Суспільно-політичні умови розвитку української літератури ХХ століть



Сторінка1/3
Дата конвертації13.04.2016
Розмір0.65 Mb.
  1   2   3
Викладач Подолян Надія Дмитрівна (nadin-podolayn@mail.ru)

УРОК № 1.

ТЕМА: Суспільно-політичні умови розвитку української літератури ХХ століть.


  1. Усно відповісти на питання.

- Що ви знаєте про українську історію 20-30-х років XX ст.? Які значні історичні події їм передували?

- Назвіть імена українських письменників ХХ ст., твори котрих ви вивчали в попередніх класах?

- Перелічте стильові напрями, що розвивалися в українській літературі в той час.


  1. Опрацюйте таблицю, перемалюйте її у зошити.

Історичні події

Культурні, літературні події

Літературні стилі й напрями

Літературні угруповання, видання

Тематика й проблематика

Перша світова війна. Лютнева революція 1917 року.

Жовтнева революція 1917 року. Громадянська війна 1918-1920 років. Утворення УНР та ЗУНР, їхнє об’єднання (1919).

Масове знищення українського селянства та інтелігенції 1929-1934 років.


Не стало М. Коцюбинського (1913), Лесі Українки (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя-Левицького (1918), Панаса Мирного (1920).

З лютого 1917 року скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, розпочався бурхливий розвиток української літератури та мови. Тріумф театру М. Садовського; новий експериментальний «Молодий театр» Леся Курбаса (потім «Березіль»). Заснована Українська академія наук під керівництвом В. Вернадського (1918). Відкрилися видавництва «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» та ін.

1934 рік — об’єднання всіх письменників у Спілку


Революційні романтики (В.Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Рильський, М. Зеров, П. (Пилипович та ін.), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М. Семенко) та ін.

Ділилися на «пролетарських» письменників та попутників». Основні напрями: модернізм, соцреалізм, постмодернізм



Угруповання: «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Нова генерація», «Неокласики», МаРС «Майстерня революційного слова», ВАПЛіте «Вільна академія пролетарської літератури», «Політфронт», ВЦСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), «Молодняк» (Спілка комсомольських письменників) та ін. Журнали та альманахи: «Літературно-науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Мистецтво», «Знаки боротьби» та ін.

«Пролетарські» письменники: оспівування революції, вождів, соціалістичної дійсності, боротьба з «ворогами» (куркулями, шпигунами, шкідниками та ін.). «Попутники»: трагедія воєн, людські страждання, пошуки шляхів, боротьба за гуманістичні ідеали.

Актуалізація проблем «митець і влада», «свобода творчості» та ін.



 

  1. Опрацювати матеріал, законспектувати.

Модернізм (від фр. modernisme) — загальна назва різноманітних напрямків у літературі, мистецтві ХХ ст. (неокласицизм, неореалізм, футуризм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм та ін.). Загальна стильова ознака — тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації та романтизації зображуваного. Для українського модернізму характерний синтез різних стилів.

Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах; піднесення борця, будівника нового суспільства; ідеалізацію людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою. Художня дійсність зображувалася «лакованою», прикрашеною, лише з позицій правлячого класу, партії; конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.

Постмодернізм (від фр. post — після + modernisme) — загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ — початку ХХІ ст. (можливо, елементи постмодернізму з’явилися у творах українських письменників і раніше). Для цього напряму характерні інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів), гра зі словом, багатозначність, зміщення часу і простору, «віртуальний історизм» тощо.

Дуже влучно охарактеризував добу 20-х років академік О. Білецький: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювались думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину».

І все ж у центрі уваги митців було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Багато творів пронизувала ідея боротьби з комплексом «меншвартості», «малоросіянства», «провінційності».

Значною подією стала літературна дискусія 1925-1928 років, яку розпочав і продовжив М. Хвильовий памфлетами «Камо грядеш?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?» Письменник виступив проти примітивізму та епігонства радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на кращі зразки світової літератури. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла з мистецької в політичну, особливо після проголошеного Хвильовим гасла «Геть від Москви!», котрий мав на увазі, що не можна брати за зразок популярні в той час російські «виробничі романи», частівки, агітки як «високу поезію».

Один із письменників, Віктор Соколов, пригадує, що в молодості захопився віршами, писав про почуття, про красу природи. Коли поніс свої твори в редакцію газети, їх забракували: не наша тематика, мовляв, напишіть про «ударный труд». І поет написав:

На заводе огромном и милом


Я увидел твой тонкий стан.
Приходи, дорогая, с точилом,
Приходи, перевыполним план.

І от це вже було «те, що треба», вірш надрукували.

У дискусію втрутилася партія. Сталін особисто надіслав листа Кагановичу з критикою поглядів комуніста М. Хвильового. Цим було дано старт репресіям. Під політичним та моральним тиском Хвильовий змушений визнати свої «помилки», розпустити очолювану ним ВАПЛіте і, врешті-решт, покінчити життя самогубством у 1933 році.

1934 року почалися масові арешти письменників за сфабрикованими звинуваченнями (Г. Косинка, О. Влизько, Д. Фальківський, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Вороний). Наступного року заарештували М. Зерова, Л. Филиповича, М. Драй-Хмару, Б. Антоненка-Давидовича та ін.

Тому цей період називають ще «розстріляним відродженням».

Ситуація, що склалася навколо українських письменників у 1930-ті роки, нагадувала відомий сюжет народних казок, коли герой доходив до каменя з написом: «Направо підеш — живим будеш, але позбудешся коня, наліво підеш — багатим будеш, прямо підеш смерть знайдеш». Тих, хто йшов прямо, писав правду, чекала більшовицька куля або страждання в таборах ГУЛагу. Кому вдалося емігрувати — навіки позбувся батьківщини, слави українського письменника. І лише ті, хто «перебудувався», став на службу ідеології комуністичної партії, оспівував «світле майбутнє» й прекрасне нинішнє, отримували звання, нагороди, почесті й достаток. Але ми не можемо їх засуджувати, таким був той страшний час. Та й християнська мораль говорить: «Не суди, і не будеш осуджений сам».

Розуміючи могутню силу впливу художнього слова на людську свідомість, правляча партія постійно тримала в колі зору й численними постановами скеровувала літературний процес. Проголошені програмою «соціалістичного реалізму» народність, партійність, пролетарський інтернаціоналізм літератури перетворилися на карикатуру. Народність — подалі від реального життя народу, його дум і страждань, партійність — тільки комуністична, інтернаціоналізм — забудь своє й люби чуже (те, на що вкажуть).

Про художність, естетику вже не йдеться. Адже поняття прекрасного застосовувалося тільки для прославляння радянського ладу та його вождів, потворне — для «класових ворогів», трагічне — для революціонерів. Взагалі, вважалося, що «пролетарський письменник» не може «видумати щось глибше і краще», ніж «колективний розум партії» (із спогадів Г. Костюка, колишнього актора театру «Березіль»).

І все ж справжній літературний процес, підживлений талантами, не зник безслідно. Всупереч жорстким нормативам «соціалістичного реалізму» з’являються високохудожні твори, такі як драми І. Кочерги, кіноповість О. Довженка, романи Ю. Яновського, Л. Первомайського, А. Малишка, І. Муратова та ін.


  1. Відповісти на запитання (усно).

- Якби треба було зобразити добу 20-30-х років ХХ ст. в кольорі, які б фарби ви вибрали? Чому?

- Що, на вашу думку, дало підставу М. Хвильовому назвати літературу 1920-х років «азійським ренесансом»? Чи згодні ви із цим твердженням?

- Який факт із літератури 20-30-х років ХХ ст. вразив вас найбільше, чому саме?

5. Домашнє завдання

Опрацювати тему; підготувати повідомлення про представників доби

УРОК № 2.

ТЕМА: Провідна роль поезії у 20-ті роки. Павло Тичина, життя і творчість.

Поезія — жанр словесного мистецтва, який найточніше виражає національний дух та найактивніше реагує на події, що відбуваються в суспільстві. Тож не дивно, що саме поезія у 20-і роки виходить на авансцену літературно-мистецького життя України. Поетична муза відтворила всі, навіть найтонші нюанси політичного й духовного піднесення, вибуху творчої енергії народу, який став на шлях будівництва нового життя та нової культури. Оскільки нова доба заговорила спочатку поетичними рядками, то саме в поезії найяскравіше відбилися всі суперечності пожовтневої епохи суспільно-політичного та художньо-естетичного характеру. Сьогодні ми ознайомимося із біографією одного з найталановитіших українських поетів, на житті і творчості якого ці суперечності позначилися найпомітніше.


  1. Відповісти на запитання (усно).

- Що ви знаєте про розвиток та досягнення поезії 1920-х років?

- Які теми хвилювали творчу уяву поетів 20-х років?

- Які літературні течії традиційно виділяють в українській поезії 20-х років? (Футуризм, неокласицизм, конструктивізм та революційний романтизм)

2. Опрацювати матеріал, скласти розгорнутий план.

Поет. Публіцист. Критик та історик літератури. Перекладач. Редактор. Видатний громадський і державний діяч. Академік. Лауреат. Міністр. Депутат. Усе це — одна людина. Та, мабуть, це ще не всі аспекти багатогранного життя і діяльності Павла Григоровича Тичини, новатора української поезії, людини надзвичайно чуйної і сердечної, винятково скромної та благородної. А ще про Тичину говорили як про поета геніального і водночас суперечливого. Його називали справжнім генієм і втраченим генієм. Наше завдання — з’ясувати причини таких суперечливих оцінок особистості письменника та усвідомити, у чому полягає трагізм його долі.

Павло Тичина — один з найвидатнiших українських поетiв XX ст., давно визнаний класик новiтньої української лiтератури. Навколо його iменi й досi не вщухають суперечки. Дехто

схильний навiть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспiвуваннi «сталiнiзму», не бажаючи бачити нi виняткової складностi iсторичних обставин, нi особистiсної духовної трагедiї великого поета.56 Усі уроки української літератури в 11 класі. І семестр 57 Поезія 1920–1930 рр.

Народився Павло Григорович Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) (15 за ст. стилем) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета, Григорій Тимофійович Тичина, був сільським дяком і регентом, а водночас — учителем «школи грамоти». (Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й насамперед виховання музичне.)

Усі діти в родині мали від природи унікальний слух, були дуже голосистими, співочими. Батько любив вихвалятися перед гостями своїм домашнім хором, репетиції ж проводив дуже оригінально. Як тільки приходив додому напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і заставляв співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував. З семи років кожен із синів допомагав батькові в церкві, співав у церковному хорі .

Про навчання грамоти поет згадував: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».

Мати, Марія Василівна Тичина, (уроджена Савицька; 1861– 1915 рр.) походила також із родини священнослужителів і була на 11 років молодша від чоловіка. Сім’я була багатодітна. Марія Василівна народила тринадцятеро дітей, з яких живими залишилися дев’ятеро — чотири брати і п’ятеро сестер письменника (Єфросинія (Проня, 1881–1949), Поліна (1884–1925), Оксана (1893–?), Олександра (Олеся, 1899– 1931) і Наталія (1902–1922); Михайло (1885–1920), Іван (1888– 1969), Євген (1895–1955) та Костянтин (помер дитиною). Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові). Павло Григорович був сьомою дитиною.

Як зазначає в критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну у своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою» Марії Василівни, яка була ніжною і люблячою жінкою, але затурканою нуждою та горем. Батькової платні ледве вистачало, щоб не старцювати. Жили впроголодь, зате гарно співали. Хлопчик ріс дуже допитливим, змалку тягнувся до книг, до малювання. На його обдарування звернула увагу вчителька Пісківської земської школи Серафима Миколаївна Морачевська, вдячність до якої поет зберігав до останніх днів життя, бо саме вона порадила батькам вчити Павлуся далі. Першим навчальним закладом була бурса в Чернігові (1900– 1907). Дев’ятирічний Тичина, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі. Малих співаків сяк-так годували, одягали і давали їм притулок, а вони за це відробляли своїм талантом — співали під час церковних відправ у монастирі, на похоронах багачів. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку. Саме на роки навчання в бурсі припадають перші літературні спроби Тичини. Починає писати він під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий вірш Тичини — «Синє небо закрилося…» — датований 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про нього: «Подивишся — аж смішно».

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини. Хлопець пише вірш «Під моїм вікном», який був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні:

А як батько вмер —

Мов прийшла зима:

Жити стало гірше, тяжче —

Хліба… й то нема.



1907-го року Павло Тичина закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — у семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У стінах семінарії, завдяки високому рівню викладання, Тичина починає формуватися як поет, художник, музикант. Перший відомий нині вірш Павла Тичини — «Блакить мою душу обвіяла» — з’являється десь року 1907-го. Останнім рядком його «Добридень тобі, Україно моя!» 16-річний поет ніби оголошує свою появу на теренах національної культури. Серце його, залюблене у красу рідної природи, вслухається в музику всесвіту, пломеніє любов’ю до людей. У старших класах П. Тичина пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який увів юнака в коло чернігівської інтелігенції. Семінарські вчителі музики і співів бачили в молодому Тичині музиканта — виконавця або диригента. На той час він володів кількома музичними інструментами, але улюбленим був кларнет, на якому він грав у духовому оркестрі. У семінарії П. Г. Тичина потоваришував з Григорієм Верьовкою (майбутнім фольклористом і композитором, фундатором і керівником Українського народного хору, який носить тепер його ім’я). Дружба ця тривала довгі роки. Г. Верьовка написав декілька романсів і пісень на тексти свого друга. Тичина не став ані художником, ані музикантом, хоча певний час у Чернігові керував семінарським хором, а пізніше, мешкаючи в Києві, — кількома хорами. У колі близьких грав на бандурі, на роялі. Пізніше редагував багатотомне зібрання творів українського композитора К. Стеценка. Прекрасно знаючи музику, писав про музикантів і композиторів, перекладав лібрето опер (О. Бородіна «Князь Ігор», Р. Вагнера «Лоенгрін», А. Пароняна «Східний дантист», В. Крилова «Син мандарина» та ін.). Товаришем Тичини в семінарії був також і Василь Елланський — майбутній поет Василь Еллан-Блакитний. Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: «Поет між нами». Така реакція відомого письменника для Павла Тичина була несподівана, але вплинула позитивно: «Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою». За порадою Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу «Літературно-науковий вісник». 1912-го року з’являється перша публікація — вірш «Ви знаєте, як липа шелестить» у київському журналі «Українська хата». Та не лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, вчився малювати. Спеціалісти вважають досить вправними його автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Радили вступати до Петербурзької академії мистецтв. За допомогою Коцюбинського Павло надсилає в київську газету «Рада» нотатки про семінарське життя. Сердечні стосунки з старшим письменником Тичина підтримував аж до його смерті. Тичині довелося співати жалібні пісні під час поховання М. Коцюбинського, якого ховали напередодні останнього Тичининого іспиту. Незважаючи на заборону поліції та ректора з’являтися на цьому похороні, Тичина не лише прийшов, але й керував зведеним хором, що можна було розцінювати як причетність до політичної акції. Але Павло таки закінчив семінарію, переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту. До духовної академії не збирався вступати. Але вищої освіти він так і не здобув. 1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (у газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (у газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (у № 3 журналу «Світло»), які стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися на Волгу в теплушках. Ця «подорож» закінчилася серйозним захворюванням — пере- родження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…». Але закоханим не судилося бути разом: дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності». Навчаючись у Київському комерційному інституті, майбутній відомий поет одночасно працював на різних дрібних посадах — у конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.



Проголошення УНР Тичина сприйняв як найбільшу подію у своєму житті. Він відгукнувся на неї «Золотим гомоном» та іншими творами. Але час УНР виявився коротким. Для Тичини це була трагедія, перший серйозний удар у саме серце. У грудні 1919 року в Києві встановилася радянська влада. На перших порах Тичина сподівався, що більшовики виконають 60 Усі уроки української літератури в 11 класі. І семестр 61 Поезія 1920–1930 рр. обіцянки, приведуть до земного раю. Але побачив, що помилявся. Щоб вижити, він вирішив пристосуватися, служити партії, а при цьому зберегти гідність, талант. Саме тому Тичина, автор віршів «На Аскольдовій могилі», «Хто ж це так із тебе насміятись смів», збірки «Замість сонетів і октав», погоджується стати членом журі конкурсу на текст революційного гімну. Письменник працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко, засновує Українську музичну школу. Знамениті вірші весни і літа 1919 р. — «На майдані», «Як упав же він з коня…», а потім і вся збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». За гонорар Тичина купив цілу бібліотеку для своїх односельців. Але в селі панував голод і холод. 1920 року Павло Григорович подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. 1923-го року П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Входить до заснованої 1923 р. спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». У Харкові він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає опановувати грузинську й тюркську мови, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. П. Тичина багато уваги приділяв вивченню іноземних мов, знав їх понад п’ятнадцять. Формально позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1923-го року митець уперше віч-на-віч стикається із системою. Він дізнається, що заарештовано його брата священика, який вирішив організувати незалежну від Московської Українську автокефальну православну церкву. Євгена Тичину за намагання поширювати слово Христове українською мовою звинуватили в «українізації церкви і підриві радянської влади». Тичині вдалося забрати брата з в’язниці під розписку. Саме в Харкові письменник видав останню художньо цінну свою книжку «Вітер з України». 1923-го року Тичина написав поему «Прометей», у якій одним із перших у світовій літетатурі торкнувся теми тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дало поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства. 1927-го року він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, з якого дізнався, що Горький знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського. У цьому ж році Тичину за приналежність до ВАПЛІТЕ, яка під проводом М. Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП (б), та за твір «Чистила мати картоплю» гостро критикували, звинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може, вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

1931 року вийшла збірка Тичини «Чернігів», яка свідчила про те, що митець ось-ось зламається. Відчувалося також, що її автор боїться за своє життя і готовий служити партії. В Україні відбувалися репресії, гинули невинні люди, серед яких і близькі друзі поета, а він оспівував систему, не ставав на захист жертв, а «оптимістично» проголошував: Не заспокоїмось ми доти, аж поки з поля весь бур’ян не вирвемо. А вирвем грізно. Вірш поета «Партія веде», надрукований у газеті «Правда» (21. 11. 1933) та однойменна збірка (1934) стали символом упокорення української літератури сталінізмові. Все, що писав Тичина після одіозного «Партія веде», поезією назвати не можна.

Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець на Байковому кладовищі в Києві.

3. Дайте письмову відповідь на запитання.

Дати відповідь на питання: У чому ж трагізм творчої долі П. Г. Тичини?

року (у 1912 році надрукований у київському журналі «Українська хата»).

4. Виразно прочитайте вірш.

Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї…

«Я твій», — десь чують дідугани.

А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

5. У зошитах зробити аналіз поезії «Ви знаєте, як липа шелестить» за опорною схемою

1. Назва твору (алегорична, метафорична, символічна, сюжетна, образна (чи ні), інтригована (чи ні).

2. Тема поезії та провідні мотиви.

3. Жанр.


4. Композиція (якщо є).

5. Ліричний герой.

6. Образи, символи (якщо є) твору.

7. Настрій (мінор, мажор).

8. Художні засоби.

9. Віршований розмір, рима.

10. Місце твору в доробку поета.

11. Його актуальність на сьогодні.

12. Ваші роздуми та почуття, навіяні поезією.

9. Перевірка виконаної учнями роботи



6. Домашнє завдання

Вивчити напам’ять вірш «Ви знаєте як липа шелестить…»

УРОК № 3.

ТЕМА: Павло Тичина. Образ вільної України у поезії.



  1. Письмово продовжыть думку: «1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини».

  2. Виразно прочитайте вірш «Одчиняйте двері»

Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть…

Одчинились двері —


Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…


3. Відповісти на питання (письмово).
• Які картини поставали у вашій уяві під час читання вірша?
• Назвіть зорові образи твору, окресліть його кольорову гаму.
• Опишіть найяскравіший образ вашої уявної ілюстрації до цього
вірша.
• Який музичний твір можна дібрати для мелодекламації поезії?
Вибір аргументуйте.

4. Ознайомитись з матеріалом.
Один із перших рецензентів «Сонячних кларнетів» Андрій Ніковський так проінтерпретував «Одчинені двері»: «Цей вірш єдиний у всій нашій сучасній поезії дав нечувано різку й геніально пластичну картину нашої української революції. Ефект цього вірша заснований на церковній ремінісценції, на ефекті того моменту, коли наречена входить, люди обертаються до дверей. У церкві сутінки, тихо враз розчиняються двері, — хор тремтить. у церкву вливається світло, гомін, у квадраті дверей горить блакить неба, і в центрі уваги молода, ясна наречена, біла голубка.
Тичина скористався тим глибоким ефектом, котрий походить від руйнації звичайної згадки: він на самім високім ступеню ламає звичайну асоціацію замість ясного образу. Дає страшний образ чорної зливи, дикої бурі. Найкращий вірш нашої поезії про українське відродження, про перші наші ясні сподівання й почуття національного щастя та дальні соціальні й політичні бурі, анархію, кров».
Довідка. Ремінісценції (у поетичному й музичному творах) — риси, що навіюють згадки про інший твір.

5. Виконати аналіз вірша «Одчиняйте двері» (у зошитах).

6. Ознайомитись з матеріалом (усно).
«Пам’яті тридцяти» — громадянська лірика. В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 1918 року, загибель юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну проти російської більшовицької навали. Останки забитих юнаків були поховані на дніпровських кручах у Києві. Поезія Тичини глибоко психологічна. Автор тужить, страж дає, оплакує борців за волю. Ці почуття передаються й читачам. Авторська оцінка зображуваного в кожному слові, народженому спалахом болю. Автор пророкує:
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ!
це означає, що щастя не буде, на крові його не збудуєш. І вибрана дорога — приречена на невдачу, загибель. Пророцтво поета є провідною думкою твору. Життя й смерть, щастя й горе, святість і гріховність, любов і ненависть — усе поряд. Філософські роздуми над поезію приведуть до думки про вічність людських діянь: ніщо не минає безслідно. І через роки розплата за злочин наздожене того, хто його скоїв. Час є найвищим суддею. «Боже, покар а й .» — за християнською мораллю лише Бог має право карати. Тому ж насильно нав’язаний шлях і потерпів крах. Молодий поет у 1918 році сказав (прорік) те, що не вдалося вгледіти політикам. Поезія, як відомо, належить до категорій вічних, бо має здатність передбачити, передчувати. Якщо, звичайно, слова й думки поета поєднані з вічністю. Саме це можна сказати про раннього Тичину. «Новий заповіт», «Слава святих», «Боже, покарай» — таке наближення до вічності ще більше підкреслює філософію буття, мораль, закони Всесвіту, його гармонію, ритм і єдність. Роздуми спонукають до висновку: жити слід за законами Вічності. Яке ж почуття домінує у вірші? Туга, печаль, жаль, страждання і — прохання в Бога помсти. Бо хіба така жорстокість може бути не покарана?
7. Виразно прочитайте вірш.

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі


Поховали їх - 
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі


Український цвіт! - 
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись


Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн? 


Боже, покарай! - 
Понад усе вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті


З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх. 

1918


7. Домашнє завдання.

Виконати аналіз поезії «Пам’яті тридцяти» (письмово).


УРОК № 4.
ТЕМА: Михайль Семенко – поет-футурист.
1. Ознайомитись з матеріалом, скласти конспект. 

Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футуризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії «соціалістичного реалізму». 
Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати — Марія Проскуріна — була письменницею й прищепила любов до літератури ще в дитинстві. 

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченні — в Курському реальному училищі. 1911 року вступає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Черняєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. 
Поетичним дебютом М. Семенка стала збірка «Prelude» (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, М. Семенко «співав таким же соловейком, як і інші». Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій у російській літературі, нових творчих напрямів — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрям і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час були російські поети-футуристи. 

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак із початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але в 1914 році затримується у Владивостоці). 
З 1916 до 1917 р. служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП (б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917 р., саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним із ватажків відродження й розвитку національної літератури. 
Його поезії (друковані ще в «Українській хаті») і збірка «Prelude» імпонували українським «модерністам». Але поет, вважаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями й хатянами. 
Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започатковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914). 
Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов’язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті. 
М. Семенка приваблює «краса пошуку», «динамічний лет». Переймаючись долею національного мистецтва і України, він у той же час пише твори дуже далекі, або й узагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують представники майже всіх літературних течій. З формального боку, творчість М. Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об’ємний, але саме з ним пов’язаний великий скандал: 
«Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись», — іронізував з цього приводу згодом Семенко. 
Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще в 1915 р. він пише цикл «Крапки і плями», започатковуючи ним «другий період» своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли «Осіння рана», «П’єро кохає»). Це дає поштовх до спроб модернізації традиції лірики. 
Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. 
З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду — «Кондуктор», «Ніч», «Заплети косу міцніш!». Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний — збірки «П’єро здається» (1918), «П’єро кохає» (1918), «Дев’ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919). Варто зазначити, що нахил до імпресіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П’єро — ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. Перший том повного зібрання М. Семенка має назву «Арії трьох П’єро». Третій «П’єро» — збірка «П’єро мертвопетлює» (1919) — повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної. 
Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух у мистецтві, видає «Універсальний журнал» (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал «Фламінго», у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), «Альманах трьох» (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число «Катафалка искусства» та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебютували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодичних виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домінуючою темою Семенка-футуриста. 
Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тексту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лексики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста («Ліхтар», «Тротуар», «Вулиця»). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю «Споруджує в українській поезії культ урбанізму». Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи «Ударна група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить із партії. 

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою класичне «академічне» мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. 
А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктурувати його, аби з уламків сконструювати нове — метамистецтво (надмистецтво). 
1924 р. виходить ще одна збірка — «Кобзар», у якій були зібрані твори поета 1910–1922 рр. У протиставленні Шевченковому «Кобзареві» — намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і ХХ ст. Нові книги М. Семенка мають назви «Степ» (1927), «Маруся Богуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші» (1928) — поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поезії, хоча поруч із ними знаходимо й традиційні віршові форми («Оксанія», «Туга», «Атлантида» тощо). 
Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи виконувати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник «З радянського щоденника»), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: «Писать про активність я мушу, забувши про людську душу». 
У цей час футуризм як літературний напрям зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими пролетарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. 

Примушений ідеолого-політичною системою «зректися» футуризму, М. Семенко поступово відходить від літературного процесу. Аби якось засвідчити свою належність до поетів, він ще пише принизливий вірш «Починаю рядовим», який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футуризму, що й засвідчив сам лідер цього напряму. 
Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального значення, що імпонувало його гострослів’ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М. Семенка «Європа і ми», в якій іронія автора межує з сарказмом. 
Збірка публіцистичних віршів «Міжнародні діла» (1933) за ідейно-тематичним наповненням уже нічим не відрізняється від літератури колег: «як усі, М. Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ». Єдиний твір, що заслуговує на більш пильну увагу, — поема «Німеччина» (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі порушує проблему загрози фашизму. 

Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: «Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду». 

23 квітня 1037 року в Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. У зв’язку з тим, що поет мешкав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготовлено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в «активній контрреволюційній діяльності», і надломлений морально й фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, «зізнається» в усіх пред’явлених обвинуваченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку уповноваженого Кімова на ім’я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року. 
23 жовтня 1937 року було винесено вирок — розстріл. Того самого дня вирок було виконано. 

2. Виразно прочитати вірш «Місто».
МІСТО

Осте  сте  
бі  бо  
бу  
візники  —  люди  
трамваї  —  люди  
автомобілібілі  
бігорух  рухобіги  
рухливобіги  
berceus*  кару  
селі  
елі  
лілі  
пути  велетні  
диму  сталь  
палять  
пах  
пахка  
пахітоска  
дим  синій  
чорний  ди  
м  
пускають  
бензин  
чаду  благать  
кохать  кахикать  
життєдать  
життєрух  
життєбе-  
нзин  
авто  
трам.  

23.  V.  1914.  Київ 

3. Відповісти на питання (письмово).
• Опишіть свої враження від прослуханої поезії. 
• У поезії визначте, які образи (зорові чи слухові) переважають? Прокоментуйте свій вибір. 
4. Читання віршів «Бажання», «Запрошення» 
5. Аналіз творів 

4. Домашнє завдання.

Опрацювати конспект. Виразно читати поезії Михайля Семенка.

УРОК № 5.
ТЕМА: Київські «неокласики». Микола Зеров. Життя і творчість.


  1. Ознайомитись з теоретичним матеріалом, скласти стислий конспект.

Неокласики — група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття. На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925–1928 рр.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках ХХ ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського.

Неокласики належать до так званих письменників доби «розстріляного відродження».

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922 р.) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 р.).

2. Опрацювати біографію Миколи Зерова, скласти хронологічну таблицю.

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки).

Молодший брат Миколи — Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

Освіта і перші публікації

По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській та Першій київській гімназіях (1903–1908). У 1909–1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з’явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року — ще й жіночої гімназії. З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918–1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки.

1920 року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову діяльність; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

1920–1923: Баришівка

З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

1923–1925: Неокласики

1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об’єднались у рамках АСПИСу. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з лідерів якої був Зеров. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується офіційною владою як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з’явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.

Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи свої сонети «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії.

Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.


До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.

1925–1928: Літературна дискусія

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“».

Початок терору

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків»; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка — історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв’язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків.

У лютому-березні 1930 року Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.

Всі останні роки фактично, йому було заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій.

Наприкінці 1934 Зерова було остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й був змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. Водночас він довідався про те, що за сфабрикованими звинуваченнями було засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька.

Переживши ще одну трагедію, — смерть десятилітнього сина — М. Зеров переїжджає до Москви.

Арешт


У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року Зерова було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб’ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування терористичної організації.

Тривалі й надзвичайно виснажливі допити слідчого Літмана, побудовані на погрозах і залякувані, призвели до бажаного для влади результату. 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 — 1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.


З висновків про реабілітацію Зерова можна довідатися, що навіть для радянських органів справа Зерова виглядала цілковитою «липою»: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера».

Присилуваний до «зізнання», Зеров на суді заявив таке: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1934 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом’янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об’єднання українських націоналістів» О. Влизька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін. Щоправда, випадково зайшов саме в цей час до Рильського і представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого не допитувано як свідка. Згаданий епізод відбувся у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у «тероризмі».

М. Зерова було засуджено на 10-річне ув’язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що «зізнання» Літман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

Заслання


Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним за тією ж справою відправлено до Карелії за маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. Як згадували ув’язнені, спершу режим у таборі був «ліберальним». За станом здоров’я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв.

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук’янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом зі справжньою могилою його сина — Котика (Констянтина) Зерова.
3. Виразно прочитайте поезію «Київ навесні ввечері» м. Зерова

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка