Соціального характеру



Скачати 247.08 Kb.
Дата конвертації08.09.2017
Розмір247.08 Kb.
Тема 9. СОЦІАЛЬНА ТИПОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

  1. Соціальні типи особистості.

  2. Теорія “соціального характеру”


1. Соціальні типи особистості

Однією з головних задач соціології є розробка проблеми особистісної типології. Очевидно, що індивіди, які беруть участь в процесі соціальної взаємодії, наділені безліччю індивідуальних рис і якостей. Перелічити, а тим більше вивчити їх усіх практично неможливо. Соціологія досліджує не ці якості окремих індивідів, а соціальні типи особистостей, тобто деякі загальні типові ознаки, властиві людям, які належать до певних соціальних груп – класових, етнічних, професійних, вікових тощо. Соціальний тип особистості – це деяка сукупність загальних соціальних властивостей людей, які входять у яку-небудь соціальну групу; це – «певний фіксований набір суттєвих, таких, що повторюються, соціальних властивостей особистості, таких, що виявляються у її свідомості та поведінці».

Ці загальні типові властивості особистості не торкаються її неповторної індивідуальності, вони означають обумовленість індивідуально-неповторного соціальним. Мова не йде про те, що особистість втрачає свою індивідуальність, «розчиняється» у соціальному. Особистість, зрозуміло, має і індивідуальні, неповторні, унікальні якості, що відрізняють її від інших індивідів.

Соціологічна наука пропонує різні варіанти соціальної типології особистості. Залежно від того, у якій мірі у структурі особистості переважають індивідуальні або ж типові, тобто загальні, відносно стійкі соціальні властивості, соціологи виділяють такі типи особистості: авторитарний, толерантний, конформний та демократичний.

Якщо соціально-типове у людині має перевагу над індивідуальним, то у суспільстві формується демократичний тип особистості, який характе­ризується такими рисами, як відкритість по відношенню до інших людей, позитивна оцінка їх як обдарованих, чесних, рівних та гідних партнерів; соціально та психологічно добра інтегрованість у суспільство; сприйняття багатьох цінностей, а не жорстка прихильність до однієї з них. Демократична особистість не відчуває потреби панувати над іншими, вона цінує терпимість та проявляє готовність до примирення та компромісу. Особистості такого типу вище за все ставлять права та свободи людей.

Але, якщо в структурі особистості індивідуальні якості домінують над соціальним, то створюються всі передумови для формування авторитарного, толерантного та конформного типів особистості. Авторитарному типу особистості притаманні такі особливості, як фанатична віра у соціальну систему та політичну еліту, яка стоїть над масою людей і керує ними, придушення свободи особистості, нехтування її правами, ставлення до людини як до “гвинтика” у величезному державному механізмі.



Толерантний тип особистості демонструє поблажливість до слабкості інших, що поєднується у якійсь мірі з презирством до них; терпимість в даному випадку виглядає як байдужість до існування різних поглядів та практик, оскільки останні розглядаються як неважливі поряд з основними проблемами суспільства; ця толерантність як неможливість взаєморозуміння, тобто повага до інших, яких я не розумію і з якими не можу взаємодіяти, хоча в позитивному значенні терпимість треба розглядати зовсім інакше: як розширення власного досвіду, як повагу до чужої позиції у поєднанні з установкою на взаємну корекцію позицій в результаті критичного діалогу.

Для конформного типу характерним є пристосування до пануючих поглядів, цінностей і стандартів поведінки, а також підтримка політичних рішень, лідерів і партій, які взаємно виключають одна одну. Наприклад, у виборця, який голосує за кандидата більшості, не формуються принципово нові ідеологічні чи партійні переваги. Через деякий невеликий період часу виборець такого типу, цілком можливо, навіть не зможе згадати, за кого саме він проголосував, а на наступних виборах знову приєднається до більшості. Як правило, політичний конформізм існує у вигляді бажання виборців віддавати свої голоси за «партію влади», яка звичайно асоціюється з більшістю.



Великого поширення у соціології набуло виділення типів особистості залежно від їх ціннісних орієнтацій. Одна з таких класифікацій містить такі типи особистості, як «традиціоналісти», «ідеалісти», «реалісти», «фрустровані» та «гедоністи».

  • «Традиціоналісти» орієнтовані переважно на цінності обов’язку, відповідальності, дисципліни, порядку, поваги до закону і одночасно представники даного типу особистості у дуже незначній мірі проявляють такі якості, як самостійність, прагнення до самоактуалізації і самореалізації.

  • На відміну від них, «ідеалісти» критично ставляться до традиційних норм, націлені на утопічні ідеї і самореалізацію. Особистості такого типу незалежні і не визнають ніяких авторитетів

  • «Реалісти» вміють об’єктивно оцінювати себе та своє соціальне оточення, вони гармонічно поєднують у собі прагнення до самореалізації з розвиненим почуттям відповідальності, а здоровий скептицизм – з самодисципліною.

  • «Фрустрований» тип особистості відрізняється низькою самооцінкою, пригніченим самопочуттям, невдоволенням дійсністю.

  • І, нарешті, «гедоністи» орієнтовані в першу чергу на споживання матеріальних і духовних благ. Метою їх життя стає отримання різноманітних задоволень.

За критерієм поширеності у суспільстві соціологи виділяють модальний, маргінальний, ідеальний та базисний типи особистості.

Модальний (реальний) тип – той, хто реально складає більшість у даному суспільстві; до такого типу особистості відносять кожного індивіда, який поділяє ті самі цінності культури, які визнає більшість представників соціуму.

Маргінальний тип особистості характеризує людей, які займають проміжне становище на межі між двома культурами, з одною з яких вони вже порвали, а до іншої ще не приєдналися. Виникнення маргіналів пов’язане з такими явищами, як зміна професії та місця проживання, раптове розорення чи збагачення, вимушена міграція та позбавлення громадянських та політичних прав. Основною ознакою маргінальності є втрата об’єктивної належності до певної соціальної спільноти, групи. Отже, маргінал – це людина, яка втратила свій колишній соціальний статус (професію) і не здатна прилаштовуватися до нового соціокультурного середовища, у межах якого вона формально існує.

Ідеальним є тип особистості, який не прив’язаний до конкретних умов життя і рідко зустрічається. Це свого роду еталон, взірець, власне ідеал, до відповідності з яким має прагнути кожна людина. Звичайно ідеальний тип особистості розглядається у теоріях, орієнтованих на майбутню перебудову суспільства. Саме таким ідеалом є, наприклад, всебічно і гармонійно розвинена особистість у К.Маркса або нова людина Е.Фромма.

Базисний (нормативний) тип особистості – той, що максимально і найкращим чином відповідає потребам суспільства у даний період його історії.

Розвиток ринкових капіталістичних відносин у нашій країні формує такий специфічний різновид базисного типу особистості, як конкурентноздатна особистість, якій притаманні підприємливість, прагматизм, ощадливість, хитрість, мобільність. На відміну від феодалізму з його традиційним ринком, де товаровиробники та споживачі були особисто знайомі один з одним, ринок капіталістичного суспільства характеризується безособистісним попитом. Вирішальне значення тут має не споживча, а мінова вартість товару. Якщо пропонування перебільшує попит, то товаровиробники розорюються, незалежно від споживчої цінності вироблених продуктів праці.

Перевага мінової вартості над споживчою має місце в сфері взаємовідносин між людьми. Люди сприймають себе та інших тільки як товар.

Чим би людина не займалася, вона повинна відповідати головні у користуватися попитом. Оскільки мінливість ринку є справжнім мірилом цінності людини у суспільстві з ринковою економікою, то п почуття власної гідності та самооцінка стають заниженими. За ринкової орієнтації людина стикається зі своїми духовними силами як з товаром, який відчужений від неї. Про бездуховність капіталістичного суспільства з тривогою писали ще К. Маркс, М. Вебер та інші відомі соціологи, а російський соціолог В.А. Кутирьов підкреслює, що на початку XXI ст. ринок, вигода и прибуток стали практично загальною формою життя, справді глобальним явищем. «Розрахунок, купівля-продаж із сфери матеріального виробництва проникли у всі сфери життя. У науковій творчості – інтелектуальна власність, у мистецтві – шоу-бізнес, в інтимних стосунках продажне кохання дійшло до точних прейскурантів на його пізні способи».

З одного боку, це свідчить про зростаючу бездуховність капіталізму. Так, американські соціологи вважають, що 90% розмов середнього американця пов’язані з грошима: як їх здобути і на що їх витратити. Всі інші інтереси та події світу укладаються у ті 10%, що залишилися. З іншого боку, ринок і пов’язані з ним явища, по-перше, відбивають поширеність суспільних (передусім виробничих) відносин у всіх сферах життя, і по-друге, показують, що специфіка суспільних відносин (в даному випадку – буржуазних) прояв певних особистісних якостей та типів поведінки.

Однак соціологи відзначають і зворотний вплив особистісних духових якостей та стереотипів поведінки на розвиток суспільних в тому виробничих) відносин того чи іншого типу. У своїй праці “Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебер переконливо показав, що під впливом протестантизму відбулися зрушення у свідомості людей, змінилися їхні оорієнтації, що в цілому сприяло виникненню «духу» капіталізму. Становлення та розвиток «капіталістичного духу», певної «господарчої ідеологи» обумовило, на думку німецького вченого, зародження капіталістичних форм господарства у західній Європі.

Появі і поширенню “капіталістичного духу” особливо сприяв кальвінізм з його вченням про приречення. Кальвіністський Бог – транседентна (побічна) істота, яка абсолютно вільна у своїй волі і зрозуміла людям лише настільки, наскільки сама того хоче. Бог є є спасителем лише для деяких людей, для тих, кого він цілком довільно обрав для вічного життя, тобто для потойбічного блаженства. Решту він прокляв і засудив. Результатом такого вчення, на думку М. Вебера, стала виключна, внутрішня відособленість індивіда.

Кожний християнин самотньо йде своїм шляхом назустріч вічному спасінню або вічній загибелі. Людина, яка вважає себе віруючою, мусить сподіватися лише на волю Бога і аж ніяк не покладатися на людей. Ці міркування дають теологічне обґрунтування як буржуазному індивідуалізму, так і закону конкуренції між товаровиробниками, які, взаємодіючи на ринку з приводу купівлі-продажу своїх товарів, можуть сподіватися у цій справі лише на щасливий випадок, везіння, сприятливу кон’юнктуру (іншими словами, на Бога), а зовсім не на підтримку людей. У межах протестантизму змінилося і ставлення людини до праці. Професія з цієї точки зору виступає як покликання, місце служіння Богу, тому професійний успіх стає самоцінністю, а не засобом досягнення мирських благ; він повинен доповнюватися мирським аскетизмом. Ця установка стала виправданням буржуазного підприємництва, а сутність мирського аскетизму полягає у «буржуазній ощадності». Таким чином, сукупність особистісних якостей людей може справити вплив на становлення і розвиток суспільних відносин певного типу.

Український соціолог Є.І. Головаха, враховуючи особливості різних етапів розвитку радянського суспільства, розробив типологію особистості з трьома базисними типами.

1. Особистість, «розчинена» в суспільстві. Цей тип особистості відповідає тоталітарному типу влади. Він має різні назви: «авторитарна особа» (Т. Адорно) або ж «одномірна людина» (Г. Маркузе) тощо. Для особистості такого типу характерна колективістська ідеологія. Людина ототожнює себе з владою, яка має для неї магічну силу. В умовах тоталітарного режиму людині відведена роль горезвісного гвинтика. Такій особистості притаманні духовна обмеженість та інстинктивний потяг до стадності.

2. Особистість, відчужена від суспільства, відповідає авторитарному типу влади. У колишньому СРСР перехід від тоталітарного до авторитарного режиму правління відбувався поступово – протягом не одного десятиріччя після 1953 року, але символом цих змін став прихід до влади Ю.В. Андропова. Як спеціаліст, він навряд чи помилявся відносно істинного ставлення народу до влади. Якщо у народу немає любові до влади, то й не треба її домагатися. Достатньо вимагати слухняності. Політичним ідеалом влади в цей період став професіоналізм: кожний повинен займатися своєю справою.

Відмова від колективістської ідеології призвела до появи подвійної системи цінностей, якої дотримувалися люди. Одна система була потрібна для внутрішнього користування, для вирішення власних проблем, а інша – для пристосування до умов авторитарного режиму. Особистість даного типу внутрішньо протистоїть владі, відчужена від неї. Поряд з відчуженням авторитарний режим породжує у людей почуття недовіри, тривоги, апатії і навіть відрази відносно влади.

3. «Перехідний» тип особистості, який є типовим для сьогодення. Складний процес переходу суспільства від авторитаризму до демократії зумовлює переважання «перехідного» типу особистості, який характеризується амбівалентністю – двоїстим, суперечливим ставленням до перспективи подальшого розвитку суспільства. Особистості цього типу властиві такі риси, суперечливе поєднання авторитарної та демократичної свідомості, паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності, потяг до релігії, недовіра до будь-якої влади, відмова від політичного життя в усіх його формах, крім стихійного висловлювання невдоволення та протесту тощо.

Політичні режими антидемократичного характеру породжують стійкі стереотипи поведінки особистості: «соціальної безпорадності» («людина-гвинтик» у механізмі держави»), поклоніння кумирам і вождям (культ особистості вождя), «пролонгованого інфантилізму» (тобто дитинства, яке затягнулося) та «паразитичної новації» (боротьба за «справедливість» паразитичними методами). Розглянемо деякі з них.



Поведінковий стереотип «соціальної безпорадності» формується соціалістичною системою, у якій окремій людині відводиться роль гвинтика у величезному механізмі держави. Людина відчуває власне безсилля і безпорадність, вона не може змінити щось у своєму житті, вплинути на стан справ в організації, до якої вона належить, і в країні в цілому. Невід’ємними рисами характеру стають слухняність та старанність. Як би парадоксально це не виглядало, але людина почуває себе вільною тільки в ситуації, коли рішення нав’язується їй зовні, якою-небудь владною структурою, а вона сама є лише слухняним виконувачем чужої волі.

Однак відчуття безсилля не може вважатися об’єктивним вираженням життєвих реалій. Більшість людей недооцінюють ті, хай і невеликі, можливості змінити своє власне життя, які вони мають. Подібний висновок можна зробити відносно позиції людей щодо різних організацій: можливість впливу на них явно занижується. Таким чином, відчуття безсилля характеризує не стільки особисту і соціальну ситуацію людини, скільки сприйняття нею ситуації.

Поведінковий стереотип так званого пролонгованого інфантилізму проявляється у боязні взяти на себе будь-яку відповідальність, прагненні перекласти її на інших. Люди, поведінка яких відрізняється цими особливостями, не вірять у власні сили, а схильні сподіватися на допомогу держави подібно маленьким дітям.

Сутність «паразитичної новації» як поведінкового стереотипу полягає у бажанні і намаганнях “надути” державу. Така поведінка є, власне, “помстою” владним структурам і служить своєрідним засобом поновлення соціальної справедливості. Справа в тім, що держава споконвіку обманювала людей, недоплачувала їм за їх працю, збагачувалася за їх рахунок.

У сучасній Україні через нестабільність суспільних відносин, кризове становище цінностей минулого, слабку керованість соціальних процесів в умовах становлення ринкових відносин у людей формуються стереотипи поведінки, які характеризуються орієнтацією на індивідуалізм, наживу, виживання будь-якою ціною, посиленням групового егоїзму, соціального порівняння і заздрощів.

Одну з відомих у соціології типологій особистості запропонував К. Маркс, який у якості критерій типізації узяв формаційну та класову приналежність людей. Від аналізу певної соціально-економічної формації він перейшов до аналізу особистості і звів індивідуально-неповторні властивості людей до соціально-загальних, що дозволило розкрити в особистості суттєве, типове, те, що закономірно формується у конкретно-історичній системі суспільних відносин, у межах певного класу чи соціальної групи, до яких належить особистість. Тому, на його думку, можна говорити про феодальний чи буржуазний типи особистості, а також про особистість робітника, капіталіста або інтелігента як про певні соціальні типи, що відносяться до конкретної соціально-економічної формації. Можна також говорити про особистості російського чи англійського робітника, французького чи китайського вчителя як про типи особистостей, які сформувалися в умовах різних суспільних формацій (типів суспільства).

Оригінальну типологію особистості, так звану теорію пасионарності, розробив російський історик та сходознавець Л.М. Гумільов. У праці «Ритми Євразії» він дійшов висновку, що хід історії визначається не соціально-економічними інтересами та свідомими рішеннями людей, а «різноманітною етнічною стихією проблем людства». Гумільов вважає, що етноси відрізняються один від одного стереотипами поведінки, які людина засвоює у перші роки життя, сприймаючи їх від батьків, однолітків, а потім використовує все життя. У етносі на відміну від суспільства працюють не свідомі рішення, а відчуття та умовні рефлекси. Етнос, як і кожна людина, пристосовується до географічного та етнічного середовища.

Саме пристосування людини до оточуючих умов вимагає потенційної енергії, тому в процесі свого життя людина поглинає біохімічну енергію живої речовини біосфери. Здатність людей поглинати цю енергію є різною. За цим критерієм автор теорії пасионарності пропонує класифікувати всіх людей на три типи.



  • Більшість людей мають цю енергію у кількості, достатній, щоб задовольнити потреби, які диктує інстинкт самозбереження. Ці люди (їх найчастіше називають гармонічними) працюють, щоб жити, і ніяких інших потреб у них не виникає.

  • Є певна кількість персон, які наділені «екстремальною енергетикою». Цей надлишок Гумільов називав пасионарністю (від лат, passio – пристрасть). Якщо пасионарності більше, ніж потрібно для спокійного життя, пасионарна людина живе, щоб працювати заради своєї ідеальної мети.

  • Якщо пасионарність людини менше, ніж потрібно для звичайного життя, то індивід, якого називають субпасионарієм, живе, щоб не працювати, і орієнтується на споживання за рахунок інших людей.

У кожному етносі співвідношення людей цих трьох типів змінюється з часом. Підсумовуючись, пасионарність людей складає пасионарність популяції. Біологічною нормою організму вважають пристосування заради відтворення потомства. Отже, популяція, яка відтворює біохімічну енергію нарівні норми, є неагресивним, цілком задоволеним життям етносом. Але якщо в такому етносі з’являється певна кількість пасионаріїв, то поведінка етносу змінюється. Надлишок енергії треба на щось витрачати. Його можна витратити на які-небудь соціальні ідеї або досягнення певних матеріальних, політичних та інших цілей. Гумільов стверджував, що, прагнучи свого ідеалу, особистість пасионарного типу часто жертвує своїм життям заради інших.

Кожна історична епоха народжує свою типологію особистостей. І чим багатше соціально-політичне життя суспільства, тим різноманітніші типи особистостей, які здійснюють свою діяльність у ньому. Яскраве сузір’я типів особистості донесли до нас античні Греція та Рим (наприклад, філософ Сократ, державці Перікл, брати Тіберій та Гай Гракхи та інші). Біднішою була епоха Середньовіччя. Але вже у період Відродження та Нового часу у Європі сформувалася ціла низка видатних типів особистості. Серед них можна назвати таких діячів, як прусський король Фрідріх II Великий, визначна плеяда наполеонівських генералів, тип національних героїв (Тадеуш Костюшко, наприклад, або Джузеппе Гарібальді).

Соціальна практика останніх десятиріч постійно вимагає соціологічного дослідження національних особливостей, нравів, традицій, релігійності народів, які населяють країни СНД. Всі вищєнаведені духовні явища виливають на менталітет особистості. Тому, визначаючи критерії типологізації особистості, необхідно також враховувати національний і психічний склад. Багато особливостей українського психічного складу, як нам здається, пов’язані з геополітичними, соціально-історичними та культурно-духовними факторами, до числа яких слід віднести:


  • рубіжність України (вона знаходиться на межі Заходу та Сходу, на її території розташовані географічний центр Європи та один з геополітичних полюсів Євразії); боротьбу проти татаро-монгольского ярма;

  • військову демократію козацтва Запорізької Січі;

  • втрату політичної незалежності України у ХVІІ ст.;

  • війни, особливо дві світові;

  • російське самодержавство:

  • одноосібне господарство;

  • конфесійний розкол (греко-католицька та православна церкви).

Все перелічене породило у народу такі риси, як терпимість до насилля, до стану неволі, пияцтво, інфантильні очікування дива, залежність від авторитету іноземців, віра у доброго правителя, хуторська свідомість, сподівання, що проблеми будуть вирішені самі по собі. В той же час український національний психічний склад особистості характеризується такими ознаками, як самобутність, патріотизм, непримиренність до чужої релігії, наявність військової «кісточки» (українці більш старанні служаки, ніж росіяни), висока здатність виживати в екстремальних умовах (наприклад, війни), повага до особистості.

Важливо відзначити, що у складних суспільствах рідко зустрічається єдиний тип особистості. Соціальна типологія особистості обумовлена багатьма факторами. В особистості переплітаються і одиничні, притаманні тільки їй одній, і загальні, типові риси. З одного боку, людина сама пише та реалізує сценарій свого життя, обираючи варіанти з тих можливостей, що має, ставить перед собою цілі, використовуючи для їх досягнення власні здібності. З іншого - об’єктивна соціальна дійсність, наявні суспільні відносини багато у чому визначають зміст процесу становлення особистості.


2. Теорія «соціального характеру»

У сучасній західній соціології велике місце займає аналіз різних типів соціальних характерів. Як вже згадувалося раніше, першим теорію про соціальний характер запропонував Е. Фромм, який визначив його як «результат динамічної адаптації» людини до суспільного ладу. Фромм розглядав соціальний характер у якості якогось посередника між соціально-економічною системою та ідеологічними (духовними) явищами суспільного життя, який сприяє стабілізації та нормативному функціонуванню соціальної системи

Фромм виділив п’ять соціальних типів характеру, які формуються при взаємодії екзистенціальних потреб, тобто невід’ємних властивостей людської природи природи, і соціального контексту, в якому живуть люди. Ці соціальні типи складають дві групи: непродуктивні (нездорові) орієнтації та продуктивна (плідна) орієнтація. До категорії непродуктивних відносяться рецептивний, експлуатуючий, накопичуючий та ринковий тип характеру.

Рецептивна орієнтація. При такій орієнтації людина переконана у тому, що все гарне у житті знаходиться зовні, і вона вважає, що єдиним спосіб знайти бажане – щось матеріальне або прихильність, любов, знання, задоволення – це отримати його із зовнішнього джерела. Такі люди відкрито залежні, пасивні і схильні скоріше бути коханими, ніж кохати самим. У виборі об’єкта кохання вони схильні до нерозбірливості: «кидаються» за всіма, хто пропонує їм кохання або те, що на нього схоже. Така ж сама їх орієнтація і в сфері мислення: вони найкращі слухачі, оскільки орієнтовані на сприйняття ідей, а не на їх створення. Перша думка таких людей – знайти когось іншого, хто дасть їм потрійну інформацію, замість того, щоб самим зробити хоча б найменше зусилля.

Якщо ці люди релігійні, то їх розуміння Бога таке, що вони чекають усього від нього, і нічого від власної активності. При відсутності у них релігійності вони ставляться до людей та інститутів так само: завжди шукають «магічної помічника». Рецептивно орієнтовані люди демонструють своєрідний вид вірності, в основі якої вдячність тому, хто їх живить. І страх втратити його.

Вони залежні не тільки від авторитетів, які дають їм знання, інформацію, але взагалі від людей, здатних надати їм допомогу або підтримку. Ця безпорадність має вирішальне значення в тих діях, які за самою своєю природою можуть здійснюватися тільки самостійно – прийняття рішення або прийняття відповідальності. В особистих стосунках, наприклад, вони радяться з тою самою людиною, відносно якої вони повинні прийняти рішення. Люди рецептивного типу дуже полюбляють поїсти та випити. Вони намагаються таким чином подолати тривожність та пригніченість. А взагалі, світосприйняття таких людей оптимістичне та дружелюбне; у них є певна довір до життя та його дарунків, але вони стають тривожними, коли їм загрожує втрата «джерела живлення». Часто люди такого типу мають щиру сердечність і бажання допомогти іншим, однак роблять вони щось для інших заради з того, щоб отримати їх прихильність.

Експлуатуюча орієнтація. Основна передумова такої орієнтації подібна до рецептивної: відчуття, що джерело усіх благ знаходиться зовні і нічого не можна створити самому. Відмінність між цими орієнтаціями, однак, у тому, що експлуатуючий тип не сподівається отримати щось від інших у подарунок, а віднімає у них бажане силою та хитрощами. Така орієнтація поширюється на усі сфери діяльності.

У сфері кохання і почуттів такі люди схильні привласнювати та красти. Вони відчувають потяг тільки до тих людей, яких вони можуть відібрати у когось іншого: вони не можуть закохатися у неприв’язану ні до кого людину. В інтелектуальній діяльності відбувається те саме: вони схильні не створювати ідеї, а красти їх. Цікаво, що відсутність оригінальних ідей або незалежної творчості у деяких обдарованих, талановитих людей часто пояснюється експлуатуючою орієнтацією їх характеру, а не чимось іншим.

Оскільки таких людей задовольняють лише ті речі, які вони можуть відібрати у інших (їх девіз; «вкрадений плід найсолодший»), вони схильні переоцінювати те, що належить іншим, і недооцінювати своє власне. Крайній приклад – клептоман, який насолоджується тільки тими речами, що він вкрав, хоча у нього достатньо грошей, щоб їх купити. Головна установка експлуатуючого типу – це суміш ворожості та маніпуляції. Кожна людина розглядається ним як об’єкт експлуатації і оцінюється за її корисністю. Він «любить» тих, хто безпосередньо чи опосередковано може стати таким об’єктом, і йому «набридають» ті, з кого він вже вижав усе. Замість довірливості і оптимізму, властивих рецептивному типу, тут ми знаходимо агресивність, егоцентризм, зверхність, цинізм, заздрість та схильність до зваблення.

Накопичуюча орієнтація. Орієнтовані на користолюбство люди намагаються володіти якомога більшою кількістю матеріальних цінностей, влади та кохання. Вперті та підозрілі, вони, на відміну від перших двох типів, тяжіють до минулого і побоюються усього нового. їх безпека базується на корисливості та економії, а витрати вони сприймають як загрозу. Користолюбці ніби оточують себе захисною стіною, і їх головна мета – якомога більше приносити у своє сховище і якомога менше з нього віддавати. Скупощі поширюються як на гроші і матеріальні речі, так і на почуття та ідеї. Кохання для таких людей – це володіння, самі вони не дають любові, але намагаються її отримати, заволодіваючи «коханим». їх можна впізнати за виразом обличчя та жестикуляції. Губи в них щільно стиснуті, а жести характерні для занурених у себе людей. Якщо у рецептивного типа жести ніби вабливі та плавні, у експлуатуючого – агресивні та різкі, то у накопичуючого – жести манірні, ніби ці люди прагнуть обозначити кордони між собою і зовнішнім світом.

Ще один характерний елемент їх поведінки – педантична акуратність. Остання означає підпорядкування собі зовнішнього світу шляхом утримання його на належному місці. Маніакальна охайність та нав’язлива пунктуальність – теж характерні риси накопичуючого типу; це також форми підкорення собі світу. Його найвищі цінності – порядок та безпека. Оскільки ж зовнішній світ сприймається як загроза, то логічною реакцією є впертість. Постійне «ні» – це майже автоматичний захист від вторгнення, і у відносинах з людьми близькість для такої людини – загроза; або відсторонення, або володіння людьми – ось у чому безпека. Користолюбець має особливе почуття справедливості, яке виражається так: «Моє – це моє, а твоє – це твоє».



Ринкова орієнтація. Фромм розглядав ринкову орієнтацію як про дукт сучасного капіталістичного суспільства США та західноєвропейських країн. Той факт, що для успіху недостатньо мати певні вміння та інтелектуальний багаж, щоб виконати поставлені задачі, а треба ще бути здатним вступити у змагання з багатьма іншими, формує у людини певну установку по відношенню до самої себе. Самооцінка людини ринкового типу залежить від того, як вона вміє продати або вигідно обміняти свою особистість. Ринковий тип людини сприймає себе як товар, чи, точніше, і як продавця, і як товар одночасно. Людина турбується не про своє життя і щастя, а про те, щоб стати модним товаром. А для того, щоб бути модним на особистісному ринку, треба знати, який вид особистості користується підвищеним попитом.

Це знання у загальному виді повідомляється протягом усього процесу виховання, від дитячого садка до коледжу. Але більш точну картину моделей успіху дають такі джерела, як ілюстровані журнали, газети, телебачення, реклама і, особливо, кіно, яке, на думку Фромма, стало найважливішим засобом передачі звичайній людині образа бажаної особистості. Люди ринкової орієнтації зацікавлені в зберіганні приємної зовнішності, знайомствах з корисними людьми і здатні продемонструвати будь-яку особистісну рису, якщо це підвищить їх шанси на успіх у справі продажу себе потенційним замовникам. Така ситуація ставить їх у повну залежність від того, як інші сприймають їх, і примушує дотримуватися тієї ролі, яка одного разу вже мала успіх, ступінь і невпевненості, яка є результатом такої орієнтації, важко переоцінити.

Інших людей, як і саму себе, людина ринкового типу сприймає як товар. Різниця між людьми – лише в їх ціні на ринку, а їх індивідуальність, те, що у них є своєрідним та унікальним, позбавляється цінності, це – баласт. Коли індивідуальним «Я» нехтують, відносини між людьми з необхідністю стають поверхневими, тому що у відносини вступають не самі люди, а взаємозамінні товари. Поверхневий характер людських відносин багато хто сподівається компенсувати через глибину та силу почуттів у індивідуальному коханні. Але це ілюзія – чекати, що самотність людини з ринковою орієнтацією можна вилікувати індивідуальним коханням.

У протилежність ринковій орієнтації особистість з продуктивним характером, зріла й плідна, сприймає себе як незалежну істоту, відчуває себе творцем, коли вона сама та її сили – це щось єдине. Таке світосприйняття можна висловити стислою фразою: «я – те, що я роблю», тоді як головна репліка ринкового типу у всіх можливих ролях: «я – те, чого ви бажаєте».

Продуктивний характер представляє тип ідеального психічного здоров я у розумінні Фромма і є кінцевою метою розвитку людини. Цей тип – незалежний, чесний, спокійний, здатний на продуктивну працю, продуктивне кохання і мислення. Продуктивне мислення звільняє людину від самообману, сила продуктивного кохання дає можливість любити все живе на Землі (біофілія), виявляючи турботу, відповідальність, повагу і знання, а продуктивна праця забезпечує виробництво речей, необхідних для життя, завдяки творчій самореалізації. Результатом всіх перелічених сил є зріла і цілісна структура характеру.

Фромм відзначив, що кожен з п’яти соціальних типів не існує у чистому виді, оскільки непродуктивні і продуктивні якості сполучені у різних людей в різних пропорціях. Зрозуміло, що продуктивна орієнтація – ідеальний стан людини, але вона, на думку Фромма, може стати домінуючою у кожній культурі в результаті корінної соціальної реформи. Досконале суспільство він називав «гуманістичним общинним соціалізмом».

Про типи соціальних характерів писала і К. Хорні (1885-1952) - німецько-американський психолог і соціолог, але замість терміну «соціальний характер» вона використовувала інший термін – «орієнтація у відносинах з іншими людьми». У своїй книзі «Наші внутрішні конфлікти» Хорні виділила три основних типи такої орієнтації: «орієнтація на людей», «орієнтація від людей» та «орієнтація проти людей» [20, с. 225-260].

«Орієнтацію на людей» можна охарактеризувати як поступливий тип характеру. Така установка передбачає стиль взаємодії з іншими, головними елементами якого є залежність, нерішучість та безпорадність. Людина, яку Хорні відносить до поступливого типу, керується ірраціональним переконанням: «Якщо я поступлюся, то мене не будуть чіпати». Поступливому типу необхідно, щоб його любили та захищали, а також відчували у ньому потребу. Такі люди зав’язують відносини з однією метою – уникнути почуття самотності чи непотрібності. Однак за їх люб’язністю може ховатися подавлена потреба поводитися агресивно. Хоча і здається, що така людина веде себе сором’язливо у присутності інших, за цією поведінкою нерідко ховається ворожість та злість.

«Орієнтація від людей»: відособлений тип. Для такого типу характеру властива установка ні в якому разі не дати себе захопити, чи йде мова про кохання, чи про спорт, відпочинок або інше. Такі люди дотримуються девізу: «Якщо я відокремлююсь, то зі мною все буде добре.» В результаті вони втрачають істинну зацікавленість у людях, звикають до поверхневих стосунків і задоволень – вони просто безпристрасно йдуть своїм шляхом. Їх відрізняє прагнення до усамітнення, незалежність та самодостатність.

«Орієнтація проти людей»: ворожий тип. Люди з такою орієнтацією виявляють у відносинах з іншими домінування, ворожість та експлуатацію. Ворожий тип людей вважає, що всі інші люди – агресивні і що життя – це боротьба проти усіх. Хорні відзначала, що ворожий тип не обов’язково діє агресивно, він здатний поводити себе тактовно та люб’язно, але його поведінка у кінцевому підсумку спрямована на досягнення контролю і влади над іншими людьми. Людина подібного типу характеру прагне підвищити власний статус, задовольнити свої амбіції і зайняти престижну позицію будь у чому. Таким чином, в даному типі характеру виражається потреба людини експлуатувати інших, отримувати громадське визнання та захоплення.

Кожна з трьох названих міжособистісних орієнтацій призначена для зменшення почуття тривоги, викликаного соціальними впливами у дитинстві. Звідки з’являється почуття тривоги? Згідно з Хорні, для дитинства характерні дві потреби: потреба у задоволенні і потреба у безпеці. Задоволення охоплює всі основні біологічні потреби: у їжі, сні тощо. Хоча Хорні визнавала значення задоволення біологічних потреб у забезпеченні фізичного виживання, вона не вважала, що вони грають головну роль у формуванні особистості. Головною у розвитку дитини є потреба у безпеці. Якщо батьки по-справжньому кохають свою дитину, тим самим задовольняється її потреба у безпеці. Завдяки цьому вірогідніше за все формується здорова особистість. І навпаки, якщо батьки не задовольняють потребу дитини в безпеці, то дуже вірогідним є патологічний, невротичний розвиток її особистості. Хорні стверджує, що в останньому випадку у дитини спостерігається базальна тривога – «почуття самотності та безпорадності перед обличчям потенційно небезпечного світу».

З точки зору Хорні, ці орієнтації в міжособистісних стосунках застосовує кожна людина. Більше того, усі ці три орієнтації знаходяться у стані конфлікту між собою як у невротичної, так і у здорової особистості. Однак між ними, очевидно, є різниця. Здоровій людині притаманна більша гнучкість, вона здатна змінювати орієнтацію відповідно до обставин. А от невротик не в змозі зробити правильний вибір між цими орієнтаціями, коли він вирішує свої життєві проблеми або будує відносини з різними людьми. Невротик використовує лише одну з трьох орієнтацій, тому він, у порівнянні зі здоровою людиною, поводить себе і менш гнучко, і не так ефективно при вирішенні життєвих проблем.

Ідею соціального характеру розвивають американські соціологи Д. Рисмен, Н. Глезер та. Р. Денней у книзі «Самітний натовп. Дослідження американського характеру». Вони визначають соціальний характер як більш, або менш постійну соціально та історично обумовлену організацію спонукань індивіда і їх задоволення; це – свого роду «установка», з якою вік підходить до людей і світу. Соціальний характер Рисмен та його співавтори розглядають як ту частину «характеру», яка є загальною для близького оточення індивіда, його «значущих інших», і яка формується під впливом соціальних детермінант. Це дає можливість говорити про соціальний характер класів, націй, суспільств тощо. Навіть етимологія словосполучення «соціальний характер» вказує на соціальну детермінацію характеру індивіда і на зацікавленість суспільства у певному типі характеру більшості його членів.

Рисмсн і його співавтори аналізують три типи соціальних характерів відповідно до трьох типів суспільства: «орієнтований-на-традицію», «орієнтований-на-себе» і «орієнтований-на-іншого».

Перша з цих орієнтацій – «орієнтація-на-традицію» – характерна в основному для країн середньовічної Європи. Індивід у такому суспільстві шанує традиції і підкоряється владним структурам. Його поведінка ретельно контролюється і регулюється сім’єю, кланом, ритуалами, релігією, кастою тощо. Поведінка мотивується страхом бути знеславленим пережити ганьбу у випадку недотримання соціальних норм і традицій,



«Орієнтація-на-себе», яка була поширена у країнах Заходу в епоху первісного накопичення капіталу, формує такий тип особистості, який відрізняється від інших підприємницьким духом, ініціативністю, самостійністю. Індивід з таким характером любить ризик і все нове, він чітко усвідомлює, що його доля знаходиться у його руках. На відміну від першого типу орієнтації джерело мотивації поведінки індивіда в даному випадку є внутрішнім, а не зовнішнім. Крім того, для «орієнтації-на-себе» характерним є велика свобода вибору цілей і різноманітність способів їх досягнення.

Нарешті, «оріснтація-на-іншого» – це тип характеру, який дуже поширений, на думку авторів даної концепції, у сучасному західному суспільстві. Всіх «орієнтованих-на-інших» людей об’єднує те, що джерелом їх орієнтації є сучасники – або ті, яких вони самі знають, або ті, з якими вони знайомі посередньо через друзів чи засоби масової інформації (ЗМІ). Людина з таким типом характеру не має сильного самостійного «Я», її поведінка детермінується «іншими» - ЗМІ, модою, системою освіти тощо. Індивід стає, таким чином, знеособленим, стандартизованим об’єктом маніпулювання. Основну задачу сучасного суспільства Рисмен та його співавтори розуміють як формування «автономного» соціального характеру, який сприяє становленню самостійної, незалежної та активної особистості.



Таким чином, автори теорії «соціального характеру» намагалися вирішити проблеми співвідношення особистості і суспільства, індивідуального відчуження та групової ідентифікації. Вони прагнули проаналізувати суспільні процеси, які відбувалися у країнах Заходу, передусім перехід до сучасного суспільства масового споживання, і пов’язані з цим проблеми людської автономії, відчуження, відособлення, масової комунікації, культури, сім’ї, виховання дітей тощо.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка