Соболевська М. О. Докторант кафедри теорії та історії соціології порядок дискурсу порядку: неофункціоналізм та постструктуралізм у сучасній соціологічній теорії



Сторінка7/9
Дата конвертації15.09.2017
Розмір0.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Формування модальностей висловлювань: соціологічне теоретизування у руслі основних дослідницьких напрямів і традицій.


Формування модальностей висловлювання, згідно М.Фуко, - це процес виявлення стійких зв'язків між різними формами висловлювань в дискурсі. Будь-яке дискурсивне поле, у тому числі і соціологічна теорія, за визначенням є нескінченним і мінливим, а тому визначається і описується в контексті певної динаміки висловлювань, яка задається їх модальністю. Під модальністю Фуко розуміє «оновлення точок зору, змістів, форм, стилю опису, використання індуктивних або імовірнісних умовиводів, типів визначення причинності» [Фуко АЗ, 118].

На перший погляд в аналізі формування модальностей висловлювань мова йде про визначення суб’єктів дискурсу і спробу відповісти на питання – "хто говорить?". Однак це – лише поверхневе враження, оскільки не суб’єкт пізнання стає фокусом уваги дискурсивного аналізу, але те, як відбувається його "розсіювання" – розсіювання у площинах, звідки він говорить: "розсіювання у різних статусах, різних місцях знаходження, різних позиціях, які може зайняти або отримати суб’єкт, що продукує дискурс" (Фуко АЗ, 210). Саме такий підхід, що єднає різні площини системою зв’язків і відносин, які встановлюються специфічністю дискурсивних практик, дозволяє представити дискурс не як прояв "величного суб’єкту, що мислить, пізнає і продукує його", але як сукупність, в якій "детермінуються розсіювання суб’єкта і його перервності відносно самого себе" (Фуко АЗ, 212). Отже, так само як не самі об’єкти дослідження, а способи їх визначення становлять порядок дискурсивної формації, так само і не через звернення до суб’єкту (трансцендентальному або звичайному суб’єкту пізнання), але до тих способів, якими відбувається визначення суб’єкту пізнання, ми можемо осягнути порядок формування модальностей висловлювань дискурсивної формації.

В який спосіб визначається суб’єкт сучасної соціологічної теорії? Не зважаючи на те, що більшість теоретиків у просторі сучасної соціологічної теорії позиціонується через специфічну тематику, обрану як центральна тема їх теоретичних конструкцій і досліджень, що розкривається особливостями центральних або нововведених ними концептів (наприклад: теорія комунікативної дії Ю.Габермаса, системна теорія Н.Лумана, теорія структурації Е.Гіденса, теорія габітус П.Бурдьє, теорія морфогенезу М.Арчер тощо), визначення їх місця в системі соціологічного теоретизування здійснюється через співвідношення із класичними напрямками і сформованими традиціями, що склалися у соціологічній теорії. Так, визначаючи новаторство, але у той же час єдність із певним стилем і способом теоретизування формуються такі напрямки сучасної соціології як неофункціоналізм та постструктуралізм. Отже, знову звернення до класичної традиції та тих стратегічних напрямків дослідження, що були закладені соціологічною класикою, стає тим способом, в який визначається статус суб’єкту соціологічного теоретизування як дискурсу.

Соціологічна класика не лише відіграє роль скарбниці, еталону знання, арсеналу методів, підходів та дослідницьких моделей, але й виступає арбітром у сучасних дискусіях. Навіть більше, вона є тим ядром соціологічної науки, навколо якого формується дисциплінарна єдність. Звернення сучасних теоретиків до праць класиків соціології сформувало певні перспективи так званого "ренесансного руху". Одна з них намагається вийти за межі традиційного тлумачення вчення, що аналізується, її представники здійснюють спроби досягнути „синтезів” з теоретичними напрямками, які раніше вдавались несумісними з оригінальним варіантом. Саме такий шлях обирає американський соціолог Дж.Александер, неофункціоналізм якого базується на „конвергенції” постулатів структурного функціоналізму переосмислених у контексті сучасних течій соціології, включаючи навіть такі розробки, які сприймаються як повна протилежність парсонівському проекту.

Інший варіант неофункціоналізму, запропонований в працях німецького соціолога Н.Лумана, презентує спробу ревізіоністського осмислення теоретичної спадщини Т.Парсонса і функціоналізму загалом. Уточнення та пояснення, нова інтерпретація та постановка нових завдань – стають стратегічними принципами розвитку такого ревізіоністського типу переосмислення класичної функціоналістської спадщини.

Якщо теоретичний напрям неофункціоналізму спрямовує свої зусилля на відродження та переосмислення класичного функціоналістського способу теоретизування, то постструктуралізм демонструє спосіб розвитку сучасної соціологічної теорії через визначення і подолання обмежень іншої традиції – структуралізму. Постструктуралістська критика структуралізму – це критика статики на користь динаміки, але динаміки, розглянутої як „недіалектичний рух”, як „безгрішність становлення”, що не має ні початку, ні мети, ні істини, ні хиби. Отже, якщо топографічна свідомість структуралізму тяжіє до того, щоб представити історію у вигляді нерухомих станів, а потім їх релятивізувати, то постструктуралізм на місце історії сенсу, що зароджується, розвивається і реалізується, ставить „монументальну історію”, хаотичну, позбавлену сенсу, наповнену множиною дифузних функцій і взаємовиключних модальностей, що утворюють „карнавал часу”. До того ж, колеса цього часу рухаються не лише з різною швидкістю, а й у різних площинах, а іноді й у різних напрямках. Отже, не історичний рух, а „рух без історії”, „становлення без єдності”, не множинна істина, а „множинність без істини” – таке кредо постструктуралістської традиції.

Отже, формування модальностей висловлювань у межах певної дискурсивної формації відбувається через специфічні способи визначення статусу суб’єктів дискурсу – мовців, тих, хто висловлюється, промовляє. У межах сучасної соціологічної теорії, розглянутої як дискурсивна формація, визначення статусу мовців відбувається через їх відношення до сформованих теоретичних напрямків. Саме тому сучасне теоретизування в межах соціології позначається через префікси нео- або пост-, актуалізуючи в такий спосіб зв'язок із попередньою традицією – через її відродження або переосмислення принципових засад, принципів організації та ключових понять.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка