Сховатися од долі – не судилось (життєвий І творчий шлях Василя Стуса) Мета



Скачати 102.54 Kb.
Дата конвертації30.04.2016
Розмір102.54 Kb.
СХОВАТИСЯ ОД ДОЛІ – НЕ СУДИЛОСЬ

(життєвий і творчий шлях Василя Стуса)



Мета: ознайомити учнів із життям та поетичною творчістю нездоланного поета, зрозуміти його трагічну долю, силу волі й стійкість духу, готовність до ризику у відстоюванні принципів; виховувати почуття національної гідності , любові до України.

Тип уроку: урок – дослідження.

Обладнання: мультимедійний комплекс, презентація до теми уроку, ілюстрації до обкладинок збірок поета.

Епіграф:

Ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай – ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

В.Стус


Хід уроку

Звучить «Патетична соната» Бетховена.

Учень читає поезію В.Стуса «Сховатися од долі – не судилось».

Вступне слово вчителя.

6 січня. Надвечір’я. З нетерпінням ми поглядаємо на небо, шукаючи першу зірочку, адже вона сповіщає, що народився Син Божий. Він народився, щоб наші гріхи взяти на себе, перейняти наші страждання, болі, переживання, змусити кожного з нас подивитися на себе збоку, проаналізувати свої думки, вчинки. Він ніс свій хрест. Ніс без нарікань. Він був людиною, і його боліла кожна рана, а цвяхи забивали йому просто в серце. Він страждав за нас, за наші ненависні думки, злі вчинки, бажання недоброго один одному. Пройшли віки, але люди не покаялись. Гординя, ненависть, злоба, підступництво все більше володіють душами людей.



Учень.

А 6 січня 1938 року на небі появилася нова зіронька. Вона сповістила про народження нової людини. Це народився син людський, у сім’ї Стусів появився хлопчик. А оскільки він народився 6 січня, ангелом – охоронцем вибрали святого Василя. Народився Василь Стус у селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. «Мабуть, доля сина споріднена з Христовою долею», - сказав якось його батько Семен.



Учениця.

Батьки Стуса були селянами. Переслідувані владою, у 1939 році вони переїхали на Донбас, де у тяжких злиднях проходить дитинство та юність Василя. У місті Сталіно (нині Донецьк) батьки працюють на одному з хімзаводів. А в 1940 році перевозять до міста дітей (до речі, Василь був четвертою дитиною в сім’ї). Перша біда прийшла до них у 1944 році – на міні підірвався старший брат, трохи пізніше помирає старша сестра від менінгіту. У 1954році закінчує середню школу зі срібною медаллю та вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет. У 5-6 класі знав напам'ять всього «Кобзаря» Шевченка.



Учитель.

Марив музикою, і за відмінне навчання у 7 класі батько купив Василеві гітару. Підліток захопився творчістю й особистістю Бетховена: «Які пречудові в нього сонати!Яка це була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці – і він – один проти цього світу – перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме таким мене, як я є, як мене мати породила – або вб’є, знищить мене». Саме тоді й формувався його мужній характер, прометеївська наполегливість. За всіх лихих обставин вистояти, бути самим собою, не загубити людської й національної гідності. У 9 класі прочитав поему «Мойсей» І.Франка, під впливом якої вирішив бути літератором.



Учень.

З 1954 по 1959 роки навчався в Донецькому педагогічному інституті, відвідував літературну студію. Стуса дуже бентежило неповноцінне функціонування української мови на Донбасі. Тому, закінчивши інститут, їде працювати вчителем української мови та літератури «на справжню Україну» - Кіровоградщину. Був призваний до війська. Після служби в армії на Уралі вчителює у місті Горлівка (школа 23) на Донбасі та працює літературним редактором у газеті «Соціалістичний Донбас».



Учитель.

У 1963 році органічно вливається в рух «шістдесятників». А що це за рух? З’ясувати це нам допоможе бібліотекар селищної бібліотеки Стружка О.О.

У цьому ж році вступає до аспірантури Інституту літератури імені Т.Шевченка АН УРСР, спілкується з молодими інтелігентами, які закликали рятувати Україну від духовного знищення, від придушення прав людини, меншовартості української культури. Підготував збірку «Круговерть» (повідомлення учениці про збірку).

Дебютна збірка «Круговерть» відзначається критеріями добра, справедливості, любові до народу й України. Вона засвідчила талант митця, який прагнув пізнати незвідані горизонти життя, відшукати своє місце у ньому, щоб «упасти зерням в рідній борозні». Автор захоплюється красою й гармонією світу, сповідує високі ідеали : «Коли ти вірити в добро не звик, то віруй в землю».

Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції. Був заарештований його друг Іван Світличний. На початку вересня на перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус підтримав протест Івана Дзюби та В’ячеслава Чорновола проти цих арештів. А вже наприкінці місяця Стуса відраховують з аспірантури, звинувативши « в систематичному порушенні норм поведінки аспірантів», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ – протест. Стус вважав, що мовчанка є злочином.

З цього часу він працює на різних роботах – то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то інженером з технічної інформації, але скрізь його звільняли без будь-яких пояснень. Усі ці події відображу ні в поезії «Не можу я без посмішки Івана». (Учні читають та аналізують поезію).

Поезія присвячена критику, поету-побратиму В.Стуса Івану Світличному, де поет відтворює складний образ часу, світ почуттів і переживань, звинувачує тоталітарну систему, яка «окрала спокій». Він звинувачує псевдо правдолюбів, тих, хто не зважується боротися, щоб жити. У поневоленої України він просить пробачення за пасивність земляків, бо ніхто не став на захист Івана Світличного. Тому рідний край називає «вітчизною боягузів і убивць», «проклятим краєм».

Перед нами постає відповідь на запитання: у чому полягає сутність людського існування, як боротися за визволення України, людського духу.

Так напередодні шлюбу з Валентиною Попелюх у 1965 році Василь став безробітним. Кохання окрилює його, надає сили і натхнення. (Учні читають напам’ять поезію «Весняний вечір. Молоді тумани»).

Митець відтворює сцену побачення, передаючи діалог закоханих, який відбувається на відстані часу, що не може стерти глибоких почуттів. Пам’ять про першу зустріч зігріває душі обох немолодих людей.

У 1966 році збірка «Круговерть» заборонена, а друга «Зимові дерева» не дозволена до друку .

Виступивши над могилою по-звірячому вбитої української художниці Алли Горської у 1970 році, Стус прирікає себе на подальшу мученицьку долю. Аллі Горській поет присвятив поезію «Ярій, душе, ярій, а не ридай». (Учні читають та аналізують цю поезію).

Цю елегію Стус проголосив над свіжою могилою Алли Горської, яка в 1970 році трагічно загинула за нез’ясованих обставин. Поет звертається до душі, аби вона не ридала, а яріла, тобто виражала гнів, ненависть до ворогів, які жорстоко вбили «сонце України». Біла стужа, червона тінь калини протиставляється чорній тіні вод, що уособлює світ зла. Горстка борців уподібнюється кетягу калини. Митець усвідомлює фатальну долю борців за волю України, але ніщо не може зупинити їх на цьому шляху.

А в 1970 році виходить третя збірка поезій «Веселий цвинтар». (Аналіз збірки учнями).

Вірші цієї збірки присвячені пам’яті вбитої художниці Алли Горської. Автор показую абсурдність дійсності, доводячи, що радянське суспільство в часи застою перетворилося на театр абсурду. Стус наголошує, що людина в такому суспільстві ніхто, бо втрачено всі гуманістичні цінності. Але поет не втрачає свого «я».

Але нарікати на свою долю поет не збирається. Він був духовно незламний, бо розумів, що «життя – одне стернисте поле». Це було його життєве кредо, яке він висловив у поезії «Церква святої Ірини». (Учні читають напам’ять та аналізують цю поезію).

7 вересня 1972 року Василя Стуса засуджено за наклепницькі антирадянські листи, вірші. Його жорстоко покарано: 5 років таборів суворого режиму (Мордовія) і три роки заслання (Колима). Але Стус не зігнувся, бо розумів, що терпіння – неабияка сила, що «шліфує» людину, яка повинна все пройти і винести, бо це її хрест.

(Читання та аналіз поезії «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує»).

Продовжує писати вірші, вивчає французьку та англійську мови, володіє німецькою мовою та всіма слов’янськими, перекладає Рільке.

Учениця.

Влітку 1979 року повертається до Києва і вступає до Гельсинської спілки, працює формувальником на заводі в цеху лиття. Через хвороби, набуті у в’язниці, не витримав фізичного навантаження, звільнився. Потім працює на взуттєвій фабриці. У травні 1980 року знову обшук на квартирі, арешт, а восени суд і ще суровіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і п’ять заслання. (До речі, адвокатом на судилищі Стуса у 1980 році був тоді нікому не відомий Віктор Медведчук). Стус усвідомлює, які випробування випадуть на його долю. (Прослуховування аудіозапису поезії «У цьому полі синьому, як льон»).

Учитель. А що ж це за синє море?

Учень. Це просто якийсь казковий образ рідної землі, поле синє, як льон, як синє українське небо. І ось ввижається поетові в цьому полі, де він один, сто тіней, сто чорних тіней, символ небезпеки, загрози. Страх закрадається в душу ліричного героя. Закрадається сумнів, думка: «…а може вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт згорнуть?». Та це лише хвилинний сумнів. Нехай у цьому полі, синьому, як льон, «супроти тебе- сто тебе супроти» - нехай заборона, боротьба, прокльони. Із глибини єства людини вириваються тверді упевнені слова: «Ні. Вистояти. Вистояти. Тільки тут. У цьому полі, що наче льон».



Учитель.

Другий строк поет перебував у Пермських таборах. Життя пекельно нестерпне, постійні карцери, хвороби, утиски табірної адміністрації. Але він терпів. Йому марилась Україна, мати і дружина. Ці три сонцеликих жінки благословляли поета на подвиг і не відпускали його в країну темряви і вічної розлуки. «Ти мене даремне, леле, в світ неправди привела», - єдиний докір, кинутий матері. «І добре, що не зуміла мене од біди уберегти», - бо лиш мати уміє зрозуміти і добре, що вона не бачила всіх його страждань. У листах до неньки писав: «Не оплакуй моїх фотокарток, мамо. Це щастя – мати таку долю, як у мене. Почуваю себе добре, бо нікому не робив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі».

Перебуваючи на засланні в Колимі, Василеві та земля пахне чебрецем, рутою та м’ятою (Читання та аналіз поезії «На Колимі запахло чебрецем»).

З приїздом коханої Колима навіть запахи змінює: пахне чебрецем, рутою, м’ятою і кропивою. Маленький синок прощається з батьком. І тепер це все залишається тільки у спогадах.

У тяжкий час розлуки з ріднею землею Василеві Стусеві Україна бачилась у всьому: у табірному житті, похмурих північних пейзажах. В уяві поета серед холодної сибірської зими виник образ рідної калини. Але вона на «чужинецькій землі» зацвітає не червоними, а «рудими слізьми». (Читання та аналіз поезії «На колимськім морозі калина»).

У поезії чи не вперше цвіт калини порівнюється зі сльозами, та ще й рудими- припалений вогнем колір червоної калини викликає асоціацію з кривавими слізьми. Осонцена днина символізує духовність. Автор переноситься в спогади про рідну землю, де дзвоне сонце і радощі. Знову виникає картина чужих колимських снігів, де безгоміння, безлюддя. Але поет вдячний таким оманливим видінням, бо понад усе любить свою Батьківщину.



Учениця.

На захист Стуса виступив всесвітньо відомий німецький письменник Генріх Белль. Полегшити долю політв’язня намагався й російський академік Андрій Сахаров. Та влада була немилосердною. Українського поета Василя Стуса Г.Белль у 1985 році висунув на здобуття Нобелівської премії за збірку «Палімпсести». (Повідомлення учня про збірку).

Назва цієї збірки символізую безсмертність подвигу творця, незнищенність мистецького слова. Палімпсестами у давнину називали пергамент, на якому стертий первісний текст не зникав, прочитувався за новим текстом. Так стирали історичну пам’ять українського народу, але вона знову й знову відроджувалась. Поет торкається проблеми життя і смерті, моральної відповідальності за скоєне зло у світі. Він замислюється над сутністю людського буття, свого місця у житті : «Як бути? Як жить?».

(Прослуховування аудіозапису «Верни до мене, пам’яте моя»).

Але Нобелівську премію присуджують тільки живим. Василеві Семеновичу того дня діждатися не довелося. Михайло Горбачов не знав, що робити: тримати майбутнього нобелівського лауреата за гратами чи все ж таки звільнити «особливо небезпечного політичного злочинця».

Учитель.

Адміністрація табору особливо жорстоко ставилася до поета. Влада жорстоко розправляється з тими, хто не пішов на компроміс із совістю. (Читання напам’ять й аналіз поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я»).

Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування, не клонитися перед суддями і не набратися «скверни, ненависті, прокльону, каяття». Усвідомлення своєї правоти допомагає йому чесно до кінця пройти мученицький шлях з вірою, що з народом він порідниться, поєднається хоча б у смерті. Адже стан душі поета, його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це і сам каже В.Стус: «Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив коло землі».

Поет сумував за Україною, за рідними, чекав на листи коханої, на будь-яку вісточку і просив у Бога, щоб рідна земля з’явилася йому бодай у «зболеному сні». Він згадує «Україну, де сонця хлюпочуться в озерах, сині ниви, хлюпіт хвиль». І ця згадка порятує йому душу.

(Читання й аналіз поезії «О земле втрачена, явися»).

Але ніщо не змогло зламати загартованого духу поета. 28 серпня 1985 року тюремники кидають Стуса в карцер на 15 діб. Василь оголосив голодування. Через тиждень з 3 на 4 вересня Стуса не стало. Ніхто не знає справжнього кінця: чи то серце, чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя. 47-річного поета, який половину свого життя (23 роки) провів у неволі було поховано в безіменній могилі зі стовпчиком №9. Комуністичний режим виявився безсилим та нікчемним перед незламністю духа Василя Стуса, котрий вірив у своє повернення на Україну.

ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай – ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

Він так хотів «упасти зерням в рідній борозні»:

То ж дай мені дійти і не зотліти,

дійти – і не зотліти-дай мені!

Дозволь мені, мій вечоровий світе,

упасти зерням в рідній борозні.

І все-таки син поета Дмитро Стус домігся перепоховання батька, тіло поета відшукали на безіменному кладовищі і поховали на Байковому цвинтарі у Києві разом з його побратимами – Юрієм Литвиним та Олексою Тихим.

Він реабілітований «за відсутністю складу злочину».

Це людина рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Саме таким і виховував свого сина Дмитра. (Учні читають листа Стуса до сина).

Поет Василь Стус розумів, що в кожного своя доля, що кожен несе свій хрест. Як би ти не хотів, сховатися од долі нікому не вдасться.

Василь Стус зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю й лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть.



Підсумок уроку.

Питання до учнів.



  • Чому ж життя Стуса склалося так трагічно?

  • Чому поет повинен був приносити себе в жертву?

  • Що цінував Василь Стус понад усе в житті?

  • Якою хотів бачити Україну Василь Стус?

  • Про яких людей кажуть: «Такий, як Стус»?

  • Чи важко бути такою людиною?

  • Чи треба бути такою людиною?

Сьогодення… Чи необхідно нам задуматися над порожниною в душах? А щоб ті душі не були такими спустошеними, над чим слід замислитися,що необхідно зробити?(Учень читає вірш І.Тулунтая «Нам би про душу хоч не забути»).

Ми впевнені, що благословенна Богом земля - Україна стане міцно на ноги. А може, такою хотів бачити Україну Василь Стус? (Виконання пісні «Україна» ).


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка