Сучасна російська повість



Сторінка1/24
Дата конвертації16.04.2016
Розмір5.65 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Annotation


Перший випуск збірника складають повісті, написані в 70-х роках російськими радянськими прозаїками. У творах оспівується рідна природа, любов до землі, вони пройняті філософськими роздумами про сенс буття і взаємостосунки між людьми.

СУЧАСНА РОСІЙСЬКА ПОВІСТЬ

Віктор Астаф’єв

І. Грекова

Валентин Распутін

Юрій Трифонов

Вячеслав Шугаєв

Василь Шукшин

ДОВІДКА ПРО АВТОРІВ 

ЗМІСТ

notes123

СУЧАСНА РОСІЙСЬКА ПОВІСТЬ

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Упорядник І.Д. Бажинов  



Віктор Астаф’єв
ОДА РОСІЙСЬКОМУ ГОРОДУ


 

Пам’яте моя, пам’яте, що ти дієш зі мною?! Все пряміше, все вужче твої дороги, все тьмяніший виднокіл, і кожна дальня вершина здається капличкою, що обіцяє заспокоєння. І рідше супутники зустрічей, яким хотілось би вклонитись, а спомини, необхідні живій душі, осипаються осіннім листом. Стою на житейському зітрі голим деревом, завивають у мені вітри, видуваючи звуки і кольори того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть у важкі свої дні й роки. І все не замовкає в мені війна, стрясаючи натомлену душу. Багряне світло пробивається крізь німу вже товщу часу, і, сплющена, закам’яніла, але не втративши запаху гарива й крові, клубочиться вона в мені. Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння. Та нема його навіть у сні, й у сні мучуся, ховаюся од вибухів і десь за північ починаю з жахом розуміти: це вже не та війна, од теперішніх вибухів не сховатись, не захиститись, і тоді покірно, стомлено і байдуже чекаю останнього спалаху — ось блисне біло, засліплююче, скорчить мене останньою судорогою, сплавить і віднесе іскрою в глибину всесвіту, який я так і не збагнув моїм розумом. І бачу ж бо, виразно бачу ту іскорку, відчуваю її політ. Через те бачу, що був уже піщинкою у величезній бурі, крутився, літав десь там поміж життям і смертю, і зовсім випадково, примхою чи волею долі не занесло мене в небуття, а скинуло на виснажену землю. Скільки раз гинув я в нестерпних снах! І все-таки воскресав і воскресав. На зміну жахливо гогітливому вогню, гримкотливому диму вибухів раптово ринуть строкаті галявини в квітах; шумливий березовий гай; тихий кедрач на моховитій горі; спінена потоком ріка; коромисло веселки над нею; острів, обкиданий зеленим хутром шелюги; статечний сільський город біля селянського двору. І лиця, лиця… З’являться всі жінки, яких хотів би зустріти й любити, і вже поблажливий до них і до себе не простягаю їм руки, а згадую тих жінок, яких зустрів і любив насправді. З літами я навчився втішати і обманювати себе — спомини про ці зустрічі солодші й чистіші від самих зустрічей… Пам’яте моя, сотвори ще раз диво, зніми з душі тривогу, тупий гніт утоми, що пробуджує похмурість і отруйливу солодкість самотини. І воскреси, — чуєш? — воскреси в мені хлопчика, дай заспокоїтися і очиститися біля нього. Ну, хочеш, я, безбожник, іменем господнім заклинатиму тебе, як одного разу, оглушений і осліплений війною, молив підняти мене з дна мертвих безодень і хоч що-небудь знайти в темному і змертвілому нутрі? І згадав, згадав те, що хотіли в мені вбити, а згадавши, оживив хлопчика — і порожнеча знову наповнилася звуками, кольорами, запахами. Мені говорили: отака надсада не мине даремно! Буду я хворий і од нервового перенапруження не доживу стільки-то літ, мені відведених. А навіщо вони мені, ті скільки-то літ, без мого хлопчика? І хто їх рахував, роки, нам відведені? Освіти ж, пам’яте, хлопчика до кожної веснянки, до кожної подряпинки, до білого шраму на верхній губі — вчився колись там ходити, впав і розсік губу об ребро мостини. Перший в житті шрам. Скільки потім їх буде на тілі і в душі? …Далеко-далеко виник легенький рух, гойднулася срібна ниточка, гойднулася й вигасла, злилася з небесним маревом. Та все в мені стріпнулося, відгукнулося на ледь відчутний проблиск пам’яті. Там, у минулому, що повільно наближається, по павутині, ось-ось ладній обірватися, під куполом небес, пригасивши дихання, йде до мене, осяяний сонцем, сільський хлопчик. Я поспішаю назустріч йому, біжу з задишкою, перевалююсь незграбно, наче линялий гусак по тундрі, гупаю оголеними кістьми по вкритій мохом мерзлоті. Спішу, спішу, минаючи кровопролиття і війни; цехи з клекочучим металом; розумників, які сотворили пекло на землі; мимо прихованих ворогів і вдаваних друзів; мимо задушливих вокзалів; мимо життєвих чвар; мимо газових факелів і мазутних рік; мимо вольт і тонн; мимо експресів і супутників; мимо хвиль ефіру і кіножахів… Крізь усе оце, крізь! Туди, де на істинній землі жили воістину рідні люди, котрі вміли любити тебе просто так, за те, що ти є, і які знали одну-єдину плату — розділену любов. Хворі ноги, що багато ходили, здригнулися, шкірою відчувши не холоднечу тундри, а живе тепло городньої борозни, торкнувшись м’якої плоті трудової землі, відчули її струми, ось уже чиста роса лікує садна. Через багато-багато років дізнається мій хлопчик, що така ж, як він, мала людина, в зовсім іншому краю, переживши хвилюючу мить повного злиття з рідною землею, прошепоче з зітханням: «Я чую печальнії звуки, яких не почує ніхто…» …Беру в свою велику долоню руку хлопчика і болісно довго вдивляюся в нього, стриженого, веснянкуватого, — невже мною він був, а я ним?!  

* * *

 

Дім хлопчика стояв лицем до річки, зависаючи вікнами і призьбою над підмитим крутояром, порослим шептун-травою, чорнобилем, всюди пролізаючою жаливою. До правої вилиці дому примикав горожею город, що косо й хистко йшла вздовж балки, у повінь залитої до косогору дикою водою, котра залишала після відходу пластовини льоду й свіжі водомиї — земельні рани, які одразу ж починало затягувати зеленою шкірочкою плісняви. По ледь помітній улоговині вода інколи веснами проникала під жердини заднього прясла, розливалася аж під самою горою, заповнювала яму, з якої колись брали землю на господарські потреби. В ямі-ковбані, коли рік був незасушливий, вода кисла до заморозків, лід на ній ставав грудкуватий, провально-чорний, на нього боязко було ступати. У ковбані застрявали щупачки, схожі на складаний ножик, і в’юни, що проспали відхідний водотік. Щупачки швидко справлялися з в'юнами, а самих щупачків діти висмикували волосяною петлею, або коршаки й ворони хапали, коли вони перекидалися од задухи догори черевом — в яму скидали всякий мотлох. Влітку ковбаня вкривалася кашею ряски, проростала вздовж і впоперек зеленою чумою, і тільки жаби, сірі трясогузки та товстозаді водяні жуки жили тут. Інколи з ріки прилітав охайний куличок. «Як ви тут живете? — ремствував: — Твань, сморід, занехаяність». Трясогузки сидять, сидять, та як випурхнуть, та боєм на гостя, затріпочуть, заперевертаються, як зіжмакані папірці, і — раз! — знову на корч або на камінь синичками опадуть, хвостиками похитують, комара стережуть, пощастить, то й муху хапонуть. З гір наповзали, чіпляючись за кілки городу, лізли на жердину нитки повитиці, дідових кучерів і хмелю. Біля ковбані траплялись незабудки, рожевий кам’яний жовтець і, звичайно, осока-різуха. Як без неї обійдешся?! Серед літа леваду біля городу окроплювало сонячно-сяючою курячою сліпотою, свиріпкою, головухими ромашками, бузковою агалик-травою, а під них, під відверто сяючі квіти й пахучі трави лізла, ховалася вошива цибуля, золотушна трава, неїстівна колючка. Леваду не косили, прив’язували на ній коня і він ліниво пощипував на закуску зелений дріб’язок, а частіше стояв просто так, задумливо дивлячись у зарічну далину, або спав стоячи. Ні леваду, ні межі городу плугом не тіснили — вистачало простору всім, хоч і притисли гори мотузком витягнутий хутірець до самої річки. Лівого прясла у городу не було — сім’я хлопчика дотримувалась правила: «Не живи з засіками, а живи з сусідами», — і від дому і садиби, що стояли поруч, горожею себе не відділяла. Втім, межа тут була така широка, так заросла вона лопухами, коноплями, свербигузом і всяким іншим непотребом, що ніякої загорожі не треба було. В глушині межі, запіненій серед літа малиново киплячим знітом і м’ясистими будяками, доступно пролізати собакам, курям, мишам та змійкам. Траплялося, хлопчик шукав у межі м’ячик, що закотився, або заблукале курча — так після хоч облизуй його — весь у знітовому меду. Густо гуділи шершні в межах, вислозаді оси і непоказні дикі бджоли; вим’ями висіли там гнізда, наче з обгорілих плівок зліплені. В них метушилося щось, чувся шерех і дзижчання. Непереможна хлопчача цікавість змусила якось ткнути вудлищем у цю загадкову дірчасту споруду. Що з того вийшло — краще і не згадувати… Лазня похилилася в балку, випадаючи з жердин, наче стара конячка з поганенької упряжки, і тільки зарості суцільного бур’яну, що підпирали лазню зі всіх боків, здавалось, не давали їй скотитися з косогору. Зате воду для миття і поливання носити було близько, зате ліс поруч, суниці, полуниці, кам’яниці, глід зріли зразу за горожею. На хорошому, хай і дикуватому привіллі розкинулось рідне подвір’я хлопчика, і небагато, але впевнено жилося на нім великій, різнокаліберній сім’ї. Народ в сім’ї був пісенний, бешкетливий, розмашистий, на діло й потіху удатний. З лазні, щоб потрапили у двір, треба перетнути весь город по широкій борозні, яку що далі в літо, то тісніше замикало всяким розрослим овочем. З листя брукви, з лоскітливих китиць морквочки, з твердо тицяючих бобів — звідусюди сипалася роса, колола й лоскотала відмиту шкіру, а дрібнолиста кропива-летюха свербляче жалилась. Та хіба це був біль і горе після того, що переніс хлопчик у лазні?! З ніздрів, з горла видихалася чадна отруйність, дзвін у вухах затихав, не різав їх пронизливою пилкою, просвітлюючись, виразно бачили очі, і весь світ являвся йому новоствореним. Хлопчику все ще здавалося, що за горожею, скріпленою кіллям, немає ніякого населення, ніякої землі — все суще вмістилося в темний квадрат городу. Ліси, гори поза балкою і заднім пряслом, що примикало до косогору, там усе одно, що в телефоні, який висить у сплавній конторі, — все скрито: говорить телефон, а нікого немає! Ось і збагни! Ні, за городом ще городи, двори з притихлою худобою, будинки, що кидають пригасле світло в ріку, люди, неквапливі, умиротворені суботньою лазнею. І в той же час нічого немає. Зовсім би загубився хлопчик у нічному підзоряному світі і забув би себе і все на світі, тільки он в молочному від пари вікні лазні тьмяніє вогник, вихоплюючи купку пирію на призьбі. Голосно розмовляє в лазні, б’ючи себе віником, повискує млосно жіночий рід. Там, у лазні, дві рідні тітки, заміжні, ще троє сусідських дівчат затесалися туди ж. У сусідів є своя лазня, та дівки-хитрунки під виглядом — ближче, мовляв, воду носити, збиваються в крайню лазню. «Молоді безсоромниці! Кров у них біситься!»— заключає бабця. Та вже біситься так біситься! І подвійний, коли не потрійний намір у дівок, що набилися в лазню разом з заміжніми жінками: вивідати секрети про сімейне життя, наказитися вдосталь і ще сяких-таких розваг діждатися. Клуб їм тут, неприкаяним! П’ять чоловік у лазні було, та ще він, хлопчик, шостий плутався під ногами і дівки його дещо соромились. Вони його швиденько й нашмагали, щоб залишитися в лазні в своїй таємничості самим, ждати, чи не зазирнуть хлопці у віконце, — такою манерою парубки намічають предмет майбутнього знайомства в натуральному вигляді. Шибка від пари помутніла. Треба її рукавом витерти або пеленою сорочки. Наваляться парубки один на другого, що побачать — не побачать, а дихання в грудях здавить, затемнення в очах, у голові дзвін, а од азарту, од сліпоти видавлять скло! Гріх і біда! Парубки вікно зрушать, дівок дома будуть страмити, а в якій сім’ї строгіше, то й за коси тягати. Але сторожкі й чутливі дівки, ой чутливі! Вловлюють жадібний гарячий погляд ще до наближення до віконця і, завмерши спочатку од пронизуючого, заборонного хвилювання, разом вищать, давлячи одна одну, летять з полиці, задувають лампу, а в пітьмі, геть одурівши, хлюпають з ковша у вікно і ніяк не можуть попасти окропом у віконний отвір — щоб, борони боже, і насправді не випекти очі, які на льоту підсікають дівоче серце. Голова і розм’якле тіло хлопчика остигають, міцніють. Свідомість, що була прив’яла од спеки, починає правити на свою дорогу; шия, спина й руки, що поробилися пругкими, знову відчувають шкарубкі рубці конопляної сорочки, що туго обліпила тіло, яке чисто й ненаситно дихає всіма порами. Серденько, що пташкою билося в клітці грудей, складає крила, падає всередину, наче в гніздечко, м’яко вистелене пір’ям і соломинками. Метушня в лазні, зойки, буйство і страх починають здаватися хлопчикові простою й звичайною забавою. Він навіть розсміявся і звільнено видихнув із себе разом усі образи й невдоволення. Вуста ж смоктали повітря, наче солодкий льодяник, і хлопчик відчував, як нутро його сповнювалося пахучою прохолодою, настояною на всіх запахах, що кружляли над городом, наче над глибокою вирвою: ростучих овочів, квіткового пилку, вологої землі, покропленої Семенами трав і гострим струменем медового аромату, який линув з бур’янів. Десь у тьмі чужого городу розляглося сите коров’яче ревіння — дременуло з лазні чадо, якому відшкрябували нігтями курчат, дерли спину волосяним віхтем. Тріснув запотиличник, бухнули двері лазні — і згорьований голос утікача одиноко і без відгуку загубився в глухій пітьмі. Субота! Лементують і стогнуть від мук по сільських лазнях діти. Здобудуть вони, сердешні, сьогодні стільки стусанів, скільки за весь тиждень не набереться. Хлопчик зраділо підсмикнув штани — у нього ж усе позаду! Колупнув із грядки ласий овоч: «Дівка в темниці — коса на вулиці». Мала ще «дівка», і рвати її не велено, та ніхто не бачить. Потер морквочку об штани, схрумкав, розкрутив огризок за косу і метнув його в пітьму. Така насолода! Але ж зовсім недавно, якісь хвилини тому, надходив кінець світу. Взятий він був у такі шори, що ані дихнути тобі, ані ахнути. Одна тітка на кам’янку хлюпає, інша ряжку водою наповнює, дівки-нахаби стегнисті одежину з нього зривають, в ряжку вмочають і тицяють закам’янілим обмилком куди попало. Іще й штани не зовсім зняті, іще й з духом людина не зібралася, а вже почалося, встигай, повертайся, і головне — якнайміцніше зажмурюй очі. Та як він не зажмурювався, мило все-таки потрапило під повіки і очі полізли на лоба, бо мило варять з смердючих тельбухів, білого порошку і ще чогось там, якогось непотребу — розповідали, в миловарний казан купорос кладуть, собак кидають і навіть начебто дітей мертвих. Вириваючись із міцних сердитих рук, осліплий, оглухлий, верещав хлопчик на всю лазню, на весь город і навіть далі; спробував тікати, та зачепився за ряжку, впав, ударився. Сварячись, черкаючи черствими сосками грудей по носу, по щоках, по губах, тітки крутили, кидали одна одній хлопчика і шкребли, шкребли, так боляче шкребли! Відпльовуючись від грудей ще бридливіше, ніж від мила, сторонячись і скрізь натикаючись усе ж на них — від жінок у лазні значно тісніше, ніж від чоловіків! — уже зламано й покинуто завивав хлопчик, чекаючи кінця катуванню. Врешті його поклали на приступець полиці і давай його приборкувати тим, про що бабуся загадку складну розказувала! «В полі, на спаді, в кам’яній палаті сидить молодець, грає в лукунець. Всіх перебив і царю не спустив!» Царю! А він що? Шмагайте… В якийсь момент стало легше дихати. Далеко-далеко вечірньою тремтливою зорею виник вогник лампочки. Старша тітка обдала набридлого племінника з голови до ніг дряблою водою, що пахла березовим листом, примовляючи, як належить: «З гуся вода, з лебедя вода, з малого сироти худорба…» І од примовки у самої пом’якшала душа, і вона, черпаючи долонею зі старої, обпаленої на вінцях діжки, іще й холоднячком освіжила лице малому, промила очі, примирливо воркуючи: «От і все! Годі ревти, годі! А то почують сороки-ворони та й понесуть тебе в ліс, такого чистого та гожого». Нутро лазні смутно вирізнялося. Налиті тіла дівок на слизькій полиці, що були наче вкупі, розділились, і не лише груди, а й лахматі голови з’явилися в них під закуреною стелею. Хлопчик насварився на них кулаком. Дівки верескнули, задерши ноги до стелі, і заходилися голосно шмагати одна одну віниками, схопились боротися, впали з полиці, ледь лампу не погасили. В селі говорили, ніби дівки люблять ховатися в теплих лазнях з хлопцями, а суперниці підпирають лазні кіллям, вчиняють страмовище, на крик збігаються матері й привселюдно тягають дівок за коси, а ті, ніби їх ріжуть, кричать: «Мамочко рідна, біс попутав! Розум мій слабий затемнив…» Ввергнутий у вир образ, ослаблий од чаду лазні, з болем у колінах і в голові, вже залишений і забутий усіма, шморгаючи носом, хлопчик шукав у глухому кутку біля кам'янки свою одежину. Світло все ще дробилося в його очах і дівки на полиці то підскакували, то знову опускалися на місце, а хлопчику так було жаль себе, так жаль, що він махнув рукою на дівок, уже не злився на них, сил не було не тільки на злість, а й сорочку натягнути. Сусідська дівка, яка ще не пізнала жіночих турбот і печалей, була головна потішниця в лазні, тож вона й витягла з кутка хлопчика, бринькнула пальцем по його півнику, що стирчав гороховим стручком, і здивовано спитала: «А що то, дівки, у нього тутечки? Який такий цікавий предмет?» Вмить переключаючись з горя на веселість, заздалегідь радіючи забаві, хлопчик поспішив повідомити голосом, що все ще зривався од схлипування: «Та-ба-чо-ок!» «Табачо-о-ок?! — продовжувала виставу сусідська дівка. — А ми його, роззяви, і не помітили! Дав би понюхати табачку, чи що?» Зовсім забувши про нанесені йому образи, з усіх сил стримуючи сміх, що розколював його навпіл, прикривши долоньками очі, хлопчик слухняно випнув животик. Дівки лоскітно тицялися мокрими носами в низ його живота і заходились таким чханням, що вже неможливо було далі терпіти і, в безсиллі опустивши руки, хлопчик заливався, стогнав од лоскоту й сміху, а дівки все чхали, чхали і приголомшено хитали головами: «Оце так табачок, ястри його! Міцніший дідового!» Одначе і про справу не забували, під регіт і жарти дівки непомітно всунули хлопчика в штани, в сорочку і останнім, наче завершуючим усі справи, ляпасом по гузенцю виштовхали його в передбанник. Така тиша, така благодать кругом, що не може хлопчик піти з городу зразу ж, і, п’яніючи від густого повітря й городнього життя, яке обступило його зі всіх боків, стоїть він, розм’якшено всмоктуючи і цю безмежну тишу, і таємно здійснюване життя природи. Пройде багато вечорів, багато літ, поблякнуть дитячі образи, смішними зробляться в порівнянні з образами і бідами справжніми, і суботні вечори в лазні зіллються і залишаться в пам’яті дивними видіннями. …На твердих, круто зігнутих колінах діда сидить чоловічок. Дід уламком ножа шкребе розполовинену брукву і коричневим од тютюну пальцем спихає з подряпаного бруском леза соковиту м’якоть в жадібно роззявлений зів. Поворушить язиком малий, зробить вдих — і ласощі живим струменем пронизують його здригаючий живіт, прохолодно розливаються по жилах. «Оце так варнак! Оце так варначина! Не жувавши, ковтає!» — журиться дід і, косуючи на малого горіховим оком, прискорює роботу, щоб і самому поласувати струганиною з брукви. Але онук ніякого перепочинку йому не дає і без утоми тримає роззявленим спритний рот. Якщо дід усе ж таки наміриться понести до своїх вусів ножик з ласощами, малий, клюнувши ротом, схоплює з ножа кришиво і по-котячи облизується. «Вріжешся!» — стукає його по лобі колодочкою ножа дід і з подивом виявляє: одна лиш подоба від овоча зосталась, обидві половинки брукви перетворилися в черепочки. Дід насуває на голову онука половинку брукви, спихає його з колін і вирушає на город, щось бурмочучи під ніс і журливо хитаючи головою. Посидівши на нагрітих за день пластинах ганку, хлопчик скидає з голови камилавку з брукви, і кури зусібіч кидаються докльовувати черепочок. Хлопчик перекидає водопійне корито, видирається на нього і, витягши шию, дивиться з двору через частокіл у густо зарослий простір городу. Розсуваючи крислате сиве листя, дід ходить зігнувшись між грядками, вишукує брукву круглішу, без тріщин і зеленої залисини. «Ді-і-і-іду-у-у!» — кричить хлопчик, даючи зрозуміти, що він його бачить і жде. Дід, насварившись на онука перстом, уподоблює нарешті брукву, витягує її за хрусткі патли з пухкої землі і, вдаривши нею об ногу, піднімає вгору і оглядає біломордий, з брудною бородою овоч: чи нема червоточини та ще якогось ганджу. Хлопчик нетерпляче перебирає ногами: «Швидше, діду, швидше!» Дід наче його і не чує, бреде замкнутою борозною, наче зеленою річкою, за ним шелестять хвилі, залишається запінений слід, наче за кораблем, який поволі зникає вдалині, гичка, мітелки і пучки трав з незадоволеним шелестом випрямляються, постають, займаючи своє постійне місце на землі. І знову дід садовить онука на тверді, прикриті латками коліна, стругає брукву, бурчить, стукає малого колодочкою по лобі, поки наїдений, втихомирений пузань не заворушить ротом уповільнено, ліниво, і очі його не почнуть склеплюватися, і маленьке тільце, ніби слаба билинка, обважніла росою, приникне до випуклих грудей діда і в теплому їх затишку розпуститься довірливо й захищено. І тоді зовсім обережно, зовсім майже нечутно дід шкребе ножиком брукву — він ласун, дід, і ворушить беззубим ротом, рухає крутими челюстями, оглядаючись — чи не бачить хто-небудь, як він здитинів, і для маскування бурчить у бороду: «Ой же й варначина! Ой же й непослух! Заморився!»— і пробує їсти й співати одночасно, погойдуючи на колінах онука: «Тринди-бринди на городі, при всім чесному народі…» Та тут-таки стопорить з піснею — далі в ній слова не для онука. Ось підросте, розуму набереться онучок, диви, до чогось самотужки дійде, чогось від старших нахапає, а поки шабаш, поки замри, діду, не дай боже, сама почує! Хлопчик не може зрозуміти, спить він чи ще не спить? Йому добре, затишно на колінах, під лоскітливою бородою діда, за яку, на знак вдячності, треба було б смикнути старого, та розморило так, що навіть руку підняти немає сил, та й з’явився в очу дуже знайомий голозадий чоловічок — ось він перебирає руками по частоколу, пихтить, наближається до ворітець із жердин. Нерівність якась під рожеву ступню чи між пальців трапилась, захиталося маля, впало голим місцем у кропиву. Рев. Сльози. Бабця, висмикнувши хворостину з віника, б’є кропиву, примовляючи: «Ось тобі! Ось тобі, змія жалюча!..»— І всовує хворостину в руку хлопчика. Він що є сили лупцює кропиву, аж листя летить, і тим потішається, по щоці котиться остання сльоза, і, злизнувши її, солонкувату, язиком, малий робить ще одну спробу встати на ноги і рушити вздовж частоколу на кривих, тремтячих ногах. А ззаду хвалять, заохочують, торсають: «Отак! Отак! Отак, дитятко!» І ось нарешті настало моторошне, засліплююче щастя першого самостійного кроку! Хлопчик пустився горожі і на непевних, слабеньких іще ногах ковильнув по двору. Все в нім зупинилося, завмерло: очі, серце, дух перехопило, і одні ноги, одні ноги йшли і зробили два великі, може, найбільші, найщасливіші кроки в житті! Чиїсь руки підхопили його, уже падаючого на землю, підхопили з радісним криком: «Пішов! Пішо-о-ов!» — підкинули вгору, в небо, і він літав там, перекидався, а сонце то ховалося у двір, наближалося прямо до очей, то м’ячиком відскакувало за город, до лісу, на гребені гір. Пройнятий захопленням перемоги, захлинаючись висотою, хлопчик охав, сміявся, скрикував і, не усвідомлюючи того ще, перший раз відчув трутизну життя, яке все складається з такого небезпечного польоту, і тільки свідомість, тільки вічна надія: під тобою, внизу, є міцні руки, ладні підхопити тебе, не дати впасти і розбитися об тверду землю, — народжує упевненість в житті, і серце, що закотилося в якийсь далекий куточок завмерлого нутра, одм’якне, стане на місце, і сам ти не відлетиш до «дідька лисого»— за висловом дідуся, непоправного, як запевняє бабця, лайливця і богохульника. Клаптик жирної землі, загороджений жердинами, удобрений попелом і кістками, що примикав до задніх дворових будівель, був простий і діловитий на вигляд. Тільки широкі межі буйним різноростом та маків цвіт недовговічним палахкотінням освічували город десь на середині літа, та й мак непримітний ріс, сіренького або бордового, лампадного кольору з темним хрестиком у серединці. В хрестику бриліантом стирчала маківка, пухнасто наряджена, і в пусі тім вічно вовтузились товсті джмелі. «Кину порохом, встане городом», — сіючи мак, віщала бабця. Була іще одна розкіш — непрохідним островом темнів посеред городу окроплений біленькими квітами горох, який без рук, без ніг на жердину ліз. В якесь літо в картоплі заводився десяток-другий жовтовухих сонцепоклонників, часто до твердих насінин не дозріваючих, але біди і сліз усе-таки немало малюкам від них було. Широкоморді, рябі соняхи притягували до себе не лише бджіл і джмелів, які в них вічно нишпорили і струшували яєчний пилок, вони роз’ятрювали завзяття юних «городників». Продершись на город, піймавши сонцепоклонника за шерехату, «під солдата» стрижену, потилицю, нальотники гнули його, що довірливо розвісив жовті вуха додолу, перекручували гусячу шию, ховали під сорочку й тікали в ліс, роздираючи штани об сучки горожі. Скрізь і всюди ріпу й горох, як відомо, сіють для злодіїв, а в селі хлопчика — соняхи. І ось що незбагненно: впіймавши на городі малого, тітки і особливо дядьки, які самі колись промишляли городнім розбоєм, з якимось веселим, лютим любострастям смугували кропивою по беззахисному гузні лиходіїв. Спалення на вогнищі — забавка в порівнянні з сибірською кропивою. На вогнищі, якщо дрова хороші, — пих — і згорів! А ось після жаливи тижнів зо два світу білого не видно, ні сісти, ні лягти. Вити, тільки вити, сльозами обливатись і каятися перед бабцею, благаючи її помастити сметаною місце, піддане катуванню. Що ще гарного було на грядках? Нагідки! Залетілі невідь-звідки, зійдуть вони, бувало, і до самих холодів пропалюють вуглинками гущу зелені. Ще тютюн вкрадливо цвів на покинутих грядках. Хороші грядки під тютюн жодна селянка не віддасть, вважаючи цю рослину непотрібною і роблячи потачку чоловікам тільки тому, що без них, без чоловіків, у господарстві не обійдешся і нікого не родиш, і, отже, продовження роду людського зупиниться. На межах, там різноманітніше, вільніше все. Там хто кого задавить, той і росте, дуріючи од власного нахабства. Звичайно ж, коноплі, полин, жалива, реп’яхи та тимофіївка будь-яку живність заглушать. Одначе ж ні-ні та й знімуться над хмарою бур’яном, що клубочиться, стріли синюхи, розетки пижми, або татарник заявить про себе. Владно одтіс-нивши м’язистим тілом кволу дрібноту, наїжившись усіма колючками, обвішається татарник круглими бузковими шишками і живе довго, цвіте впевнено; або зніметься над межею розцяцькований коров’як, сяє дурникуватим женихом, радіє самому собі. Від ранньої весни і до самої зими, вигнаний звідусюди, клятий-переклятий, заступами рубаний, свинями гублений, біля плотів, у гирлах борозен, на межових окраїнах шурхотів довгими вухами непереможний хрін. Ну ось і вся, напевно, краса, весь наряд і всі принади російського городу. По весні природа на батьківщині хлопчика трохи веселіша, тільки вся вона поза городом, вся по хребтах, по заплавах річок, лугах. Зате весною яке привілля на городі! Поставивши в церкві свічку, помолившись святим отцям, хранителям коней, в перший день травня за старим стилем виводив коней дід на город, до плуга, а баба тим часом поясно кланялася з ганку йому — хліборобу, молилася землі, городу, лісу. Леміш легко, гостро входив у городню пухову пріль, граючи йшли за плугом коники, зневажливо махали хвостами, одфоркуючись: «Хіба це робота?! От цілину корінити — ото робота!» Сіра фігура діда, темна на спині од поту, горбиться над плугом, і біжить по зап’ятках його вихляючою змійкою ремінний батіг. Нестерпно тягне наступити ногою на батіг. Дід сердито підбирає рукою пужално, щоб джигонути онука, і джигоне, коли не одскочиш у пухку борозну. «Ну стривай, бісеня! Опережу я тебе, опережу!» В кінці борозни дід вивертає плуг із землі і розташовується біля обочини — подиміти. Бабця, підрубавши долонею світло, стоїть на ганку і обговорює сама з собою поведінку діда: «Як борозна, так і цигарочка! Як борозна, так і цигарочка! Ти до петрівки хоч устигнеш?!». — «Hi-і, до Іллі, коли бог поможе!..» — усміхається дід і по-свійськи підморгує малому, як, мовляв, ми її!.. Грюкнувши дверима хати так, що шпаки і галки в борознах застрибали, наче од вибуху, бабця зникала, а хлопчик з дідом дивилися на город, половина якого наче вивернута чорною вовною наверх, інша ж у сірій плівці, що залишилася од снігу. На оранці відбувалося обжирання: шпаки, галки, ворони хапали й хапали драглистих черв’яків, оголених і порізаних плугом. Лякливі сірі плиски, і ті промишляли на оранці, хитаючись між борознами; навіть мала мухоловка сиділа на жердині і, дочекавшись свого моменту, спурхнула вниз і, щось ухопивши з землі, несла на горожу і поспіхом скльовувала. Лісові пташки спускалися з гір, на городі терпляче чекали, коли наїдяться і задрімають важно, по-хазяйськи крокуючі по борознах нарядні і ситі шпаки, що нагадують сільських купчиків. Не витримавши спокуси, птахи, мелькнувши над горожею, виносили з борозни кузьку, жука, личинку якусь, а шпак то неодмінно в погоню — така загребуща тварюка! Та де йому наздогнати швидку дику птаху, та шмиг — і в кущах! Орати чорноземні городи легко, а боронувати саме задоволення. Навперебій лізли хлопчаки на спину коня, який волік борону по городу, потім до плуга прилаштовувалися, і коли їх вік підходив років до десяти, вони і на пасовиську, і на сінокосі уже вміли справлятися з конем, і в застоллі уже зайвими не рахувались, сиділи міцно серед працюючих, їли хліб і городину, власною працею добуті. Сапи в тих місцях ніхто зроду не знав. Картоплю не огортали — підгрібали руками. Гній в землю не клали, його вивозили за толоку. Лиш трохи його використовували на огіркові, — «теплі» грядки. Насипали їх майже в пояс висотою. Ями вигрібали такі, що чорнозему в них уміщався віз. В нічний час (от пристріту) бабця з замовлянням закопувала в грядку товкачик, схожий на гантелю, для розвитку м’язів уживану. Товкачик заховували в грядку для того, щоб огірки росли якнайбільші. В зігрітій грядці напрівали сіренькі грибки і тут-таки вмирали, наче льодяники, зникали безслідно. Виступали повіки трави в борозні, кралася на грядку повитиця, і в душу сівача починали закрадатися сумніви: чи хороше було насіння? Та ось в одному-другому чорному оці ямки вузькою котячою зіницею просікалося щось. Примірюючись до клімату, прокліпуючись на світлі, зіниця розширювалася і не зразу, не раптово з’являлися два пробних, блідих листочки. Насторожені, готові загорнутися від переляку, вони берегли в теплій глибині м’яку бруньку огіркової плоті, несміливий зародок майбутньої рослини. Звикнувши, укріпившись, зібравшись з духом, два листочки випускали на волю жвавий шорсткий листок, а самі, виконавши службу, віддавши всю свою силу і соки свої, никли до землі, жовтіли і поступово відмирали, нікому вже не цікаві і ніким не помічені. Огірковий листок, піднявшись на світлі, теж боявся самотності, простору землі і надміру всякої зелені, принюхувався недовірливо до літа, мерзлякувато щулився і ціпенів од нічної паморозі. Ні, не задубів до смерті огірковий листок, утримався і потягнув по зеленому мотузку із мороку гнойових надр листок за листком, листок за листком, а там і вусики почали хвацько закручуватись на кінцях мотузків, поповз листяний ворох у борозни, так і пре одне на одного. І, як завжди неждано, засвітиться в одній із ямок, в зеленому таночку, жовтенька квіточка, наче вогник бакена серед зеленої річки. Жива іскорка — провісник літа! Перша квітка оця завжди майже була пустоцвітом, тому що сонця, тепла і сил її вистачало лише на те, щоб цвісти. Але, наче вказавши дорогу квітам, більш стійким, здатним і плодоносити, пустоцвіт швидко вигасав, скручувався, і його розсмикували і з’їдали земляні мурашки. Під жилавим листям, під зеленими вусатими мотузками світліло від жовтих вогників, грядка, як іменинний пиріг, полум’яніла квітами, і таночок бджіл, джмелів, шершнів, ос вів на них гучну і клопітливу роботу. Глянь-поглянь, в зеленій притихлій схованці уже й огірочок спритно затаївся, пухирчатий, ребристий, і в носі в нього пригаркою засохла квітка стирчить. Скоро відпала пригарка, і під нею скромно й чисто заблищала біла мордочка огірка, промінчиками простреленого аж до заокруглення біля хвостика. Мерзлякуваті пухирці, зморшки вирівнялися, огірок налився соком, заблищав, округлився з боків, і йому тісно стало під листям, волі захотілось. Вивалився він, молодий, міцний, на обочину грядки, блищить маслянисто, сяє, наливається і закотитись куди-небудь норовить. Лежить огірок-молодець, дражниться; сімейство ревниво стежить одне за одним, особливо за хлопчиком, щоб не зняв він огірок, не схрумкав на самоті. З’їсти огірок хочеться будь-кому і кожному, і як не стримуйся, як не крутись, проходячи городом, обов’язково розсунеш руками різьблене, чіпке листя, подивуєшся, як він, бродяга, ніжиться в зеленій схованці, та й поспішиш від спокуси подалі. Та, слава тобі, господи, ніхто не зазіхнув, не вчинив підступності. Уцілів огірок, білопупий молодець! Вистояв! Бабця зірвала його і обережно принесла в руках, наче курчатко. Всім онучатам відрізала бабця по пластинці — нюхнути і розговітись, та ще і в холодник для запаху половина огірочка лишилася. Холодник з огірком! Чи знаєте ви, добрі люди, що таке холодник з першим огірком! Ні, не буду, не буду про це! Не зрозуміють! Фиркнуть іще: «Яка дивовижа — огірок! Піду на ринок і куплю отакенний огірок — до-о-овгий, тепличний!..»  

 

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка