Соболевська М. О. Докторант кафедри теорії та історії соціології порядок дискурсу порядку: неофункціоналізм та постструктуралізм у сучасній соціологічній теорії



Сторінка8/9
Дата конвертації15.09.2017
Розмір0.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Формування понять: дисциплінарна специфіка соціології як гуманітарної науки і моделі організації пізнавальних практик


На третьому етапі аналізу дискурсу дослідник здійснює реконструкцію історичного процесу створення деякої зв'язної сукупності понять в рамках того чи іншого дискурсивного поля. Пошук базової побудови, що визначає сукупність понять, представляється надзвичайно складним і амбівалентним заняттям. Як вважає Фуко, «замість того, щоб прагнути перемістити поняття у віртуальну дедуктивну побудову, слід було б описати організацію поля висловлювань, в якому ці поняття з'являються і циркулюють» [Фуко АЗ, 122].

Як і у попередніх етапах визначення порядку дискурсивних елементів соціологічної теорії та зв’язків між ними, нас повинні цікавити не стільки самі комплекси соціологічних понять, але той спосіб в який відбувається їх визначення і формування. Щоб зрозуміти природу цього порядку, слід звернутися до більш широких питань, що торкаються соціологічного знання в цілому і зокрема дисциплінарного статусу соціології, її специфіки як гуманітарної науки.

Спосіб прояснення ситуації, що склалася в межах соціології як науки, який ми пропонуємо представити, являє собою не стільки спробу визначення специфіки соціології як науки за її об’єктом/предметом дослідження, що видається, як доводить досвід здійснення багатьох таких спроб, дедалі важчим, але через встановлення її епістемологічної специфіки – тих дискурсивних практик, які сформувалися в межах об'єднання навколо певної проблематики – співвідношення людини та суспільства, або більш широко – проблеми соціального порядку.

З цією метою розгляд історичного розвитку соціології як науки в контексті дискурсу порядку ми пропонуємо подати через аналіз зміни епістемологічного поля європейських наук в цілому, що зосереджує особливу увагу на понятті епістеми, запропонованому у свій час в роботі М.Фуко "Слова і речі. Археологія гуманітарного знання". Слово episteme – грецького походження, зазвичай перекладається як "знання", "наука", "пізнання". У той же час його першопочаткове значення – "вміння", "здатність щось робити", що підкреслює його орієнтацію на практику. Саме у такому значенні – як емпіричний порядок дослідницьких практик, що формується у межах наукового дискурсу у певний історичний період – цей термін з'являється у роботі М.Фуко. Поняття епістеми в рамках цієї роботи визначається як специфічна конфігурація пізнавальних практик, що сформувалась та функціонує за певних історичних, культурних та соціальних обставин. Отже, епістема, за визначенням Фуко, постає як "структура структур", як трансцендентальний елемент організації пізнання, такий, що має дискурсивну природу і реалізується у зв’язку відносин "слова і речі", визначаючи порядок і спосіб цих відносин.

Якщо застосувати цей концепт до соціологічної науки, то епістему можна представити як набір правил, які визначають специфіку та способи продукування наукового дискурсу в межах соціології. Найбільш загально цей дискурс може бути представлений як дискурс соціального порядку, а епістема соціальної науки – як специфічна, історично сформована, конфігурація наукових пізнавальних практик відносно дискурсу порядку. Ця конфігурація – глибинний рівень соціологічного знання, те, що знаходиться за межами безпосереднього спостереження, за межами самого дискурсу про порядок і практик пізнання цього порядку. При цьому слід пам’ятати, що ця структура відноситься не до самої дійсності, але до певної абстрактної моделі, яка конструюється відповідно до практик наукового пізнання. Саме тому слід розуміти, що не епістема має місце у певних практиках, але певні пізнавальні практики в межах соціологічного пізнання маніфестують абстрактну структуру, яка може бути виявлена і зафіксована.

Соціологія як частина суспільствознавства виникає і формується в такій специфічній епістемологічній ситуації і традиції, зрозумівши і описавши яку, на нашу думку, й можна наблизитись до відповідей на питання про дисциплінарну специфіку цієї науки.

Науковий інтерес до суспільства (мова іде саме про науковий інтерес, оскільки взаємодії людей, відносини між ними завжди були в центрі уваги і знаходили пояснення в межах різних типів світогляду – міфологічного, теологічного тощо) та обґрунтування способів його дослідження і вивчення оформлюється в достатньо специфічній епістемологічній ситуації, що склалася у європейській науці на початку ХІХ століття. Мова йде про перехід до нової епістеми – як конфігурації дискурсивних практик, що уможливлює спосіб існування формалізованих систем (в тому числі і науки), а по суті є сукупністю понять, що виникають і використовуються у певному культурному та історичному контексті, та їх співвідношення із речами [Фуко СВ; 275].

Отже, момент появи соціології як науки пов'язаний із формуванням нової пізнавальної структури (епістеми), яку можна визначити і окреслити як сучасну, що приходить на зміну епістемі класичного раціоналізму. Якщо остання базувалась на сукупності таких принципів, як обов’язкова побудова розчленованої системи математично оформленого знання, генетичний аналіз, центральне положення суб’єкту пізнання, універсальність та історична незмінність наукових істин [Фуко СВ; 106], то конфігурація сучасної епістеми, згідно Фуко визначається часовою та історичною обумовленістю, а "слова і речі" опосередковуються скінченими основами людського існування – життям, працею та мовою.

Принципово новими характеристиками пізнання стають, по-перше, його емпірична орієнтованість; по-друге, антропологічна специфіка – суть якої не лише в тому, що на перший план виступають проблеми людини, як істоти скінченої (життя), такої, що приречена на постійну працю (праця) та наділена напередданними й автономними по відношенню до неї мовними структурами (мова), однак у тому, що був сформульований важливий висновок – пізнання світу здійснює не чиста інстанція, але завжди конкретна людина з історично обумовленими формами потреб, тілесної організації і мови.

Саме в контексті цих змін і з'являється соціологія, в межах розгортання нового епістемологічного простору, пов’язаного із появою особливої групи наук, що отримали назву "гуманітарних", в першу чергу визначених тим, що їх об’єктом є "людина і все те, що у неї є емпіричного" [Фуко СВ; 364]. Отже, оскільки історична зміна епістем має кумулятивний характер, сучасна епістема, згідно М.Фуко, з необхідністю включає у себе перспективу класичних наук, що намагаються пояснити порядок через дедуктивні та лінійні послідовності висловлювань, які доступні для перевірки та підтвердження, але також із необхідністю – вимір емпіричних наук, які впорядковують елементи за схожістю, утворюючі причинні відносини і структурні константи. Для того, щоб така дуальність становила собою цілісність необхідна третя площина, яка б дозволила застосувати математичне знання в межах емпіричних наук, піддаючи математизації царину їх існування. Це філософська рефлексія – яка має спільну площину як із математичними дисциплінами (у сфері формалізації мислення), так і з емпіричними (через привнесення в філософію понять і проблем із емпіричних сфер буття – життя, праці і мови).

Також ми зазначали, що специфічною рисою сучасної епістеми стає не лише емпірична орієнтованість знання, але такою є його: по-перше, антропологізація – активне включення проблем людини (в межах емпіричностей – життя-праця-мова) в поле наукового дослідження, а також зміна статусу суб’єкту, що пізнає, його історична та соціальна обумовленість; по-друге, історизація – яка примушує з необхідністю знаходити у всіх проявах людської (і не лише людської) діяльності власні закони розвитку та визначати їх загальну спрямованість.

Отже, якщо ми розглянемо запропонований трикутник – математика-філософія-емпірія – то антропологічна специфіка розкривається в його межах лише частково (через включення зазначених антропологічних емпіричностей), але не враховується інший антропологічний момент – специфіка суб’єкту пізнання, а тому виявляється, що в цій схемі зовсім не має місця для гуманітарних наук – їх не можна винайти на жодній з визначених площин і вимірів. Але у той же час, вони там присутні.

Присутні, за словами Фуко, як "прогалини між цими областями знання" [Фуко СВ; 367], що виводить їх в абсолютно специфічний статус – і підпорядкований, і привілейований. Їх мета – і в тому, щоб використовувати математичну формалізацію, і в тому, щоб застосовувати моделі і поняття, запозичені із емпіричних наук - біології, економії та наук про мову, і в той же час вони постійно звертаються до того способу людського буття, який філософія прагне осмислити на рівні певної скінченності, однак гуманітарні науки прагнуть охопити його через емпіричні прояви.

Дійсно, гуманітарні науки звертаються до проблематики людини, як такої що живе, працює і розмовляє. Отже, саме тому вони особливо наближені до групи емпіричних наук, що ставлять питання про життя (біологія), працю (економія) та мову (філологія). Однак, специфіка гуманітарних наук якраз у тому, що вони функціонують (на відміну від визначених емпіричних наук) в "іншому модусі буття", їх об’єкт це не просто – життя, праця і мова – а те, як людина уявляє собі як вона живе, працює і розмовляє: "наука про людину виникає лише там, де ми розглядаємо той спосіб, в який індивіди або групи уявляють собі своїх партнерів по виробництву чи обміну; той спосіб, в який вони виявляють, приховують або втрачають з уваги саме це функціонування і своє місце в ньому; той спосіб, яким вони уявляють собі суспільство, в якому це функціонування здійснюється; той спосіб, в який вони інтегруються в це суспільство або ізолюються від нього, відчуваючи себе залежними, підкореними, або вільними" [Фуко СВ; 372]. Об’єкт гуманітарних наук – це не та людина, що працює (виробляє, розподіляє і споживає), але та істота, яка знаходячись в системі виробництва, створює уявлення про свої потреби і про суспільство, через яке або супротив якому ці потреби формуються, а отже, формується уявлення про економіку; це не людина, яка розмовляє, а істота, яка знаходячись всередині мови, створює уявлення про сенс тих слів і речень, що промовляються, а також уявлення про саму мову; це не просто живий організм особливої форми, але такий живий організм, що створює уявлення, завдяки яким він живе, завдяки яким він уявляє собі, що таке життя.

Наслідок такої специфічної позиції полягає, по-перше, у тому, що об’єкт, з яким вони мають справу, не даний у своїй прозорості (як-то мова, праця або життя), він постає вже як результат певних дій, вчинків, відносин, усних або письмових фраз, що здійснюються тими, хто діє, працює, розмовляє; по-друге, ситуація ускладнюється ще більше, оскільки виявляється, що у кожного індивіда, у кожному суспільстві є певне умоглядне уявлення про те, що таке життя, праця і мова. І ця подвійність може бути перенесена і на них самих – так завжди можна побудувати гуманітарні науки гуманітарних наук – психологію психології, соціологію соціології тощо. Саме це, на думку Фуко, і виявляє їх специфічну конфігурацію – вони є "науками-двійниками", науками, що займають "метаепістемологічну позицію": "вони занурюють людину, яку обирають своїм об’єктом, у скінченність, у відносність, у перспективу, у нескінченну дію часу, що роз'їдає" [3; 374].

Отже, специфічний статус гуманітарних наук, а разом із ними і соціології як гуманітарної науки, прояснений. Головною особливістю, що задає і визначає специфіку гуманітарних наук, є те, що вони спрямовують своє дослідження на вивчення не самих емпіричностей, але тих уявлень, що формуються у людини, яка пізнає світ, стосовно трьох сфер організації світу людини – життя, праці та мови.

Отже, коли принципові питання, навколо яких відбувається тематичне розгортання гуманітарного пізнання з’ясоване, то наступне, не менш важливе завдання – це визначення того способу позитивності, який гуманітарні науки обирають для своєї організації. Фактично мова йде про ті поняття і той тип раціональності, навколо якого вони організуються і з яким вони співвідносяться, прагнучи обґрунтувати себе як знання. Таке впорядкування епістемологічного поля гуманітарних наук (і соціології в їх числі) визначається, в першу чергу, їх орієнтацією на спосіб організації знання, сформований іншими (емпіричними) науками, які, за схемою Фуко, визначають і визначаються принциповим тематичним трикутником сучасної епістеми (життя-праця-мова). В цьому гносеологічному аспекті можна виділити, слідуючи за Фуко, два типи пізнавальних моделей, які використовуються гуманітарними науками.

Перша модель, що отримала значне поширення в гуманітарних науках – метафоризація, що постає як перенесення понять із інших сфер пізнання (органіциські метафори, поняття із економічної сфери, тощо). Таких метафоричних понять в історії соціології більш ніж достатньо. Це - і класичні порівняння суспільства із людським тілом (соціальне тіло, соціальний організм) як метафоричні запозичення із сфери біологічної науки; це і перенесення до соціології економічних категорій, не менш популярне серед теоретиків-соціологів у наш час – як це сталося, наприклад, із поняттям капітал – завдяки чому сьогодні легко вживають такі словосполучення, як культурний, соціальний, політичний, символічний капітали, конвертації тощо.

Однак, існують також такі основоположні моделі, які є не лише засобом наочно представити процеси, що характеризують сферу дослідження гуманітарних наук за допомогою метафор, однак вони дозволяють утворюватись ансамблю явищ і об’єктів можливого пізнання, вони забезпечують їх зв'язок в емпіричності, але даються досвіду вже зв’язаними в єдине ціле. Вони відіграють роль категорій у тому особливому роді пізнання, яким є гуманітарні науки. Ці основоположні моделі позичені гуманітарними науками із трьох галузей знання – біології, економії та аналізу мови.

В біологічній проекції людина виявляється як істота, що має функції, отримує подразнення і відповідає на них, пристосовується, розвивається, підпорядковується вимогам середовища, приймає певні модифікації, прагне зменшити протиріччя і конфлікт, а отже – має певні умови існування і можливість визначити середні норми, що дозволили б їй успішно функціонувати. Отже, та зв’язка понять, що формує епістемологічний ансамбль запозичений із біологічної традиції мислення, пропонує перенесення із цієї емпіричної галузі зв’язки понять функція і норма.

В економічній проекції людина є чимось, що має потреби і бажання, що прагне задоволення, а отже має інтереси, що можуть суперечити інтересам інших – таким чином проявляючи себе в ситуації конфлікту; людина або ухиляється від цих конфліктів, або досягає панування над ними, шукає засобів зменшити протиріччя: встановлюючи сукупність правил, що стають і обмеженням, і подоланням конфлікту. Зв’язка двох понятть, що запозичуються із сфери економії – конфлікт і правила, також знаходять своє місце в теоретичних поясненнях соціального порядку в межах соціології.

Нарешті, у мовній проекції людська поведінка проявляється у висловлюванні чогось, і всі людські дії – до обмовок і невимушених жестів – отримують сенс; все, що оточує людину – ритуали, звички, мова – все, що вона залишає по собі, складається у взаємопов’язаний ансамбль – систему знаків. Таким чином, дослідження мови формують ще одну понятійну модель, яка також широко використовується в межах гуманітарного знання – значення і система.

Отже 3 пари: функція і норма, конфлікт і правило, значення і система – як пізнавальні моделі охоплюють всю сферу пізнання людини. Ці поняття знаходять прояв у загальному просторі гуманітарних наук, вони є значущими в кожній із галузей, що створює додаткові складнощі при розмежуванні не лише об’єктів, але й методів дослідження суто психологічних, соціологічних чи лінгвістичних.

Отже, через визначення і розгортання центральної теми і проблеми соціології – питання про умови можливості соціального порядку, яке визначає загальний дискурс соціологічного знання, ми пропонуємо представити розвиток і формування соціологічного дискурсу через поняття епістеми, яке визначає і генерує основну тематику теоретичного дискурсу в соціології та продукує епістемологічні моделі та понятійні ансамблі опису і пояснення соціальних процесів. Дане поняття дозволяє не лише прояснити специфіку і природу соціологічного дискурсу в межах дискурсу гуманітарних наук через розкриття конфігурацій сучасної епістеми і визначення місця гуманітарного знання в межах цієї конфігурації, однак також показати епістемологічну специфіку соціологічного пізнання, що базується на запозиченнях концептуальних ансамблів із суміжних емпіричних дисциплін. Такий підхід дає можливість визначити місце соціології в системі наукового знання в цілому і гуманітарного зокрема, однак також встановити і прояснити ті епістемологічні особливості, з позицій яких відбувається і організується дискурс навколо проблеми соціального порядку як центрального питання соціологічної науки.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка