Світлій пам'яті мого батька Ігор Набитович



Сторінка1/10
Дата конвертації02.05.2016
Розмір2.46 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Світлій пам'яті
мого батька




Ігор Набитович



Творчість письменника в контексті

європейської літератури


Дрогобич
Видавнича фірма
"Відродження"


2001

УДК 883.0


ББК 83.34(УКР)5
Н63

Друкується за рішенням Вченої Ради
Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка

Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна частина його життя пройшла у міжвоєнній Чехословаччині. Помер мистець у Швайцарії.

Перу Л. Мосендза належить збірка поезій „Зодіяк", поеми „Канітферштан" і „Волинський рік", лірична драма „Вічний корабель", збірки новел і оповідань „Людина покірна" та „Відплата" („Помста"), есеї „Штайн: ідея і характер", „Поки вихилявся глечик", „Народження Дон-Кіхота", автобіографічна повість „Засів" та історичний роман із євангельських часів „Останній пророк".

Надзвичайно цікавою й оригінальною є спільна з Юрієм Кленом літературна містифікація – творчість Порфирія Горотака та збірка віршів „Дияболічні параболи".

У монографії вперше всебічно подано життєпис письменника, проаналізовано його творчість у контексті українського та європейського письменства.

НАУКОВІ РЕДАКТОРИ:
Петро ЦИМБАЛІСТИЙ, професор, директор філії Українського католицького університету (Лондон)
Михайло ШАЛАТА, професор кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету

РЕЦЕНЗЕНТИ:
Дмитро ШТОГРИН, професор, доктор філософії (Іллінойський університет, США)
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ, професор, доктор філологічних наук (Львівський національний університет)
Борис БУНЧУК, професор, доктор філологічних наук (Чернівецький національний університет)

Літературний редактор Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ



Щира подяка друзям із Канади, завдяки фінансовій допомозі яких побачила світ ця книга

Б 04030000000-6 Без оголошення
© М. Шалата, передмова, 2001
2001 © І. Набитович, 2001
ISBN 966-538-045-1 © ВФ „Відродження", 2001

ЗМІСТ

Михайло Шалата. Про життя, присвячене свободі й слову



Вступ

Розділ І. „Поглина безодню смерти безодня звитяжна життя..." (Життєпис Леоніда Мосендза)

Розділ ІІ. Основні координати художнього світу письменника

Розділ ІІІ. Світ поезії Л. Мосендза
3.1. Теми, мотиви, образи
3.2. Поеми
3.3. Порфирій Горотак: літературна містифікація
3.4. Версифікаційні особливості поезії
3.5. Поетичні переклади

Розділ ІV. Художня проза. Національне світобачення. Європейський контекст
4.1. Новелістика
4.2. Автобіографічна повість „Засів"
4.3. Історичний роман „Останній пророк"
4.4. „Штайн: ідея і характер"
4.5. Есеї та публіцистика

Висновки

Список використаних джерел

Іменний показник

ПРО ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ СВОБОДІ Й СЛОВУ

Ім'я українського поета, прозаїка і публіциста Леоніда Мосендза (1897–1948) ще належним чином не повернулося в Україну.

Наприкінці 20-х і в 30-х роках, друкуючись переважно в редагованому Д. Донцовим львівському „Вістнику", від 1933 року – „Літературно-Науковому Вістнику", він, разом із Є. Маланюком, О. Стефановичем, Б.-І. Антоничем, Б. Кравцівим, Ю. Липою, О. Ольжичем, О. Телігою, піднімав дух українців після програних національно-визвольних змагань 1918–1921 років, формував українську патріотичну свідомість.

В одному з останніх листів (до Р. Гармаша – від 19.06.1948 р.) Л. Мосендз зізнається: „...До 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом". Під впливом „Історії України-Руси" М. Грушевського він переродився. „...Я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого жив, виріс і якого доти не смів знати я",– пише Мосендз у цім листі, маючи на увазі відомості, почерпнуті з Грушевського. „За 1 місяць,– каже автор листа,– з мене був український націоналіст".

Після таких слів особливо добре розумієш, чому Грушевський був такий страшний для російського імперіалізму.

Леонід Мосендз був українським націоналістом не на словах, а на ділі. Незвичне письменникове прізвище хай не подивляє. „Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови",– повідомляв він згаданого вище адресата. Дуже переживав Мосендз роздвоєння Організації Українських Націоналістів. „Я,– писав,– не був ніколи жаден „івець", лише все „їнець" (лист до М. Селешка від 25.11.1946 р.).

Півстолітнє життя Леоніда Мосендза випало на дуже тяжкий період нашої історії – хоча, власне, коли українська історія була легкою?! Перша світова війна, героїчні зусилля „усусусів", вояків Української Народної Республіки, Маківка, Лисоня, Крути, Базар – це все западало у пам'ять майбутнього письменника. Сам Леонід певний час служив у російській царській армії, потім – в армії УНР. На його руках у 1920 році загинув старший брат, вояк УНР. Тоді-то, на початку 20-х, Леонід еміґрував до Польщі, звідти подався до Чехії, у 1937–1938 роках працював у Хусті, на Закарпатті. Друга світова війна закинула Л. Мосендза в Австрію, закінчив свій вік у Швайцарії.

25 лютого 1945 року, через три дні після хірургічної операції, в німецькому містечку Бад-Кіссінґен помер український письменник Аркадій Любченко. 30 жовтня 1947 року в дорозі з табору для „переміщених осіб" Зоммеркасерне до міста Авґсбурґ у Німеччині не стало українського письменника Юрія Клена (Освальда Бурґгардта). 13 жовтня 1948 року на операційному столі у швайцарському місті Бльонав розпрощався з життям Леонід Мосендз.

Три великі втрати нашої літератури, три завчасно згаслі в середині 40-х років на чужій землі, вигнані з України лихими обставинами, таланти. В Україні навіть некрологи не могли з'явитися – усі три в радянському розумінні були „ворогами народу".

Нині Аркадій Любченко повернувся в Україну принаймні „Вибраними творами" (К., 1999), „Щоденником" (Львів – Нью-Йорк, 1999), Юрій Клен – „Вибраним" (1991), а твори Леоніда Мосендза після його смерті тут окремо ще не виходили. Як не парадоксально, у восьмитомовій радянській „Історії української літератури" (К., 1967–1971) навіть прізвище Мосендза не згадане – ніби такого не було в літературі.

Згадувані журнали 20–30-х років – „Вістник", „Літературно-Науковий Вістник", як і львівські видання публіцистичної книги Л. Мосендза „Штайн: ідея і характер" (1935), збірок його новел та оповідань „Людина покірна" (1937), „Відплата" (1939), як і чернівецьке видання його повісті „Засів" (1936), нині доступні хіба дослідникам. Інші книги письменника виходили поза Україною: у Празі (лірична драма „Вічний корабель", поетична збірка „Зодіак", перевидання повісті „Засів" і збірка „малої прози" „Відплата" – під назвою „Помста", 1941), в Інсбруку (поема „Канітферштан", 1945; книжечка для дітей „Ярчик і Юрчик у Карпатах", 1946), у бельгійському місті Малін (третє видання повісті „Засів", 1946), у Зальцбурґу (написана із Юрієм Кленом під спільним псевдонімом Порфирій Горотак збірка поетичних містифікацій „Дияболічні параболи", 1947), у Мюнхені (поема „Волинський рік", 1948). Посмертно у Канаді перевидано книгу „Людина покірна" (Вінніпеґ, 1951) та опубліковано великий, на жаль, без закінчення, роман „Останній пророк" (Торонто, 1960).

Зібрання творів Леоніда Мосендза (у томах) ніколи не здійснювалися. У сучасній Україні окремі його писання передруковувалися хіба в газетах, журналах чи літературних антологіях.

Навіть у діаспорі нема усталеної оцінки творчості Леоніда Мосендза. Говорячи про „празьку школу" в українському письменстві 20–30-х років, до якої належав Мосендз, І. Качуровський протиставляє „геніальність Олега Ольжича та Юрія Клена" (у кращих їх творах), на його думку, „зовсім посередньому Мосендзові" (вступна стаття до кн.: Клен Юрій. Твори.– Нью-Йорк, 1992.– Т. 1.– С. 14). М. Тарнавська, навпаки, вважає, що Л. Мосендз належить до „видатних українських прозаїків 20 сторіччя", і дуже шкодує, що жодна його книга не перекладена англійською мовою. (Сучасність.– 1981.– No 12.– С. 23).

Спробу об'єктивної характеристики творчої індивідуальності автора „Останнього пророка" – і то досить успішну – зробив молодий науковець із Дрогобицького педагогічного університету імені І. Франка Ігор Набитович. У 1999 році він захистив у Івано-Франківську кандидатську дисертацію „Творчість Леоніда Мосендза. Особливості художнього світовідображення", видав у Києві брошуру „Леонід Мосендз: сторінки життя письменника", а тепер пропонує читачам першу про нього монографію „Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури".

Ґрааль (Ґраль), за бретонськими леґендами,– загадкове місце зберігання чаші, котрою користувався Христос під час святої (таємної) вечері. Йосип з Ариматеї зібрав у ту чашу краплини крові Христа, коли того розіп'яли, і згодом привіз святий скарб до Британії. Леґенди надихнули багатьох на пошуки святого Ґрааля, бо щасливцеві, котрому вдасться пригубитися до Христової чаші, вона, як твердиться, відроджує дух і додає чудодійних сил.

За цими леґендами німецький письменник Вольфрам фон Ешенбах ще на межі ХІІ–ХІІІ століть створив лицарський роман „Парціфаль", сюжет якого ліг в основу героїчної опери В.-Р. Ваґнера. Певне відлуння знайшла ця тема і в українській літературі. Долорес у драмі Лесі Українки „Камінний господар", зокрема, говорить: „Кохання в мене в серці, наче кров у чаші таємній святого Ґрааля". Про загадковий Монсальват, на найвищій горі якого стоїть замок із чашею святого Ґрааля, йдеться у літературній леґенді Остапа Грицая „Про Парціфаля, Героя". Письменник засуджує тут царя Амфортаса, який зрадив Лицарство Христової чаші. Михайло Орест у 1932 році написав вірш „Ґраль", із якого наводимо початок і закінчення:

Покину для сяйва віри
Отчизні доли і даль.
І рушу в дорогу без міри
Шукати священний Ґраль.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто скаже, де золотіє
Світич небесний, Ґраль?

Зрештою, Ігор Набитович уже опублікував окреме дослідження про трансформацію образу Ґрааля в європейській та українській літературах, зокрема в творчості Наталени Королевої (Наукові Записки Національного Університету Києво-Могилянської Академії.– Т. 17.– Філологія.– Київ, 1999.– С. 55–57).

У статті „Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадриґу", розмірковуючи про поетів квадриґи – Л. Мосендза, Є. Маланюка, О. Ольжича та О. Телігу, Юрій Клен зауважував: „На кожному поеті лежить немов священний обов'язок лицаря Ґраля, що його виконати він має перед культурою, яку одідичив і яка довірена його дбайливій охороні. Свідомий цього, не сміє він занапащувати скарбу і, на потіху юрбі, блазнем крутитися у вакханалії словоблудства" (Вістник.– 1935.– No 6.– С. 422).

Леонід Мосендз теж поетизував Ґрааль, проте романтична назва монографії Ігоря Набитовича виникла, мабуть, під впливом цитованої статті Юрія Клена.

Параметри висвітлення мистецької постаті Леоніда Мосендза І. Набитович обрав оптимально зручні для читача: біографія письменника, характеристика його мистецької манери, аналіз його поезій та аналіз прози (відповідні розділи).

Зі всією переконливістю Ігор Набитович показує, що постать Мосендза не просто неординарна, але дуже важлива для української літератури. Після Лесі Українки, мабуть, ніхто так темами, мотивами, образами не лучив українську літературу зі світовим письменством і світовою історією. Звісно, звернення мистця до історії має завше відповідати на сучасні йому запити. Як і звернення до чужої географії повинно якимось чином „виходити" на географію рідно-національну. Недаремно персонаж у поезії Лесі Українки „Lиgende des siйcles" („Леґенда віків"), уболіваючи за долю різних народів, звертає таки на своє:



...На міліон часток він поділився,
і все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,
свій голос гучно подавав за них,
і в їх гіркій, давно минулій долі
все бачив образ рідної неволі.

Лесю Українку і Леоніда Мосендза ще ріднить непримиренне ставлення до рабської психології. Вони воістину творили нову душу української людини. Неофіт-раб у драмі Лесі Українки „В катакомбах" заявляє: „Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами". У газеті „Свобода" 28 травня 2000 року, до речі, з'явилася цікава стаття Івана Овечка з американського штату Колорадо „Роздуми про „Отче наш" і його переклад". Там написано буквально таке: „Вже саме час позбутися ... „рабів Божих" у наших молитвах... Ніде й ніколи Ісус Христос не називав людей рабами Божими. В англомовних молитвах вже давно існує тільки „слуга Божий", а не „раб Божий"... Раб – людина безвільна, а Бог дав нам волю і розум служити Йому як Його вірні слуги, Ним створені на Його подобу". Щодо молитви „Отче наш" І. Овечко має те застереження, що, мабуть, не точно перекладено – причому не тільки українською, але й багатьма іншими мовами,– фразу „І не введи нас у спокусу". „Адже,– нагадує автор статті,– Бог ніколи й нікого не вводить у спокусу – у спокусу нас вводить тільки диявол, сатана, а не Бог". У новому англомовному перекладі Святого Письма („Книга Надії", 1998), свідчить І. Овечко, ця фраза уже звучить інакше: „І не допусти нас піддатися спокусі". Та й у деяких іспанських і португальських молитвах інакше: „І не дай нам впасти у спокусу". Автор статті закликає церковних ієрархів переглянути це місце у нашій щоденній молитві й, можливо, змінити його на „І не допусти нас до спокуси" чи „І захисти нас від спокуси".

Отак, крізь сумніви, крізь душевні боріння, прийшов до свідомого якнайчеснішого служіння Богові (а не до сліпого рабського поклоніння) Єгоханан – головний персонаж роману Л. Мосендза „Останній пророк". Події відбуваються в древньому галилейському місті Геброні (місто царя Давида), в Єрусалимі та в їх околицях у добі, коли утверджувалася віра в Христа як Месію,– таки ще при деспотові Іроді. Ці часи, як і взагалі початки християнства, особливо, як знаємо, цікавили Лесю Українку („В катакомбах", „Одержима", „Руфін і Прісцілла").

Пишучи „Останнього пророка", Леонід Мосендз теж „бачив образ рідної неволі". Жорстокі завойовники римляни (завоювали Юдею в 63 році перед Христом) тут повністю асоціюються в українського читача зі ще жорстокішими московськими гнобителями України у так званому „третьому Римі" – в російській імперії. „Ірод не любив римлян і боявся їх,– читаємо в романі.– Хоч ціле життя він їх ані разу не зрадив...". Скільки таких Іродів було серед українців у часи „третього Риму"! Вони, врешті, ще не перевелися. Покірному ткачеві Небату проповідник Давид у романі нагадує: „...не забувай, що не покірними мудрецями живий буває народ, а мечем предків і духом пророків". Самого Єгоханана пошуки шляхів до Волі, до Месії, приводять у підпільну партію зелотів. Вождь партії повідомляє про її завдання і повчає: „Ми кажемо, що поки самі не вхопимо до рук меча – ніколи не визволить нас Господь!.. Щоб не забували ми, що рабів лінивих і байдужих не визволятиме ніколи Господь!" Це повчання так нагадує відому з Лесиної „Осінньої казки" сентенцію: „Хто визволиться сам, той буде вільний..."!

Вони навіть долею подібні – Леся Українка і Леонід Мосендз. Обоє дуже слабкі здоров'ям, та дуже сильні духом. Леся у дванадцятирічному віці мужньо перенесла складну операцію – вирізання пошкодженої туберкульозом кістки руки, потім мала ще тяжкі операції. Мосендз хворів туберкульозом зі студентських років. І в найтяжчі моменти, як Леся Українка, щоб не плакати – сміявся. 18 серпня 1948 року він, зокрема, сповіщав родину Шумовських: „Мені в міжчасі зробили ... операцію: вирізали ззаду 5 ребер на загальну довжину 53 см... Ще мають вирізати спереду 2–3 ребра. (Вирізані реберця були вжиті на виготовлення Єв). Операція була тяжка, й я ледь-ледь вирвався з когтей Тітки. Але вона ще шанси має при другій операції". Тих наступних шансів, як знаємо, Тітка уже не упустила.

Вважається, що смерть перешкодила Леонідові Мосендзу завершити роман „Останній пророк", над яким письменник працював від 1935 року. За логікою сюжету, в останній, четвертій частині твору Єгоханан мав би розчаруватися і в зелотах, як розчарувався селянин Озія, адже його, Єгоханана, не могла вдовольнити зелотська теорія, що мета виправдовує всі засоби. Він, самовідданий праведник, мав знайти свій шлях до Месії.

А втім, Ігор Набитович не розпрощався з думкою, що, може, таки Мосендз устиг закінчити роман і варто пошукувати за четвертою частиною твору. Можливо,– тільки де в такому разі шукати? Архів Л. Мосендза, як відомо, потрапив до видатного діяча ОУН Миколи Лебедя, з яким письменник мав ділові стосунки в кінці життя. Передруковуючи в 1951 році у Вінніпезі книжку Мосендзових оповідань „Людина покірна", редакція серії „Клуб приятелів української книжки" (видавець І. Тиктор) зауважила: „Багато рукописів літературних творів Л. Мосендза ще й досі чекає свого видавця, напр., велика повість у 3-ьох томах з життя Св. Родини п.н. „Пророк" і ін." Після цього повідомлення нічого з невідомих творів Л. Мосендза, крім „Останнього пророка", на світ не появлялося, отже, і далі багато рукописів ... „чекає видавця".

Без сумніву, редакція „Клубу приятелів української книжки" мала на увазі архів у Миколи Лебедя, бо саме за автографом і машинописом із цього архіву Б. Кравців у 1960 році опублікував роман „Останній пророк". Отже, якщо шукати за четвертою частиною, то не тут. Микола Лебедь у 1998 році помер, найбільший доступ до його паперів, принаймні донедавна, мав Петро Содоль (див. „Роз'яснення про „Збірку документів Миколи Лебедя" у газеті „Свобода" від 1 жовтня 1999 року). У червні 1991 року мені випала нагода розмовляти з М. Лебедем по телефону, зустрічатися з П. Содолем у видавництві „Пролог" у Джерзі-Ситі (США), але тоді в мосендзівські таємниці я не був посвячений. Сподіюся, проте, що невтомний дослідник (романтик!) Ігор Набитович, який уже має неабиякий досвід наукових пошуків у бібліотеках і архівах України, Польщі, Німеччини, Англії натрапить на нові мосендзівські сліди, котрі, якщо не підтвердять існування фінальної частини „Останнього пророка", то принаймні виведуть на нові знахідки із творчої спадщини письменника. Мабуть, іще жива дочка Мосендза, Марійка,– у неї теж можуть бути рукописи батька. Мосендз одружувався пізно, у 1945 році, в Братиславі. Дружина Маґда, студентка медицини, була словачкою, котру він навчив української мови,– сам же вільно володів і писав словацькою (досконало знав чеську, польську, російську, іспанську, німецьку мови, добре – англійську, вивчав французьку, старогебрейську). Через загрозу Москви письменник змушений був невдовзі залишити сім'ю – на жаль, уже назавжди,– й податися на Захід, в Австрію. Дочці він присвятив автобіографічну поему „Волинський рік", дружині – роман „Останній пророк".

Розмову про творчість Л. Мосендза мною навмисне почато з „Останнього пророка", бо це – при всіх можливих нових знахідках – вершина тої творчості, це, незважаючи на давньоісторичний чужоземний зміст, за влучним визначенням Б. Кравціва, „роман про історію українського націоналізму". Як Іван Франко у „Мойсеї", так Леонід Мосендз в „Останньому пророкові" мав на увазі українську долю.

Взагалі у літературі Л. Мосендз насамперед прозаїк, а вже потім поет. Євген Маланюк, правда, вважав, що „справжнім покликанням Леоніда Мосендза була наука",– не забуваймо, що Мосендз ще й авторитетний учений-хімік, автор цінних наукових публікацій, відкриттів. Його художні твори, передовсім поетичні, це нерідко цікавий симбіоз хімії та літератури. Та й в „Останньому пророкові" Мосендз, забувши про динаміку сюжету, захопився детальним, на кількох сторінках, професійним описом дорогоцінного каміння фарисея Беназара. Письменник переважно уникає прямої мови, віддає перевагу описам – це одна з особливостей його стилю.

У листі Л. Мосендза із 1948 року до родини Шумовських читаємо таке визнання письменника: „Не люблю віршів Осьмачки – взагалі віршів не люблю і пишу їх з великим болем,– а проза (Т. Осьмачки.– М. Ш.) – те, що знаю,– гарне по формі і дрібне по духу. Дрібне!" (Слово і Час.– 1997.– No 10.– С. 29).

Нині нема потреби доводити, яким великим поетом, та й, без перебільшення, геніальним майстром прози був Тодось Осьмачка,– про це вже багато написано. Його твори блискучі щодо форми й зовсім не дрібні щодо національного духу. Мосендз тут не має рації, але з того видно, які високі вимоги він ставив особливо щодо духу творів.

Не має, вважаю, рації й Ігор Качуровський, називаючи Леоніда Мосендза талантом „зовсім посереднім". Очевидно, письменник Качуровський, відомий у науковому світі як теоретик поезії, підходив насамперед із високими критеріями до поезії Мосендза, а тут (як, бачимо, до цього признавався й сам поет) Мосендз іще „той і не той".

Ігор Набитович у своїй монографії прозі Л. Мосендза присвячує майже вдвоє менше місця, ніж оригінальним та перекладним поезіям письменника. Значною мірою „поетичний розділ" розрісся за рахунок віршово-строфічних прикладів. Та характеризує І. Набитович прозу Мосендза, на мій погляд, влучно, із наголошенням у ній домінантних аспектів. Добре, зокрема, проаналізована новелістична збірка „Людина покірна", тематично майже повністю присвячена визвольній війні українського народу 1918–1921 років, учасником якої був Л. Мосендз,– і передовсім „парному, грімкому і кривавому дев'ятнадцятому рокові" (новела „Брат").

Невимовно болісно переживав Л. Мосендз утрату рідного краю після нещасливого фіналу українських визвольних змагань. Але, як мовить його оповідач Давид у „Людині покірній", „...краще бути вигнанцем, притулитися десь на землі чужій, ніж приймаком на своїй" (новела „Хазарин"). Мосендз знав, і це доказав чином, що за Україну можна боротися й поза Україною. Великий інтерес, у цьому зв'язку, він виявляв до українських князів-"ізгоїв" ХІІ століття, що, вигнані з рідної землі, заснували в Молдові місто Берлад, звідки й отримали назву „берладники". Про „берладників" писали в українській літературі О. Олесь (у книзі поезій „Княжа Україна", 1930), В. Бірчак (повість „Володар Ростиславич", 1930), І. Филипчак (повість „Іванко Берладник", 1936) та інші. Л. Мосендз відзначає, що „берладників" „завжди тягло на волю", він називає їх „одчайдушними попередниками січового козацтва" (новела „Берладник"). Себе Мосендз теж мав за „ізгоя" та інколи підписувався псевдонімом „Ростислав Берладник". (Інший його псевдонім – „М. Лясковець", від прізвища матері – дочки лісничого Осипа Лясковця з Волині; в дитинстві, гостюючи у діда Лясковця, майбутній письменник, народжений у Могилеві Подільському, наслухався багато родових історій, родинних переказів, про що потім написав у поемі „Волинський рік").

Ігор Набитович наголошує часту у Мосендза тему втраченої батьківщини, висловлює свої в цьому відношенні психологічні спостереження. Добре орієнтуючись у духовному просторі знаної на сьогодні творчості письменника, він робить цікаві висновки, узагальнення. Слушні думки молодого дослідника про національну гідність як самого письменника, так і його патріотично зорієнтованих персонажів.

Лише знання рідної історії, набуте через розповіді і книги,– справедливо вважав Л. Мосендз,– може виховати патріота, відродити людину. Це засвідчено як самою біографією письменника (маються на увазі розповіді діда Осипа, баби Ксені на волинському хуторі Підзбуж, історія М. Грушевського), так і його творами (повість „Засів", новели „Берладник", „Великий лук").

Про те, що національна самоідентичність може довго дрімати у людині, але у відповідний момент прокинутися і повернутися „на круги своя", відомо ще з літописної леґенди про євшан-зілля. З історії знаємо про це на основі біографій козацького полковника Михайла Кричевського, гайдамацького ватажка Івана Ґонти, багатьох-багатьох інших, у тім числі самого Л. Мосендза. Ігор Набитович уміло зацікавлює читача цією проблемою вдалим аналізом таких Мосендзових творів, як повість „Засів", оповідання „Поворот козака Майкеля Смайлза", „Великий лук". Між іншим, читаючи „Великий лук", наперед угадуєш, що той дарунок славного мандрівника не менш славній козацькій родині Яхненків – чарівний папуанський лук із Нової Ґвінеї, та вистрілить у кінці із праведних рук у деспотичного завойовника і визволить козаків із неволі. Ті праведні руки – молодого Марка Яхненка. Зауважимо, що, змальовуючи своє дитинство у поемі „Волинський рік", Л. Мосендз тут представить себе в образі Марка, хоч сестру назве своїм іменем – Валя, Валентина. Марком звали й письменникового батька,– потомка дрібної „руської шляхти". (Батько помер між 1900–1905 роками. Молодшого брата Леонід утратив, коли йому, майбутньому письменникові, було вісім років, старшого, як говорилося,– в 1920 році. Матері не стало 1919 року, у тому ж році, що й старший брат, померла бабуся. Сестра Валентина вийшла заміж за комуніста, що, одначе, не врятувало її від заслання – уже, правда, з другим чоловіком,– у Казахстан. Усе це, безперечно, не могло траґедійно не позначитися на долі Леоніда Мосендза).

Значною мірою автобіографічна повість Л. Мосендза „Засів". Тут рисами малого майбутнього письменника наділений головний персонаж – хлопчик із наддністрянського Поділля Ніно (пестлива форма імені Антонін). У повісті неодноразово згадується „брат батька", якого запроторили в Сибір, „заслали за теє гайдамацтво, за тую Україну". Вважаю, що такі твори, як „Засів" чи „Поворот козака Майкеля Смайлза", повинні входити до всіх шкільних хрестоматій української літератури – у них потужний національно-патріотичний виховний заряд.

Ігор Набитович, якого – чи не першого з наших дослідників – серйозно зацікавив sacrum в українській літературі, розглядає повість „Засів", а ще більше роман „Останній пророк", врешті, творчість Леоніда Мосендза, крізь призму Святого Письма, яке письменник творчо використовував з особливою доцільністю і майстерністю. Повість „Засів", зокрема, Мосендз починає епіграфом із євангеліста Марка: „Слухайте: ось вийшов сіяч сіяти...". Працюючи над романом „Останній пророк", письменник не лише постійно „радився" з Біблією, але й студіював Талмуд, історичні праці Йосифа Флавія, інші авторитетні джерела. А вже, що був він широченно начитаний у світовій художній літературі, й говорити зайво.

Тема „Леонід Мосендз і європейське письменство" – наскрізна у монографії Ігоря Набитовича.

Сюжетами переважно із західноєвропейського середньовіччя та італійського відродження відзначається збірка „малої прози" Л. Мосендза „Помста" (у кінцевій довідці в празькому виданні збірки 1941 року сказано, що перше львівське її видання мало назву „Відплата" „з причин від автора незалежних ... та без передмови й одного оповідання"). Цілком згоджуюся з І. Набитовичем, що твір „Відплата" (тут таки „Відплата"), яким відкривається збірка, може служити зразком класичної новели. Але не вся „мала проза" Мосендза –новели, є також, як уже мовилося, оповідання: „Великий лук", „Поворот козака Майкеля Смайлза", „I'ha pagata" („Заплатив"). А твір „Птах високого лету", за визнанням самого І. Набитовича, навіть „має деякі жанрові ознаки, характерні й для повісті". То чи варто збірки „Людина покірна" і „Помста" розглядати лише в новелістичному ключі? Щось, врешті, важить і цитована вище довідка з празького видання – що львівська збірка „Відплата" була надрукована „без ... одного оповідання". Прецінь, ця довідка писалася з відома автора, Л. Мосендза, якщо не ним самим.

У прозі Леоніда Мосендза є на чому спинити око і під час художнього огляду, і під час огляду філософського. Для ілюстрації першої тези хай послужить штрих із опису вечора в оповіданні „Укрита злість, облудлива покірність": „Гори атраментом залили обрій"; для ілюстрації другої тези – мудра сентенція з „Останнього пророка": „...найстрашніший час є кращий, ніж ніякий час".

Автор монографії „Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля" уважно поставився до мови, до стилю творів письменника. Є. Маланюк називав стиль „малої прози" Л. Мосендза „виразно-точним, аж дещо „математичним". Авжеж – здається, краще, коротше й точніше не окреслиш тихого дня, ніж Мосендз: „Стояло повне безвітря" („I'ha pagata"). Ба ні, є у нього й стисліше: „Ані вітрець" („Птах високого лету").

Спостереження І. Набитовича над мовою й стилем письменника варто розвинути науковцям-лінґвістам. Лише „Останній пророк" дає для мовознавців гору цінного матеріалу. Тут і ориґінальні афоризми („підлесливий фарисейський підскакевич"), і цікаві – нові чи забуті – словесні форми („Закхій відчуває, що... краще залишити йому тепер священика на однині", „У голосі чужинця чувся висміх", „Аза .. подивився на нього [Єгоханана] з коротким засмівом", „Самлай не дуже намагався товмаченням", „Поки ще був на живу Ірод – він умів собі з ними [з нападниками-ідумейцями] давати раду", „Жінки скріплюють ноші, гекають од зусилля, закидаючи їх на плечі, і йдуть далі", „Єгоханан ... розпізнав не так уже й стару, як злиднями зшаргану жінку", „Єгоханан стояв осторонь, наче лепруватий" [у Наталени Королевої є оповідання „Лепрозний".– М. Ш.], „Він обштрипнувся ще раз: „Я готовий, Симоне!", „Сполягаю на тебе, Симоне", „Шість речей зцілюють... хворого... Але на цю хвороту [на тяжке душевне потрясіння] й вони безсилі"). Навряд, проте, чи слід було залишати без змін (адже Б. Кравців у кінцевій примітці до „Останнього пророка" зізнається, що де-не-де дрібні правки в романі зробив) такі письменникові фрази: „Захарій... був уже давно геть, а хвилювання юрби не вщухало", „Багатьох із нас знає це. Але мовчить". Місцями, хай і рідко, речення в романі звучать красиво, але збагнути їх не так просто, як здається. Наприклад: „Рістня ще по-весняному ясно-зелена і прорізи в молодому листі творять з виноградних лоз прозорий зелений завій мережок на сірих стовбурах олив".

Майбутнім видавцям і коментаторам „Останнього пророка", як бачимо, є над чим мудрувати. У коментарях до видання 1960 року доктор Ю. Ґерич, скажімо, пояснює слово „синедріон", а слово „центуріон" – ні: де критерій? Ясна річ, майбутні і видавці, й коментатори мають у своїй роботі виявити неабиякий хист і такт.

Основна ідея творчості Леоніда Мосендза, як правильно відзначається у статті про письменника в „Енциклопедії Українознавства",– „визвольна боротьба українського народу". Це стосується, отже, і Мосендза-прозаїка, й Мосендза-поета.

Про поетичну творчість автора „Вічного корабля" перед Ігорем Набитовичем в Україні писали Л. Череватенко (Дніпро.– 1990.– No 11) і З. Гузар (в антології: „Лицарі духу".– Дрогобич, 1996). Ігор Набитович знайшов свої підходи до тієї творчості, він, зокрема, немало розмірковує над теоретичними її аспектами.

Поезія Леоніда Мосендза, як на мене, відзначається передусім гостротою порушуваних у ній проблем, світскістю тем та образів, умінням автора цікаво розвивати фабульний сюжет, багатством – передусім у спільній із Юрієм Кленом збірці „Дияболічні параболи" – іронічно-сатиричної авторської палітри.

Місцями Л. Мосендз аж надто сучасний для України. Як у „Вічному кораблі":



...Ми всі розбиті на гуртки,
Ми розпорошені!.. Такі
Були ми вже перед віками
Й такими лишимось!.


Це слова головного героя твору, купця Ганса ван Лооса з міста Брюґґе у Нідерландах, адресовані (звичайно, це художня умовність) у ХVI столітті землякам перед нашестям на це місто іспанських завойовників. У застосуванні до нашої української сучасності в цих словах хіба в кінці замість окличного знака варто поставити знак запитання: „Й такими лишимось?..".

Воістину, як мовиться у тій же ліричній драмі, „життя ніколи не старіє!". Й часто нове – це призабуте старе.

Цікаве спостереження І. Набитовича, що поема Л. Мосендза „Канітферштан" (відомий європейський сюжет про мандрівця, який на запитання на чужій землі: „Хто це?", „Чиє це добро?" чув лише: „Канітферштан" – „Не розумію") та його ж, Мосендзове, оповідання „Мінерва" – про Г. Сковороду у Європі 1750 року – мають багато паралелей, перегуків. Можливо, прототипом героя поеми, вихованця Києво-Могилянської академії, дяка із Токарівки Гордія, припускає І. Набитович, був Сковорода, з якого, до речі, до поеми узято епіграф. Так чи інакше, а поширену в європейській літературі тему Л. Мосендз загалом вдало, за його, знаним ще від „Енеїди" І. Котляревського, висловом, „перелицював" на український лад, хоч, певна річ, про „Канітферштан" було відомо в Україні й до того. Сергій Єфремов занотував у своєму „Щоденнику" 30 листопада 1926 року: „Нова модна тема – Дніпрельстан. Як той всюдисущий „Каніферштан" – всюди тепер бринить: Дніпрельстан, Дніпрельстан".

Зміст „перелицьованої" поеми Л. Мосендза патріотичний: дяк Гордій занудився у Токарівці, пішов у світ, там розчарувався і вернувся на батьківщину з твердим переконанням: дома найкраще.



О, Україно! Токарівський краю!
Хай проклянуть мене синів сини,
Коли тебе на іншу проміняю,
На заклики чужої чужини.

„На іншу" – це недомовлене: на чужу країну. Навіть із цього бачимо, що в поемі не все відшліфоване. Уже сам початок „напрошується" на критику: шість перших строф (чотириряддя) – на суцільних іменникових римах, переходи між строфами часто через кому (не вельми зручні для читача – довгі – „періоди"). Із 117 строф поеми окремі не евфонічні, інколи, без пояснень, тяжкі для розуміння (строфи 25, 51, 55–57).

Аналізуючи Мосендзові поетичні твори, І. Набитович – особливо в характеристиці збірки „Зодіяк" – нерідко вдається до тематичних аналогів з інших авторів, передусім із так званої „празької школи" (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Стефанович). Якщо на рівні ідеї, проблематики Мосендз-поет у цих зіставленнях не програє, то на рівні художньої майстерності цього не скажеш.

Та все списать – мені бракує дару
Того, що мав Рабле або Драй-Хмара,–

зізнається Л. Мосендз у поемі „Волинський рік",– і навіть тут чуємо силуваність, бо Драй-Хмара тут не тому, що після француза Рабле мав найкращий літературний дар із українців, а ... задля рими. Про певну невибагливість Л. Мосендза як поета свідчить і таке його зізнання в цій же поемі: „Та ще пригадую собі нераз я Достоєвського й Шевченка...". І за хронологією, і за духом – а духові Мосендз, як говорилося, присвячував особливу увагу,– першим тут мав іти Шевченко (етика чи – хай казенно – субординація).

Сказане про ориґінальну поезію Л. Мосендза, річ ясна, стосується і його поетичних перекладів. У бібліографічному переліку Мосендзових перекладів і переспівів, що додається до монографії Ігоря Набитовича, між іншим, указано лише чотири інтерпретації поета із Р.-М. Рільке. Не згадані там переклади з Рільке, які Мосендз опублікував 1946 року у видаваному в Інсбруці-Мюнхені журналі „Студентський Шлях", а саме: „Строгі години", „Осінній день" (No 2–3), „Хлопець" (No 4).

Поезія Леоніда Мосендза все ж має значні переваги перед так званою „тракторною поезією" (вислів Юрія Клена) представників „соціалістичного реалізму" в Україні 30–40-х років. Він не ішов на компроміси з жодним ворогом України.

Підсумовуюючи розмову про Леоніда Мосендза й про присвячену йому першу у літературознавчій науці монографію, наголошу на невтомі й невсипущості цього українського письменника і вченого. Він не любив „спачів" (таке часте у нього слово „спач" – той, що спить) на всякій ниві, тим паче, на ниві національно-культурній. Ще у дитинстві, під впливом історичних розповідей і леґенд, почутих у діда О. Лясковця на Волині, постановив у душі: „Свободі й слову приректи свій вік", і цьому самозаповітові не зрадив.

У „Доспіві" до поеми „Волинський рік", передбачаючи напругу нашого сьогоднішнього віку, Л. Мосендз писав:



Був вік камінний, бронзовий, залізний,
вік пари, динаміту, літаків,
вік електричности, бундючних слів,
дрібних, жорстоких чи порожніх „ізмів"...
У макабричнім танку кістяків
на ще нечуваній кривавій тризні
гряде Атомний Вік на кон віків.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Іде доба незнаних ще манір,
коли в ненависті постане мир,
під мусом концентраків навзаводи
братерством спалахнуть усі народи,
і людство упірне в щасливий вир
спокою, споживання й насолоди!..
Та обзивається душа: не вір
в цю візію надщастя й надсвободи!

Ми вже зазнали „манір" того облудного „братерства", яке „під мусом концентраків" нам розбудовувала імперія „СССР". Мир, на ненависті замішаний,– не мир; в основі істинного миру мусять лежати закони любові, Божі глаголи. Цього навчають твори Леоніда Мосендза.

Так мріється про той час, коли на полицях бібліотек і приватних книгозбірень у незалежній Україні поважно стануть томи зібрання цих творів (найкраще, академічного зібрання),– це так потрібно для справи духовної розбудови української нації! Знання і пильні руки молодого талановитого дослідника Ігоря Набитовича тут стали б у добрій пригоді.

Михайло ШАЛАТА
Дрогобич, 24.10.2000


А. Дюрер. Меланхолія. Гравюра на міді. 1514

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка