Сценарій літературного музичного свята, присвяченого 200-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка



Скачати 186.19 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір186.19 Kb.
С.В.Литовченко,

учитель СЗШ 13

ім.І.Хитриченка м.Києва

Сценарій літературного – музичного свята,
присвяченого 200-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка

Звучить пісня «Шлях до Тараса»,

на екран проектуються слайди мультимедійної презентації.

Ведуча запалює свічку біля портрета Кобзаря
Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Своїми босими ногами.

Благословенні ті сліди,

Не змитті вічними дощами.


Ведучий: Тарас Шевченко... Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. На сторожі правди, любові й честі стоїть його слово. Його доля – це частка історії Батьківщини. Важко сказати, коли нам більше потрібний був Шевченко - чи в минулому столітті, коли в мороці пробивали українці стежку, чи тепер, коли відроджується так нелегко наша Україна? Мабуть, зараз таки більше.

Доля його була гірка, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, його любов до людей у ненависть, а віру в Бога – у зневіру. Найкращий і найцінніший скарб дала йому доля лише після смерті – невмирущу славу.


Голос читця.
З високих круч,
Де синь небес прозора,
Вливається в Дніпровські водограї,-
На бурю схожий,
Гнівний і суворий
Стоїть Тарас і дивиться на нас.

Звучить пісня «Єсть на світі доля». На сцену виходять три дівчини – Доля, Муза, Слава. 
Під музику у залі інсценізується триптих «Доля. Муза. Слава» 

Доля


Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
“Учися, серденько, колись
З нас будуть люде”, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.



Муза



А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла… І я…
О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі,
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі!
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І понадо мною

Полинула, заспівала
Ти, золотокрила…
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, і надо мною
З своєю божою красою
Гориш ти, зоренько моя,
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! положи
Свого ти сина в домовину
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.


Слава


А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п’яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила?
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та з похмілля.
Горнись лишень ти до мене,
Та витнемо з лиха;
Гарнесенько обіймемось
Та любо, та тихо
Пожартуєм, чмокнемося
Та й поберемося,



Моя крале мальована.
Бо я таки й досі.

За тобою чимчикую:
Ти хоча й пишалась
І з п’яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополі, –
Та мені про те байдуже;
Мені, моя доле,
Дай на себе подивитись,
Дай і пригорнутись,
Під крилом твоїм любенько
В холодку заснути



Шевченко. У всякого своя доля і свій шлях широкий.. (Сідає за стіл).
Давно те діялось...
Виходить малий Тарас із мамою.

Малий Тарас

...Ще в школі,


Таки у вчителя –дяка,
Гарненько вкраду пятака,
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю 
Маленьку книжечку. Хрестами 
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або три царіє со дари
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто не побачив,
Виспівую та плачу...

Мати. Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати.

Той блукає за морями,
Світ перепливає,
Шука долі, не находить —
Немає, немає! —
Мов умерла. Інший рветься
З усієї сили
За долею; от-от догнав
І — бебех в могилу!
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля,
Тілько торба, а з торбини
Виглядає доля —
Як дитинка; а він її
Лає, проклинає

Доля.

 Із сирітської торбинки Шевченка виглядала на рідкість щедра Доля – Божий дар.Усе своє життя він кидав виклики долі, які були голосом чоловіка на межі почуттів!

Шевченко. 
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем завмирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Учень

Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, основу національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед тих щасливих, вибраних народів є і ми, українці. І ось чому. Поляки дістали Міцкевича, німці – Гете, англійці мають Шекспіра, італійці – Данте. Росія гордиться своїм Пушкіним, а ми, українці – Тарасом Шевченком. Він, безсмертний Тарас, для нашого народу – явище унікальне, неординарне. Тому все, що з ним пов’язане, дороге нам і рідне. Але постать Кобзаря досить часто настільки зміфологізована, що за нею досить важко побачити звичайну людину, яка колись так само кохала і зраджувала, боялась і ненавиділа.

То яким же був Тарас насправді?

Зі спогадів Миколи Костомарова: «Тарас Шевченко прочитав мені свої недруковані твори. Мене брало страхом… Я бачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народного життя… Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути від раптового світла істини… Горе відчайдушному поетові! Він забуває, що він людина…»


Хлопець:

Ви – розбойники неситі,

Голодні ворони,

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара…

І повіє огонь новий

З холодного Яру.
У запису звучить пісня «Ой Морозе, Морозенку»,

деякий час усі слухають мовчки, далі на фоні притишеної мелодії читають текст.
Ведучий: Це одна з улюблених пісень Тараса Григоровича.
1-а дівчина: Тарас Григорович мав прекрасний голос, а співаючи, сам так глибоко переймався піснею, що зворушував слухачів до сліз. Пісня була супутницею всього його життя з самого раннього дитинства. Ось як сказано про це у вірші «Козачковському»:
…Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив

Виспівую та плачу…

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.
2-а дівчина: Навіть під час арешту, коли велося слідство, Тарас Григорович бадьорий, він жартує, співає пісень. А одержавши повідомлення про звільнення із заслання, якого він давно чекав, Шевченко вночі виходить у двір і виливає свої почуття в пісні. А любив він українські народні пісні!
У запису звучить улюблена народна пісня Тараса Шевченка “Зоре моя ясная”.
3-я дівчина: Ці дві стихії – малярство й поезія – міцно тримали його в своєму полоні хоча Шевченко-поет заслонив Шевченка-художника. Існує думка, що навіть якби Тарас Григорович не був геніальним поетом, він увійшов би у плеяду великих митців як талановитий художник-живописець, скульптор, неперевершений на той час гравер (за що був удостоєний звання академіка).
1-а дівчина: Лише малярських полотен Тарас Шевченко написав близько 1000. Репродукції деяких з них зараз перед вами.
На екрані – репродукції картин Т.Шевченка.
2-а дівчина: Він писав у класичній манері, адже був учнем великого Карла Брюллова…

3-я дівчина: Та багато Шевченкових робіт реалістично відображають дійсність, особливо краєвиди його рідної України. Поглянеш – наче сам перенесешся в цю незайману, меланхолійну красу.

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове,

І синє море покриває

Рожевою пеленою.

Мов мати дитину…

Очам любо!..


Стіл. На ньому свічка. Сидить, похилившись, Шевченко - солдат.

Ти­хо лине пісня “Зоре моя вечірняя”.
Ш е в ч е н к о. Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних стра­ждань. І до всього мені ще заборонено малювати... Три­бунал під головуванням самого сатани не міг би винес­ти такого холодного, нелюдського вироку.

Починає пи­сати, промовляючи:

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними.

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо!

Забирають, не вертають

Ніколи, нічого!
Під звуки пісні “Лелеченьки” (сл. Д.Павличка, муз. О.Білаша) читці виконують поезії Т.Шевченка

За бай­раком байрак”, “У нашім раї на землі”, “І золотої й до­рогої”, ‘Мені однаково”.



Тихо лине пісня “Думи мої”.

Учениця

Йдучи за своїм покликанням, поет розгортав перед сучасниками широкі обрії, викликав у них глибокі думи. Могутня стихія любові до свого народу й батьківщини входила у родини й товариства, де бував Шевченко, і ширилася далі, передавалася наступним поколінням... Слово Шевченка живило й живить численні когорти українських митців...


Хор співає “Садок вишневий”.

Учень

Дякуючи Тарасу Шевченкові, авторитет української мови так зріс, що навіть серед росіян знаходилися люди, які мусили визнати, що (цитую) "малоруська література вже дістала такий розвиток, що навіть могла б обійтися і без нашого І великоруського схвалення... Маючи тепер такого поета, як Шевченко, мало-руська література... не потребує нічиєї прихильності". Так писав російський І письменник і критик Микола Чернишевський.

Проте геніальності Шевченка, його історичної ваги для України не могли в повній мірі осягнути навіть передові, освічені його сучасники. Він бо стояв на багато голів вище від своїх сучасників. Можливо, і земний вік його був таким коротким, бо Господь побачив, що людство ще не дозріло, щоб зрозуміти його, послухатись його настанов... Це зумовлювало і його самотність у людському світі, яка щораз більше гнітила його як людину.
Ведучий.

Напружена праця, зустрічі в колі друзів – усе це складало життя поета. Але йому хотілося тихого сімейного затишку, родинного тепла. Ви дізнаєтесь імена тих жінок, з якими Шевченко намагався пов’язати свою долю.



Княжна Варвара Рєпніна

(Учениця веде розповідь.)

Дворянка, спадкоємиця таких відомих родів, як Волконські, Розумовські, Шереметьєви, Рєпніни. Княжна була романтичною, натхненною натурою. Варвара отримала прекрасну домашню освіту: досконало знала кілька іноземних мов, зналася на живописі, музиці, мала літературний хист. Ще в молоді роки почала друкуватися під псевдонімом Лізверська. Правнучка останнього гетьмана України добре знала своє родове коріння і пишалася українським походженням. Вона часто відвідувала Батурин, столицю українських гетьманів. А на той час Батурин був власністю Варвариного дядька Андрія Розумовського.

Коли ж звела доля Шевченка з Варварою? Влітку 1843 року. Романтично описує княжна їхню першу зустріч у Яготині. З літнього дощу він з’явився перед Варварою, наче Провидіння. З цього часу ім’я Тараса Шевченка супроводжуватиме її до останніх днів життя. Їх стосунки укладаються у слово «кохання», вона – чи не одна з перших – назвала його генієм. Зробила його ідеальним у своїх думках, у своїй уяві. А він був живий, схильний захоплюватися, любив жартувати й залицятися до дівчат, гульнути у веселій парубоцькій компанії в колі братів Закревських, Забіли. Княжна вважала своїм святим обов’язком нагадати поетові про його високе покликання. Шевченко був зворушений, розчулений, він сприймав княжну як друга, називав її святим янголом-охоронителем. Залишивши Яготин, Шевченко відчував її турботу. Вони листувалися, улітку 1846 року бачилися в Києві. А ось що писала княжна Варвара Рєпніна:

«Він був наділений більше ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула й добра душа настроювала його сопілку на високе і святе…

…Одного вечора Шевченко запропонував прочитати нам свою поему “Сліпа”. О, якби я могла передать усе, що пережила під цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз».



1-а дівчина: Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній - присвята:

Учень

Душі з небес благословенній

Дано любить, терпіть,страждать.

І дар приречений, натхнення,

Дано сльозами поливать.

Ви розумієте це слово!..

Для вас я радо відложив

Життя буденного окови,

Священно діяв я ізнову

І сльози в звуки перелив.

Ваш добрий ангел надлетів,

Овіяв крилами і снами

І тихограйними річами

З душею чудо сотворив.


А на засланні Тарас Шевченко чекав листів...

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою свіжо-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі.

Катерина Піунова

(Учениця веде розповідь.)

1847 рік. На святвечір Шевченко чекає приїзду актора Щепкіна. Але приїзд Щепкіна мав для поета ще один несподіваний наслідок. Партнеркою славетного артиста в «Москалі – чарівнику» в ролі Тетяни була молоденька 15-річна акторка Катруся Піунова. Вона справді мала неабиякий сценічний талант. А поет створив у своїй уяві нову поему «надхмарний замок» – щасливе подружнє життя з цією молоденькою, але далеко не наївною особою. Вона спритно використовувала захоплення поета. У мріях він бачив ЇЇ великою артисткою. Розпочав її влаштування до Харківського театру. Нарешті 30 січня він освідчився дівчині та зробив формальну пропозицію її батькам. Написав листа і їй. Але ні батьки, ні Катерина Піунова не дали схвальної відповіді. Бо вона не збиралася виходити за Шевченка заміж: велика різниця у віці 15 і 44 роки У цей час Піунова отримує пропозиції з Харкова та Нижнього Новгорода. Це розв’язало справу.

А ти, доле?

А ти, мій покою,

Моє свято чорнобриве,

І досі меж нами

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима.

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

Людські душі?



Ведуча

Але його не залишили думки про подружнє життя.

Посаджу коло хатини

На вспомин дружині

І яблуньку, і грушеньку,

На вспомин єдиній.



Гликерія Полусмакова

(Учениця веде розповідь.)

Останнім коханням поета була 19-річна дівчина — Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі.

У 1860 році в сім’ї Кулішів Тарас знайомиться з їхньою служницею і вирішує з нею одружитися. Пані Олександру здивувало не те, що її друг-поет «хоче оженитися з покоївкою», а те, що він «вибирає собі Ликеру», в незавидних якостях якої вона встигла добре переконатися. З повною щирістю вона оповідала несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому самому незнану, обраницю і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Шевченко тепер викладав новій нареченій плани свого подружнього ідилічного життя – як будуть вони з тої вимріяної «хатиночки в гаю».

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри

Та на лани золотополі...

Розповідав про те, де має поставити «оту хатиночку в гаю», про те, що Ликера має там зогріти його «серце змучене», «поточене горем». Обіцяв їй за це свою довічну любов і батьківську опіку. Проте в Ликери були зовсім інші плани: їй хочеться бути панією, а він шукає простоти й рідного слова. Освідчення Шевченка прийняла вона холодно. Ім’я його вимовляла без усякої пошани. Ликеру цікавили лише подарунки, які надсилав їй Шевченко. Мав намір займатися її освітою. Але знову все марно. Не судилося бути йому одруженим. Вона покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлєва.

Лише в 1904 році, по смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Відвідуючи меморіал, у книзі відгуків одного разу вона залишила розпачливий запис: “? травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…”. Але було вже запізно.


Барвінок цвів і зеленів.

Слався, розстилався

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвінка

Й недосвіта шкода.



 

Учениця читає монолог «Далекий дівочий голос» із поеми І. Драча «Смерть Шевченка».

Оксана.

Я тебе чекала роки й роки. 


Райдугу пускала з рукава. 
На твої задумані мороки, 
На твої огрозені слова. 
Я тебе в Закревській поманила, 
Я душею билась в Рєпніній, 
А в засланні крила розкрилила 
В Забаржаді, смуглій і тонкій. 
Ні мотиль-актриса Піунова, 
Ні Лікери голуба мана 
Цвітом не зронилися в грозову 
Душу вільну, збурену до дна. 
Я б тобі схилилася на груди, 
Замість терну розсівала б мак. 
Та мені зв’язали руки люди. 
“Хай страждає, — кажуть, — треба так. 
Хай у ньому сльози доспівають 
У ненависть, в покару, в вогні”. 
І мене, знеславлену, пускають, 
Щоб ридали вірші по мені. 
Я — Оксана, вічна твоя рана, 
Журна вишня в золотих роях. 
Я твоя надія і омана. 
Іскра нероздмухана твоя.

Ведуча.

Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері. Образ жінки виливається в нього в улюблений ним образ зорі. Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а згустком крові, що запеклася у його серці. Доля жінки-кріпачки для нього, насамперед, доля його рідної матері, котру передчасно «у могилу нужда та праця положила»; це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це, зрештою, його перша трепетна юнача любов, Оксана Коваленко, яку, як і героїню поеми «Катерина», збезчещено. Тому жіноча недоля була для нього особистою трагедією.



Інсценізація уривків з поеми «Катерина» (II. ч), балади «Тополя».
Ведуча

...Ти пройди по селах рідної Вкраїни:

В кожній хаті — книга, на стіні — портрет.

В рушнику розшитім, квітчаний в калині,

Бо в святій пошані у людей поет.

То співець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,

Знають його люди і широкий світ.

Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,

Він живе в народі, як і «Заповіт».
Ведучий

Творчість Шевченка була серцем Прометея, яке осявало нам шлях, і тому кожен молодий українець має бути непокірним, нездоланним, здатним на самопожертву. Таким увійшов у мою душу Кобзар, запаливши іскру надії. Поет дав розіп’яти себе за народ і Україну, як Христос. Він карався, мучився, але не каявся, хоч знав, що може воскреснути хіба тільки його дух. А воскреслий дух воскресить Україну.

І оживе добра слава, слава України,

І світ ясний, невечірній тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю.

Виконується пісня про Україну.
Використані джерела

1. Автопортрети Тараса Шевченка: [Альбом / Упоряд. і авт. вступ. ст. Л.В.Владич]. - К.: Мистецтво, 1973. - 79 с.: іл.

2. Ворожейкіна О.М. Літературне кафе. – Х.: Вид. група «Основа», 2009. – 224 с.

3. Гордова Ю. Від Катерини до Марії (Еволюція жіночих образів). Укр. мова та література – 2000, № 9, с.89.

4. Гриненко Л.В.Сценарій Шевченківського свята.-Сайт IPPO

5. Жадан Л.В. До 163–річчя "Кобзаря": вистава// Позакласний час. – 2003, № 4, с.32- 33.

6. Король В. Історія України в житті та творчості Тараса Шевченка// Вітчизна. – 2002, № 3-4, с. 120-127.

7. Мистецька спадщина: у 4 т. / Редкол.: О.І.Білецький та ін. - К.: Вид-во АН УРСР, 1961-1963. - Т.1-4.

8. Москаленко Н.І.Геній і сучасність. - Сайт IPPO

9. Офорти Тараса Шевченка: Альбом репрод. / Авт. тексту та упоряд. В.Касіян. - К.: Мистецтво, 1964. - 158 с.: іл. .

10.. Посібник з позакласної роботи на уроках української мови і літератури Полонне.2013 І Буде син,і буде мати…

11. Тарас Шевченко. Кобзар. – К.: Дніпро, 1999.

12. Тарас Шевченко: Живопис. Графіка: Альбом / Авт. вступ. ст. та упоряд. Д.В.Степовик. - К.: Мистецтво, 1986. - 175 с.: іл.

13. http://tvory.net.ua/ukrainska_literatura/statti/2/1488.html

14. http://www.uroki.net/scenar/ukr_scenar29.html

15. http://biographera.net/Taras-Shevchenko-biographiya.php

16. http://litopys.org.ua/shevchenko/shev801.html

17. http://www.teacherjournal.com.ua/

18. http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=306

19.http://demetodcab.16mb.com/images/stories/doc/shevchenko-scenariy.doc



20.Кунцівська школа, віртуальний методкабінет


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка