Сім'я, родина найвища цін­ність на Землі, яка робить життя кожної людини щасливим, повноцін­ним, плідним



Скачати 323.49 Kb.
Дата конвертації31.03.2016
Розмір323.49 Kb.




ВСТУП
Сім'я, родина - найвища цін­ність на Землі, яка робить життя кожної людини щасливим, повноцін­ним, плідним. Але батьки повинні усвідомлювати, що вони виконують важ­ливу соціальну роль, адже кожна повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства. Безпосередньо, сім'я - це справжній університет людських відносин, в якому людина росте, розвивається і вдосконалюється. Необхідно додати, що виховання дитини - це важка, трудомістка сфера людської діяльності, успіх якої зумовлюється безліччю чинників найрізноманітнішого походження. Однак, виховує не тільки і не стільки сам виховний процес, а ті щоденні, конкретні взаємини, під час яких дитина день за днем вбирає в себе і активно переосмислює людські цінності, способи поведінки, сутність ставлень до явищ життя і до самої себе. Важливо навести слова Макаренка, який говорить, що: "Виховний процес є процес постійно триваючий і окремі деталі його вирішуються в загальному тоні сім'ї, а загальний тон не можна вигадати і штучно підтримувати. Загальний тон, любі батьки, створюється вашим власним життям і вашою власною поведінкою". [15, с. 124]

Якщо говорити про педагогічні здібності батьків, то до найважливіших із них варто, мабуть, віднести уміння належно організовувати комунікативну діяльність, налагоджувати внутрішньосімейні взаємини і, найголовніше, встановлювати правильні стосунки з дітьми. Надзвичайно важливе значення для формування життєвих ставлень дитини мають передусім взаємини між самими батьками, оскільки в них віддзеркалюється загальний дух сімейних стосунків, спрямованість життєдіяльності сім'ї, її моральна атмосфера. Коротше кажучи, роль сім'ї у процесі становлення особистості неоціненна, оскільки та атмосфера, в якій зростає дитина, є невід'ємною ланкою розвитку і виховання маленької людини, завдяки якій вона вчиться, розвивається і вдосконалюється.

Актуальність обраної теми полягає у тому, щоб виявити безцінні можливості для формування у дітей різного віку любові до Батьківщини, поваги до праці і людей, виховання почуттів і емоційної культури дитини. Також не менш важливим є те, що в ході роботи розглядатиметься сучасна сім'я, її проблеми - великі і малі. Необхідно також згадати про духовні цінності і етичний клімат, про методи сімейного виховання і ті на перший погляд незначні деталі повсякденного спілкування, в яких народжується взаєморозуміння, йде важких і радісний процес виховання людини.

Об’єктом цієї роботи є сімейне виховання дітей.

Предметом є виховання дітей молодшого шкільного та дошкільного віку.

Мета роботи полягає у виявленні та дослідженні особливостей сімейного виховання дітей молодшого шкільного та дошкільного віку, а також визначення соціальних явищ, здатних вплинути на формування особистості дитини.

Відповідно до об’єкта, предмета і мети дослідження, були поставленні наступні задачі:

- Охарактеризувати вплив сімейного виховання;

- Дослідити зміст і структуру сімейного виховання;

- Виявити особливості впливу сімейного виховання на становлення особистості дітей молодшого шкільного та дошкільного віку;

- Висвітлити основні проблеми, що виникають у сім’ї протягом виховного процесу.

В процесі роботи використовувалися загальнонаукові методи - аналіз, синтез, порівняння, систематизація, зіставлення, узагальнення.

Що стосується практичного значення виконаної роботи, то вона може використовуватися студентами та викладачами для підготовки до уроків з педагогіки, її історії та розвитку, а також психологами для коригування виховного процесу та вирішення сімейних проблем.

РОЗДІЛ 1 Загальна характеристика сімейного виховання

1.1. Сімейне виховання як об’єкт історико - педагогічних досліджень

Насамперед, слід зазначити, що сучасний стан розвитку України характеризується зростанням інтересу до минулого народу, його виховних традицій, істо­ричних знань, до національної духовної ідеї, без якої немож­ливо зрозуміти минулий, теперішній і майбутній економічний роз­виток світу й окремих країн, людства чи конкретних націй.

Держава тією чи іншою мірою регулює всі сфери діяльності су­спільного організму. Однією із ключових проблем державотворен­ня є виховання молодого покоління з урахуванням усіх складових, усіх ланок, які виконували й виконують організаційну та виховну функції розвитку особистості. У реалізації цих завдань значне місце належить сім'ї як інституції, де дитина народжується, формуються основи її характеру, ставлення до праці, моральних цінностей. Батьки й матері є носіями суспільних норм, традицій, моралі, які передано з покоління в покоління і закріплено в життєвому досвіді дітей. Актуальність підвищення ви­ховного потенціалу сім'ї зумовлена тим, що сім'я як соціальний інститут відповідальна за весь комплекс відтворювання людини, вона є для дитини тією мікромоделлю суспільства, через яку за­своюється його духовна культура.

На сьогодні сім'я і вихован­ня дітей у сім'ї розглядаються в наукових дослідженнях як: соціальна, культурологічна, географо-демографічна, нормативно-правова, історична, педагогічна проблема. І вивчення її з позиції історико-педагогічного дослід­ження є досить актуальним. Сьогодні історико-педагогічні дослідження посідають чільне місце в науці України, університетській освіті. Важливо зазначити, що науковці здебільшого розглядають історіографічні аспек­ти педагогіки, зміст самої історико-педагогічної науки, висвіт­люють історико-педагогічні ас­пекти як інноваційні, розкрива­ють взаємозв'язок між розвитком історії педагогіки, педагогіки та історії культури, історичної нау­ки в цілому. Історіографія наукових до­сліджень проблем сімейного ви­ховання свідчить про їх важ­ливість на всіх етапах історич­ного розвитку народів світу.

Відомо, що у різні часи до проблем сі­мейного виховання зверталися філософи, політики, письмен­ники, вчені: представники філософської думки стародав­нього світу, діячі епохи Відро­дження Я. Коменський, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Песталоцці. За­рубіжна класична педагогіка в особі своїх кращих представників сприяла не лише розробці теорії становлення інституту сімейно­го виховання, а й реалізації його положень у різних країнах світу. Високо підніс ідею сімейно­го виховання видатний швей­царський педагог І. Песталоцці, знаменитий соціально-педагогі­чний експеримент якого цілком побудований на ідеї сімейного виховання. Механізм та умови його позитивного впливу на формування дитини, розвиток суспільного виховання і школи розкрив Песталоцці у таких своїх працях, як «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда навчає своїх дітей», «Керівництво для ма­терів» та інші. [13, с. 51]

З урахуванням досягнень класичної педагогіки в галузі сімейного виховання досліджу­валася історія сімейного вихо­вання в Україні. В умовах по­стійної боротьби українського народу за незалежність, за на­ціональні інтереси саме сім'я стала хранителькою і сповідни­цею тих педагогічних ідей і ви­ховних традицій, які живили і живлять українську педагогіку. На всіх історичних етапах роз­витку української держави українська сім'я виховувала дітей на на­ціональній основі, формувала в них національну свідомість, ро­зуміння історії і культури рідного народу. Виховні цінності сім’ї стали основою розвитку наукових засад сімейного вихованим в Україні. Фундамент його було закладено в працях таких мислителів як Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Петро Могила, у працях Г. Сковороди та інших.

З огляду на широке коло означених проблем можна зробити висновок, що такий складний, інтегрований, комплексний багаторівневий феномен, як сім’я і виховання дітей у сім’ї є актуальним завданням сучасного історико-педагогічного дослідження.
1.2. Про значення сім’ї у процесі формування особистості.

Як стверджує соціологія, сім’я - це мала соціальна група, основана на шлюбі й кровній спорідненості, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. На думку соціологів, сім’я тепер переживає кризу, наслідком якої є виникнення нових, нетипових виховних проблем, спричинених всілякими матеріальними й психічними труднощами, що їх переживає родина. Це, у свою чергу, послаблює її виховні можливості.

Важко не погодитись з тим, що значення сім’ї у вихованні дитини неможливо переоцінити, адже саме в сім’ї формуються перші уявлення дитини про життя, його ціннісні орієнтації, соціальні настанови. Саме в сім’ї дитина вперше соціалізується. Соцалізація охоплює всю сукупність обставин і чинників, що впливають на становлення й розвиток особистості. В результаті соціалізації особистість засвоює соціальні норми й цінності, прилучається до громадського життя. Сім’я формує риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини, співчуває їй, підтримує її довірливим емоційним спілкуванням. Тепло й затишок домашнього вогнища, взаємопорозуміння в сім’ї, співпереживання роблять людину більш стійкою. [2, с. 36]

Важливо зазначити, що від правильного сімейного виховання дитини залежить чи стане вона в майбутньому повноцінною особистістю, повноправним членом суспільства. Сімейне виховання - тривалий процес впливу на особистість дитини, що виражається в спрямованих діях з боку батьків для досягнення певного результату. Це й несвідомий вплив на дитину, який відбувається повсякчас у процесі спілкування батьків і дитини, і вплив, який чинить на дитину поведінка й приклад батьків. Результати такої сімейної взаємодії залежатимуть від впливу батьків на дітей і можуть проявлятись по-різному. В цьому разі в дітей формується тип поведінки, який відповідає ціннісним уявленням сім’ї. Кожна родина має свої ціннісні орієнтації. Словом і ділом батьки схвалюють поведінку дитини, що відповідає їхнім уявленням про добре. Якщо ж дитина чинить усупереч прийнятим у родині уявленням, то її соромлять, сварять, карають. І так день від дня у свідомість дитини вкорінюється система норм і правил, формується уявлення. Але дитина не засвоює повністю „морального кодексу” своєї сім’ї, вона пропускає його крізь особистий досвід й виробляє свій кодекс поведінки, взаємин, діяльності й додержується його через звички, а згодом - через внутрішню потребу. Такий спосіб прилучення до соціальної дійсності психологи називають підкріпленням.

В інших родинах дитина любить і поважає своїх батьків, визнає їхній авторитет, наслідує їх, орієнтується на їхню поведінку. У вихованні дітей потрібно створювати такі обставини й умови, коли дитина бачить зразки поведінки й діяльності дорослих. У сім’ях з міцними контактами між дорослими й дітьми панує поважне ставлення до дітей, що активно формує в останніх почуття колективізму, самостійність, доброзичливість. Наслідуючи поведінку батьків, дитина засвоює навички соціальної поведінки. Наслідування доброго формує в дитині добрі звички, виникає ефективна ідентифікація як спосіб прилучення до соціальної дійсності: для утворення звичок важливий справжній приклад, який можна наслідувати, бо одними словами сформувати звичку дуже важко.

Ще один спосіб соціалізації - розуміння - спрямова­ний на розкриття індивідуальності дитини. В сучасній гу­маністичній педагогіці розуміння - це проникнення у внутрішній світ дитини. Розуміння дитини означає цілісне сприйняття її такою, якою вона є, визнання за нею права бути самою собою. Розуміння сприяє формуванню само­свідомості дитини, становленню її як особистості, дає їй можливість проявити свій внутрішній світ, розв'язати свої проблеми. Найліпше не роблять батьки, якщо вони чуйно ставляться до потреб дитини, до всіх проявів її внутрішнього світу. Тільки доброта й розуміння в школі й родині, до­повнені ласкою й любов'ю близьких людей, сприятимуть формуванню високою рівня самоповаги, позитивної Я-концепції. Низький рівень самооцінки, самоповаги - на­слідок душевного дискомфорту, що трапляється в основному через нечуйне й неуважне ставлення дорослих. Хіба може в дитини розвинутися самоповага, якщо її (дитину) не поміча­ють, не підтримують, не хвалять за успіхи?

Перш за все, зміст соціального досвіду дитини залежить від конкрет­ної сім'ї, тому він суб'єктивно зумовлюється всією атмо­сферою батьківського дому. Щоб дитина почуватися захи­щеною, впевненою, здатною розуміти й робити добро, в цій атмосфері завжди має бути любов. Тонко реагуючи на лю­бов і ласку, діти гостро переживають їхній брак. Любов - це єдина сила, що дає можливість наблизитися до дитини, заглянути в її світ, а іноді душею з’єднатися з нею. Справжня батьківська любов учить людину культури по­чуттів, обов'язку, чуйності, розуміти добро, формує почуття. Любов, ласка, ніжність, які дитина сприйняла в ди­тинстві, допомагають їй у майбутньому правильно розв'я­зувати житейські проблеми.

Батьківська любов має супроводжувати людину все життя, хоча функції її з часом дещо змінюються. Батьківська любов - життєва потреба кожної людини. В міру дорос­лішання дитини батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки й збереження її внутрішнього, емоційного й психічного світу.

Любляча сім'я створює оптимальні умови для розвитку дітей. Це сім'я, яка досягла гармонійного взаєморозуміння з дітьми, де спілкування з ними - величезна радість, де пе­реважає позитивний, доброзичливий емоційний настрій. Розумна любов характеризується прийняттям дитини, по­єднанням позитивного емоційного ставлення до неї з ро­зумними вимогами. В здоровому психічному кліматі для дитини немає ніяких фіксованих ролей («кумир сім’ї», «жахлива дитина»). В люблячій родині дитина - помічни­ця, порадниця, завжди потрібна батькам. Тільки в люблячій сім'ї дитина може засвоїти моральну істину: «Любити - це означає насамперед віддавати коханій істоті сили своєї душі, творити для неї щастя». [2, с. 39]

Любов батьків до дитини виростає з любові батьків одне до одного. Людська любов - величезна сила. Хто це багатство примножує, той, виховуючи себе, виховує своїх дітей. Самовиховання - могутній спосіб впливу батьків на дітей. Насамперед, любити - означає відчувати серцем найтонші ду­ховні потреби людини. Ось ця здібність і передається при­кладом від батька й матері дитині без жодних слів і пояс­нень. Розвиток чуйності, здатності душі відчувати потребу комусь допомагати і є вихованням самого себе. В люблячих один одного батьків дитина вчиться бачити радість у тому, щоб зробити приємне іншому, а щастя віддавати цінується вище, ніж щастя брати. Вона вчиться такту, гуманності, вірності, ніжності, вчиться поважати близьких, співпережи­вати. Для цього батьки мають проявляти увагу до внутріш­нього світу дитини: чим вона цікавиться, що її радує, що засмучує. Любов, що прощає, любов терпляча формує мо­ральну поведінку дитини, вчить на любов відповідати лю­бов'ю.

Авторитет батьків наступна важлива умова успішного сімейного виховання. У люблячій сім'ї авторитет батьків - завжди на належному рівні. Своє ставлення до навколиш­нього життя, норми й правила поведінки діти часто запози­чують від батьків. Постійне прагнення мати перед собою авторитет, до якого в будь-яку мить можна звернутися по до­помогу, пораду, - одна з особливостей психічного складу ди­тини. Дитина, котра може ділитися своїми радощами й прикрощами з батьками, більш урівноважена, впевнена. А. С. Макаренко вважав, що без авторитету виховання немож­ливе. На його думку, смисл батьківського авторитету полягає в тому, що він не потребує жодних доказів і приймається як незаперечне достоїнство старшого, як його сила й цінність, видима дитячим оком. Бути авторитетним батьком - означає притягувати дитину силою й привабливістю своєї особистості, керувати нею й допомагати їй. Маючи опору й підтримку батьків, дитина одержує життєву впевненість, силу. Основою батьківського авторитету є любов, увага до дитини, турбота про неї. Авторитет батьків міцніє, коли дитина повсякчас ба­чить їхню високу моральність, культуру та ерудицію, терп­лячість і доброзичливість до навколишніх. Дитина якомога частіше має бути свідком зразкової поведінки й діяльності до­рослих, тоді вона зможе орієнтуватися на їхній приклад і формувати свої життєві цінності. Батьківський приклад і автори­тет - особлива форма передачі соціального й морального дос­віду старшого покоління молодшому, це найважливіший спосіб соціальної спадщини.

Відповідальні батьки думають про свій авторитет, стараються зміцнювати його, адже завоювати його важко, а втратити легко. Й допоможе в цьому батькам любов, взаєморозуміння й взаємодопомога, що разом створюють не­повторний мікроклімат у сім'ї, який впливає на емоційне самопочуття всіх її членів. Крізь призму такого мікроклімату дитина сприймає весь світ і своє місце в ньому. Залежно від того, як поводяться з дитиною дорослі, які почуття й ставлення проявляють до неї близькі люди, вона сприймає світ або як привабливий, або як такий, що її відштовхує. В результаті в неї виникає довір'я чи недовір'я до світу, що і є основою формування позитивного самовідчуття дитини. Емоційно-сприятливі стосунки в сім'ї стимулюють у всіх її членів почуття, поведінку, дії, спрямовані одне на одного. Благополуччя людини в родині переноситься на інші сфери взаємин (на ровесників у дитячому садку й школі, загалом на навколишніх). І навпаки, конфліктна обстановка в сім'ї, брак душевної близькості між її членами часто лежать в основі дефектів розвитку й виховання.

Таким чином, якщо батьки не поважають дитини через те, що вона має свою позицію, то цим вони не визнають індивідуальності її особистості. Ті, котрі поважають особистість ди­тини, рахуються з її думкою, потребами, інтересами, прагнуть зрозуміти смисл її вчинків, свої дії вибудовують не від якихось правил, а від дитини, її стану. В. А. Сухомлинський казав, що є якості душі, без яких людина не може стати справжнім вихователем, і на першому місці се­ред них - уміння проникати в духовний світ дитини. Цим умінням мають володіти і вчителі, і батьки. В сім'ї таке проникнення може ускладнитися, якщо її члени мають різні ідеали, переконання, що позначається на взаємовпливах. Водночас різновікове оточення допомагає дитині ширше проявляти свої емоційні та інтелектуальні можли­вості, швидше їх реалізувати. Така сім'я сприяє поступовому її прилученню до суспільного життя, розширенню її світогляду й досвіду. [12, с. 43]

Виховний вплив на дитину з боку батьків та інших до­рослих членів родини характеризується постійністю й три­валістю, тому-то й виховний процес тут здійснюється сло­вом і ділом, учинком і інтонацією, стихійно й спрямовано, повторюючись день у день. Проте, часто батьки недооцінюють значення неусвідомленого, неконтрольованого впливу на дітей. А це і манера поведінки, і вкорінені звички дорос­лих, їхній розпорядок життя і багато що інше, що так само впливає на соціалізацію дитини, її різнобічне пізнан­ня навколишньої дійсності, опанування навичок індивіду­альної й колективної роботи, прилучення до культури.

Для дитини внутрісімейні ставлення - перший специ­фічний зразок суспільних ставлень. Вони відбивають мо­ральну атмосферу життя сім'ї, її лад, стиль. У систему цих ставлень дитина залучається дуже рано. А це означає, що з малих років вона ознайомлюється з соціальними настановами, системою цінностей сім'ї, взаєминами між членами сім'ї й навколишніми людьми, їхніми моральними ідеалами, потребами й традиціями. Традиції так само, як і звичаї, є ще одним способом соціалізації дитини.

Сімейні традиції емоційно насичені, відбивають етнічні, культурні, релігійні особливості родини, професійну на­лежність її членів. Традиції завжди ґрунтуються на якійсь ідеї, цінності, нормі, досвіді родини. За своєю виховною суттю традиції настільки різноманітні, наскільки вони багатофункціональні, відрізняються великим динамізмом, тому що швидше реагують на вимоги сучасного життя, ніж зви­чаї й орієнтують поведінку дитини не тільки у звичних, а й у несподіваних ситуаціях. Наприклад, вихована в гуман­них традиціях дитина виявляє співчуття й доброзичливість не тільки до членів сім'ї, але й до інших людей, тварин і навіть до літературних героїв.

Збагачення змісту сімейних традицій сприяє повноцінній організації життєдіяльності сім'ї, забезпечує взаєморозуміння між її членами, особливо між батьками й дітьми. Передаючись із покоління в покоління, традиції адаптуються до сучасного життя. Приводом для їх виникнення може служити практично будь-яка матеріальна і/чи духовна діяльність у сім'ї (посадження дерева з нагоди народження дитини, святкування вступу дитини до школи, ведення сімейного фотолітопису тощо). Незмінним лишається призначення традицій: вони служать зміцненню родинних зв'язків, передачі таких особистісно й соціально цінних якостей людини, як любов, доброта, співчуття, взаєморозуміння, готовність прийти на допомогу тому, хто її потребує. Традиції задають певний напрям пове­дінки дитини і є основним засобом трансляції соціально-культурних цінностей, норм сім'ї, встановлення її зв'язків з навколишніми. Сімейні традиції різноманітні, багатофункці­ональні, специфічні, на їхньому тлі соціальний розвиток ди­тини відбувається більш успішно.

Варто зазначити, що світ людини багатоманітний, і вона живе в розмаїтому світі. Її світогляд, особливо в ранньому віці, повсякчас змінюється. До цього треба ставитися без упередження, розуміти, що людина проявляється як особистість тоді, коли вона може активно, вільно й гідно відстояти свою позицію чи зайняти іншу згідно зі своїми моральними пе­реконаннями. Це її природне право, що заслуговує поваги, адже світогляд «є внутрішнім чинником розвитку особис­тості, критерієм повноти й багатства творчого потенціалу людини. Можна сказати, що світогляд - це єдність світо­розуміння й саморозуміння людини». [2, с. 42]

Виховання вільної, розкріпаченої особистості, яка усві­домлює свою гідність і поважає гідність і свободу інших - головна мета сучасної гуманістичної педагогіки й школи, яка має будувати свою роботу в тісному співробітництві з батьками. Гуманізм у стосунках дорослих і дітей веде до розуміння внутрішнього самоіснування, самосвободи ди­тини, тобто до її духовної й моральної свободи. Така свобода робить людину досконалою й сильною, а аморальні дії - неможливими. Але така внутрішня свобода сама по собі не з’являється - вона виховується в процесі спілку­вання з іншими людьми й, найголовніше, з педагогами та батьками.

Отже, формування вільної особистості дитини можливе тільки там, де дитина визнається найвищою цінністю, а основними засобами виховання є добро, любов і ласка. Починається таке виховання в сім'ї, тому що її вплив, особ­ливо в початковий період життя дитини, набагато переви­щує всі інші виховні впливи. Успішність формування осо­бистості залежить насамперед від сім'ї. Сімейне виховання дає дитині всю гаму почуттів і уявлень про життя. Його сила й значення незрівнянні з жодним іншим, навіть з дуже кваліфікованим вихованням у дитячому садку чи в школі. Головним у сімейному вихованні є вимоги батьків та взаємоповага, що панують у сім'ї.


РОЗДІЛ 2 Особливості сімейного виховання дітей різного віку

2.1. Виховання учнів початкових класів на родинних традиціях українського народу

Звернімо увагу на те, що виховання учнів початкових класів на родин­них традиціях українського народу формується переважно під час проведення позакласних виховних заходів. Внаслідок чіткого визначення змісту, вибору форм і методів проведення виховної роботи в учнів утверджуються національна свідомість, почуття національної гідності, національ­ний менталітет. При ньому важливого значення на­буває врахування вікових та індивідуальних особли­востей учнів початкових класів. Завдання сім’ї полягає в тому, щоб, починаючи з раннього дитинства, розкривати сутність родинних традицій українського народу, їх практичну зна­чущість для дитини тепер і в майбутньому. Завдання ж школи - організувати раціональний, цілеспрямо­ваний, послідовний процес виховання учнів початко­вих класів на родинних традиціях як на уроках, так і в позакласній роботі; залучення батьків до проведен­ня виховних заходів; використання можливостей позакласних установ у вирішенні проблеми виховання дітей початкових класів на родинних традиціях. Форми взаємодії школи і сім'ї можуть бути різними: організація педагогічної освіти батьків, батьківські збо­ри, робота з батьківським активом, залучення батьків до підготовки та проведення позакласних заходів, робо­та батьківських комітетів, вивчення виховного по­тенціалу сім'ї, використання засобів масової інформації для висвітлення стану роботи з цієї проблеми. Важливим аспектом взаємодії школи і сім’ї є ор­ганізація педагогічного всеобучу, методологічною ос­новою якого є досвід родинної педагогіки, досягнення вітчизняної та зарубіжної педагогічної науки з питань родинного виховання. Найефективніші форми ор­ганізації педагогічного всеобучу батьків - лекторії для батьків, педагогічні і методичні консультації, конфе­ренції з проблем родинного виховання та ін. Під час планування роботи з педагогічного всеобучу важливо передбачити диференціацію (врахування соціального стану, віку, освіти батьків, сімейного мікроклімату, життєвої позиції, ставлення до школи тощо).

Найоптимальнішими формами взаємодії школи і сім’ї у вихованні учнів початкових класів на родинних традиціях українського народу є: батьківські збори, лекції, диспути, вечори запитань і відповідей, прес-конференції, усні журнали, конференції з обміну досвідом родинного виховання, читацькі конференції з питань обговорення проблеми родинного виховання, вечори сімейних традицій, виставки сімейних реліквій, родинних альбомів, прикладної родинної творчості, кулінарних виробів; конкурси, зустрічі поколінь. Успішне вирішення проблеми виховання учнів початкових класів на родинних традиціях українського народу можливо за умови взаємодії зусиль школи, сім’ї і громадськості, спрямованих на виховання у підростаючого покоління національної свідомості, патріотизму, громадянськості, спроможного репрезентувати Українську державу у європейській спільноті.

2.2. Сімейне виховання дітей дошкільного віку

Досліджуючи дану проблему, слід зазначити, що якщо ми серйозно хочемо змінити на краще стан моральності нашого суспільства, то маємо пам’ятати, що вихованість наших дітей, підлітків - результат копіткої щоденної роботи, а ще більше - результат тих реальних міжлюдських стосунків, у які включається дитина з перших днів свого життя і активним учасником яких вона залишається усі наступні роки. Відомо, що діти, особливо дошкільного чи молодшого шкільного віку, дуже схильні наслідувати поведінку дорослих. Це можна пояснити тим, що мала дитина ще не здатна критично аналізувати поведінку дорослих. Некритичність дитини особливо виразно виявляється стосовно батьків, які є для неї, як правило, незаперечним авторитетом, яких вона любить, у всьому їм довіряє. Також слід зауважити, що у колі сім'ї відбувається процес двостороннього спілкування, тобто спілкування між батьком і матір'ю та батьками і дітьми з ініціативи тих чи інших. Тут набувається соціально-психологічний досвід, який, в міру накопичення, веде до розширення діапазону спілкування і його поши­рення на інших, значущих для них людей. Отже, в міру того, як зростає дитина, відбувається динаміка спіл­кування, яка протягом дошкільного віку проходить кілька етапів: від потреби маляти у вчасному догляді, увазі і доброзичливості оточуючих до потреби у співробітництві з ме­тою досягнення як практичних ці­лей, так і отримання оцінки, визнан­ня його зусиль і досягнень (приб­лизно з першого року життя); усві­домленої потреби в повазі дорос­лих (з молодшого дошкільного віку); потреби у взаєморозумінні (старші дошкільники). Тільки задоволення цих потреб дитини дорослими зак­ладає фундамент їхнього взаємо­розуміння і гуманних взаємин як ни­нішніх, так і майбутніх. Життя засвідчує, що взаємини між людьми, зокрема між батьками і дітьми, не завжди бувають гуманни­ми. Гуманні взаємини, насамперед, це різновид мо­ральних стосунків, які виявляються в доброзичливості, довірі, повазі, турботі, допомозі, справедливості, непримиримості до зла, жорстокос­ті, насилля. Гуманність є способом міжособистісних стосунків, за яких кожний ставиться до іншого, як до самого себе. У цьому головний принцип гуманності.

У філософському розумінні гу­манізм тлумачиться як визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, на достойне життя. У психологічному плані сутність гуманності полягає в обумовленій моральними цінностями установці на інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті і співп­раці. Несформована або порушена гуманність стосунків між батьками і дітьми може призвести до форму­вання або дітоцентричного типу сім'ї, в якій центром загальної уваги і піклування буде дитина, що спри­чинить у неї споживацьке ставлен­ня до інших, у тому числі і до бать­ків, і байдужість до їхніх проблем: або до байдужості батьків стосовно задоволення природних потреб ді­тей та свідомого уникання ними до­помоги у вирішенні дитячих проб­лем, психологічного і фізичного на­силля над ними.

Треба виділити, що для дітей дошкільного віку най­більш авторитетними є батьки. Са­ме тому в основі їхньої самооцінки лежить ставлення до них батьків, тобто їхня самооцінка залежить від оцінки інших. У сім'ях, де велике значення надається зовнішнім атрибутам («щоб все було як у інших людей або ще краще»), а дитина «не дотягує» до встановленого стандарту, самооцінка, деформова­на відповідним ставленням батьків, лишає її віри в себе, в свої сили і здібності досягти того, чого вона могла б досягти. У неї поступово може сформуватися комплекс не­повноцінності, з яким доведеться боротися все життя. Є небезпека виникнення й над­мірної самозакоханості дитини. У маленьких дітей, як доведено нау­кою, стрижнем розумового процесу є сильна інстинктивна любов до се­бе і прагнення уникнути незадово­лення інших. Звикаючи до того, що вони постійно перебувають в центрі уваги, діти щиро вірять в те, що весь світ створений та існує заради них. Тому так важливо батькам спрямовувати нестримний потік ди­тячих бажань у потрібне русло і не допускати, щоб любов «до себе» переросла в Я-центровану поведін­ку. А це значить, що батькам варто постійно, але в тактовній формі, по­яснювати дітям, що інші люди також потребують уваги і мають право на задоволення своїх бажань і на за­доволення від життя. Тому кожен член сім’ї повинен турбуватися про інших, допомагати і служити їм. Та­ка турбота повинна переноситись і на інших членів суспільства. Досвід показує, що більшість батьків намагається виховувати ді­тей так, як виховували їх у дитинстві. Інколи сімейне виховання ґрунтується на бажанні компенсувати на дітях те, що батькам було в свій час недодане. Тільки об'єктивний, безпристрасний аналіз батьками власного дитинства дасть змогу їм зрозуміти, якою мірою отриманий досвід впливає на виконання ними батьківських функцій.

Також необхідно зазначити, що усі дошкільнята відчувають глибоке задоволення, радість, сором або смуток, коли дорослі хвалять їх за гарні вчинки. за виявлену доброту, чуйність у ставленні до інших чи дорікають за погані. Батьки знають, що позитивні оцінки дій і вчинків дитини, похвала дають добрі результати. Однак, оцінюючи поведінку дитини, дуже важливо давати їй змогу якнайчастіше переживати позитивні емоції, радість від зробленої нею корисної справи для навколишніх. Такі оцінки дорослих сприятимуть тому, що дитина поступово звикає відчувати настрій іншої людини, радіти з її успіхів, співчувати й допомагати в біді.

Щоб досягти успіху, у вихованні дитини, в час стрімких умов самого процесу виховання, батькам необ­хідно, не тільки засвоювати кращі надбання родинної педагогіки й оволодівати новими методами і прийомами. У сучасних умовах не­обхідна система виховання на осно­ві любові і логіки, її сутність базу­ється на тому, що ефективність ви­ховання досягається любов'ю, яка не означає вседозволеність, не тер­пить зневажливого ставлення, але в той же час є настільки сильною, що дозволяє дітям робити помилки і вчитися на них. Логіка ж зосеред­жується на наслідках, які є резуль­татом цих помилок. Ці наслідки в поєднанні з батьківським розумін­ням і співпереживанням дитячих проблем, болю і горя несуть у собі великий виховний потенціал, внас­лідок чого формується самооцінка дитини, її вміння вести себе і вияв­ляти емоції адекватно ситуацій, що виникли, грамотно вирішувати проблеми вибору, спонукає до об­думування своїх вчинків, а, отже, до відповідальності за них. У той же час, саме уміння батьків будувати стосунки з дитиною на основі любо­ві і логіки залежить від того, чи змо­жуть вони відчути радість від вико­нання батьківських обов'язків, чи будуть сприймати його як щось бу­денне. [16, с. 56]
2.3. Спілкування в сім'ї молодшого школяра

Сім'я, родина - найвища цін­ність на Землі, яка робить життя кожної людини щасливим, повноцін­ним, плідним. Але батьки повинні усвідомити, що вони виконують важ­ливу соціальну роль, адже кожна повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства. М.Г. Стельмахович розглядає родину як перше соціальне й емоційне мікросередовище, в якому розвивається та виховується людина з моменту її народ­ження. Виховний феномен, як і саму сім'ю, нічим замінити не можна. В.О. Сухомлинський писав: «У сім’ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростає пагін і гілки, і квітки, і плоди. Сім'я - це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави». [4, с. 39]

На сім'ю, родину покладається ряд найважливіших функцій: репродуктивна, економічна, побутова, ду­ховна, освітня, розвивальна, вихов­на. Найбільш дослідженою вітчиз­няними вченими є виховна функція сім'ї. Вона полягає у формуванні особистості дитини, розвитку її здіб­ностей, інтересів, світогляду, духов­ної культури, передачі дорослими членами сім'ї соціального досвіду. Б.Ф. Ломов із співавторами розгля­дають сім'ю як середовище, в якому дитина засвоює суттєві правила по­ведінки, вчиться правильно діяти в оточуючому її предметному та соці­альному світі згідно з виробленими у суспільстві формами і способами предметних операцій.

Відомо, що родина формує ставлення до праці, до іншої людини, до світу природного і надприродного, до суспільства, до себе самої. Досвід показує достатньо наочно, що ніякі виховні заклади, навіть найкращі, не можуть виконувати роль, яку ві­діграє сім'я у вихованні дітей, не можуть ефективно функціонувати без участі і допомоги сім’ї, без взає­модії з батьками. Саме родина вводить людину в світ соціальних відносин. Родина залишається тією вічною цінністю, що створює для людини відносно незалежне від соціальних катаклізмів середовище, атмосферу психо­логічної захищеності. Вона допома­гає подолати життєві випробування, дає реальну підтримку, вселяє віру у власні сили і краще майбутнє.

Як свідчать дослідження А.П. Баранова, О.І. Іванова та ін., сім'я:

- створює сприятливий емоцій­но-психологічний мікроклімат, зас­нований на неповторній близькості батьків з дітьми, яка неможлива в інших ситуаціях спілкування дітей з дорослими;

- формує характер, звички, ставлення до людей, праці, сус­пільства, природи та ін.;

- дає уроки життя в усіх його виявах, виконуючи своєрідне трену­вання у виконанні певних функцій.

Це досягається насамперед у процесі спілкування.

Питання сімейного спілкування дедалі частіше привертає увагу пе­дагогів, Психологів, соціологів, прак­тиків школи та дошкільних закладів. Дитина одночасно виступає і об'єктом, і суб'єктом спілкування - з одного боку, вона відчуває на собі вплив оточення, а з іншого - сама певним чином впливає на нього. Це дозволяє вченим стверджувати, що спілкування - особливий вид діяльності, який є неодмінною умо­вою формування особистості. Згідно з теорією Л.С. Виготського, психічний розвиток дитини з са­мого народження визначається со­ціальними закономірностями; най­важливіше місце у взаємодії люди­ни з навколишньою дійсністю зай­має спілкування. Вчений зазначає: «...спілкування з дорослими є ос­новним шляхом виявлення особис­тої активності дитини...».

Значення спілкування в сім'ї школяра та вплив його на пізна­вальну активність вивчали О.І. Бакін, І.В. Комановський, Л.В. Бурова, З.О. Огороднійчук, Ш.О. Амонашвілі, А.В. Мудрик, В.О. Сухомлинсь­кий, А.С. Макаренко, В.С. Грехнєв, П.М. Щербань та ін. Весь виховний процес у сім’ї - це насамперед постійне спілкування. Від того, як воно складається і розвивається, залежить її психологічний мікроклі­мат у сім'ї, формуються особистість дитини, її інтереси тощо. Спілкування під час спільних за­нять батьків з дітьми, на думку О.І. Бакіна, є найкоротшим і надій­ним шляхом формування пізна­вального інтересу в дітей в умовах сім’ї. Це сприяє появі різнобічних ін­тересів, покращує успішність дітей, позитивно впливає на формування і розвиток особистості.

Важливою є думка З.О. Огород­нійчук, яка зазначає, що розвиток цікавості та допитливості дітей, як основи формування пізнавального інтересу, залежить саме від батьків, які спрямовують, виховують та ко­ригують їхню пізнавальну діяльність.

Л.В. Бурова констатує, що пізна­вальна активність школяра прояв­ляється в постійній співпраці з до­рослими, але за умови, якщо з боку педагога немає тиску, якщо пізнан­ня будується на інтересі до предме­та пізнання або змісту навчання.

Вивчаючи роль сімейного спілку­вання в формуванні особистості молодшого школяра, його навчанні та вихованні, А.А. Бодальов виділяє такі специфічні риси спілкування, якими доцільно було б керуватись у нашому сьогоденні:

1) міжособистісні контакти з батьками, які виникають у ранньому дитинстві, відрізняються від усіх ін­ших контактів найбільшою трива­лістю, стійкістю, неперервністю;

2) зв'язки, які об'єднують молод­шого школяра з батьками, різнома­нітні й визначаються родинними почуттями, спільним проживанням, ха­рактером і змістом спілкування, формами організації життєдіяльнос­ті (побутова праця, дозвілля) та ін.;

3) почуття батьківської любові у батька і матері та відповідне став­лення школяра надають їхньому спілкуванню глибокої емоційності й довіри.

Досліджуючи питання педагогіч­ного спілкування, В.С. Грехнєв з'ясу­вав, що зміни в суспільстві, які відбу­лися, дали нам прискорену фізіоло­гічну дорослість (акселерацію), значну поінформованість, більш ви­соку матеріальну забезпеченість батьків частини дітей, збільшення кількості малодітних сімей, високий освітній рівень батьків і їх високу со­ціальну активність. Все це негатив­но вплинуло на виховний процес у сім'ї. У частини дітей з цих причин громадянське становлення відбува­ється зі значним запізненням, для багатьох із них характерні політична наївність, споживацьке ставлення до життя, прагматизм.

Із плином часу проблеми сімей­ного виховання ускладнюються. Як зазначає В.А. Семіченко, останнім часом збільшилася кількість дітей, що тривалий час залишаються без догляду дорослих, батьків та вихо­вателів. Це пояснюється тим, що ни­ні родина переживає важкі часи - ідеологічну та професійну переорі­єнтацію, пошуки нової роботи, виз­начення нових життєвих пріоритетів, а також нерозвиненість соціальних інститутів. Погіршилася соціальна робота з дітьми: кількість спортив­них секцій, гуртків спортивного, культурного, оздоровчого характеру значно скоротилася. А ті, що функці­онують, втратили державну під­тримку, стали платними, тому далеко не кожна родина може собі доз­волити віддати туди дитину. [4, с. 40]

В нинішніх соціальних умовах (прискорений режим нашого життя, справи, робота, потік інформації, домашні клопоти) стає помітним брак спілкування дорослих з дітьми в сім'ї. Це підтверджується дослід­женнями М.Г. Колодєзнікової (1993), в яких виявлено, що батьки причи­ною цього називають відсутність вільного часу. Хоча діти вважають, що час для спілкування з ними батьки при бажанні можуть знайти. Успішність сімейного виховання значною мірою визначається актив­ністю участі кожного з батьків у вихо­ванні, частотою їх спілкування з діть­ми і характером взаємовідносин між ними. Втім наші дослідження свід­чать про те, що основний тягар ви­ховної роботи в сім'ї лягає на жінку-матір. Хоча А.А. Бодальов у своїх дослідженнях відзначає більш висо­ку ефективність сімейної педагогіч­ної праці батька. Він вважає, що ви­сокий показник інформаційного зміс­ту довільного спілкування з батьком сприяв підвищенню суспільної ак­тивності дітей, самооцінки. Активна участь батька в сімейному вихованні суттєво впливала на поведінку і нав­чання дітей. І хоча показники спілку­вання, участі у вихованні батьків бу­ли значно нижчими, ніж у матерів, але їхня виховна діяльність мала більший коефіцієнт корисної дії по­рівняно з діяльністю жінок.

Реалізація функцій спілкування в сім'ї залежить від виховного по­тенціалу, тобто комплексу умов і за­собів, які визначають педагогічні можливості сім'ї. Цей комплекс включає матеріальні і побутові умо­ви, структуру сім'ї, характер стосун­ків між її членами, рівень педагогіч­ної та загальної культури батьків, особливості процесу сімейного ви­ховання.

М.Г Колодєзнікова виділяє такі компоненти виховного потенціалу сім'ї:

1) соціальна характеристика сім'ї: забезпечена, малозабезпече­на, незабезпечена; повна, неповна, багатодітна, малодітна;

2) внутрісімейні взаємини, що ґрунтуються на взаєморозумінні й взаємоповазі або на пригніченні особистості та почутті страху та ін.;

3) стиль сімейного виховання: ставлення батьків до дитини, харак­теристика контролю за її діяльністю, висунення вимог, форми заохо­чення і покарання.

Дослідниця також зауважує, що виховний потенціал кожної окремо взятої сім'ї виключно індивідуаль­ний. Але за наявністю і розвитком компонентів виховних можливос­тей умовно можна виділити три гру­пи сімей: сім'ї з високим, середнім та низьким рівнями виховного по­тенціалу. Далі М.Г. Колодєзнікова визна­чає дидактичний (навчальний) по­тенціал сім'ї як «комплекс способів, засобів і прийомів батьківського впливу на розвиток пам'яті, мислен­ня, мови, спостережливості, орієн­тування, які становлять основу інте­лектуального розвитку особистості». В дослідженнях А.І. Захарова, С.В. Кондратьєвої, М.Г. Панкратової, А.Г. Харчева та ін. авторів в окремих сім'ях виявлені недоліки спілкування батьків з діть­ми - конфліктність, наявність пси­хологічних бар'єрів у спілкуванні, обмеженість його змісту.

Які знання необхідні для успіш­ного виховання в родині? Це насам­перед знання психології. Саме вони дають можливість збагнути об'єк­тивні закономірності розвитку дити­ни, специфіку проявів цих законо­мірностей у різні вікові періоди; зро­зуміти індивідуальність дитини, з'ясувати психологічний зміст своїх помилок, труднощів у вихованні. Для подолання проблем необ­хідно підвищувати виховний потен­ціал сім'ї, цілеспрямовано орієнту­вати внутрісімейну взаємодію. Ефективну допомогу сім'ї у вирі­шенні даних проблем повинна надати школа. На перший план висту­пають взаємодія школи, вчителя із сім'єю, спільна робота вчителя і батьків, яка зумовлена спільністю цілей виховання дітей.

На це в своїх дослідженнях звер­тає велику увагу В.С. Грехнєв (1990). Він вважає, що сфера спілку­вання учителя з батьками учнів особливо заслуговує на увагу. Адже від узгодженості зусиль і єдності ви­мог до учнів у сім’ї й школі значною мірою залежить підвищення ефективності виховання. Незважаючи на певну кількість наукових досліджень, присвячених спілкуванню в сім'ї молодшого шко­ляра, багато аспектів означеної проблеми потребують подальшої розробки, а саме: недостатньо вив­чені умови, тривалість та зміст спіл­кування в сім’ї молодшого школяра, ступінь усвідомлення батьками ін­тересів дітей, володіння відомостя­ми про частотність їхнього спілку­вання з вчителями щодо проблем виховання.


ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ


З огляду на широке коло означених проблем можна зробити певні висновки:

1. що такий складний, інтергований, комплексний багаторівневий феномен, як сім’я і виховання дітей і сім’ї є актуальним завданням сучасного історико - педагогічного дослідження;

2. Щоб досягти успіху у вихованні дитини в час стрімких умов процесу виховання, батькам необхідно не тільки засвоювати кращі надбання родинної педагогіки, а й оволодівати новими методами і прийомами виховання;

3. Також необхідно зазначити те, щоб уникнути в сім'ях непорозумінь, зберегти здоров’я молодих батьків і їхніх дітей, молодим сім'ям обов'язково потрібна педагогічна та психологічна допомога. На мою думку, її ефективність залежатиме від глибокого вивчення педагогічних проблем сім'ї та їх повного враху­вання всією педагогічною системою, звичайно, за умови допомоги й підтримки з боку держави та всіх її соціальних інститутів. Проте, розгляд питання виховання дітей в сучасній молодій сім'ї у світлі педагогічних проблем не дає підстав зробити висновки про загальну безпорадність молодих батьків як перших вихователів своєї дитини. Акцентування проблем необхідне, щоб привернути увагу до них та пока­зати можливі наслідки педагогічних помилок (особливо коли йдеться про найвідповідальніший і найвразливіший період у розвитку дитини - до­шкільний вік) та можливості вдосконалення виховної функції сучасної молодої сім'ї.

4. Звичайно, дітей треба вчити розрізняти добро і зло, формувати в них критичне, непримиренне ставлення до тих, хто керується антигуманними поглядами та нормами моралі. Однак формування у дитини правильної життєвої позиції, активної протидії злу можливе на основі виховання у неї передусім поваги до людей, вміння самостійно зрозуміти добро, відрізнити його від злого, негідного. Зрозуміло, що такі риси формуються у юної особистості під впливом багатьох чинників. Однак вирішальну роль у цьому плані відіграють реальні людські взаємини у сім’ї. Саме у сім’ї складаються і поступово змінюються ті або інші життєві установки особистості, котрі й визначають сутність її духовності, її моральне обличчя.

5. Сфера етичної дії сім'ї на дитину практично така ж широка, як і діапазон суспільного виховання. Сім'я має в своєму розпорядженні неоцінимі можливості для формування у дітей любові до Батьківщини, поваги до оточуючих. Проте у неї є обов'язки, які властиві їй в набагато більшому ступені, ніж школі, яка також впливає на розвиток і становлення особистості дитини. До числа таких обов'язків, перш за все, відноситься виховання почуттів, емоційна і духовна культура дитини.

6. Сімейне виховання дає дитині всю гаму почуттів і уявлень про життя. Його сила й значення незрівнянні з жодним іншим, навіть з дуже кваліфікованим вихованням у дитячому садку чи в школі. Головним у сімейному виховані є вимоги батьків та взаємоповага, що панують у сім'ї. Отже, формування вільної особистості дитини можливе тільки там, де дитина визнається найвищою цінністю, а основними засобами виховання є добро, ласка, любов, повага і взаєморозуміння.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


1. Алєксєєнко Т. У чому сутність гуманних взаємин батьків і дітей? // Педагогіка. - № 6. - 2000. - С. 33

2. Аметова Є. Р. Про значення сім’ї у формуванні вільної особистості дитини // Педагогіка і психологія. - № 2. - 2006. - С. 36

3. Боришевський М. Й. Сімейне виховання як гарант морального становлення особистості // Рідна школа. - № 4. - 1995. - С. 4

4. Вікторенко І. Спілкування в сім’ї молодшого школяра // Рідна школа. - № 9. - 2001. - С. 39

5. Зязюн І. А. Культура і культурна політика // Рідна школа. - № 12. - 1994. - С. 26

6. Киричук О. Концепція виховання підростаючих поколінь суверенної України // Радянська школа. - № 5. - 1991. - С. 38

7. Максимова Н., Порох Л. Вплив школи на виховання дітей у сім'ї // Педагогіка. - № 7. - 2000. - С. 39

8. Марушкевич А.А., Постовий В.Г., Алексєєнко Т.Ф. та ін. Родинна педагогіка: Навчально-методичний посібник. - К.: Видавець ПАРАПАН. - 2002. - 216 с.

9. Огороднійчук З. О. Виховання пізнавальних інтересів в сім'ї // Початкова школа. - № 7. - 1986. - С. 28

10. Постовий В. Г. Сім'я і діти. - К., 1997. - 53 с.

11. Страшний В. Взаємодія школи і сім'ї // Школа і родина. - № 7. - 2001. - С. 56

12. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. - К.: Радянська школа, 1978. - 268 с.

13. Федяєва В. Сімейне виховання як об’єкт історико-педагогічних досліджень // Шлях освіти . - № 2. - 2004. - С. 50

14. Гребенников И. В. Семья и школа: Пособие для родителей. - М.: Просвещение, 1985. - 270 с.

15. Диалоги о воспитании: Книга для родителей / Под ред. В. Н. Столетова; Сост. О. Г. Свердлова. - 3-е изд., доп. - М.: Педагогика, 1985. - 288 с., ил. - (Библиотека для родителей).

16. Зверев О. Л. Семейная педагогика и домашнее воспитание. - М.: Академия, 2000. - 160 с.

17. Каптерев П. Ф. О семейном воспитании. - М.: Академия, 2000. - 168 с.

18. Мир детства: Младший школьник / Под ред. А. Г. Хрипковой; Отв. ред. В. В. Давыдов. - 2-е изд., доп. - М.: Педагогика, 1988. - 272 с.: ил. - (Библиотека для родителей).

19. Никитин Б. Мы и наши дети. - М.: 1980. - 224 с.

20. Павлов А. Для бесед с родителями. Десять ошибок в воспитании, которые все когда - нибудь совершали // Воспитание школьников. - № 8. - 2001. - С. 36



21. Панова О.И. П.Ф. Лесгафт: о семейном воспитании // Педагогика № 10. - 2002. - С.76


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка