Сценарій вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка



Скачати 274.62 Kb.
Дата конвертації02.05.2016
Розмір274.62 Kb.
Сценарій

вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка

Ведучий 1. Тяжко знайти другу книжку у світі, щоб для долі народу мала таке превелике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось гак несподіваного, нового, щось так глибоко з душі народу добутого, що годі було опертися його силі. Цей «Кобзар» прямо чуда творив. Сонних будив, збитих із народного шляху на праву дорогу навертав, старим грішникам приспану совість розбурхував, єрихонською трубою гримів.


Ведучий 2. Український поет - Тарас Шевченко - могутньо й всебічно виразив своєю творчістю духовність, ідеали й прагнення свого народу, став символом України.

Ведучий 1. Він у такій мірі став символом своєї країни, як Гомер був виразником всієї Еллади, Вергілій - Римської імперії.

Ведучий 2. Ні один з пізніших європейських поетів так універсально не відбивав національної істотності свого народу, як це було властиво Шевченкові.

Ведучий 1. Шевченко став для цілої нації на довгий час символом, духовним провідником, виразником усіх основних національних стремлінь, володарем душ і керманичем поколінь.

Ведучий 2. Кожному поневоленому народові, а особливо народові колись великому, сильному і славному, Бог посилає пророка. Посилає, щоб «воскресити німих рабів».

Читець 1. «Пророк»

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить!

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі. Полюбили

Того пророка, скрізь ходили

За ним і сльози, знай, лили

Навчені люди. І лукаві!

Господню святую славу

Розтлили... І чужим богам

Пожерли жертву! Омерзились!

І мужа свята... горе вам!

На стогнах каменем побили.

І праведно Господь великий,

Мов на звірей тих лютих, диких,

Кайдани повелів кувать,

Глибокі тюрми покопать.

О, роде лютий і жестокий!

Вомісто кроткого пророка...

Царя вам повелів надать!

Ведучий 1. Україна в часі появи Шевченкового «Кобзаря» не існувала навіть як географічна назва, не було українського народу, як етнографічної маси.

. По українцях, наші сусіди, а зокрема Шевченкові москалики, віддзвонили подзвінне й треба було бути дійсним духовним титаном, правдивим Божим пророком, щоб з маси «сліпих, кривих і горбатих до того німих» ми спроквола робилися і робимося свідомими громадянами, що починають розуміти «чого їм треба».




Ведучий 2 Ведучий 1

Хор.

Ведучий 2. Ведучий 1

Читець 2. «
. Починається творчість Шевченка символічним образом могутньої ріки українського народу.

«Реве та стогне Дніпр широкий»

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

Першим твором на історичну тему є «Тарасова ніч»

. В основі твору подія: перемога козацького війська на військом польської шляхти під час селянсько-козацького повстання, очоленого гетьманом нереєстрових запорізьких козаків Тарасом Трясилом, під Переяславом в ніч 25 травня 1630 року.

Тарасова ніч»

На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає:

Кругом хлопці та дівчата - Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи Бились з козакамм;

Як збиралась громадонька В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує - Аж лихо сміється...

«Була колись гетьманщина. Та вже не вернеться.

Було колись - панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької Повік не забудем!
Обізвався пан Трясило:

«А годі журиться!

А ходім лиш, пани-брати,

З поляками биться!»

Вже не три дні, не три ночі Б’ється пан Трясило.

Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось.

І знемігся козаченько,

Тяжко зажурився,

А поганий Конецьпольський Дуже звеселився;

Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати.

Зібрав Тарас козаченьків - Поради прохати: «Отамани-товариші,

Брати мої, діти!

Дайте мені порадоньку,

Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи_ Наше безголов’я».

«Нехай собі бенкетують, Нехай на здоров’я!

Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде,

А нім-мати дасть пораду, - Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки - Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали:

Зійшло сонце - ляшки-панки Покотом лежали.

Червоною гадюкою Несе Альта вісти,

Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти.

Налетіли чорні круки Вельможних будити; Зібралося козачество Богу помолитись.

Закрякали чорні круки, Виймаючи очі;

Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, - Тії ночі кривавої,

Що славною стала Тарасові, козачеству,

Ляхів що приспала.

Над річкою в чистім полі Могила чорніє;

Де кров текла козацькая,

Трава зеленіє.

Сидить ворон на могилі Таз голоду кряче...

Згада козак гетьманщину,

Згада та й заплаче!»

Умовк кобзар, сумуючи:

Щось руки не грають.

Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці - З журби як заграє!

Кругом хлопці навприсядки.

А він вимовляє:

«Нехай буде отакечки!

«Сидіть, діти, у запечку.

А я з журби та до шинку,

А там найду свою жінку,

Найду жінку, почастую,

З воріженьків покепкую».

Ведучий 1. Саме цей сум за втраченою козацькою вольницею, де «родилась, гарцювала Козацькая воля», спонукає Шевченка, що перебував у Петербурзі, посилати свої думи до України, шукати в Україні щирих сердець, - ласкавих слів, щирої правди, а може й слави.

Хор. «Думи мої, думи мої...»

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері Сумними рядами?...

Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як малу дитину?...

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас,- Де ж мені вас діти?...

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там знайдете щире серце І слово ласкаве.

Там знайдете щиру правду,

А ще може й славу...

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Читець 3. «Гайдамаки»

(Від слів: «Заспіваю, - море грає, Вітер повіває...»

До слів: «От де моє добро, гроші, От де моя слава...»

Заспіваю, - море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє.

Заспіваю, - розвернулась Висока могила,

Аж до моря запорожці Степ широкий крили.

Отамани на вороних Перед бунчуками Вигравають... а пороги Меж очеретами

Ревуть, стогнуть - розсердились, Щось страшне співають. Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте?» «Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче У країна...»

І я плачу; а тим часом Пишними рядами Виступають отамани,

Сотники з панами І гетьмани: всі в золоті У мою хатину Прийши, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують,

Як Січ будували,

Як козаки на байдаках Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетували.

«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» - Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає , І не схаменеться;

Козак вшкварив, а козаки - Ах Хортиця гнеться - Метелиці та гопака Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

«Гуляй, пане, буз жупана,

Гуляй, вітре, полем;

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля».

Взявшись в боки, навприсідки Парубки з дідами.

«Отак, діти! добре, діти!

Будете панами».

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді,

Походжають, розмовляють;

Вельможна громада Не втерпіла, ударила Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Сміюся сльозами.

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, - Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить;

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає, - Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава...

«До Основ’яненка» у виконанні учнів 11 класу


Читець 4.

Б’ють пороги, місяць сходить,

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети У Дніпра питають:

«Де-то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйногоб «Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

Де ж ви забарились? Вернітеся! дивітеся - Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина Морем червоніла... Вернітеся!» - «Не вернуться! Заграло, сказало Синє море. - Не вернуться, Навіки пропали!»

Правда море, правда синє! Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну Червоні жупани!

Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тільки ворог, що сміється... Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, - Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.

Наш завзятий Головатий Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава, Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

«Було колись - в Україні Ревіли гармати...»

Було колись - в Україні Ревіли гармати;

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували І славу, і волю:

Минулося - осталися Могили по полю.

Високії ті могили,

Де лягло спочити Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили, - Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі З вітрами говорять;

Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє,

А внук косу несе в росу.

За ними співає.

Ведучий 2.

Було колись - в Україні Лихо танцювало,

Журба в шинку мед-горілку Потавцем кружала.

Було колись добре жити На тій Україні...

А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине.

Читець 5. «Іван Підкова»

(від слів:«Чорна хмара з-за Лиману.. до слів: «… Пан отаман та на хвилю Мовчки поглядає.»)

Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє,

Синє море звірюкою То стогне, то виє,

Дніпра гирло затопило.

- А нуте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає - Ходім погуляти!

Висипали запорожці - Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» - заспівали, Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє - а козакам Того тільки й треба.

Пливуть собі та співають:

Рибалка літає...

А попереду отаман Веде куди знає.

Походжає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сюди-туди - / Де-де буть роботі?

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуприну,

Підняв шапку - човни стали.


  • Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове-молодці!

А в Царгород до султана Поїдемо в гості.


  • Добре, батьку-отамане! - Кругом заревіло.

  • Спасибі вам! - Надів шапку.

Знову закипіло

Синє море. Вздовж байдака Знову походжає Пан отаман та на хвилю Мовчки поглядає.

Читець 6. «Гамалія»

(від слів: «Наш отаман Гамалія...» до слів: «... Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині!»)

Наш отаман Гамалія, Отаман завзятий,

Зібрав хлопців та й поїхав По морю гуляти;

По морю гуляти,

Слави добувати,

Із турецької неволі Братів визволяти.

Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару.

Сидять брати-запорожці, Дожидають кари.

Ой як крикнув Гамалія: «Брати! будем жити, - Будем жити, вино пити, Яничара бити,

А курені килимами, Оксамитом крити».

Вилітали запорожці На лан жито жати;

Жито жали, в копи клали, Гуртом заспівали:

«Слава тобі, Гамалію,

На весь світ великий,

На весь світ великий.

На всю Україну,

Що не дав ти запорожцям Згинуть на чужині».
Ведучий 1. Гордість, почуття власної і національної гідності, невміння згинати шию перед насильником, відраза до всіх рабських прикмет «лакейської вдачі», прив’язання не до земних благ, а до свого великого ідеалу і до свого Бога, готовність боротися за них проти всіх сил диявола - це були прикмети Шевченка.

Читець 7. «Холодний яр»


(від слів: «.. .В яру колись гайдамаки Табором стояли» до слів: «... І повіє огонь новий З Холодного яру.»

В Яру колись гайдамаки Табором стояли,

Лагодили самопали,

Ратища стругали.

У Яр тоді сходилися,

Мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом - Одностайне стати На ворога лукавого,

На лютого ляха.

Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху?

Чи сам заріс темним лісом,

Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду: що їм діять З добрими панами,

Людоїдами лихими,

З новими ляхами?

Не сховаєте! над Яром Залізняк витає І на Умань позирає,

Г онту виглядає.

Не ховайте, не топчіте Святого закона,

Не зовіте преподобним Лютого Нерона.

Не славтеся царевою Святою війною.

Бо ви й самі не знаєте,

Що царики коять.

А кричите, що несете

І душу і шкуру За отечество!.. їй-богу,

Овеча натура;

Дурний шию підставляє І не знає за що!

Та ще й Гонту зневажає,

, Ледаче ледащо!

«Гайдамакі не воіни, - Разбойники, вори.

Пятно в нашей історії...»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю Розбойник не стане,

Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце За свою країну.

Ви - розбійники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому, Святому закону І землею всім даною,

І сердечним людом Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть бога.

Бо в день радості над вами Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Ведучий 2. Шевченко звертається до минулого. Будить бозна колишнє. Шукає шляхів порятунку для своєї нації.

Читець 8. «Гайдамаки». «Треті півні»

(від слів: «Гомоніла Україна.

Довго гомоніла...»

до слів: «Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усміхнеться.»

Г омоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами Текла - червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тільки вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тільки роси ранесенько Сльозами дрібними їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А онуки? їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила, - Мученика праведного Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Г омоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами Текла - червоніла.

І день, і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усміхнеться.

Ведучий 1. Наш мислитель вірив у силу молитви й молився щиро ціле своє життя: молився за вкорочення своїх особистих мук, за свій народ, за Україну.

Читець 9. «Гайдамаки». «Свято в Чигирині»

(від слів: Молітесь, братія, молітесь! - Так благочинний начина, до слів: «... Не за горами кари час.

Молітесь, братія.»)

«Молітесь, братія, молітесь! - Так благочинний начина. - Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того світу,

Не дасть святого розпинать,

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі Пожар не гасне, люди мруть,

Конають в тюрмах, голі, босі...

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти; а дівчата!..

Землі козацької краса У ляха в’яне, як перш мати,

І непокритая коса Стидом січеться; карі очі В неволі гаснуть; розкувати і Козак сестру свою не хоче,

Сам не соромиться конать В ярмі у ляха... горе, горе!

Моліться, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть - І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила?

Де Наливайкові? Нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає - Богун не встане загатить Шляхетським трупом. Лях гуляє!

Нема Богдана - червонить І Жовті Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко жити!

Я сохну, сохну... де Тарас?

Нема, не чуть... не в батька діти!»

Не плачте, братія: за нас І душі праведних, і сила Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молітесь, братія!»

Ведучий 2. Поет бачив усі кривди, що діялися поневоленому народові, бачив усі злочини, яких допускалися москалі й ляхи. Протестував проти них, і так протестував, як ніхто перед ним, навіть не багато таких, щоб з такою силою протестували по нім.

«Розрита могила»

Читець 10. Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала.

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти.

Панувала і я колись ,

На широкім світі, -

Панувала... Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну.

Що колишучи, співала

Про свою недолю,

Що співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

На четверо розкопана

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили Старі батьки? - Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

- Не плакали б діти, мати не журилась.

Ведучий 1. Тарас Шевченко ціле своє життя боровся проти насильства і зла, а, рівночасно, покривджених намагався потішити, протиставляючи всякому злу добро, добро в християнському розумінні.

«Стоїть в селі Суботові...»
Читець 11. Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики, що заздріли,

То все очухрали.

Могили вже розривають Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають,

Що за труди не знаходять! Отак-то Богдане!

Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка. Церков домовину Нема кому полагодить!!

На тій Україні,

На тій самій, що з тобою Ляха задавила!

Байстрюки Катерини Сараною сіли.

Отаке-то Зіновію,

Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям.

А їм і байдуже.

Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше,

Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам...Може, й справді! Нехай і так буде!

Так сміються ж з України Стороні люди!

Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі Невольничі діти!..

Читець 12. «Чигрине, Чигрине...»

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили - Твоя слава...

і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? чого стояв?

І на сміх не скаже!!

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами Московські ребра??., засівали,

І рутою поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!! Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута.

А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.

А надію...

Вітер по полю розвіяв,

Хвиля морем рознесла.

Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі.

Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі.

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси І всю Україну.

Спи ж, повитий жидовою,

Поки сонце встане,

Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани.

Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

Не рвіть, думи, не паліте!

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово,

Може викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло.

І в тяжкі упруги...

Може, зорю переліг той,

А на перелозі...

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої святої!!!

Може... може... а меж тими

Меж ножами рута

І барвінок розів’ється - І слово забуте,

Моє слово тихосумне,

Богобоязливе,

Згадається - і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька,

І мене згадає:..

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій раю!

Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти.

Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.

Ведучий 2. Шевченко писав про український народ і про тих зайд, що влаштовувалися господарями в нашій хаті, що зневажали наші святині. Його ставлення до них було таке, як і народу.

Читець 13. «Невольник» поема.

(від слів:

«Розкажи ж ти нам, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись В турецькій неволі».

Читець 14. «Невольник» поема.

(від слів: «Отож мене, як сліпого...» до слів: «Що розкажуть люди»


«Отож мене, як сліпого,

На світ випускали З товариством. Товариство На Січ прямувало І мене взяло з собою;

І через Балкани Простали ми в Україну Вольними ногами;

А на тихому Дунаю Нас перебігають Січовики-запорожці І в Січ завертають,

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото І свічі забрали У Покрові; як козаки Вночі утікали І на тихому Дунаю Новим кошем стали;

Як цариця по Києву З Нечосом ходила...

І Межигорського Спаса Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій Галері гуляла.

На пожар той поглядала, Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі Тоді поділили І панам на Україні Люд закріпостили.

Як Кирило з старшинами Пудром осипались І в цариці, мов собаки, Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий, Що очей не маю,

Що нічого того в світі Не бачу й не знаю...

Ляхи були - усе взяли, Кров повипивали!..

А москалі і світ божий В путо закували.

Отаке-то! Тяжко, тату,

Із своєї хати До турчина поганого В сусіди прохатись.

Тепер кажуть, в Слободеї Останки збирає Головатий та на Кубань

Хлопців підмовляє.

Нехай йому бог поможе!

А що з того буде,

Святий знає; почуємо,

Що розкажуть люде».

Ведучий 1. Своїх яничарів і лакеїв він судив ще суворіше, бо тут була ще й національна зрада.

Читець 15. За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте.

Читець 16. Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар, їх кроткий, п’яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста, а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять...

Ведучий 2. Єдиним порятунком від цієї перспективи є діяльне заперечення батьківських гріхів. Соціальні верстви української нації мусять знайти у собі сили засипати прірву, що ділить їх від «братів незрячих гречкосіїв» і мусять спільно з ними шукати для нації єдиного шляху власної національної творчої самобутності.

Читець 17. «У неділю у святую».

У неділеньку у святую У досвітнюю годину

У славному-преславному Місті в Чигирині Задзвонили в усі дзвони,

З гармати стріляли, Превелебную громаду Докупи скликали.

З святими корогвами Таз пречестними образами Народ з попами З усіх церков на гору йде,

Мов та божа пчола гуде.

З монастиря святого У золоті, аж сяє,

Сам архімандрит виходжає, Акафіст читає,

Поклони покладає.

Поважно та тихо У раннюю пору На високу гору Сходилися полковники,

І військо, як море,

З знаменами, з бунчуками З Лугу виступало,

Та на трубах вигравало,

І на горі разом стало.

Замовкли гармати,

Оніміли дзвони,

І громада покладає Земниє поклони.

Молебствіє архімандрит Сам на горі править,

Святого бога, просить, хвалить, Щоб дав їм мудрості дознати, Гетьмана доброго обрати.

І одногласне, одностайне Громада вибрала гетьмана - Преславного Лободу Івана. Лицаря старого,

Брата військового.

У дзвони задзвонили.

Вдарили з гармати,

Знаменами, бунчуками Г етьмана укрили.

Гетьман старий ридає,

До бога руки знімає,

Три поклони покладає Великій громаді.

І, мов дзвоном дзвонить, Говорить:

«Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запорожці,

За честь, за славу, за повагу,

Що ви мені учинили,

А ще б краще ви зробили,

Якби замість старого

Та обрали молодого

Завзятого молодця,

Преславного запорожця

Павла Кравченка-Наливайка.

Я стар чоловік, не здужаю встати,

Буду йому пораду давати,

По-батьківській научати,

Як на ляха стати.

Тепер прелютая година

На нашій славній Україні.

Не мені вас, братця,

На ляха водити.

Не мені тепер, старому,

Булаву носити.

Нехай носить Наливайко Козакам на славу,

Щоб лякались вражі ляхи

У своїй Варшаві».

Громада хмелем загула,

У дзвони задзвонили,

Г армата заревла,

І бунчуками вкрили Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка.

Ведучий 1. Доки не буде порозуміння між владою і народом, доки кожен з українців житиме під гаслом «Моя хата з краю», а не для добра України, дорога до щастя, справедливості, добробуту заростатиме терном.

Читець 18. Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися.

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір,

Той жінку покинув,

А той сестру.

А найменший - Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині... ,

А дівчина заручена

- Червону калину.

Не прийнялись ти ясени,

Тополя всихала,

Повсихали три явори,

Калина зов’яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті,

Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину...

' А дівчину заручену

Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії Терном заростають.

Ведичий 1. Ще не раз виходитиме козак із заклятої могили, взиваючи до нашого сумління, до нашої совісті, до пам’яті, до людської та національної гідності.

Читець 19. За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

«Наносили землі Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій».

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула.,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

Ведучий 2. Шевченко, глибоко проникаючи в психологію нації, розуміє, що шлях до правди, справедливості, волі пролягає у сильній вірі, у глибокій вірі в Бога, у любові до єдиної України.

Читець 20. «Псалми Давидові»


Боже, нашими ушима Чули твою славу,

І діди нам розказують Про давні кроваві Тії літа; як рукою Твердою своєю Розв’язав ти наші руки І покрив землею Трупи ворогів. І силу Твою восхваляли Твої люде, і в покої,

В добрі одпочили Славя господа!.. А нині Покрив єси знову Срамотою свої люде,

І вороги нові

Розкрадають, як овець, нас І жеруть!.. Без плати І без ціни оддав єси Ворогам проклятим;

Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідам,

Покинув нас, яко в притчу Нерозумним людям,

І Кивають, сміючися,

На нас головами;

І всякий день перед нами - Стид наш перед нами.

Окрадені, замучені,

В путах умираєм,

Чужим богам не молимось,

А тебе благаєм:

«Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги.

Поборов ти першу силу,

Побори ж і другу,

Ще лютішу!.. Встань же, боже,

Векую будеш спати,

Од слів наших одвертатись,

Скарби забувати!

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах!

Встань же, боже, поможи нам Встать на ката знову».

Ведучий 1. Тарас Шевченко боровся за моральне відродження України, він боровся за моральний правопорядок на нашій землі, він боровся за правдиво християнську Україну й за дійсно християнську українську душу.

Ведучий 2. Нам треба такої глибокої віри, такої безмежної любові, такої певної надії, такого незламного завзяття, як мав їх Шевченко, |і тоді не буде нам страшне ' життя, його найжорстокіші удари, не буде страшний для нас жоден ворог.

Ведучий 1. Виступ Шевченка таки найбільше перелякав самих українців, які, оглушені гуком слова генія, не можуть очуняти до сьогоднішнього дня.

Хор «Заповіт»






База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка