Шкільні формули: мистецтво застосування



Скачати 132.29 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір132.29 Kb.
Шкільні формули: мистецтво застосування

http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=35026



Робота програміста і шамана має багато спільного:
обидва бурмочуть незрозуміле, виконують дивні дії
і не можуть пояснити як воно працює.
Сучасний гумор.

Може воно й у педагогіці так само: шкільний механізм то працює, а то без видимих причин «пробуксовує»? Невже і «дух розумового прозріння» живе вільно і відвідує ті голови, котрі сам захоче?

Ось, візьмемо підготовчі заняття до ЗНО. Вони є технологічно грамотними, якщо акцент робиться на активну практичну роботу випускників під «патронажем» вчителя. Тобто, вчитель не відтворює стандартні урочні заняття, а організовує учнів до пошуків у конспектах та посібниках тих, вивчених раніше зачіпок, котрі й забезпечують успішне виконання різноманітних завдань.

Відомо, що у видатних тренерів завжди присутній не тільки талант спортивного, але й життєвого наставника. Останнім часом освітнього керівника, котрий поєднує в собі такі риси називають КОУЧЕМ. З усіх його освітніх, культурних та виховних здатностей базовим є вміння грамотно підбирати підготовчі завдання. А ще вміти «засипати» учня низкою взаємопов’язаних запитань кожного разу, як той зустрічається з труднощами у виконанні якогось завдання. Питання є допоміжним інтелектуальним «інструментом» реалізації потенційних можливостей учня до застосування стандартної теорії у практичній сфері. Ще вищим педагогічним «пілотажем» є здатність вчителя навчити учнів ставити цільові запитання самому собі.

Так, от одна дівчина під час цих занять промовляє до себе: «Як же знати, яку ж формулу треба застосувати?» Подумалось: «А чи існують підручники, що цьому навчають?».

- Та, практично, ніякий підручник і мети такої не ставить.

Автори наших підручників лише описують та пояснюють зміст свого улюбленого предмету, бо вони не працюють у школі. Їхні підручники не враховують шкільної потреби навчитися застосовувати таку «концентровану форму знання» як формули. І це не дивлячись на те, що саме на чіткості та точності формул тримається технологічна успішність світу. Формули ліків, рухів, станів, торгівельних балансів, музичних рядів та, навіть, суспільно-історичних тенденцій автоматично єднають успішно-професійні дії людей з різних куточків планети у системну цивілізаційну ноосферу.

- Звідки ж виростає людське вміння системно діяти конкретно-результативно?

- Зі шкільної лави, з процесу взаємодії учня з вчителем. От тільки би наша педагогіка усвідомлювала, що ця основа школи (взаємодія учня і вчителя) передбачає постійно підтримувати потребу школяра у застосуванні формул як форм предметної дії. Про це й буде мова. Оформимо її у декілька ментально-уявних кроків.

Крок перший – історико-політичний. Деякі українські «вчені» від «наук» ірраціональної природи заробляють на життя, поширюючи «формули» лякання інформаційними війнами проти України. Один із прикладів – московська експансія щодо нав’язування медіа-думки про виключну історичну роль Москви та Росії на фоні змодельованої історичної меншовартості сусідів.

- Чому Київ замість «боятися» інформаційної війни, не б’є у всі свої інформаційні «контрдзвінниці»? Невже, нам нічого про себе «заспівати»?



- Тому, що так само й як Осло чи Копенгагену, Токіо чи Сеулу чи іншим нам не властива внутрішня потреба переконувати світ у своїй містичній винятковості. Більшість народів влаштовує їхня наявна самодостатність. Якщо суб’єкт знає свою справжню «ціну», то у нього відсутня потреба галасувати щодо цього на кожному кроці. Його увага зосереджується на практичній життєвій самореалізації. У тому числі й у тих краях, де потреба у підтримці рівня самооцінки є нагальною. Тому-то багато російських діячів культури, науки, техніки, суспільно – політичних діячів є вихідцями з України і багато українців працюють там за контрактами. Росія включає 21-у республіку, 10-ть автономних округів з неповторними національно-культурними особливостями. Чим і ще кремлівська влада може підтримувати механізм експлуатації таких людських та природних ресурсів з єдиного центру як не пропагандою ідеї винятковості цього центру та з’єднаної з ним «ноосфери»? Це приклад того, як наявність потреби, добре чи не дуже, але забезпечує працездатність моделі. Причому, навіть, у складних історико-політичних умовах: людську поведінку не так просто вписати у формули статистичної математики.

Тим більше працювала б модель шкільної мотивації на основі постійного відтворення ПОТРЕБИ у застосуванні змісту освіти.

Суспільно-політична російська «формула» виглядає як формула «збирання та об’єднання» і має багато зовнішньо привабливих ознак «дружби народів». Тільки не потреба у реалізації партнерства тут є рушієм, а старий механізм експлуатації меншістю більшості. Звісно, що така формула «центру» спрацьовує у багатонаціональних суспільно – історичних утвореннях. Не вона є бажаною для більшості країн світу, як і не для України зокрема. Майбутнє різних народів нашої глобальної цивілізації у «формулі» мережного партнерства. Бажання застосувати для України «формулу» єдиного ідеологічного центру між Заходом та Сходом - то не від великого розуму. Сучасний світ щільно займається моделюванням поліідеологічної інноваційної партнерської співпраці. Звісно, що «формула» партнерства не всіх влаштовує: без конкретної предметної здатності у партнерській мережі ти зайвий. Вміння просто «щось очолювати» для мереж нічого не варте. І саме у школі закладаються початкові вміння до чогось конкретного! Тільки прикро: дорослі забувають, що школярі можуть навчитися лише через дії! Навіть у гуманітарній сфері не твори відомих є справжнім змістом гуманітарної освіти. Вони, як приклади, є лише ідеальними зразками для конкретних щоденних гуманітарних продуктів від самих школярів. З цих позицій нам би усвідомити сутність однієї із головних, як каже Микола Петрович Гузик, «ракових пухлин» пострадянського шкільного «організму» - нестримну балаканину як від предметників, так і від вихователів. Вчительське «аудіо» заполонило весь навчальний час школяра. Втім, відзначимо, що зараз навіть це виглядає хорошою вчительською роботою. Адже внаслідок періоду зубожіння школи з’явилась ціла когорта носіїв псевдосамостійних методів навчальної роботи. Це коли вчитель нічого не пояснює, а просто дає учням самостійно прочитати чи частково переписати параграф підручника, щоб потім поставити занотовані в кінці параграфу питання. Звісно, що у сучасному світі таке відношення до роботи є непорядним.

Крок другий – освітньо-технологічний. Вчителю, аби по-справжньому бути сучасним недостатньо вміти послідовно переказувати параграфи підручника. Не є достатнім, навіть на рівні ремісництва вміти самому виконувати всі вправи запропоновані у підручнику. Базовий професійний рівень вчителя починається з уміння навчати дітей, а не проходити підручник (програму).

- Як перше відрізнити від останнього?

- Подивимось на прикладі того запитання дівчини про пошук необхідної формули.

Як один із варіантів може бути ось такий мотиваційний «алгоритм»: кожне явище, що здатне відтворюватись безліч разів завжди описується як мінімум двома предметно – математичними записами (формулами). Чому двома, а не лише однією? Може, досить і однієї? Все ж простішим був би шлях до застосування?

- А нічого не вийде: «однополюсні» формули неможливі, бо не відповідають фундаментальній основі світу. Природні реалії такі, що кожна дія супроводжується невід’ємною та адекватною їй протидією. У кожного явища є «центр» його творення та наявний (інколи лише потенційно можливий) канал «дотику» до навколишнього світу. Ось звідси і витікають оті дві обов’язкові формули: одна про «творця», а друга про «споживача».

Наприклад, з появою у просторі електричного поля відразу з’являються «пари» формул. Якщо із позицій силової здатності електричного поля, то напруженість можна записати як E=F/q1 та E=kq2/r2 Кожна з формул виражає напруженість Е, але у першій q1 – це величина електричного заряду того тіла, що відчуває на собі дію поля, котре виникло від присутності на відстані r від нього іншого заряду q2 . Цей другий заряд (q2 ) як «творець» поля може «репрезентуватися» лише другою формулою. Якщо із позицій енергетичного стану електричної системи, то потенціал записують то як φ=W/q0 , то φ= kq/r, де знову маємо як «заряд-творець» (q), так і «заряд-трудівник» (q0 ).

При цьому «дзеркальна» природа механізмів взаємодії дозволяє кожному із зарядів бути у двох «ролях». Для успішної роботи досить уважно прочитати завдання, щоб побачити оці два полюси задіяного явища. Ну, а далі – справа техніки, як кажуть у футболі. Автори задачників чи тестів солідного рівня обов'язково використовують оцю двояку сторону явища: частину даних подають від його «творця», частину - від того, на чию «голову» падає його дія. Зрозуміло, що за відсутності бачення такого природного фундаменту навколишніх змін, не вдається вибрати правильну формулу не тільки з пам’яті, а й з посібників, що під рукою.

Традиційно виконані підручники не висвітлюють природні явища та сутність законів з таких позицій правди життя. Вони є книжками про науки, а не пошуково-практичним інтелектуальним підручним інструментом школяра. Замість спланувати, як головне для школяра, його діяльність у предметно-науковому полі, автори підручників завантажують його увагу надбаннями своєї науки з надією зробити їх в душі кожного учня такими ж «важливими», як те є для них самих. Втім, не треба впадати у відчай: в усіх куточках України є вчителі, котрі разом з учнями щодня створюють дійсно шкільні підручники – учнівські конспекти. Саме така практично продуктивна технологія й закладає масив справжньої освіченості нації від її представників, котрі пройшли справжнє шкільне навчання інтелектуальною дією, а не лише «пройшлися» по змісту навчальних програм. Під час останнього учні «проходять», приміром, логарифми, похідну та інтеграли в умовах відсутності вмінь оперувати лінійними дробовими величинами та тригонометричними поняттями. Кому, окрім бюрократів, таке потрібно?

Із вміння розрізняти область застосування «двополюсних» формул фізичних, хімічних, біологічних тощо явищ, сформованого продуктивним шкільним навчанням, починається шлях до бачення «двополюсної» сутності світу любовного. Не пізнати справжньої любові як егоїсту («нарцису»), так і самозреченому мазохісту: любов тримається на почерговій зміні ролей «генератора» та «приймача». Досить вчителеві періодично нагадувати про це своїм ученицям і проблема неприйняття наукоємних предметів дівчатками зникає сама собою. Таке може бути другим варіантом просвітницького «алгоритму»: головне, щоб знаходити життєві варіанти реальної дитячої потреби навчатися по-справжньому.

Крок третій – мізансценний. Як пише у роботі «Проблема 2033» Валентин Пономаренко споживацька інтерактивність сучасного світу призводить до, вже близьких, змін його змісту. Наприклад, «зникне істеричне мистецтво в усіх його проявах». Скоріше б. Істеричність педагогіки полягає у тім, що вона намагається навчити всіх і всьому. Причому за рахунок логіко-послідовного опису безлічі супутніх основним законам дрібниць. А людина «побудована» так, що потреби слідкувати за рядом проміжних станів зовсім не має. Однієї з ознак цього є як вибірковість пам'яті, так і її здатність до самоочищення. Наприклад, інколи досить побіжного бачення уважно затамованого погляду торгівця в наші очі, щоб зробити висновок про необхідність перелічити здачу.

Під час переходу від однієї навчальної «сценки» до іншої потенційно можливі життєві прояви можуть бути усвідомлені учнями миттєво, а тому у вчителя не має жодної потреби «жувати» другорядні деталі. Саме від останнього в учнів і з'являється відраза до навчання у школі. Крім того, позиціювання вчителя через сувору логіку видає високий ступінь його авторитарності. У цім не стільки турботи про розвиток учнів, скільки неусвідомлене прагнення вчителя подолати власне зневір'я у цінність самого навчального процесу. Адже змістовність навчального процесу не вичерпується лише тим, що озвучено чи продемонстровано його учасниками: більша частина навчання проходить у паузах задумливості учнів.

Акцентую увагу на понятті «сценка», а не традиційному: «навчальний епізод», бо саме сценічні форми автоматично забезпечують атмосферу активного навчання через ДІЇ.

З цих позицій є неоціненною здатність вчителя навчати дітей немов би через «вікна» чи поетапними «кадрами» зазирання у дійсність. Всі вчителі, котрих люблять діти та поважають їхні батьки, саме так і діють. В той же час, навіть офіційно визнаного фахівця своєї справи, котрий «суне танком» на учнів весь масив своєї дисципліни, «підгрібаючи» усі дрібні та не дуже нюанси, не супроводжує тяжке та гнітюче враження від років проведених з ним хіба що у дітей, котрі були призерами предметних олімпіад з його дисципліни. Немов саме про цей бік правди життя, добре підмітила Наталка Ліщинська з «Русь віртуальна»: «Сам фарисей добре знав, що, хоч його поважають та навіть побоюються за суворість у дотримуванні Закону і невблаганне переслідування гріха, однак він ніколи не зрівняється з отим Ісусом у силі проповіді. Він без жодних труднощів приваблював людей лагідністю, спокійною впевненістю, в котрій за стрижень правила непохитна віра помножена на переконаність знання. Ісус невимушено говорив із простими темними людьми зрозумілою їм мовою і однаково легко знаходив потрібні слова для освічених знавців Книг. А от Юдина вимогливість, похмурість, незрозуміла простодушним вченість, неухильне відстоювання Закону до найменших обрядів часто відлякували людей, хоч ніхто би не посмів засумніватись у тому, що в його житті панує Господь» (http://ruthenia.info/text/litera/secondhalf.doc).

Від перевантаження похідними деталями більшість школярів задає риторичне для себе питання: «І для чого ВСЕ це мені?» Заразом вони починають ігнорувати і базові наукові поняття та закони. А як без комплексного пізнання унікально пов'язаних основ життя створити умови до гармонійного розвитку свого світу? Дійсно сучасною шкільною політикою може бути підтримка глобальних потреб суспільства у системно-компетентній здатності випускників школи. Без цього ми й надалі вважатимемо, що «учень, здатний годинами говорити про все і ні про що – це майбутній блискучий політик». Якщо блискучий, то скоріше як казав Аркадій Райкін «лише у деяких місцях», але тільки не там, де розум. З такими «сучасними» політиками наша цивілізація впритул наблизилась до самознищення, котрого не помічає. Замість глобально зайнятися енергетико-ресурсною чи екологічною проблемами наші політики направляють зусилля мільярдів землян на подальше самознищення, прикрашаючи їх «космічними мріями» про життя на інших планетах.

- До речі, а як вийти зі стану безмежної наївності, що межує з безмежною дурістю щодо глобально-доленосних проблем цивілізації? (дивись «Проблема 2033» Валентина Пономаренко).

- Тільки завдяки постдемократично-інноваційному рівню освіченості її політиків, про що вже зараз треба предметно думати. Побудова інноваційних освітніх систем як для дітей, так і для перманентного навчання дорослих, є турботою номер один для сучасної цивілізації. Щодо цього, то є намір підготувати статтю та мультимедійну презентацію про те, заради чого та у які конкретні кроки світ буде працювати над цим найближчим часом.

Крок четвертий – стратегічний. Те, що маємо окремих творчих вчителів, навіть, вчителів-мудреців – це є добрим, але ж недостатнім щодо історичної місії всієї нації. Особливо у глобальний період зміни теперішніх суспільно-економічних відносин - переходу від життя у демократично замаскованому ієрархічному насиллі (експлуатація невідновних ресурсів планети, людей, ідей тощо) до життя у партнерських мережах (відтворення доданих до природних інноваційно-технологічних ресурсів).

Сподіватись, що системні зміни почнуться опісля «правильного» наказу МОН чи інноваційної розробки Академії педагогічних наук марна справа. Згадані «документи» з’являться вже як вінець практичних змін на рівні інноваційно-активних шкіл, як те було у нас із появою ліцеїв, гімназій, спеціалізованих шкіл тощо.

Вдумливим керівникам шкіл, вчителям досить уважно розібратись у матеріалах Сергія Клепко, Віктора Громового, Івана Осадчого та інших, щоб чітко усвідомити внутрішній сенс освітнього курикулуму, школобазового менеджменту та освітніх округів як прообразу нових мережно-партнерських суспільно-економічних відносин. Потім усе це наповнити технологіями продуктивного навчання на принципах співпраці вчителів з учнями.

Далі, забезпечити самим собі мінімальний стан свободи педагогічної роботи на основі того, що будь-які інструктивно-методичні рекомендації органів управління освітою є саме рекомендаціями для неофітів, а не прямодійними інструкціями для всіх без виключення. Адміністрування, що не обговорюється, а чітко виконується, потребують лише державні атестації, ЗНО, прийом на навчання до закладів тощо, але не сам процес навчання. Останнє без свободи не є самим собою (згадайте «вивчення» логарифмів учнями, що не навчилися простим діям). Хоча не треба на це дивитись вузько примітивно, бо без чітко визначеного освітнього курикулуму як системно-технологічного змісту навчання, стандартів якості освіти не досягти.



Системне поєднання усього цього саме на первинному шкільному рівні й здатне формувати загальносуспільну стратегію інноваційної адекватності шкільної освіти новітньому історичному періоду. Зауважимо, що місія стратегічного - це «думати» як мінімум на тридцять років вперед. Така зв’язка «курикулум – менеджмент – освітні округи – продуктивне навчання» природним чином та автоматично зніматиме з порядку денного питання як псевдоліцеїв, псевдогімназій, так і псевдошколи чи псевдоосвіти взагалі. Звісно, що потім будуть: «покарання невинних та нагородження непричетних», але в історичному плані «гра варта того». Зрозуміло, що мало хто готовий міняти звичну архаїку шкільного життя. Втім, чого нам боятися, адже спочатку треба лише подумати, а це ще не означає негайно діяти. З моменту виникнення бажання діяти є сенс взяти приклад з одного 5-річного малюка: хлопчик не хотів вчити, незрозумілого йому за змістом новорічного віршика. На мотивацію батьків щодо подарунка від Діда Мороза сказав: « Я ще подумаю чи потрібен мені такий дарунок!» Втім одного ранку він здивував батьків, які вже були у відчаї, розповівши їм того вірша, котрого немов і не вчив, а потім вже сам з радістю розповідав якого подарунка отримав на святі.

Будемо сподіватись на природну живучість відомого принципу: «Ще буде свято й на нашій, освітянській українській «вулиці»!!!
Бєлий Володимир Іванович 


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка