Тема. «Слово у душі – душа у слові» Проблема



Скачати 117.99 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір117.99 Kb.
Гаврилова Олена Василівна, учитель початкових класів,

спеціаліст вищої категорії, Харцизька загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів №7, Донецька область

Тема. «Слово у душі – душа у слові»

Проблема.

Підвищення ролі української мови як державної в житті суспільства через визначення ролі рідного слова в родинному вихованні (колискові, казки, прислів’я, приказки, усмішки, поезії) через розкриття значення української книги в житті людини.



Завдання:

Поповнювати і розширювати уявлення учнів про рідне слово, рідну мову та її значення у людському суспільстві.


Показати учням красу і багатство рідної мови, через вивчення поезій українських поетів.

Виховувати любов до Батьківщини та рідного слова, прагнення досконало знати рідну українську мову і вчитись говорити правильно літературною мовою.

Діамант дорогий на дорозі лежав.

В.Самійленко

Слова, словечка і слівця -

Парадні, вишукані й прості…

Слова, як…пудра до лиця.

Нещадно-вбивчі,наче постріл.


З дитинства вчився шанувати

І розуміти зміст глибокий.

Заходив у словесну гать,

Та далі йшов - на правди поклик

На України – нені поклик…

Віктор Берега

Слово нашої мови вписано золотими літерами на скрижалях уселюдської духовності, воно освячене тисячоліттям, зміцнене й розвинене генієм наших світочів, огранене в довершених літературних і наукових працях, піднесене до рівня найрозвиненіших літературних мов світу. Творчий геній народу, його неперевершений хист словесного мистецтва виявилися в безцінних фольклорних скарбах – ніжній і мужній пісні, цікавій казці, дотепній примовці, мудрій приказці. У фольклорному джерелі зародилося й розквітло українське слово, натомість у авторських письменах воно заполум’яніло інтелектуальною рвійністю, осмисленням життєдіяльних явищ і розмахом висловлення, зачарувало людство своїм ніжним і водночас пристрасним голосом.

Слова, слова … Вони в собі всі різні:

Тривожні й тихі, радісні й сумні;
є терпеливі, є жорстокі й грізні,
лукаві й чесні, мудрі й смішні…

Не грайся словом. Є святі слова,


що матері з доріг вертають сина.

Спіши до неї, доки ще жива,


допоки розум і допоки сила.

Знайди те слово – вічне і земне.

За часом час нам світ перестилає.

Минуще все. Лиш слово не мине

І та любов, що смертю смерть долає.

Микола Ткач

Мова берегла і береже дух і душу нашого люду міцніше за будь-які фортеці, є найнадійнішим прихистом від морального звиродніння та духовного здичавіння, від розпорошення поміж іншими етносами.

Першим до нас приходить Слово. З колисковою материнською піснею, тихою казкою, доброю ласкою. «Мама, тато, бабо, льоля, киця, жижа», - лепече дитина. Які дивні перші двоскладові слова!А потім знання з словесності поширюються. Дитина спинається на ноги, пізнає за день десятки нових слів, звучних та красивих: сонечко, квітка, казка, пісня, хліб, сіль, вода, трава. З кожним словом світ ширшає, розкриває свої принадні обрії… Світ, мов казка. І пізнаємо ми його за допомогою слова…

(За І. Цюпою)

Ми пізнаємо світ не тільки через органи слуху, дотику, смаку, нюху, але й через слово. Саме воно здатне приносити і передавати величезний обсяг інформації з минулого у сьогодення і з сьогодення у прийдешнє. У слові – інтелект і розум народу, його ідеали, його прагнення: з нього починається і закінчується духовне життя людини. «Слово стало тілом і оселилося між нами, повне благодаті й істини», - читаємо у Біблії.

У мові, що постійно збагачується, вдосконалюється, відображається культура народу, його побут, звичаї. Іншими словами, зв'язок мислення має свій конкретно-історичний вияв для кожної нації.

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись,

Коли не знаєш, з чого їх почать

Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

Із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

А ти їх маєш вимовити вперше!

Повторювалось все: й краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші,

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Ліна Костенко

Слово-Бог і слово людське одвічно,повсякчас і повік - віку передує всьому,

що творить людина в світі. А це значить,що поки є у нас слово,перед нами є

майбутнє,є надія.

У нас не було ні правди,ні волі,у нас одбирали віру. Але крізь мури,крізь

грати і дріт пробивалося слово,і попри все,навіть, коли розум вже не бачив

перспективи,серце сподівалось.

Бо вільне слово поета переконувало: є в світі любов,яка не боїться нічого,

є творчість,що в злетах своїх не знає меж,є готовність зробити вибір,є відвага здійснити вчинок,взяти на себе відповідальність, чинити спротив – тобто є можливість свободи.

А саме тим людина і виконує призначення, що дав їй Бог: бо лише в свободі, лише вільна людина може бути образом і подобою Божою.

Людське в людині те,що в ній є від Бога,на кожному кроці заперечує смерть і веде людину до вічного Ми торкаємося вічності не лише тоді,як приходить кінець, але і тут, в нашому тутешньому житті, коли долаємо себе, і тягар неодуховленої матеріі, і владу світу цього і його князів. Коли любимо із самозреченням, коли забуваємо себе у творчому натхненні, коли, не думаючи про себе, наважуємося протистояти, захистити, піднятись.

Це і чинили поети…Вони були тими, хто був гнаний за правду, тими, кого ганьбили і облудно на них наговорювали всяке лихе слово. Не один з них поклав душу свою за друзів своїх.

Вони ж бо знали, що часто той, хто зберігає життя, втрачає душу, той же,хто не шкодує життя, зберігає її.

Вони знали, що без самозречення і жертовності не зберегти ні власну душу, ні душу народу свого. І йшли до кінця.

І тепер ми потроху підіймаємося. З колін підіймаємося. Не забуваймо ж про те, що нам у цьому передували вони. Що на початку нашого простування до свободи було їхнє слово.

Вони нам дають віру. Бо свідчать своїм словом, своїми думками, тим, що вони були і є.

Вони нам дають надію.Бо слово стоїть на початку,отже, у нас є майбутнє. Поезія ж завжди являє сильний зріст, коли перед народом розкриваються великі перспективи.

Вони давали нам уявлення про свободу і тепер вчать нас бути вільними. Вони дають нам можливість повернути собі образ і подобу Божу.

Вони дають нам любов. І не тільки як можливість любити їх. Вони вчать нас любові, бо таку самовідданість у творчості і рішучості у вчинках,таку жертовність, віру і вірність,таку стійкість у сподіваннях на кращу долю свого народу і всієї людності може народити лише надмірна любов. Все почалося з тої любові,і ніщо не було б можливим без неї.

Так от через них здійснюються і в нашому світі слова апостола:”А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов, але любов з них найбільша.” (1 Кор., 13,13)

Нехай же буде з ними і з нами всіма через них благословення Бога-Слова,Бога-Любові.

Українське слово… Довгим і тернистим був шлях у розвитку. Воно було «скутим орлом»,проте завжди сягало висот,з чорнозему і ранкової роси зуміло проростити на ґрунті,покритому утисками, заборонами і паплюженням, щоб утвердити себе на ниві світової літератури.

Слово – це простір, у якого немає меж, бо він безмежний. Цей простір не визнає поняття “смерть”, бо не знає, що це таке. Він не перетинається з площиною буденності. Тут свої закони і непересічні авторитети, своя “правда, і сила, і воля”.Тому Слово, як той Фенікс-птах, має здатність до самовідтворення.

Слово-це серце творця, чесні очі його душі. Це тиха молитва Матері у храмі істини Віри, Надії. Це іскра, дарована Богом генію, проте водночас це і хрест, який він змушений нести через усе життя. Це Голгофа, на яку сходить митець у пошуках Правди. Українське Слово – велика книга минулого, сьогодення і майбутнього, читаючи, кожна людина має зрозуміти і світлі, і темні сторінки життєпису України.

Складним був шлях українського митця Слова. Це і безкінечна перевірка стійкості духу, вірності народу, усвідомлення свого призначення, неминучість вибору. Це і невизнання, а потім … поступове знищення… Чомусь завжди правду говорити важко.

Звичайно, легше зробити вибір фізичного самозбереження,писати за “вказівкою”. А тоді… морально поховати себе, яскраві фарби “сонячних кларнетів” залити чорнилом ідеології- і ти вже не творець, а лише частка зруйнованої сфери. Але справжні творці…

Бачу пекельні муки прикутого до холодних стін Саксенхаузена Олега Ольжича. Проте крику, болю і розпачу не чую. Є лише твердість Слова і усвідомлення свого призначення:

О очі мої гарячі,

Уста мої сірі,спраглі.

Що бачите тільки Сонце,

Щоб тільки кричати Правду!

Бабин Яр… Холодній зблиск очей натовпу,колючий погляд служителів каральної системи, проте в гордому зорі Олени Теліги - ні сльозини каяття.

Василь Стус… Ще одна ''дорога болю'', ще одна доля, закарбована навіки в пам’ять української землі,ще одна душа,що не зламалася,ще одна жертва злочинної політики. Людина, яка не дозволила розтоптати свою душу, поет, який зберіг свою ауру духовності і філософію Слова стійкими і високими.

Україна благословляє своїх дітей, які стали на сторожі Слова, щоб віддано служити храму, де читав свої молитви Шевченко, де яснів високим духом Ольжич, де гідно трималися Олена Теліга, де зійшли на свою Голгофу Юрій Литвин, Олекса Тихий, Василь Стус… Це люди, які, як Божу іскру, несли Слово Правди і водночас приймали Божий хрест.

Вилив душу в пісні український народ.

Затуляли в обіймах нам рот,

І перевертні кривдили зраджену мову,

Вилив душу в пісні український народ,

І живе мій народ у співучому слові.

Василь Василашко.

Мова народу – то цвіт його духовного життя, як вважав знаменитий педагог, найдосконаліший витвір безлічі поколінь людей, які вважали себе представниками народу і тим самим творили його. «Цей голос рідної природи, що так сумно-радісно» звучить у народних піснях і баладах, і поетичних шедеврах народних поетів, втілює в собі любов людини до всього того, що є її Батьківщиною.»

Це піднесена урочиста хода рідному слову з такою любов'ю написана видатним вченим-педагогом 19-го століття Костянтином Ушинським, напевно, нікого не може залишити байдужим. Бо в цих майже поетичних рядках – щира любов до рідної мови, глибоке розуміння її значення в історіі народу. Справді, це неймовірне диво – Слово – є безцінним здобутком людини у її пошуках сутності буття,у пізнанні нею природи та самої себе.

Чимало горя і страждань довелося пережити нашому народові упродовж багатьох століть свого розвитку. І ось наслідок – в український мові утворилися ціла низка слів на позначення цих непрямих для людини почуттів: сум, смуток, журба, жаль, біль, неспокій, відчай і тривога… Навіть у звучанні кожного з цих слів немає нейтральності – вони наче несуть у собі усі багатовікові душевні муки, переживання наших далеких предків. Із іншого боку, ніби на підтвердження відомого прислів’я про те, що всі люди щасливі однаково, а нещастя в кожного – своє, вимальовується невеличкий «щасливий» синонімічний ряд: щастя, радість, втіха, задоволення… І, мабуть, усе. Небагато цих слів, але які вони світлі, величні і піднесені. Саме такими є відчуття щастя, хоча не так уже й багато, очевидно, випало його на долю українства.

Мова народу, як чарівне цілюще джерело: той, хто черпає із самих його глибин, не тільки духовно збагачується сам, але й поповнює, розширює це джерело, щоб із нього вистачило напитися ще безлічі поколінь наших нащадків.

На превеликий жаль, не всі українці розуміють значення і велич рідного слова у нашому житті. І не тільки не розуміють, але й раз по раз зрікаються рідної мови, похапцем переходячи на іншу мову,по суті,для них чужу,бо нею не думають i по-справжньому не знають,а лише для годиться використовують її,щоб бути «такими,як усі». Ще гірше,коли людина розмовляє так званим суржиком,нахапавшись перших-ліпших слів із кількох мов і послуговуючись ними, наче навмання, бо якоїсь думки за таким різнослів’ям не видно. І не відають ці байдужі до рідного слова люди,що позбавляють себе не стільки втіхи володіти співучою, мелодійною мовою,стільки величезного скарбу,схованого в її глибині. Те,чим користуємося ми, тільки верхівка велетенського айсбергу. Його основа-в народній творчості,у творах класиків,у словниках урешті-решт. Погортаємо котрийсь із них – і нашому здивуванню не буде меж:це ж скільки неймовірно влучних,колоритних слів не забули,а скількох із них взагалі не знали…А за кожним-думка,помисли,почуття тих людей,які створили ці безцінні скарби. Тож бережімо і плекаймо їх!

Правду кажуть:з літами ми мудрішаємо, якщо так,то неодмінно вдаємося до спогадів,починаємо критичніше й прискіпливіше оцінювати свій життєвий набуток,говоримо про змарнований «золотий час»,не завжди раціонально витрачені сили. Є в цьому левина доля істини, якої небагатьом пощастило уникнути. Серед цих втрат є менш вартісні,які при бажанні можна надолужити,але є й такі,які не можна повернути. Тому треба думати,перш ніж щось зробити. В народі кажуть: ''Деякі вчинки вражають,як мечем. А язик мудрих лікує.''

Подумай,перш ніж щось казати. Необмірковані слова можуть ранити інших,зруйнувати дружні стосунки. Часто,коли образа незначна,було б мудро проявити обачливість у словах,уникаючи вибуху емоцій. Нерозумний той,що швидко ображається,бо це може призвести до необачних слів або дій. Наші почуття-це кінь,який раптом,інколи через незрозумілі причини,виходить з-під контролю вершника,стає на диби і мчить щодуху. Мабуть,кожна людина відчувала у своєму житті принизливі для неї моменти до безглуздих вчинків. Як потім буває соромно і незручно. Правда, є настільки духовно невиховані люди, що, скоївши той або інший бридкий вчинок, вони не розкаюються. Тобто, «залишивши прямий шлях, вони заблукали».

Тільки відкрита, ніким і нічим не скута душа може творити Величність. Жити серед людей і не віддавати жар свого серця тим, хто поряд з тобою - не є реальність. Треба вміти відчувати чужий біль, нехтувати власним спокоєм заради іншої людини. Бо доки плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе, як єдине ціле – не буде йому добра. Для того, щоб людина могла стати на шлях істинний, треба дотримуватися певних принципів людського існування. Кожна людина повинна думати, як допомогти іншим. Бо жадібна людина, звичайно, жадібна не тільки на гроші. Майже не зустрінеш добру, відкриту людину, яка в усьому не скупа, тільки в грошових справах ненажерлива. А щедра людина може віддати останнє. Завжди поділитися і хлібом, і словом добрим. Ці люди живуть за принципом: «не проковтну ковток, якщо спраглий його бажає».

Харків… Площа Поезії… Вона чула голоси тих, хто є окрасою світової літератури. Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Володимир Маяковський, Теодор Драйзер, Євген Євтушенко, Борис Чичибабін, - усіх не перелічити.

А тепер зупинімося біля цієї ошатної споруди. Будинок «Слово» - так називали її харків’яни. Це тут, у буремні 20-30-ті роки, жили і творили ті, чиї імена складають сторінки славної і водночас трагічної книги. Вони внесли в українську літературу

ХХ сторіччя свіжий струмінь Відродження. Звідси вони пішли по тюрмах і концтаборах, щоб тільки через 10 років повернутися до рідного народу. Назавжди закарбуються золотими літерами на скрижалях нашої історії імена представників Розстріляного Відродження: Микола Хвильовий, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Григорій Епік.

Ті слова, що сиплють, мов з коробки,-

Невагомі – довгі чи короткі…

Що лишиться від такого слова?

Не зерно – одвіяна полова…

Ті слова, цідять, мов цеберка,-

Їхня суть приглушена й примеркла.

А краса – нетесана, дубова,

Одне слово, олово - не слово…

Ті слова, що ллються, мов з графина,-

Суміш аспірину і стрихніну,

Від цих слів бува невиліковна

Невимовна алергія мовна.

Ти слова дзвінкі бери з криниці-

Стеблисті, грайливі, світлолиці.

Ти бери їх з чистого джерельця,

Що струмує з тебе коло серця…

З них і народилась наша мова –

Колискова, житньо-колоскова,

Повнозерна, срібна, чорноброва!

Велентин Бичко. Із циклу «Мова»

Література

1.Рідна мово,ти ніжний цвіт…Антологія поетичних творів про українську мову! Упорядк. В. Федоренка. Передм.С. Ніколаєнка.-К.:Грамота,2007

2. Ткаченко О. Б. українська мова і мовне життя світу. –К. Спалах, 2004

.

З.Кононенко В.І. Рідне слово. Підручник для шкіл із поглибленим вивченням української мови, ліцеїв,гімназій,колегіумів-К. -: «Богдана», 2001



4.Ольга Олійник. Українська мова. Підручник для 8-9кл. середньої школи.

«Альфа».К.1997


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка