Свідчать сосни Биківні: злочин проти людства



Сторінка1/2
Дата конвертації24.04.2016
Розмір0.49 Mb.
  1   2

ДПТНЗ «Броварський професійний ліцей»



Методична розробка


уроку з української літератури

на тему:

«Свідчать сосни Биківні: злочин проти людства»

Номінація: Сучасний навчальний заклад як соціокультурний осередок громадянсько-патріотичного виховання дітей та студентської молоді



Автор:

викладач української мови і літератури Миколаєнко Ніна Олексіївна



ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯhttp://mp3newsfm.ru/uploads/thumbs/f/6/8/f685036e729c6dceab3e3796f1e05b7b.jpg

Свідчать сосни Биківні:

злочин проти людства
Урок пам'яті жертв сталінського терору
Мета:

навчальна – ознайомити учнів з трагічною сторінкою в історії українського народу – загибеллю в 1920-1940-х рр. десятків тисяч людей, останки яких поховані в селищі Биківні під Києвом; дати стислі відомості про творчість кількох поетів Розстріляного Відродження;

розвивальна – розвивати логічність і самостійність, навички виразного читання, створювати словесний малюнок;

виховна – виховувати національну свідомість, почуття людської гідності, гордості за патріотів своєї країни, високої духовності, небайдужості до людського горя, непримиренне ставлення до сталінських репресій, бажання боротися за справедливість і не допускати повторення тоталітаризму.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Форма уроку: урок-екскурсія.



Міжпредметні зв'язки: історія, художня культура, мистецтво.

Методи, прийоми, форми роботи: розповідь учителя, словесні малюнки, читання напам'ять поетичних творів, висловлювання учнів, пошукова та дослідницька робота.

Формування надпредметних компетенцій: цілісно-смислової, дослідницької, пізнавальної, комунікативної, соціальної, читацької, творчої.

Випереджувальні завдання для учнів:

  • група «Історики» – на підставі документів, розсекречених матеріалів роботи урядових комісій 1971, 1987 і 1988-1989 років підготувати історичні довідки про місця поховань жертв масових політичних репресій;

  • група «Правознавці» – підготувати кримінальний кодекс засуджених до смертного вироку за статтею 54КК УСРР;

  • група «Літературознавці» – підготувати повідомлення про життєвий і творчий шлях Миколи Костянтиновича Зерова, Михайла (Майкла) Гервасійовича Йогансена, Євгена Плужника, вченого, фольклориста й етнографа Антона Онищука.

Написати твір-роздум "Краса і біль рідного краю".
Перебіг уроку
І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності, актуалізація різних каналів сприйняття інформації (сенсорне, чуттєве).

Учні стають півколом. У руках свічки, квіти та портрети письменників, що загинули на Соловках, у Сибіру, Магадані та селищі Биківні.
Учитель читає авторський вірш

Горять свічки червоними вогнями,

І, розкриливши лебедині крила,

Летять рушники, вишиті хрестами,

І падають на сосни, як злива.

Тут вороніла смерть.

Летіла пострілом, блискавицею,

Злобою наповнена вщерть.

Німотно стогнала земля,

І бралася знов кривавицею

Роз’юшена, сторозіп'ята Биківня.

Тут тиша навкруги і пташки не співають,

І сосни тут про щось таємно так мовчать.

О рідний краю! Рідний краю!

Лиш спогади, лиш спогади болять.

Тут кожну весну виростають трави,

Із серця памолодь, і свічі тут горять,

І зрадлива сльоза обнікує мурави,

Стоять хрести, у вічності стоять.

Жахтить душа, здригається від болю,

Голгофи поряд, вони тут кричать.

На стовітрах, розіп'яті, як долі,

Похмурі сосни все про щось мовчать.
Слово вчителя.

Діти, прислухайтесь до цієї тиші, до биття своїх сердець. Тут говорять пошепки. Мовчазні сосни стоять на сторожі іменних та безіменних могил, де вічно спочивають замучені та розстріляні чекістами жителі Києва та Київської області за період 1920-1941 років.

Ось над нами летять пташки, перелітають з гілки на гілку. Може, це душі розстріляних дітей? Мовчать сосни. Про щось таємно так мовчать. Чуєте: дзвенить моторошна і зловісна тиша. Що вона приховує в собі? Пам'ять, кров, смерть, ненависть, біль, відчай чи, може, жагу до життя і безкінечну любов до рідного краю? Про що шумлять сосни наодинці? Кому несуть свою журбу? За ким плачуть і чого стогнуть?

Подивіться: тут кожна сосна проросла із серця убієнних. Ось величезне дерево, на ньому меморіальна табличка з написом «Онищук Антон Іванович - науковець, розстріляний 19.10.1937 р. у Биківні».

Підійдіть до нього, доторкніться до його кори, поспілкуйтеся з ним. Мовчить? Воно не скаже нічого і буде вічно стогнати. І так усі сосни. Мабуть, їм судилося рости у вічній журбі та моторошній тиші. Всіма своїми органами чуттів вберіть цю тишу, відчуйте біль кожної стежинки, кожної травинки. Відчуйте особистий зв'язок із цим лісом. Уявіть собі, що ці пам'ятники жертвам політичних репресій оживають і йдуть до вас, щоб розказати про страшні злочини НКВС. Засвітіть свічки і покладіть квіти до цих пам'ятників.

(Учні засвічують свічки і кладуть квіти).

Подивіться уважно: за кожним деревом стоять силуети невинно убієнних дітей, красивих жінок, літніх сивочолих чоловіків. Краплі прозорої роси блищать під скісним промінням сонця, що ледь пробивається крізь лапаті глиці.

Осінній дощ скиглить ночами, а бурштиновий мед, як кров, капає на глід.

Сосни, що поросли з грудей невинно убієнних, мовчать. Але говорять люди, промовляють документи. Чорні хрести, свічки, вишиті рушники і вічна пам'ять…



І мертві, доки ми їх пам'ятаємо, живі…
Прийом "Передбачення"

  • Які почуття у вас викликав Биківнянський ліс?

  • Чому, на вашу думку, ми проводимо цей урок саме біля Биківнянських могил?

ІІI. Ознайомлення учнів з темою, метою і завданнями уроку.

За допомогою прийому "Незакінчене речення" учні визначають завдання уроку.



  • На уроці хочу більше дізнатися про … (трагічні минулі сторінки України 1929-1941 рр.).

  • Я хочу зрозуміти … (чому і за що гинули ці люди?).

  • Я хочу доторкнутися своїм серцем до … (трагічних подій, які відбулися у Биківнянському лісі).

  • Маю намір поліпшити знання з … (історії "розстріляного відродження).

Звучить "Реквієм" Моцарта.

Сьогодні у нас незвичайний урок. Він присвячений пам’яті українців, котрі загинули мученицькою смертю в роки сталінських репресій за те, що любили свою Україну і хотіли бачити її вільною, незалежною і соборною.

Наша країна пройшла важкий і тернистий шлях. Революція, яка трощила все, що було побудоване, громадянська війна, що потопила Україну в крові, голодомор, від якого загинули мільйони українців, репресії, Друга світова війна, психіатричні лікарні. І за всім цим стоять людські долі.

Сталін надавав виняткового значення державному терору та репресивним заходам, з його іменем пов’язані масові репресії в СРСР та Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.

Україна викликала особливе занепокоєння Кремля. Могутня національна еліта, економічно незалежне і національно свідоме селянство розглядалося в Москві як реальна загроза існуванню СРСР. Українська інтелігенція розглядалася владою як вороже налаштована. Її найвидатніші представники перебували під постійним негласним наглядом спецслужб. Відповідно до сталінського розуміння суспільного розвитку, заможне селянство мало зникнути шляхом примусової ліквідації, яку було подано у формі масової колективізації на основі розкуркулення. Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Розкуркулення сягнуло апогею взимку 1929-1930 рр. Найпоширенішею його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом з сім’ями виганяли з домівок, саджали у таборні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

Багато з них гинули або були розстріляні. Як зауважив один радянський письменник, "ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому".

Ганебних репресій зазнав цвіт української науки й мистецтва, навіки залишились по багатьох ямах в соловецькій землі і в урочищі Сандармох. Кожен десятий соловецький в’язень був з України.

На Соловках гинули люди десятків національностей, різних віросповідань. Велика чистка була спрямована проти членів партії. Членів партії виключали в основному за "ідеологічні помилки й прорахунки", тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. Сталін призначив своїм особистим представником на Україні Павла Постишева.

Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в комуністичній партії та припинити колективізацію.

Накладає на себе руки комісар освіти М.Скрипник, М.Хвильовий. Страчувалися та висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з’явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів, вчителів, лікарів, льотчиків, директорів заводів, навчальних закладів. Закривали театри та інші установи.

На кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотен кобзарів, яких заарештували, а потім розстріляли.

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні на початку 1930-х років, були в основному спрямовані проти українців, то "Велика чистка" 1937 – 1938 рр. охопила весь Радянський Союз.

Звичним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку замінювався на тривалий термін ув’язнення в сибірських таборах. До червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено.

В ув’язненні на Соловках були знищені десятки архієреїв і кілька тисяч священиків російського православ’я.

Соловецькі острови вважаються українською Голгофою – там в одній із церков влаштували велику камеру смертників.

У липні 1997 року поблизу міста Мєдвєжьєгорськ в лісовому масиві Сандармог експедицією товариства «Меморіал» були знайдені таємні поховання жертв масових політичних репресій 1937-1938 рр.

На площі в 10 гектарів було виявлено 236 розстріляних ям. Тут було розстріляно і поховано більше 9500 осіб 58 національностей. Це були спецпоселенці і в’язні з Бєломор-Балтійського каналу і Соловецьких таборів, а також мешканців навколишніх сіл.

У двісті сорока ямах, знайдених у Сандармосі влітку 1997 року працівниками карельського і петербурзького «Меморіалів», серед інших лежать міністр освіти УНР Антін Крушельницький з двома синами, молодшому з яких виповнилося лише 24, науковці Микола Трохименко, Петро Бовсунівський, професор Сергій Грушевський, поети Микола Зеров і Марко Вороний, розстріляні... на честь 20-річчя Великого Жовтня. На початку листопада 1937 року тут були страчені і засновник театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Олекса Слісаренко та ще 276 наших співвітчизників. На їхній символічній могилі встановлено гранітний козацький хрест «Убієнним синам України», біля підніжжя якого восени рясно червоніють ягоди брусниці, наче краплі крові закатованих у Сандармосі дев’яти тисяч політв’язнів радянських таборів.кости сандармоха.эксгумация 1997 год.

http://mediafond.com.ua/img_upload/solov_sand.jpgкозацький хрест в урочищі сандармох

У мене в руках книжка. У ній п’ять тисяч документів про замучених, розстріляних жителів Києва та Київської області за період 1929-1941 рр. Усі вони знайшли спочинок у селищі Биківня.

Як створювався цей мартиролог?

Восени 1962 р. поет Василь Симоненко, українська художниця Алла Горська і автор передмови Лесь Танюк приїхали у Биківню, щоб дізнатися про події, що тут відбувалися в 30-х рр. Дідусь із місцевих, хвилюючись, розповів про те, що коїлось за зеленим парканом. Вислухавши старенького, Василь Симоненко торкнув за плече Танюка і показав на дітей, котрі грали у футбол.



- Подивись, чим вони грають, - мовив Василь.

Ми підійшли ближче. Діти грали у футбол дитячим черепом, набитим сіном. Дитячим черепом простреленим ззаду кулею. Ще два черепи лежали поблизу, діти позначили ними ворота…

Алла не витримала і розридалась.

http://image.slidesharecdn.com/vasulsumonenko-120510071849-phpapp02/95/vasul-sumonenko-14-728.jpg?cb=1336652560

Пройшло багато років. Зараз увесь світ дізнався про те, що сталося в Биківні у 30-х роках ХХ ст. Книжка про ці події вийшла лише 1999 р.

Її упорядники Микола Маркович Роженко, професор академік, активний діяч Товариства політичних в’язнів і репресованих, і його співавтор, журналістка Едіт Богацька поставили перед собою мету: назвати поіменно всіх, хто похований у лісі під Києвом, дізнатися, хто вони, зв’язки, коли були розстріляні.

Є свідчення, що в Биківнянському лісі київські чекісти почали ховати сліди своїх злочинів уже наприкінці 20-х рр., але основним місцем поховання Бирівня стає з осені 1936 р., коли інші Київські поховання (Лук’янівський цвинтар, Бабин Яр, Святошин, Байкове кладовище) були заповнені вщерть страченими людьми, а Києвом поповзли чутки.

Професор Василь Даниленко розповів, що вироки у цих справах виносили як суди, так і "трійки" та "двійки" – спеціально створені сталінською репресивною машиною для "пришвидшення" розправи "ворогами народу" .

Ці органи виносили вироки не кожній людині, а за списками. Саме за цими вироками – порівнюючи списки з тими, що були зазначені у звітах НКВС про виконання вироків – і були встановлені особи похоронених у Биківні.

Наразі встановлено 18 місць захоронення жертв сталінських репресій. Усі вони, як правило, старанно ховалися радянською владою: бетонувалися, відводилися під будівництво, або видавалися за кладовища, померлих від тифу чи інших інфекційних хвороб. Зокрема, у Хмельницькому на такому місці збудовано центральний універмаг, а у Вінниці – парк культури і відпочинку, що є 9-й кілометр Запорізького шосе і центральне міське кладовище в Сумах.

Окрім обласних центрів, такі ж місця захоронень жертв репресій є чи не у кожному райцентрі чи поблизу них. Як розповів Голова Київського товариства "Меморіал" Роман Куцик, лише в Івано-Франківській області розкопки проводилися у 126 місцях.

Так у містечку Войнирів поблизу монастиря, було виявлено захоронення 300 осіб, із них 52 дитини віком до 10 років.

Висновки експертів збіглися із свідченням очевидців. Цих дітей використовували для переливання крові пораненим співробітникам НКВС, оскільки у монастирі тут розташовувався госпіталь.


Історики

Учень 1.

За документами Галузевого державного архіву Служби безпеки України, до 1937 р. заарештовані органами ГПУ-НКВД угримувалися в м. Києві у Лук'янівській тюрмі. Після виконання вироків поховання здійснювались на окраїні Лук'янівського кладовища, а за свідченнями киян - і на інших міських цвинтарях.

У 1937-1938 роках комуністичний терор в Україні досяг апогею. До масових репресій, що розпочалися влітку 1937 року за окремим рішенням політбюро ЇДК ВКП(б) і наказами НКВД, у Києві ретельно готувалися заздалегідь.

20 березня 1937 р. було скликано засідання Президії Київської міської ради, яка розглянула 42 питання. Засідання завершилось о другій годині ночі. Майже останнім - 39 пунктом у протоколі зазначено: «Про відвод та відмежування землі для спецпотреб. Проект постанови затвердити (у Таємній частині)».

За словами колишніх співробітників радянських спецслужб, «спеціальні потреби» означали - для поховань осіб, які отримали вищу міру покарання Документальні дані не збереглися, але за словами тих же співробітників, такою була ділянка в районі Биківні, де влітку 1936 р. дерев'яним парканом було огороджено територію площею близько 4 гектарів. Тут було споруджено будівлю, яку, за словами очевидців, ретельно охороняли озброєні люди в цивільному одязі.

Масові розстріли в Києві, як і в інших містах УРСР та радянських республіках, почалися влітку 1937 р. 2 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) приймає рішення про проведення в масштабах країни репресивних заходів щодо колишніх куркулів та карних злочинців. Уже 4 липня нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов поставив завдання перед органами НКВД взяти на облік усіх куркулів і карних злочинців і чекати повідомлення про початок операції. У той же день нарком внутрішніх справ УРСР Леплевський наказує всім начальникам обласних управлінь:



  • Викликати в облуправління всіх начальників міських, районних відділень НКВД, прикордонних загонів зі списками за двома категоріями;

  • 3 метою збереження секретності оперувати термінами «перша категорія» як «сувора ізоляція», «друга категорія» - «виселення».

9-11 липня політбюро ЦК ВКП(б) затверджує ліміти для республік, країв і областей. НКВД видає накази: 00439 від 25 липня 1937 р.; 00447 від 30 липня 1937 р.; 00485 від 11 серпня 1937 р.; 00593 від 20 вересня 1937 р.

Щоб спростити процедуру винесення вироків, питання долі десятків тисяч людей доручили вершити позасудовим органам, якими були «двійка» НКВД і «трійки» при обласних управліннях НКВД.

На підставі аналізу документів, розсекречених матеріалів роботи урядових комісій 1971, 1987 і 1988-1989 років достовірно встановлено, що в районі села Биківня у 1936-1941 роках закопували приречених до розстрілу і вирок стосовно яких виконано в місті Києві.

Яскравий приклад жорстокості і цинізму НКВД демонструє документ, направлений начальником управління НКВД в Запорізькій області заступникові Народного комісара внутрішніх справ Кобулову. У секретному повідомленні 1939 р. сказано, що на території міського відділу НКВД, яку передають місцевому заводу "Комунар", у вигрібну яму весною 1938 р. за розпорядженням начальника міськвідділу скинуто 110 трупів розстріляних НКВД людей. Начальник Запорізького облуправління повідомив до Москви, що він наказав залити яму 2,5-метровим шаром бетону.

З метою приховування правди в радянські часи широко користувались дезінформацією, цинічною брехнею.

Так, у червні 1969 року Першому секретареві ЦК Компартії України П. Шелесту та Голові КГБ СРСР Юрію Андропову повідомили про місця поховань жертв репресій у Харкові. Місцеве керівництво просило дозволу на поширення інформації про розстріли фашистськими окупантами своїх дезертирів, а також небезпечних інфекційних хворих на тиф, холеру, сифіліс. Тим самим обґрунтовувалася необхідність засипати ці місця хлоркою і нікого не допускати.



Учень 2

Биківня є лише одним із багатьох місць поховань жертв масових політичних репресій. Биківнянський архіпелаг розкинувся по всій Україні.

28 лютого 1989 р. Голова КГБ УРСР М. Голушко направив Першому секретареві ЦК Компартії України В. Щербицькому секретного листа, в якому було перераховано виявлені місця поховань заарештованих і розстріляних громадян.

Бердичів - у районі єврейського цвинтаря;

Вінниця - парк культури і відпочинку, колишній міський цвинтар, сад по вулиці Підлісній;

Дніпропетровськ - 9-й кілометр по Запорізькому шосе;

Донецьк - в районі шахти № 11 Кіровського району;

Івано-Франківськ - урочище "Дем'янів Лаз";

Кам'янець-Подільський - російсько-фільварочний цвинтар та поблизу села Кам'янка;

Луганськ - окраїна міста, урочище "Суча Балка";

Одеса - другий християнський цвинтар;

Полтава - в районі піщаного кар'єру поблизу села Макухівка, урочище "Триби"»;

Суми - центральне міське кладовище;

Умань - братська могила;

Харків - лісопаркова зона;

Хмельницький - на одному з об'єктів колишнього обласного управління НКВД, де наприкінці 1960-х років було побудовано Центральний універмаг;

Черкаси - старий єврейський цвинтар по вулиці Т. Шевченка;

Чернігів - лісний масив в районі села Холявіно.

До пошуків документів, які б розкрили таємницю Биківні, активно долучились співробітники Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Ними вивчались розстрільні списки, укладені «двійкою» НКВД СРСР, «трійкою» при Київському обласному управлінні НКВД, а також акти про виконання вироків.

Опрацьовані співробітниками ГДА СБУ протоколи «двійки» вказують на те, що за її рішенням у 1937-1938 рр. репресовано 10427 осіб, з них позбавлено волі 2394 особи, піддано ВМП - 8033 особи, з яких 5751 особа розстріляна у Києві, 57-у Білій Церкві, 361-у Черкасах, 404 - в Умані, 50-у Харкові, 39-у Дніпропетровську, 14-у Донецьку, 17-у Чернігові, 102-у Вінниці, 14-у Одесі, 66-у Кам'янді-Подільському, 323 - у Житомирі, 10-у Полтаві.

Згідно з протоколами «трійки» при Київському облуправлінні НКВД, цим позасудовим органом було розглянуто 8206 справ, за якими репресовано 13766 осіб, з них 488 осіб було позбавлено волі, а решту розстріляно: 7915 у Києві, 798 - у Черкасах, 743 - в Умані, 100 -у Білій Церкві.

Окремо приймались рішення про вироки також Військовою колегією Верховного суду СРСР і Військовими трибуналами. За протоколами їхніх вироків встановлено прізвища 525 розстріляних у Києві осіб.

Розстріли й масові безіменні поховання відбувалися в 1937 - 1941 роках у Білій Церкві, Маріуполі Донецької області, Ніжині Чернігівської області, Золочеві й Стриї Львівської області, Чорткові, Бережанах, Кременці Тернопільської області..

У Биківнянському лісі знайшли останній притулок письменники Яків Савченко, Микола Борисов, Михайло Мороз, Анатолій Патяк, поети Михайло Семенко й Микола Скуба, художник, фундатор Академії мистецтв, професор Київського художнього інституту Михайло Бойчук, директор драматичного театру імені Івана Франка Кирило Гетьман, композитор Валер'ян Михальчук, наукові співробітники інституту літератури ім. Т. Шевченка Юрій Йосипчук і Гнат Пронь, науковий співробітник інституту історії Академії наук УРСР Трохим Скубицький, член Президії Академії наук УРСР, директор інституту економіки Олександр Асаткін, директор наукової бібліотеки Академії наук УРСР Василь Іванушкін, викладачі кафедри української мови і літератури Київського педагогічного інституту професор Олексій Синявський та доцент Олексій Бондаренко, директор цього ж інституту Юрій Коновальчук, директор Київського медичного інституту Сергій Сапронов, професор, хірург Олександр Панченко, брат народного письменника Білорусі Янки Бриля - Володимир Бриль та тисячі інших жертв комуністичного терору.

Загалом на сьогодні за виявленими і опрацьованими співробітниками ГДА СБУ документами встановлено прізвища 14191 особи, вироки яким винесено в Києві і які поховані в Биківні.
УЧЕНЬ 3.

Розстрілювали творчу еліту нації тільки за рішенням суддів та позасудових органів, які мали назву «трійки» і «двійки» – це особливі виїзні наради при НКВС УРСР та СРСР. Спочатку  вироки виконували в підвалах приміщення Київського обласного управління НКВС, де зараз Український інститут національної пам’яті, – на вулиці Липській, 16, потім – у підвалах Жовтневого палацу (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв) – за цим комплексом було приміщення, прозване «будинком  Мехліса – керівника політуправління Червоної армії, за яким стояв трактор і гуркотів, заглушуючи автоматні черги, що доносилися із підвалу. Трупи негайно вантажили на машини й вивозили за місто – до Биківнянського лісу у  викопані ями – скидали, заливали вапном і, заповнивши, прикидали землею –  у такий спосіб ховали – закопували, або, мовою чекістів, «заривали». Отаке далеке від християнського чи будь-якого іншого цивілізованого обряду «поховання».



У Биківні поховали весь український уряд, зокрема, Любченка, Микитенка. А інформацію запустили, що всі вони нібито без вісті пропали, чи покінчили самогубством. Можна здогадатися, що місцеві жителі, які мешкали у селищі Биківня, відразу побачили, що саме «возили» вантажівки й трамвай, які супроводжували озброєні представники  органів державної безпеки, на огороджену територію  лісу. Та розмови на цю тему почалися тільки восени 1941 року. У 1944 році биківнянські могили були оголошені радянською комісією у справі воєнних злочинів «похованням в’язнів Дарницького табору військовополонених». Це виглядало переконливо, бо сам табір знаходився неподалік, і в ньому загинуло більше як 75 тисяч бійців та командирів Червоної армії. Однак розмови про довоєнні розстріли не вщухали, і в 1971 році Биківнею зайнялася нова урядова комісія, яка підтвердила висновок попередньої. Такої версії дотримувалася й третя комісія, яка працювала в 1987 році. Для більшої переконливості у Биківні було встановлено пам’ятну плиту з написом: «Тут поховані радянські солдати, партизани і цивільні громадяни, знищені фашистськими загарбниками у 1941-1943 рр.».

Серед тиші під прикриттям розлогих дерев лежить і творча еліта нації, зокрема: Абчук Аврам Пінхусович, письменник із Луцька – розстріляний за «шпигунство»;  Бабій  Адам Минович – диригент із села Ріпки на Черкащині – розстріляний за «створення низки петлюрівсько-націоналістичних організацій»;  Багров Михайло Федорович – режисер із Херсонщини; Бен (Дюженко) Степан Федорович  – поет із села Лозоватка на Звенигородщині – розстріляний за службу у штабі С.Петлюри, «банді» Гризла та мав зв’язки з СВУ; Бойчук Михайло Львович – маляр Київського художнього інституту, родом із села Романівка на Тернопільщині – розстріляний як «терорист»; Борисов Микола Андрійович, письменник із Черкас – розстріляний за «експериментизм»; Булатович Микола Євгенович – поет, літератор, журналіст із Канева – розстріляний як «член української  націоналістичної фашистської терористичної організації»; Буревій Кость Степанович – письменник із села Велика Меженка на Воронежчині – розстріляний на підставі «кіровської постанови від 01.12.1934 року»; Величко (Гольберштат) Лев Ісайович – журналіст, керівник Українського товариства культурних зв’язків із закордоном – розстріляний як  член «націоналістичної організації, німецький та польський шпіон, троцькіст»; Влизько Олекса Федорович – письменник із села Коростень на Новгородщині – розстріляний за «належність до ОУН»; Гордієнко-Летучин Олександр Федорович – режисер Київського робітничо-колгоспного театру – розстріляний як «націоналіст»; Донець Михайло Іванович – оперний співак, народний артист УРСР – розстріляний як «ворог народу»; Дубовик Михайло Тадейович – письменник, поет  та журналіст із села Межиріч на Сумщині – розстріляний як «націоналіст та член підпільної організації Сад-Сула»; Дурдуківський  Володимир Федорович літературознавець і публіцист із села Пединівка на Черкащині – розстріляний за участь  в діяльності організації  СВУ; Єзерницький Леонтій Олександрович – редактор видавництва  «Радянська школа» – розстріляний  за те, що «дружив із ворогом народу Затонським»; Йогансен Майк (Михайло) Гервазійович – літератор із Харкова – розстріляний як «націоналіст»; Калянник (ов) Іван Іванович – поет із Харкова – розстріляний як «ворог народу»; Кац Семен Маркович – літератор-перекладач, журналіст – розстріляний як «ворог народу»; Коваленко Борис Львович – літературний критик – розстріляний як «націоналіст»;  Козорозі (Козоріс) Михайло Кірович (Кирилович) – книгознавець, член об’єднання «Західна Україна» – розстріляний за приналежність до «Української військової організації»; Конський Федір Олексійович – скульптор – розстріляний як «ворог народу»; Коршак Кирило Юхимович (літературний псевдонім  О.Лан) – поет з Городища на Черкащині – розстріляний як «націоналіст»; Коряк Володимир Дмитрович – літературний критик із міста Слов’янськ на Донеччині – розстріляний як «буржуазний націоналіст і терорист»;  Крушельницький  Іван Антонович, син А.В.Крушельницького – поет, драматург, публіцист – розстріляний за «приналежність до ОУН»; Кулик  Іван Юліанович – поет, прозаїк, публіцист, директор Партвидаву ЦК ВКП(б)У – розстріляний як «націоналіст і терорист»;  Лещенко Пилип Іванович – журналіст із села Володарка на Київщині – розстріляний за «участь у збройному повстанні»;   Макаренко Іван Кирилович – журналіст із Полтавщини – розстріляний за «приналежність до націоналістичної організації»; Маловічко Іван Кирилович – поет і прозаїк  із села Верещаки на Черкащині – розстріляний як «націоналіст»;  Михайлюк Андрій Семенович – поет із села Германівка на Київщині – розстріляний як «націо¬наліст-терорист»; Мошинська Ядвіга Феліксівна – літпрацівник і перекладач – розстріляна як «націоналіст»; Падалка Іван Іванович – художник-монументаліст із села Жорнокльови на Київщині – розстріляний за «співучасть в діяльності контрреволюційної організації»; Пастушенко ( з роду Мисько) Юлія Семенівна (літературний псевдонім Мирослава Сопілка) – поетеса з міста Винники на Львівщині – розстріляна  за «приналежність до письменницької організації «Західна Україна» і як націоналістка»; Патяк Анатолій Федорович – письменник із села Юліївка на Запоріжжі – розстріляний як «націоналіст-терорист»; Пилипенко Сергій Володимирович – письменник, поет-байкар, директор Інституту імені Т.Шевченка – розстріляний як «приналежний до української терористичної організації»; Савицький Олексій Васильович (літературні псевдоніми – Юхим Ґедзь, Олесь Ясний) – письменник із міста Золотоноша на Черкащині –  розстріляний як «націоналіст-терорист»; Савченко Яків Григорович  – письменник із села Луценки на Полтавщині – розстріляний як «націоналіст -терорист»; Седляр Василь Феофанович – художник, педагог із Полтавщини – розстріляний  як «націоналіст»; Семенко Михайло Васильович – поет-футурист із села Кибинці на Полтавщині – розстріляний «як ворог народу»; Скуба Микола Якович – поет із Чернігівщини, розстріляний «за терористичну діяльність»;  Соколовський Олександр Олександрович – письменник  із міста Конотоп на Сумщині – розстріляний «як націоналіст–терорист»; Теодор Йосип Борисович – журналіст із Харкова – розстріляний як «шпигун»; Черняхівська – Ганжа Вероніка Олександрівна – поетеса й перекладачка, донька вчених – Олександра і Людмили Черняхівських – розстріляна  як «шпигунка»; Чечвянський (Губенко) Василь Михайлович – літератор, брат Остапа Вишні – розстріляний як «націоналіст-терорист»; Чигирин Віталій Єлисейович – письменник, публіцист – розстріляний як член «націоналістичної терористичної шпигунської організації»; Шрум  Лев Якович – вчений в галузі ядерної фізики, публіцист із Черкащини – розстріляний  за те,  що «является активным участником контрреволюционного троцкистского,  меньшевистского  подполья  в  Киеве  и был непосредственно  связан  с подпольным центром»;  Якубовський Фелікс Болеславович – літературний критик – розстріляний як «польський шпигун»; Ярошенко Володимир Мусійович (літературний псевдонім Воляр) – письменник із села Яхники на Полтавщині – розстріляний як «терорист»…

Упродовж останніх років багато хто займався питанням дослідження трагедії  Биківні, намагаються облаштувати цю пам‘ятку народної скорботи. Тут і вчені-історики,  громадські організації,  письменники і журналісти.  Різні дослідники, різні думки, різні оцінки. Але, на жаль, всі ці роботи ведуться без якоїсь системи. Тому чимало досліджень дублюється, справа визначення та ідентифікації похованих ледь тупцює на місці. Віддання пошани загиблим стає складною справою. Дати точну відповідь на запитання, скільки ж усього жертв поховано в Биківнянському лісі, на даний момент практично неможливо. Масштаб репресій (зараз доведено, що мінімальна кількість загиблих – близько 100 тисяч людей), називається й інша цифра – 120 – 130 тисяч. Але вже знаємо достеменно: у тиші високих сосен покоїться  цвіт нації – творча еліта українського народу.



http://dnipr.kievcity.gov.ua/files/2013/10/22/pamyatnik_represovan.jpg

Учень 4.

Довідка

У Биківні знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об'єкт спеціального призначення НКВД, де у кінці 30-х - в 40-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Встановлено, що в районі села Биківня закопували приречених до розстрілу в позасудовому порядку, вирок стосовно яких виконано у місті Києві. За даними науковців, у Биківнянському лісі покоїться близько 100 тис. репресованих комуністичною владою. На сьогодні за виявленими і опрацьованими співробітниками СБУ документами встановлено прізвища 14191 особи. Ці могили було розкрито на огляд громадськості під час окупації німецькою владою з метою викриття злочинів більшовицького режиму. Однак після закінчення війни радянською владою всю інформацію було знову засекречено і проведено «власні розслідування»: три державні комісії 1945, 1971, 1987 рр. оголосили про те, що у Биківні поховані жертви фашизму. При цьому в ході діяльності останньої з них було виявлено та знищено багато документів. Лише четверта комісія у липні 1989 року оголосила, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій. Биківня є лише одним з багатьох поховань жертв комуністичного терору. Криваву географію виявлених місць поховань описано 28 лютого 1989 р. у таємному листі Голови КДБ УРСР М. Голушка Першому секретареві ЦК Компартії України В. Щербицькому: Бердичів - район єврейського цвинтаря; Вінниця - парк культури і відпочинку, колишній міський цвинтар, сад по вулиці Підлісній; Дніпропетровськ - 9-й кілометр Запорізького шосе; Донецьк - район шахти №11 Кіровського району; Івано-Франківськ - урочище «Дем'янів Лаз»; Кам'янець-Подільський - русько-фільварочний цвинтар та поблизу села Кам'янка; Луганськ - окраїна міста, урочище «Суча Балка»; Одеса - другий християнський цвинтар; Полтава - район піщаного кар'єру поблизу села Макухівка, урочище «Триби»; Суми - центральне міське кладовище; Умань - братська могила; Харків - лісопаркова зона; Хмельницький - один з об'єктів колишнього обласного управління НКВД, де наприкінці 1960-х років побудовано Центральний універмаг; Черкаси - старий єврейський цвинтар по вулиці Т. Шевченка; Чернігів - лісовий масив в районі села Холявіно.

Розстріли й масові безіменні поховання відбувалися в 30-40-х роках у Білій Церкві, Маріуполі Донецької області, Ніжині Чернігівської області, Золочеві та Стрию Львівської області, Чорткові, Бережанах, Кременці Тернопільської області, інших місцях.

биківня

Ці могили було розкрито на огляд громадськості під час окупації німецькою владою з метою викриття злочинів більшовицького режиму. Однак після закінчення війни радянською владою всю інформацію було знову засекречено і проведено «власні розслідування»: три державні комісії 1945, 1971, 1987 рр. оголосили про те, що у Биківні поховані жертви фашизму. При цьому в ході діяльності останньої з них було виявлено та знищено багато документів. Лише четверта комісія у липні 1989 року оголосила, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій. Трагедія Биківні стоїть в одному ряді із такими злочинами як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр чи Катинський розстріл. 30 квітня 1994 року відбулося відкриття Биківнянського меморіального комплексу жертвам комуністичного режиму.



биківня

2001 року Кабінет Міністрів України під керівництвом В. Ющенка прийняв Постанову "Про створення державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».

17 травня 2006 р. Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про надання Державному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» статусу національного. Поляків та українців ховали поруч, хоч раніше польська сторона й наполягала на тому, аби поховати їх у окремій могилі. На церемонію перепоховання прийшли люди, які втратили дідів та прадідів під час сталінських репресій.

Правознавці

У чому треба було звинуватити людину, щоб присудити її до страти? 54-та стаття Кримінального кодексу УССР, затвердженого 1927 р., мала такі пункти: 1) зрада батьківщини; 2) збройне повстання; 3) контрреволюція; 4) допомога міжнародній буржуазії; 5) пропаганда війни; 6) шпигунство; 7) шкідництво; 8) тероризм; 9) диверсії; 10) антирадянська агітація; 11) контрреволюційна організація; 12) недонесення органам про злочин; 13) служба у ворожій армії, контрреволюційна діяльність до і після революції. Арештованому інкримінували одне із звинувачень, змушували, катуючи на допитах, підписати зізнання, додавали ще невдоволення радвладою, колективізацією, голодомором і підписували смертний вирок за ст.54.



Історики

Розстрілювали вночі – між 23-ю і 24-ю годинами. Так були знищені мільйони кращих синів і дочок України як помста українському народові за бажання мати свою незалежну державу, за спротив колективізації й обурення штучно організованим страшним голодомором 1933 р. Що мільйони розстріляних і замучених диктаторським режимом були людьми невинними, свідчить те, що всі вони після смерті Сталіна реабілітовані за відсутністю злочину. Отже, злочинниками є не ті, кого розстрілювали, а ті, хто розстрілював – як виконавці, так і замовники. Уособленням цього кривавого терору 30-х є лиховісні постаті Сталіна, Єжова, Ягоди, Вишинського, Когановича, Постишева та інших поплічників "вождя всіх народів".



Слово вчителя

Сьогодні ви дізнаєтесь лише про кількох із 150 тисяч розстріляних. Це люди, які жили і працювали у трагічну добу, яку ми називаємо ще Розстріляним Відродженням. Їх залучили в різних місцях тодішньої величезної імперії, але символічно вони поховані й записані в мартиролог Биківні.

Встановлено, що своя Биківня була не лише в Києві (Биківня-1), а й у містах Умані (Биківня-2), Білій Церкві (Биківня-3), Черкасах (Биківня-4), Житомирі-5). Однак багатьох із розстріляних привозили й ховали саме в Биківні-1, біля Києва. Тому упорядники книжки вважають, що 19-й і 20-й квартали лісу в Биківні повинні стати символічним місцем поховання уродженців Київщини, хоч би де вони були розстріляні в міжвоєнні 1929 – 1941 рр., та для всіх, кого знищили і замучили в усіх концентраційних таборах СРСР.

Такого висновку дійшли і члени Товариства репресованих, побачивши в Биківнянському лісі- меморіальні таблички українському поетові Євгенові Плужнику (помер на Соловках) та професорові-мовознавцю Миколі Трохименку (розстріляний у Сандормосі).

Україна всіх своїх закатованих синів і доньок пам’ятає та вшановує в Биківні під Києвом.

Люди, про яких ми сьогодні будемо згадувати, жили і працювали у трагічну добу, яку ми називаємо ще Розстріляним відродженням. Їх замучили в різних місцях тодішньої величезної імперії, але символічно вони поховані й записані в мартиролог Бикивні. Згадаймо ті часи.

20 – 30-ті роки ХХ ст. насичені багатьма доленосними історичними подіями; стали природною межею нової та новітньої літератури; українські митці активно шукали свої шляхи в літературі; розпочався поділ на "свої" і "чужих"; тоталітарний режим набирав обертів: влада все жорстокіше втручалася в мистецький процес і намагалася його контролювати.

Значною подією стала літературна дискусія 1925 – 1928 рр, яку розпочав і продовжив М.Хвильовий памфлетами "Камо грядеш?", "Думки проти течії", "Україна чи Малоросія?" та "Апологети писаризму". Письменник виступив проти примітивізму та епігонства радянської літератури.

Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла з мистецької в політичну, особливо після проголошеного Хвильовим гасла "Геть від Москви!", котрий мав на увазі, що не можна брати за зразок популярні в той час російські виробничі романи, частівки, агітки як "високу поезію".

У дискусію втрутилася партія. Початком масового зникнення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12 – 13 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового.

1934 року почалися масові арешти письменників за сфабрикованими звинуваченнями.

(Г.Косинка, О.Близько, Д.Фальківський, Є.Плужник, В.Підмогильний , В.Поліщук, М.Йогансен, М.Вороний). Наступного року заарештували М.Зерова, Л.Филиповича, М.Драй-Хмару, Б.Антоненка-Давидовича та інших.

Для українських письменників сталінські кати вибирали особливі концтабори і тюрми. Досить назвати лише горезвісні Соловки. З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року "на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції" біля станції Медвежегорськ у Карелії розстріляли 1100 в'язнів – приурочено, офіційно "на честь".

Цей рік став кульмінацією дій радянського репресивного режиму. у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку "українських буржуазних націоналістів", розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валерян Підмогильний, Павло Филипович, Валерян Поліщук, Григорій Епіх, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації. Тому цей період називають ще "розстріляним відродженням".


Виразне читання учнями напам'ять уривка поеми В.Сосюри "Розстріляне безсмертя".

1-й читець.

...В вікно б’є вітер непривітний,

дощем, як снігом в час зими.

І дивляться Василь Блакитний,

і Хвильовий на мене з тьми...

Чого ви дивитесь із ночі?..

Ви прожили свій вік не зря...

В одного сині-сині очі,

в другого ж карі, як зоря,

коли прибій в граніт гуркоче

і кида бризки з янтаря...

Ви не боялись бога й чорта,—

ви віддали борні свій спів.

Один умер через аорту,

а другий сам себе убив...

Убив себе, але не спів,

був друг мені і друг Еллану,

і на житті своїм, о гнів! —

як Микитенко говорив,

«поставив крапку олов’яну*.


2-й читець

А Микитенка хто убив?..

Все та ж змія проклята, чорна,

що в наші лави заповзла

і нас, синів ковадла й горна,

таємно жалила й пекла

тортур залізом... повна шалу,

вона вела у тьмі бої

і в Революцію стріляла

безсмертним іменем її!..

Душа Миколи Куліша

крилами б’є в вікно блакитне

крізь ніч, похмуру й непривітну,

в мою поему поспіша.

Він геній був... І от не стало

орла духовних тих висот,

куди послав його народ

і партія куди послала.

Пішов у небуття, як дим...

І Курбас Лесь пішов за ним.

Серця спинились їхні чулі

од голоду, а чи від кулі...

І ті, кого любить я звик,

і Кириленко, і Кулик,

що з нами йшли у даль щасливу,

і Підмогильний, і Вражливий,

що з смертю вийшли на двобій,

Кривенко, Плужник, Лісовий

стоять, мовчать у тьмі страшній...

Стоїть в очах примарне військо...

І дивляться Близько й Фальківський,

із глибини і тишини

вітають Мисика вони...

Не чуть за вікнами сирен...


3-й читець

А я дивлюсь у ніч патлату...

Й заходить тихо у кімнату

печальний Миша Йогансен...

Він теж упав від кулі ката

лицем униз чи горілиць,

із ним упав Косинка Гриць.

«Прощай, матусенько, єдина!»

Я певен, що так Гриць сказав.

І постріл тяжко заридав...

І цілували губи сина

криваву землю України...

Про них співаю я сьогодні

і про усіх, кого нема,

кого ковтнула смерті тьма...

Їх кров наповнила б безодні!..

Досвітній, Епік... Любі, любі,

хоч в пісні воскресить би вас

і той страшний, безумний час!..

Аж ось іде Гордій Коцюба,

у кому лева міць жила,

й сідає мовчки край стола...

«Чи всі зібрались?» Ще нема

Панаса Любченка і Лева,

що звався Скрипником... (Крицева

у нього вдаченька була).

І ще Затонського нема.

Смерть гордий дух їх переміг,—

то тільки тіло сталь порвала...

Нехай фізично вбили їх,

але їх дух не розстріляли!

Хай лине спів, як гул пожеж,

і про товаришку Левкович!..

Зайшли Затонський, Скрипник теж

і Любченко Панас Петрович.
4-й читець

А ось із зором, повним мук,

іде Валерій Поліщук...

«Ну що? Зібралися, вояки?

Стіл круглий, тут усі однакі»,—

лунає голос, мов з-за хмар.

Сидять, хитають головами й

на мене дивляться... Уперті,

чужі хитанням і журбі,

вони були у боротьбі

за Україну і за Русь...

Так тяжко плачу і дивлюсь

я на розстріляне безсмертя,

як на дитя убите мати...

Страшний пройшли ми, друзі, час.

Та як живі вони між нас

і будуть жить на горе кату!..

Безсмертя ж бо не розстріляти!


5-й читець

І знов... Озерський... Пилипенко...

Страждали ви од тих же рук,

що і Федькович, і Шевченко,

й Франко Іван... На ниві мук

один серця довбав нам крук

і додовбав-таки, проклятий,

зальотний гість у нашій хаті,

на золотій землі моїй...

Та не програли ми двобій,

хоч воробйови нас в ці роки,

що в даль летять, немов потоки,

рвучи майбутнього загать,

духовно хочуть розстрілять..


6-й читець.

А в саду гнуться пишні віти,

життя так радісно шумить

багряним прапором в блакить...

О ні! Безсмертя не убити!

Ми будем, браття, вічно жить,

як і вкраїнська наша мова.

Я не боюся Воробйова,

хоча ще точить з серця кров

цей колективний воробйов

під маршу радісного звуки...

Але йому одсохнуть руки...



Літературознавці

Репресії проти митців.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У 1930 році був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені противіце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, учителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки й культури, жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели й кінорежисера О. Довженка. У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр «Березіль», арештували й розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками впродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.


Учитель.

Сьогодні ми згадаємо й пом’янемо поетів: Миколу Костянтиновича Зерова,Михайла Опанасовича Драй – Хмару,Михайла Йогансена,Євгена Плужника,вченого, фольклориста, етнографа Антона Івановича Онищука.

Літературознавці

1 –й виступ

Микола Костянтинович Зеров

(Запалюється 1-ша свічка)

(1890 – 1937)

http://images.myshared.ru/417572/slide_7.jpg

Поет літературознавець, професор Київського університету. Народився 1890 р. в м.Зінькові на Полтавщині в сім’ї вчителя. Доля Миколи Зерова була трагічна. Один з найяскравіших талантів українського письменства, блискучий критик і полеміст, поет, перекладач, історик і теоретик літератури, педагог, лідер неокласиків, натхненних багатьох унікальних видань на 45-му році життя був звинувачений у керівництві террористичною організацією.

Зеров наполегливо працював і на перекладацькій ниві, дав високі зразки талановитого відтворення українською світових поетичних шедеврів. Він перекладав Лікреція, Вергілія, Гарація, Овідія, Пушкіна, Лермонтова, Брюсова, Міцкевича, Петрарка, Гете, Байрона. І всі переклади – з мови оригіналу.

М.Зеров – першорядний майстер сонетної форми віршів. Послухаймо його сонет "Суниці".



Верхами сосон шум іде розлогий

І хмарою пухнастою темнить

Високий день і осяйну блакить;

У буйних травах плутаються ноги.

Отак би тут упасти край дороги,

Примкнувши вії, і хоча б на мить

Од псів гавкучих солодко спочить

Од ницих душ, підступства і тривоги.

А там , по хвилі набіжного сну,

Натрапить знов на риму голосну,

На ритми, десь у серці позосталі;

І, соків землених відчувши міць,

Розплющить очі і зустріть королі

Таких веселих запашних суниць.

28 квітня 1935 р. Миколу Зерова заарештовують. Після місяців допитів, катувань і ганебного "суду" в лютому 1936 р. М.Зерова висилають на Соловки на 10 років концентраційних таборів.

9 жовтня 1937 р. М.Зерову П.Филиповичу, М.Вороному та Б.Пилипенкові була при перегляді іншої справи винесена вища міра покарання. Причини? Хто на це відповість?

Розстріляли їх 3 листопада.

Здається це був якийсь фантаемогоричний день на Соловках. Саме 3 листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: "Здоровий, цілую тебе, сипочка". А наступного дня не стало і Г.Епіка.

Тяжка українська доля привела М.Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Але минають десятиліття, і його ясна, чітка думка дедалі потужніше входить у культурне життя народу. Ім’я М.Зерова стає символом справжнього національного відродження.



2 –й виступ

Михайло Опанасович Драй-Хмара

(запалюється друга свічка)



http://svitppt.com.ua/images/19/18800/960/img10.jpg

Михайло Опанасович Драй-Хмара – це поет, талановитий літературознавець, мовознавець. Народився 10.10.1889 р. у с.Малі Канівці на Черкащині в козацькій родині, закінчив колегію П.Галагана та історико-філологічний факультет Київського університету, професор Кам’янець-Подільського університету, Київського медінституту, НДІ мовознавства ВУАНу.

Засуджений 28.03.36 р. на 5 років концентраційних таборів. Згодом додано ще 10 р. Помер 19.01.1939 р. на Колимі "від ослаблення серцевої діяльності". Реабілітований 1989 р. На той час Михайло Драй-Хмара. Юрій Клен. Филипович, М,Рильський, Зеров належали до літературного угруповання неокласиків. Це і є те "гроно п’ятірне нездоланих співців", якому він присвятив сонет "Лебеді". Вірш викликав шалену лють у супротивників. На них посипалися безпідставні звинувачення в політичній ворожнечі до радянської влади. Живим із п’ятірки залишився тільки Рильський.

Драй-Хмару, Зерова, Филиповича було репресовано і фізично знищено.

3 –й виступ

Михайло (Майк) Гервасійович Йогансен.

(Запалюється 3-тя свічка)



https://encrypted-tbn2.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcqr6ylpqyaqlqqadbcg1ziu2j5ehmzbsl7zkqx3lfuhpbhjvw0s

Письминник, перекладач, журналіст, критик. Народився у сім’ї вчителя у Харкові, закінчив Харківський університет, володів слов’янськими й скандинавськими мовами, а також англійською, французькою, старогрецькою та латинською. Був членом Спілки пролетарських письменників "Гарт", вільно виявляв свою творчу індивідуальність, став засновником пригодницького жанру в українській літературі. Арештований у Харкові 18.08.1937 р. як український націоналіст, засуджений на смерть і розстріляний 27.10.1937 р. в Києві. Майкл Йогансен – один з найталановитіших майстрів поетичної мови, ювелір слова, яскравий представник модерного романтизму 20-х рр., здібний мовознавець.



Люблю тебе – не знаю слів

Тієї пісні лісової.

Крізь верховиння ясенів

Сніжини розтають весною.

Пташиний виклюнеться спів

Із лісовиного спокою…

Хай пронесеться листям слів

І спиниться понад тобою.

4 –й виступ

http://svitppt.com.ua/images/31/30015/770/img0.jpg

Євген Плужник

Це один із найвизначніших українських поетів ХХ ст. Народився 26 грудня 1898 р. в степовій слободі Контемирівці (тепер смт Воронезької області), вчився у кількох гімназіях – в Богухарі, Ростові, Боброві та ветеринарно-зоотехнічного інституту ім. М.Лисенка. Але залишає ці інститути, щоб знайти своє покликання в поезії. Усього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого письменника. Разом з багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив під свої жорна сталінських репресій, що означали планомірне знищення української інтелігенції.

Заарештований у грудні 1934 р., він був засуджений до розстрілу, заміненого десятьма роками ув’язнення. 2 лютого 1936 р. Є.Плужник, важко хворіючи, помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

Учитель.

Наступна розповідь – про замученого і розстріляного в Биківні вченого, фольклориста й етнографа Антона Онищука. Ось ми стоїмо біля сосни, де висить табличка з підписом Онищук Антон Іванович – науковець. Пом’янімо хвилиною мовчання цю людину. Запалюється свічка.



5 –й виступ

Антон Іванович Онищук

Народився 1883 р. в м.Коломиї на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина). Спочатку вчився у виділовій школі, потім – у Станіславській учительській семінарії і заочно в Чернівецькому університеті, де закінчив курс народознавства. Для підвищення своїх фахових знань виїжджав до Відня, Праги, Будапешта, Гамбурга. Знав українську, російську, польську, німецьку мови.

Ще працюючи вчителем зібрав багато речей матеріальної культури, розпочав систематичні етнографічні дослідження на Гуцульщині. У Коломиї видав збірник "350 загадок молодим і старшим на забаву".

За українофільську діяльність австро-угорська влада кілька разів звільняла вченого з роботи, а в 1907 р. його заарештували.

Під час першої світової війни Онищук служив у австрійській армії санітаром, але й тоді цікавився матеріальною і духовною культурою в тих селах, де йому доводилося бувати, записував воєнні пісні, весільні звичаї та інше.

3 квітня 1920 р. Антон Іванович оселяється в Києві, працює у Всеукраїнському історичному музеї (завідує відділом рукописів та стародруків). За дорученням УАН виїжджає в село Старосілки Остерського повіту Чернігівської області, де засновує першу спеціальну науково-дослідницьку станцію, проводить стаціонарні етнографічні дослідження, докладно вивчає народне будівництво, одяг, заняття селян, збирає експонати для музею. На основі зібраних матеріалів 1922 р. в Києві відкрився музей з такими відділами: народна побутова техніка, харчування, ловецтво, рибальство, хліборобство, скотарство, одяг, народна архітектура, громадське життя, порівняльне народознавство та відділ стаціонарного вивчення села (10 тисяч експонатів). Музей – зажив популярності не тільки в СРСР, а й у всій Європі.

У 1927 – 1933 рр. Онищук обіймає посаду доцента Київського художнього інституту, викладав етнографію, історію та техніку музейної справи. У цей час в Україні почалися сталінсько-кагановські репресії. Майже всіх науковців у царині народознавства було репресовано, Не оминула ця трагічна доля й Антона Онищука. 14.10.1937 р. його засудили до страти за статтю 54 (як і тих письменників, про яких ми говорили) і 19.10.37 р. розстріляли в Биківні.
Слова вчителя .

Ситуація.що склалася навколо українських письменників у 1930-ті роки, нагадувала відомий сюжет народних казок, коли герой доходив до каменя з написом: "Направо підеш – живим будеш, але позбудешся коня, наліво підеш — багатим будеш, прямо підеш смерть знайдеш". Тих, хто йшов прямо, писав правду, чекала більшовицька куля або страждання в таборах ГУЛ агу. Кому вдалося емігрувати — навіки позбувся батьківщини, слави українського письменника. І лише ті, хто "перебудувався", став на службу ідеології комуністичної партії, оспівував "світле майбутнє2 й прекрасне нинішнє, отримували звання, нагороди, почесті й достаток. Але ми не можемо їх засуджувати, таким був той страшний час. Та й християнська мораль говорить: "Не суди, . не будеш осуджений сам".


Словникова робота

Репресії. Утиск, гоніння, переслідування. Захід державного примусу, покарання.

Користуючись інформацією, отриманою під час уроку, складіть асоціативний кущ до слова:


Користуючись інформацією, отриманою під час уроку, складіть асоціативний кущ до слова репресії.




Випереджувальне завдання.

Проблемна ситуація.

Власне висловлювання учнів.

1. Добро завжди має перемагати – про це вам говорять батьки, вчителі. Але ж відомо, що будь-яка перемога дається важко, бо вона пов'язана з певним насильством.



Як добро має перемагати в нашому складному світі?

Висловлювання учнів.

Я вважаю, що добро має перемагати завжди. Адже, інакше, як жити? На чому виховувати нове покоління? Але мені дуже хотілося б, щоб воно перемагало без застосування насильства. Годі крові, мук і стогону на цій землі. У кожній ситуації треба бути виваженим, засоби боротьби зі злом слід вибирати обдумано, щоб менше нашкодити іншим.

Але ж бувають такі ситуації, коли на зло треба відповідати насильством, щоб урятувати життя своє, своїх близьких і цілої країни. Адже, ми всі знаємо, що життя людини - найвища цінність на землі.

Багато прикладів на підтвердження цього аргументу можна знайти в історії людства. Під час Другої світової війни наші війська чинили збройний опір фашистам, захищаючи свою землю, свою родину. Зараз наші солдати визволяють Східну Україну від терористів. Це наші герої.

Таким чином, вибираючи засоби боротьби зі злом, треба бути дуже виваженим і обережним.

2. Двадцяте століття - це століття великої боротьби за незалежність, гідність, соборність нашої держави. За ідею, державність, волю патріоти гинули на Соловках, Сибірах, Магаданах, певних Биківнях. Чи виправдана ця боротьба? Заради чого вона? Заради кого? Чи продовжуємо ми цю боротьбу у ХХІ столітті.

Викладіть ваш погляд на цю проблему.
Висловлювання учня.

Я твердо переконаний, що наші патріоти недаремно боролися і гинули за свою рідну землю. Ціною власних зусиль і свого життя вони будували нову Україну. Завдяки їм, ми маємо гідність, волю, державу. Ніколи не зітруться з пам'яті Соловки, Сибіри, Магадани. Ніколи не відійдуть у Лету імена тих, хто боровся заради розквіту і утвердження своєї держави. Ми продовжуємо цю боротьбу ХХІ столітті. На жаль, ця боротьба знову кривава, але ми вистоїмо. У мирнім спротиві за свої ідеї, за Європейську Україну стали на майданах батьки і діти. Це була революції гідності, яка багато чому нас навчила. Майдан згуртував нас, зробив сильнішими. Ми пишаємося нашими воїнами, які захищають Донбас, Донецьк, Луганськ і віримо, що наша багатостраждальна рідна Україна вистоїть і буде сильною соборною державою.Ті, хто пішов добровільно захищати Україну від сеператистів та російських агресорів, для мене справжні герої. Це відроджений цвіт нашої нації.
IV. Закріплення знань, умінь та навичок.

Евристична бесіда

1. Чим корисний був для вас урок біля Биківнянських могил?

2. Що на уроці найскладнішим для тебе? Над чим доведеться попрацювати більше?

3. Якби треба було зобразити добу 20 – 30-х рр. ХХ ст. в кольорі, які б фарби ви вибрали? Чому?

4. Який факт із літератури 20 – 30-х рр. ХХ ст. вразив вас найбільше, чому саме?
Особистісно зорієнтований прийом "Палітра емоцій"

Із поданого переліку вражень, почуттів виберіть п'ять слів, що відповідають вашому внутрішньому стану в цю хвилину:



Співчуття, захоплення, спокій, переживання, біль, відчай, легенький смуток, умиротворення, страх, зневіра, журба, світла печаль, ненависть, байдужість.
V. Підбиття підсумків уроку.
Інтерактивна вправа "Мікрофон"

  • Що вас найбільше вразило від почутого і побаченого?


VI Домашнє завдання.

1. Дати розгорнуту відповідь на запитання: "Розстріляне Відродження" – суто національне явище чи загальна риса тоталітарної доби?

2. Прочитати книгу Миколи Марковича Роженка «
Література.

1. Биківнянські могили. Історична довідка / Офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті

2.Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України.- К.: В-во «Наукова думка», 2003. — 688 с.: іл.

3. Кирей В. Заповідники - від слова "заповідати" // Уряд. кур'єр. - 2005. - 15 жовт. - С. 7

4. Полюшко Г. Кому повернуть хрести? // Дзеркало тижня. – 2004. – 27 листоп. – С. 16.

5. Стріха М. Лавра без лаврового вінка // Україна молода. – 2005. – 10 черв. – С. 14.

5. Микола Маркович Роженко. Книга-мартиролог

Свідчать сосни Биківні:

злочин проти людства.
3. Зразок твору-роздуму "Краса і біль рідного краю".

  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка