Статья посвящена психологическому анализу понятия



Скачати 150.7 Kb.
Дата конвертації13.04.2016
Розмір150.7 Kb.
Чернобровкіна В.А.

(м. Луганськ)
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗМІСТ ПОНЯТТЯ СВОБОДИ З ПОЗИЦІЙ СУБ’ЄКТНОГО ПІДХОДУ
Статья посвящена психологическому анализу понятия «свобода» в контексте субъектного подхода. Рассматривается поле значений понятия «свобода» и выделяются проблемы психологии, в связи с которыми исследования свободы имеют перспективы.

Ключевые слова: понятие свободы, субъектный подход, самодетерминация, целеполагание, детерминация человеческой активности.
The article presents the psychological analysis of the notion of freedom in the context of the subject-based approach. Scrutinized was the set of meanings comprising the notion of freedom; spotted the challenges in the psychology that provide good prospects for research on the topic.

Key words: notion of freedom; subject-based approach; self-determination; goal-setting; human activity determination.
Суттєвою тенденцією розвитку сучасної психології є трансформація її парадигми, активний пошук нового предмету, уявлення про який пов'язується з поняттям суб’єкта [1;9]. Характерно, що у багатьох роботах українських і російських авторів, присвячених проблемі суб’єкта, використовуються і поняття свободи, суверенності, автономії, вибору людини (А.В.Брушлінський, Д.О.Леонтьєв, О.К.Осницький, В.А.Петровський, В.Е.Чудновський, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко і ін.).

Так, у ранніх філософських роботах С.Л.Рубінштейна, який запропонував саму ідею суб'єкта, визначається онтологічний статус суб'єкта в загальній картині сущого: в ході розвитку світу відбувається зміна буття – виникнення «нових систем зростаючої міри свободи», тобто суб'єктів – «центрів перебудови буття» [1, 14]. Отже, за С.Л.Рубінштейном, суб’єкт – це система, яка характеризується певним ступенем свободи, що виявляється у його здатності до «самодетермінації», «самопричинення». У сучасній психологічній літературі поняття «свобода» і «самодетермінація» використовуються як синонімічні [5].

В.А.Петровський розвиває ідею «вільної причинності» (Кант) або «причини себе» (Гегель), тобто здатності людини «самодовільно починати причинно-наслідковий ряд» [8, 436]. Автор відзначає, що сутнісне в особистості людини – бути суб’єктом, тобто «першопричиною активності», що означає бути вільною [8, 448]. Свободу автор визначає як атрибутивну характеристику особистості і як «абсолютно особливий акт цілепокладання, коли метою людини стає покладання себе як причини змін, що привносяться у світ» [8, 447].

У сучасній українській психології поняття суб’єкта стало предметом аналізу в роботах В.Татенка, який розглядає суб’єктність як сутнісну характеристику людського способу буття. Він пише: «На відміну від всього сущого, людина прагне досягти рівня надоб’єктного буття або абсолютної суб’єктності, тобто можливості бути суб'єктом і не бути об'єктом, причому навіть для себе самої» [10, 496]. Розділяючи думку І.Канта про закладену в людині можливість починати причинний ряд із себе, автор указує, що саме в ній полягає сенс буття людини. «Прагнення досягти цього рівня вільного буття складає вихідний життєвий задум людської істоти, що надає значення і сенс її нескінченним переходам від несвободи через «свободу від» до «свободи для» [10, 497]. Таким чином, вільне буття, можливе при досягненні суб'єктного рівня розвитку психіки – граничного з відомих психології, виступає як мета і спосіб існування людини, а отже – як його сутність. «Онтологічний імператив «бути суб'єктом» є загальнолюдське вираження суверенності дійсної людини, відповідальної за результати своїх діянь, спочатку «винної» у всьому, що від неї залежить» [10, 508].

Таким чином, у полі значень категорії «суб’єкт» знаходиться й поняття свободи, зміст якого у психології, на відміну від філософії, ще лишається недостатньо визначеним.

У філософії виділяються поняття «свободна воля», «свободна причина», «свободний вибір». Крім того, «свобода» виступає як теза у ряді антиномій: свобода – необхідність, свобода – насильство, свобода – детермінізм. Залежно від ролі, що відводиться свободі в існуванні людини і світу, виділяються різні філософські підходи до її розгляду. Серед них – концепції об'єктивного детермінізму, фаталізму, індетермінізму і волюнтаризму, екзистенціалізму. Найчастіше свобода протиставляється «необхідності», яка визначається у філософії як «те, що обов'язково повинно відбутися в даних умовах» [11, 314]. Під свободою волі, навпаки, розуміється, повна або часткова незалежність людських волевиявлень від умов, в яких вони виникають. Виходячи з даних визначень, свобода не стільки протилежна необхідності, скільки виступає як подія або випадок, що не відноситься до явищ, описуваних у її термінах. У концепції Б.Спінози вони також не протиставляються; свобода визначається як усвідомлена необхідність. Дійсно, філогенетично свобода людини вперше виявилась не в ігноруванні, а у використанні нею природних причинно-наслідкових закономірностей для досягнення своїх цілей.

Буття людини, поступово ускладнюючись, розподілилось на природний, штучний і соціальний світ, в кожному з яких вона підлягає детермінуючим впливам. Людина не вільна від законів природного світу; проте вона вільна їх пізнавати і використовувати. На неї чинять вплив і закони штучного й соціального світу, до яких можна віднести рівень технічного і наукового прогресу, культуру і політичний устрій суспільства, мораль (існує поняття «моральної необхідності») і інш. Однак ступінь свободи людини в штучному і соціальному світі вище, ніж в природному.

Названі простори життя (природний, штучний і соціальний), однак, не охоплюють всієї повноти людського існування. Вони виступають для людини тільки як зовнішня реальність, крім якої існує і внутрішній, суб’єктивний світ. Саме по відношенню до нього дії людини виступають як прояв вищого рівня суб’єктності, а отже, і вищого рівня свободи – «свободи від внутрішнього», на яку неодноразово вказували різні психологи. Свобода від внутрішнього розуміється як здатність людини перетворювати себе на об’єкт, знаходити в собі «не-Я». «Не-Я» в людині включає несвідомі комплекси, потяги, неадекватні мотиваційно-поведінкові патерни, – тобто все те, що виступає як «необхідність» особливого роду: прагнучи реалізуватися в поведінці, вона здатна підкоряти волю людини, перетворювати її на свого заручника, впливаючи на свідомість за допомогою психологічних захистів. Проте, за дуже влучним виразом В.Татенка, сутність людини виявляється в прагненні бути суб'єктом і не бути об'єктом, навіть для самої себе. Тому вищим проявом свободи людини є свобода по відношенню до себе.

Аналізуючи зарубіжні та вітчизняні підходи до аналізу поняття свободи, Д.О.Леонтьєв окреслює певне поле його значень. Він розглядає свободу як характеристику більш високих рівнів регуляції активності, пов’язаних з включенням процесів усвідомлення та рефлексії в причинно-наслідкові зв’язки у вигляді «розривів детермінації» [5]. Поняття свободи автор визначає як «можливість ініціації, зміни або припинення суб’єктом своєї діяльності у будь-якій точці її протікання. Свобода передбачає можливість подолання всіх форм і видів детермінації активності особистості, зовнішніх по відношенню до діючого екзистенціального Я» [5].

На основі всього сказаного виділимо варіанти визначення свободи, дані у наведених підходах. Отже, свобода – це: трансцендентна за своєю суттю «безумовна причинність», або початок причинного ряду (І.Кант), причина себе (Гегель); усвідомлена необхідність (Б.Спіноза); властивість суб'єкта як системи, що здатна до «самоспричинення» і «самодетермінації» (С.Л.Рубінштейн); атрибутивна характеристика особистості (суб'єкта), «особливий акт цілепокладання, коли метою людини стає покладання себе як причини змін, що привносяться в світ» (В.А.Петровський); рівень буття людини, що характеризується можливістю «бути суб'єктом і не бути об'єктом» (В.Татенко); «можливість ініціації, зміни або припинення суб’єктом своєї діяльності у будь-якій точці її протікання», пов’язана з подоланням всіх форм детермінації, зовнішньої відносно до екзистенціального Я (Д.О.Леонтьєв).

У більшості визначень міститься одна і та ж видова властивість поняття свободи, що полягає в здатності людини починати причинно-наслідковий ряд із себе, виступати як першоджерело (суб'єкт, автор) своїх дій. Проте вони не співпадають у виділенні її родової приналежності: свобода розглядається як характеристика, властивість особистості й суб'єкта, рівень буття, дія (акт) або причинно-наслідкова закономірність. Однак у більшості наведених визначень акцентується функціональний аспект поняття свободи; вона виступає як певна ознака активності.

Основна складність психологічного аналізу поняття свободи полягає в тому, що не визначене її місце і статус серед інших категорій психології. Виходячи з цього, не претендуючи на вичерпний аналіз, обмежимося виділенням і коротким оглядом тих проблем, у межах яких поняття свободи набуває більш менш конкретних психологічних контурів. Перелік цих проблем і питань, з нашої точки зору, виглядає таким чином.

(1.) Перш за все, поняття свободи покладено в основу найважливішого методологічного положення гуманістичної і екзистенціальної психології, яке є одним з варіантів рішення проблеми детерміації людської активності (А.Маслоу, В.Франкл, Р.Мей, К.Роджерс). Дане положення було висунуто на противагу принципу причинного детермінізму, згідно з яким всі явища психічного життя людини обумовлені об'єктивними чинниками.

Найбільш глибоко і послідовно поняття свободи у контексті проблеми детермінації активності людини розкрито в теорії В.Франкла. Він розглядав свободу і об'єктивну причинність як детермінанти, діючі на різних рівнях буття людини. «Свобода надбудована над будь-якою необхідністю» [12, 106] і виявляється по відношенню до трьох речей – потягів (людина здатна сказати «ні» своїм потягам), спадковості (відносячись до неї, як до матеріалу, вільний дух людини може будувати те, що йому необхідно) і середовища (людина може зайняти ту або іншу позицію до нього).

У російській гуманітарній психології проблеми свободи і детермінізму обговорюються досить широко (В.Э.Чудновський, Д.А.Леонтьев, В.А.Петровський, Л.Я.Дорфман). Цікавою, зокрема, уявляється позиція Л.Я.Дорфмана, який розглядає вплив на людину трьох потоків детерміації [4]. Перший з них пов’язаний з системами, ширшими за рамки життєвого світу людини (суспільство, культура, природа; другий потік виявляється в опосередкованому впливі об'єктивної дійсності на людину – через її активність, але сама активність при цьому мислиться як сформована за логікою об'єкта, що відповідає властивостям системи (найчастіше соціальної). Третій потік – це іманентна детермінація, витоки якої знаходяться не в зовнішньому, а у внутрішньому світі людини, що, на думку автора, відповідає суті людського способу існування [4, 151].

Необхідно відзначити, що введення принципу свободи як методологічного положення по-новому ставить проблеми психології розвитку, зокрема – її ключові питання про чинники, джерела і умови розвитку психіки.

У радянській психології психічний розвиток розглядався як процес, детермінований «зверху», соціальне середовище визнавалося провідним чинником, умовою і джерелом розвитку (Л.С.Виготський). У зв'язці «зовнішнє – внутрішнє» первинним вважалось зовнішнє; психічний розвиток розглядався як здійснюваний у формі засвоєння, інтеріоризації. Проте, на думку А.В.Брушліського, методологічний принцип “від (тільки) зовнішнього – до внутрішнього”, прийнятий як загальна і єдина формула психічного розвитку, унеможливлює розгляд людини як суб'єкта [3, 231]. Нам також здається очевидним, що якщо джерело розвитку людини мислиться як зовнішнє по відношенню до неї, то статус суб'єкта як психологічної категорії стає нульовим. Можна іменувати і проголошувати людину суб'єктом, проте суть підходу залишиться незмінною: в цьому випадку вона розглядається як об'єкт, оскільки поставлена в позицію, в якій підлягає зовнішнім впливам, відображає і інтеріоризує їх.

У психології існує й інша точка зору, згідно з якою джерело розвитку знаходиться всередині людини – у центрі психіки, навколо якого вибудовуються і інтегруються всі освоювані в ході життя форми буття – і буття-в-собі і спів-буття з іншими. Різні автори називають його по-різному: за К.Юнгом – це самість, за В.Франклом – духовний центр, за В.Татенком – суб'єктне ядро (існує поняття істинного, екзистенційного Я і т.ін.). Загальним для цих підходів є те, що вказана область психіки характеризується як сукупність надзвичайно глибоких і загалом неусвідомлюваних змістів, духовних за своєю сутнісною природою.

Розгляд джерела розвитку всередині людини не пов'язаний з ігноруванням ролі і значення людського, спів-буттєвого способу життя в розвитку і становленні особистості. Навпаки, ми вважаємо, що спів-буття неправомірно ототожнювати із соціальним середовищем, соціумом, витканим з «матерії» продуктів людської діяльності. Співбуття – це не зовнішне буття інших людей, а спільне з ними буття, соорганізація індивідуальних існувань [9, 391]. Якщо ми визнаємо, що у співбуттєвості полягає сутність людини, то повинні й визнати її як вихідну ознаку людського існування. Це передбачає й визнання її початкового потенційного існування, а отже – вихідної фіксованості в певних структурах психіки, які розкриваються і розгортаються в ході розвитку людини серед інших людей. На роль такої структури може претендувати, наприклад, юнгівське колективне несвідоме, в якому відображена сутнісна універсальність людини, її початкова причетність до родового, загальнолюдського способу буття. І оскільки вона народжується людиною і несе це в собі як даність, то реалізація її людської суті пролягає тільки через наявні в соціальному просторі форми спільності з іншими.

Таким чином, ми розглядаємо свободу людини (її здатність виступати причиною) і співбуттєвість (спільність з іншими людьми) як взаємозв'язані сутнісні характеристики людини. Можна сказати, що свобода спрямована саме на реалізацію можливості людини бути людиною, тобто обирати й розвивати в собі те, що складає її людську суть, й бути за це відповідальною.

Завершуючи аналіз принципу свободи у світлі методологічних позицій сучасної психології, спробуємо відповісти на питання: звідки береться свобода людини? Вона народжується разом з нею або формується за життя у певних зовнішніх умовах? Згідно з В.Франклом, свобода людини «властива їй спочатку і невід’ємна від неї, тоді як те, що у мене просто «є», я цілком можу втратити» [12, 107]. Розгляд же свободи як новоутворення, що виникає і формується на певному етапі онтогенезу, механізми якого запускаються зовнішнім джерелом, потребує з’ясування відповіді на логічно закономірне питання: яким чином зовнішня по відношенню до людини причина перетворюється в початок причинного ряду всередині неї? Перспективи розв’язання даного протиріччя ми пов’язуємо з дослідженням функціональних і змістових (структурних) аспектів суб’єктності і свободи.

(2.) Друге коло психологічних проблем, де фігурує поняття свободи, пов'язане з її розглядом як показника (критерія) зрілості особистості, який можна позначити як рівень розвитку суб’єктності людини, її здатності до авторської побудови своєї життєдіяльності. У цьому контексті можуть бути названі: теорії розвитку особистості Л.І.Божович і суб´єкта життєвого шляху К.О.Абульханової-Славської, гуманістичні теорії А.Маслоу і К.Роджерса, концепція В.Франкла та ін.

Слід зазначити, що коли йдеться про рівні розвитку будь-якої властивості, можна говорити про два можливі аспекти їх розгляду – віковий і індивідуальний. Обидва підходи взаємозв'язані.

У загальних рисах онтогенетичні стадії розвитку здатності особистості до вільного і авторського діяння ми бачимо так. На ранніх етапах онтогенезу вільний самопрояв дитини набуває вигляду актів первинної автономії, функціонуючої в режимі принципу задоволення. Це виражається в настійливому прагненні дитини до задоволення актуальної потреби і протесті проти обмежень і перешкод. Пізніше, з розвитком принципу реальності, автономія набуває розумніших проявів, і тому може бути названа самостійністю. Розвиток самосвідомості і оволодіння різними видами діяльності приводить у підлітковому віці до сплеску процесів емансипації, до визначення меж можливого для себе, що в адлеріанскому підході одержало назву принципу могутності. Оскільки суб’єктність підлітка включає в сферу своєї «компетенції» не тільки зовнішню активність, але і внутрішню – у вигляді само-пізнання, само-рефлексії, то цим готується перехід особистості до само-визначення, а пізніше – до само-реалізації, в чому можна побачити описане В.Франклом прагнення до сенсу.

Таким чином, онтогенетичний розвиток людини в контексті становлення якісних властивостей її свободи отримує своєрідну предсталеність у генезі мотиваційно-динамічних механізмів, вивчених в трьох віденських школах – психоаналізі З.Фрейда, індивідуальній психології А.Адлера і логотерапії В.Франкла [12].

Названі онтогенетичні рівні розвитку свободи можуть розглядатися і як її індивідуально-рівневі варіанти (типи), домінуючі у різних людей. У першому випадку свобода людини ґрунтується на гедоністичній мотивації (це найнижчий рівень її прояву), в другому – на прагненні до домінування над іншими або до «перемоги» над собою, в третьому – на реалізації ціннісно-смислових основ життя.

(3.) Поняття свободи (автономності) також може бути покладено в основу аналізу індивідуально-психологічних властивостей особистості, розглянутих у контексті теорії «рис».

Під рисою в психології розуміється «описова змінна, що фіксує інтегральну диспозиційну стратегію поведінки людини» [7, 114], що виявляється у схильності поводитися схожим чином в певному діапазоні ситуацій. Виділяються конституціональні (або темпераментальні), характерологічні і особистісні риси (що обумовлюють специфічні способи поведінки на основі внутрішньої роботи «по проектуванню власної поведінки») [там само].

Спробуємо визначити автономність як рису, спираючись на деякі джерела. Перш за все, вона фігурує серед властивостей самоактуалізованої особистості, де характеризується як «спрямовуваність зсередини» [6, 298]. Близькою до цього є точка зору Л.І.Божович, яка виділяє здатність людини «поводитися незалежно від безпосередньо впливаючих на неї обставин (і навіть всупереч їм), керуючись при цьому власними … цілями» як «основну рису» особистості [2, 129]. Таким чином, автономність описує стратегію поведінки, при якій людина проявляє незалежність від актуального зовнішнього впливу і будує власні дії на основі внутрішніх спонукальних чинників. На основі такого широкого визначення автономність може розглядатися на всіх рівнях рис - конституціональному, характерологічному і особистісному.

Ця предметна область досліджень є мало вивченою в психології. Нами була здійснена спроба вивчення автономності у її співвідношенні з властивостями вищої нервової діяльності [14].

(4.) Ще один контекст аналізу психологічного змісту поняття свободи пов’язаний з розглядом її як характеристики умов розвитку і життєдіяльності особистості. Цей аспект свободи був названий І.А.Ільїним зовнішньою свободою, Е.Фромом – свободою від, Д.О.Леонтьєвим – інструментальниим аспектом свободи. Тут поняття свободи об'єднує суб'єктивні і об'єктивні (зовнішні і внутрішні) складові умов функціонування особистості. Стосовно умов розвитку дитини прикладом цього може бути демократичний стиль виховання, при якому дорослі надають їй право самостійно вирішувати ряд питань, пов'язаних з її життям, не обмежують дитину надмірним контролем, не пригнічують ініціативу. У житті зрілої особистості це може виявлятися в такому поєднанні умов і обставин, за яких вона має в своєму розпорядженні об'єктивні ресурси, щоб вибирати і робити важливе, необхідне і бажане для себе. Але про свободу, напевне, можна говорити лише у тому випадку, коли ці зовнішні умови поєднуються і з внутрішнім станом свободи.

Однак, слід врахувати той факт, що певний ступінь зовнішніх обмежень потрібен для підтримки необхідної робочої напруги і «енергетичного підживлення» активності, що реалізовується суб'єктом у напрямі власних цілей. Коли людина «дуже вільна», вона не знаходиться в тонусі, втрачає робочий стан. Даний факт підтверджується положеннями теорії пошукової активності В.С.Ротенберга.

(5.) Існує ще одна родова ознака свободи як психологічного поняття. Вона часто розглядається як цінність. Ціннісний характер свободи, зокрема, підкреслюється Е.Фромом; людина на різних етапах історії боролась за неї, вона була ідеалом реформаторських рухів і революцій. Отже, свобода є предметом особливої потреби людини. Це підтверджується й тим, що одне з найсуворіших покарань для людини – це позбавлення волі, яке можна розглядати і в юридичному (кримінальному) аспекті, і в педагогічному (дитину часто карають, позбавляючи свободи активності).

Характерно, що свобода не фігурує в системі цінностей, збудованій В.Франклом. Проте, не будучи повною мірою ні цінністю творчості, ні цінністю переживання, ні цінністю відношення, вона стоїть над всіма ними, роблячи можливим вибір будь-якої з них. У такому разі, вона є метацінністю. У теорії А.Маслоу свобода відноситься до метапотреб [6].

Ціннісність свободи містить у собі протиріччя: з одного боку, людина прагне бути вільною, з іншого, потрапляючи у ситуації вибору, може переживати свою свободу як «тягар». Виступаючи причиною невизначеного наперед майбутнього, людина відчуває відповідальність за нього, і може виявитися неготовою до «стрибка» у невідоме, може навіть свідомо позбути себе свободи, обравши більш адаптивну стратегію діяння.

Завершуючи наш огляд, спробуємо відповісти на питання про сенс і значення свободи у людському існуванні. При цьому ми виходимо з визнання її як онтологічної категорії, яка описує суб’єктний спосіб буття як сутнісний для людини. Отже, сенс і призначення свободи, на нашу думку, полягають у тому, що вона виступає рушійною силою, ведучою людину (як одиничну і унікальну істоту, маючу в собі у той же час властивості загальнолюдської родової універсальності) до її духовної інтеграції зі світом через пошук, вибір і знаходження свого призначення, яке полягає в неповторному, властивому тільки їй способі зміни світу через досягнення своєї представленості в ньому.



Таким чином, у межах суб’єктного підходу до вивчення психіки людини поняття свободи набуває певних змістових ознак, що робить можливим розробку її як психологічної категорії. Свобода як сутнісна властивість людського існування вступає у багатомірні зв’язки з широким колом психологічних явищ. Вивчення цих зв’язків на теоретичному і емпіричному рівнях складає один з важливих і перспективних напрямків розвитку суб’єктного підходу в психології.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Абульханова-Славская К.А. Принцип субъекта в философско-психологической концепции С.Л.Рубинштейна // Сергей Леонидович Рубинштейн: Очерки, воспоминания, материалы. – М.: Наука, 1989. – С. 10-61.

  2. Божович Л.И. Этапы формирования личности в онтогенезе // Работы советских психологов периода 1946-1980 гг./ Под ред. И.И.Ильясова, В.Я.Ляудис. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. – С. 129 – 138.

  3. Брушлинский А.В. Проблема субъекта в психологической науке // Психология личности в трудах отечественных психологов. Сост. Куликов Л.В. – СПб: Издательство «Питер», 2000. – С. 230 – 236.

  4. Дорфман Л.Я. Детерминированность и свобода человека // Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской психологии / Под редакцией Д.А. Леонтьева, В.Г. Щур. – М.: Смысл, 1997. – С. 145-155.

  5. Леонтьев Д.А. Психология свободы: к постановке проблемы самодетерминации личности // Психологический журнал. Том 21, №1, 2000.

  6. Маслоу А. Психология бытия. Пер. с англ. – М.: «Рефл-бук», «Ваклер», 1997. – 304 с.

  7. Общая психодиагностика // Под редакцией А.А.Бодалева, В.В.Столина. – М.: Изд-во МГУ, 1987. – 304 с.

  8. Петровский В.А. Идея свободной причинности в психологии личности // Психология личности в трудах отечественных психологов / Составитель Куликов Л.В. – СПб: Питер, 2000. – С. 436-448.

  9. Слободчиков В.И. Реальность субъективного духа // Психология личности в трудах отечественных психологов / Составитель Куликов Л.В. – СПб: Питер, 2000. – С. 380-396.

  10. Татенко В.А. Предмет и метод психологической науки: субъектная парадигма // Предмет и метод психологии: Антология / Под ред. Е.Б.Старовойтенко. – М.: Академический проект: Гаудеамус, 2005. – С. 419-509.

  11. Философский словарь / Под ред. И.Т.Фролова. – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1987. – 590 с.

  12. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ. и нем. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

  13. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990. – 272 с.

  14. Чернобровкіна В.А. Автономність особистості у контексті спввідношення внутрішніх і зовнішніх умов психічного розвитку // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С.Д.Максименка.- К.: 2003, т. V, ч. 5.- С. 314-318.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка