість, яка є надзвичайно глибокою та всеосяжною, що, відповідно, не має місця у ринковій економіці. По-третє, для перехідних економік характерною є гостра проблема безробіття. За умов макроекономічної стабільності для ринкової економіки пропонується створення нової системи соціального захисту, за якої цей захист покладається на плечі самого населення. По-четверте, особливість макроекономічної стабільності у перехідний період полягає у формуванні нової системи економічних відносин, вона має не функціональний, а трансформаційний характер. Відповідно, економічної збалансованості можна досягти за умов зміни режиму, порядку функціонування економіки, появи нових господарських інституцій. По-п’яте, макроекономічну стабілізацію перехідної економіки забезпечують ринкові інституції, які ще не мають достатнього досвіду , або ж їх є недостатня кількість. Відсутність потрібних інституціональних перетворень перешкоджає макроекономічній стабілізації.

Задля досягнення макроекономічної стабільності необхідними є інституціональні перетворення.

Простежується взаємообумовленість між усіма трьома складовими, що робить перетворення в економіці системними. Проблема постає лише в тому, в якій послідовності та субординації потрібн їх розв’язувати.

Тому досягнення макроекономічної стабільності в перехідний період повинно передбачати перш за все контроль за рівнем інфляції, грошовою масою, станом державного бюджету, а також рівнем безробіття [1, с. 90].

Макроекономічна стабільність означає:

– по-перше, економічне зростання, яке забезпечується через підвищення ефективності виробництва із застосуванням досягнень науки і техніки;

– по-друге, повну зайнятість – забезпечення робочими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати;

– по-третє, стабільний рівень цін, оскільки зростання рівня цін ускладнює господарські зв’язки економічних суб’єктів, знижує реальні доходи населення і знецінює заощадження;

– по-четверте, досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв’язках, що відповідно відображається у стабільному курсі національної валюти та активному сальдо платіжного балансу [1, с. 78].

Макроекономічна стабільність – це урівноваженість двох складових: сукупного попиту і сукупної пропозиції. З огляду на те, що в економічній теорії сформувалися два основних напрямки – кейнсіанський та неокласичний, відповідно їхні представники досягнення макроекономічної стабільності вважають можливим різними способами.

Так, кейнсіанці вважають, що задля досягнення економічного зростання та макроекономічної стабільності необхідно впливати на процес суспільного відтворення через регулювання попиту, тобто через його розширення в умовах економічного спаду та депресії, чи звуження в умовах циклічного піднесення. Головним інструментом при цьому є фіскальна політика. Дж. Кейнс та його послідовники вважали, що, здійснюючи вплив на виробництво через маніпулювання попитом, можна в такий спосіб впливати і на основні макроекономічні показники – рівень і рух національного продукту та його головних компонентів, зайнятість і ціни. Стимулювання попиту на інвестиційні товари та товари широкого вжитку – це основа кейнсіанської теорії макроекономічної стабілізації та економічного зростання. Таким чином, Дж. Кейнс і його послідовники зводили всі найважливіші проблеми сучасного виробництва до пошуків та реалізації факторів, які стимулюють сукупний попит. Найефективнішим засобом макроекономічного регулювання економіки, її стабілізації та зростання вони вважали видатки державного бюджету. Саме через податкову систему та механізм державних витрат повинен підтримуватися сукупсукупний попит. Відповідно, важливими інструментами досягнення макроекономічної стабільності та зростання є податки, бюджетні видатки, державний борг [3, с. 302].

Протилежної точки зору дотримуються представники неокласичної економічної теорії – монетаристи. Вони вважають, що шлях до досягнення макроекономічної стабільності лежить через забезпечення фінансової і грошової стабілізації. На їхню думку, якщо здійснювати жорсткий контроль грошової і кредитної політики, правильно керувати монетарною сферою, тоді ринкова економіка буде саморегульованою і здатною самостійно усунути і поступово ліквідувати кризові процеси й досягти економічного росту. Макроекономічна стабільність, таким чином, досягається через максимальне узгодження фіскальної та монетарної політики, зменшення до припустимого мінімуму бюджетного дефіциту та мінімізації темпів інфляції. Відповідно, до інструментів впливу на макроекономічну стабілізацію вони відносять гроші та попит на них. Тому саме через грошову та кредитну сфери має здійснюватися відповідна монетарна політика.

Монетаристська концепція макроекономічної стабілізації зводиться до того, що ринкова економіка за своєю природою є стабільною, та здатною до саморегулювання, а усі проблеми та дисбаланси, які мають місце, є наслідками помилок, що допускаються в процесі здійснення державного регулювання економіки, відтак, необхідно обмежити його масштаби втручання в економіку [2, с. 94].

Таким чином, не дивлячись на протилежні позиції прихильників двох економічних течій, на те яким чином можна досягнути збалансування та макроекономічної стабілізації, не можна зазначити, що одна із них має переваги над іншою. Вибір засад макроекономічного регулювання залежить перш за все від того, які проблеми і завдання потрібно вирішити у тій чи іншій країні, в той чи інший період. Для перехідного періоду необхідним є інтегрування бюджетної, податкової, грошово-кредитної та інших напрямів економічної політики.

Для досягнення макроекономічної стабільності доцільним є використання інтегрованого підходу, який би поєднував у собі досягнення фінансової стабільності із досягненням піднесення виробництва.

За таких обставин оптимальним варіантом повинні стати методи фінансової стабілізації, стимулювання виробництва і структурних змін та інституціональних перетворень.

Таким чином, загальні макроумови економічного росту перш за все повинні включати:

– усунення перешкод, які склалися у структурі народного господарства, в механізмах регулювання;

– покращення взаємодії фінансового та реального секторів економіки;

– створення повного комплексу правових, системних, інституціональних засад ринкової інфраструктури;

– включення механізмів інтенсифікації виробництва (в тому числі, високих наукоємних ресурсозберігаючих технологій).

Особливістю України є те, що досягнення макроекономічної рівноваги повинно мати не функціональний, а трансформаційний характер, тобто економічна збалансованість повинна досягатися за умовизміни режиму, порядку функціонування економіки, появи господарських інституцій.

Макроекономічна рівновага знаходить свій прояв у відповідних макроекономічних параметрах, які мають корелюватись між собою. Ці параметри відображають взаємодію та взаємозалежність розвитку реальних економічних та фінансових процесів і умовно можуть бути розділені на дві групи.

До першої належать загальноекономічні показники, головними з яких є: валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП), валові інвестиції та валові заощадження, сальдо платіжного та торговельного балансів, показники зайнятості та рівня безробіття. До другої групи відносять монетарні і фінансові показники, основними з яких є: величина грошової маси та її структура, інфляція і курс національної валюти, облікова ставка центрального банку і процентні ставки за кредитами комерційних банків, бюджетний дефіцит і величина державного внутрішнього та зовнішнього боргу.

Тому макроекономічна стабільність характеризується врівноваженістю й збалансованістю усіх параметрів. За умови, коли навіть один показник істотно відхиляється від нормального стану, немає підстав для визнання загальної макроекономічної стабільності. Адже, якщо в даний час він і не спричиняє загострення економічної ситуації, то може значно її погіршити в майбутньому [2, с. 36].

Макроекономічна стабілізація є однією із складових трансформаційних перетворень, які направлені на реформування економічної системи загалом, разом із нею цьому процесу сприяють інституційні перетворення та мікроекономічна стабілізація.

Під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів у національній економіці може наступити період макроекономічної нестабільності, який проявляється у сповільненні темпів виробництва, зростанням безробіття, збільшенням темпів інфляції, порушенням рівноваги платіжного балансу.

Досягнення макроекономічної стабільності є досить складним завданням, оскільки уряд повинен вирішити, які пріоритети є важливішими на кожному із етапів економічного розвитку, відповідно до цього й проводиться стабілізаційна політика держави.

Для досягнення макроекономічної стабільності використовуються наступні види стабілізаційної політики:

1) фіскальна;

2) грошово-кредитна;

3) антиінфляційна;

4) валютна;

5) зовнішньоекономічна політика [3, с. 98].

Фіскальна політика – це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництвачерез зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання цих обох заходів.

Грошово-кредитна політика – це комплекс взаємопов’язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Державне регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів є впливом на кількість і ціну позичкового капіталу, щоб відповідно до цілей державної економічної політики впливати на попит і механізм використання кредитів у народному господарстві [1, с. 37].

Інструменти монетарної політики чинять опосередкований і загальний вплив на економіку. Регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних методів передбачає створення умов, при яких економічний суб’єкт сам приймає рішення, що відповідають інтересам держави.

Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання. Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До таких належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін, індекси оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.

Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю інфляцію. Тому антиінфляційна політика охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції – сферу грошового обігу.

Валютна політика – це розробка й практична реалізація державою засобів впливу на ті економічні відносини суб’єктів ринку, які стосуються їхніх операцій з валютою [3, с. 24].

Валютна політика проводиться з метою забезпечення макроекономічної стабілізації та досягнення економічного зростання. Проте вона має й власні, конкретні завдання, які визначають її конкретне наповнення та відрізняються від інших напрямів державної економічної політики.

Зовнішньоекономічна політика – це система заходів, спрямованих на найбільш сприятливий розвиток економічних, науково-технічних, виробничих зв'язків із зарубіжними країнами, поглиблення і розширення участі у міжнародному розподілі праці з метою вирішення стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни. Зовнішньоекономічна політика є складовою частиною внутрішньої економічної політики держави.


1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка