Соціологія у (пост)сучасності зміст



Сторінка17/18
Дата конвертації10.09.2017
Розмір3.71 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Тітова Юлія

Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Б.Хмельницького


(Україна, м. Мелітополь)
Міжетнічна толерантність у молодіжному середовищі інтеркультурного міста
Кожному віку в нашому суспільстві властива своя „мозаїка цінностей”. Відмовляючись від „старого світу” попереднього покоління, його цінностей, молодь все ж успадковує буття того чи іншого соціуму, іноді навіть не усвідомлюючи цього. Яким же на сьогодні є стан та соціальне самопочуття молоді, чи здатна вона брати участь в перетворенні соціального простору, чи готова прийняти на себе відповідальність за долю суспільства, свого та наступних поколінь? Наскільки внутрішній світ молоді є співзвучним та адекватним сьогоденню і як духовні орієнтири її свідомості втілюються в реальну поведінку дівчат та юнаків, їх громадську позицію?

Історично Запоріжжя є територією, де з глибокої давнини відбувалися масштабні історичні події, пов’язані з проживанням і переміщенням багатьох народів. Тут зароджувалися, розвивалися і гинули різні культури, змінювалися цілі історичні епохи. Разом з представниками певних етносів сюди переселялися й прихильники окремих конфесій, які визначаються як етноконфесійні групи.

Сьогодні на території Запорізької області зареєстровано більше 60 національно-культурних товариств. Мелітополь є унікальним містом, в якому більше 200 років гармонійно співіснують багато етнічних та національних громад. Нині тут мешкають 158 тисяч людей, серед яких є представники 93 етнічних та національних груп. За підтримки місцевої влади в місті та районі діють 23 національно-культурних товариства, всі вони об’єднані в Асоціацію. За ініціативою Центру розвитку „Демократія через культуру” з 2008 р. місто Мелітополь було включено до пілотажного проекту Ради Європи під назвою „Інтеркультурні міста” [4, с. 81]. Усвідомлення рівності всіх громадян спільноти, що склалася історично, на сучасному етапі розвитку, здавалося б, не викликає жодних сумнівів. Проте, життя демонструє досить непривабливу картину в цьому плані – нерівність є живучим стереотипом людської свідомості.

Тому, на наш погляд, є дуже важливим зробити прогноз ситуації з міжетнічною толерантністю, щоб зрозуміти, чи зможе молоде покоління протиставити етнічному націоналізму громадянське суспільство і громадський націоналізм [1, с.164].

Лабораторією соціологічних досліджень Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б.Хмельницького з 16 по 20 вересня 2011 р. проводилося анкетне опитування (безпосередню участь в якому брала й автор) „Роль інтеркультурного середовища у формуванні толерантності молоді”. В якості об’єкта було обрано молодь міста Мелітополя віком від 15 до 23 років, що навчається в освітніх закладах різного типу.

Так, для виявлення випадків недоброзичливого ставлення молоді до представників певних національностей в міському середовищі респондентам було запропоновано відповісти на питання „Чи зустрічалися Ви в нашому місті з недружнім ставленням до представників Вашої національності?”. Незважаючи на те, що більше половини опитаних не зустрічалися з цим фактом (69%, серед яких білоруси, греки, грузини, поляки, татари, росіяни, українці, вірмени та болгари), 26% зазначили, що стикалися з епізодичними випадками недружнього ставлення до них (серед них албанці, караїми, вірмени, росіяни, українці, татари), а 5% опитаних зустрічаються з цим постійно. Із проявами недружнього ставлення до себе переважна більшість респондентів (69%) стикаються під час випадкових контактів на вулиці та в громадському транспорті, у домі, дворі (12%), в колі однолітків (8,0%), в колективі, де вони навчаються (7%), навіть у державних установах (4,0%) [2, с. 24]. Таким чином, незважаючи на інтеркультурний статус Мелітополя, проблема міжетнічної напруженості в молодіжному середовищі все ж таки існує.

Досліджуючи міжетнічні відносини в молодіжному середовищі міста, ми виміряли рівень соціальної дистанції за допомогою шкали Богардуса, модернізованої та адаптованої до вивчення міжетнічної толерантності в Україні Н.Паніною та Е.Головахою [3, с. 34]. Отримані в ході дослідження дані показали, що рівень соціальної дистанції у нашому місті помірний (в середньому 4,33), тобто міська молодь схильна до національної обособленості та займає відносно більшості національностей позицію „Я готовий з ними співпрацювати, але не хочу бачити їх членами своєї родини або друзями”.

Отже, в цілому можна відзначити достатньо високий рівень толерантності у регіоні, де протягом століть мешкають представники різних етносів, конфесій та культур, які від покоління до покоління вибудовували дружні, взаємовигідні стосунки. Проте результати дослідження показали, що нинішнє молоде покоління під впливом глобалізаційних процесів дещо змінює ставлення до міжетнічних і міжрелігійних відносин. Інтолерантність, що зростає саме серед представників молодого покоління нашої країни, потребує системної, послідовної роботи з боку усіх соціальних інститутів суспільства.



Література: 1. Дробижева Л. Национально-гражданские идентичности и толерантность. Опыт России и Украины в период трансформации / Под ред. Л. Дробижевой, Е. Головахи. –К.: Институт социологии НАН Украины; Институт социологии РАН, 2007. –280 с. 2. Звіт за результатами соціологічного дослідження „Роль інтеркультурного середовища в формуванні толерантності в нашому місті” на замовлення Благодійного фонду «Квітка життя» м.Мелітополь / Лабораторія соціологічних досліджень МДПУ ім. Б.Хмельницького. –Мелітополь, 2011. –34с. 3. Паніна Н. Чинники національної ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемитизму в сучасній Україні [Текст] / Н. Паніна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –2005. – № 4. – С. 26-45. 4. Полікультурність, діалог і злагода: українські реалії: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, (Мелітополь, 22-23 травня 2008 р.). –Мелітополь: ТОВ „Видавничий будинок ММД”. – 304 с.
Удот Олександр

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

(Україна, м. Київ)
Проблеми реалізації положень нормативно-правової бази України в повсякденній роботі соціального працівника
У даній роботі ми проаналізуємо проблеми реалізації нормативно-правової бази України соціальним працівником на прикладі затвердженого у 2005 р. наказом Міністерства молоді та спорту «Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи в Україні». Недосконалість нормативно-правових актів, що регулюють цю роботу, часто призводить не лише до етичних суперечностей, але й до суперечностей із законом: іноді етичні норми прямо суперечать нормам чинного законодавства. Прикладами для нашого аналізу служитимуть реальні випадки із роботи наших колег, викладачів та нашої власної.

Актуальність проблеми зумовлена самою практикою, коли механізми, цілі, методи та принципи соціальної роботи не збігаються із аналогічними засадами різноманітних правових, економічних та соціальних інститутів, часто породжуючи конфлікти, які можна було б попередити, або, принаймні, зменшити, за умови відпрацювання певних конвенційних норм їх взаємодії. Із зазначеної тематики нами було знайдено лише одне українське видання, що розкриває етичні дилеми в роботі соціального працівника (підручник С.В. Іщук «Етика соціальної роботи. Курс лекцій»), та жодного – щодо реалізації нормативно-правових актів загалом. Для прикладу, в сусідній Росії подібні видання з’являються регулярно з початку 90-х років ХХ ст. В Україні це питання досліджується лише на рівні окремих наукових робіт та розділів у підручниках із соціальної роботи.

Як зазначено у преамбулі до Етичного кодексу: «У документі визначено шляхи розв'язання моральних проблем та прийняття найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях». Виберемо три ключових положення цього кодексу та на прикладах із роботи соціального працівника проаналізуємо, наскільки адекватно нормативно-правова база включно із даним кодексом допомагає розв’язанню професійних проблем соціального працівника. Отже, кодекс декларує наступне: І) «Безпека клієнтів є першою умовою діяльності спеціалістів із соціальної роботи» (п. 2.2.3); ІІ) «Пріоритетність інтересів клієнта» (п. 1.2); ІІІ) «Обов'язок спеціалістів із соціальної роботи – бути конфіденційними, що виключає можливість розголошення будь-яких відомостей про клієнтів за винятком тих випадків, коли це робиться з їхньої згоди чи в установленому законом порядку» (п. 1.6).

Але ці ж принципи у рішенні конкретної ситуації часто виявляються нереалізовуваними. Так, соціальний працівник, що працює у середній школі, де вчаться діти-сироти із притулку для ВІЛ-інфікованих, а також незаражені діти, постає перед дилемою: хто в даній ситуації є клієнтом соціальної роботи? Незрозуміло, чиї інтереси, відповідно до пункту ІІ, мають бути пріоритетними? Інтереси ВІЛ-інфікований дітей чи інтереси решти дітей? Проаналізувавши дану ситуацію, ми впевнилися, що, відповідно до Етичного кодексу та норм законодавства, в ній неможливо діяти етично та законно.

Подібні колізії виникають не лише в окремих випадках, а є характерними для соціальної роботи в цілому. Типовий зразок соціальної роботи в Україні: соціальний працівник має щоденно обходити поквартирно задану кількість осіб пенсійного віку, які потребують допомоги. Є чітко визначений перелік послуг, які має надати соціальний працівник (купити продуктів, допомогти з прибиранням, виміряти тиск тощо), задана кількість квартир та графік. Виконавши свої обов’язки, зазначені в посадовій інструкції та вичерпавши відведений час, соціальний працівник раптом отримує від клієнта запит на додаткову потребу, ніде не зазначену, а саме: просто поговорити. Для бабусі, що нездатна нормально пересуватися та тривалий час живе одна, це є надзвичайно важливим. Виконати пункт ІІ з обраних нами можна лише шляхом порушення графіку та ненадання послуг іншим клієнтам, на відвідання яких не вистачить часу. Отже, соціальний працівник має порушити графік роботи або нашкодити інтересам клієнта. Етичний кодекс не дає відповіді щодо дій соціального працівника у цій ситуації.

Стаття 24 Конституції України, ст. 161 Кримінального кодексу та пункт 1.3 згаданого Етичного кодексу забороняють будь-яку дискримінацію за етнічною ознакою. Неможливість дотримання соціальним працівником цих норм можна продемонструвати на прикладі працівника дитячого будинку, до якого постійно звертаються циганські родини із запитом про усиновлення.

В чому причини невідповідності нормативно-правових актів реальній діяльності соціального працівника? Чому Етичний кодекс, який має полегшувати його роботу, навпаки, в ряді випадків заганяє його в глухий кут? Виділимо три головні причини:

1. В Україні на державному рівні не вироблено ефективних моделей надання соціальної допомоги. Ці моделі в ряді сфер налагоджено на недержавному рівні, але вплив такого позитивного досвіду на державну політику є незначним. В державних установах, за деякими виключеннями на «низовому» рівні, панує орієнтація не на реальні здобутки, а на звіти, статистику, показники.

2. Метою ряду нормативно-правових актів є не реальна допомога у розв’язанні повсякденних проблем в роботі, а декларативність. Тобто проголосити «правильні» гасла, із зазначенням «правильних» кліше на зразок «толерантність», «рівність», «інтереси клієнта» тощо. В результаті виходить гарний, «правильний» документ, який майже не має стосунку до реальних проблем в соціальній роботі.

3. Кодекс було написано чиновниками, що здебільшого не мають безпосереднього досвіду та уявлення про реальні проблеми, з якими стикається соціальний працівник.

Відповіддю на питання «Що робити?» ми вважаємо необхідність «спустити» розробку подібних документів на низовий рівень. Тобто етичні дилеми в соціальній роботі мають вирішувати безпосередньо ті, хто з ними стикається, і, систематизуючи досвід, виробити ефективні, діючі вказівки для своїх колег і наступників.
Фаблинова Ольга

Институт социологии Национальной академии наук Беларуси

(Республика Беларусь, г. Минск)
Досуг в жизни современной белорусской молодежи
Ценность досуга получила высокую оценку еще в античности: наличие у индивида времени, свободного от производственной деятельности, материально-необходимых занятий рассматривалось как необходимое и неотъемлемое свойство гражданского состояния. В жизни современного человека роль и значимость досуга по-прежнему высока. И если для философской мысли XIX в. (К. Маркс, Ф. Энгельс) было характерно рассмотрение досуга как времени, свободного от трудовой деятельности и направленного на восстановление физических и эмоциональных сил, необходимых для этой деятельности, то в XX в. досуг начинает рассматриваться как самостоятельная и самоценная сфера жизнедеятельности человека. Это нашло свое отражение в концепции «цивилизации досуга» (Ж. Дюмазедье и Ж. Фурастье), а также концепции «общества с развитым досугом» (С. Паркер).

Молодежь представляет собой наиболее восприимчивую и динамичную социальную группу любого общества, закладывающую основы его будущей аксиологической системы. Для современной белорусской молодежи досуг не входит в число ценностей-лидеров: так, согласно исследованию кафедры философии и культурологии Брестского государственного технического университета в 2011 г. (опрос студентов Беларуси, Украины и Германии), лишь для 25% опрошенных белорусов «Веселая, полная развлечений жизнь» представляет собой ценность (для сравнения, в Германии доля студентов, согласных с этим утверждением, составляет 46%). Таким образом, можно говорить о том, что для молодежи западных стран с развитой экономикой (например, Германии) ценность досуга более значима, чем для белорусской молодежи, в большей мере озабоченной вопросами трудоустройства, карьерного роста (Беларусь – 36%, Германия – 19%), жилья (Беларусь – 39%, Германия – 21%), материального благополучия (Беларусь – 32%, Германия – 24%) [1].

Однако стоит отметить, что на восприятие досуга молодежью и населением страны в целом оказывают влияние не только социально-экономические, но и культурные факторы (традиции общества, менталитет населения и т.п.). По данным исследований, проводимых в рамках «Евразийского монитора» в 2005 г. исследовательскими агентствами «ВЦИОМ» (Россия), «ЦИРКОН» (Россия), «НОВАК» (Беларусь), «ЦЕССИ-КАЗАХСТАН» (Казахстан), для трех славянских стран (России, Украины и Беларуси) ценность трудовой деятельности выше досуговой. Так, респондентам необходимо было выбрать, с каким из утверждений они согласны в большей степени: «В жизни главное иметь возможность хорошей интересной работы, позволяющей сделать что-то для себя и для других» или «В жизни главное иметь возможность хорошо провести время (досуг), общаться с друзьями и близкими, путешествовать и заниматься самим собой». Почти 58% россиян, 60% украинцев и 68% белорусов согласились с первым утверждением. Другая ситуация наблюдалась в Казахстане – там ценность труда и ценность досуга находятся на одинаковом уровне (46% и 45%, соответственно) [2].

При этом белорусскому обществу, несмотря на некоторые различия в восприятии досуга как особенной ценности по сравнению с другими развитыми и развивающимися государствами, свойственна общемировая тенденция в сфере досуга, а именно – его интернетизация. Интернет стал неотъемлемой частью жизни современного человека, проник во все сферы его жизнедеятельности. Одним из основных достоинств Интернета можно считать его способность делать общение между индивидами безграничным и оперативным, а при желании – анонимным. В целом для Интернет-коммуникации, осуществляемой в свободное время, характерна возможность управления впечатлениями о себе, раскованность коммуникантов, добровольность вступления в контакт и возможность выхода из него в любой момент, отсутствие временных и территориальных границ, появление особого Интернет-сленга и т.д.

Молодежь, использующая современные Интернет-технологии, постоянно находится в потоке общения посредством электронной почты, систем мгновенного обмена сообщениями (ICQ, Skype), чатов, Интернет-форумов, блогов, Интернет-конференций, сайтов знакомств, социальных сетей. На сегодняшний день именно последние наиболее популярны в молодежной среде. Наиболее часто посещаемыми белорусской Интернет-аудиторией сайтами являются такие социальные сети, как «ВКонтакте», «Одноклассники», «LiveJournal» [3]. При этом сайт «Odnoklassniki.ru» посещают заметно больше респондентов в возрасте 25-34 года, чем в целом по республике. Сайт «Vkontakte.ru» можно назвать более «молодежным»: его посещают больше респондентов в возрасте 25-34 года, а также 16-24 года, и меньше – в возрасте 35-54 лет, чем в целом по республике [4].

Таким образом, несмотря на то, что досуг не занимает лидирующую позицию в ценностной системе современной белорусской молодежи, он является одной из главных сфер ее жизнедеятельности. Как наиболее активная часть общества, именно молодежь в первую очередь воспринимает все новшества и изменения, связанные со становлением в Беларуси информационного общества, что нашло свое отражение и в способах проведения ею своего досуга.



Литература. 1. Павловский Б. В чем счастье? // Вечерний Брест [Электронный ресурс]. – 2011. – Режим доступа: http://vb.by/print.php?article=15076. 2. Евразийский монитор (волна IV) – отчет // Евразийский монитор [Электронный ресурс]. – 2011. – Режим доступа: http://www.eurasiamonitor.org/rus/research/event-120.html#ch2. 3. Первый рейтинг социальных сетей Беларуси // Marketing.by [Электронный ресурс]. – 2009. – Режим доступа: http://marketing.by/main/market/analytics/0035586. 4. База данных исследования «МедиаМикс», проведенного ЧИУП «МАСМИ БИ» в мае - июне 2010 года (территориальный охват – Минск и областные города, размер выборки – 2500 респондентов в возрасте 16 лет и старше, метод сбора информации – структурированное личное интервью).
Федоренко Марія

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

(Україна, м. Київ)
Особливості корпоративної культури в комерційних організаціях України
Основу організованої діяльності, необхідної для кожної людини, складає культура. Завдяки останній в межах організації формуються мотиви, ціннісні орієнтації, норми і стратегії майбутніх дій. Усе це потім знаходить вияв у діяльності індивідів і груп.

Люди, що працюють в будь-якій організації, є носіями культури. При цьому культура розглядається як певне середовище, в якому люди перебувають на роботі. У більшості людська поведінка – це продукт взаємодії культури, особистості і культурних факторів середовища, які є регулятором поведінки людини. Звідси випливає, що інструментом, який орієнтує усі підрозділи організації та осіб, що в ній працюють, на досягнення мети, є культура [2]. Для з’ясування суті звернімося до визначення меж її зовнішнього (спостережуваного) і внутрішнього (прихованого від спостереження) рівня.

Корпоративна культура розглядається як система базових передбачень (місія), «зухвалих» цілей та ділових принципів, що базуються на цінностях та нормах організації, які не фіксуються, але є добре відчутними. Саме вони визначають поведінку персоналу, діловий стиль, ритуали, символи і міфи, девізи, що є зовнішніми проявами корпоративної культури. Саме ці складові корпоративної культури єднають і мотивують персонал, надають змісту його праці та надихають на максимальну самовіддачу, створюють можливість вирішувати складні завдання з випуску якісного продукту і завоювання ринку [1].

Цінності виступають, як свідчить аналіз, ядром корпоративної культури. Вони є похідною від організаційної культури, яка включає також норми, звички, традиції, форми поведінки і ритуали, властиві лише даній організації. Саме тому для виявлення особливостей проявів корпоративної культури у вітчизняних компаніях було проведено два конвент-аналізи: «Аналіз зовнішніх проявів корпоративної культури в найшановніших 10 компаніях світу» та «Аналіз зовнішніх проявів корпоративної культури компаній України, бренди яких ввійшли в 10 найпопулярніших».

Шляхом конвент-аналізу зовнішніх проявів корпоративної культури світових компаній було визначено, що здебільшого переважають такі цінності, як досягнення найкращих результатів, почуття нового, прагнення до самовдосконалення. Серед якостей корпоративної культури спостерігається задоволеність працівників роботою та здоровий спосіб життя. Варто зазначити, що виділені цінності більшою мірою спрямовані на задоволення потреб працівника, який, у свою чергу, має викладатися повністю на робочому місці, адже особлива увага звертається на самопочуття працівника, здоровий спосіб його життя.

Основною особливістю корпоративної культури в український компаніях є переважання цінності високого професіоналізму, а серед якостей корпоративної культури спостерігається якість товарів та послуг. Варто зазначити, що виділені цінності спрямовані в більшості на задоволення потреб покупця.



Література: 1. Хаєт Г. Л. Корпоративна культура: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С. 8-14. 2. Шейн З.Х. Организационная культура и лідерство / Пер. с англ. – СПб: Питер, 2002. – 336 с.
Федукин Дмитрий

Донецкий государственный университет управления

(Украина, г. Донецк)
Бомжи как социальное явление
В современных городах живут успешные и самодостаточные люди. В города приезжают в поисках лучшей жизни, но вне дорогих ресторанов, автомобилей и бутиков течёт совершенно другая жизнь. Жизнь людей, которых стараются не замечать, а если и видят, то обходят стороной, их боятся и презирают, их называют бичом и отбросами общества. Они живут в подвалах и теплотрассах, на крышах домов и в трущобах, они уходят подальше от людей и стараются реже попадаться на глаза. Они повсюду, но их как бы нет. Себя эти люди называют бродягами. Проблема таких людей является актуальной в наше время. Целью данной работы является исследования мира бомжей и выяснение, что он из себя представляет.

Пожалуй, самым страшным в общем портрете лиц без определенного места жительства является то, что каждый десятый бомж – ребенок. Это либо сбежавший из неблагополучной семьи или воспитательного учреждения, либо связанный родственными узами с родителем-бомжом. Эти дети попадают «под патронаж» взрослых, вовлекающих несовершеннолетних в преступления или занятия проституцией. Что касается уже взрослых людей, то они становятся бродягами в первую очередь из-за личной жизненной драмы (более 50%). Черные риелторы и родственники лишают жилья, выставляют на улицу без средств существования, гибель родных и многое другое заставляет людей «опустить руки». Следующим фактором является судимость (примерно 25%). Людей с «волчьим билетом» не берут на работу, перед ними закрывают двери, отворачиваются родные и близкие. Оставшиеся 25% бомжей – лентяи, тунеядцы, наркоманы, душевнобольные.

К отличительным особенностям лиц без определенного места жительства относятся: отсутствие паспорта, жилья, прописки, друзей, родных и определенных жизненных целей и перспектив. Сложно не определить бомжа с первого взгляда. Внешний облик и специфический запах позволяют безошибочно отнести человека к данной категории. Весь образ жизни бомжей направлен на борьбу за существование. Им необходимо постоянно «отвоевывать» теплое место или прибыльный пятачок у метро или другого людного места, бороться за пищу и возможность получить несколько часов спокойного сна, так как их отовсюду гонят и иногда избивают. Чем дольше человек находится на улице, тем сложнее ему вернуться к прежней жизни, теряются социальные навыки. Продолжительность жизни бродяг на улице в среднем составляет около пяти лет. Некоторым везет больше, а кому-то меньше, но так или иначе, однако число бездомных не уменьшается. Мнения о числе бездомных расходятся и колеблются от двадцати тысяч бездомных и больше.

Бомж – скорее мужчина, чем женщина, в возрасте от тридцати до пятидесяти лет, чаще трудоспособен. Источниками существования для представителей этой категории являются: милостыня, воровство, помощь благотворительных организаций и эпизодические заработки (сдача пустой стеклотары, погрузка / разгрузка, мытье вагонов в отстойниках и т.п.) [3]. Бомжи делятся на так называемых «коренных» и «иногородних». «Коренные» живут на чердаках, в подвалах, в квартирах, в заброшенных домах и даже под линиями теплотрасс и в канализационных колодцах. Место «иногородних» – в основном, вокзалы и прилегающие к ним территории. Неприязнь и страх жителей, с которыми по соседству живут бродяги, появляются, прежде всего, из-за опасения значительного усложнения санитарно-эпидемиологической и криминальной обстановки в районе и обществе в целом. Зонами особого санитарно-эпидемиологического риска становятся все места, посещаемые бомжами, главным образом – вокзалы, рынки, общественный транспорт и т.п. Особо велика опасность заражения в крупных городах, «полюбившихся» бомжам и ставших для них пространством жизнедеятельности. Ситуация может окончательно выйти из-под контроля, что может привести к вспышкам сыпного тифа и массовому распространению различных заболеваний не только у самих бомжей, но и у основной части населения страны.

В больших городах проводится регулярная работа социальных служб, благотворительных организаций и волонтеров, которая направлена на оказание помощи людям без определенного места жительства. Помогают таким людям и представители духовенства, которые участвуют в социальной работе с данной категорией населения. Но и не каждый бомж хочет работать. В городских социальных службах можно помыться, получить медицинскую помощь, новую одежду, сытно поесть, а в холодное время года еще и переночевать. Но действуют такие службы только в больших городах. В каждом пятом деле, расследуемом по линии уголовного розыска, фигурируют бомжи. А за этой цифрой стоит пласт так называемой «латентной преступности», – множества криминальных деяний, о которых милиция никогда не узнает.

Бомжи – это не бич нашего времени, это страдающие люди, в большинстве своем живущие так не по своей воле. Что же касается обычных людей, следует быть более терпимыми к этим людям, оказывать им посильную помощь и уже тем более не издеваться над ними. Стоит помнить, что бродяги – это такие же люди, как и мы, только у каждого из нас своя судьба, а оказаться на месте этих людей может каждый.


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка