«Росія та Україна у XVII першій половині XVIII ст.»



Скачати 265.96 Kb.
Дата конвертації29.04.2016
Розмір265.96 Kb.
8 клас. Історія України.

Всесвітня історія
ІНТЕГРОВАНИЙ УРОК З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Тема: «Росія та Україна у XVIIпершій половині XVIII ст.»



Мета: ознайомити учнів з аспектами розвитку країн Європи у 17-18 століттях; навчити виділяти основні події в історії двох держав – України та Росії; розвити критичне мислення та вміння давати оцінку політиці того чи іншого правителя; виховати повагу до історії інших держав.

Тип уроку: урок узагальнення.

Обладнання: підручник, атлас, дидактичні матеріали, стінна карта «Україна у XVIII ст.» та «Росія у XVIII ст.».

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

Привітання. Повідомлення теми уроку. Клас ділиться на дві групи. Перша група – учні котрі готували інформацію про Кирила Розумовського та події котрі відбуваються в Україні у 17 – першій половині 18 столітті. Друга група – учні котрі готували інформацію про Петра І та події котрі відбувалися у Російській імперії того ж самого періоду.



ІІ. Основна частина уроку

І група

«Лівобережна Україна в подіях 17-першій половині 18 століття»

План:


  1. Діяльність Кирила Розумовського

  2. Орест Субтельний про Кирила Розумовського

  3. Остаточна ліквідація Гетьманства

  4. Утворення ІІ Малоросійської колегії

  5. Діяльність Петра Румянцева в Україні

  6. Вплив російського уряду на ліквідацію українського козацтва

Основні дати:

1750 – 1764 рр. – гетьманство К.Розумовського. Відновлення і остаточна ліквідація гетьманства в Україні;

1764 – 1786 рр. – Друга Малоросійська колегія;

1765 р. – ліквідація козацького устрою на Слобожанщині;

1765 – 1767 рр. – Генеральний або Рум’янцевський опис;

1782-1786 рр. – скасування царським урядом усіх адміністративних і судових установ Гетьманщини. Ліквідація української автономії;

1783 р. – указ Катерини ІІ про закріпачення селян.


  1. Діяльність Кирила Розумовського

Кирило Григорович Розумовський (18 (29) березня 1728 — 9 (21) січня 1803) — український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1750–1764). Представник козацького роду Розумовських. Граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал.

Кирило Розумовський народився 18 березня 1728 року в Гетьманщині, в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку.

За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Санкт-Петербургу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г. Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743–1745 рр. Повернувшися до Петербургу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746).[1] 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети I, Катериною Наришкіною.

1744 року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва обрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Б.Растреллі саме для графа Розумовського.

5(16).V.1747, на домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.

Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої.

За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760–1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763–1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.





  1. Орест Субтельний про Кирила Розумовського


ЧОМУ ОРЕСТ СУБТЕЛЬНИЙ ВВАЖАВ, ЩО ЗА РОЗУМОВСЬКОГО ГЕТЬМАНЩИНА ПЕРЕЖИВАЛА “ЗОЛОТУ ОСІНЬ” СВОЄЇ АВТОНОМІЇ?

Розумовський був останнім гетьманом України (1750–1764). Урочисте “обрання” молодшого Розумовського гетьманом відбулося 22 лютого (05.03) 1750 р. у Глухові без його присутності. Він прибув в Україну лише влітку. Лише в березні 1751 р. К. Ро печатку та срібні литаври. Того ж року він переїхав із Петербурга у Глухів, хоча й на­далі здебільшого перебував при царському дворі. Правою рукою К. Розумов­ського став його давній опікун і наставник Григорій Теплов (позашлюбний син відомого вченого-просвітника Ф. Прокоповича).

У жовтні 1751 р. під владу гетьмана була передана Запорозька Січ. Повертався Гетьманщині й Київ. Гетьманщина була виведена з-під правління Сенату і передана у відомство Колегії іноземних справ, що було офіційним визнанням її автономного статусу. К. Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі. Регулярно у Глухові скликалася старшинська рада. Почали відбудовуватися Батурин, якому було повер­нуто статус столиці Гетьманщини, та Глухів (резиденція гетьмана). У цих містах споруджено цегельні, у Нових Млинах і Батурині – суконні, листового срібла і золота, миловарну й дзер­кальну мануфактури, кінський розплідник, у Почепі – парусну мануфактуру. Без дозволу геть­мана російським чиновникам заборонялося заарештовувати українців (крім осіб, звинувачених у карних злочинах).

У липні 1761 р. Розумовський заборонив російським поміщикам, вихідцям з інших регіонів, мати на підвладній йому території гуральні та шинки. Винокурінням могли займатися тільки старшини та заможні козаки, які володіли землею і лісом. У 1752 р. гетьман домігся царського указу, який забороняв поширювати холопство на українців. Самостійні дії К. Розумовського суперечили політиці російського уряду. У відповідь з’явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу.

У 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною і Росією; гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. До березня 1761 р. під його юрисдикцією пере­бував Київ, який через загострення ворожнечі між магістратом і козаками перейшов під пряме імперське правління, а козаків виселили з міста.

Найрішучіші заходи К. Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, запроваджувалися у 60-ті рр. XVIII ст. У 1760–1763 рр. він провів судову реформу, у ході якої були створені станові шляхетські суди: земський (для вирішення цивільних справ), гродський (для кримінальних справ) і підкоморський (для земельних справ). До складу Генераль­ного суду, крім двох генеральних суддів, вводилися виборні особи зі старшини від кожного полку. Територія Гетьманщини поділялася на 20 судових повітів. В певній мірі цьому передував роз­роблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана збір­ника законів – “Суд і розправа у правах малоросійських” (1750).

У 1760–1761 рр. під страхом втратити рухомого майна й фізичного покарання, гетьман заборонив переходи селян без письмової згоди поміщика. Відповідно до військової реформи козацькі полки були перетворені на регулярні, у них була запроваджена уніформа (сині мундири з червоною оздобою, білі штани, шапки різного кольору для кожного полку) і озброєння (шабля, рушниця, спис), створено навчальний центр для старшинської молоді, впорядковано артилерійський арсе­нал.

Також К. Розумовський ввів у всіх полках обов’язкове навчання козацьких дітей, вживав заходи для від­криття університету у Батурині з 9 кафедрами та підготовчою семінарією на 40 учнів, перетворення Києво-Могилянської академії на університет європейського типу. У Глухові з’явилася італійська опера, кав’ярні, французькі пансіони, французькі моди тощо. Однак прихід до влади Катерини II (1762–1796), яку, до речі, К. Розу­мовський підтримував у двірському заколоті, кардинально змінив ситуацію. Імперська влада поступово звужувала повноваження гетьмана: йому заборонили самостійно призначати пол­ковників, мати стосунки з іншими державами, під російський контроль було поставлено бюджет Гетьманщини, а край знову підпорядковано Сенату.

Спроба досягти визнання спадковості геть­манства для свого роду, автономії України (1763 р. Катерині ІІ відіслано чолобитні від геть­мана і старшини) закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави. Не останню роль у цьому доносі відіграв донос на той час вже статс-секретаря цариці інтриганта Г. Теплова (“Записка о Малой России”), де йшлося про небезпеку існування республіканського військово-демократичного устрою Гетьманату, про негаразди у краї. До того ж було відомо про зустріч двох посланців К. Розумовського в Ряшеві із маршалом Франції У.-Ф. Льовендолем у травні 1654 р.

Катерину ІІ злякала й спроба перевороту в Санкт-Петербурзі (серпень 1764), коли небіж мазепинця Ф. Мировича підпоручик В. Мирович намагався визволити з в’язниці наступника престолу Івана VI. Тим більше, що дядько бунтівника, перебуваючи в Бахчисараї, ще 1754 р. повідомляв Г. Орлику: “Вся Україна напередодні повстання, як за часів гетьмана Мазепи”.

Не звернула увагу імператриця на Ізмаїлівський полк, який під командуванням К. Розумовського допомагав їй здійснити державний переворот проти Павла ІІІ. 10(23) листопада 1764 р. вийшов імператорський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. Того ж дня, Розумовському присвоєно чин генерал-фельдмаршала, надано пожиттєве жалування в 50 тис. крб на рік, а також 10 тис. крб з місцевих прибутків в Україні (приблизно 10 % від того, що він отримував будучи гетьманом), чималі земельні володіння (тільки на Чернігівщині йому належало понад 75 тис. посполитих, а у псковських і можайських помістях – понад 45 тис. кріпаків).

По отриманню спадщини свого брата, К. Розумовський за своїми багатствами у Російській імперії по­ступався лише П. Шереметьєву. Які реформи проводив на Україні граф Петро Румянцев? У чому їх значення? Після остаточної ліквідації гетьманства у 1764 р. було введено Малоросійське генерал-губернаторство та Малоросійську колегію при ньому, яка складалася з 4 російських урядовців та 4 українських старшин. Більшість із них були вихідцями з України: П. Завадовський, М. Лес­ницький, А. Чепа, В. Кочубей, Д. Янковський, а також граф О. Безбородько, який обіймав посаду писаря (канцлера) та коменданта усіх козацьких військ України. Президентом колегії, генерал-губернатором 17 (30) листопада був призначений 39-річний граф П. Румянцев, якого вважали позашлюбним сином Петра І, хоча офіційним його батьком був комендант однієї з україн­ських фортець. Він підпорядковувався виключно імператриці та Сенату. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Використовуючи політику “батога і пряника” й вміння “вивертатися, але володіти вовчими зубами і хвостом”, П. Румянцев провів ряд реформ.

На території колишнього Гетьманату заборонили вибирати полковників, відкривати школи при церковних парафіях, здійснювалася секуляризація монастирів. Було замінено натуральні по­винності на утримання розміщених в Гетьманщині шести карабінерних і двох піхотних полків грошовим податком (по 1 крб 2 к. від господарства). Податок змушені були сплачувати козаки-підпомічники, міщани, вільні селяни, монастирські і панські піддані. Все це відбувалося одночасно з ліквідацією майже такими ж методами автономії Слобожанщини, яку у 1765 р. реорганізовано у Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. У жовтні 1765 – лютому 1769 рр. з метою ревізії маєтків, земельної власності було здійснено Генеральний опис України (указ імператриці від 15.11.1763). Натуральні повинності замінено грошовим податком, сума якого сягнула 250 тис. крб на рік. Також генерал-губернатор налагодив регулярну пошту. У 1765 році при організації Державної кінної пошти на Лівобережній Україні в Києві обирали поштмейстера і двох листонош.

На початку 1769 року Київську пошту передали у ведення Московського поштамту. Було введено новий податок на утримання російського війська в Україні. Лік­відовано виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили права традиційного суду. З осені 1765 р. вони нарівні з селянами сплачували так званий рубльовий збір. Щоб викорінити опо­зиційні настрої старшини, Румянцев підтримав її прагнення здобути дворянство і російські чини. Час­тина козацької еліти не одразу змирилася з ліквіда­цією інститутів автономії. Наприкінці березня 1767 р. представники ніжинської та батуринської шляхти обрали до Законодавчої комісії зі складання нового Уложення Російської імперії (1767–1774) не ставле­ника імператорського двору Л. Солецького, а при­хильника номінального васалітету Гетьманату Г. Долинського.

У доповідній записці до Санкт-Петербурга вони наполягали на відновленні гетьманського правління. Наслідком була судова розправа й су­ворий вирок: 33 неслухів розстріляти, 18 – вислати на каторгу у Сибір. Але Катерина ІІ, яка часто керувалася у внутрішніх справах принципом “краще поганий мир, ніж добра сварка”, помилувала всіх заслужених. У своєму щоденнику вона писала в ці дні, що малороси продемонстрували таємну ненависть до росіян, бо останні звикли ставитися до них з неприхованим презирством. Незважаючи на чисельні спроби української еліти, в тому числі й старшини Лубенського полку Г. Полетики, вплинути на Законодавчу комісію з позицій збереження законів колишнього устрою кодифікацію українського права завершено відповідно до законів Російської імперії. Зацікавленість у системі станового феодалізму взяла верх над представниками відомих українських родин. Серед них Г. Полетика, В. Капніст, З. Забелла, Г. Божич, О. Кондратьєв, М. Куликовський та ін.

Згідно реформи освіти, при церковних парафіях відкривалися школи удосконаленого типу, заохочувалася про­світницька робота мандрівних дяків, розширювалася мережа шкільної освіти в козацьких сот­нях, започаткована лубенським полковником І. Кулябко ще 1758 р. Але подання П. Рум’янцева щодо відкриття університетів у Києві та Чернігові було відхилене Катериною ІІ.

Запроваджувався жорсткий контроль за діяльністю шинків, розголосу забобонів, надмірної експлуатації селян з боку старшини та аристократії. Загалом, політика П. Румянцева призвела до фактичного занепаду національної держави і ліквідації української автономії.


  1. Остаточна ліквідація Гетьманства

У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про наступне обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ „О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям". 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 - 1764 рр.). Справи Гетьманщини були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, Київ і Запорозька Січ підпорядковувалися гетьману. Проводилася реформа козацького війська. У 1760-1763 рр. була здійснена судова реформа. Також К. Розумовський хотів у Батурині заснувати університет, просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з країнами Західної Європи, хотів звільнити козацьке військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, домагався права вільно розподіляти землі в Гетьманщині, але царський уряд йому відмовив. У 1754 р. бюджет Гетьманщини перейшов під російський контроль, митні кордони з Росією були скасовані.

За гетьманування К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські з'їзди. К. Розумовський часто бував в Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина. У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.

Управління Гетьманшиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив Рум'янцев (генерал-губернатор, фельдмаршал), який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці. Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала ІІ Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів та рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово і обережно. В інструкції Катерини ІІ Сенату говорилося: „Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія - це провінції, що правляться дарованими привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з чужими землями - це був би явний нерозум. Ці провінції треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитися як вовки в ліс". У 1781 р. було скасовано полковий адміністративний устрій Гетьманщини. У 1783 р. було скасоване козацьке військо, замість якого створювалися десять карабінерних, кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини по суті було ліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та Слобожанщині.


  1. Утворення ІІ Малоросійської колегії

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала:



  • знищити всі залишки української автономії;

  • закріпачити селян;

  • здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;

  • усіляко збільшувати збір податків.

Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономіських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади.

Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:


  • 1764 року вібулося створення Малоросійської губернії;

  • 1781 ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини — скасовано українські козацькі полки;

  • протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське);

  • 1783 замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

  • 1783 остаточно покріпачено українських селян Лівобережжя;

  • 1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;

  • 1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків;

  • відправлення до Санкт-Петербурга прапорів України, гетьманських клейнодів, військових печаток.



  1. Діяльність Петра Румянцева в Україні

Петро́ Рум'я́нцев-Задуна́йський (4 (15) січня 1725—8 (19) грудня 1796), граф, російський державний діяч полководець, генерал-фельдмаршал. Відзначився у Семирічній війні 1756—63, а особливо як командувач армії в російсько-турецьких війнах 1768—74 (битви при Ларзі й Кагулі) й 1787-92. 1764 Румянцев-Задунайський був призначений президентом Малоросійської колегії й генерал-губернатором Лівобережної України.

У перший період свого намісництва в Україні (1760-70) провадив рішучу централістичну політику російського уряду щодо Гетьманщини, що виявилося зокрема під час виборів до Комісії для складання нового «Уложенія» 1767 (боротьба з автономістичними прагненнями української людности, зокрема козацької старшини й духовенства). За ініціативою Румянцева-Задунайського переведено реформи козацької служби, податкової системи (встановлення подушного податку), поштової справи, а головне — генеральну ревізію економічного стану населення Гетьманщини (див. Рум'янцевський опис Малоросії 1765—1769).

За урядування Румянцева-Задунайського ліквідовано рештки української автономії (скасування Малоросійської Колеґії й полкового устрою в 1781 — 82, поділ Гетьманщини на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, поширення на Україну російської системи адміністрації й судівництва, ліквідація козацького війська й заміна його карабінерськими полками, поширення на Україну «Жалуваної грамоти» дворянству 1785 і городового «Уложєнія» 1775, закріпачення українського селянства 1783 й секуляризація монастирських маєтків 1786). Але в другий період свого намісництва Румянцев-Задунайський, одержавши або придбавши собі величезні маєтки на Лівобережній Україні, й перебуваючи у зв'язку з російськими опозиційними колами, що орієнтувалися на царевича Павла Петровича й були ворожі до Потьомкіна, увійшов у близькі стосунки з українськими автономістами.

Це викликало велике невдоволення Катерини II, яка у 1789 усунула Румянцева-Задунайського від керування колишньою Гетьманщиною й призначила на його місце генерала М. Кречетнікова (1790).

Останні роки Румянцев-Задунайський прожив у своїх маєтках в Україні, оточений увагою й пошаною з боку українського шляхетства, що виявилося зокрема в позитивній оцінці Румянцева-Задунайського в «Історії Русів». Похований у Києво-Печерській Лаврі. Нащадки його володіли маєтками на Лівобережній Україні до 20 ст.

Старість Рум'янцева пройшла в його маєтках в Україні. Він помер самотнім і був похований в Києві, в Києво-Печерській лаврі ліворуч від кліросу Успенської церкви.





  1. Вплив російського уряду на ліквідацію Гетьманства

Після закінчення російсько-турецької війни Петро Рум'янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано.

З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян.

На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків із кожних 500 душ населення. Військова служба тривала шість років.

З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства.

ІІ група

«Росія наприкінці XVIIу першій половині XVIII ст.»

План:


  1. Особа Петра І і боротьба за владу.

  2. Початок перетворень. Велике посольство.

  3. Північна війна і військові реформи.

  4. Реформи Петра І.

  5. Політика Петра Першого стосовно України.




  1. Особа Петра І і боротьба за владу.

Петро Великий, перший син царя Олексія Михайловича від його друга шлюбу з Наталею Кирилівною Наришкіної, народився 30 травня 1672 року. На четвертому році він осиротів, тому що цар Олексій Михайлович помер. Петро залишився під опікою матері. Первісне виховання, яке він отримав,не відрізнялося від виховання, взагалі давати царевича.

Віднем 1682 помер цар Федір, і Петро був обраний царем крім старшого брата царевича Івана Олексійовича, якого визнали нездатним до правлінню. Партія родичів першої дружини царя Олексія – Милославських обурила на захист прав обійдених царевича стрільців. Стрільці скинули на списи представників партії Наришкіних. Царями були визнані обидва брат, а Софія проголошена правителькою. Петро був присутній при цій сцені на Червоному ганку і був спокійний. Однак вона не минула для нього безслідно.

Для нього не було згодом нічого ненависний стрільця. Може бути і старина стала для Петра так ненависна, бо пов'язувалося в його уяві з її захисником - стрільцем, скидає на списи його рідних і близьких. Події 1682 примусили царицю Наталю піти з дітьми в підмосковне село Преображенське, літньої резиденції царя Олексія. Навчальні заняття Петра були перервані, зупинившись на одній грамотності. Він залишився без пильного нагляду. Нудьгуючи сидіти в теремі біля сумної матері,він вибіг на вулиці села Преображенського, де знайшов собі суспільство дітей придворних конюхів і лакеїв. З цієї веселої компанії він влаштував два потішних полку, з якими і грав у військові ігри. У той же час пристрасть до кораблю і мореплавання захоплює Петра.. Заведені були кораблі на Переяславському озері, а в 1693 році цар просився у матерів Архангельськ, де вперше побачив справжнє море.

Ці ігри, яким надавався Петро, споруда корабликів викликали багато питань, доводилося викликати одного, то іншого німця з сусідньої з Преображенським Німецької слободи. Петро став частим гостем, з задоволенням бенкетував з іноземними офіцерами, купцями і майстрами. Слобода була як би маленьким куточком Європи. Познайомившись з досвідченими іноземцями, Петро зрозумів свою відсталість і знову сів за книгу, став вивчати арифметику, геометрію, артилерію і фортифікації під керівництвом Франца Тіммерлана.

У ньому самому розгорілося бажання самому побачити, як живуть люди на Заході, і ось у 1697 році відбулося небувале справа, що вразив сучасників: цар виїхав за кордон. Споряджено було посольство до різних західним государям, на чолі якого став найближчий друг Петра в роки його юності Франц Лефорт. До посольства прилучився і сам Петро інкогніто, під ім'ям

Петра Михайлова

У 1682 році, що спалахнув новий стрілецький заколот, що спалахнув у Росії у відсутності Петра, змусив його перервати курс вищої школи і поспішити в Росію. Знову перед ним стояв образ стрільця-бунтаря, заважав йому вчитися.

Не дивує після цього жорстокість, з якою цар, приїхавши до Росії,розправлявся зі стрільцями. Стрілецьке військо було знищене, кількасот стрільців страчено. Петро вирізав девіз "Аз сім у чину вчимо та навчають мя вимагаю". Цьому девізу Цар залишався вірним до кінця своїх днів.

І сучасників, і нащадків Петра буде вражати надзвичайна сила і своєрідність його особистості. Енергія і різнобічність поєднувалися в ньому з брутальністю, а часом і жорстокістю. Цілеспрямованість, працьовитість – з пристрастю до гулянок і забав досить низького штибу. Невибагливість,простота у спілкуванні - зі страшними спалахами люті й рукоприкладством;далеко не повноцінне освіта - з постійною тягою до знань, особливо військовим і технічним; його чисто «сухопутний» походження - з любов'ю до кораблям і морю; нарешті, його найглибший патріотизм - з повагою, а в молодості і з пошаною до західною культурою.

Настільки видатна в ряді московських государів особистість Петра I служила як би прикметою часу. Майже так само незвичайна, хоча і явно менше за масштабом, силою характеру була постать кн. В.В. Голіцина (1643 -

1714), фаворита Софії, видатного державного діяча і дипломата,опинився волею долі одним з політичних супротивників Петра I.

Прекрасно освічений князь також був реформатором і шанувальником Заходу. Причому, на відміну від молодого Петра, він мав програму радикальних перетворень, що включала реформу армії, поширення освіти,включаючи відправку на навчання за кордон, і навіть скасування кріпосного права! При активній участі Голіцина було скасовано місництво, а в 1686 р. був укладений «Вічний мир» з Польщею, за яким вона остаточно відмовлялася від Лівобережної України, Києва, Смоленська, а Росія в союзі з країнами

«Священної ліги» вступала у війну з Туреччиною. На цьому, однак,державні звершення Голіцина, практично, закінчилися. Два походи на

Крим, здійснені під його керівництвом у 1687 і 1689 рр., виявилися невдалими, а його реформістські плани - нереалізованими. Замість витонченого книжника-ідеаліста Голіцина на авансцену чекала змін Росії вступив Петро I, за висловом В.О. Ключевського, «цар-тесляр», «працівник на троні ».
У 1689 р. правління Софії було ліквідовано. Її ув'язнили у Новодівочий монастир, а Голіцина заслали в Каргополь. І хоча влада перейшла до Петра, державним справах він як і раніше віддавав перевагу військові ігри. Останні поступово втрачали характер «забав». З потішних формуються регулярні іноземного ладу полиці (які в подальшому покладуть початок російської гвардії), в Архангельську починається будівництво кораблів.

Поволі визріває і політична стратегія. Вона органічно поєднала в собі схильності Петра, його одержимість морським і військовою справою, і об'єктивні потреби країни, задихається у протиприродною ізоляції від морських шляхів, а, отже, - від широких торгових та інших контактів з передовими державами.




  1. Початок перетворень. Велике посольство.

Петровські реформи - головний нерв, ведуча вісь вітчизняної історії XVIII століття, беруть свій початок у XVII столітті. У цьому безспірному факт сходяться майже всі історики Петра, по-різному, проте, «період ізіруя» початок перетворень.

Так, А. Г. Брікнер в «історії Петра Великого» схильний відкривати рахунок їм після подорожі царя в Західну Європу в 1697 - 1698рр.., де, на його думку, виник сам план реформ, і були зібрані необхідні відомості для їх початку. Але вже С. М. Соловйов в «Історії Росії», а потім «Публічних читаннях про Петрові Великому» показав, що справа йшла прямо навпаки: сама ідея Великого посольства виникла в результаті і в руслі що почалися перетворень: були потрібні іноземні фахівці і росіяни кораблебудівники для створення флоту. С. М. Соловйов, а за ним і сучасний дослідник Н. И. Павленко вважають вихідним пунктом перетворень

Азовські походи1695 - 1696 рр.. Як відзначає Н. И. Павленко, хоча ці походи були спрямовані проти традиційного супротивника, але супроводжувалися поруч нетрадиційних рис: використанням флоту, що забезпечив перемогу і взяття

Азова.


Таким чином, на думку історика, походи ці переросли роль чисто військових кампаній, вони послужили вихідним пунктом реформ, «вони спричинили будівництво воронезького флоту, викликали початкові заходи щодо створення регулярної армії. Обидва нововведення вимагали величезних фінансових витрат.

Звідси міська реформа і початок винахідницької діяльності прібильщіков. Введена була і нова форма заохочення військової доблесті – Петро заснував орден Андрія Первозванного.

Від перерахованих нововведень рукою подати до перетворень в галузі культури, перш за все розповсюдження утворень з метою забезпечення армії і флоту кваліфікованими фахівцями ». (Н. І. Павленко «Петро Великий »).
Характеризуючи ці перші реформи, автор зупиняється, перш за все,на створення флоту. Сама ідея створення флоту в сухопутної країні при майже повній відсутності традицій кораблебудування, а головне, грошей у скарбниці, була надзвичайно сміливою, викриваючи в цареві «людини надзвичайної енергії та широкого кругозору, не промишляє про сьогохвилинні вигоди й дивився ввіддалене майбутнє ». (Там же С. 94).

Проблема виходу до магістральних морськими шляхами залишалася невирішеною, а союзники Росії (в 1697 р. Росія, Австрія і Венеція уклали антиосманського союз) згортали військові дії. З метою пожвавлення коаліції та розширення її складу в 1697 р. за кордон було відправлено «Велике посольство ». До нього входили також молоді «валантіри», що викликали навчатися за кордоном морської справи. Серед них під ім'ям «урядника Петра

Михайлова »був і цар. Вдихнути нове життя в антиосманського коаліцію невдалося.

Війна з Туреччиною закінчувалася, а європейські держави почали вже готуватися до розділу величезних володінь згасаючої династії іспанських Габсбургів (1700 - 1713 рр.. На континенті палала «війна за іспанську спадщину»). Однак «Велике посольство» зіграло чималу роль у долі Росії. Петро познайомився з європейською життям і отримав важливі уроки дипломатії, а також навігації та кораблебудування. Було найнято 672іноземних фахівця - офіцерів, моряків, кораблебудівників, лікарів і т.д. Нарешті, зустріч на зворотному шляху з польським королем і саксонським курфюрстом Августом II, фактично, поклала початок новому, тепер уже анти шведського Північного союзу. У 1699 р. він був укладений Росією, Саксонією і Данією. Влітку 1698 посольство було перервано отриманим з Москви звісткою про бунт стрільців.

За створенням флоту послідувала заміна дворянської кінноти і не надійних стрільців регулярною армією. По суті, свідомість регулярної армії почалося ще в дитинстві з створення Преображенського і Семенівського полків. Але чисто юридично початок постійної армії поклали укази від 8 і 17 листопада 1699року, де були визначені джерела формування нових полків. Першими були «Мисливські люди» з числа особисто вільних підданих різних звань,служили за високу платню - 11 рублів на рік. У результаті було сформовано 29 піхотних і 2 драгунські полки загальною чисельністю 32000 чоловік, з іноземними офіцерами на чолі.

Для знову створюваної регулярної армії було потрібно обмундирування і амуніція. Необхідні для цього кошти уряд шукав на шляху збільшення непрямих податків.

23 січня 1700 Петро оприлюднив указ про введення в Росії гербовою або Орден папери «для поповнення своєї, великого государя, казни».

Згідно з указом 30 січня 1699, в центрі засновувалася виборна колегія - Бурмістрська палата, що відповідає за збір прямих і непрямих податків у всіх містах і мала право суду над посадських людьми.


1699 р. ознаменувався двома важливими подіями. Пізньої осені в Преображенському під Москвою в глибокій таємниці був укладений Північний союз між Росією і саксонським курфюрстом Августом II проти Швеції. Наприкінці 1699 було визначено вважати роки не від створення світу,а від Різдва Христового. Новоліття було наказано вважати не від 1 вересня,а від 1 січня, за європейським прикладом.


  1. Реформи Петра І.

  • Створив регулярну армію.

• Встановив обов’язкове навчання дворянських дітей.

• Запровадив масове навчання дворян за кордоном.

• Створив новий вид збройних сил — флот.

• Запровадив цивільний шрифт.

• Домігся виходу до Балтійського моря.

• З 1703 року почала виходити перша друкована газета «Ведомости»

• Створено перший загальнодоступний театр.

• Засновано місто Таганрог.

• Створені математичні школи.

• Запроваджено нове літочислення від Різдва Христового.

• Установив початок нового року з 1 січня.

• Створив органи міського самоврядування.

• Провів податкову реформу.

• Відкрив Морську Академію.

• Здійснив грошову реформу.

• Збудував Санкт-Петербург.

• Заснував Сенат.

• Створив «Табель про ранги».

• Провів губернську реформу.

• Сприяв дослідженню нових земель.

• Організував пошук руд і корисних копалин.

• Замість наказів було організовано колегії.

• Заснував офіцерські військові школи.

• Створив Статут військовий і Статут морський .

• Запровадив перший російський орден Св. Андрія Первозванного.

• Заснував перший музей — Кунсткамеру.

• Заснував першу публічну бібліотеку.

• Заснував Академію наук.

• Увів традицію влаштовувати асамблеї.


  1. Політика Петра І стосовно України.

Досягши повноліття і ставши царем, Петро зіткнувся з проблемами, які залишились йому у спадок від Софії. Тривала війна з Туреччиною. У 1695 р. Петро І, зібравши велике військо, здійснив похід на Азов — турецьку фортецю у гирлі Дону і взяв її в облогу, одначе захопити не зміг. Зрозумівши, що Азов без флоту не взяти, цар розгорнув активну діяльність. Узимку на верф'ях Воронежа було збудовано флот. У 1696 р. Петро І здійснив новий похід на Азов, цього разу вдалий. За умовами укладеного з Туреччиною перемир'я Азов перейшов до Росії разом із частиною узбережжя Азовського моря.

Завершивши війну проти Туреччини, Петро І докорінно змінив напрям зовнішньої політики і пріоритети — вирішив налагодити контакти з іншими європейськими державами. З цією метою за кордон було відправлено «велике посольство» (1697-1698), до складу якого під іменем урядника Петра Михайлова увійшов і сам цар. Шлях посольства проліг, в основному, територіями протестантських країн — Курляндії, Бранденбургу, Голландії.

Подорож справила на Петра І величезне враження. Молодий цар замислив перетворити Росію в цивілізовану державу, побудувати могутній флот і розгорнути торгівлю. Проте для цього потрібно було перемогти Швецію. Знайшлись і союзники: Саксонія (саксонський курфюрст Август II, який водночас був і польським королем) та Данія.

Завершити «велике посольство» Петру не довелося. Отримавши повідомлення про заколот стрільців, він одразу повернувся у Москву і влаштував жорстоку розправу. Стрілецьке військо було ліквідовано напередодні війни зі Швецією. У 1689-1699 pp. Петро І сформував регулярне військо для майбутніх воєн. Військові витрати, що лягли тягарем на населення, загострили соціальні суперечності й конфлікти з окраїнами Московської держави (Україна, Дон). Для придушення виступів населення також була потрібна армія. Тож реформи, розпочаті Петром І, значною мірою були вимушеними.


ІІІ. Підсумки уроку

Учитель підбиває підсумки та спонукає учнів до проголошення висновку та вердикту, позитивний чи негативний стосовно політики Кирила Розумовського та Петра Першого.


IV. Домашнє завдання

  1. Прочитати відповідний параграф підручника.

  2. Підготуватися до уроку узагальнення.



База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка