Слабошпицький, Михайло Важлива? (Другорядна?) дійова особа посттоталітарного суспільства: Погляд на сучасну прозу. З доповіді на 6-му з'їзді письменників // Літературна Україна, 2011.№43. С. 3-5



Скачати 189.38 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір189.38 Kb.
http://litukraina.kiev.ua/43slaboshpucky.html
Слабошпицький, Михайло Важлива? (Другорядна?) дійова особа посттоталітарного суспільства: Погляд на сучасну прозу. З доповіді на 6-му з'їзді письменників // Літературна Україна, 2011. -№ 43. - С. 3-5

Можна по-різному вибудовувати такий огляд. Залежно від обраної оптики й проекції погляду на нашу прозу. Наприклад, спробувати відтворити її рецепцію в ЗМІ, де головними дійовими особами української прози (як і літератури загалом) є зовсім інші представники, аніж, скажімо, на сторінках «ЛУ». Тут бачимо групу фаворизованих перманентною промоцією імен, де зовсім не кожне позначене звичайною літературною повноцінністю. Гадаю, це не тільки суто український парадокс — таке спостерігається чи не в кожній країні, де попсовість значно популярніша і привабливіша для так званого масового читача і де такі імена більше знані, аніж імена серйозних письменників. Досить бодай згадати феномен Паоло Коельйо або Донцової, а в нас — довгий ряд сльозливих романів для домогосподарок культурного типу, які, певно, ніколи в житті не чули, скажімо, про Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, Феодосія Рогового, Євгена Пашковського, Надію Степулу, Андрія Кондратюка, Петра Кралюка, Володимира Єшкілєва. Навмисне називаю тут постаті з різних «рядів» нашої прози — їх спільнить передовсім те, що це не та, культивована деякими конкурсами попса, вони — література глибокої філософської проблематики й неконвенціональних стильових авторських шукань.

За цієї нагоди наголошу: я жодною мірою не проти попси. У нашій драматичній мовній ситуації українські книжки, які справді читають, — а попсу, будьмо відверті, читають незрівнянно більше! — мають свій позитив. Принаймні це значно краще й здоровіше, аніж, наприклад, пити пиво і «відриватися на повну», як нас закликає реклама. До того ж попса — подеколи як квазілітература — існує скрізь і повсюдно, де видають і читають книжки. До речі, ця масова література навіть у своєрідний спосіб впливає на літературу високочолих амбіцій. Чи не найяскравіший тому приклад — Умберто Еко, чий роман «Ім’я рози» ретельно замасковано під звичайнісінький історичний детектив. А в нас — це такі найрезонансніші романи, як «Чорний Ворон» Василя Шкляра, «Час смертохристів» Юрій Щербака, «Вогненні стовпи» Романа Іваничука, «Солодка Даруся» й «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос, «Не вір, не бійся, не проси» та «Заплава» Віктора Баранова. Кожен із цих творів — і вестернізований «Чорний Ворон», і буцім футуризований бойовик «Час смертохристів» — засвідчують авторські прагнення змістифікувати легковажні жанри; це начебто передовсім про любов в екстремальних обставинах чи ж про прийдешню глобальну війну, чи ж — про дуже-дуже життєву історію... А насправді ж роман Шкляра — це той високий патріотичний імператив, що диктує вибір українським самураям — отаманам-залишенцям, які з виразним усвідомленням свого трагічного фіналу йдуть у смерть, вірячи в те, що на їхніх могилах «проросте мета». А «Час смертохристів» Щербака — перший в українській літературі роман-антиутопія, чиє значення виходить далеко за межі яскравого факту літератури. Це, без будь-якого перебільшення, і подія інтелектуального життя. Це пересторога для всього нашого суспільства. Домежно відверта художня нарація Щербака кимось може бути сприйнята як антиросійська, як антимусульманська, як антисемітська. У часи культу політкоректності автор називає речі своїми іменами, не ховаючись за евфемізми, пише про речі більш аніж просто дражливі. У «Часі смертохристів» гостро поставлено проблеми самого існування українців на цій планеті. Винародовлення, впадання у феодалізм, утрата всіх можливих свобод — ось те, до чого ми йдемо під бадьорі рапорти наших державних зверхників та дуже правильні пісні про те, що нам потрібна єдність.

Аби в тих, хто не читав «Часу смертохристів», не створилося враження, що це така собі алегорична карикатура на сьогоднішній день, заакцентую: ні, то не памфлет із елементами байки, де езопівською мовою зашифровано діагноз нашому дню. Це таки роман з усіма його доконечними атрибутами. Роман, при читанні якого згадуєш відому дефініцію Фрідріха Шлегеля: роман — жанр універсальний. Абсолютно солідаризуюся з оцінкою Максима Стріхи, що «роман-пересторога Щербака має шанс потрапити в ряд великих антиутопій, що його відкриває Орвеллівський «1984» рік. Проте чи буде цю пересторогу належно прочитано самими українцями — питання наразі відкрите...» Але то вже виходить за межі цього огляду. То питання існування нації, з брутальною відвертістю у своїй оголеній суті поставлене літературою.

Як, до речі, поставлене воно й у вже згадуваному «Чорному Вороні». Не випадково твердять, що всі бездарні твори подібні між собою і всі талановиті твори також подібні. На позір здавалося б: ну, це вже два в усьому різні романи: «Час смертохристів» і «Чорний Ворон». Різні часи зображуваних подій, різні соціальні середовища, зовсім різні художні індивідуальності авторів, за якими стоять їхні «школи». «Чорний Ворон» — та мистецька стихія, з якої вийшли Василь Земляк, Віктор Міняйло, Роман Іваничук. «Час смертохристів» — це квазідокументальне письмо й несподівана парадигма ймовірного краху вкраїнської цивілізації. Але обидва твори — і тут місце їхнього філософського перегуку, спільний «знаменник» усього, що й для чого написано, — ставлять питання: українська людино, невже це твій кінець? Невже історичний крах? Невже цілковите банкрутство самої української ідеї? Ось це і створює враження, що ці два твори — своєрідний романічний диптих, уякому «Чорний Ворон» — інтродукція, а «Час смертохристів» — фінал із відкритим фіналом.

Якщо говорити про соціальний нерв нашої прози, її виразне відчування часу й нас у цьому часі, то тут може бути яскравим зразком «Козацький роман» Лесі Гончар та Руслана Найди. Так, це вже сповідь іншого — не Дімарова, Іваничука, Гуцала чи Стефака — покоління. У нього — інший досвід, інша точка відліку всього.

«Так, у нас вкрали перемогу. Ми розвалили совок, мітингували, голодували, знімали документалістику про Холодний Яр часу більшовицької окупації... Ми не хотіли, щоб наші діти жили в совку. Тепер в декого вже й онуки живуть у його гіршому варіанті», — ось він, діагноз, без якого просто не може існувати та проза, яка ставить собі за мету творити книгу часу, увиразнюючи його характеристичні прикмети.

«Козацький роман» — це справді твір дуже молодих авторів, бо в ньому бачимо надзвичайно гостре сприйняття всього й ту тверду безкомпромісність, яка властива хіба що молодості, бо з роками в людини натомість з’являється гіркий стоїцизм і філософська покірність долі.

Автори «Козацького роману» не тільки різко позиціонують покоління тих студентів-радикалів, з якими пов’язана революція на граніті й до якого вони належать. Ті, хто струснув у фіналі горбачовської перебудови все суспільство, за незначним винятком, сьогодні змаргіналізовані, а тому й перебувають на ролі масовки. Про це потурбувалися їхні так звані політичні батьки. Є великий ризик, що вони взагалі стануть у нас прекрасною пропащою силою, яку безцеремонно виштовхнули за маргінес суспільного життя її політичні батьки. Щоб хоч якось реалізувати себе, ці сповнені нерозтрачених душевних сил індивіди шукають свого місця по закордонах.

«Свобода була придумана не для нас, навіть із власної сильної волі ми не могли звільнитись... Дійсність же вибудовувала для нас усього кілька схем: ідучи за ними, можна було видряпатись. У якусь мить серце світу розкривалось перед нами — і там не було нічого, крім бруду й зневіри. У кожній схемі існував капкан для душі... Одні йшли в капкан сліпо, інші — свідомо. Треті здавались — вони виходили з гри... Четверті тікали в чисту творчість чи науку — в тісноту брудних квартир і жебрацьких буднів. П’ятим допомагав Бог. Були ще шості, сьомі й десяті... Дизайнували свої долі, як могли. Таке моє покоління…»           

Це сприймається як голос покоління, яке вже стає втраченим. Можливо, втрата ще не стала остаточною, але герої Гончар і Найди виразно передчувають її. Отой мотив утраченого покоління або втраченого життя — один із домінуючих у прозі Галини Тарасюк. Прозі, позначеній зухвалими художніми експериментами (в неї зустрічаємо відвертий памфлет, пародію, містифікацію, соціально-психологічну студію, ексцентрику). Особливо виразно все це помітно в збірці її новел «Ковчег для метеликів», де Тарасюк, мовби соціолог, подає найрізноманітніші так звані нештатні ситуації, карколомні повороти українських доль, каліцтво, відчуження й маргіналізацію персонажів. Такою ж соціологічною скрупульозністю позначена проза Євгенії Кононенко. Романи «Повії також виходять заміж» та «Без мужика». Окрім того, що все це блискуче написано (маємо можливість спостерігати віртуозне володіння авторів літературною технікою), це й надзвичайно цікаві життєві історії. Мовби своєрідний творчий маніфест цих авторів сприймається ось таке твердження Євгена Положія з його «Людям та тваринам»: «Мені здається, що сучасний читач скучив за цікавою історією. Нормальною сучасною історією із захоплюючим сюжетом, яскравими персонажами і характерами, написаними простою сучасною мовою, без матюків (ну майже); історією, яку просто було б цікаво читати. За романом, який можна було б цитувати в колі друзів за келихом вина. Над яким можна посміятися і замислитись чоловікам та поплакати і посміятися жінкам. Читач скучив за талановитою історією, де б розповіли про країну і людей, які в цій країні живуть. Про їх радощі і проблеми. Про проблеми, які є у всього людства. І про те, як з тими проблемами впоратись. І чи можливо з ними впоратись взагалі. Про суто прості й вічні речі: добро і зло, любов і ненависть, життя і смерть, землю і небо, воду й вогонь. Пам’ятаєте, ті знамениті чотири історії Борхеса — про Бога, про подвиг, про пошук і про повернення — які, як він стверджував, ми весь час і переписуємо?»

І ще одна принагідна цитата. Із Мілана Кундери: «Роман — це не авторська сповідь, а дослідження того, чим стало людське життя у тій пастці, в яку перетворився світ...»

Нещодавно довелося прочитати в одній зі статей: мовляв, література про село — безнадійний анахронізм, тільки про місто — це справді сучасна література. Навіть трохи позаздрилося такій твердій авторській упевненості. Але невже саме матеріал твору визначає: сучасний він чи несучасний? І — з якого це часу прийнято так твір кваліфікувати? Чому ж тоді новели Тютюнника, «Лебедина зграя» Земляка, «Свято останнього млива» Феодосія Рогового, «На ясні зорі» та «Зорі й оселедці» Віктора Міняйла анітрохи не сприймаються як анахронізм? Пригадуються слова Оскара Вайлда з його передмови до «Портрета Доріана Грея». Він застерігав таких охочих до резонерства: не приписуйте письменникові недозволених тенденцій — йому дозволено все. При цьому головне значення має те, чому до того чи того матеріалу звертається письменник. Село нашого дитинства й молодості може вмерти — чи вже вмерло — в реальності, але воно може й сто років звучати в літературі як мотив утраченого раю, як украдений часом і дурнолобою нашою політикою, знищений нівеляційним соціалістичним катком та жорстокою асиміляційною глобалізацією місцевого масштабу національний бастіон. Тому ця тема, яка бачиться нашим резонерам суто демографічно-етнографічною, може звучати, а почасти й звучить передовсім як тема філософська.

Згадаймо принагідно цикл романів Феодосія Рогового, починаючи з його «Свята останнього млива». Згадаймо повісті Івана Чендея «Сніг» та «Іван». Згадаймо книжки-звинувачення Степана Колесника. Або роман «Ніч після сходу сонця» Катерини Мотрич. Чи новели й повісті Дмитра Кешелі та його ж непрочитаний нами філософський роман «У смерті були твої очі». Чи романічний цикл Миколи Рябого «Земледухи», де так органічно переплелися історія нашого краю, біографії десятків українських людей і взагалі доля сільської людності впродовж століття. Чи повісті Івана Чумака з його книжки «Ідеш, ідеш — оглянешся...»

Ще й нині — чи можна сказати нині особливо — голосно звучать зі сторінок «украинских газет для читающих на русском языке» звинувачення: українські письменники втікають від сьогоднішнього дня й сьогоднішнього гарячого матеріалу в історію, влаштовуючи собі своєрідну релаксацію, приємне інтермецо. Так, мовби українська історія — то прогулянка раєм. Згадаймо гірке Винниченкове: «Українську історію не можна читати без брому». Звернення до історії — це як погляд у дзеркало. Дзеркало минулого, в якому водночас виразно відбивається і сучасне, і майбутнє. Ота єдність часів, про яку говорив Фолкнер: «Не існує БУЛО, існує Є». Там, позаду, в нації першопричини й мотивація того, що і як вона переживає сьогодні та що може статися завтра. Це, можна сказати, інстинкт самозбереження, — те, що наша література перманентно озиралася в минуле. Наша історична проза не тільки була особливо популярною в інтелігентного читача, а й справді дала твори, без яких годі й уявити вкраїнську літературу. Досить згадати романи Павла Загребельного, Романа Федоріва, Романа Андріяшика, Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Віктора Міняйла, Валерія Шевчука, Василя Кожелянка, Івана Корсака, повісті й новели Ніни Бічуї, Ярослава Павлюка, Олега Білого, історичні мініатюри й притчі Сергія Грабара.

У Миколи Ільницького є така дефініція: «мисляча історія». От саме цю мислячу історію відчуваєш із монументального повістування «Господні зерна» Григорія Гусейнова, що стали справді безпрецедентним явищем нашої літератури. А поряд із «Зернами» — «Незаймані сніги», «Сповідь дитинства» чи «Піщаний Брід та його околиці». Історико-культурологічна, історико-біографічна чи подорожна проза Гусейнова — це також не тільки пильне вглядання в провалля минулого, а й — передовсім! — намагання осягнути національну ущербність нашого дня.

Висловлюючись назвою оповідання Коцюбинського «Що записано в книгу життя», Гусейнов скрупульозно аналізує, чому саме таки записано, чому воно не звіялося і під анігіляційним подихом часу. За археологією культури, яка в Гусейнова на передньому плані і є невід’ємним духовним антуражем його прози, постає питання особливості самої української присутності під цими небесами, на цій землі. І саме це посилює філософські «обертони» прози Григорія Гусейнова.

Аналогічне звучання має і культурологічна проза Надії Степули в її «Анабазисі», де вона намагається відновити розірваний зв’язок українських часів і поколінь та де пристрасним рефреном звучить запитання: «Невже все було намарне?», «Невже тисячі українських поколінь не акумулювали в нас свої духовну силу й відпорність проти винародовлення й духовної корозії?»

Наша постколоніальна спадщина страшна. Ми інфіковані національним нігілізмом та манкуртством. І по двох десятиліттях державної незалежності не зжито постколоніальні травми й потворні релікти та аномалії в наших уявленнях про самих себе. Тому принципово важливе значення в Україні має саме історична проза, що справді лишається одним із найприкметніших явищ нашої літератури. Власне, її значення виходить далеко за межі літературні — вона має вагу дорогоцінного, суспільно значущого фактора національного будівництва. Вона активізує наше самоусвідомлення в час переосмислення всього в загальноісторичному контексті й позиціонування себе в цьому жорстокому й далекому від будь-якого натяку на сантимент (а як ми невиліковно про це маримо!) до українства світі. Ще раз згадаймо тут пристрасну «Ментальність орди» Євгена Гуцала, що звучить на регістрі історико-політичної публіцистики Дмитра Донцова, В’ячеслава Липинського й Астольфа де Кюстіна. Згадаймо недавні історичні романи Івана Білика. Щойно опублікований на сторінках «Києва» «Четвертований храм» Олександра Гижі. Науково-популярні розвідки Петра Кралюка і його ж романи «Шестиднев, або Корона дому Острозьких» та «Сильні та одинокі».

«Мисляча історія» з пристрасними запитаннями до сьогоднішнього дня й до тих, хто позиціонує себе як еліта нації, — романи Івана Корсака. До речі, цей автор нині на особливому творчому піднесенні. Тільки за останнє п’ятиріччя написані його «Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан армії УНР», «Таємниця святого Арсенія», «Діти Яфета», «Отаман Чайка», «Корона Юрія II», «Завойовник Європи»... — це фактично ціла бібліотека. Очевидно, ніхто сьогодні в нашій літературі, крім Корсака, не працює так системно й логічно послідовно в історії. Однаково цікавий і як археолог-реконструктор минулого, і як художник-філософ, і як портретист, з-під чийого пензля виходять індивідуально виразні парсуни, і як вибагливий та вигадливий стиліст, що вчаровує такою ж артистичною «оркестрацією», як і Гусейнов, Іваничук, Шевчук, Голота чи Степула.

Якщо раніше наша історична проза, без якої українська література не мала б багатьох вершин, вирізнялася завперш біографічно-нараційною особливістю, то нині вона — на шляху до нової художньої якості. Особливо там, де відмовляється від спокус деконструктивізму, де автор не йде до історичного матеріалу з готовою концепцією, а де художня концепція народжується з розуміння особливостей інтимного буття нації в глибині століть, помноженого на енергію риторичних запитань про сенс існування людства взагалі.

А таких запитань дуже багато в романі Любові Голоти «Епізодична пам’ять», у романах «Не вір, не бійся, не проси» та «Заплава» Віктора Баранова, у романі «Війна і ми» Сергія Пантюка. Ясна річ, усі троє — надзвичайно різні творчі індивідуальності. Це також три різні літературні «школи», однак усю трійцю спільнить те, що в її романах неприглушено звучить тривога: українську душу — окуповано. І це найстрашніша з усіх можливих окупацій, оскільки вона може мати летальні для душі наслідки. Окремою темою тут напрошується жанрово-стильова своєрідність цих трьох романів, які заслуговують на не ось такі побіжні нотатки. І Голота, і Баранов, і Пантюк уособлюють три вельми цікаві тенденції сучасної прози. Але навіть відзначений Національною премією роман Голоти — ще не прочитаний критикою.

Тридцять три роки тому Павло Загребельний писав про «дев’ять гріхів наших романів» (це була доповідь на пленумі Спілки письменників, присвяченому саме роману) про ілюстративну безкрилість та одновимірність, про авторську спекулятивність. Про те, що наша проза худа, мов ті біблійні корови, що вона як протокол, як вахтовий журнал. А ще — найсумніше її сіра безстильність, монотонне зоднаковіння авторських «почерків»; мовби це пострижені «під нулівку» новобранці. Тоді культивувалися партійність, ідейність, благонадійність, а вже потім такі розкоші, як стильова своєрідність. Дивлячись сьогодні під цим кутом на нашу прозу, відчуваєш емоції колекціонера, який має в полі зору стільки яскравих екземплярів.

Вулканічний стиль Євгена Пашковського, в якого не просто особливе ставлення до слова й віртуозно інтонований «потік притомності». У Пашковського, як блискавки, спалахують сліпучі метафори. А мова в нього, здається, найголовнішою дійовою особою повістування. А поряд із Пашковським — той, хто не «проходив» у нас по літературному відомству. Це Юрій Іллєнко з його «романо-хараманом» «Апостолові Петру. Автопортрет альтер его (Себе іншого)». Це той випадок, коли сам автор установлює для себе норми й правила гри. Це, сказати б, тотальна проза (як був свого часу тотальний футбол знаменитого Кройфа), комбінована літературна техніка. Вигадлива психологічна деталізація, «кадрування» епізодів і шалений потік експресивних слів, часом навіть брутальних, бува, з розряду ненормативної лексики. Це як скульптура Родена з її могутньою фактурою, з авторським упертим небажанням прийняти загально­прийняті канони, з викличним творенням свого канону. Фраза Іллєнка заворожує і мовби летить і в минуле, і в майбутнє. Наші письменники часто стають рабами чистопису, прагнучи бути абсолютно каліграфічними. І незрідка буває так, що ця каліграфія з’їдає авторську індивідуальність.

Як завжди, пізнаєш філігранного в письмі Романа Іваничука. Чи то йшлося б про його «Мальви», «Манускрипт з вулиці Руської», чи про «Орду» або «Залізні стовпи» — його стиль не зазнає деградації, з нього не вивітрюється артистизм фрази й таїна несказаного. Ні з ким не переплутаєш містичну, стилістично яскраву й пластичну прозу Галини Пагутяк. Відразу пізнаєш меланхолійну й стилістично вишукану Ніну Бічую. А мовби відлита з металу, інформативно наповнена й аж гулу від схованої в ній енергії фраза, — це Юрій Щербак. Ні з ким не переплутаєш Анатолія Дімарова — аскетичне, на грані літературного мінімалізму письмо, взороване на усне мовлення; згадаймо, який резонанс ще тридцять років тому викликали його «історії» (сільські, міські й містечкові). А ще ж маємо позірно сухуваті, але психологічно глибинні студії в прозі Юрія Мушкетика, який є чільним репрезентантом аналітично-об’єктивного письма, що веде родовід від наших класиків кінця XIX — початку XX століття й представлене іменами Григорія Тютюнника, Бориса Харчука, Василя Стефака, Галини Тарасюк, Василя Рубана, Василя Захарченка. А ще ж — один із найвибагливіших наших стилістів і прозорий у фразі Броніслав Грищук із його недавнім «Голосом нічної ластівки». Дивує винахідливість Віктора Баранова — кожен його роман мовби написаний іншим автором: «Притула», «Смерть по-білому», «Не вір, не бійся, не проси» й «Заплава» — то щоразу новий творчий експеримент і винахід за художньою формою. Маємо ціле гроно глибоко індивідуальних стильовою манерою письменниць: Теодозія Зарівна з кількома романами, останній із них у часі — недооцінена в нас «Вербовая дощечка». А ще ж — виразно інтелектуальна й етично пронизлива проза Софії Майданської та Людмили Таран, Надії Степули та Євгенії Кононенко, карнавально несподівані книжки для молоді та дітей Зірки Мензатюк і Галини Малик...

А ще в нашому беззаперечному набутку — недавні романи «Через чужі пороги» й «Гонитва за привидом» Олександра Шугая з його роману-п’ятикнижжя «Притча про хату». Низка книжок стилістично вишуканої, справді інтелектуальної прози майстра художнього перекладу нашого «антика» Андрія Содомори. «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича. «Шлюб з кухлем пильзенського пива» Лесі Степовички. А ще ж книжки Йосипа Струцюка, Василя Бондара, Марії Чумарної, Михася Ткача, Валерія Тарасова, Петра Ходанича, Тараса Сергійчука, Леоніда Тендюка... (Доводиться вдаватися до жанру «списку», бо ж не хочеться проочити справді серйозне літературне ім’я.)

Звичайно ж, у цій розмові без критики також не обійтися.

Років тридцять тому, коли в нас була критика (не дискутуватимемо нині про її тодішню якість, головне, що вона — була) особливо культивувалися пожанрові огляди. Я тоді для себе називав це «школою Віталія Дончика», який написав тих оглядів чи не найбільше. Автори таких матеріалів, не претендуючи на якісь архіконцептуальні глибини й вершини, сумлінно рубрикували твори того чи того жанру, що з’явилися, скажімо, впродовж календарного року, докладно «описували» певний сегмент літпроцесу, побіжно аналізували ближній і дальній контекст, ба навіть принагідно реферували найцікавіші реценції, що встигали з’явитися як перша реакція критики на найпомітніші твори. Можна скільки завгодно іронізувати з таких критичних дикцій, з непретензійності авторських установок, з безвиразності таких (мовлячи по-сьогоднішньому) дискурсів, але сьогодні ми — за незначним винятком — не маємо що протиставити тій критичній практиці. Хай вона була наївно старомодна, старорежимна, але — знову ж повторюючи — вона таки була. І передовсім завдяки їй ми мали загалом докладне уявлення, що хто написав і що хто про написане написав. А всякі високі парадигми з приводу тих книжок відкладалися на майбутнє, коли з’явиться покоління високочолих інтелектуалів, які, озброївшись найновішими теоріями, на всі лади інтерпретуватимуть літературний матеріал, вибудовуючи з нього найекстравагантніші концепції.

Але критика зі сторінок літературної періодики просто анігілювалася. Ще років двадцять тому.

Була б цілком зрозуміла пасивність чи розгубленість критики, якби література переживала період творчого спаду, етичної дезорієнтації чи стагнаційних ознак у формально-стильових шуканнях. Але все в нас якраз навпаки. Здається мені, досі ми ще не мали такого бурхливого літературного процесу, в якому є ціле гроно справді пасіонарних особистостей. Маємо низку творів, котрі провокують на полеміку й на серйозне прочитання. Скажімо, так і не почалася дискусія з приводу «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко. Щось таке спочатку проклюнулося й одразу згасло. Як писав Олекса Влизько, «хотів летіть і вкляк на комі...» Кволо реагує критика на вже згадуваний «Час смертохристів» Юрія Щербака. Непрочитаний критикою (якщо не брати до уваги кількох рекламно-презентаційних опусів) і роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Вдячним матеріалом для дискусії мав би стати роман «Свідок» Варвари Жукової. Такого твору в нашій літературі справді ще не було. Не апологетичний, а виключно десакралізаторський, у деяких моментах шокуючий погляд на Володимира Свідзінського та його оточення. Уже отака неконвенціональність підходу до матеріалу, а також — особливо! — містифікація з особою автора (пригадаймо, Варвара Жукова — це ж псевдонім репресованого 1934 року Костя Буревія, знаного ще як Едвард Стріха). Автор «Свідка» зумисне взяв собі літературну маску саме для цього твору, на чомусь важливому (може, не тільки для нього) ставлячи полемічний акцент. Критика наша не спокусилася можливістю демістифікувати автора у «Свідку», а дехто й узагалі (мені доводилося те чути) сприйняв Варвару Жукову як нове ім’я в літературі. Повірте, я маю власну гіпотезу про автора «Свідка», але нині розмова про інше.

Дуже цікавий і принципово повчальний приклад подає для критики Ігор Бондар-Терещенко в унікальній книжці «У задзеркаллі», де він працює як культурний археолог і прозаїк, що безпафосно відтворюють культурний шар довоєнного Харкова. Важливо, що автор однаково далекий од інтонацій нацреалізму й соцреалізму.

Ось прозові книжки останнього часу, котрі заслуговують на значно більше, аніж на такі принагідні згадки: «Мерехтіння зникань» і «Хресна путь» Володимира Шовкошитного, роман «От я вся — я свято, або Віхола лохів» Станіслава Бондаренка, «Хрест» Василя Базіва, «Гора Дажбожа» й «Поклик Долі» Євгена Товстухи, «Гроші з неба» Олега Чорногуза, кілька романів Василя Слапчука, «Кохання в стилі бароко» й «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка, «Полєщукова душа» й «Грамотки скорблячих» Миколи Закусила, «Чума в Україні» Євгена Дударя. А що ми прочитали в нашій літперіодиці про «Вікна застиглого часу» Юрія Винничука, «Досвід коронації» Костя Москальця, «Житло» покійного Володимира Кашки? Про роман, який уже має справжній успіх у німецькомовного читача, — маю на увазі «Де твій дім, Одіссею» Тимофія Гавриліва? Чи про «Дрозофілу над томом Канта» Анатолія Дністрового або «Ельзу» Олега Солов’я? Такі книжки могли з’явитися тільки сьогодні, коли наші автори (здебільшого тридцяти- й сорокарічні) творчо сформувалися не за канонами й імперативами соцреалістичного літературного етикету (послуговуюся тут терміном Леоніда Ліхачова), а в умовах естетичного плюралізму, який успішно витісняє закостенілі догми, що душили нашу літературу в радянські часи, коли тільки поодиноким письменникам щастило не йти на компроміси із совістю й художницьким сумлінням.

У наших реляціях з’їздам чи пленумам ми часто вельми звужуємо кут зору на літпроцес, завперш виокремлюючи авторів, приналежних до Спілки письменників. Здебільшого вони — якщо не тільки вони — фігурують у звітах до ось таких оказій. І це є свідченням, можливо, навіть не усвідомлюваного нами корпоративного егоїзму. Для читача ж автори, приналежні до Спілки, тільки беручи до уваги такий їхній статус, анітрохи не кращі за авторів до неї не приналежних. Читачі, як відомо, оцінюють щонайперш саме тексти. І незрідка буває так, що позаспілчанські автори виграють у спілчанських саме оригінальністю, цікавістю історій, котрі диктують їм авторські нарації, і художнім артистизмом повістування. Маю на увазі романи Юрія Андруховича, Михайла Бриниха, Сергія Жадана, Тані Малярчук, Тараса Прохаська, Іздрика, Марка Стеха, Володимира Єшкілєва, Олега Білого, Олега Солов’я, дивовижну «малу прозу» художника Любомира Медведя й невтомного упорядника серії «Приватна колекція» (в «Піраміді») Василя Габора.

Зінфантилізована українська критика не тільки не сказала нічого виразного про нові й не дуже нові романи «Зачаровані музиканти» й «Сни Юлії і Германа» Галини Пагутяк, «Стигма. Привид Шекспіра» й «Спроба жити» Валерія Гужви, «Лис у винограднику» й «Вічник» Мирослава Дочинця, «Вавилонська вежа» Катерини Мотрич, «Валет Валентина Другета» Сергія Федаки, «Товтри» Геннадія Щипківського, про низку прозових творів Володимира Лиса на чолі з його «Столітнім Яковом», що успішно збирає престижні відзнаки. Ніби й не було цікавого біографічного роману Валерії Врублевської «Шарітка з Рунгу», біографічних романів про Стефаника й Винниченка Степана Процюка. Чи низки книжок Анатолія Болабольченка — автора напродив інтелектуально невтоленного й послідовного у творчих зацікавленнях. Критика не тільки не спромоглася на якусь рецепцію цих — і не тільки цих — помітних творів — вона навіть їх виразно не артикулювала. Як і не артикулювала, скажімо, роман Юрія Логвина «Таємна перлина», романічний цикл про «Джур» Володимира Рутківського, роман Левка Різника «Фіолетові кошенята», «Суднотрощу» Лідії Рибенко, повість Надії Гуменюк «Білий вовк на чорному шляху» чи Олександра Скрипника «За золотом Нестора Махна». Якось абсолютно безгучно (а що може виразніше потвердити, що їх просто проочено) пройшли й книжки «малої» прози Василя Портяка, Богдана Мельничука, Івана Яцканина, Сергія Грабаря. Нічого виразного не чути, скажімо, про книжки «Москва Ординська» Володимира Білінського, «Олександр Вертинський, нащадок Гоголя» Олександра Балабка, «Де мій брат?» Надії Мориквас, «Помри зі мною» Любові Пономаренко, «Оповідки з жіночої торебки» Оксани Уманської, про документалістику Степана Колесника, есеїстику Євгена Барана, Степана Процюка, щоденникову прозу Петра Сороки.

Щоправда, не може не дивувати «діарушне» засилля в сучасній прозі. Коли знаєш щоденники братів Гонкурів, Жуля Ренара, Андре Жида, Екзюпері, Джона Фаулза, то, читаючи наші хронографії, подеколи відчуваєш ніяковість. Аж надто разючий контраст деяких наших щоденникарів із цими авторами. Там — психологія творчості, сюжети, психологічні деталі, дорогоцінні свідчення про епоху. Тут — незрідка комічний нарцисизм, патріотична риторика, дріб’язковість, відлуння чвар, естетичний дальтонізм. Та й «з оптикою» почасти проблеми — замість панорами епохи маємо щось на взір пупоцентризму.

Це твори, в яких виразно простежуються характерні тенденції нашого суспільного життя й цікаві літературні прямування. Одне слово, це той поживний для критики літературний матеріал, який може стати вдячною основою для її серйозних виправ на тему: література і наш час, література й суспільство, література як дійова особа посттоталітарної доби. Дійова особа першого плану чи статист — це не тільки як на чий погляд.



Усе це завперш залежить од того, чи готове наше суспільство почути свою літературу. Це своєрідний тест на його духовну й інтелектуальну повноцінність. Одне незаперечно: наша література нині в цьому сенсі значно вища за суспільство, а — особливо ж! — за наш недолугий політикум.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка