Соціальна екологія лекційний курс



Сторінка8/37
Дата конвертації15.04.2016
Розмір2.27 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37

2. Типологія (класифікація) поняття “навколишнє середовище”


Хоча дослівний переклад терміну “екологія” означає “наука про середовище існування”, в більш конкретному, біологічному значенні, вона займається вивченням взаємовідносин між організмами та навколишнім середовищем. Це не вступає у протиріччя із сучасним більш широким трактуванням екології, як комплексної науки, яка досліджує середовище існування живих істот (включно з людиною, як біологічною істотою).

У будь-якому випадку, поняття “середовище”, в усьому різноманітті його форм і видів, є провідним при розгляді проблем взаємодії живої природи та її оточення. Ось чому, в широкому спектрі сучасних екологічних досліджень, вчені-екологи змушені застосовувати багато різновидів поняття “середовище” в залежності від специфіки та напрямків своєї наукової діяльності. Зокрема, в соціальній екології при розгляді проблем “суспільно-природної взаємодії”, часто використовують згадки про наступні види (типи) середовища: зовнішнє, навколишнє, природне, антропогенне, географічне та інші. В зв’язку з цим виникає необхідність типології або класифікації (структуризації) поняття “середовища” з метою правильного вживання назв його різноманітних форм.

В біології під поняттям “середовище” розуміють природні тіла та явища, з якими організм знаходиться в безпосередніх або опосередкованих взаємовідносинах. В більш широкому соціально-екологічному контексті це поняття трактується як сукупність природних (фізичних, хімічних, біологічних), природно-антропогенних (культурних ландшафтів) і соціальних чинників життя людини. В цьому значенні ми і будемо використовувати поняття “навколишнє середовище”, як синонім українського аналога англомовного поняття “environment” – довкілля.

Поширене в літературі (переважно публіцистичній) поняття “оточуюче середовище”, яке дехто вважає синонімом поняття “навколишнє середовище”, слід використовувати з доповненням кого або що воно оточує. Наприклад, “оточуюче людину середовище”, “оточуюче підприємство середовище” або “оточуюче нас житлове середовище”, що буде більш правильним з точки зору семантики української мови.

Надалі ми будемо розглядати провідне соціоекологічне поняття “оточуюче людину середовище” як аналог середовища існування (життєдіяльності) людини, розуміючи під ним цілісну систему взаємопов’язаних природних і антропогенних об’єктів і явищ, в яких проходять праця, побут і відпочинок людей. Вона включає в свій склад різноманітні природні, соціальні та штучно створені (антропогенні) чинники фізичного, хімічного та біологічного походження, що прямо чи опосередковано впливають на життя і діяльність людини. Виходячи з цього, ми пропонуємо розглядати наступні типи середовища (як навколишнього, так і оточуючого людину): природне, соціальне та антропогенне)

В структурі природного середовища, яке включає в себе усю сукупність навколишніх для людини (або іншої живої істоти) об’єктів живої та неживої природи ми пропонуємо розглядати наступні підтипи: абіотичне, біогенне та географічне. Усі їх складові, як ті, що не зазнали впливу людської діяльності, так і ті, що підпали під вплив антропогенних перетворень, але змогли зберегти здатність до саморозвитку (наприклад, лісові вирубки, перелогові землі, лише частково знищені популяції диких тварин тощо), слід охороняти від техногенного впливу, тому що саме вони виконують важливу екостабілізуючу функцію у довкіллі. Деякі елементи штучно перетвореного антропогенного середовища – докорінно перетвореної людиною в результаті процесу техногенезу природи – з часом також можуть стати частиною природного

середовища, якщо їх подальший розвиток буде відбуватись без втручання людини (наприклад, парки, закинуті меліоративні канали, гірничо-промислові розробки тощо).

Важливе місце в цій ієрархічній структурі навколишнього середовища займає поняття “географічне середовище”, під яким розуміється природа Землі, включена на даному історичному етапі в сферу людської діяльності, що є необхідною умовою існування і розвитку суспільства. У макромасштабі це поняття близьке до поняття “оточуюче людину середовище” або “середовище існування людини”, а в менших масштабах під ним слід розуміти такий різновид довкілля як середовище суспільного розвитку (або природне середовище суспільного виробництва). Складовими природного середовища є також геологічне, геохімічне, водне, повітряне, біологічне та інші види середовищ натурального походження.

В структурі соціального середовища пропонуємо виділяти такі підтипи: соціально-психологічне, культурне, наукове, політичне, рекреаційне та інші. Серед яких особливе місце відводиться соціально-економічному середовищу, тому що воно є перехідним до природно-антропогенного розвинутого середовища, яке таким чином поєднує в собі окремі елементи усіх типів навколишнього середовища. Останнім часом в літературі розглядаються такі специфічні види соціального середовища як інформаційне (або інформаційний простор), етнічне, електоральне та інші, що підтверджує все глибше застосування екологічної термінології в суспільних галузях знань.

Антропогенне середовище за своєю структурою є найбільш складним в порівнянні з іншими типами довкілля. Це пов’язано з величезним різноманіттям форм діяльності людини в навколишньому середовищі. Але в найбільш загальному вигляді ми виділяємо в його складі лише широко вживані підтипи: архітектурне (внутрішньоквартальне і житлове), населених місць (міських і сільських), а також виробниче (промислове і аграрне). Усі вони разом складають навколишнє для людини антропогенне середовище, яке деколи називають також техногенним середовищем (або артеприрода, за М.Ф. Реймерсом).


3. Властивості навколишнього середовища (довкілля)


Вивчення взаємовідносин людини з навколишнім для неї середовищем привело до виникнення уявлень про властивості або стани навколишнього середовища, які виражаються через сприйняття довкілля людиною з точки зору її потреб (виробничих, побутових, рекреаційних і т.д.). В науковій літературі згадується велика кількість спеціальних методик, що дозволяють визначати ступінь відповідності середовища потребам людини. Як правило, більшість з них оцінюють якість середовища існування (життя) людини, а вже потім на цій основі виявляються інші властивості довкілля.

Отже, з антропоекологічних позицій, найбільш загальною властивістю середовища виступає поняття “якості”. Якість довкілля потрібно розглядати в природному, природно-соціальному та соціальному аспектах. В першому випадку якість середовища життя людини оцінюється через вплив і розвиток несприятливих процесів, що руйнують або порушують екологічну рівновагу та призводять до деградації природного середовища (забруднення, деструкція, виснаження, і т.п.). А тому її аналіз зводиться, на думку Злобіна Ю.А. (1998), до оцінки таких фізико-хімічних параметрів:

• кількість важких металів;

• наявність та кількість деяких ксенобіотиків;

• температура;

• кількість кисню та вуглекислоого газу в атмосфері і т.д.

Іншою важливою групою властивостей навколишнього середовища, що визначають його відношення до зовнішніх впливів є стійкість, еластичність, інерція, ємкість, а також допустимі межі зміни довкілля. Як правило ці характерні риси середовища розглядаються з точки зору екосистемного підходу при аналізі функціонування і динаміки, як звичайних екосистем, так і соціоекосистем в біоекології, ландшафтній та архітектурній екології.

Стійкість середовища – це його властивість до самозбереження та саморегулювання в межах, що не перевищують певних критичних величин допустимого екологічного навантаження.

Еластичність середовища – властивість навколишнього середовища в певних межах змінювати свій стан під впливом зовнішніх чинників і повертатись у вихідний стан після припинення їх дії.

Інерція середовища – властивість довкілля в певних межах протидіяти впливу зовнішніх чинників без зміни свого стану.

Ємкість середовища – властивість наволишнього середовища сприймати без зміни свого стану впливи чинників, що негативно діють з боку суб’єкта навколишнього середовища (індивіда, популяції, людини, поселення тощо).

В соціальній екології розроблена концепція максимальної ємкості соціоекосистеми. Якщо біологічну ємкість середовища розглядають як об’єм здатності природного середовища (оточення) забезпечити нормальну життєдіяльність (дихання, живлення, розмноження, відпочинок) певному числу організмів або їх популяцій, то господарська ємкість середовища трактується дещо інакше. Найчастіше її розглядають як межі фізико-хімічних властивостей довкілля, вичерпання яких в процесі господарської діяльності приведе до небажаних змін в ньому, тобто до порушення екологічної рівноваги. Власне з цієї точки зору і оцінюють такі складові допустимого екологічного навантаження, як індустріальне, рекреаційне, аграрне, транспортне та інші, що дозволяють вирахувати умовну ємкість середовища (ландшафту, угіддя, екосистеми тощо).

На думку еколога Д.Ф. Оуена (1984), людина залежить в першу чергу від їжі, тому чисельність населення на планеті буде обмежуватись потенційною ємкістю світу, яка визначається наявністю продовольчих ресурсів в першу чергу рослинного походження, а вже далі тваринних, водних, енергетичних та інших ресурсів. Інший відомий еколог Ю. Одум (1986) передбачає, що при існуючих ресурсах і максимальній ємкості середовища біосфери, чисельність населення більше 10 млрд. викличе занепад якості людського існування і комфорту життя на планеті. На його думку, накопичується все більше інформації, яка свідчить про те, що оптимальна ємкість будь-якого середовища нижче теоретичної максимальної, можливо на 50%. Отже, виходячи з цього, оптимальна чисельність населення планети мала би складати від 5 до 6 млрд. жителів. Ю. Одум підтвердив це через розрахунок комфортної ємкості Землі; з урахуванням того, що для психологічного комфорту людині потрібно 2 га земельних угідь (0,2 га для розселення і промислових потреб; 0,6 га для сільськогосподарських потреб; 1,2 га повинні бути недоторкані і забезпечувати екологічну стійкість біосфери і відпочинок людей). На межі тисячоліть людство перейшло через ці межі, за прогнозами фахівців чисельність населення Землі вийде на постійний рівень в межах 8,5 – 13,5 млрд. людей, що призведе до погіршення умов існування людства та суттєво вплине на якість довкілля.

В цьому контексті якість довкілля слід трактувати як природні умови, в яких наявні хімічні, фізичні, біологічні та інші елементи, не порушують екологічного балансу, взаємозв’язку людини і довкілля, не знижують природні властивості (можливості) середовища до самовідновлення.

Природно-соціальний підхід до оцінки якості довкілля передбачає в першу чергу оцінку стабільності середовища існування людини, під якою розуміють сукупність природних умов і антропогенно-природних чинників, що виключають настання будь-яких психологічних, психічних, фізіологічних, генетичних та інших ефектів для здоров’я людини протягом її життя. Він також вимагає розробки і дотримання певних нормативів екологічної безпеки – стандартів якості довкілля. Під останніми розуміють єдині нормативи, правила або регламенти спрямовані на підвищення суспільного добробуту, що являють собою гранично-допустимі рівні вмісту забруднюючих речовин або інших шкідливих антропогенних впливів.

Для оцінки не лише рівня забруднення середовища, але і його якості використовують показник, який називають гранично допустимою концентрацією (ГДК). ГДК це максимальна концентрація речовини в навколишньому середовищі, при якій не спостерігається прямого або опосередкованого шкідливого впливу цієї речовини на організм людини. Їх підрозділяють на максимальноразові (для працюючих у забруднених приміщеннях) та середньодобові (для зон житлової забудови). На основі ГДК розраховують розміри гранично допустимих викидів (ГДВ) полютантів в атмосферу та гранично допустимі скиди (ГДС) забруднювачів у водойми. В більшості держав світу використовують також показник гранично допустимого екологічного навантаження (ГДЕН) на природні об’єкти.

Процес екологічного нормування та встановллені стандарти якості довкілля забезпечують лише часткове гарантування оптимальних параметрів стану навколишнього середовища. Концепція ГДК має багато вразливих місць, особливо це стосується захисту дикої флори і фауни, а також комплексної оцінки сумарної (сукупної) дії забруднювачів на здоров`я людини.

Із соціальної (або біосоціальної) точки зору якість докілля найкраще характеризує поняття сприятловості (або комфортності) довкілля. У цьому випадку дається оцінка відповідності усіх складових довкілля біосоціальним вимогам людини з точки зору комфортності або дискомфортності (крайнім вираженням якої є екстремальність). Останні можуть бути тісно пов’язані з такими природними та антропоприродними чинниками формування якості навколишнього середовища, як забрудненість, патогенність і т.п.

Сприятливість довкілля слід розглядати як стан природного довкілля та місць перебування людини, які позитивно впливають на здоров’я людини та біологічні процеси розвитку і функціонування живих організмів. В антропоекології це поняття має яскраво виражений медичний підтекст. Окрім цього його широко застосовують в рекреалогії при оцінці впливу умов довкілля (кліматичних, ландшафтних та інших) на процес відпочинку та оздоровлення населення, а також в містобудівельній (архітектурній) екології при аналізі впливу компонентів і факторів навколишнього міського середовища на жителів.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка