Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка8/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

Розділ восьмий

 

Аніта покинула мене, коли я ще спав, у четвер о шостій ранку. Через дві години після другої сирени я вже в лабораторії. І тут стається подія, значення якої я передчуваю, але збагнути його як слід ще не можу. На своєму столі я знаходжу цидулку:  



«Увага! Сьогодні вранці між 7 год. 25 хв. І 7 год. 30 хв. перевіряли чи міняли підслуховувальний пристрій у вашій квартирі. Спаліть цю записку! Їжак».  

Цидулку написано великими друкованими літерами, але я здогадуюся, хто її автор. «їжаком» я взиваю Берідж у наших сварках. А Берідж живе в бараку «одиначок» якраз навпроти мене. Сьогодні вранці я зібрався раніше, ніж звичайно, і вийшов з дому о сьомій двадцять. Я запам’ятав цей час, бо робив усе не так, як завжди. Щойно я покинув квартиру, хтось, мабуть, повідомив про це технічного спеціаліста — або спеціалістку — із служби підслуховування. Берідж помітила зі свого вікна, як до мене зайшов той спеціаліст, і засікла, скільки часу він там був. Не важко здогадатися, що спеціаліст устиг там зробити. Судячи з усього, не багато, бо він був у квартирі тільки п’ять хвилин. Але з цього випливає, що я повинен бути обережним, — власне, саме це й радить мені Берідж. Що ж до ключа від моєї квартири, то це для них не проблема: прибиральниці мають дублікат. Якщо цю цидулку написала Берідж, то я доходжу висновку, який, коли добре поміркувати, анітрохи мене не дивує. Берідж має ключа від моєї лабораторії. Ввійшовши до кафетерію через кілька хвилин після мене, вона, мабуть, пішла звідти раніше, написала своє застереження, поклала його мені на стіл і замкнула за собою двері. Дивує мене лиш одне: навіщо вона стала мені писати, коли могла сказати сама? Чи не через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті? Але мені завжди здавалося, що Берідж ніколи його не боїться. Коли вона зав’язує зі мною сварку, то зовсім не приховує особистого відтінку, що його вкладає в наші взаємини. Якщо Берідж — коли припустити, що це була вона, — ризикнула попередити мене, то ризикувала жінка не дуже, У всякому разі, минуло, мабуть, зовсім небагато часу між її і моїм приходом до лабораторії, і Берідж могла із свого кабінету спостерігати за дверима мого, щоб переконатися, що ніхто третій не має до них ключа. А це малоймовірно. Залишається тільки зрозуміти мотив: чому Берідж, яка поводиться в лабораторії як довірена особа блувіллських властей, зрадила своє начальство й попередила мене? Найлегша, найромантичніша й найстереотипніша відповідь зводиться до того, що вона закохалась у мене. Але я не можу собі цього уявити. Я знаю, що Берідж виявляє до мене незвичайну цікавість. Одначе я певен: ця цікавість не така велика, щоб вона зрадила свій табір. Це на неї не схоже. Аж ніяк. Не знаю, як пояснити цей її вчинок, але відчуваю, що Берідж зробила його цілком свідомо. А чи це застереження, бува, не пастка? Але навіщо Берідж розставляти на мене пастки? Після нашої розмови — і великою мірою саме завдяки їй — колектив згуртувався, лабораторія запрацювала краще, ми маємо в дослідженнях певні успіхи. І між Берідж та мною склалося щось більше, ніж звичайна злагода, про яку я вже писав. Нас єднають міцні зв’язки, що народилися в роботі. Перше, що мені хочеться зробити, — викликати Дію Берідж, показати записку й зажадати пояснення. Однак я не роблю цього. Спершу слід перевірити дві речі. Цього самого дня я, покинувши ополудні лабораторію, заходжу додому, замикаюсь на ключ, запинаю штори, вклякаю навколішки біля ліжка і, нічого не торкаючись, якнайпильніше роздивляюся той шматок плінтуса, який я не раз зривав, щоб вимкнути підслуховувальний пристрій. Цей шматок опечатаний нейлоновою ниткою, один кінець якої приклеєний до незакріпленої дощечки на підлозі, а другий — до решти плінтуса. Звісно, я міг би зазирнути в цю пастку, знявши дощечку, а потім знову приклеїти до неї нитку. Та, може, за цією пасткою ховається ще одна? Крім того, я майже певен, що відтепер вони стежитимуть за мною щоразу, коли я приходитиму додому, а я не повинен допустити, щоб підозри містера Берроу підтвердилися. У всякому разі, сумніву нема: той, хто мене попередив, написав правду — служба підслуховування побувала в моїй квартирі. Ніколи ще друга половина дня не тяглася для мене так довго. На вечір я призначив побачення Джоан Пірс, зустрівши її в кафетерії. І ось я приходжу до неї. Вона в захваті. Накидається на мене, мов на якусь здобич. Пірс ладна вп’ястися в мою душу пазурами й дзьобом і витягти з мене все, що я знаю про Аніту та про події у світі, — хтозна, може, навіть непомітно для мене. Але я помахом руки зупиняю її. І мовчки подаю їй записку, яку отримав уранці. Вона для Пірс цілком анонімна, про «їжака» я з нею ніколи не розмовляв. Пірс читає, а я одразу ж простягаю їй один службовий запис, зроблений Берідж, що його я прихопив у лабораторії. Джоан Пірс, крім усіх інших своїх здібностей, які вона старанно використовує, щоб краще пізнати собі подібних, має схильність і до графології. Вона пильно роздивляється обидва папірці. — Авжеж, це писала та сама особа, — одразу ж проказує скоромовкою Джоан Пірс. — Вона навіть не намагалася змінити почерк. Тільки вдалася до великих друкованих літер. У всякому разі, між великими літерами обох її записок я не бачу різниці. Погляньте, літера «у» в слові «увага» із застереження цілком схожа на початкову літеру із службового запису: «Увага, докторе Мартінеллі». Вона дуже характерна: права паличка виведена багато жирніше, ніж ліва, — це ознака енергійності й динамізму. — Помовчавши, вона каже: — Сідайте, Ральфе. А чому «їжак»? Я про все їй розповідаю. Джоан сміється, лукаво свариться на мене пальцем, але більше нічого не каже. Я зізнаюсь їй про пастку з моїм підслуховувальним пристроєм і питаю, чи можна довіряти Берідж. — Цілком і повністю, — відповідає вона. І додає, пронизавши мене гострим поглядом: — Ральфе, ви робите успіхи! Нарешті ви таки вибираєтеся зі свого кокона. І стаєте обережний. Я не надаю значення її зауваженню і запитую: — Чому я повинен довіряти Лй Берідж? Ви робите цей висновок, виходячи тільки з аналізу її почерку? — Ні. Це «ні» лунає твердо й рішуче. Але Джоан Пірс більш нічого про це не каже. Вона одразу ж засипає мене запитаннями. Я мовчу про свої особисті взаємини з нічною гостею, але розповідаю про міжнародне становище саме так, як його описала мені Аніта. Джоан Пірс слухає мене із збудженням, яке насилу стримує. Очі в неї іскряться, дихання пришвидшується, руки на колінах то сплітаються, то розплітаються. Як тільки я замовкаю, вона ставить мені запитання. Голос у неї уривчастий, жвавий і напружений. І поки я відповідаю, вона раз по раз машинально киває пальцем, наче старанно складає в якусь невидиму скриньку кожен почутий факт. Коли я закінчую розповідь, вона, дуже збуджена, підводиться і, ходячи сюди-туди по кімнаті, із запалом каже: — Чудово! Це підтверджує всі висновки, які ми робили на підставі поодиноких фактів. Мене приголомшує це «ми». Пірс крадькома позирає на мене і, не перестаючи ходити по кімнаті, помічає мій подив. — Все це підтверджує Реджіналдові й мої думки, — каже вона. Ці слова викликають у мене повну недовіру, бо я добре знаю, що Джоан не втаємничує «бідолашного Реджіналда», як вона висловлюється, у справи, які її цікавлять. Це «ми» не стосується подружжя Пірсів, я певен. Джоан зупиняється, зводить на мене погляд і каже: — Ральфе, дозвольте поставити вам одне запитання. — Ставте скільки хочете, тільки прошу вас, не ходіть сюди-туди й не сідайте в крісло-гойдалку! Пірс, сміючись, сідає на вільний стілець. — У вас і досі таке чутливе серце, Ральфе? Ось моє запитання: як ви почуваєте себе після від’їзду Аніти? — Мабуть, добре. — Як це «мабуть, добре»? — Не стану заперечувати, спершу її від’їзд мене дуже засмутив. Але потім я відчув себе вільним. Чому б вам про це не сказати? Сьогодні ввечері я відчуваю величезну полегкість від думки, що більше на неї не чекатиму. Мовчанка. Її блискучі доскіпливі очі втуплюються в моє обличчя. — Ральфе, ще одне запитання. Аніта покинула вас назавжди? — Що стосується особисто мене, так. — Хочете сказати, навіть якщо вона повернеться до вас через рік чи два, то… — Ні, мені це повернення не потрібне. Розумієте, Джоан, сьогодні вранці я дещо збагнув: я більше не люблю Аніту. Мовчанка. Джоан дивиться мені у вічі своїм проникливим поглядом і каже: — Ви зненавиділи її через те, що вона пожертвувала вами задля своєї кар’єри? — О ні! Це я зрозумів би. Я засуджую Аніту за те, що вона залишається на службі в тиранії, навіть більше — тиранії, ідеологію якої вона не схвалює. Атож, я знаю, чим вона себе виправдовує. Зостаючись біля Бедфорд, вона, мовляв, намагається обмежувати її шкідливу діяльність. Але так виправдовуються всі опортуністи. Насправді Аніта страшенно цинічна. Вона зреклася філософії свого життя. І задля чого? Задля посади посла! Пірс випростує спину й, поклавши на коліна долоні, дивиться на мене. — Нарешті, — каже вона. — Нарешті! — Її руки здіймаються вгору. — Нарешті, Ральфе, полуда спадає з ваших очей! Нарешті ви бачите речі такими, які вони є! Я підводжу брови. — Але ви, Джоан, досі в наших розмовах завжди захищали Аніту! — Я змушена була це робити! Мені не хотілось посваритися з вами! Я хотіла, щоб ви самі побачили правду. Нарешті це сталося! Ви самі все збагнули! Розкусили Аніту. То, дозвольте вам сказати, була страшна пляма на вашому гербі. І ви її змили. — Потім Джоан тріумфально додає: — Я завжди вірила у вас, Ральфе! Завжди казала, що рано чи пізно ви самі все зрозумієте. Браво, Ральфе! Тепер ми зможемо з вами працювати! Я знову звертаю увагу на це її «ми». Звертаю увагу й на те, що Джоан уже майже відверто наголосила на цьому слові. Вона нахиляється вперед і скоромовкою каже: — Слухайте, Ральфе, ви тут уже двадцять хвилин. Це означає, що коли я знову ввімкну підслуховувальний пристрій, то нам доведеться говорити про всяку всячину ще цілих двадцять хвилин. Це надто багато. До того ж я побоююсь, що хтось засік час, коли ви зайшли до мене, й одразу ж доніс про це службі підслуховування. В такому разі вони неодмінно здогадаються, що на стрічці записано не всю нашу розмову, а крім того, на моєму пристрої теж є приховані перестороги. — Помовчавши, вона провадить: — Ральфе, час біжить. Я попрошу у вас про дві речі: віднині не робіть нічого, не порадившись зі мною. — Нічого не робити? Що ви хочете цим сказати? — Наприклад, не давайте негативної відповіді Федеральному сім’яному банку. — Як?! Ви й про це знаєте? — Ну звісно. — Я ж вам про це не розповідав! — Розумієте, тут таємниці немає. Я дізналася про це від Муч, а їй розповів Стайн. Пауза. — А Муч належить до тих жінок, яким можна довіряти? Пірс хитає головою. — Загалом Муч гідна довіри. Але вона, на жаль, скомпрометувала себе, і тепер за нею пильно стежать. — Скомпрометувала себе? Пірс сміється своїм уривчастим сміхом, схожим на крик чайки. — Ох, Ральфе, ви не народилися для того, щоб жити в умовах диктатури! Пригадуєте, як я завадила вам заперечити Рут Джеттісон? А Муч їй заперечила. — Авжеж, пригадую! Муч тоді повелася чудово! — Муч повелася чудово, але потрапила в пастку. Фальшивий гріх Рут Джеттісон відгонив провокацією. Вона мала на меті спонукати блувіллських опозиціонерів викрити себе. Від подиву я аж роззявляю рота й почуваю себе ніяково. Чи досі я справді щось розумів у Блувіллі? Здається, я тільки припускався помилок: у своїх міркуваннях, у розумінні подій, у поведінці. Взяти хоча б мій намір піти у відставку, яким я так пишався! Адже я вважав його страшенно сміливим! — А що поганого в тому, що я дав Федеральному сім’яному банку негативну відповідь? Пірс усміхається. — Нічого поганого в цьому немає. Але діяли ви необережно. — Якщо я правильно вас розумію, то необережність — риса моєї вдачі? — трохи ніяково питаю я. — Не зовсім так. Ви людина досить вдумлива. Спасибі й на цьому. Бодай трохи олії після оцту. — Але?.. — Ви надто безпосередній. — Це вада? — Тут це вада. — І моя негативна відповідь — помилка? — Загалом не помилка, Ральфе. Але тактична помилка. Не забувайте, що боротися — це розкривати себе. Не слід боротися за щось другорядне, особливо коли не маєш шансів перемогти в цій боротьбі. Оскільки мене назвали «досить вдумливою людиною», то я замислююсь. І незаперечне твердження Джоан засліплює мене. Так, вона має рацію. Власне, я ніколи не вірив, що Малберрі мої заперечення сподобаються. Можу заприсягтися, що й Стайн не повірив у це. Обидва ми нагадували дітей. Ми вчинили почесну бійку. І цілком марно! Безглуздо! Я мовчки дивлюсь на Джоан. — Отже, з нас трьох тільки Джесперсен виявився реалістом? Пірс насуплює брови, стискає губи й зціплює кулаки. — О, той Джесперсен! Вона більш нічого не каже, але цим сказала все. Це її нове застереження знов ошелешує мене. Джоан підводиться. — Даруйте, Ральфе. Час мене квапить. — Але ж ви збиралися попросити в мене про дві речі, а попросили тільки про одну. Пірс мовчки всміхається, а я думаю: «Неймовірно, але тепер я прошу в неї вказівок! Чи я випадково вже не входжу до оцього «ми»?» — Коли ви, Ральфе, надумаєте довгенько порозмовляти зі мною, не приходьте сюди. Перекажіть усе через їжака. Я не вірю власним вухам і питаю: — Через Лію Берідж? — Тримайте це її прізвисько в таємниці, бо його знаємо тільки ми троє. — Ну що ви, Джоан, я не зможу цього зробити через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті. Пірс усміхається. — Дозвольте вам сказати, що проблеми з пристроєм у вашому кабінеті ніколи не існувало. У п’ятницю о восьмій ранку я знаходжу відповідь від доктора Малберрі. Вона така, якої я й сподівався. Проте є в ній одне дивне уточнення, яке вкрай мене приголомшило б, якби навіть тут, у Блувіллі, я не зумів зберегти рештки почуття гумору.  

«Шановний докторе Мартінеллі! Я можу легко розвіяти сумніви, на які Ви посилаєтесь: ми відрядимо до Блувілла лише дві особи — шофера й лаборантку. Ви матимете справу тільки з останньою. Тож не буде ні мастурбації, ні гомосексуалізму. Сподіваюся, Ви більше не заперечуватимете, що кожен громадянин повинен розглядати це як свій патріотичний обов’язок. Чекаю від Вас відповіді, яка підтвердить Вашу згоду. Щиро Ваш…»  



Мабуть, краще було б засміятися, ніж почувати себе ображеним. До того ж, що думати про «лаборантку», яка матиме зі мною такі короткі інтимні стосунки? А може, йдеться про якусь медсестру? Чи вона пройшла відповідну підготовку? Цікаво, вона згодилася виконувати це спеціальне завдання добровільно? Чи, навпаки, її теж примусили до цього в ім’я «патріотичного обов’язку»? Я викликаю до свого кабінету Лію Берідж, знаючи наперед, що вона мені порадить. Але сподіваюся скористатись із цієї розмови й поставити Дії кілька запитань. Берідж одразу ж відповідає на мій виклик по селектору, хоч на ієрархічній драбині стоїть вище за мене — з погляду жіночого статуту нової ери і з погляду нових взаємин у середовищі отого «ми». Звісно, тепер Берідж не заноситься, як було раніше. Вона заходить, низенька й кругла, нечутно причиняє за собою двері й, чекаючи моїх «вказівок», скромно стоїть переді мною з текою під пахвою, що її прихопила з собою як привід. Я простягаю Берідж листа від Малберрі, і коли вона читає його, на очі їй спадає пасмо волосся, до якого мені дуже хотілося б доторкнутись. Тепер я дивлюся на Дію інакше. Мені впадають у вічі її сережки у вигляді булави, яких я досі не помічав. Хоч у Берідж таке саме пишне волосся кольору червоного дерева, як в Дніти, вона не схожа на мою колишню дружину. Очі в неї не зелені, а голубі. Ніс не гострий, а кирпатий. Підборіддя кругле й вольове. Боюся, що досі я приділяв забагато уваги вроді її обличчя й не помічав його виразу. Сьогодні вперше в світлі отого «ми» я силкуюсь «побачити» Берідж, не надаючи ваги її фізичній привабливості. І мене вражає в обличчі Берідж не тільки його натхненність. Чоло, вилиці, лінія нижньої щелепи, очі, складки вуст, таких повних і звабливих, — все відсвічує незаперечною енергією. Гаразд. Мені слід перебороти в собі пережитки нашої культури й віднині змиритися з ідеєю жіночого панування та ідеєю сили. Берідж повертає мені листа й байдужно каже: — Те, що вони передбачили «лаборантку», свідчить про одне: вони вже діставали такі самі відмови, як ваша. — Ви знаєте, що й Стайн відмовився? — Ну звісно. Я знаю й те, що відповів Малберрі. Стайн отримав від нього листа вчора. Я вам коротко перекажу його зміст: шановний професоре Стайнмеєр, як проконсультували нас рабини, що до них ми звернулися, ви буквально сприймаєте текст тридцять восьмого розділу Книги буття й нехтуєте його дух. Онанів гріх полягав у вмисній безплідності. А захід, який здійснює наша служба, навпаки, покликаний збільшити плідність. Оскільки ви одружені, то вам цілком може зарадити дружина. Лаборантка тільки збере в пробірку сім’я. Берідж замовкає. Мені здається, про все це можна було б розповісти якось інакше — хтозна, може, навіть з усмішкою. Зрештою, абсурд не конче має бути кафкіанським, він може бути й комічним. Адже вони все ж таки проконсультувалися в рабинів!.. Та ні, Берідж, схрестивши руки на грудях, тримає під пахвою теку, дивиться на мене — й не бачить мене. І жодна рисочка на її обличчі не зворухнеться. Я відчуваю, як мені помалу передається її холод, і, звівши брови, кажу: — А що я маю робити тепер? — А тепер ви відгукнетесь на заклик батьківщини й дасте ствердну відповідь. Берідж сказала це, не моргнувши, навіть не відчувши іронії своїх слів. — А Стайн? — Ріта порадить йому дати згоду. — Ріта? — Так ми називаємо нашу спільну подругу. Я дивлюся на Берідж: отже, мене остаточно залучили до отого «ми». Чи не тому я враз помічаю, що переді мною крижана брила? Чи не хоче Дія Берідж раз і назавжди дати мені відчути, що вона мною керує? Перегодя я кажу: — Берідж, я хотів би поставити вам кілька запитань. Вона кидає погляд на свій годинник і сухо відповідає: — В мене тільки п’ять хвилин. А мені ще треба поговорити з вами з приводу паперів, що лежать у цій теці. — Я говоритиму коротко: куди веде дріт від мікрофона в моєму кабінеті? — До мого кабінету. — Вона на мить замовкає, ніби даючи мені змогу зібратися з думками. — Тож ви можете стирати записи на магнітофонній стрічці? — Коли я цього захочу й ті записи, які я захочу. — Друге запитання: як вам пощастило ввійти в довіру до Берроу і компанії? — Я давно належу до РВЖ. Я аж підстрибую. — Ви член Руху за визволення жінок? — Ви в цьому сумнівалися? — Правду кажучи, ні. — По короткій мовчанці я веду далі: — Мабуть, я таки йолоп, бо тепер уже нічого не розумію. — Все дуже просто: я член РВЖ, але терпіти не можу оту тваринну статеву зверхність, війну між статями й заборону на подружнє життя. — На такій самій позиції стоїть і Аніта! Берідж насуплює брови, її голубі очі спалахують, і вона вкрай зневажливо каже: — З тією різницею, що я борюся проти Бедфорд, а вона їй служить! — Еге ж, знаю, — кажу я. І додаю перегодом: — Я це зрозумів. — З деяким запізненням! — відрубує Берідж. — Ваша правда. Як каже Ріта, я насилу вибрався зі свого власного кокона. Я дозволяю собі засміятись, але Лія не реагує. — Щоб вам, докторе, було все ясно, — каже вона, — я хотіла б дещо уточнити: я член РВЖ, але я проти такої організації, якою її замислила Бедфорд, і проти Бедфорд як диктатора. — Що ж, я з вами згоден, ви її краще знаєте. — Я задоволена вами, — кидає вона холодно. — Так нам буде куди легше. Помовчавши трохи, я запитую: — Ви не бажаєте поговорити зі мною про «нас»? — Навіщо? Ви знаєте, яка в нас мета. — Я хотів би поговорити про людей. На це Берідж рішуче відповідає: — У Блувіллі ви матимете справу тільки з Рітою та мною. Я зиркаю на неї. Отже, підпільний рух суворо поділяється на окремі осередки, щоб у разі викриття одного з них можна було уникнути розгрому решти. — Серед нас трьох ви старша? — питаю я. — Так. Але ви завжди матимете право висловити власну думку. Право я матиму цілком теоретичне, я це вже відчуваю. — Ще одне запитання, Берідж: припустімо, Бедфорд буде нейтралізовано. Яка кінцева мета Руху? — Відновити попередній статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки. — Чому така скромна мета? — Щоб мати якнайширшу підтримку. — А вона широка? — Вона розширюється з дня на день. Навіть у конгресі. Ось що може вселити в мене бодай якусь надію. Покірливість «удів» у конгресі вже не така абсолютна, якою вона була. Та що може зробити конгрес? Звинуватити президента? Таке в нашій історії вже траплялося. А з іншого боку, чи можна припустити, що президент-диктатор дозволить судити себе, не застосувавши проти своїх суддів сили? — У мене лишається не більше хвилини, — каже Берідж. Вона сповнена рішучості. Але й далі стоїть із текою під пахвою, і вигляд у неї холодний, непроникний. Чудова службовка, яка диктує мені свої вказівки! — І останнє запитання, Берідж: ви поводитиметеся зі мною завжди так, як сьогодні? — Еге ж. Погляд у неї ясний, голос безбарвний, поза невиразна. — І що, сварок між нами більше не буде? — Ні. Я всміхаюся. — Мені їх бракуватиме. Берідж на мою усмішку не відповідає. Я якось незграбно перепитую: — Тож сварок уже не буде? А чому? В її погляді прозирає почуття, розгадати яке мені не вдається. — Докторе, у сварках більше не буде потреби, бо тепер я довіряю вам і можу відверто виявляти свої почуття. — Свої почуття до мене? — питаю я, підводячи брови. — Прошу вас, тільки не треба лицемірити, — сухо відповідає вона. — Не прикидайтеся, ніби ви їх не помічаєте. Я мовчу. — Чи мені їх уточнити? — каже Берідж агресивно. В мене більш немає бажання говорити, і мені не хочеться, щоб вона втягла мене в довгу розмову. — Що ж, докторе, я справді відчуваю до вас потяг, — промовляє Берідж украй холодно. У мене опускаються руки. Не скажу, що я почервонів. Але мало не почервонів. Слово честі, її слова видалися мені такими неймовірними, що я аж потуплюю очі. Берідж реагує зовсім несподівано — вона сміється. — Докторе, — каже вона, — ви кумедна людина! Може, ви вже й вибралися зі свого особистого кокона, але залишилися в коконі фалократа! Признайтеся, ви майже приголомшені. Ще б пак, жінка сама вирішила сказати чоловікові, що бажає його! Вам хотілося б зберегти за чоловіками бодай це виняткове право. — Правду кажучи, ні, просто це для мене несподіванка. Розумієте, таке я чую вперше. Та, зрештою, чути це дуже приємно. Особливо коли таке бажання обопільне. В голубих очах Берідж спалахує гнів, і вона каже з убивчою іронією: — О, то ви теж мене бажаєте?! — Ви й самі про це здогадуєтесь. Вона знову сміється, але цього разу майже глумливо. — Ваше бажання, докторе, дуже відрізняється від мого. Ви нагадуєте огиря в загороді. Ви бажаєте всіх кобилиць, яких обгородили разом з вами! Місіс Берроу! Кроуфорд! Пуссі! Мене. Не можна сказати, що сьогодні дуже шанують мою людську гідність. Для доктора Малберрі я — бугай у центрі штучного запліднення, а для Берідж — огир у прерії. Сьогодні мене цілий день порівнюють із тваринами. А втім, я не стану заперечувати фактів. Цілком очевидно, що кожен мій погляд у Блувіллі підстерігали, помічали й зважували, а Ріта з їжаком його обговорювали. Ось яке воно, обличчя пуританського суспільства: у ньому всіх цікавлять тільки статеві стосунки! — Знаєте, — кажу я, — коли ти багатоженець лише в думках, то можеш дозволити собі сяке-таке розмаїття. Одначе я хотів би зробити одне зауваження. Берідж уже не сміється так глумливо. Обличчя в неї знову стає поважним, і вона дивиться на мене відверто, спокійно. Проте, помітивши, як у неї легенько тремтять сережки, я відчуваю: Лія здогадується, що я збираюсь їй сказати. — Берідж, — кажу я, — коли б огиреві, як ви кажете, пощастило вибратись із загороди, то я знаю, кого б він собі вибрав. Вона, й оком не кліпнувши, відповідає: — Пусті слова, запозичені з арсеналу розбещених спокусників. — Аж ніяк. Берідж мовчки роздивляється мене ясними очима. Потім погляд у неї змінюється. Я відчуваю, що вона вірить мені і її охоплює тепле почуття. Але це триває лише мить: обличчя в неї знов застигає, і, коли вона говорить, слова з її губів зриваються одне за одним з такою силою, що це аж викликає в мене подив. © http://kompas.co.ua — Докторе, затямте собі одну річ: поки ми будемо в стінах Блувілла, в нас із вами нічого не вийде. Чуєте, анічогісінько! Жодного поцілунку, жодного рукостискання, жодного доторку одне до одного, жодного погляду. — І додає: — Поки що на нас чекає робота — от і все.  

Вранці третього червня Берідж вибирає слушну нагоду, щоб дати мені вказівки. Вона прослухала звіт про нашу дослідницьку діяльність за два місяці, який я записав на магнітофонну стрічку й передав їй. Берідж вважає його занадто оптимістичним з тактичного погляду. У звітах містерові Берроу я, мовляв, мав би викладати не все про наші справжні здобутки. Я зауважую, що не тільки я можу зробити аналіз наших результатів. Це може зробити й доктор Гребел… Берідж уриває мене: — З його боку нам не загрожує ніяка небезпека. Доктор Гребел мовчатиме. Я дивлюсь на неї. Невже доктор Гребел теж належить до «нас»? Він же С! У це важко повірити. — Якщо мені треба переробляти звіт від початку до кінця, — кажу їй, — то я принаймні хотів би знати ваші тактичні міркування. — Ну що ж, слухайте: ми не знаємо, як поведеться Гельсінгфорс, коли вакцина вже буде придатна до застосування. Їй доведеться приймати рішення. Адже ні в кого немає певності, що винайдення вакцини цілком відповідає політиці Бедфорд. Ми хотіли б мати деяку перевагу над президентом, щоб вона не могла вжити несподіваних заходів. І тут мені пригадується одне Анітине зізнання: щоразу вона, повертаючись із Блувілла, везла від Берроу для Бедфорд запечатаний пакет зі звітами про роботу Стайна та Джесперсена. Але жодного разу Аніта не везла звіту про мою роботу. Я розповідаю про це Берідж. Моя розповідь приголомшує її. Берідж вражає не так відсутність інтересу в Білого дому до моїх дослідів (про це можна було здогадуватись), як надмірна цікавість до «проектів» моїх колег. Берідж глибоко вдихає повітря. — Докторе, вам конче треба дізнатися, над чим працює Стайн. Я надуваю губи. — Тут є одна досить делікатна проблема. Стайн і я, кожен зі свого боку, зобов’язалися тримати все в таємниці. — Зобов’язалися перед ким? — Перед Гельсінгфорс. — І ви маєте намір і далі дотримуватись цього зобов’язання? — зневажливо питає вона. — Відтоді, як я вступив до ваших лав, — не маю. Але ж Стайн нічого не знає про вашу мету. Він не зрозуміє мого зацікавлення. Може, навіть сприйме його з підозрою. — Або відповість вам відмовою і донесе на вас? — О ні, ні! На таке він не здатний! — Тоді, докторе, дійте, ми не можемо гаяти час на сумніви. Здається, Берідж хоче дотримати слова. Розмовляючи, вона зберігає між нами відстань. І як зразкова службовка, і як політичний керівник. У мене таке враження, ніби я звертаюся до манекена за склом вітрини — за склом завтовшки з півпальця. Правда, манекен не дихає. А Берідж дихає — і цього не можна не помітити, дивлячись на її повні груди. Не можна не помітити й того, як тремтять її сережки. Берідж, твої сережки перейшли на мій бік! Вони тебе зраджують і діють на мою користь. Нарешті на мою користь! Звісно, це надто гучно сказано. Та все ж таки мені приємно відчувати, як у цьому вулкані жевріє глибоко схований вогонь.  



Стайн, якому я призначив побачення того самого дня після ленчу в Пірс, одразу ж насторожився. Незважаючи на сонячну, хоч і не надто теплу погоду, він прийшов до кімнати Джонні, де нас приймає місіс Пірс, у старомодному чорному пальті (воно дуже довге й пошите, підозрюю, ще під час другої світової війни), у простреленому зеленуватому тірольському капелюсі, з-під якого вибиваються довгі пасма шпакуватого волосся, в червоному вовняному шарфі, що його сплела Муч. Отак я й застаю його в кріслі-гойдалці Джоан Пірс — одягнений, закутаний, він сидить чи, правильніше сказати, напівлежить, сердито розгойдуючись і мовби нарікаючи й на свій грип, що не дає йому життя, й на моє безсиле лікування. Насунувши на очі капелюха й піднявши до самих вух шарфа, Стайн скидається на величезну черепаху, яка щойно виткнула зі свого панцира зморшкувату голову з недовірливими оченятами й ладна, коли що, вмить сховати її. Звісно, я дію дуже обережно. Перше ніж звернутись до нього зі своїм проханням, я вдаюсь до добре продуманої captatio benevolente[28]. Мовляв, мене розбирає не просто звичайна собі цікавість. І цікавість ця далеко не моя особиста (Пірс стурбовано зиркає на мене: на її думку, я сказав забагато), бо, зрештою, коли живеш у таких умовах, як оце ми (за його ж словами, у «концтаборі»), коли всіх нас позбавили свободи інформувати один одного, будь-яка інформація, що її має один із нас і може передати іншому, стає надзвичайно цінною… Стайн слухає мене, не перебиваючи. Його голубі очі, що ледве визирають із-за зморщених повік, сердито зиркають то на Джоан, то на мене, то знову на Джоан. Стайн щосили розгойдується, від цього я ще дужче ніяковію, і він здогадується про це: він знає про мої ідіосинкразії. Поки я говорю, Стайн іще нижче насуває на очі капелюха, втягуючи голову в плечі й увесь зіщулюючись. Жваві очі, які то зникають, то виринають з-за зморщених повік, дивляться на мене без будь-якої симпатії. Що далі я заходжу, то більше відчуваю, що на мене чекає поразка. — Ти все сказав? — питає Стайн, зупиняючи крісло-гойдалку. — Все. — Тоді послухай мене. Потім він чхає, дістає носовичка і, ще раз чхнувши, різко висловлюється на адресу медиків: мовляв, касти претензійних нікчем, які беруться пересаджувати нещасним людям серце, а самі навіть не вміють ні запобігти грипові, ні вилікувати від нього. Стайн іще раз сякається з неприхованим презирством, спльовує, втирає рота й починає виголошувати цілу промову, в якій безжально звинувачує мене у відсутності етики, в зіпсутості, у неправильній поведінці, в нерозсудливості, у моєму, як він висловився, «грубому й невситимому статевому інстинкті», у вродженій необережності, в нездатності, яку я ще раз виявляю, дотримати обіцянку й зберегти таємницю — одне слово, в «непоправній безвідповідальності». Хоч я й звик до такої риторики, — адже мені часто доводиться провадити із Стайном такі дратівливі розмови й розігрувати комічні сценки — цього разу він, як на мене, перестарався, особливо коли зважити на присутність Джоан, що аж заніміла з подиву. І поки я підшукую слова для відповіді, Стайн жваво схоплюється з крісла-гойдалки, чого я аж ніяк не сподівався, й викрикує: — Одне слово, моя відповідь буде така: ні, ні і ще раз ні! Після цієї рішучої відмови з особливим наголосом на останньому «ні» Стайн зненацька всміхається до мене й підморгує, а тоді швидко простує до друкарської машинки, на якій Джоан Пірс передруковує записи свого чоловіка, сідає і старанно стукає по кількох клавішах. Потім підводиться і, не глянувши на нас, навіть не вибачившись перед Джоан, що зіпсував їй сторінку, виходить. Грюкають двері, і ми бачимо, як Стайн у насунутому на чоло капелюсі й піднятому майже до очей шарфі проходить під вікном. Пірс кидається на своїх цибатих ногах до друкарської машинки, і я поспішаю вслід за нею. — Джоан, — кажу я, — якщо маєте ножиці, то будь ласка… Я подаю їй знак вирізати рядок, який Стайн щойно надрукував. Вона мовчки виконує моє прохання. Зміст рядка їй незрозумілий, — то просто коротке посилання на номер одного біологічного місячника, — але я не збираюся нічого пояснювати вголос. Я вирішую поводитись так само обережно, як і Стайн, хай навіть це здається мені зайвим. Мабуть, він здогадується, що за ним (про це мені розповідала Джоан Пірс), як ні за ким іншим, пильно наглядають через оту пересварку між Муч і Рут Джеттісон. У всякому разі, Стайн остерігається навіть вимкнутого підслуховувального пристрою в помешканні Пірсів. Цей місячник я зможу взяти в нашій науковій бібліотеці й пополудні з нетерпінням чекаю закінчення роботи в лабораторії, щоб скоріше податися до неї. В цій бібліотеці періодичні видання не записують до картки читача: їх можна переглядати в залі або брати по одному номеру додому, залишаючи натомість зелену картку зі своїм прізвищем і відповідною датою. Я легко знаходжу потрібне мені видання й читаю навстоячки наукову працю, не роблячи ніяких записів. Як я й здогадувався, це стаття написана ще два роки тому самим Стайном. Стаття дуже коротка — якийсь десяток сторінок, але для мене, та й для всіх нас, коли зважити на становище Блувілла й усієї країни, вона становить неабиякий інтерес. Я швидко проглядаю статтю, потім перечитую її ще раз уже повільніше, щоб бути певним, що нічого не пропущу завтра вранці, коли звітуватиму перед Берідж. Коли я виходжу з бібліотеки, мене зачіпає містер Берроу. Щоправда, слово «зачіпає» тут не зовсім до місця: адже щоб когось зачепити, треба мати щось міцне й чіпке — скажімо, руку, пазурі, клішню. А в містера Берроу нічого з цього нема. Руки йому не служать: він ніколи ними нікого не торкається. Брезклий і губчастий, містер Берроу присмоктується до вас, як присосок. Він приманює вас удавано добродушними очима, повними м’якими губами й схожим на хоботок носом. Його голос, липкий і металевий водночас, прилипає до вашої шкіри, мов патока. Отож містер Берроу, неприступний і драглистий, із своєю лискучою, наче натертою воском, геть лисою маківкою виростає переді мною в коридорі, що веде до кафетерію. Може, я й пройшов би крізь цю медузу, але яким би я з неї вийшов? Тож я зупиняюся, немов перед величезною калюжею відпрацьованого мастила в гаражі. З усього видно, що містер Берроу має мені щось сказати. І тільки-но я зупиняюсь, він справді без будь-якого вступу сором’язливо шепоче мені: — Докторе Мартінеллі, сподіваюся, ви не забули, що сьогодні ввечері до Блувілла приїздять посланці від доктора Малберрі. Я попросив його перенести їхній приїзд на годину пізніше, щоб вони не привертали до себе в таборі великої уваги. З цих же міркувань я вирішив, що маніпуляції мають відбуватись у кожного вдома й що вас ушанують цим дійством (мені сподобався такий евфемізм!) останнім у вашому помешканні о дев’ятій годині. О цій порі, якщо мене не зраджує моя пам’ять (а особливо пам’ять його підслуховувального пристрою — але про це я ніколи йому й словом не прохопився), Дейв уже в ліжку. Мені хочеться, — провадить він трохи заклопотано, — щоб усе пройшло якнайпристойніше. І я сподіваюся (ці слова він виголошує владно), що посланців доктора Малберрі ви приймете добре: адже він (тут містер Берроу підвищує голос) виконує делікатне, але вельми патріотичне завдання, отож ми повинні ставитись до нього з усією шанобливістю. — Звичайно, містере Берроу, — відповідаю я якнайчемніше. Містер Берроу не додає більш ні слова. Він сказав усе й з усіма бюрократичними відтінками, яких вимагає його становище. Замість попрощатись зі мною, містер Берроу намагається пропустити мене повз себе у вузькому коридорі, втягуючи в себе черевце, щоб я не торкнувся його. Я теж, розминаючись із ним, відсторонююсь від нього. Мені не хочеться ненароком проколоти цей пухир і побачити, як він розпливеться клейкою рідиною на підлозі. Нарешті мені вдається обминути його. Я з полегкістю йду від містера Берроу. Дивна річ: я тільки порозмовляв із ним, а вже відчуваю себе якимсь липким.  
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка