Суспільно-політичний національний рух в Україні на початку XX ст



Скачати 269.53 Kb.
Дата конвертації18.04.2016
Розмір269.53 Kb.
У другій половині XIX на початку XX ст. на західноукраїнських землях продовжував розвиватися суспільно-політичний рух, у якому діяли різні течії, але головним чином москвофіли, народовці і націонал-демократи. З кінця 80-х років народовці здобули остаточну перемогу над москвофільським рухом. У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії: 1890 р. – Русько-українська радикальна партія (РУРП), 1899 р. – Українська національно-демократична партія (УНДП), 1899 р. – Українська соціал-демократична партія (УСДП) та інші. Відтоді політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині.
Суспільно-політичний національний рух в Україні на початку XX ст.
Загострення суспільних суперечностей, наростання революційного руху і посилення національного гніту викликали на початку XX ст. пожвавлення українського національного руху. Якщо в другій половині XIX ст. в національному русі в Україні здебільшого брала участь лише інтелігенція, то на початку XX ст. з розгортанням масової політичної боротьби в національному русі зростає роль робітничого класу і селянства. Наростання революційного руху робітничого класу і селянства, активізація земсько-ліберальних виступів, дедалі ширше включення національного руху радикально настроєної молоді і його все більша політизація зумовили виникнення українських політичних партій.
П
Ліберальна

і демократична

інтелігенція

в українському

національному русі
ісля скасування кріпосного права у суспільно-політичному русі України сформувалися дві течії: ліберальна, носієм якої в основному була буржуазія, і революційно-демократична, за якою стояли народні маси, перш за все селянство.

Опорними пунктами ліберальної інтелігенції стали земства,

створені після земської реформи 1864 року. У Київській, Полтавській і Волинській губерніях, де царизм запровадив земства, лише в 1911 р. осередками ліберально-буржуазного руху стали судові установи та міські думи. Ліберали-земці у своїх адресах, петиціях, клопотаннях, проханнях, з якими вони зверталися до царя й урядових установ, у виступах на різних засіданнях, у статтях, опублікованих у пресі, говорили про бажаність ліквідації пережитків кріпосництва – зменшення надто високих викупних платежів, збільшення селянських наділів, надання селянам кредиту для купівлі землі тощо. Відомі діячі української ліберальної інтелігенції О. Русов, О. Ліндфорс, М. Константинович та інші на початку 1878 р. на нелегальній нараді земських лібералів у Ніжині наголошували на невідповідності внутрішнього устрою Російської держави потребам часу й виступали за введення конституційного ладу, буржуазних свобод – свободи слова, друку, недоторканності особи, скасування адміністративного заслання, введення самоврядування, скликання Установчих зборів. Активно діяли ліберали-земці Чернігівської губернії, харківські, полтавські та діячі інших земств України.

Під впливом революційної боротьби робітників і селян на початку ХХ ст. ліберальний рух пожвавився. У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал "Освобождение", редактором якого став П. Струве. У 1904 р. ця група утворила "Союз освобождения", до якого входили І. Петрункевич, А. Пешехонов, В. Богучарський та інші. Діячі земств у 1903 р. організували "Союз земців-конституціоналістів". Земці-ліберали зверталися до царського уряду з проханням провести зверху реформи і певною мірою демократизувати країну. Ліберальна інтелігенція наголошувала, що боротьба проти самодержавного режиму Росії має вестися тільки легальними засобами, закликала однодумців відмежуватися від "насильства і крайностей" революціонерів. З цього часу революційні соціал-демократи повели боротьбу проти лібералів, нещадно викривали їх примиренську позицію, добивалися їх ізоляції від революційного руху.

Представниками революційно-демократичної течії в суспільно-політичному русі були різночинці, революційні народники, які виражали ідеологію селянства, його прагнення до революційної ліквідації всіх залишків кріпосництва і насамперед поміщицького землеволодіння. У 1861 році в Петербурзі виникла революційна організація "Земля і воля" (1861–1864), яка мала своїх прихильників і в Україні. Члени цієї організації В. Козлов, А Нечипоренко, І. Андрущенко та інші активно поширювали листівки та прокламації, закликаючи український народ до революції.

Новим етапом революційно-демократичного руху було народництво, яке відображало інтереси пореформеного селянства. Один із перших народницьких гуртків виник в Києві. Очолив його студент П. Аксельрод. Такий самий гурток, в якому налічувалося 115 чол., у 1873 р. сформувався в Одесі. До нього входили відомі в майбутньому революціонери-народники А. Желябов, С. Чудновський, В. Костюрін та ін., а очолив його Ф. Волоховський. Члени цих гуртків, щиро вірячи в революційні можливості селянства, щоб підняти його на революцію, пішли "в народ". Але надії народників не виправдалися. Незабаром вони розчарувалися в готовності селян сприйняти ідеї соціалізму. Репресії царизму, які обрушилися на народників, в результаті яких понад тисячу з них було заарештовано, остаточно похитнули їх ідейні позиції.

Народники вирішили перейти до нової тактики об’єднання розрізнених гуртків у єдину організацію, яка б спрямувала діяльність усіх революційних сил на боротьбу за землю і волю. Таку організацію було створено в 1876 році у Петербурзі. У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед яких були й вихідці з України: Й. Аптекман, Л. Дейч, С. Кравчинський, Д. Лизогуб та ін. У програмі наголошувалося на необхідності створення революційних організацій, розгорнення широкої агітації серед населення і організації збройних бунтів. Причому захопити владу передбачалося шляхом насильницького перевороту.

В Україні в 1875 р. народники об’єдналися в гурток "південних бунтарів" кількістю 30 чол., організаторами якого стали В. Деборін-Маркієвич і Я. Стефанович. Вони намагалися встановити зв’язки із селянами й підготувати повстання, але й ця спроба не дала бажаних наслідків. В результаті переслідування царських властей у 1876 р. гурток перестав існувати. Внаслідок великих втрат народницького руху й внутрішніх незгод організація "Земля і воля" в серпні 1879 р. розпалася і на її основі виникли дві організації: "Народна воля" та "Чорний переділ". Народовольці перейшли до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих бунтарських позиціях. Народовольські й чорнопередільські гуртки активно діяли в Україні. Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін навесні 1880 р. створили в Києві "Південноросійський робітничий союз", програма якого передбачала встановлення такого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю і всім громадянам забезпечувалися б політичні свободи.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років народницький рух переживав складний і тяжкий стан. Революційні народницькі організації були розгромлені, більшість активних діячів було ув’язнено або відправлено на каторгу чи в заслання. У цих умовах панівною в народництві стала ліберальна течія. Ідеологом ліберального народництва в Україні був М. Левицький, який уважав, що врятувати селян від зубожіння може тільки об’єднання їх в землеробські артілі. Ліберальні народники відмовилися від революційної боротьби з царизмом і ставили на меті добиватися поліпшення становища селянства шляхом реформ.

Продовжила цю боротьбу як в Україні, так і в інших національних реґіонах Російської імперії, соціал-демократична інтелігенція. У 80–90-х роках в Одесі, Катеринославі, Харкові, Києві виникають нелегальні марксистські інтелігентські гуртки. У 1897 році в Києві і Катеринославі інтелігенти-марксисти організували "Союз боротьби за визволення робітничого класу". Київський "Союз боротьби" видавав всеросійську "Рабочую газету", з якою пов’язував підготовку першого з’їзду соціал-демократії Росії. Такий з’їзд відбувся 1898 року в Мінську. Серед дев’яти його делегатів чотири прибули з України, а саме: П. Тучапський, К. Петрусевич, Б. Ейдельман і Н. Вигдорчик. З’їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка стала першою в Україні політичною партією загальноросійського спрямування.

Отже, діяльність ліберальної і демократичної інтелігенції мала велике історичне значення в історії українського визвольного руху, який був спрямований проти великодержавної шовіністичної політики царського самодержавства.


Українська культура

в період національного

відродження

У тісному зв’язку з економічними та соціально-політичними процесами розвивалося духовне життя України. Саме розвиток української культури був яскравим виявом формування української нації,

відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.

Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов’янських народів, зокрема з російською культурою. Значну роль у розвитку української культури відігравали столичні міста – Москва і Петербург, де навчалося багато вихідців з України і саме там було опубліковано багато пам’яток українського фольклору, художніх творів українських письменників, наукових праць з історії України. Так, перші видання "Енеїди" І. Котляревського, твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, "Кобзар" Т. Шевченка вийшли в Петербурзі. У Москві були надруковані "Малороссийские песни" М. Максимовича, повісті й оповідання Г. Квітки-Основ’яненка і багато інших творів. Навіть перша граматика української мови, підготовлена О. Павловським, побачила світ у Петербурзі (1818 р.).

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років ХІХ ст., мала творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, М. Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов’янських літератур і світової літератури, відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці – селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків. У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи "злих", несправедливих панів-кріпосників, викриваючи їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, хабарництво, зловживання царських чиновників.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т. Г. Шевченка. Видання "Кобзаря", а потім "Гайдамаків" стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування. У другій половині ХІХ ст. в українській літературі з’явилася ціла плеяда послідовників Т. Шевченка, видатних письменників-реалістів – Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, Юрій Федькович, Б. Грінченко, П. Куліш. Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення в його розвитку відбулися з постановками у 1819 р. "Наталки Полтавки" і "Москаля-чарівника" І. Котляревського. Розвиток національного театру особливо активізувався в 30–40-ві роки творами Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. Драма Т. Шевченка "Назар Стодоля" (1843) – одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті. Їх традиції у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. продовжили видатні українські драматурги М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

Важливими осередками духовного життя України були Харківський, Київський, Львівський, Новоросійський та Чернівецький університети. Значний крок уперед у першій половині ХІХ ст. зробила в Україні історична наука. У національному відродженні української історіографії кінця XVIII – початку ХІХ ст. особливе місце посідає "Історія Русів", яку опублікував О. М. Бодянський у 1846 році. Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалася не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д. М. Бантиш-Каменський (1788–1859). Важливим твором в історіографії України першої половини ХІХ ст. була "Історія Малоросії", яку було видано в 1842–1843 роках у Москві в п’яти томах. Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав кілька праць А. Скальковський (1808–1898). Визначним прогресивним ученим, який вніс значний вклад у розвиток історичної думки, був М. Максимович, він виступив проти норманської теорії походження Русі. Наприкінці 30-х – початку 40-х років почав свою наукову діяльність як історик М. І. Костомаров (1817–1885). Він вивчав історію як України, так і Росії. Написав багато праць з історії України, такі як "Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії" (1857), "Гетьманство Виговського" (1861), "Гетьманство Юрія Хмельницького" (1868), "Павло Полуботок" (1876), "Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича" (1881), "Мазепа" (1882), "Мазепинці" (1884) та ін. Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, став на захист української мови й культури.

Чільне місце в українській історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. посідають твори визначних істориків В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького, М. Грушевського та ін. Значного рівня розвитку протягом ХІХ – початку ХХ ст. було досягнуто в галузях освіти, науки, в народній творчості, театральному мистецтві, музиці, образотворчому мистецтві, у яких відбивався характер і психічний склад українського народу. В цілому українська культура, відображаючи життя, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво й повно свідчила про національне відродження української нації.


Н
Українські політичні

партії та громадські

організації
аростання революційного руху і посилення національного гніту на початку ХХ ст. викликали активізацію національного руху в Україні, що стало підґрунтям для виникнення політичних партій. Першою з них стала

Революційна українська партія (РУП), створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Харкові. Її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, П. Андрієвський, Б. Камінський та ін. Не будучи достатньо теоретично підготовленими, керівники РУП звернулися до відомого харківського адвоката М. Міхновського з проханням скласти програму партії. Першою програмною працею РУП стала брошура М. Міхновського "Самостійна Україна", яку було видано наприкінці 1900 року у Львові.

Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі" [5, с. 194]. Окрім загальної вимоги незалежності України, інші соціально-економічні та політичні питання не були розроблені, до того ж відокремлення від Росії не мало тоді популярності серед широких народних мас, у тому числі і серед політичних діячів Наддніпрянської України. Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтримала незначна група однодумців, яка вийшла 1902 року з РУП та заснувала відверто шовіністичну Українську народну партію (УНП). 1903 року з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським і найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). У грудні 1904 року з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку ("Спілка"), яку очолював М. Меленевський. Вона стала на меньшовицькі позиції і незабаром влилася до меньшовицького крила РСДРП. Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в "Українську соціал-демократичну робітничу партію" (УСДРП). Її лідерами стали В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра, Л. Юркевич та ін.

Одночасно з виділенням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, громадівці, об’єднані в 1897 році у Всеукраїнську безпартійну загальну організацію, які стояли на ліберально-демократичних позиціях. У 1904 р. на з’їзді Всеукраїнської організації було вирішено утворити "Українську демократичну партію" (УДП) й схвалено її програму. Лідерами партії були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чиколенко та ін. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський та ін. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію УДРП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з Михайлом Грушевським, Євгеном Чиколенком і Сергієм Єфремовим. У 1903–1904 роках з РУП вийшли гуртки соціалістів-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР).

Отже, оформлення й діяльність українських політичних партій напередодні та в роки революції 1905–1907 рр. було важливим проявом піднесення і переходу на політичні позиції національного руху. Аналіз програм політичних партій свідчить про те, що вони велике місце відводили розв’язанню українського питання (див. табл. 5.1.). РУП, УСДРП, УДРП стояли за федеративний устрій Російської держави і автономію України в її складі. Дедалі менше уваги приділяла "Спілка" національному питанню. Лише УНП залишилася на самостійницьких позиціях. Зазначені партії в своїх програмних положеннях вимагали рівноправності українського народу, права вільного розвитку української мови і культури.

Здесь должна быть таблица 5.1. из другого файла

У роки революції виникли українські культурно-освітні товариства – "Просвіти". Вони організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції та ін. У "Просвітах" активну участь брали видатні діячі української культури: Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Дмитро Яворницький та ін.

Одним із проявів національного руху в Україні в роки революції було створення в першій та другій Державних думах української парламентської групи – Української думської громади [2, с. 279]. Члени думської громади вимагали автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школах, адміністративних установах, суді, в церкві, створення обласного Українського сейму, виходу українських етнічних територій зі складу існуючих адміністративних одиниць і створення органів обласного законодавства та самоврядування.

Отже, в період революції 1905–1907 років в Україні одночасно із загальнореволюційною боротьбою проти самодержавства за демократизацію всієї країни розгорнувся національно-визвольний рух, спрямований проти національного гніту за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів.


С
Діяльність загально-російських політичних

партій в Україні
еред загальноросійських політичних партій, які активно діяли і в Україні, на крайньому лівому фланзі перебувала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), створення якої було проголошено на І з’їзді соціал-демократичних

організацій у Мінську в 1898 році. Після І з’їзду РСДРП комітети виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Миколаєві та інших містах. За підрахунками істориків, навесні 1905 р. загальна чисельність РСДРП становила близько 26,5 тис. чол. (14 тис. більшовиків, 12,5 тис. меншовиків), а навесні 1907 р. – понад 167 тис. членів РСДРП.

У Програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, уведення загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканності особи і житла, необмеженості свободи совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін.

У національній справі РСДРП відстоювала право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави, в інтересах робітничого класу ставилися вимоги 8-годинного робочого дня, державного страхування робітників, з метою усунення залишків кріпосного права на селі партія вимагала повернення викупних та оброчних платежів, утворення селянських комітетів для повернення тих земель, які відрізали у селян при скасуванні кріпосного права. Поряд з цим у програмі висунуті завдання повалення капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, побудови соціалістичного суспільства. У ході революції 1905–1907 рр. лідер більшовиків – Ленін – висунув теорію про можливість переростання буржуазно-демократичної революції в революцію соціалістичну.

Певну роль в Україні відігравала Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка оформилася наприкінці 1901 – на початку 1902 року. Її перший з’їзд відбувся наприкінці грудня 1905 – на початку січня 1906 року і були прийняті програма і статут партії. На з’їзді були представлені і найбільші комітети України – Київський, Катеринославський, Харківський, Одеський і Таврійський. Програма есерів передбачала експропріацію капіталістичної власності і реорганізацію всього суспільного ладу на соціалістичних засадах. Найбільшу увагу есери приділяли аграрному питанню і відстоювали "соціалізацію землі", тобто перетворення її з приватної на загальнонародну власність, а потім розподіл її між селянами за зрівняльно-трудовим принципом. Есери мали значний вплив на селян та інші демократичні верстви населення. В усіх українських губерніях, багатьох повітах та містах їх нараховувалося понад 10 тис. членів. В період революції вони публікували і розповсюджували багато листівок, прокламацій із закликами до політичних страйків і повстань, брали активну участь у багатьох виступах робітників, селян, солдатів і матросів, спільно з іншими революційними і демократичними партіями та організаціями (більшовиками, меншовиками, бундівцями) есери створювали страйкові комітети. У 1906 р. група громадських діячів України – М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк – проголосила створення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується.

Основними загальноросійськими ліберально-опозиційними партіями, які сформувалися уже в ході революції, стали кадети й октябристи. У програмі кадетської партії записано: "Росія повинна стати конституційною і парламентською монархією". Отже, кадети стояли за збереження монархії, при цьому йти до конституції необхідно тільки мирним шляхом, шляхом реформ. Кадети не визнавали права націй на самовизначення, стояли за єдину, неподільну Росію. Намагаючись здобути вплив серед селянства, кадети пропонували передати безземельним і малоземельним селянам державні удільні, кабінетські землі, а також частину приватновласницьких за викуп за рахунок держави. Соціальною основою кадетської партії були: високооплачувана інтелігенція, середня, переважно міська, буржуазія, ліберальні політики. В українських губерніях в 1906 р. було близько 50 відділів кадетської партії, що складалася з 9 тис. членів.

На правому крилі російського лібералізму стала партія крупних поміщиків і торгово-промислової буржуазії – "Союз 17 октября" (октябристи), яка сформувалася у жовтні-листопаді 1905 року. Октябристи стояли за розвиток і зміцнення конституційної монархії, за збереження унітарної, єдиної і неділимої держави, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями. З листопада 1905 р. по лютий 1906 р. осередки октябристської партії виникли в усіх українських губерніях, а всього по Україні їх нараховувалося близько 10 тис. членів.

Найбільш правими і консервативними в ході революції були поміщицько-монархічні партії і організації, яких називали "чорносотенці". Серед них найвизначнішим став "Союз руського народу", створений у Петербурзі в листопаді 1905 р., який об’єднував найбільш реакційних поміщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласовані міські елементи, частину селянства і невелику кількість робітників. Праві, реакційні, чорносотенні елементи вважали, що тільки вони віддані престолу і вітчизні, що "революція є свавілля зла, спрямована на потоптання законності". Вони проповідували відвертий великодержавний шовінізм і антисемітизм. У роки революції "Союз" мав понад 400 тис. членів, у тому числі понад 100 тис. в Україні. Одержуючи щедрі субсидії від царя, купців, поміщиків, підприємців, Союз створював бойові дружини, які влаштовували криваві єврейські погроми, брали участь у розгоні демонстрацій та мітингів, вбивали революціонерів, грабували населення.

Отже, загальноросійські політичні партії – кадети, октябристи, чорносотенні організації – взагалі були прихильниками єдиної неділимої Росії і рішучими противниками українського національного руху й національних вимог українського народу. Серед загальноросійських політичних партій право на самовизначення за всіма націями, що входили до держави, визнавала лише РСДРП. Але в роки революції її місцеві організації мали російський характер, всю свою літературу видавали російською мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали.


Революційні події



в Україні

у 1905–1907 рр.

Початок революції поклали події 9 січня 1905 року в Петербурзі, коли за наказом царя війська розстріляли мирну демонстрацію робітників, що направлялися до Зимового палацу. На кривавий злочин царизму робітники України

негайно відповіли мітингами, демонстраціями, страйками протесту. У січні-березні 1905 року в Україні відбулося не менше 177 страйків солідарності з робітниками Петербурга, у яких взяло участь близько 170 тис. чоловік, що становило 1/5 частину всіх страйкарів Росії.

Під впливом робітничого руху ширилися революційні настрої серед селянства, і стала розгортатися його боротьба проти поміщиків. Протягом першої половини 1905 р. селянський рух охопив 43 повіти із 94, або 46%. За квітень-серпень 1905 року в Україні відбулося близько двох тисяч виступів селян. Масовий робітничий і селянський рух, а також поразки царизму в російсько-японській війні вплинули на настрої солдат і матросів. Найбільш видатною подією було повстання на броненосці Чорноморського флоту "Потьомкін", яке вибухнуло 14 червня 1905 року. Оволодівши кораблем, матроси обрали революційний комітет, названий ними "судовою комісією", до якої увійшли більшовики, есери, меншовики, анархісти. Головою було обрано П. Матюшенка, вихідця із сім’ї дрібного кустаря-шевця села Дергачі (тепер районний центр Харківської області). Царський уряд послав проти повсталих майже всю ескадру (12 кораблів), але "Потьомкін" не здавався і лише з причини закінчення запасів вугілля, харчів, прісної води команда повела корабель до румунського порту Констанци, де 25 червня здалася румунським властям. У 1907 р. царським шпигунам вдалося вистежити й заарештувати Панаса Матюшенка, що таємно повернувся до Росії, і 20 жовтня того ж року у Севастополі його було страчено через повішення.

Всеросійський жовтневий політичний страйк, а потім Грудневе збройне повстання викликали дальше піднесення робітничого та селянського рухів в Україні. Усього в жовтневому страйку 1905 р. взяло участь 120 тис. робітників України. У жовтні-грудні 1905 р. відбулося понад 1 800 селянських виступів у 64 повітах України. Жовтневий політичний страйк зумовив посилення революційних настроїв в армії і на флоті. У Севастополі 11–15 листопада спалахнуло стихійне повстання матросів флотської дивізії, у Києві 18 листопада відбулося повстання саперів, 23 листопада 1905 р. військова організація РСДРП на чолі з Ф. Сергєєвим (Артемом) організувала збройну демонстрацію робітників і солдат у Харкові. У лавах демонстрантів разом із робітниками йшли солдати Старобєльського, Богодухівського, Лебединського та Луцького полків.

Найвищим пунктом у розвитку революції, безумовно, стало Грудневе збройне повстання. Першими збройну боротьбу почали робітники Москви. Пролетаріат України також активно підтримав московських робітників. З 10 по 17 грудня 1905 р. збройні повстання відбулися в Катеринославі, Харкові, Олександрівську, на Донбасі. Після поразки Грудневого збройного повстання революція пішла на спад, але робітники і селяни відступали поступово, з боями. В Україні у 1905 р. страйкувало близько 500 тис. чоловік, у 1906 р. – понад 100 тис., у 1907 р. – майже 55 тис. У 1906 р. в Україні відбулося 2 194 селянських виступи, а в 1907 р. – 641, всього за 1906–1907 рр. відбулося 2 835 виступів, що майже в 1,4 рази менше, ніж у 1905 р. [3, с. 50–51]. В Україні 1906 року сталися виступи солдатів Єлецького і Сєвського полків у Полтаві, у 1907 р. – солдатів Селенгинського полку і 3-ї саперної бригади в Києві.

Революція 1905–1907 років, у якій активну участь взяли й трудящі України, незважаючи на поразку, стала важливою віхою в історії нашої країни в боротьбі українського народу за своє соціальне та національне визволення.

Боротьба


за українізацію

освіти

Царські урядові кола, поміщики, духівництво, намагаючись тримати народ у темряві, всіляко перешкоджали поширенню писемності й освіти. У 1910 р. в Україні рівень писемності населення був нижчим від середнього для всієї

Європейської частини Російської імперії показника – 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входило п’ять губерній, відвідувало школу лише 10% дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах. У 1914–1915 роках на території України, що входила до складу Російської імперії, нараховувалося всього 452 середні школи, у яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, де навчалося 26,7 тис. студентів.

Подібна ситуація склалася в освіті й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим, ніж в інших провінціях країни. На початку ХХ ст. із 6 240 сіл Галичини 2 214 не мали початкових шкіл, а 981 село – будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину нараховувалося 49 і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. У Закарпатті ж, навіть у початкових школах, навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі – душити розвиток української прогресивної культури. Навіть після скасування в буремні дні революції 1905–1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою. У роки революції 1905–1907 рр. студенти Київського, Одеського, Харківського університетів домагалися запровадження лекційних курсів і практичних занять з історії України, української мови і літератури. Однак читання таких курсів "явочним" порядком деякими професорами було категорично заборонене після поразки революції, хоча царські власті й дозволили викладати курс "історії малоросійської словесності" як необов’язковий і до того ж лише російською мовою. У березні 1908 року 37 депутатів ІІІ Думи внесли законопроект про дозвіл викладання "в початкових школах місцевостей з малоруським населенням" рідною для цього населення українською мовою, але Дума не схвалила цього законопроекту.

Неодноразово гострі дебати викликала національна проблема, зокрема українське питання, і в ІV Державній думі. Особливо гострі дискусії з українського питання розгорталися при обговоренні кошторису міністерства внутрішніх справ 10 травня – 10 червня 1913 року. За задовольняння національних вимог українського народу, передусім за право вільного користування українською мовою в школах, виступали соціал-демократи, зокрема більшовик Г. Петровський, кадети П. Мілюков, А. Шингарьов, трудовики В. Дзюбинський, О. Керенський. 20 травня 1913 року з промовою "Про національне питання" виступив у Думі депутат соціал-демократ – більшовик Г. Петровський. Говорячи про переслідування української мови царськими властями, Петровський сказав: "Українцеві досить оголосити читання лекції українською мовою, й хоча в цій лекції не буде міститися нічого політичного й злочинного, нічого незаконного, ця лекція буде заборонена, тому що вона буде українською мовою".

Царизм боявся широкого запровадження української мови в культуру й освіту, оскільки демократична громадськість, народні маси України, які виступали на захист рідної мови, відстоювали її права в культурному розвитку, водночас висували й загальнодемократичні вимоги, зрештою спрямовані на повалення царського ладу.
П
Столипінський

політичний режим

і аграрна реформа

в Україні
ісля поразки революції в країні наступив період реакції, названої так за ім’ям П. А. Столипіна – голови Ради міністрів царської Росії, міністра внутрішніх справ. 3 червня 1907 р. були опубліковані царський маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий

закон про вибори до ІІІ Думи. За новим виборчим законом 80% населення Росії позбавлялося виборчих прав, що забезпечувало в Думі перевагу чорносотенних поміщиків та представників великої торгово-промислової буржуазії. За своїм складом ІІІ Державна дума була чорносотенно-октябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. За партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів. Так було здійснено "третьеиюньский" державний переворот.

Однією з найважливіших складових частин політики "третьеиюньской" монархії був наступ проти революційних сил. У більшості реґіонів країни, у тому числі й в Україні, тривалий час діяв воєнний стан, і були заведені військово-польові суди. У містах і селах лютували каральні військові команди, козацькі сотні та чорносотенні банди, які жорстоко розправлялися з трудящими. У 1909 році в переповнених тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Тисячі робітників і селян були страчені без суду та слідства, заслані на каторжні роботи. Тяжкий поліцейський режим був установлений і в навчальних закладах.

Важливим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка переслідувала мету – створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. Нова аграрна політика царизму передбачала здійснення трьох груп заходів: 1) зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність; 2) насадження на селі хутірського і відрубного господарства; 3) переселення селян. Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості всі поміщицькі землі і водночас створював умови для зосередження в руках багатіїв землі селян, які не могли вести на ній господарство і змушені були її продавати.

Столипінська реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях Європейської частини Росії за 1906–1915 роки з общини вийшло майже 24% господарств, то в Південній Україні цей показник становив 34,2%, а в Правобережній Україні – аж 50,7%.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було виселення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів, які служили б опорою самодержавства на селі. З іншого боку, розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз’єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. В Україні на початок 1916 р. на землях сільських громад було створено близько 440 тис. хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13% загальної кількості селянських дворів.

На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни, а тому бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. В Україні за 1907–1913 роки 263 тис. бідняцьких господарств продали 744 тис. десятин закріпленої за ними землі.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906–1912 рр. туди виїхало близько 1 млн чоловік (із 2,5 млн чол. по Росії), причому з Полтавщини й Чернігівщини понад 350 тис. чоловік. Багато з них, розорившись, поверталися на попередні місця мешкання. У 1911 році в Україну повернулося близько 70% переселенців.

Столипінська аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі, але в цілому земельна політика не досягла поставленої мети – не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Таким чином, не розв’язавши завдань буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла попередити наростання революційної кризи.


Розгул великодержавного

шовінізму, придушення

українського національного

руху

Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. В Україні

царизм переслідував українську мову і культуру – забороняв користуватися українською мовою в навчальних закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії.

Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. У 1910 р. Столипін видав циркуляр, у якому зарахував український народ до "чужеродних" ("инородцев") і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у нинішній час прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах". У часи столипінської реакції були закриті товариства "Просвіта" та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму. У 1908 році у Києві утворився "Союз русских националистов", який уважав своїм завданням "вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні".

Щоб підірвати єдність революційних дій, відвернути трудящих пригноблених націй від революційної боротьби, царський уряд, чорносотенні поміщики, всі реакційні сили вдавалися до посилення гніту народів національних районів, розпалювання національної ворожнечі. Одним із заходів царського уряду, спрямованих на роздмухування ворожнечі між російським, українським і польським народами, було прийняття в 1911 р. закону про введення земства в шести західних губерніях: Вітебській, Мінській, Могильовській, Волинській, Подільській і Київській. Селяни цих губерній були переважно білорусами й українцями, а поміщики – здебільшого поляками. Для того, щоб підігріти ненависть селян і спрямувати її проти поляків в цілому та забезпечити в тамошніх земствах переваги російським поміщикам, царський уряд для виборів гласних замість станових курій – поміщицької та селянської – увів курії національні – польську і російську, причому до останньої були віднесені всі неполяки. За таких умов російські землевласники й духівництво діставали більшість у земствах і посідали там керівне положення.

Як і інші народи національних окраїн, переслідування царських властей зазнавав і український народ. Царські ідеологи національний рух в Україні змальовували як сепаратистський, "мазепинський", начебто спрямований на відрив України від Росії. Проти українського національного руху злісно виступали такі російські газети в Україні, як "Новое время" та "Киевлянин", журнал "Русская мысль" та інші. Ідеологи великодержавного шовінізму продовжували твердити, що "ніколи ніякого особливого українського народу не було", і що вчителями, архієреями, службовцями в установи України призначати лише великоросів. Піком цієї політики стала заборона святкування у 1914 році 100-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у Києві.

Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Якщо в Галичині напередодні війни українська політична нація практично вже існувала, то у Східній Україні їй довелося формуватися у згарищах війни і революції 1917–1920 років. Тяжко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл. У цьому відношенні поразка національної революції була до певної міри запрограмована наперед.

Отже, українське національне відродження на своєму підготовчому етапі мало в основному історичне, фольклорне і літературне спрямування. Тому передові діячі українського суспільства на наступних етапах національного відродження могли перейти від розв’язання культурницьких завдань до практичної реалізації соціальних і політичних вимог. Головними з них була ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, за яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст., в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме цією новою ґенерацією українських патріотичних сил, вихованих на ідеології безкомпромісного українського націоналізму і закладалося міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі XIX–XX ст.

Досвід українського національного відродження ХІХ – початку ХХ ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним здобутком українського руху і в ХХ столітті.


Список літератури

1. Борисенко В. Й. Курс української історії / В. Й. Борисенко. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.

2. Велика історія України. У 2 т. Т. 2 / Передм. І. П. Крип’якевича. – К.: Глобус, 1993. – 400 с.

3. Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн. 2. XX ст.: Навч. посіб. / Л. Г. Мельник, В. Ф. Верстюк, М. В. Демченко та ін. – К.: Либідь, 1992. – 464 с.

4. Історія України: нове бачення. У 2 т / О. І. Гуржій, П. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 1995. – 350 с.

5. Історія України / Під заг. ред. Б. Д. Лановика. – Тернопіль: НКЦ "Ерудит", 1995. – 460 с.

6. Історія України / Кер. авт. кол. Ю. Зайцев. – 2-ге вид., зі змінами. – Львів: Світ, 1998. – 488 с.

7. Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2 / І. К. Рибалка. – Х.: Основа, 1997. – 480 с.

8. Сергієнко Г. Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в Слов’янському світі / Г. Я. Сергієнко // Укр. іст. журн. – 1996. – № 1. – С. 14–27.

9. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.









База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка