Стратегія розвитку фінансового сектору україни до 2015 року (проект) 2008 р. Зміст вступ



Сторінка1/4
Дата конвертації16.04.2016
Розмір0.75 Mb.
  1   2   3   4


СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ ДО 2015 РОКУ

(проект)

2008 р.

З М І С Т

1. Вступ

2. Сучасний стан та загальні проблеми

фінансового сектору

3. Зовнішні чинники розвитку фінансового сектору

4. Пріоритетні завдання розвитку фінансового сектору

5.Основні напрями державної політики та ключові

заходи щодо розвитку фінансового сектору

5.1. Банківська система

5.2. Ринок кооперативного кредитування

5.3. Ринок страхових послуг

5.4 Ринок цінних паперів та строкових контрактів

5.5 Ринок послуг спільного інвестування

5.6 Ринок недержавних пенсійних послуг

5.7. Ринок лізингових послуг

5.8. Підтримка нових інститутів, фінансових

інструментів та послуг

6. Регулювання та нагляд у фінансовому секторі

7. Шляхи інтеграції до світового фінансового простору

8. Очікувані результати

Місія Стратегії полягає у розбудові ефективного фінансового сектору, здатного забезпечувати реальний сектор економіки необхідними фінансовими ресурсами та підтримку соціального розвитку країни, її інтеграцію у світовий фінансовий простір без загроз національним інтересам та економічній безпеці України.

Стратегія розроблена на виконання Указу Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 червня 2007 року "Про хід виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні" N 659/2007 від 20 липня 2007 року робочою групою в складі представників Держфінпослуг, Національного банку України та ДКЦПФР.

1. Вступ

Фінансовий сектор – одна з найважливіших сфер національної економіки де відбувається формування та розподіл фінансових ресурсів і, яка пов'язана з діяльністю фінансових установ. У даному документі під фінансовим сектором розуміється фінансовий ринок, який забезпечує накопичення і розподіл інвестиційних ресурсів, взаємодію виробників та споживачів фінансових послуг за правилами, визначеними державою та її регуляторними органами. Складовими фінансового ринку виступають грошово-кредитний ринок, страховий ринок, фондовий, ринок послуг спільного інвестування, недержавних пенсійних послуг та інші ринки фінансових послуг.

Стратегія розвитку фінансового сектору являє собою цілісну систему ідей, поглядів, намірів та ключових заходів щодо розвитку фінансового сектору на середньострокову перспективу з урахуванням національних фінансових інтересів та соціально-економічних потреб країни. Національні фінансові інтереси – пріоритетні потреби народу та держави щодо фінансових ресурсів, джерел та механізмів їх забезпечення, реалізація яких гарантує фінансову спроможність сталого, суверенного і динамічного розвитку країни.

Необхідність розробки Стратегії зумовлена, з одногу боку, суттєвим зростанням ролі фінансового сектору в сучасному економічному житті країни, а з іншого - відсутністю на сьогоднішній день урядового документу, який би містив формулювання цілей та пріоритетні завдання розвитку фінансового ринку України як цілісної системи у сукупності усіх його складових.

Відсутність до теперішнього часу цілісного державного бачення ефективної моделі розбудови фінансового сектору на середньострокову та довгострокову перспективи призводить до хиб у його функціонування та недосконалості розвитку, що в свою чергу відбивається на вирішенні стратегічних економічних та соціальних проблем країни, забезпеченні її національних фінансових інтересів. Виходячи з цього, розробка національної стратегії розвитку фінансового сектору є необхідною передумовою подальшої успішної розбудови держави та її інтеграції до світового економічного простору та вступу до Європейського союзу.


Пропонована Стратегія визначає напрями державної політики, формулює пріоритетні завдання та передбачає комплекс ключових заходів правового та інституційно-організаційного характеру, спрямованих на розбудову усіх складових фінансового сектору. Основні положення даної Стратегії є базою для розробки та перегляду існуючих галузевих програм розвитку відповідних сегментів фінансового ринку. З іншого боку, Стратегія у свою чергу повинна стати складовою частиною більш загальних урядових документів, що стосуватимуться середньострокових та довгострокових перспектив соціально-економічного розвитку держави.

Стратегія містить:

-оцінку сучасного стану, загальних проблем та чинників розвитку фінансового сектору;

-визначення основних цілей та пріоритетних завдань розвитку фінансового сектору України на період до 2015 року;

-визначення основних напрямів державної політики та ключових заходів щодо подальшої розбудови банківської системи, ринку кооперативного кредитування, ринків страхових послуг, цінних паперів, послуг спільного інвестування лізингових послуг, недержавних пенсійних послуг, а також розвитку нових інститутів, запровадження нових фінансових інструментів та послуг, удосконалення системи державного регулювання і саморегулювання та інтеграції до світового фінансового простору.


Цілі Стратегії.

Основними цілями стратегії є досягнення cтійкості, відкритості та конкурентноспроможності фінансового сектору України. Стійкість фінансового сектору передбачає його здатність до самодостатнього розвитку, протидії негативному впливу інших країн на внутрішню фінансову політику України, а також нейтралізації загроз світових фінансових криз. Відкритість фінансового сектору передбачає інформаційну прозорість фінансових установ щодо власників, послуг та результатів діяльності, а також відкритість державних регуляторних органів щодо: цілей регулювання та нагляду, (політична відкритість); розкриття інформації про орієнтири, моделі та прогнози розвитку (економічна відкритість); механізмів прийняття рішень (процедурна відкритість); інформації про заходи впливу, досягнуті результати і помилки ринкового регулювання (ринкова відкритість). Конкурентоспроможність фінансового сектору передбачає його здатність забезпечувати доступ вітчизняних економічних агентів до світових фінансових ресурсів і ринків та можливість належним чином конкурувати з міжнародними фінансовими агентами за внутрішні та зовнішні інвестиційні ресурси в умовах глобалізації економічного життя.



Етапи реалізації Стратегіїї

Стратегія реалізуватимуться у два етапи. На першому етапі, упродовж перших двох років від моменту прийняття Стратегії, мають бути реалізовані першочергові заходи щодо розвитку фінансового сектору. На другому етапі, що триватиме до 2015 року, будуть реалізовані усі інші передбачені Стратегію заходи



2. Сучасний стан та загальні проблеми фінансового сектору

Вітчизняний фінансовий сектор за роки свого становлення досяг певного рівня розвитку. В Україні на початку 2008 року діяло 175 банків, 482 страхові компанії, 765 кредитних спілок, 323 ломбардів, 324 компанії з управління активами, 90 недержавних пенсійних фондів та близько 900 інвестиційних фондів різного типу. Було випущено в обіг цінних паперів загальним обсягом 424,3 млрд.грн. Активи вітчизняної банківської системи становили близько 618 млрд.грн., майже 80% яких припадало на кредитні операції банків. Активи страхових компаній досягли 32,3 млрд.грн. Активи кредитних спілок сягнули 5,36 млрд. грн. Активи інших небанківських кредитних установ складали 1,14 млрд. грн. Ними було надано майже 164 тисячі кредитів загальним обсягом 1,3 млрд. грн. Наприкінці минулого року в Україні діяло 39 фінансових компаній, що мали право надавати послуги з факторингу та 27 фінансових компаній, які отримали дозвіл на укладання договорів з фінансового лізингу. Усього упродовж року ними було укладено договорів факторингу на суму 485 млн. грн., а обсяг діючих договорів з фінансового лізингу склав 20,2 млрд.грн. Ліцензію на право залучати кошти установників управління майном з метою фінансування будівництва житла мали 101 фінансова компанія, які упродовж року створили 70 Фондів з фінансування будівництва (ФФБ) та залучили коштів на загальну суму 5,92 млрд. грн. Усього в Україні на кінець року діяло 311 ФФБ та 5 Фондів для проведення операцій з нерухомістю (ФОН).

У цілому фінансовий сектор розвивається досить динамічно. Разом з тим слід зазначити, що цей розвиток має дискретний та непропорційний характер, а загальний його рівень не відповідає зростаючим потребам національної економіки та суттєво відстає від середньоєвропейских параметрів. Попри досить високу динаміку свого формування, фінансовий ринок України, поки що не став головним та зручним механізмом реалізації інвестиційних програм держави, суб'єктів підприємницької діяльності та домашніх господарств.

У структурі українського фінансового ринку невиправдано малою є частка небанківського фінансового сегменту, на яку припадає тільки 7% загального обсягу активів фінансових установ. Торгівельно-розрахункова інфраструктура фондового ринку є незручною, витратною і до кінця не сформованою. Як наслідок більше 90% усього обсягу цінних паперів, емітованих в Україні, обертаються на неорганізованому позабіржовому ринку. Фінансові установи України надають клієнтам досить вузький спектр фінансових послуг, більшість яких має незадовільній рівень якості, а законні права та інтереси споживачів цих послуг погано захищені.

Одним з головних чинників такого стану справ є недосконале правове середовище та вади державного регулювання. Нормативно правова база, що покликана регулювати різні аспекти професійної діяльності на фінансовому ринку, є досить суперечливою та не повністю сформованою.

Розпорошення державного регулювання і нагляду унеможливлює комплексний підхід до розвитку ринку як цілісної системи та не дозволяє забезпечити ефективного контролю за діяльністю фінансових конгломератів та консолідованого нагляду за професійними учасниками різних сегментів ринку. Це в свою чергу зумовлює фрагментарність розвитку ринку, тінізацію та криміналізацію діяльності на ньому, а також надмірного витоку капіталу з країни. Існуюча правова база не забезпечує ефективної протидії маніпулюванню цінами особливо на фондовому ринку та незаконному використанню інсайдерської інформації. Невизначеність щодо шляхів та меж саморегулювання, з одного боку - призводить до невиправданого втручання держави в ринкові процеси, а з іншого - не дозволяє підключити до ефективної розбудови фінансового ринку інтелектуальні та організаційні ресурси професійних об’єднань його учасників.

Розвиток фінансового сектору гальмується насамперед низькою капіталізацією фінансових установ. Загальний капітал усієї банківської системи України дорівнює власному капіталу одного середнього за розмірами європейського банку. Неадекватність капіталу банківських установ компаній виступає серйозним бар’єром для забезпечення реального сектору вітчизняної економіки довгостроковими фінансовими ресурсами, а недокапіталізованість страхових компаній унеможливлює страхування масштабних ризиків в енергетичній, екологічній та фінансових сферах, стримує розвиток аграрного та медичного страхування.

Інвестиційні можливості фінансових установ обмежуються дефіцитом привабливих для довгострокового розміщення коштів фінансових інструментів. Нерозвиненність інститутів спільного інвестування, страхування життя, недержавної пенсійної системи та довірчого управління не дозволяє в повній мірі залучати заощадження домашніх господарств до інвестиційного процесу. Цьому також заважає відсутність дієвих механізмів податкового стимулювання інвестиційної активності громадян та законодавчих засад для впровадження інвестиційного страхування.

Одним з суттєвих чинників, що негативно впливає на розвиток ринку в цілому є низька транспарентність державних регуляторних органів та інформаційна закритість фінансових установ, зокрема, нестача інформації щодо результатів їх діяльності та послуг, що вони надають. Існуючі законодавчі вимоги та процедури розкриття інформації не відповідають міжнародно визнаним стандартам і потребам інвесторів та споживачів фінансових послуг, не дозволяють оцінити рівень надійності, кредитоспроможності та фінансової стійкості операторів ринку. Цьому, зокрема, заважає нерозвиненість системи рейтингових оцінок та існуючий монополізм на ринку вітчизняних рейтингових послуг, відсутність практики оцінки та розповсюдження інформації щодо результативності інвестиційної діяльності компаній з управління активами та інституційних інвесторів.

Характерною особливістю вітчизняних фінансових установ є невідповідність їх діяльності міжнародним стандартам, зокрема правилам та процедурам, визначеним Директивами Європейського Союзу. Найбільш суттєвими відхиленнями від загальновизнаних стандартів є: низький рівень уніфікації регуляторних вимог до фінансових установ, у тому числі до розкриття регулярної та особливої інформації; відсутність дієвих механізмів захисту законних прав акціонерів особливо у випадку банкрутства або реструктуризації товариств та клієнтів фінансових установ у випадку шахрайства та зловживань з боку менеджерів і власників.


3. Зовнішні чинники розвитку фінансового сектору

Серед головних зовнішніх чинників, що визначатимуть розвиток фінансового сектору України на період до до 2015 року та які необхідно брати до уваги при розробці стратегії, слід виділити економічний, інтеграційний, глобалізаційний та політичний.

Основними складовими зовнішньоекономічного чинника є загострення дефіциту енергетичних ресурсів, загроза фінансових криз та посилення нестачі продовольчих товарів і як наслідок зростання світових цін на енергоносії, сільськогосподарську продукцію, вартість інвестиційних ресурсів та страхових послуг.

Дія інтеграційного чинника полягає у необхідності здійсненні цілеспрямованих кроків до входження у міжнародне світове та європейське фінансове співтовариство. Це потребує урахування нових підходів та основних складових перебудови регулювання, що зараз відбувається у світі, і які передбачають: уніфікацію процедур нагляду до установ різних сегментів фінансового ринку; впровадження нагляду, що базується на ризиках; контроль за власниками та керівниками фінансових установ; уніфіковані вимоги до корпоративного управління; стандартизовані процедури управління ризиками, активами і пасивами; посилення боротьби з відмиванням грошей; концентрацію та інтеграцію наглядових функцій, їх зосередження у єдиному регуляторному органі; здатність та готовність до ефективної співпраці з міжнародними фінансовими органами та об'єднаннями регуляторів.

Важливим зовнішнім чинником розвитку вітчизняного фінансового сектору в сучасних умовах є глобалізація економічного життя, яка означає, насамперед, універсалізацію інвестиційних процесів, уніфікацію механізмів і технологій функціонування фінансових ринків, посилення взаємодії суб’єктів господарської діяльності різних країн на основі єдиних принципів та норм.

Для країн з перехідною економікою глобалізація несе вигоди, пов'язані з використанням сучасних методів управління та запровадженням новітніх технологій, відкриває доступ до нових ринків та інвестиційних джерел. Разом з тим, глобалізація зумовлює і серйозні загрози, насамперед у фінансовій сфері, серед яких найсуттєвішими є ризики, пов’язані: з діяльністю транснаціональних корпорацій, з можливістю втрати суверенітету та загостренням боротьби за інвестиційні ресурси.

Для перемоги у цій жорсткій конкурентній боротьбі необхідно запропонувати більш вигідні умови залучення інвестиційних ресурсів: стабільне і передбачуване законодавство, високотехнологічно оснащений фінансовий ринок з привабливим та широким асортиментом якісних фінансових послуг та інструментів.

Згідно тенденцій, що розгортаються у світовому фінансовому просторі, кількість країн, де можуть зберегтися і продовжити своє повноцінне і суверенне існування ефективні та конкурентноспроможні фінансові ринки поступово скорочується. Є усі підстави вважати, що у найближчі 10-15 років такі національні фінансові ринки залишаться у досить невеликій кількості країн, а їх наявність буде однією із найсуттєвіших ознак конкурентоспроможності економік таких країн, вагомого їх місця у світовому співтоваристві, обов'язковою умовою економічного, а отже і політичного суверенітету. Саме тому забезпечення ефективності та конкурентоспроможності вітчизняного фінансового ринку на довгострокову перспективу, має стати найважливішим пріоритетом економічної політики України.

У свою чергу аналіз складових зовнішньополітичного чинника дозволяє зробити наступні практичні висновки: 1) потреби урахування зростаючого впливу російського капіталу, який слід конвертувати у взаємовигідне економічне співробітництво; 2) важливість розвитку різнобічних взаємовідносин з Сполученими Штатами Америки; 3) необхідність цілеспрямованої та послідовної інтеграція до Європейського Союзу.

Саме така чітка і збалансована позиція України здатна забезпечити сприятливе політичне середовище для розвитку вітчизняного фінансового сектору.



4. Пріоритетні завдання розвитку фінансового сектору

До 2015 року необхідно вирішити наступні пріоритетні завдання:

- провести реформу державного регулювання, спрямовану на: 1) ліквідацію правових перешкод для розвитку фінансового ринку та максимального урахування інтересів його професійних учасників, інвесторів, емітентів цінних паперів та споживачів послуг; 2) суттєве підвищення ефективності нагляду та зменшення ризиків професійної діяльності; 4) створення единого регуляторного органу;

- посилити конкурентноспроможність вітчизняних фінансових установ шляхом підвищення рівня їх капіталізаціїї, впровадження сучасних технологій та стандартів діяльності і управління;

- забезпечити інформаційну прозорість фінансових установ щодо власників, продуктів, послуг та результатів діяльності;

- сприяти впровадженню нових технологій, сучасних принципів інвестування та методик оцінки результатів інвестиційної діяльності;

- переорєнтувати попит вітчизняних суб'єктів господарювання на внутрішні джерела фінансових ресурсів та активізувати діяльність інституційних інвесторів;

- забезпечити зменшення транзакційних витрат залучення капіталу шляхом розбудови зручної та ефективної торгівельно-розрахункової та облікової інфраструктури фінансового ринку;

- сформувати сприятливі передумови для появи нових фінансових інститутів, інструментів і послуг, у тому числі шляхом застосування відповідних податкових стимулів;

- впровадити дієві механізми захисту прав і законних інтересів споживачів фінансових послуг та інвесторов;

- здійснити лібералізацію валютного регулювання та спростити процедури виходу на міжнародні фінансові ринки;

- забезпечити суттєве зростання доходів потенційних споживачів фінансових послуг шляхом активізації соціальної політики держави та сприяння розвитку підприємницької діяльності;

- створити сприятливий інвестиційний клімат, у тому числі шляхом запровадження стабільних правил ведення бізнесу, передбачливого правовстановлення і правозастосування, посилення захисту приватної власності.

5. Основні напрями державної політики та ключові заходи щодо розвитку фінансового ринку

Державна політика щодо подальшого розвитку фінансового сектору України, яка стосується усіх його складових, має здійснюватись за такими напрямами:

1.Підвищення ефективності державного регулювання та посилення уніфікації регуляторних вимог.

2. Реформування системи державного нагляду шляхом його відокремлення від інших регуляторних функцій та запровадженні пруденційного нагляду в усіх сегментах фінансового ринку.

3.Забезпечення переходу від екстенсивних шляхів розвитку фінансового ринку до інтенсивних.

4.Створення передумов для підвищення рівня капіталізації фінансових установ, забезпечення їх надійності та платоспроможності.

5.Збільшення інформаційної прозорості фінансових інститутів та відкритості регуляторних органів.

6.Посилення рівня захищенності прав та законних інтересів усіх учасників фінансового ринку.

7.Здійснення виваженої та поступої інтеграції вітчизняного фінансового сектору до світового фінансового простору шляхом впровадження європейських стандартів професійної ринкової діяльності та процедур державного регулювання і нагляду.

5.1. Банківська система

Оцінка поточної ситуації.

Банківська система є найбільш потужним сегментом вітчизняого фінансового сектору, на яку припадає 93% загальних активів фінансових установ України. Характерною особливістю її розвитку за останній період часу є стрімке нарощення обсягів активних операцій, насамперед у сфері споживчого та іпотечного кредитування, підвищення рентабельності банківських установ та збільшення присутності іноземного каптіалу.

Станом на 1 січня 2008 року в Україні діяло 175 банків, які обслуговували 120 млн. клієнтів, з яких 1,9 млн. складали суб'єкти господарювання. Власний капітал банків на цю дату дорівнював 69,9 млрд.грн., а загальний обсяг їх активів становив в 617,6 млрд.грн.

Проблеми.

Незважаючи на домінуючи позиції банківської системи на фінансовому ринку України в цілому її можна охарактеризувати як недостатньо розвинену, оскільки за такими показниками як співвідношення капіталу та активів банків до ВВП вона відстає від більшості країн світу. Основними її недоліками є: низький рівень капіталізації банків, як наслідок – нездатність банківської системи забезпечити економічне зростання необхідними за обсягами, ціною і термінами кредитними ресурсами; відсутність у більшості банків планування та стратегії розвитку, ефективних механізмів та інструментів управління ризиками; невідповідність принципів корпоративного управління банків міжнародним стандартам.

До найбільш актуальних проблем розвитку банківської системи що потребують свого негайного вирішення належать:

неадекватність розміру банківського капіталу обсягам кредитних операцій;

незбалансованість між термінами залучених грошових ресурсів та строками наданих кредитів;

неконкурентне ціноутворення на існуючі кредитні послуги та зависокий рівень процентної маржі;

невідповідність рівня банківського менеджменту сучасним світовим стандартам;

недостатня ефективність банківського нагляду;

значна залежність діяльності банків від валютної складової та зовнішніх політико-економічних чинників.

Основні напрями державної політики.

Розвиток банківської системи має здійснюватись за такими основними напрямами:

Підвищення рівня капіталізації банків, якості та конкурентоспроможності банківських кредитних послуг.

Впровадження сучасних систем управління ризиками та міжнародних стандартів корпоративного управління.

Посилення захисту прав вкладників, клієнтів та кредиторів банківських установ.

Створення інституту відокремленого банківського нагляду та впровадженні стратегії активного нагляду, орієнтованого на виявлення проблем у діяльності банку на ранніх стадіях їх виникнення та своєчасного реагування.



Ключові заходи щодо розвитку.

Для реалізації основних напрямів державної політики щодо розвитку банківської системи мають бути здійснені наступні заходи.



Підвищення рівня капіталізації банків та конкурентоспроможності банківських кредитних послуг

підвищення рівня капіталізації банківських установ має здійснюватись з урахуванням зростання обсягів кредитних операцій, шляхом залучення до банків додаткового акціонерного капіталу, стимулювання капіталізації прибутку в банках, впровадження обов’язкового котирування та продажу банками власних акцій на організованому ринку цінних паперів (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

розвиток нових сегментів ринку банківських послуг, орієнтованих як на потреби великих компаній, так і на малий та середній бізнес і домогосподарства, зокрема, факторингу, лізингу, довірчого управління коштами клієнтів, роздрібного споживчого кредитування та іпотеки;

впровадження сучасних та надійних банківських технологій; автоматизованих систем, їх резервування (дублювання), відновлення безперебійного функціонування зазначених систем у разі негативної дії на них зовнішніх факторів (протягом року від моменту прийняття Стратегії);

зменшення позабанківського грошового обігу, зокрема, шляхом запровадження сучасних технологій оплати праці, а також збільшення масштабів здійснення населенням платежів за товари і послуги у безготівковій формі, у тому числі за допомогою пластикових карток та інших безготівкових платіжних інструментів;

розширення інструментарію рефінансування банківських установ, зокрема, під заставу іпотечних кредитів (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

впровадження ефективних механізмів контролю з боку Національного банку за діяльністю Фондів фінансування будівництва та Фондів операцій з нерухомістю, що створені комерційними банками, з метою активізації участі останніх у розвитку житлового будівництва та ринку нерухомості (протягом року з моменту прийняття Стратегії).

Поширення міжнародних стандартів корпоративного управління

перетворення банків на відкриті акціонерні товариства шляхом встановлення обмежень на здійснення деяких банківських операцій при видачі ліцензії банкам, які створюються у формі закритого акціонерного товариства, зокрема, на приймання депозитів, відкриття та ведення рахунків фізичних осіб (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

підвищення рівня відповідальності керівників і власників банку за його безпечність і фінансову стабільність, посилення вимог до кваліфікаційного (професійного) рівня членів спостережних (наглядових) рад банківських установ та запобігання конфлікту інтересів шляхом впровадження сучасних стандартів корпоративного управління (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

розширення Національним банком України переліку та посилення вимог до змісту інформації, що підлягає обов'язковому оприлюдненню - про фінансовий стан, власників, структуру управління, якісні характеристики менеджменту, основні інвестиції тощо (протягом року з моменту прийняття Стратегії).

забезпечення ефективності системи внутрішнього контролю; якості внутрішнього і зовнішнього аудиту, в тому числі за рахунок належної реалізації Міжнародних стандартів аудиту, об'єктивної сертифікації зовнішніх аудиторів, сприяння удосконаленню процесів їх навчання;

Управління ризиками

впровадження та забезпечення постійного моніторингу ризиків з метою ефективного функціонування систем управління і внутрішнього контролю, запобігання прийняття правлінням і працівниками банків неконтрольованих і нерегламентованих рішень, пов'язаних з банківськими ризиками (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

подальше наближення зовнішнього аудиту банків до вимог стандартів аудиту та етики Міжнародної федерації бухгалтерів (IFAC);

створення баз даних та ефективне використання інформації щодо недобросовісних позичальників шляхом підтримки процесу формування системи бюро кредитних історій та діяльності коллекторських агентств;

забезпечення нормативно-правового регулювання синдикованого кредитування з метою чіткого розподілу ризиків (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

поступове запровадження диференційованих ставок регуляторного збору, як стимулюючої системи щодо підвищення якості управління ризиками в банках – учасниках фонду гарантування вкладів фізичних осіб.



Захист прав кредиторів, вкладників та клієнтів

удосконалення порядку розкриття у звітності публічної інформації банків щодо їх власників і найбільших акціонерів, створення правових механізмів протидії встановленню недобросовісними особами контролю над банками;

встановлення критеріїв оцінки ділової репутації засновників банку та підвищення вимог до покупців акцій банків (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

забезпечення сприятливих умов для розвитку сучасних форм кредитування, з одночасним удосконаленням механізму захисту прав кредиторів і споживачів банківських послуг;

становленню мережі рейтингових агентств як незалежних оцінювачів фінансового стану банків та їх ризиків (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

спрощення та уніфікація процедури звернення стягнення на предмет застави та задоволення забезпечених заставою вимог кредиторів (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

застосування позасудових процедур звернення стягнення на нерухоме майно, що є предметом застави, шляхом надання права заставодержателям укладати нотаріально посвідчені правочини із заставодавцями – юридичними особами в будь-який момент дії зобов’язання, а не лише після виникнення підстав для звернення стягнення на заставлене майно; удосконалення системи реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень;

удосконалення механізмів ліквідації банків, у яких відкликано ліцензії на здійснення банківських операцій, створення інституту корпоративних ліквідаторів;

внесення змін до Закону Україні "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” стосовно його фінансування, з метою підвищення капіталізації й фінансової спроможності Фонду, зокрема за рахунок перерахування до Фонду до 20 % перевищення доходів над видатками Національного банку України, розміщення інвестицій Фонду поряд з державними цінними паперами в іпотечних цінних паперах, поширення державних гарантій на вклади у банківських металах (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

поширення практики урегулювання правових конфліктів за допомогою діяльності третейських судів та шляхом запровадження інституту фінансового омбудсмена.



Банківське регулювання та нагляд

Щоб наблизити банківську систему України до міжнародних стандартів і підвищити безпеку банківської діяльності, має продовжитися робота з впровадження ключових документів Базельського Комітету з банківського нагляду, орієнтованих на здійснення процесу нагляду на основі оцінки ризиків та забезпечена реалізація стратегії активного банківського нагляду.

З цією метою мають розвиватися ризик-орієнтовані підходи банківського нагляду, що включають в себе оцінку кількісних характеристик ризику та якості управління ризиками, як на рівні індивідуального банку, так і банківської системи в цілому, і які передбачають:

-перенесення акценту при проведенні інспекційних перевірок правильності здійснення банківських операцій на оцінку ризиків, що виникають у результаті їх здійснення (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

- зосередження нагляду за діяльністю банків на оцінці кількісних характеристик ризиків та якості управління ризиками (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

- переходу від оцінки подій діяльності банку, що сталися в минулому, на прогнозування розвитку банку та притаманних йому ризиків;

- впровадження нагляду за діяльністю банків на консолідованій основі, включаючи оцінку ризиків, що виникають через взаємини в межах банківських груп, холдингів тощо та мають існуючий та/або потенційний вплив на об’єкт банківського нагляду (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

розроблення і запровадження методики консолідованого нагляду, який здійснюватиметься у напрямах визначення складу консолідованих груп, удосконалення складу консолідованої звітності і забезпечення її достовірності, розроблення процедур аналізу впливу учасників консолідованої групи на діяльність банку та показники його консолідованої звітності як при здійсненні безвиїзного (документарного) нагляду, так і при проведенні інспекційних перевірок (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

забезпечення нормативного регулювання процесу реорганізації банків (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

підвищення ефективності технологій (процедур) санації банків, зокрема, вдосконалення методичних рекомендацій щодо визначення критеріїв проблемності у діяльності банків і нормативне врегулювання порядку продажу банків при призначенні тимчасової адміністрації, створення інституту кризових менеджерів (тимчасових адміністраторів і ліквідаторів) (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

забезпечення своєчасного реагування органів банківського нагляду на погіршення проблем банку, з метою локалізації наслідків неефективного управління банком;

удосконалення процедури ліквідації банків, у тому числі продажу майна (активів) банку, що ліквідовуються (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії).


5.2. Ринок кооперативного кредитування

Оцінка поточної ситуації.

Учасниками вітчизняного ринку кооперативного кредитування є кредитні спілки та об'єднані кредитні спілки. На 1 січня 2008 р. до Державного реєстру фінансових установ було внесено 765 кредитні спілки, у тому числі чотири об'єднані кредитні спілки. Загальна чисельність членів кредитних спілок перевищила 2 млн 390 тис осіб. Діє дві всеукраїнські асоціації кредитних спілок. Кредитними спілками залучено 3 млрд 451 млн грн. Загальний обсяг кредитів, виданих цими фінансовими установами досяг 4.5 млрд грн. Законодавством передбачена можливість функціонування на ринку ще одного різновиду кредитних кооперативів - кооперативних банків, проте жодного такого банку в Україні поки що не створено.



Проблеми.

Найбільш гострими проблемами, що стримують подальший розвиток кредитної кооперації в Україні є:

низький рівень капіталізації та нестійкий фінансовий стан частини кредитних спілок, відсутність дієвого механізму підтримки їх фінансової стабільності;

недосконалість законодавства, що регулює діяльність суб'єктів системи кредитної кооперації, зокрема існування невиправданих обмежень щодо надання фінансових послуг їх членам та юридичним особам, неадаптованість нормативних актів, що регулюють ринок кооперативного кредитування, до законодавства Європейського Союзу;

недостатня поінформованість населення про діяльність кредитних спілок, а їх послуги та можливості;

високі відсоткові ставки за кредитами та порівняно незначні строки кредитування, що істотно обмежує можливість активної роботи кредитних спілок на ринку іпотечного кредитування суб'єктів малого підприємництва та фермерських господарств;

функціонування на ринку кооперативного кредитування значної кількості кредитних спілок, що не дотримуються у своїй діяльності основоположних принципів міжнародного кооперативного руху та вимог щодо захисту прав їх членів;

недосконалість існуючих механізмів захисту прав кредитних спілок та гарантування їх вкладів.



Основні напрями державної політики.

Вітчизняна сфера кооперативного кредитування має розвиватися на ринкових засадах з урахуванням позитивного міжнародного досвіду та мінімально можливим втручанням держави.



Державна політика щодо підтримки розвитку ринку кооперативного кредитування повинна передбачати:

підвищення рівня захисту майнових прав членів кредитних установ;

ефективне державне регулювання і запровадження пруденційного нагляду в

сфері кредитної кооперації;

сприяння розвитку довгострокового кредитування;

забезпечення належної фінансової надійності та платоспроможності установ

кредитної кооперації;

підтримання процесу інтеграції установ кредитної кооперації у рамках

контрольованої ними багаторівневої системи;

створення умов для формування необхідної інфраструктури системи

кредитної кооперації;

поінформованість населення про кредитні установи та результати їх

діяльності.

Державна політика у сфері розвитку системи кредитної кооперації буде здійснюватися за участю асоціацій кредитних спілок, саморегулівних організацій та наукових установ.



Ключові заходи щодо розвитку.

Для реалізації державної політики щодо розвитку ринку кооперативного

кредитування необхідно здійснити наступні заходи:

- забезпечити належний рівень капіталізації кредитних спілок;

- визначити перелік регуляторних вимог для кредитних спілок з урахуванням ризиків, обсягу та характеру проведення операцій, наявності мережі відокремлених підрозділів (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

- запровадити принципи міжнародного кооперативного руху у процесі управління кредитними спілками, підвищити ефективність діяльності їх громадських органів управління та контролю (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

- розширити можливості кредитних спілок щодо кредитування відповідно до їх потреб суб'єктів малого підприємництва та фермерських господарств, а також щодо іпотечного кредитування широких верств населення;

- активізувати діяльність кредитних спілок у напрямі підтримки розвитку територіальних громад, а також соціально орієнтованих програм кредитування членів кредитних спілок у трудових колективах підприємств, установ та організацій, навчальних закладах, галузевих профспілках, громадських і релігійних організаціях;

-організувати ефективне державне регулювання та нагляд у сфері кооперативного кредитування з урахуванням міжнародного досвіду та залученням асоціацій кредитних спілок (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

- удосконалити механізм забезпечення ліквідності кредитних спілок (у тому числі шляхом встановлення економічних нормативів і вимог до резервування коштів), здійснення рефінансування, визначення порядку застосування таких вимог (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

- визначити місце і роль об'єднаних кредитних спілок та кооперативних банків у системі кредитної кооперації і внести відповідні зміни до актів законодавства, що регулюють їх діяльність (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

- створити єдину загальнонаціональну систему стабілізації і фінансового оздоровлення кредитних спілок та організувати методологічне і ресурсне забезпечення (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

- впровадити ефективний механізм захисту прав та законних інтересів членів установ кооперативного кредитування (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

- створити необхідні законодавчі та інституціональні умови для функціонування системи гарантування вкладів членів кредитних спілок (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

- сприяти організації належної інфраструктури системи кредитної кооперації, консолідації асоціацій кредитних спілок, їх діяльності у сфері впровадження єдиних професійних та технологічних стандартів на ринку кооперативного кредитування, у тому числі на засадах саморегулювання;

- забезпечити систематичне інформування населення, органів самоврядування, суб'єктів малого підприємництва та фермерських господарств, про можливості, умови та ризики кооперативного кредитування;

- визначити вимоги та процедури обов'язкового оприлюднення розкриття інформації про діяльність установ кооперативного кредитування і підвищити якість їх аудиту (протягом року з моменту прийняття Стратегії).

5.3. Ринок страхових послуг

Оцінка поточної ситуації.

Станом на 1 січня 2008 р. ліцензію на право надання страхових послуг в Україні мали 482 страхові компанії, з яких 65 здійснювало страхування життя. Учасниками ринку також є страхувальники, застраховані особи, вигодонабувачі, перестраховики, товариства взаємного страхування, страхові та перестрахові брокери, страхові агенти, актуарії, аварійні комісари, а також об'єднання операторів та споживачів страхових послуг. Загальний обсяг активів українського ринку страхових послуг на цю дату становив близько 4,5% ВВП. Динаміка основних параметрів ринку за останні роки засвідчує стійке його зростання. Страхові компанії зібрали у 2007 році чистих страхових премій на загальну суму 11,58 млрд.грн., що на 32,1% перевищує показник попереднього року. Приріст загальних активів страховиків склав 34,2% і досяг 32,3 млрд. грн.. Разом з тим інституційні та функціональні характеристики вітчизняного страхового ринку в цілому не відповідають реальним потребам держави та європейським стандартам.



Проблеми.

У середньому на душу населення в Україні припадає всього 52 євро страхових премій, що значно менше, ніж в інших європейських країнах (наприклад, у Німеччині - 1250 євро та у Польщі - 120 євро). У 2007 році році показник співвідношення страхових премій і валового внутрішнього продукту в Україні становив усього 2,5 відсотка, тоді як у провідних країнах цей показник дорівнює 8-12 відсотків. Обсяги страхових премій за договорами страхуванням життя складали всього 4,3% відсотка їх загального обсягу у той час як в країнах Європейського Союзу цей вид страхування є домінуючим.

Найбільш суттєвими проблемами, що стримують розвиток вітчизняного ринку страхових послуг є: недосконалість нормативно-правового регулювання у сфері страхування; нерозвиненість ринку страхування життя та інших видів особистого страхування; низька платіжоспроможність потенційних споживачів страхових послуг та їх недовіра до інституту страхування; факти шахрайства та нехтування правами страхувальників з боку окремих страховиків; нестача інформації щодо страхових компаній та послуг, що вони надають.

В Україні до цього часу не створені законодавчі засади для впровадження інвестиційного та обов'язкового медичного і пенсійного страхування. Нерозвиненими залишаються такі сфери страхування як аграрні, екологічні та та катастрофічні ризики. Рівень капіталізації більшості страхових компаній є вкрай низьким. Страхові послуги продовжують використовуватись підприємцями з метою ухилення від податків. Існує недобросовісна конкуренція (демпінг), у тому числі щодо тарифікації окремих видів страхових послуг. Недосконалим залишається нормативно-правове врегулювання діяльності страхових посередників, актуаріїв та аварійних комісарів.



Основні напрями державної політики.

Державна політика у сфері страхування має бути спрямована на:

формування сучасного та динамічного страхового ринку з високорозвиненою інфраструктурою та широким асортиментом страхових послуг;

своєчасну та широку адаптацію українського страхового ринку до світових вимог фінансового регулювання та нагляду, активну співпрацю з європейськими та міжнародними організаціями;

створення страхового нагляду, гармонізованого з міжнародними стандартами та орієнтованого на захист прав споживачів фінансових послуг;

модернізацію страхового бізнесу та систем управління страховими компаніями;

розвиток страхового посередництва та посилення контролю за посередниками (брокерами, агентами і консультантами);

впровадження системи мікрострахування для малозаможних верств населення, державну підтримку соціально значущих видів страхування;

формування страхової культури громадян та підвищення фінансової грамотності учасників страхового ринку.

Одними з пріоритетних напрямів розбудови страхового ринку є розвиток особистого страхування, довгострокового страхування життя, у тому числі інвестиційного та пенсійного, активна участь страховиків у системі недержавного пенсійного забезпечення та запровадженні обов'язкового медичного страхування, а також сучасних технологій страхування аграрних ризиків.

Створення стабільного страхового ринку потребує об'єктивного інформування всіх його учасників про основні умови, вимоги та ризики у процесі їх діяльності. Для підвищення рівня страхової культури населення має забезпечуватись прозорість діяльності учасників страхового ринку та реалізовуватися програми інформування населення через засоби масової інформації про стан та перспективи страхового ринку, переваги отримання страхових послуг.

Інтеграція страхового ринку України до міжнародних ринків фінансових послуг вимагає підвищення конкурентоспроможності національних страховиків, поетапного впровадження міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності. З метою захисту національного страхового ринку будуть здійснюватися заходи поетапного та зваженого допуску на ринок іноземних страховиків, створюватимуться умови для забезпечення взаємообміну інформацією між Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг та органами страхового нагляду інших країн про діяльність страховиків, їх філій, страхових посередників та страхових груп (страхових холдингів) на підставі багатосторонніх міжурядових угод.

Стимулювання розвитку страхового ринку буде забезпечуватись також шляхом удосконалення системи оподаткування страхової діяльності (перестрахування) та застосування податкових стимулів.

Ключові заходи щодо розвитку.

Розвиток нових видів страхування та інвестиційної

діяльності страховиків

розробити та реалізувати програму впровадження та розвитку інвестиційного страхування (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

створити правові засади для впровадження обов'язкового медичного страхування (ОМС), яке має здійснюватись виключно професійними страховими організаціями, базуватися на конкурентних засадах та праві вибору страхувальниками сімейного лікаря, медичного закладу та страховика (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

розробити модель державної підтримку розвитку аграрного страхування, яка має передбачати прийняття спеціального закону та узгоджені дії страховиків і держави щодо покриття ризиків, які існують в аграрній сфері та не можуть бути покриті в інший спосіб на звичайних ринкових засадах (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

надати компаніям зі страхування життя права укладати довгострокові договори медичного страхування (на 10-15 років) та продавати поліси страхування за додатковими ризиками (нещасний випадок, критичне захворювання і таке інше) окремо від ризиків «дожиття» та «смерть»;

переглянути вимоги та перелік цінних паперів та інших фінансових інструментів, у які можуть розміщуватися резерви страхових компаній, зокрема, включивши у цей перелік інвестиційні сертифікати (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

дозволити страховим компаніям передавати в довірче управління компаніям з управління активами накопичені кошти, зокрема, резерви або їх частину (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії).

Захист законних інтересів споживачів страхових послуг

удосконалити моніторинг діяльності страховиків та посилити контроль за дотриманням страховиками вимог щодо забезпечення платоспроможності, фінансової стійкості, розміру чистих активів, статутного капіталу та осіб, що володіють значною часткою капіталу страховиків;

внести зміни до законодавчих актів з метою закріплення першочерговості задоволення вимог страхувальників у загальній черзі інших кредиторів та виключення з ліквідаційної маси страхової компанії страхових резервів за всіма видами страхування (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

сприяти створенню фондів страхових гарантій, у тому числі за договорами страхування життя;

удосконалити нормативно-правову базу щодо формування та розміщення страхових резервів, порядку купівлі валюти, доступу страховиків до ринків цінних паперів іноземних емітентів(упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

розробити вимоги до функціонування системи внутрішнього контролю за діяльністю страховиків (внутрішній аудит) та удосконалити аналіз статистичної інформації зі страхування та звітності страховиків і страхових посередників (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

гарантувати захист законних прав громадян-власників страхових полісів на отримання страхових виплат, у тому числі шляхом створення і розвитку інститутів досудового захисту, зокрема, діяльності фінансового омбудсмена та підтримки громадських об'єднань страхувальників.

Удосконалення системи правового забезпечення, регулювання, нагляду і контролю за діяльністю учасників страхового ринку

забезпечити формування ефективного державного регулювання та нагляду у сфері страхування з урахуванням принципів та стандартів, рекомендованих Міжнародною асоціацією органів нагляду за страховою діяльністю;

забезпечити подальшу адаптацію законодавства України у сфері страхування до законодавства Європейського Союзу (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

прийняти нову редакцію Закону України "Про страхування" (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

внести зміни до Цивільного і Господарського кодексів України, Законів України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" з метою їх узгодження між собою та удосконалення договірних відносин у сфері страхування, класифікації ризиків і видів страхування, посилення системи державного регулювання ринку страхових послуг (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

запровадити ринку страхових послуг систему пруденційного нагляду, яка передбачає максимальний облік у діяльності страховиків таких параметрів, як рівень ризиків, адекватність оцінки страховиком реального рівня ризику, якість внутрішньої системи управління і контролю за ризиками, відповідний бухгалтерський облік і фінансову звітність, виявлення недоліків у діяльності страховиків на ранніх стадіях їх розвитку (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

впровадити нормативи достатності капіталу у спосіб, що утруднює псевдо страхування (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

розробити та реалізувати заохочувальні заходи для страховиків, що добровільно дотримуються у своїй діяльності стандартів прозорості та підвищених вимог до платоспроможності і впровадженні міжнародних стандартів фінансової звітності (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

передбачити поетапного скорочення звітного періоду та строків подання страховими компаніями регулярної звітності (від квартального до щоденного)(упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії).

сприяти захисту економічної конкуренції на страховому ринку для удосконалення умов його функціонування на конкурентних засадах;

запровадити стимулюючу податкову політику для розвитку особистого страхування, довгострокового страхування життя, в тому числі інвестиційного, участі страховиків у системі недержавного пенсійного забезпечення, обов'язкового медичного страхування шляхом віднесення внесків з цих видів страхування на валові витрати юридичних осіб та удосконалення оподаткування доходів фізичних осіб (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

внести зміни до законодавства щодо поступового переведення страхування (не тільки страхування життя) з режиму оподаткування валових доходів від страхової діяльності на режим оподаткування прибутку(упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

зменшити кількість існуючих обов'язкових видів страхування та забезпечити проведення належної експертизи соціально-економічної доцільності запровадження кожного нового виду обов'язкового страхування (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

удосконалити правові засади діяльності товариств взаємного страхування;

забезпечити розроблення та впровадження додаткових актів законодавства, що сприятимуть запобіганню використання страхового ринку для проведення протиправних і сумнівних операцій, включаючи відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

удосконалити нормативно-правове регулювання діяльності актуаріїв, завершити створення в Україні системи підготовки та сертифікації актуаріїв з поступовою передачею цих функцій саморегулівній організації (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

забезпечити розроблення нормативно-правових актів, які б урегулювали порядок діяльності страхових агентів і консультантів та аварійних комісарів та запровадити їх реєстрацію (протягом року з моменту прийняття Стратегії);

Підвищення капіталізації страховиків та конкурентоспроможності національного страхового ринку

сприяти концентрації страхового ринку шляхом внесення змін до законодавства щодо порядку формування та підвищення вимог до розміру статутного капіталу, гарантійного фонду та вільних резервів страхових компаній (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

визначити до 1 червня 2009 року вимоги до оприлюднення інформації стосовно діяльності страховиків та страхових посередників у електронних і друкованих засобах масової інформації;

поширити використання рейтингових оцінок фінансової стійкості та кредитоспроможності страховиків;

розробити методики та запровадити практику оцінки результативності інвестиційної діяльності страхових компаній (упродовж двох років від моменту прийняття Стратегії);

сприяти поетапному впровадженню міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності страховиків.


5.4 Ринок цінних паперів та строкових контрактів
Оцінка поточної ситуації.

Вітчизняний ринок цінних паперів за формальними ознаками свого існування має непогані параметри розвитку. В Україні станом на кінець 2007 року було зареєстровано 10 організаторів торгівлі цінними паперами у вигляді фондових бірж та торгівльно-інформаційних систем, функціонувало 3 депозитарія цінних паперів, 225 зберігачів, 372 незалежних реєстратора та 792 торговця цінними паперами. Обсяги торгівлі цінними паперами за останні три роки збільшилися в 1,9 рази і на початок 2008 року складали 754.3 млрд. грн. Тільки за останній рік було випущено в обіг цінних паперів загальною номінальною вартістю 133,3 млрд.грн., у тому числі акцій на 50 млрд.грн., облігацій підприємств- на 44,5 млрд.грн., інвестиційних сертифікатів – на 31,1 млрд. грн. Разом з тим український фондовий ринок продовжує залишатися не привабливим для інвесторів, не виконує головної своєї функції – забезпечення підприємств та національної економіки необхідними інвестиційними ресурсами.



Проблеми.

Вітчизняний ринок цінних паперів відзначається низькою капіталізацією, недостатньою прозорістю, обмеженою ліквідністю. На ньому не вистачає фінансових інструментів з високими інвестиційними якостями. Торгівельна активність значною мірою залежить від присутності на ринку іноземного спекулятивного капіталу. Практично відсутня торгівля похідними цінними паперами та строковими контрактами зокрема, фінансовими і товарними ф'ючерсами. Переважна більшість українських цінних паперів, насамперед акцій, мають документарну форму випуску, що ускладнює їх обіг та зумовлює високу вартість транзакційних витрат. Торгівля цінними паперами на організаційно оформлених ринках складає лише близько 10% і певною мірою є віртуальною, оскільки на них відбувається в здебільшого формальна реєстрація угод з цінними паперами, а не їх реальне виконання. Незначна частка організованого ринку деформує дію механізму визначення реальної вартості цінних паперів, сприяє утворенню тіньових схем реалізації активів, унеможливлює продаж акцій, що належать міноритарним власникам, за справедливою ціною. Залишається незавершеною та малоефективною інфраструктура фондового ринку. Права інвесторів, особливо громадян, слабо захищені.



Основні напрями державної політики.

Стратегія розвитку ринку цінних паперів на період до 2015 року має бути спрямована на вирішенні наступних завдань:

перетворення фондового ринку на один з головних механізмів фінансування інвестиційних потреб українських суб’єктів господарювання;

підвищення конкурентноспроможності вітчизняного ринку цінних паперів та його професійних учасників;

модернізація торгівельно-розрахункової та облікової інфраструктури ринку цінних паперів;

посилення захисту прав інвесторів та інших власників цінних паперів, зниження неринкових ризиків інвестиційної діяльності на ринку

удосконалення нормативно-правової бази функціонування ринку, державного регулювання та саморегулювання.

Ключові заходи щодо розвитку

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка