Соболевська М. О. Докторант кафедри теорії та історії соціології порядок дискурсу порядку: неофункціоналізм та постструктуралізм у сучасній соціологічній теорії



Сторінка3/9
Дата конвертації15.09.2017
Розмір0.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ПІДСТАВИ ДОСЛІДЖЕННЯ. ПОРЯДОК ДИСКУРСУ

Сучасний стан соціологічного знання: проблеми та перспективи розвитку


Соціологія як наука формується з огляду певних вимог та очікувань щодо результатів її діяльності. Їх врахування та оцінка дозволять більш ґрунтовно представити проблеми, що існують в межах сучасного наукового знання, та позначити можливості їх розв'язання. Визначити їх можна через ті завдання, що реалізуються в процесі соціологічного пізнання. По-перше, це завдання опису явищ соціального світу для забезпечення їх фактичного пізнання. Наступне – здійснення інтерпретації цих явищ, з метою їх пояснення і розуміння. Третє – розробка теоретико-концептуальних ключів для пояснення і вироблення знань про соціальний світ. Стан сучасної соціології може бути розглянутий та оцінений виходячи з названих вимог.

Якою мірою соціологія відповідає першому критерієві - опису й пізнання фактів? Можна стверджувати, що тут є значні успіхи, адже сьогодні соціологія має добре розроблений інструментарій та методики (методи опитування і спостереження, ефективні пізнавальні інструменти), за допомогою яких можна емпірично прояснити, описати й проаналізувати найрізноманітніші соціальні явища.

Ще більших успіхів соціологія досягла у сфері якісних методів, залучаючи техніки й методики суміжних наук. Зокрема, йдеться про включене спостереження, застосування якого раніше викликало недовіру, особливо тому, що воно розглядалось як таке, що належить до сфери компетенції етнології. Включене спостереження дозволило звернути більше уваги на поведінку акторів і надати цій поведінці емпіричного статусу. У деяких випадках, коли учасники й організатори дослідження особливо зацікавлені і компетентні, ці методи просто „творять чудеса”, і прості соціографічні (описові) результати дають змогу отримати евристично цінні інтерпретації. У зв’язку з цим однією з важливих тенденцій розвитку соціального знання стало розмивання академічних меж між такими науками, як етнологія, антропологія й соціологія. Ці дисципліни фактично уже об’єднуються в одну, хоч об’єкти їх дослідження ще відрізняються. Отже, підсумовуючи досягнення соціології за першим критерієм оцінки, можна констатувати значні успіхи у методах збору фактичного матеріалу та роботи з ним.

Друга з вимог до соціології – інтерпретація тих явищ, які їй вдається знайти й описати, коли вона забезпечує себе засобами пізнання. Інтерпретувати – означає „говорити щось про щось”, тобто надавати йому сенс. Дослідження цього сенсу повинно бути методичним (тобто знаходитися під контролем), у його ході необхідно виходити на положення, які можна або веріфікувати, або емпірично підтвердити з урахуванням певних правил та процедур. Перед соціологією знову постають питання про те, як відбувається процес прийняття рішень, як і чому індивіди (актори) роблять те, що вони роблять. Все це стимулює нові наукові пошуки, які породжують цілу гаму різноманітних відповідей. Знову перед соціологами постають питання: якою є індивідуальна поведінка і чим вона спрямовується — цінностями чи нормами, рутиною чи афектами, інтересами чи віруваннями? Якою мірою вірування діючих суб’єктів пов’язуються з реальною поведінкою? Який рівень усвідомлення акторами того, що вони роблять? Чи можна пояснити і пояснювати те, що вони роблять, тим, що вони кажуть про це чи про причини цього? Ці питання ускладнюються тим, що викликають потребу не лише в побудові складних гіпотез, а й у застосуванні специфічних підходів.

Причини пожвавлення інтересу до цієї проблематики різноманітні. Мова йде, передусім про історичну відмову від класичних парадигм на користь індивідуалістської концепції соціогенезу. Якщо найменшою соціальною одиницею, „соціальним атомом” визнається індивідуальна дія, то необхідно розпочати саме з її пояснення. Однак, зважаючи на умови розвитку сучасного суспільства, цей індивідуалізм є не лише методологічним (чи соціологічним). Йому відповідає поширення індивідуалізму культурного, для якого „піклування про себе” (у сенсі останніх розробок М. Фуко) значно переважає над піклуванням про колективні інститути, авторитет яких має тенденцію до втрати довіри й легітимності.

Сучасна соціологія дає нам, таким чином, можливість побачити те, що можна назвати „індивідуалістською констеляцією”, яка залежно від обраної площини розгляду здатна приймати форми раціонального актора, індивіда, суб’єкта або множинної людини, а на емпіричному рівні – форми повсякденності або „я” через вивчення любовних почуттів, соціального неврозу, дружби або сучасних проявів духовності.

Отже, підсумовуючи досягнення соціології за другою з вимог, можна констатувати як значні успіхи, так і нові проблеми, що постають перед науковцями на шляху до інтерпретування явищ соціальної дійсності. Водночас існує значний потенціал для новітніх пошуків та розробок.

Нарешті, третій вимір соціології – це теоретизування. Значення теорії для розвитку соціологічного знання та пізнання важко переоцінити. Адже саме завдяки теорії відбувається кристалізація нашого розуміння соціального буття, ми звертаємося до неї, щоб підібрати ключі для пояснення процесів і фактів соціальної дійсності, щоб усвідомити і концептуалізувати, незалежно від часу, обставин і особливостей прояву, різноманітні аспекти соціального життя, щоб віднайти і представити в моделях та законах елемент універсальності, який приховується за видимою спонтанністю повсякденного життя.

Розглянемо основні тенденції сучасної соціології у цьому напрямку. Претензії перших класиків соціології на створення загальної теорії, яка б дозволила виводити всю сукупність і розмаїття явищ суспільного життя та процесів, що ними управляють, зазнали невдачі. У цьому сенсі Т. Парсонс, Н. Луман, Е. Гіденс і П. Бурдьє є останніми класиками соціології. Втім, значення їхнього доробку залишається важливим скоріше завдяки деяким працям, присвяченим специфічним об’єктам, ніж завдяки концептуальним конструкціям, які без сумніву є магістральними, однак дуже погано піддаються операціоналізації і тому можуть бути дискутованими нескінченно.

Однак занепад загальнотеоретичних амбіцій постав не лише у зв’язку з науковою неспроможністю „високих теорій”. Він пов’язаний також і з відмовою сучасних соціологів від кумулятивного знання, з надмірним акцентуванням таких рис соціальної реальності, як її історичність, складність і суб’єктивність, що привело до того, що сучасні науковці послуговуються теорією і практикою соціології у таких масштабах, які можна скоріше назвати занадто „скромними”.

Насправді існує значний контраст між успішним емпіричним врожаєм, з одного боку, і відносним дефіцитом теорії з іншого. Розрив між прикладними дослідженнями, кількість яких щороку збільшується, та теоретичною аналітикою стає головною перешкодою на шляху досягнення соціологією статусу розвинутої, кумулятивної науки, у якій зібрана інформація переводила б кількість досліджень у якість висновків.

Отже, сучасне соціологічне знання має високий рівень дисконтинуальності й контекстуальності, що є свідченням його експертного характеру, і скоріше розчаровує тих, хто очікує отримати „узагальнене знання, що представляє соціальне”. Сьогодні важко уявити соціологію як „номотетичну” дисципліну, про яку мріяли її засновники і в яку вони вірили так само, як у ньютонівську фізику. Тим не менше, ми не можемо жалкувати про те, що вивчення емпіричних закономірностей, яке займає проміжний рівень між своєрідністю фактів й недосяжною універсальністю, не займає більше почесного місця в планах дослідників.

Зрештою, загальний огляд стану сучасної соціологічної науки приводить до висновку, що вона знаходиться у непоганому стані відносно інформування про соціальний світ через надання емпіричних даних, і можливо саме ця здатність і складає основу її успіху тих, хто має потребу „знати, щоб могти”. Однак стан соціологічної теорії не є задовільним. Покінчивши із грандіозними парадигмами, що претендували на цілісне пізнання соціального світу, соціологія намагається знову віднайти позитивні й операціональні принципи інтеграції рівнів реальності. Після тривалого дослідження структур вона знову повертається до проблем діяльності та акторів. І хоча сьогодні цей рух, скоріше нагадує коливання маятника, вона демонструє і здатність до рефлексивності, яка не дозволяє їй ніколи повністю задовольнити свої наукові амбіції, стимулюючи до нових пошуків, а значить, і розвитку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка