Тема лекції : Розвиток політичних вчень в Україні План лекції



Скачати 400.92 Kb.
Дата конвертації18.04.2016
Розмір400.92 Kb.
Тема лекції : Розвиток політичних вчень в Україні
План лекції:
1.Політичні погляди періоду Київської Русі та козацько-гетьманської держави.

2.Політичні ідеї Конституції П. Орлика.

3. Основні напрямки української політичної думки ХІХ – ХХ ст.
1.Політичні погляди періоду Київської Русі та козацько-гетьманської держави.
Основними творами, в яких розвивалися думки стосовно політичного устрою та проблем держави були:

“Слово про закон і благодать” митр. Іларіона, 1052.

“Руська Правда” , ХІ- поч. ХІІ ст.

“Повість минулих літ” Нестора Сильвестра, 1113 і 1116 рр.

“Повчання дітям” Володимира Мономахаа1117 р.

“Слово о полку Ігоревім” 1185-1187 рр.

Літопис Київський і Галицький.

Основні політичні ідеї, які були там висловлені:



  • забезпечення незалежності та обґрунтування єдності держави,

  • утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн,

  • необхідність отримання норм християнської моралі у політиці,

  • принцип верховенства світської влади над духовною,

  • засудження князівських міжусобиць,

  • обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом.


2. Політичні ідеї Конституції П. Орлика.
Конституція П. Орлика була ухвалена 16 квітня 1710 р. у м. Бендери (теперішня Молдова). Вона становила умови, згідно з якими козацтво, яке після невдалої Полтавської битви 1709 р. опинилося на чужині, погоджувалося підтримати заходи гетьмана П. Орлика з метою визволення України з-під російського панування. Основні політичні умови:

  • українська церква переходила під зверхність константинопольського патріарха,

  • встановлення кордонів української держави на заході по р. Случ ( це одна з умов Зборівського договору Б. Хмельницького з Польщею )

  • передбачалося повернення земель, забраних у Війська Запорізького,

  • запроваджувалося відокремлення гетьманського і державного скарбу,

  • суттєво обмежувалися повноваження гетьмана,

  • гарантувалося права і свободи козаків,

  • здійснювався розподіл влади на 3 гілки:

1. законодавча – представлена Генеральною радою, до якої входили гетьман, генеральна старшина, полковники та по одному представникові від кожного полку. Генеральна рада збиралася тричі на рік: на Різдво, Великдень і Богородицю.

2. виконавча – представлена гетьманом і генеральною старшиною

3. судова – представлена Генеральним судом.

Конституція П. Орлика відображала вузькогрупові інтереси козацтва і не передбачала гарантування прав для абсолютної більшості населення України – селянства. Негативним явищем було також обмеження влади гетьмана в умовах необхідності концентрації влади для боротьби за незалежність. Конституція П. Орлика не була впроваджена в життя.



3. Основні напрямки української політичної думки ХІХ – ХХ ст.
Типологія української політичної думки:

за І. Лисяком-Рудницьким – 4 напрямки: народницький

консервативний

націонал – комуністичний

інтегрально – націоналістичний

за В. А. Потульницьким – 3 напрямки: народницький

консервативний

національно – державницький

за С. В. Лінецьким – 7 напрямків: національно –зорієнтоване просвітництво

народницький

ліберальний

національно – державницький

консервативний

націонал – комуністичний

інтегрально – націоналістичний.

Національно –зорієнтоване просвітництво.

Представники: В. Капніст, Кармазин, Козельський, Лукашевич, “Історія Русів”

Основні ідеї: критика тиранії, необхідність модернізації і скасування кріпацтва, ідеї суспільного договору і рівності людей.

Народницький напрямок.

Представники: 1) Товариство об’єднаних слов’ян

Ідеї: критика кріпацтва і самодержавства, демократизація суспільного і державного життя, запровадження конституційної монархії, створення демократичної панслов’янської федерації.

2) Кирило-Мефодіївське товариство, виникло 1846 р. у Києві.

Програмні документи: Костомаров М. “Закон Божий або Книга буття українського народу”, “Статут Товариства святих Кирила і Мефодія”,

2 напрямки: революційний (Т. Шевченко і М. Гулак),

ліберально-демократичний (М. Костомаров, П. Куліш, М. Бєлозерський, Г. Андрузький та ін.).

Осн. ідеї: знищення кріпацтва і самодержавства, побудова слов'янської федерації з центром у Києві, слов’янський месіанізм: поширення християнського суспільного ладу від слов’янських народів на весь світ.

3) Дореволюційний період – представники: В. Антонович, М. Грушевський.

Осн. ідеї: ідеалізація народу, вимога соціальної справедливості, егалітаризм, прагнення до громадської і національної свободи.

4) Міжвоєнний період – представники: В. Лащенко, С. Шелухін, М. Грушевський.

Осн. ідеї: народ – територіальна, а не етнічна спільність;

пріоритет прав народу над правами держави;

ідея безкласовості укр.. нації та егалітаризм;

федеративний устрій України;

доцільність конфедеративного чи федеративного об’єднання України з сусідніми державами: Литвою і Білорусією – М. Грушевський,

Росією – Р. Лащенко,

Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною – С. Шелухін.

5) Післявоєнний період – представники: В. Винниченко, І. Багряний.

Осн. ідеї: необхідність подолання тоталітаризму,

Конвергенція – теорія зближення у майбутньому рис капіталізму і соціалізму.

Ліберальний напрямок.

Представники: М. Драгоманов, М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський, М. Славинський, В. Вернадський, А. Кримський, І. Лисяк-Рудницький.

Осн. ідеї: пріоритет загальнолюдських цінностей;

зв’язок політики і моралі;

пріоритет людини над суспільством і державою;

верховенство права та узаконення приватної власності;

децентралізація державного управління і розвиток місцевого самоврядування;

демократична держава можлива при наявності політичних свобод.

Національно-державницький напрямок.

Представники: Ю. Бачинський, Л. Цегельський, О. Шульгін, Є. Чикаленко,

І. Франко, С. Дністрянській, В. Старосольський, О. Борковський,

С. Рудницький, О. Ейхельман, О. Лотоцький, А. Яковлів та ін.

Осн. ідеї: розробка національної ідеї;

пріоритет нації над державою;

право українського народу на самовизначення на своїх етнічних землях;

федеративний устрій, республіканська форма правління, демократичний

політичний режим;

Галичина як український П’ємонт.

Консервативний напрямок.

Представники: В. Липинський, С. Томасівський, В. Кубачинський, О. Назарук,

Д. Дорошенко, А. Шептицький.

Осн. ідеї: необхідність поступових еволюційних змін, критика революції;

наголошування на ролі церкви в історії народу;

нація – територіальна, а не етнічна спільність;

пріоритет держави, яка створює націю;

орієнтація на власні сили, відмова від зовнішньополітичних орієнтацій:

„Ніхто не збудує нам держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути”. (Б. Липинський)

керівна роль нової еліти в державотворчому процесі;

критичне ставлення до укр. народництва, націоналізму і більшовизму;

соборність українських земель;

розподіл влади, необхідність аграрної реформи для створення міцної опори укр. держави;

Галичина як укр.. П’ємонт;

Форма правління – трудова легітимна монархія, „законом обмежена і законом обмежуюча” (Б. Липинський)

поєднання гетьманату і республіки (С. Томасівський)

позитивний мілітаризм: визначальна роль військових (В. Кубачинський).

Націонал-комуністичний напрямок.

Представники: ліва течія УСДРП, Укр. комуністична партія (боротьбисти),

самостійницька течія федералістів в КП(б)У, закордонна група УКП,

О. Любченко, О. Шумський, В. Елан-Блакитний, В. Шахрай,

В. Волобуєв, М. Хвильовий, М. Скрипник, В. Винниченко.

Основні ідеї: констатація колоніального статусу укр. економіки в народно-

господарському комплексі СРСР;

незалежний розвиток укр. радянської державності;

скасування підпорядкування КП(б)У рос. ком. партії: зв’язок укр. і рос. комуністів тільки через Комінтерн;

подолання комплексу укр. меншовартості;

наближення України до європейської культури фаустівського типу.

Інтегрально-національний напрямок.

Представники: М. Міхновський, Д. Донцов, М. Сціборський, С. Бандера,

Л. Ребет, С. Ленкавський, Я. Стецько.

Осн. ідеї: заперечення загальнолюдських цінностей, нація – найвища цінність;

концепція суспільного дарвінізму – визнання існування волі до життя і експансії та боротьби за існування також серед націй;

методи діяльності –макіавеллізм – допустимість всіх засобів для досягнення мети;

імперіалізм як основа державної політики;

заперечення ролі політичних партій, заміна їх революційною націоналістичною організацією і „творчим насильством ініціативної меншості”

форма правління – націократія; „Україна для українців”

політ. режим – тоталітаризм, після 1944 р. – ліберальна демократія

гасло: „ Свобода народам, свобода людині!”


Література:

1. Замалеев А.Ф., Зац В.А. Мьіслители Киевской Руси. - К., 1981.

2. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик. - К., 1991.

3. Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории.

4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму // Філософська і соціологічна думка. - 1991. - № 10.

5. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В.Липинського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика. - 1998. - № 2.

6. Круглаков А. Розвиток державно-політичної думки України в XIX ст. // Право України. - 1993. - № 2.

7. Кресін О.В. Національна концепція М.Хвильового // Український історичний журнал. - 1997. - № 6.

8. Пахаренко В. Суть та еволюція ідеології М.Хвильового // Розбудова держави. - 1996. - № 7.

9. Сніжко В. Микола Міхновський та його "Самостійна України". - К., 1996.



Тема лекції: Держава і громадянське сусільство
План лекції:


  1. Поняття держави.

  2. Концепції походження держави.

  3. Функції держави.

  4. Класифікація форм держави.

  5. Правова держава і громадянське суспільство.




  1. Поняття держави.

Держава – це такий суспільний організм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.
Характерні риси держави:

  • особлива група людей, яка зайнята управлінням усього суспільства , охороною його економічних і соціальних структур;

  • примусова монополія влади, що поширюється на всіх жителів держави;

  • особливе право видавати обов’язкові для всіх закони;

  • державно організована територія, чию недоторканість гарантують інститути влади, особливо армія;

  • право реалізовувати зовнішню політику в усіх сферах міжнародних відносин;

  • монопольне право встановлювати обов’язкові для всіх податки і формувати державний бюджет.

Способи формування держави:



  1. Грецький. Соціальні і класові зміни і суспільстві, загострення суперечностей без зовнішніх стимулів (грецька антична держава).

  2. Римський. Поєднання вже наявних передумов до виникнення державності з нападом з уже організованою державністю(болгари – слов’яни; варяги – слов’яни).

  3. Германська. Спілкування з державними суспільствами, ідеєю держави, досвідом сусідньої держави (вплив Риму на Західну Європу).




  1. Концепції походження держави.

Теологічна (Августин Блаженний, Тома Аквінський і т.д.) – походження влади пояснюється Божою волею. Вимога покірності державній владі.

Патріархальна (Аристотель, Михайловський). Держава – результат історичного розвитку сім’ї.

Договірна (Гуго Процій, Томас Гоббс, Ж. Жак-Руссо). Держава – результат угоди (договору)між людьми.

Психологічна (Петражицький, Фрейзер, Тард). Держава – результат особливих властивостей психіки, психологічної потреби людей до підпорядкування.

Насильства (Гумпович, Ратценгофер, Оппенгеймер, Дюрінг). Держава є актом насильства, підкорення, особливий апарат примусу.

Марксизм (Маркс, Енгельс). Держава виникла разом з поділом суспільства на класи для захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. Держава визначається характером виробничих відносин, насамперед відносинами власності на основні засоби виробництва.

Сучасні концепції: на формування держави впливають 3 групи чинників:



  1. суспільний поділ праці;

  2. виникнення приватної власності;

  3. істотні зміни у відтворенні самої людини т регулювання шлюбних відносин.




  1. Функції держави.

Внутрішні:

  • гуманістична (забезпечення, охорона та захист прав людини)

  • екологічна (охорона природного середовища)

  • соціальна (соцзабезпечення, охорона здоров’я)

  • культурно-виховна (освіта, культура, виховання, пропаганда національного устрою).

  • господарсько-стимулююча (розвиток виробництва, захист різних форм власності)

  • господарсько-організаторська (прогнозування і організація виробництва)

  • науково-організаторська (стимулювання наукових досліджень)

  • національно-забезпечувальна (збереження і розвиток національної самобутності націй і народностей)

  • охоронна (захист державного конституційного ладу, законності і правопорядку)

Зовнішні:



  • участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;

  • допомога населенню інших країн (стихійне лихо, кризова ситуація)

  • участь у захисті природного середовища;

  • надання допомоги своїм громадянам за кордоном;

  • участь у створенні світової економічної системи;

  • участь у розв’язанні глобальних наукових і господарських проблем (енергетичної, медичних, світового океану, космосу);

  • організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин;

  • оборона від зовнішнього нападу, анексії, зовнішня розвідка;

  • участь у забезпеченні миру у всіх регіонах планети;

  • участь у боротьбі з порушниками світового правопорядку (у томі числі використання військових засобів);

  • участь у діяльності міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ і т.п.).




  1. Класифікація форм держави.

Форми правління:


Монархія – вища державна влада здійснюється довічно, одноособово і передається у спадок чи призначається наступник.

Абсолютна монархія (Ватикан, Саудівський Аравії).

Конституційна (обмежена) – влада монарха обмежена конституцією чи парламентом. Уряд формується парламентом і підзвітній йому (Англія, Швеція, Японія).

Дуалістична – монарх особисто формує склад уряду, котрим керує сам, або через призначеного ним прем’єр-міністра (влада поділяється між монархом і парламентом: Англія 1688, Кувейт, Йорданія).


Республіка – вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, котрий обирається населенням або його частиною на певний термін.

Президентська – голова держави одноосібно формує склад уряду, яким сам керує (США, Аргентина, Швейцарія).

Напівпрезидентська – уряд формується за погодженням глави держави і парламенту (Франція, Україна, Фінляндія, Росія, Польща)

Парламентська – уряд формується парламентом на основі парламентської більшості і підзвітний тільки йому (ФРН, Італія, Ізраїль).


Форми устрою:
Проста (унітарна) держава – частини її не мають ознак суверенітету чи автономії, а є тільки адміністративно-територіальними одиницями (Польща, Фінляндія, Франція); з автономіями: Україна, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні.


Імперія – багатонаціональне об’єднання створене насильницьким шляхом з різним ступенем підпорядкування її частин центру et impera (Російська, Римська, Австро-Угорська).

Федерація – складне держвне утворення з частин, що мають автономні права та національні, економічні чи територіальні відмінності на основі верховенства законів федерального центру над законами окремих суб’єктів (Росія, США, ФРН, Швейцарія, Канада, Бразилія).

Конфедерація – об’єднання незалежних держав на основі верховенства законів суб’єкта над законами єдиного цілого (Британська співдружність АСЕСН, ОПЕК, Організація Ісламської Конедерації, УНР(1919 з ЗУНР), Сербія і Чорногорія). Головні риси: відсутність громадянства, валюти, кордонів, органів влади і вертикалі. Трансформуються у бік федерації чи незалежних держав.

Форми держави за типом політичного режиму:



  1. демократичний;

  2. авторитарний;

  3. тоталітарний.




  1. Правова держава і громадянське суспільство.

Громадянське суспільство – сукупність сусп. відносин , формальних і неформальних структур, що забезпечують умови життєдіяльності людини, задоволення і реалізацію різноманітних потреб та інтересів і соц.груп.


Характерні ознаки:

  • наявність у суспільстві вільних власників засобів виробництва;

  • розвиненість та розгалуженість демократії;

  • правовий захист;

  • високий рівень громадянської культури;

Принципи функціонування:



  • приватна власність на засоби виробництва;

  • індивідуальна свобода і самостійність особи;

  • народний суверенітет, верховенство повновладдя народу;

  • ознайомленість громадян з діяльністю держави і суспільства;

  • свобода формування громадянської думки;

  • справедливість законів і неухильність їх виконання;

Основи:


  • економічна

  • багатоукладна економіка;

  • різноманітні форми власності;

  • ринкові відносини;

  • духовна

  • відсутність монополії однієї ідеології і світогляду;

  • свобода совісті;

  • цивілізованість, висока духовність і моральність.

  • політична

  • децнетралізація владних повноважень;

  • розподіл влади;

  • політичний плюралізм;

  • доступ громадян до участі в державних і суспільних справах;

  • верховенство закону і рівність перед ним.

Структура



  • політичні партії і лоббістські організації (комітети, комісії, ради), що створюються при законодавчих і урядових ОРГАНАХ;

  • Суспільно-політичні організації і рухи (екологічні, активістські, правозахисні)

  • союзи підприємців, асоціацій споживачів, доброчинні фонди;

  • наукові і культурні організації, спортивні товариства;

  • муніципальні комуни, асоціації виборців, політ клуби.

  • незалежні засоби масової інформації;

  • церкви;

  • сім’я;

Історичні типи



  • община;

  • соціальні утворення (стани, соц.група, клас);

  • сусупільсьво як сукупність громадян країни;

  • світове співтовариство громадян;

Форми існування



  • реальна (конкретно-істор у певній країні);

  • відносна (потенційно можлеве у рамках існуючих продуктивних сил);

  • абсолютна (ідеал, вища ціль).

Правова держава



забезпечує:

  • верховенство права і закону;

  • максимальну гарантію прав і свобод людини;

  • рівність всіх перед законом і судом;

  • взаємовідповідальність громадянина і держави;

  • судовий захист особи;

грунтується:

  • на розподілі і балансі влад;

  • встановлені межі влади;

  • політичному плюралізмі;

  • підзаконності влади і управління;

  • конституційний нагляд;

  • широке місцеве самоврядування.



Рекомендована література





  1. Арато Е., Коген Д. Відродження, занепад та реконструкція концепції громадянського суспільства // Політична думка. – 1996. – № 1. – С. 24–30.

  2. Бей О. Як облаштувати федеративну державу. До питання адміністративної реформи в Україні // Політика і час. – 2000. – № 3–4. – С. 72–85.

  3. Горьовий Л., Ющик О. Парламент України: проблема управління // Віче. – 1997. – № 4. – С. 33–43.

  4. Дністрянський М. Чи потрібно реформувати адміністративно-територіальний устрій України // Політична думка. – 2001. – № 1–2. – С. 28–39.

  5. Котельников В. У пошуках національних інтересів: державне будівництво в Україні в контексті світового досвіду // Політична думка. – 2000. – № 4. – С. 41–55.

  6. Кривенко Л. Світовий досвід і утвердження парламентаризму в Україні // Віче. – 1996. – № 2. – С. 28–40.

  7. Лінецький С. Демократичний ідеал як чинник формування системи духовних цінностей громадянського суспільства // Нова політика. – 1997. – № 3. – С. 13–16.

  8. Полохало В. Довгий шлях до громадянського суспільства // Політична думка. – 1994. – № 2. – С. 19–20.

  9. Сімон Г. Крах парламентаризму в Білорусії, Росії, Україні // Політична думка. – 2000. – № 2. – С. 59–64

  10. Смальков Г. Формирование гражданского общества // Вестник Моск. ун-та. Серия 12: Политические науки. – 1992. – № 4. – С. 26–34.

  11. Устименко В. Держаний устрій. Яким він вбачався політичним партіям // Віче. – 1998. – № 6. – С. 141–155.

  12. 12.Ходаківський М. Громадянське суспільство як проблема культури // Людина і політика. – 1999. – № 1. – С. 10–16.

  13. 13.Шелестов Ю.И. К вопросу о генезисе концепций правового государства // Вестник Моск. ун-та. Серия 12: Политические науки. – 1997. – № 2. – С. 75–83.

  14. Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова держави. – 1993. – № 5. – С. 51–54.



Тема лекції: Політична еліта і політичне лідерство
План лекції

  1. Поняття політичної еліти

  2. Типологія політичних еліт

  3. Політичне лідерство



  1. Поняття політичної еліти


Політична еліта-відносно невелика соціальна група, котра концентрує у своїх руках значний обсяг політичної влади, забезпечує інтеграцію і субординацію суспільства та відображення у політичних положеннях інтересів різних верств суспільства і створює механізм втілення політичних задумів.
Суть еліти:

Ж.Боден: Особи, які володіють інтелектуальною і моральною перевагою над масою,

незалежно від свого статусу.

М.Вебер: Харизматичні особистості.

Г.Моска: Організована меншість суспільства, найбільш активна у політичному відношенні

та орієнтована на владу.

В.Парето: Особи, які володіють найвищими показниками результативності у своїй сфері

діяльності.

Р.Уільямс: Люди, які займоють вищі місця у суспільстві завдяки своєму біологічному та

генетичному походженню.

М.Дюпре: Люди, що мають високе становище у суспільстві і завдяки цьому впливають на

соціальний прогрес.

Г.Лассеул:Особи, що отримали у суспільстві найбільший престиж і статус.

Дж.Бернгейм: Особи, що отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному

розмірі.

З.Фрейд: Особи, для яких характерне підсвідоме прагнення до життя (ерос), на відміну від

маси, для якої характерне підсвідоме прагнення смерті (танатос).

Е.Фромм: Особи, в яких переважають садистські нахили, тобто задоволення від завданих

іншим страждань і болю, на відміну від маси, для якої характерний мазохізм.
Політичні концепції еліти.

Політична влада у кожній країні здійснюється певною групою людей – панівною масою активною меншістю або елітою ( вищі соціальні групи в системі суспільної ієрархії). Класичну теорію еліти опрацювали італійські політологи Гастано Моска (1858-1941), Уільфредо Парето (1848-1923) та нім. Дослідник Роберт Міхельс (1876-1939).

Моска структуризував усі суспільства на 2 класи: політичний клас – управлінці, меншість і ті, ким управляють (більшість). Управлінці відрізняються від решти суспільства якостями, які дають їм певну матеріальну, інтелектуальну або моральну перевагу. Вони повинні володіти тими якостями, які надзвичайно цінуються у тому суспільстві. Ці якості можуть змінюватись в залежності від історичної епохи чи зміни подій. Моска надав перевагу військовим, фінансовим і церковним якостям еліти перед науковими знаннями, вважаючи, що важливою політичною силою наука стане лише у майбутньому, розвитком цивілізації. Політичну цінність наука має не сама по собі, а завдяки практичній користі, яка може бути за її допомогою досягнута.

Необхідною рисою політичної еліти є здатність керувати, досвід управління. Аристократія, внаслідок свого виховання, у більшій мірі володіє цими якостями.

Моска називає 3 способи заміщення еліти: успадкування, вибір, кооптація. В залежності від домінування процесів консервації чи поновлення еліти, ці тенденції Моска називає аристократичною і демократичною. Оптимальним варіантом для суспільства він вважав рівновагу між цими тенденціями, тобто певну стабільність панівного класу.

Вільфредо Парето відкрив принцип циркуляції еліти, яка буває вертикальною і горизонтальною. Вертикальна циркуляція означає, що пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Стара аристократія губить свій потенціал і заміщується кращими представниками нижчих класів. Горизонтальна циркуляція – в процесі здійснення влади почергово замінюється сигменти політичної еліти, які користуються силою і переконаннями.

Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д.Донцов та В.Липинський.

Д.Донцов “Дух нашої давнини”. Джерелом формування еліти має бути строгий відбір “кращих людей” з усіх верств суспільства. Без еліти суспільство є “стадом” .

До прикмет членів провідної верстви Д.Донцов відносив:


  • Шляхетність, благородство

  • Мудрість

  • Мужність, відвага

В.Липинський – історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. В українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Автор концепції “національної аристократії”

В.Липинський вважав, що активна група здатна створити з етнографічної спільності націю. Тобто еліта є носієм національної ідеї. Вона керує нацією, очолює її політичні, організаційні установи, створює певні культурні, моральні, політичні та організаційні цінності, які потім присвоює собі вся нація, і якими нація живе і тримається.



Характерні риси еліти:

  • невелика, достатньо самостійна соціальна група;

  • високий соціальний статус;

  • значний обсяг державної та інформаційної влади;

  • безпосередня участь у здійсненні влади;

  • організаторські здібності і талант;

Функції еліти:

  • вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп

  • субординація інтересів різних верств суспільства

  • відображення інтересів у політичних положеннях

  • розробка політичної ідеології (програм, доктрин, конституції, законів і т. ін.)

  • створення механізму реалізації політичних задумів

  • призначення кадрового апарату органів управління

  • створення і корекція інститутів політичної системи

  • висунення політичних лідерів

Критерії ефективності діяльності еліти:

  • досягнений рівень прогресу і добробуту свого народу

  • політична стабільність суспільства

  • національна безпека

  • оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою

Гарантії проти деградації еліт:

  • широка гласність (свобода слова, відсутність монополії на ЗМІ)

  • політичний плюралізм ( вільна конкуренція і суперництво політичних еліт)

  • розподіл влади ( рівновага, компроміс, баланс інтересів різних соціальних сил)

  • відкритість еліт для соціальної мобільності (встановлення термінів перебування при владі виборних і призначуваних осіб)

  • суворе дотримання законності і демократичних процедур політичного процессу

  1. Типологія еліт

За способом реалізації влади (Уільфредо Парето 1848-1923рр. Італ. політолог):

    • Лиси ( користуються хитрістю, мистецтвом)

    • Леви (користуються силою)

За особистими якостями:

  • Статична

  • Динамічна

За способом добору ( К.Мангейм):

  • На основі крові (доіндустріальне суспільство)

  • На основі приватної власності (індустріальне суспільство)

  • На основі інтелектуальної продуктивності (постіндустріальне суспільство)

За зовнішнім оформленням:

  • Офіційна

  • Неофіційна

За галузями контролю:

  • Правляча (владна)

  • Бюрократична

  • Комунікаційна (ЗМІ)

  • Ідеологічна (наука, культура, духовенство)

  • Економічна і фінансова

  • Військова

За стилем правління:

  • Демократична

  • Авторитарна

За ставленням до влади:

  • Правляча

  • Контреліта

  • Псевдоеліта (квазіеліта)

  • Субеліта

  • Антиеліта

За рівнем компктенції:

  • Глобальна

  • Загальнонаціональна

  • Регіональна

  • Місцева

За відображенням інтересів (субеліти):

  • Професійна

  • Демографічна

  • Етнічна

  • Релігійна

За результатами діяльності (ефективність):

  • Еліта

  • Псевдоеліта

За ступенем зв’язків із суспільством:

  1. відкриті (істеблішмент); риси:

-саморегуляція;

-спонтанний прихід нових членів;

-остракізм тих, що порушили встановлений порядок;

-приналежність визначається економічною вагою, політичним статусом, славою,

Популярністю;

-цінність – високий професіоналізм;

-публічний характер: її члени відомі і є об’єктом тиску громадської думки;


  1. Закриті (номенклатура); риси :

-регулювання мобільності членів здійснюється спеціальними органами;

-неможливі самостійні прихід і відхід;

-приналежність визначається відданістю системі і вождю;

-недоступність для громадської думки, зовнішнього аналізу і оцінки.




  1. Політичне лідерство

Політичний лідер (англ. – вождь, провідник, керівник) – суб’єкт політичної діяльності,

авторитет якого дає змогу здійснювати істотний вплив на людей і політичні процеси з метою досягнення певних цілей.



Функції політичного лідерства:

  1. Діагностична: визначення ситуації.

  2. Теоретична: формування, конструювання політичних дій.

  3. Акумулятивна: здатність виражати у своїй діяльності інтереси значних верств населення.

  4. Інноваційна: розробка нових ідей і механізмів їх реалізації.

  5. Мобілізаційна: мобілізація соціальних і політичних сил для реалізації виробленого політичного курсу.

Для розуміння механізмів і засобів реалізації влади необхідна диференціація типів політичного лідерства.

Класифікація М.Вебера за типом правління:

  1. Традиційний. Грунтується на переконанні, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада пов’язується з традиційними нормами. У випадку їх порушення правитель може втратити владу (англійська королева, Діана і Чарльз).

  2. Харизматичний (грец. Благодать, винятковий дар). Влада грунтується на вірі в особливі магічні здібності правителя. Представники: керівники революцій, релігійні лідери, засновники нових ідеологій (Ленін, Сталін, Гітлер, де Голль, Хомейні, Бандера).

  3. Легальний. Обрання політичного лідера демократичним шляхом і надання йому повноважень; за зловживання ними він несе відповідальність (імпічмент).

За методом здійснення влади:

  1. Демократичний.

  2. Диктаторський.

  3. Автократичний

За тактикою змін (Роберт Такер):

  1. Реформатори – за мирну тактику поступових змін, в основному шляхом переконання (М.Л.Кінг).

  2. Революціонери – виходять з того, що ситуацію неможливо виправити, необхідна фундаментальна перебудова суспільства, переважно екстремістськими методами, включаючи і насильство (Маркс, Ленін).

  3. Консерватори – прихильники збереження традиційних форм, противники перетворень і змін.

За функціональними призначеннями (М.Дж.Хермана) – 4 іміджі:

  1. Прапороносець – характерне власне бачення дійсності, мрія, заради якої вони прагнуть змініти політичну систему (В.Вільсон, М.Горбачов).

  2. Служитель – виразник інтересів своїх прихильників, керується вимогами і потребами тих, хто його підтримує (О.Мороз, Л.Кучма).

  3. Торгівець – характерне прагнення переконати людей, що купляться на його ідеї чи плани (В.Медведчук).

  4. Пожежник – реагує на проблеми і події, породжені ситуацією (Б.Єльцин).

Соціально-психологічна класифікація:

  1. Конформіст – характерне пристосовницьке прийняття стандартних рішень і безапеляційне визнання існуючих порядків; політика носить репродуктивний характер і не визнає новацій (М.Суслов, М.Черненко, Л.Брежнєв).

  2. Нонконформіст – заперечення усталених думок, нестандартні рішення, догматизація власних уявлень і оцінок (Б.Єльцин, М.Горбачов).

Класифікація за темпераментом:

  1. холерик – збудливість, імпульсивна реакція

  2. сангвінік – бурхлива реакція, контроль над емоціями

  3. мелонхолік – неврівноваженість, низька емоційна реактивність

  4. флегматик – врівноваженість, інертність.


Рекомендована література

  1. Бебик В. Еліта, елітаризм, лідерство // Віче.- 1993.- № 7.

  2. Блондель М. Политическое лидерство.- М., 1992.

  3. Гозоватий М. Проблеми і біль становлення української еліти. // Нова політика.- 1999.- № 2.

  4. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство.- Львів, 1995.

  5. Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучасній Україні. // Політична думка.- 1994.- № 3.

  6. Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні. // Демократія в Україні. Минуле і майбутнє.- К., 1993.

  7. Шпакова Г.П. Типы лидерства в социологии Макса Вебера. // Социологические исследования.- 1998.- № 5.



Лекція
Тема лекції: Політичні партії і рухи
План лекції

  1. Сутність політичних партій та їх функції

  2. Типи політичних партій

  3. Партійні системи

  4. Громадські об’єднання і рухи

1. Сутність політичних партій та їх функції

Чинники утворення політичних партій:

  1. Наявністьу певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій.

  2. Різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших політичних питань.

  3. Незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його.

  4. Наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються навколо національних та релігійних ідей.

Термін “партія” (від лат. partio – ділю, розділяю) означає частину якоїсь великої спільноти. Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Стародавнього Світу.

Прототипи сучасних політичних партій з’явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувались у часи Великої Французької революції: конституціоналісти,жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності (XVIII- поч.XIX ст.) виникли партії Федералістів і Антифедералістів. У Великобританії консервативна і ліберальна партії.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувались лише в середині ХХ ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Політична партія – це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат. Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії – здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі – економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Статус та особливості діяльності політичних партій регламентовано Конституцією України та Законом України “Про об’єднання громадян”. Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські органазації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про об’єднання громадян”, політичною партією називається об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми громадського розвитку, для яких головною ціллю є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоуправління і представництво в їх складі.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують важливі соціально значущі функції:


  • виявлення, формулювання та обгрунтування (політичне відображення) інтересів соціальних груп

  • активізація та об’єднання великих соціальних груп

  • формування ідеології та політичних доктрин

  • участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів

  • участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності

  • участь у здійсненні державної влади

  • формування громадської думки, політичне виконування всього суспільства або його частини

  • рекрутування й соціалізація нових членів партії

  • підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок

2.Типи політичних партій

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами.



За класовою визначеністю:

буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу належать і відповідні прошарки інтелегенції.



За ставленням до суспільного прогресу:

радикальні ( у тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.



За ставленням до влади:

правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у політиці не існує)



За формами і методами правління:

ліберальні, демократичні, диктаторські



За принципами організації та членства:

кадрові та масові



За місцем у системі влади:

легальні та нелегальні



За ідеологічним спрямуванням:

комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.



За віросповіданням:

християнські, мусульманські.

Називають ще партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

За ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національні-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.



3.Партійні системи

Залежно від багатьох обставин, а надто від характеру наявного політичного режиму, в кожній країні складається певна партійна система. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:



  1. Однопартійна, коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається.

  2. Домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінне залишається при владі протягом десятків років.

  3. Двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінне внаслідок виборів самостійно здійснюють владу.

  4. Партійна система обмеженого, чи поміркованого плюралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями.

  5. Партійна система крайнього, або поляризовоного, плюралізму, якій властиві наявність антиситемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними.

  6. Атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку числа партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій – десять, двадцять чи більше вже не має великого значення. Кожна з названих партійних систем відображає кокретний стан і особливості того чи іншого суспільства.

Атомізована система ніколи не буває стабільною і ніколи не залишається сталою протягом тривалого часу. Вона з часом трансформується у стабільніші системи. Прогресивним варіантом такої трансформації є еволюція атомізованої партійної системи до системи поляризованого плюралізму або інших стабільніших систем. А регресивним варіантом є скочування атомізованої анархії до однопартійних чи гегемоністських систем, або встановлення військових диктатур.

Спільні риси для українських партій:

  1. Відсутність електорату

  2. Втрата інтересу громадян до всіх партій

  3. Слабкі ідеологічні засади

  4. Розколи, скорочення лав, втрата впливу і авторитету

  5. Відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення

  6. Активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим

  7. Відсутність сталого співробітництва партій у побудові незалежності України

4.Громадські об’єднання і рухи

У ст. 36 Конституції України читаємо:”Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації”.



Громадські об’єднання – це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об’єднаних на основі спільності інтересів.

Структура громадських об’єднань:

  1. Громадські організації

  2. Громадські органи

  3. Політичні рухи

  4. Соціальні рухи

Характерною ознакою ХХ-ХХІ ст. стала поява масових громадських рухів. Виникнення цієї загальносвітової тенденції обумовлене появою загроз глобального масштабу. Нові соціальні рухи за мир, екологічний, неофеміністський та ін. Вони прагнуть до розв’язання конкретних локальних проблем і забезпечення загальнолюдських інтересів.

Рухи виникають в результаті стихійного соціального протесту.



Соціальний рух – це масова колективна дія однієї або декількох соціальних груп, зв’язаних із забезпеченням групових або суспільних інтересів, задоволенням як матеріальних, так і духовних інтересів, і направлених на соціальні зміни або опір їм у конфліктній протидії з іншими соціальними групами.

Рухи проходять 4 стадії:



  1. Занепокоєння

  2. Зворушення

  3. Формалізації

  4. Інституціоналізації.

Прикладом є Народний Рух України (В.Чорновіл)

Фемінізм (сер ХІХ ст.) – здобуття жінками права голосувати. Сучасний жіночий рух – боротьба жінок за свої права і інтереси.

Політизація українського жіноцтва викликана об’єктивними причинами:



  1. Усвідомлення жінками свого становища, що поступово та неухильно призводить до зміни змісту та структури потреб жіноцтва.

  2. Існування основних соціальних протиріч між правом жінок та рівність в суспільстві, на роботі, в сім’ї і його реалізацією. Дискримінація жінок у різних сферах суспільно-політичного життя зберігається.

  3. Ігнорування інтересів жіноцтва, як збоку держави, так і різних громадсько-політичних об’єднань.

Молодіжний рух.

І ст. з поч 80-х до кінця 1989р. неформальні групи і об’єднання “панки”, “хіппі”, “рокери”,”металісти”.

ІІ ст. кін 1989р. до кінця 1991р. Молодіжний рух політизується.

ІІІ ст. міжнародний молодіжний рух – створено Український національний комітет молодіжних організацій , “Молодіжний парламент”.




Тема лекції: Політична культура

Мета лекції: Засвоїти теоретичну суть елементів політичної культури і сприяти формуванню у студентів демократичного типу політичної культури

План лекції:


  1. Поняття політичної культури

  2. Функції політичної культури

  3. Типологія політичної культури

  4. Формування демократичного типу політичної культури



  1. Поняття політичної культури

Вперше термін культура ввів у обіг римський мислитель, політичний діяч Цицерон (106-43 рр. до н. е.) В ній він вбачав:

  1. діяльність з перетворення природи на благо людини;

  2. засіб удосконалення духовних сил людини і її розвиток

Термін « політична культура» було введено в науковий обіг в процесі історичного розвитку суспільства, у зв’язку із виділенням політики в самостійну сферу людського життя. Він вживався давно, але не прямо. Про нього говорили Платон, Н. Макіавеллі, М. Монтеск’є, К. Маркс, К. Мангейм.

У науковий обіг термін «політична культура» ввів видатний німецький мислитель епохи Відродження Йоган Гердер (1744-1803), а відповідне поняття в політологію - американські політологи Г. Алмонд і С. Верба. Вони у праці « Культура громадянина» вказують на три рівні політичної культури:



  1. пізнавальний

  2. орієнтацій ний

  3. оціночна орієнтація

Необхідні знання для формування політичної культури:

  • знання про внутрішню і зовнішню політику держави;

  • знання існуючих політичних відносин, подій і явищ у політичному житі суспільства;

  • знання Конституції, законів, норм, принципів. Ідей, що лежать в основі управління всіма сферами суспільного життя тощо.

Отже, політична культура - це система об’єктивних знань про суспільство; поглядів, переконань і духовних цінностей; принципів і засобів політичної діяльності з врахуванням історичного досвіду.

Політична культура має свої ознаки. Серед них:



  • відображення класових, соціально-групових, національних інтересів на основі пріоритету політичних інтересів;

  • інформаційний аспект (сукупність знань, поглядів)

  • ціннісний аспект (перетворення політичних знань в переконання)

  • поведінково-правовий аспект (участь громадян у суспільно-політичному житті згідно з відповідними нормами)

  • нормативний аспект (матеріалізація політичних ідей в нормах, традиціях, інститутах)

Серед елементів політичної культури особистості виділяють: політичні погляди, інтереси, принципи, ідеали, цінності, орієнтації, активність, почуття, переконання тощо.

До елементів змісту поняття «політична культура» належать такі національні цінності, як:



  • свобода;

  • державність;

  • гуманізм;

  • справедливість;

  • бажання захистити незалежність та економічні інтереси своєї держави.

Найбільш поширеним є тлумачення політичної свідомості як системи теоретичних і повсякденних знань , оцінок. Настроїв та почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери соціальними суб’єктами-індивідами групами, класами, спільностями виділяють масову, групову та індивідуальну політичну свідомість. За глибиною віддзеркалення дійсності вона може бути буденною – формується на базі повсякденного досвіду людей і науково-теоретичною – формується певними соціальними групами на грунті цілеспрямованого дослідження політичного процесу.



2. Функції політичної культури

Політична культура для своєї реалізації наділена певними функціями. Саме з їх допомогою вона стає реально відчутною, зрозумілою і практично значущою.

Найважливішими функціями політичної культури є:


  1. політичне забезпечення реалізації суспільних, соціально-групових, національних інтересів.

  2. Засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах держави, соціальних груп, націй.

  3. Нормативно-регулююча.

  4. Виховна. Формування і прищеплення політичної свідомості , вміння осмислювати одержані знання.

  5. Комунікативна. Передача політичної культури через політичні традиції, стереотипи свідомості і поведінки.

  6. Пізнавальна. Озброює людей знаннями, необхідної для успішної діяльності в сфері політики.

  7. Прогностична.

3.Типологія політичної культури

Серед багатьох різних типологій політичної культури однією із найпопулярніших у науці стала класифікація, запропонована Г. Алмондом і С. Вербою. Аналізуючи основні компоненти і форми функціонування політичних систем Англії, Італії,ФРН, США. Мексики, вчені виділили три «ідеальних» типи політичної культури:



  1. Патріархальний тип (парохіальна чи місцева культура, для якої характерні: відсутність інтересу громадян до політичного життя і, власне, інформації про політику; сліпе підпорядкування населення владі; у таких суспільствах відсутні спеціалізовані політичні ролі, основні актори ( вожді , шамани тощо) реалізують одночасно політичні , економічні і релігійні орієнтації населення та інші.

  2. Підданський тип, для якого характерні: наявність у громадян інформації про політичне життя, але відсутність у них прагнення до активної участі; визнання особливого авторитету влади, шанобливе чи негативне ставлення до неї; орієнтація на пануючі офіційні цінності та норми, відсутність самостійного осмислення цих цінностей.

  3. Партисипаторний тип (активістська культура, культура участі), для якого характерні: інтерес громадян до політики й активна участь індивідів у політичному житті; участь у політиці висока незалежно від позитивного чи негативного ставлення громадян до політичної системи; високий ступінь функціональної диференціації – різні сфери суспільного життя автономні, а підсистеми досить розвинені і розгалужені ( зокрема політична підсистема).

Г. Алмонд та С. Верба відзначають , що у реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані типи, а саме: патріархально-підданський, піддансько-активістський, патріархально-активістський.

Чимало дослідників виділяють замкнуті та відкриті типи політичної культури. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї і такий тип політичної культури характерніший для країн Сходу. Відкриті політичні культури також зберігають свої традиції , цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою; вони характерні для країн Заходу.

У рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру. Елітарна – це культура політичної влади, об’єднань громадян , інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культура – це культура підданих , рядових громадян держави.

Орієнтація суспільства на ті чи інші регулятивні механізми в рамках політичної системи породжує відповідні типи політичної культури – ринковий або бюрократичний . Якщо ринкова політична культура зорієнтована на відносини купівлі-продажі , досягнення вигоди як вищої цілі політичної діяльності, на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи, то бюрократична політична культура – на розв’язання політичних проблем за допомогою механізмів державного регулювання і контролю за політичними процесами , на обмеження і заборону конкурентної боротьби.

Різноманітність інтересів різних спільнот породжує відмінні одну від одної моделі політичних культур - субкультури, які існують у всіх країнах . Серед найбільш значущих в політології відокремлюють такі типи культур: регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні , релігійні, вікові .



Політичні
субкультури

Регіональні: обумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність природних ресурсів, економічна спеціалізація і т. д.







Соціоекономічні: обумовлені існуванням в суспільстві різних груп ( соціальних верств, класів), які мають різний економічний статус, а отже і відмінності в способі життя, в інтересах, які відіграють важливу роль в політичному житті.

Етнолінгвістичні: зв’язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп, їх національним характером і етнічною самосвідомістю.

Релігійні: виникають в тому випадку , коли релігія є основним елементом загальної культури певної групи людей ( напр.., фундаменталізм є не стільки релігійна, скільки політична ідеологія)

Вікові: віддзеркалюють різні системи політичних цінностейу представників різних поколінь. Ці субкультури існують в основному в суспільствах, які реформуються




  1. Формування демократичного типу політичної культури

Який політичний режим, такою є політична культура:

1.Авторитарна політична культура;

2.Тоталітарна політична культура;

3.Демократична політична культура;

Для демократичної політичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду. У цілому ще культура громадянського суспільства правової держави.

Для розв’язання завдань національного відродження необхідно радикально змінити політичну культуру населення. Проте розв’язання цього завдання впирається в недосконалість багатьох політичних і правових структур, догматизм, бездуховність частини населення

Становлення політичної культури, адекватної громадянському суспільству, передбачає:

1.Оновлення політичної ідеології; звільнення її від догматизму, ілюзорних та утопічних уявлень;

2.Формування сучасної концепції правової держави;

3. Відродження і упровадження свідомості людей політичних і соціально-моральних цінностей, насамперед, ідеї свободи і гідності особи, патріотизму, соціальної рівності і справедливості;

4.Формування бережливого ставлення до політичного і культурного минулого, до історичного досвіду боротьби за соціальні і національне звільнення, до прогресивних традицій;

5.Послідовну перебудову політичної системи;

6.Здійснення радикальних змін у способах політичної діяльності, забезпечення їх високого професіоналізму, гуманізму і демократизму;

7.Формування культури політичного і міжнаціонального спілкування;


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Политические исследования. - 1992. - № 4.

  2. Бебик В. Наша політична культура // Політологічні читання. - 1992. - №3.

  3. Буцевицький В. Проблеми політичної культури в Україні в процесі державотворення // Нова політика. -1999. - №1.

  4. Дженусов А.И. Политическая культура: концептуальные аспекты // Социально-политический журнал. - 1994. - № 11-12.

  5. Лісовий В. Поняття політичної культури і сучасний став політичної культури в Україні // Розбудова держави. - 1993. - № 3.

  6. Макаренко Е., Коваль О. Специфіка поняття "політична культура суспільства" // Нова політика. - 1997. - №6.

  7. Пахомов Ю. Політична культура посттоталітарної доби // Політологічні читання. -199 .-№2.

  8. Рудакевич О. Феномен політичної культури // Віче. - 1997. - №10.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка